Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

За Антипова Георгію кілька місяців тому замовив слівце Борис: «Ти ж знаєш, старий, економічні справи в тебе краще виходять... Мої дундуки цю справу не потягнуть. Цей Антипов надто вже наслідив. Зате платить шалено. Бери, не пожалієш! Очі заплющ, і працюй! Ха-ха-ха! Бо справа не для слабих на нерви».

Георгій узявся. Після виборів треба було відновити фінансову стабільність фірми. Доручив Тамілі, асу з економічних справ. Однак минуло кілька місяців, і з Тамілиного настрою зрозумів, що навіть її нерви не витримують. Георгій запідозрив, що Борис не взявся за справу, бо боявся «засвітитися». Антипов, здається, фінансово підтримував його виборчу кампанію.

Отже, Таміла відмовиться. Це вперше за її практику. Раніше її нічим не можна було збити із заданого курсу. Вона витягала, здавалося б, безнадійні справи. А тут... Не хоче... Словом, кепсько...

«Щось мені не щастить. Де та шалена удача, яка завжди в усьому мене супроводжувала? Що я не так зробив? Чим я образив свою долю? Чим завинив? Чим же? Може, Аліса «накаркала»? Щось є у ній відьомське. Як і в усіх жінок...»

Він приїхав додому. Подивився на картину з тотемом. Сокіл-сапсан уникав його погляду.

Георгій знічено поплентався до спальні, постояв над акуратно застеленим ліжком, а потім відкрив дверцята у свою гардеробну. Аби трохи заспокоїтися, він вирішив навести порядок в одежній шафі. Точніше, порядок там завжди був. Однак, здається, настав час знову відсіяти частину одягу «на гуманітарку».

Георгій пишався своєю гардеробною. Вона була зроблена за його кресленнями. Він ненавидів набиті мотлохом шафи, або, як колись називали, «шифоньєри». З дитинства він пам'ятає дві шафи: в одній, що належала мамі та йому, було просторо і вільно. Мама купляла одяг за принципом: хай одне плаття, зате класне. Батькова шафа тріщала від сорочок, краваток, капелюхів і різного непотребу. Мама час од часу давала в ній лад, акуратно складала речі. Однак незабаром дверцята шафи знову починало розпирати від чоловічих лахів. Батько сердився, зв'язував ручки шафи дротиками, однак це не допомагало.

Георгій успадкував від батька манеру купувати багато одягу, а від мами – ретельно складати його і дбайливо доглядати за ним.

Його гардеробна мала безліч поличок і шухлядок, у тому числі потаємних. Уранці, після душу і кави, він заходив сюди і, починаючи свій гардеробний вояж зліва направо, по черзі одягав на себе окремі атрибути джентльмена. Зліва містилися маленькі шухлядки для нижньої білизни, потім ішло відділення для сорочок і вузенька секція для краваток. Далі йшли костюми, окремо – піджаки і штани. В його одежній шафі кожна деталь, кожен аксесуар – аж до старого годинника – мали своє місце. Була там секція, де Георгій складав речі, які вже не носить. З цієї секції вони йшли прямісінько до родичів, які завжди з нетерпінням очікували «гуманітарної допомоги». Він це робив регулярно, раз на півроку: оновлював свій гардероб, віддаючи старі, а точніше, не зовсім нові речі родичам. Ось і настав той час, коли він відчув чергову потребу перебрати одяг.

Георгій провозився в гардеробній цілу годину. Однак одна з найбільш улюблених справ цього разу не принесла кайфу. Муляв клубок неприємностей, який звалився на його голову: Аліса, комітет, невдалі справи на фірмі і ще щось... Що ж іще? Ага, Борис. Якийсь він дивний став. Де його розважливість і награна мудрість? Якийсь він став рваний, непослідовний... Що з ним?

А ще Георгій чомусь конче хотів зустрітися з тим малолітнім хлопчиськом біля хлібного рундучка. Дивлячись на свій шикарний гардероб, де була маса непотрібних речей, він з ніжністю згадував його акуратно поштопану вовняну кофтину з акуратно, вручну оверлоченими дірочками для ґудзиків і відпрасовані штанята.

Увечері йому передзвонив Борис і відразу ж наступив на «болюче місце»:

– Ну що, Джордже, прокатали тебе твої? Ха-ха-ха! Ти мені вибач, але хоч вони й патріоти, однак придурки рідкісні! Не вміють цінувати свої кадри. Згадаєш мої слова – ніколи в них нічого не вийде! Я тобі давно вже говорив: іди до нас, не пожалієш! Хоч нас і критикують: партія влади, партія влади, а ми потихеньку робимо свою справу. До речі, на благо України!

Бориса просто заливало від нещирого красномовства. Здається, він був напідпитку. Що з ним діється? Борис – напідпитку – це ж нонсенс!

– Слухай, – обірвав його Георгій, – ти щось у своїх дружніх почуттях до мене надто активний став! З чого б це? Що ти хочеш від мене: кажи прямо!

– Та нічого я не хочу від тебе! Я по-дружньому! – казав той, однак голос був нещирим. – Я ж бачу – ти один як перст. Б'єшся як риба об лід. І принципи свої бережеш, як стара дівка свою цноту. Переходь до нас! Ти ж нас знаєш: ми, як ті мусульмани: варто тобі промовити «Вірую в єдиного Аллаха», тобто, пардон, президента, і ти наш. І ми за тебе будь-кому голову відкрутим.

– Я краще стану націонал-комуністом! – без ентузіазму віджартувався Георгій.

– Ти – націонал-комуніст? З твоїми аристократичними генами? Не сміши людей!

– Тоді націонал-анархістом!

– У нас в Україні націонал-анархізму немає. А коли б і був, то ти з твоїм педантизмом не потягнеш!

– Ну досить з мене. Знаю, ти чогось хочеш від мене. Вирішуй, де будемо зустрічатися: в твоєму ресторані чи у мене вдома з Ромком?

– Звичайно, у тебе з Ромком!

Ромко – власник ресторану «Вавилонська вежа» – приходив до Георгія готувати їжу зі своїми ножами і спеціями. Георгія це спочатку ображало. Він привіз був собі із-за далеких морів професійні ножі, якими можна було не те що різати м'ясо, а й робити харакірі, однак Ромко продовжував довіряти лише своїм знаряддям праці...

Ромко стояв на кухні у білосніжно-білих шортах, з холош яких виглядали чорні волохаті ноги, й у білому фартушку та своєму улюбленому білому кухарському ковпаку. Він м'яв м'ясо своїми товстими волохатими пальцями, потім підкидав його майже до стелі, майстерно ловив на льоту і плескав по ньому обома руками. Георгій з Борисом як завжди виконували рутинну роботу – чистили овочі, кришили зелень, розмішували борошно у вершках для соусу тощо.

Борис справді дивно себе поводив: зазвичай він не мав вільної хвилини, а тут теревенив без угаву:

– Джордже! Якби ти знав, як я тобі заздрю за твоє холостяцтво! З мене моє сімейне життя випиває останні соки. Чого я досяг би, якби не сімейний тягар!

«Коли б це було правдою, то в парламенті було б набагато більше холостяків, аніж я, Ігнатенко і Головатенко», – подумав Георгій.

Тим часом Борис продовжував:

– Олька – ти ж її знаєш – увесь свій комсомольський запал реалізує вдома. Сидить собі, на роботу не йде, хоч би путнім чимось зайнялася. Так ні. Навіть за собою не дивиться. Соромно вийти з нею на люди. Уявляєш: кажу їй – причепурися, ідемо до французького посла. Французького! Знаєш, у чому вона прийшла? У червоному пл ітті в білий горошок і «крильцями». Тільки комсомольського значка бракувало. Я мало не вмер з сорому! Тікав від неї по всій резиденції, а вона – за мною... І чого я, бовдур, на ній оженився?

Георгій мовчки общипував листочки кінзи (Ромко не дозволяв різати цю травичку). Він прекрасно пам'ятав комсомолку Олю. Вона була дуже активна, особливо щодо осіб чоловічої статі. Правильно одного разу підмітила Таміла: її комсомольський запал мав не ідеологічну, а суто приватну мету. Вона хотіла якнайшвидше вийти заміж. І причому мітила не на найгірших хлопців. Навіть до Георгія раз напросилася в гості. Щоправда, Георгієва мама після тих відвідин делікатно похитала головою і сказала одну фразу, яку він запам'ятав на все життя: «Синку, треба одружуватися з рівнею». Звичайно, вона мала на увазі соціальне походження і гени. «Ми, звичайно, не Ханенки і не Скоропадські, – повчала вона сина, – але гонор свій маємо».

Вискочивши заміж за Бориса, Ольга відразу ж охолола до комсомольської роботи і швиденько, поки той не очухався, народила йому доньку.

Борис продовжував свою тираду:

– Коли б ти знав, як мені не хочеться йти додому. Я приходжу о першій ночі, а йду з дому о восьмій, і мені цього забагато.

– А дг'И? – байдуже спитав Георгій.

– Ти знаєш, Джордже, мені страшно у цьому зізнатися, але я щось пропустив. Вони виросли абсолютно чужими. Я ловлю себе на думці, що мені абсолютно нема про що з ними говорити. Особливо з донькою.

– Погано, – втрутився в розмову Ромко. – Донька для чоловіка – на другому місці після матері. Це особливий емоційний зв'язок. Нормальний чоловік повинен обожнювати доньку. Якщо цього немає, то з ним не все гаразд.

Ромко знав це напевне. В нього було троє дітей – син і дві доньки.

Борис і не опирався. Він озирнувся і спитав у багатодітного батька:

– Коли вже буде готово? Я зголоднів як вовк.

– Кидаю стейк на розпечену сковорідку.

– Я – пас, – ліниво сказав вегетаріанець Георгій. – їстиму тільки «травичку».

– Це не їжа для справжнього мужчини, – скривився Ромко.

– Де вже мені до справжнього мужчини! – сумно усміхнувся Георгій.

Тим часом Борис продовжував свою наболілу сімейну тему:

– Уявити собі важко: приходиш додому, як Георгій, і ніхто тобі не капає на мізки, ніхто не доймає – ні жона, ні діти, ні теща. Можливо, я тільки тому й зробив таку-сяку кар'єру, що постійно тікав з дому.

Георгій відмовчувався. В розмову знову устряв Ромко.

– Ти – нещасний чоловік, – із знанням справи сказав він чи то Борису, чи Георгієві. – Робота – це ніщо, а сім'я, діти – це все. Заради ваших буквоїдських справ не варто жити – тільки заради дітей!

– А чого ж ти стоїш зараз тут, на Джорджевій кухні, а не на своїй?

–Я також маю право на приватне життя! – посміхнувся той у чорний вус.

Борис зиркнув на годинника:

– Ромку, закругляйся, в мене через годину нарада.

– Знаємо ми твої наради! – засміявся Ромко. – Тобі аби додому не йти!

– Саме сьогодні дуже відповідальна зустріч, – сказав Борис. – До речі, тебе вона теж стосується... – він двозначно подивився на Георгія. – Подання по генпро-курору. Нам потрібна на цьому посту своя людина.

– Як я раніше не здогадався? – гмикнув Георгій. – Ви мене обробляєте, бо не вистачає голосів?

– Ніякої політики! – гаркнув на друзів Ромко. – Бо зараз ці гарячі стейки з кров'ю опиняться у вас на голові!

Однак Борис навіть не відреагував. Він дивився впритул на Георгія. Той наморщив лоба, а потім сказав:

– Слухай, ти думаєш, що якщо я не стану головою комітету, я ображуся на своїх і перейду до вас? Адже так?

Борис відвів очі.

– Я так не думав. Я надто добре тебе знаю. Але в моїй фракції вперлися рогом: переговори з ним, переговори! Нам він конче потрібен! Він класно «шарить»... Знаєш, хто найбільше хоче тебе бачити у нас?

– Хто?

– Діма Білоцерківський.

– Чому ж він сам до мене не підходить?

– Він тебе побоюється... Тебе всі побоюються...

– Мене?

– Не тебе, а твоєї аристократичності... Ти – аристократ У білих рукавичках. Це твій позитив і негатив.

– Який негатив?

– Аристократи у білих рукавичках сьогодні незатре-бувані. Таким, як ти, чистоплюям нема чого робити у нинішньому житті.

Георгій сумно посміхнувся.

У розмову знову втрутився Ромко:

– Борисе, ти ж непоганий юрист! Невже тобі не хочеться чесно служити народу, а не плести двірцеві інтриги!

– Уяви собі – хочеться! Ще й як хочеться, але не виходить! Не можу я виплутатися з тенетів кулуарності. Ось уночі вирішую: все, баста, нікому не буду лизати п'яти! Буду чесним, відкритим політиком, законодавцем з чистими руками. А вранці викликають на килимок – і я стаю по стійці струнко!

– Пробуйте мій стейк!—урвав Борисову тираду Ромко. – За найкращими шотландськими традиціями!

– Стейк класний – нічого не скажеш, хоча в принципі я більше люблю рибу, – зауважив Борис.

– Вибачай, я не буду, – сказав Георгій.

– Це гріх – відмовлятися від м'яса, – засудив його Ромко.

– А що іще «гріх»? – засміявся Борис.

– Коли їси – не можна говорити про політику, – додав він.

Кожен доливав собі сухого вина і думав про своє.

– Щось ти сьогодні аж надто мовчазний, Джордже, – знову зав'язав розмову Борис. – Що з тобою, Георгію?

– Ностальджі! – зітхнув той і, обернувшись до друга дитинства Ромка, признався. – Я сьогодні був на нашій вуличці. Там нічого не лишилося від нашого дитинства і юності!

– От тобі й на! – зіронізував Борис. – Ти ще заплач!

– Е ні, Борисе! – заперечив Ромко. – Ти навіть не уявляєш, що ми втратили. Наше дворове життя – було чи не «найсправжнішим нашим життям» і шаленою грою водночас. Уяви собі: територія нашої дворової шайки (ми так тоді це називали) – від нинішнього булгаківського будиночка – через дорогу, вгору і по нашому провулку аж до чагарників. Там була межа з шайкою Кольки Кульгавого, їхня територія тяглася аж до Художнього інституту. А з іншого боку нашої території—від булгаківського будиночка, вгору, повз Андріївську церкву і до фунікулера – там була територія баядерок.

– Кого-кого? – поморщився Борис.

– Баядерки – так називалася та банда. Ніхто не знав, що означала їхня назва, вона спадково передавалася від покоління до покоління тієї дворової команди, яка курувала саме той шматок території до фунікулеру. А нижче булгаківського будинку – то вже починалася інша територія. Але там ніколи не було таких дружних банд, як у нас...

– А я виріс у мікрорайоні. У нас там не було такої романтики, – зітхнув Борис.

– То ти не справжній киянин, – констатував Ромко. Борис і не заперечував.

– Ти собі не уявляєш, – із запалом продовжував Ромко, – що то було за життя, яка боротьба точилася поміж тими бандами, – захоплено продовжував він, окрилений спогадами, – ми постійно переслідували один одного, намагаючись зробити якесь западло, боролися за розширення своєї території, за найбільшу кількість наших членів. Усередині кожної банди була своя ієрархія і діяв свій закон і свій звичай.

– Стоп-стоп! – перепинив його Борис. – Це мені щось нагадує! А які правила існували у ваших цих, як його... зграях? Не переманювали до себе з інших фрак..., тобто шайок?

– Було й таке. Повний бандитський набір. Як і у вас...

– Ну-ну! – запротестував Борис. – Ти обережніше з висловами...

– А яка різниця між нашою дворовою бандою і вашою партією? Скажи!

Борис замислився:

– Цікаво. І справді: яке по суті примітивне наше життя! Та сама модель існує на всіх рівнях суспільної піраміди – від дворової зграї до політичної.

Борис наморщив чоло:

– Найменша одиниця – група за інтересами, хоч би як вона називалася – зграя, банда, шайка, команда, фракція, партія... – байдуже. І між такими групами існує боротьба за територію, за інформацію, за вищу сходинку... Одне й те саме – що внизу, що вгорі. Хіба що так – чим вище вгору, тим вишуканішою стає методика боротьби!

– Ну, не скажи! – не згодився з Борисом Ромко. – У нас ретельно вимальовувалися плани, схеми стежок і прохідних дворів, у тому числі через будинки та підвали, в нас було досьє на кожного супротивника, в нас існувала розвідка, контррозвідка і навіть пенітенціарна система. Ми навіть застосовували тортури до зрадників!

– Та ну! А замовні вбивства у вас були?

– Були. Щоправда, символічні.

– Завал! – Борис уже сп'янів. – Нікуди я вже сьогодні не піду! Можна тут закурити?

– Ти що? – обурився Ромко. – Тут? На кухні? Це ж святая святих! Геть на балкон!

«У Ромка святе місце – кухня, – подумав Георгій. – А у мене – гардеробна».

Борис слухняно підвівся і поплівся на балкон.

– І чогс я тебе завжди слухаюся? – пробурчав він на адресу Ромка. – Чи не ти був лідером вашої шайки?

– Я. Тільки це називалося тоді «отаман».

– Ні фіга собі! – промимрив Борис і пішов геть із кухні. Ромко замислився. Несподівано йому в голову прийшла

якась ідея, і він гукнув через усю квартиру:

– Борисе, ти чуєш мене?

– Ну? – з балкону донісся голос.

– Іди сюди!

– Дай докурити!

– Зараз же іди!

Борис із незадоволеним виглядом повернувся на кухню.

– Я давно хотів був вам сказати, хлопці, – зненацька урочисто промовив Ромко, – однак мені бракувало слів. Але ця розмова дала мені ідею... Тепер я вже знаю, як вам усе пояснити. Дивіться: коли ми, хлопчаки, розробляли грандіозні плани з викриття нового місцезнаходження ворожого штабу за допомогою розвідданих, або планували операцію розвал^' ворожого штабу через провокатора, або накреслювали план вуличної сутички, ми думали, що все це – світові проблеми, що нічого важливішого у світі не існує. Ми були переконані, що світ обертається навколо нас. А по суті ким ми були? Лише однією соціальною групкою серед величезної кількості інших соціальних груп...

– Я знаю, що ти маєш вищу соціологічну освіту! Давай без своїх соціологічних прибамбасів! – нетерпляче перебив його Борис.

– Добре, назву це інакше: наша дворова зграйка була лише однією зграйкою серед тисячі зграйок. До чого це я веду? Ви – політики – зовсім не перебуваєте на горі державної ієрархії, як собі уявляєте. Ви – лише одна з багатьох соціальних груп, тобто зграй, і не більше. Від вас нічого не залежить. Ви ізольовані від світу. Кожна соціальна група, тобто зграя, живе своїм, незалежним од вас життям, за своїми законами і правилами.

– Ну ти загнув! Ми ж законодавча влада! Ми ж пишемо і приймаємо закони!

– ...які мають застосування лише у дуже обмежених ситуаціях порівняно з усім різнобарв'ям життя. У кожній соціальній групі свої неписані закони, своя влада. І народу начхати на вас.

– Нічого ти не тямиш у політиці! Біда нашої нації в тому, що кожен вважає, що він – великий спеціаліст у галузі політики. Ви навіть не уявляєте, яка це тонка матерія – по-лі-ти-ка! – натхненно промовив Борис.

– Не тиринди! – нарешті озвався Георгій. – Ромко правий. На всі сто. Принаймні у нашій країні ми – ніщо.

Борис стенув плечима і замовк. Ромко і Георгій замислилися кожен про своє.

Зненацька розпачливо задеренчав телефон. Усі здригнулися.

– Ти б не міг замінити сигнал? Так і заїкою можна стати! – дорікнув Борис Георгію.

Він завжди вимовляв цю фразу під час їхніх довгих чоловічих розмов на кухні у Георгія. Навіть був вироблений специфічний ритуал: телефонну трубку ніхто не брав, натомість слухали по автовідповідачу – хто говорить. Вони чекали, хто перший подзвонить: Ромкова дружина чи Борисова.

«Георгію! Борис у тебе? – верескнув по-комсомоль-ському дзвінкий голос Ольги. – Борисе, дорогушо, тобі час додому. Тобі не здається? Я точно знаю, що ти там!»

– Пішла ти... – процідив крізь зуби Борис. – Задрала! Після деякої мовчанки Георгій спитав його:

– Чого ти з нею не розлучишся?

– Та! – стенув плечима той. – Жалко! – а потім, жалібно поглянувши на Георгія, попросився: – Можна я у тебе сьогодні заночую? Георгій дуже здивувався. Борис міг дозволити собі переночувати в номері «люкс» найшикарнішого готелю, якщо такий є в Києві. Що з ним?

Борис прохропів цілу ніч, а вранці, нічого не пояснюючи, похмурий пішов на роботу.

Георгій мав зустрітися у парламенті з Османовим, який пообіцяв перерахувати на його благодійний фонд певну суму.

Осман-огли був депутатом-списочником від політичних супротивників. Однак до нього Липинський мав щиру симпатію. Так буває: ідеологічні вороги симпатизують один одному. їхня дружба розпочалася відтоді, як Липинський і Османов опинилися в одній делегації під час поїздки в одну арабську країну. Ця подорож узагалі виявилася для Георгія знаковою. Він зрозумів, а точніше, наблизився до розуміння того, що таке – східна ментальність. У Європі й трансатлантичному просторі ставляться до арабів, хоча і з побоюванням, та назагал доволі зверхньо. Те саме і щодо арабського Сходу: мовляв, що з них узяти, – відстали вони від нас на кілька століть – як уявляв це собі Георгій. Однак Схід виявився інакшим. Схід виявився набагато мудрішим від Європи. Коли варвари ще тинялися лісами у звіриних шкурах, араби вже обмандрували весь світ і мали цілком сформовану дипломатичну традицію, письмо, філософію і торговельну культуру. їхнє мистецтво вирішувати справи – водночас і вишукане, і лукаве. Воно тільки неосвіченим європейцям видається недолугим, їх дратує те, що з представниками арабського Сходу практично неможливо про щось домовитися напевне, і називають таку поведінку арабів непрофесійною і підступною. Насправді східна культура взаємовідносин з чужинцями набагато складніша. Схід не довіряє Європі. І правильно робить.

– Як справи, Георгію? – привітно звернувся до нього Османов.

– Добре, дякую, Осман-ага!

– Як твій сокіл-сапсан?

.. (Картину з соколом-сапсаном Георгій купив разом з Османовим, перебуваючи у відрядженні в Казахстані). Він мене муштрує... – посміхнувся Липинський.

– Правильно робить, – похвалив Османов. – Його швидкість, гострий зір і безпощадність знадобиться тобі у цьому році... Тяжко буде Україні...

– Довго?

– Та років з п'ятнадцять...

– Ого! Можна не дожити!.. – засміявся Георгій.

– Доживем! – поплескав по плечу Липинського Ільчи-шин, що пробігав повз них і краєм вуха почув уривок розмови.

– Передавай вітання Марині! – посміхнувся Османов. – Як вона там?

– Як завжди, розцвітає... – Ільчишин побіг геть.

«П'ятнадцять років? Цілих п'ятнадцять років? Не може бути! Це надто довго. Але Османов рідко помиляється. Це – чоловік із східною глибиною думки і комплексним баченням світу. Він бачить не лише верхівку айсберга, а цілковито, з усією глибинною суттю...»

Доки Київ знемагав від спеки, яка потроювалася за рахунок підсилення асфальтом, бетоном, вихлопних газів і розжарених транспортних засобів зі спітнілими пасажирами, – в університетському ботсаду стояла райська прохолода. Георгій забрів туди після захисту дипломних робіт майбутніх адвокатів, на який його запросили.

Липинський із задоволенням відвідував рідний Червоний корпус університету. Університет – це традиція. Немає традиції – немає університету. А традиція потребує століть... І скільки б нових модних навчальних закладів не відкривалося, університетів в Україні лишається тільки три – Київський, Львівський і Харківський. У Червоному і Жовтому корпусах університету імені Тараса Шевченка відчувався дух правдивого Університету.

Георгій довго блукав парком. Палкі виступи студентів, які ще не втратили своїх максималістських ідеалів, спонукали його на тяжкі роздуми про те, якою хисткою є межа між законом і беззаконням.

«Гнила країна. Гниле правосуддя. Що можу я один у цій державі? І взагалі, чи можливо тепер щось змінити? Вилікувати хворобу набагато важче, аніж регулярно провадити профілактику. Суспільство інфіковане. Його неможливо вилікувати. Може, наступне покоління зламає цю систему? Хоча тоді буде вже пізно. Україна може втратити все...»

Георгій автоматично подивився на хлопчиська, який сидів на лавочці під вербами у самому низу яру. Може, оцей обдертий хлопчисько колись стане президентом і при ньому Україна воскресне? Хлопчисько читав книгу, поставивши ноги на лавці. «Точнісінько, як я у дитинстві», – подумав Георгій. – Цікаво, що він читає? Жюль Берна? «Трьох мушкетерів»? А-а, мабуть Гаррі Поттера!». Георгій придивився до обкладинки: нічого собі! «Анатомія анархізму». Ну й молоде поколіннячко! – подумав він.

Через деякий час хлопчик підвівся, і Георгій аж підстрибнув на місці. Це був його випадковий знайомий, його тезка! Малий Георгій швидко поклав книгу під пахву і по-сприн-терськи погетів геть. «Наздогнати його!» – скомандував собі Георгій. Він уже давно не тренувався, тож ледь устигав за ним. Хлопчисько вилетів із виходу на вулицю Толстого і звернув на Тарасівську. Георгію-старшому довелося згадати своє легкоатлетичне минуле, щоб устигнути за ним. Хлопчик прудко заскочив в один із старих дореволюційних будинків і помчав сходами нагору. Георгій став унизу і, важко відсапуючись, на звук прорахував поверх і розташування квартири. Трохи відпочивши, піднявся і подзвонив у Двері.

На порозі стояла жінка з такими самими, як у хлопчика, маленькими чорними очима, які сиділи над смаглявими вилицями. Вона спокійно дивилася на Георгія.

Той аж тепер збагнув, що не підготувався до промови.

– Мене звати Георгій Липинський. Я – народний депутат України.

Жінка здивовано його вивчала. Георгій розгубився, потім поліз у кишеню і показав жінці своє голубе посвідчення.

Це справило на жінку належне враження. Вона шанобливо запропонувала увійти до квартири.

Він опинився у величезній кімнаті. Балконні двері були відкриті, і в них нахабно лізли з вулиці зелені каштанові гілки. Кімната була майже порожня. Стіл, два стільці з старою оббивкою. І все. Щоправда, на стіні висіла якась картина. Що його відразу ж вразило – це ідеально вимита і вишкрябана підлога – старий паркет. Такий, як у його мами...

он

– Сідайте, будь-ласка, – запропонувала йому жінка.

– Ні, дякую, – сказав він. – Я власне... ненадовго... Можна подивитися картину?

Жінка здивувалася, проте не заперечила. Георгій підійшов ближче. Це був портрет вилицюватого чоловіка з довгими підкрученими вгору вусами і маленькими східними очицями. «Микола Ханенко» – було підписано під ним.

Георгій обімлів. Він одразу ж згадав мамині слова: «Ми, звичайно, не Ханенки і не Скоропадські, але свій гонор маємо...»

– Це мій прадід, – сказала жінка. її голос був низький, глибокий і рівний. Саме такий голос повинна мати нащадок роду Ханенків.

Георгій обернувся і вже новими очима подивився на жінку. Вона була приблизно одного з ним віку, приблизно одного соціального походження і приблизно одного кола. Так сказав він собі.

Тим часом вона його спитала:

– Чим можу бути корисною вам?

«Ви – мені? – був вражений Георгій. – Це я можу бути корисним вам! Я хочу вам допомогти!» Однак вчасно стримався. Він знав, що жінка його кола, його рівня і його крові образиться, якщо він запропонує їй матеріальну допомогу.

– Я... – зам'явся він. – Я власне... Так би мовити, також нащадок одного давнього українського роду... Щоправда, не такого визначного... – Чи не могли б ви уточнити ім'я вашого роду? – жваво поцікавилася жінка. Здається, це питання її по-справжньому хвилювало.

– Квітка... Це по маминій лінії.

–Так, це давній українській рід, – немовби зраділа вона, і її початкове напруження помалу розвіялося.

– Так от... Я б хотів... Власне, я хочу зібрати докупи всіх нащадків українських династій...

Смагляві вилиці жінки спалахнули рум'янцем. Здається, вона також не раз роздумувала на тему своєї голубої крові.

– Георгію! – зненацька покликала вона сина через плече. – Ходи сюди! Я хочу познайомити тебе з паном Липинським!

З сусідньої кімнати увійшов його малий знайомий. Він здивовано подивився на Георгія-старшого. Упізнав? Невідомо. В усякому випадку виду не подав.

Георгій-старший простягнув руку і по-дорослому потис руку хлопчикові.

Пані Ханенкова (до речі, цікаво, як її звати?) заметушилася.

Вона відкликала хлопчика в коридор і стала посилено щось шукати в гаманці. Згадавши півчісбурґера, які ховав для мами хлопчик, Георгій підхопився з місця:

– Я хотів би запросити Вас у честь знайомства на вечерю! – як Пилип з конопель визвався Георгій, щоб попередити незаплановані витрати господині. – До кафе чи ресторану!

У коридорі запала мовчанка. Обидва вилицюваті Ханен-ки зайшли до кімнати і в непевності зупинилися.

– Розумієте, – зам'ялася Ханенкова. – Я сто років нікуди не виходила...

– Нема проблем! – сказав Георгій. – Ми замовимо піцу і решту продуктів сюди! – І поки вони не передумали, додав: – Де у вас телефон?

Жінка почервоніла.

Георгій усе зрозумів: відключили за несплату. Ось тобі направду «збіднілий дворянський рід».

– Момент!

І він витяг із кишені мобільний телефон, замовив піцу у піцерії і деякі продукти з супермаркету.

Господарі дивилися на нього як на факіра.

Тим часом господиня принесла з сусідньої кімнати стару, однак накрохмалену і бездоганно випрасувану скатертину, де аплікації троянд були нашиті на місці дірочок.

Піцу привезли раніше, ніж вино. Малий Георгій так накинувся на неї, що мати тихенько дала йому потиличника. Обоє перелякано подивилися на гостя: чи, бува, він не завважив. Однак недаремно гість був однієї з ними крові: він зробив вигляд, що нічого не помітив.

Нарешті принесли кошик з супермаркету.

Георгій виклав фрукти, сир, шинку, відкоркував вино, налив собі і господині, а малому – кока-коли. Підняли келихи, і він запропонував тост:

– За знайомство! До речі, як вас звати?

– Мене – Євдокія, – сказала вона. – Єва. Так називали у нашій родині всіх перших доньок.

– Дуже гарне ім'я, – сказав Георгій.

– А мені в молодості страшенно не подобалося. А зараз – нічого, звикла. А вас як величати?

– Так, як і вашого сина! – посміхнувся він. Здається, Євдокія зраділа. Вона відпила ковток вина і

спитала:

– Невже «Хванчкара»?

Георгій подивився на пляшку – точно! Він і сам не знав, бо замовив просто грузинське вино.

– Як ви здогадалися?

– У нашій родині завжди добре зналися на винах. Мій батько навчив мене цьому, коли я була така, як Георгій.

– Давайте і йому наллємо для дегустації, – запропонував Георгій-старший.

Запала мовчанка.

– Розкажіть трохи про себе! – попросила Євдокія, щоб якось зав'язати розмову.

– Я – юрист, – почав було він. – Останнім часом бавлюся в політику... Подивившись на Євдокію, він зрозумів, що вона чекає від нього чогось іншого.

– Розкажіть мені про свій рід, – уточнила вона. Георгій почервонів. Він не знав, що сказати.

–Власне, я знаю не так багато. Лише з розповідей мами. Ми, тобто мої предки, мали невеличкий маєток на Слобожанщині... – Я думаю, ви мешкали по сусідству зі Скоропадськими... – загорілися очі в Євдокії. – Вони мали саме там маєток, а ще – на Черкащині.

Він схопився за цю думку, як за рятівну соломинку.

– До речі, я знайомий з Валентиною Скоропадською.

– Так? – жадібно ловила Євдокія кожне його слово.

– Я познайомився з нею у Швейцарії. Вона там живе з чоловіком. Він не українець, однак палкий наш прихильник.

– Яка вона? – спитала вона Георгія. Георгій замислився.

– Вона, незважаючи на свій вік, – дуже елегантна. – Він напружив пам'ять. – Ви знаєте, я подивився на її пальці... Річ у тім, що колись мені моя мама казала: велика рука з довгим ш пальцями і довгими нігтями – це не панська рука. Панська рука невеличка, вузька, непристосована до роботи з середніми, ближче до маленьких, аніж до великих, пальчиками і круглими, ледь розширеними догори нігтями.

Він автоматично поглянув на руку Євдокії: вона тримала горнятко з чаєм, відвівши маленький мізинчик з маленьким ніжнорожевим нігтиком.

Вона піймала його погляд і подивилася на свої руки.

– Так, я знаю це, – спокійно відказала вона.

Він замовк. Георгій був ошелешений, коли побачив цей відігнутий мізинчик. Саме так тримала філіжанку кави Скоропадська. За мить він оговтався.

– У пані Скоропадської були саме такі руки.

– Як цікаво! – захоплено промовила Євдокія. – Аз ким ви ще спілкувалися?

– Ну... – наморщив лоба Георгій. – У Парижі мені пощастило познайомитися з Терещенком.