Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 14 страниц)

– Не знаю... – сказав він після певної паузи. – Ти відчуваєш себе вільним?

– Не знаю...

– Що треба зробити, щоб людина почувалася вільною? Георгій мовчав. Він відчував, що програв цей словесний поєдинок. А мав би виграти. Він повинен був, це його моральний обов'язок... Він мусив переконати їх, запобігти можливим нещастям.

Він обдумував, як правильно повести дискусію далі. Тим часом Професор звернувся до нього з проханням:

– Георгію, ми тебе просимо особисто взятися за оборону в суді нашого колеги, який потрапив туди зі своєї дурості на акції «Голий король». Чув про таку? Його треба витягти з в'язниці. Візьмешся?

«Тільки цього не вистачало!» – подумки закричав Георгій. Але вголос цілком несподівано для себе погодився:

– Візьмуся! Я дам хорошого адвоката. «Він мене що – загіпнотизував?»

Георгій безпорадно обернувся. За його спиною стояла Євдокія. Вона привітно посміхалася. Йому стало легше.

– Розслабся, – сказала вона.– Це класні хлопці! «Нічого собі «класні»! Убивці, терористи, злочинці...» – Вони – не злочинці. Вони – патріоти, – усміхалася Євдокія.

– Убивати – це не злочин?

Єва була готова до цього запитання.

– Робін Гуд був злочинцем? Кармелюк – теж? А Довбуш? Де-юре – так, а де-факто – ні. Цікаво, чи були вони патріотами? Так? Ні? Чому ж тоді історія саме з них робить героїв? Чому історія мовчить про тих, хто став їхніми жертвами?

– Сьогодні інший час... – невпевнено сказав Георгій. – Ми маємо свою, незалежну правову державу...

Він це сказав і почервонів. Напевно, слово «правову» не слід було вживати у цьому товаристві. Він підняв очі і подивився на Професора. «Так і є. Ляпнув дурницю! Треба якось зам'яти цю незручність».

– Звичайно, в нашій державі багато недоліків... Адже це тільки початок... Перехідний період... Свого роду НЕП... Немає досвіду... І бізнес, і політика ще безграмотні. Але ми вчимося. Зрештою, прийдуть нові люди до влади... Кращі...

– І ти віриш, що вони змінять щось?

– Вірю, – сказав Георгій, проте надто вже невпевнено. Треба було сказати це переконливіше.

– Ти помиляєшся. Як не крути, однак будь-яка держава є інститутом, який обмежує людську свободу.

– Без неї не може бути порядку...

– Порядок? А що таке порядок у твоєму розумінні? Коли безпорадним президентом-маріонеткою керують то одні, то інші? Коли нам згори поступає вказівка робити щось, а ми точно знаємо, що так чинити безглуздо? Це ваше уявлення про порядок. А наше – зовсім інакше: народ не можна ґвалтувати... Він мудріший за вас усіх разом узятих. Дайте йому волю...

– Ми також хочемо розширити права місцевих органів влади... Ми також—за розширення форм самоуправління...

– Одколи це ти став захисником влади? – почувся іронічний Євин голос за спиною.

Липинський не обернувся. Зараз він аж ніяк не хотів зустрічатися з нею поглядом.

– Що ми з ним розсюсюкуємо! Він же один із них! – підскочив на місці гарячий Студент.

–Хлопці! – спробував переконати присутніх Георгій. – Не бавтеся з вогнем! Покиньте цю справу! Це все добром не скінчиться!

– Єво, навіщо ти його впустила? – різким голосом спитав той, хто назвався Аміко.

Липинський намагався спиною відчути, що зараз відбувається з Євдокією. Іззаду не долинуло жодного звуку. Вона нічого не відповіла. «Не схотіла? Не знайшлася? Шкодує, що впустила мене? Чи чхає на мене? Чому вона мовчить?» Він обернувся. Вона безтурботно посміхалася. їй подобалася ця гра. Георгій знову заговорив:

– Кожна політична сила чи партія бореться з владою задля однієї мети: захопити її самій. А ви? Навіщо боротися, як не заради влади? Ваші ідеї абсолютно абсурдні! Це якийсь політичний анахронізм!

– Він не розуміє, – з жалем промовив Професор, обвівши поглядом своїх однодумців, а потім звернувся до Липинського:

– Ми – не партія. Ми – релігія. Ми – віра.

– Мені здається, ви просто займаєтеся демагогією... – сказав Георгій і подивився на годинник. Сягнуло за північ. Він давно мав би бути в ліжку.

Йому закортіло щонайшвидше вшитися з цього дому. Липинський ще раз обернувся і зиркнув на Євдокію. Вона притягувала його наче магнітом. Чим більше він боявся цього товариства, тим більше вона його збуджувала.

Георгій, не попрощавшись, рушив до дверей. Це було схоже на втечу. Однак гіпнотичний голос Професора примусив його зупинитися.

– Ось, візьміть, Георгію... – протягнув він купку паперів, не встаючи зі стільця.

«Я що, повинен підійти до нього? Чи по-рабськи приповзти?» – Липинський стояв на місці. Професор з простягненою рукою сидів на стільці.

Пауза затяглася. її порушила Євдокія. Вона підійшла до Професора, взяла у нього пачку паперів і віддала їх Георгієві.

Липинський глянув на першу сторінку. «Історичний шлях України». Він ледь утримався, щоб приховати відразу на обличчі. Він терпіти не міг доморощених істориків-фантазерів. Однак присутність Євдокії дещо стримала його.

Вона провела його вниз, до машини. – Єво... – промовив Георгій і осікся: він не знав, що казати.

– Знаю, – відмовила йому жінка. – Так уже сталося. Так уже нам судилося: мене спокусив Змій під назвою націонал-анархізм, а я спокусила тебе. І ми обоє постраждаємо за це і впадемо з високої гори донизу...

– Я не хочу падати. Я ще вас переконаю. Євдокія потисла йому руку.

– Ти не переживай: те, що було між нами, тебе ні до чого не зобов'язує. Ти – вільний. Я відпускаю тебе!

«Я – вільний? Від кого? Від неї?»

Це вже занадто. Треба тікати з Києва подалі, бо добром усе це не скінчиться. їх треба зупинити... Донести на них я не можу. Духу не вистачить. Але треба якось перепинити їх. Як? Здається хлопці серйозно вірять у свою ахінею... А поводяться як діти. їх же не сьогодні-завтра заметуть. А Євдокія? Уявімо, що в цій божевільній компанії не було б Євдокії: як би він вчинив? Усе-таки доніс би? Поки що немає підстав. Одні словеса та й годі. Може, це просто фантазери? Теоретики? Чому ж тоді мене попереджав Морозов? Може, і справді є підстави до хвилювання? Безперечно, служба безпеки про їхні ідеї вже давно знає. Тепер уже там відомо про те, що я побував на їхніх зборах. І, вочевидь, від мене чекають якихось конкретних дій: наприклад, що я стану інформатором. Ще одним, бо хтось на цих напівбожевільних патріотів уже «стукає».

Ні, це добром не кінчиться! І як це я влип у цю історію?»

Він повернувся додому і почав складати речі до валізи. «Поїду геть. Начхаю на все: нехай горить яскравим полум'ям. Я втомився. Я хочу відпочити. Я не хочу нічого знати».

Георгій нервувався. Він бродив по квартирі, неспроможний зосередитися на думках, на власних діях. Випадково його погляд упав на сокола-сапсана. Той дивився на купку прим'ятих паперів, що лежали на скляному столику у вітальні.

«Історичний шлях України. Діаруш Величка». Георгій навмання відкрив сторінку.

Кожен народ має свій шлях. Який він —український шлях? Український шлях – широкий і битий. Широкий битий шлях. І в цих словах немає нічого песимістичного. Битий шлях – це найнадійніший шлях, який може бути. «Тихше їдеш – далі будеш». Так, битий шлях – це не магістраль, не шосе, не асфальтована дорога. Вони не можуть з ним порівнятися. Бо вони штучні і приречені на смерть. Український битий шлях природний і вічний. Так, він дещо застарілий і нединамічний. Однак минуть роки, і настане той час, коли будуть зруйновані магістралі й асфальтовані дороги, а битий шлях так і залишиться. Настане той час, коли колишні користувачі магістралей будуть, немов малі діти, вчитися ходити босоніж тим широким битим шляхом. Український широкий битий шлях урятує людство.

А така пора настане. І річ не в містичному кінці світу. Це є цілком закономірна річ для історії цивілізацій. В історії не існує еволюційності. Якби історія розвивалася еволюційно, ми, розвиваючи давньогрецьку, давньоримську чи майя цивілізації, вже були б далеко за горизонтом. А так не сталося. Бо цивілізації народжуються, зростають, квітнуть, старіють і вмирають. А після них залишається згарище і широкий битий шлях. Народи, привчені до цивілізаційних злетів, зникають з лиця землі, як зникли давні греки, давні єгиптяни, месопотамці. А народи, що живуть на їхній території, не можуть дати собі ради. Що стосується інших народів, яких не зачепили цивілізаційні злети, то вони виявляються найбільш живучими. Так і мандрують українці історією, тягнучись по широкому битому шляху – коли босоніж, а коли на волах...

Наступного дня Георгія знайшов в його офісі здоровань Сидір і приніс документи по затриманому хлопчиську в акції «Голий король». Георгій, сидячи у своєму шкіряному кріслі на високій ніжці, окинув поглядом революціонера. Чорний шкіряний піджак.

Недешевий. Навіщо йому в таку спеку чорний шкіряний піджак? Хіба що для зброї. «Чи я помиляюся? Дай Бог».

Коли Сидір пішов, Георгій проглянув папери і зрозумів, що справу виграти нескладно. Тільки навіщо йому це? Навіщо? До кабінету хтось постукав. Це була Таміла. Вона шалено схудла. Дієта така? Здається, ні. її також доймають нерви.

–Георгію, мені вже тиждень хтось дзвонить по телефону і дихає у трубку. Я боюся.

– Ти вже повідомила Антипову про відмову вести його справу?

– Так.

– Що він сказав?

– Він – нічого. Зате його охоронець... Попередив, що я пожалкую.

– Ну то й що?

– Сказав, що подасть на нас у суд за вимагання.

– Що-що? – іронічно скривився Георгій. – Ти мала з ним якусь розмову про гроші?

– Ти що, Георгію, ти ж мене знаєш! У мене завжди рот на замочку.

Георгій згадав розмову, в якій Антипов натякав, що поза контрактом заплатить шалену суму. Та-ак. Однак Георгій точно пам'ятав, що теми не підтримав. А якщо вони зроблять монтаж? Сучасні технічні засоби дають можливість змонтувати на аудіоплівку все, що завгодно. Навряд чи аудіоплівка може стати доказом. Ясно, що вони не мають ніяких доказів. Це чистої води шантаж.

– Ти мала при собі диктофон? – спитав Георгій Тамілу.

– Так. Але він погрожував дуже тихо, на вухо... Свідків було багато, тож він зробив вигляд, неначе нашіптує мені якогось масного комплімента... Звичайно, на плівці нічого не чути.

– Цього й треба було чекати. Антипов – дуже обережний хлопець... І ти будь обережною. А я звернуся в міліцію, вони вичислять телефонного хулігана...

– Це не ті люди, яких легко вичислити...

– Що ти хочеш від мене?

– Я вже не сплю тиждень.

– Я, до речі, також.

– Не треба було братися за цю справу, – дорікнула Георгію Таміла. – Ти мусив би прорахувати все наперед. Ти мене підставив! Навіщо ти так зі мною повівся?

Вона розплакалася.

– Я ж тебе не силував!

– Ти – бездушний робот! Я прийшла до тебе, щоб почути хоч крихту співчуття! Ти ж знаєш, що я одна... Що мене нема кому захистити!

– Вибач! – Георгій підхопився зі стільця. – Вибач! Я справді... Я справді егоїст... Якщо чесно, мене також вибило все це з колії... Все це так невчасно... Як сніг на голову... Але ти не бійся, я тебе не дам образити, Мілко. Я ціную все, що ти для мене зробила!

Таміла схлипувала на кріслі. Зайшла Ірина Марківна.

– Георгію Андрійовичу, що робити з дискетами?

– Не знаю. Хай поки що будуть у вас, – відмахнувся Георгій. Він продовжував заспокоювати колегу:

– Таміло, я куплю тобі путівку до Єгипту. Завтра ж. Ти давно хотіла туди. З тобою поїде охоронець. Надійний хлопець і добряк. Вітя Дяченко.

Таміла кивала головою.

– Ірино Марківно, видзвоніть щось пристойне у турагенствах.

– Добре, Георгію Андрійовичу.

– Після Таміли поїдете ви, – посміхнувся Георгій, тільки посмішка в нього вийшла невеселою. – А після вас Ганна Миколаївна. Зроблю подарунок своїм дорогим жінкам на прощання...

– Не треба так говорити... Все ще налагодиться...

– І ви вірите?

Ірина Марківна промовчала.

«Не вірить...», – подумав Георгій, здивовано відзначивши, що йому все стало абсолютно байдуже. Неначе всередині щось перегоріло. Стало байдуже і водночас легко.

Ірина Марківна зупинилася на порозі його кабінету, не повертаючись, немов вагаючись сказати щось важливе.

– Що іще? – спитав Георгій.

– Льошка-маніяк віддав матеріали своєї справи Ганні Миколаївні...

Георгій підхопився зі стільця:

– Вони що – показилися? Це ж порушення закону!

– Ганна Миколаївна каже, що зло має бути покаране... І тут усі методи годяться... навіть протизаконні... – так само не обертаючись сказала Ірина Марківна.

– Мені вже її мораль у печінках сидить... Мені – капець...

І замість того, щоб побігти в кабінети Феміди у Шиньйоні і Льошки-маніяка, він розреготався: – Мені – капець!..

Можна їхати. Закриваючи валізу, Георгій, дещо повагавшись, поклав до неї «Діаруш Величка».

Історія мудріша за будь-яку державу. Вона все робить по-своєму. Як їй забагнеться. Історія – істота одухотворена. Вона безумна. Безумно красива і безумно підступна. Вона безумно мстива. Вона безумно марнославна. Вона безумно розумна. Безумно розумна? Так, саме безумно розумна. Вона така розумна, що іноді здається, що вона божевільна. Однак з нею не можна боротися. Ті не можна переламати. Вона сильніша за будь-якого можновладця, за всі армії світу разом узяті. Вона підносить один народ до верхівки могутності, а потім сама ж скидає його з тієї верхівки. І поки він падає в прірву, в болото, в гній, вона регоче. І її сміх божевільний. Він лунає крізь століття.

Як Історія ставиться до України? О, це надзвичайно цікава історія...

ЧАСТИНА ДРУГА

Парламентський санаторій представляв дуже цікавий і доволі вдалий синкретизм кращих традицій радянської культури відпочинку керівників партії і новітніх ринкових умов. Унаслідок цього поряд з депутатами відпочивали «нові українці», які тішилися, немов малі діти, що можуть лежати на одному й тому самому лежаку, що й представники політичного бомонду.

Георгій спостерігав за своїми колегами по парламенту і не впізнавав їх у пляжному вигляді. Складалося враження, що ті костюми, сорочки, краватки, черевики, які вони носили на роботі, були по суті камуфляжною формою, що маскувала їхню справжню суть. А тепер вони стояли на пляжних камінчиках – такі беззахисні, як щойно вилуплені з яєць пташенята. Георгій знав по собі: коли він уранці дивився на себе в дзеркало в піжамі або без неї – він видавався таким нікчемним... Але потім він розпочинав свою магію вдягання: з кожною накинутою на себе одежиною він перетворювався, або краще сказати, маскувався під стильного, мужнього, справедливого і дуже мудрого державного мужа.

Саме тому він не любив поставати перед жінками в оголеному вигляді, незважаючи на те, що мав гарну спортивну поставу. Він, до речі, з прикрістю зауважував подібні метаморфози, що відбуваються з його жінками. Георгій завжди шукав собі жінок стильних і розумних водночас. Щойно він починав симпатизувати сучасній привабливій і розумній жінці, все складалося добре до першого поцілунку. Варто було якій-небудь жінці опинитися роздягненою в його ліжку та ще й без макіяжу, як вона перетворювалася з привабливої партнерки на звичайну бабу, тупу бабу, яку нічого не цікавить, окрім намагання вгодити звіриним інстинктам чоловіка. От і зараз Георгію зовсім не хотілося роздягатися перед своїми колегами, які виглядали біля моря такими, які вони є насправді, у своєму первинному вигляді, у своїй суті. Георгій дійшов висновку, що цивілізація недаремно пройшла свій шлях від культу оголеного тіла до накладання найсуворіших табу на інтимні і не дуже інтимні місця. Культура одягу – це велика і мудра культура.

Георгій усе ще дивився на депутатів, на їхні круглі черевця, рожеві пальчики на ногах, волохаті спини, численні родимки, бородавки, обвислості, прищі, целюліти... і вагався: роздягатися йому чи ні. Здається, колективний відпочинок депутатів має свої ґанжі. Напевне, лежачи під парасолькою десь на середземноморському пляжі серед чужої чужини, він і гадки не мав би розмірковувати про історію людської цивілізації як процес накопичення і урізноманітнення елементів одягу.

Зненацька він спостеріг на лежаках Марину зі своїм верескливим виводком. Без «цивілізаційного одягового камуфляжу)' вона нічим не відрізнялася від затурканої дітьми аборигенки – матері сімейства. Саме так поводилися жінки ще мільйон років тому, бавлячи своїх дітей біля своїх печер.

Георгій посміхнувся. Вона подивилася на нього скляним

поглядом.

– Ти мене не впізнаєш? – спитав він її. Марина не повірила своїм очам:

– Джордже! Ти – і тут? У цьому кодлі? У цьому серпентарії? Я думала, що ти відпочиваєш лише на півдні Франції, на Кіпрі, врешті-решт у Туреччині... А ти тут? Щось у лісі здохло!

– Ну досить, досить... Однак вона не зупинялася:

– Яка честь для совкового санаторію!.. Сам Пан Рафінований Джентльмен! Сам Суперегоїст!

– І як тебе Ільчишин витримує? – тільки й спитав Георгій і звернувся до Ігоря. – Тобі треба орден дати за співжиття з нею!

Той скрушно кивнув головою:

– Це точно! Вона – язвочка рідкісна! Ти єдиний, хто співчуває мені. Решта вважають, що вона мене ощасливила!

Поки Марина гримасувала, намагаючись виразити свою начебто ображеність, Георгій поручкався з Ігорем і обмінявся найостаннішими новинами: збирається команда для висловлення громадської непокори владі у вересні. Поки що все було неясно і розмито.

Георгій озирнувся по пляжу і зустрівся поглядом з Ольгою Бородач. Вона радісно заверещала:

– Борька, дивись: Липинський тут!

Борис повільно повернувся на лежакові, як неповороткий морж, і радісно помахав йому рукою, як ластом.

Липинський був приємно здивований. У його душі щось ворухнулося і забриніло, немов гітарна струна, нагадавши ностальгійні студентські часи.

– Так... – неначе читаючи його думки, сказала Марина. – Саме в цьому і полягають «прелєсті» парламентського санаторію!

Чесно кажучи, Георгій здивувався, побачивши Бориса в санаторії. Багаті депутати тут не відпочивають.

Липинський пішов скупнутися. З моря він спостерігав за двома жіночими фігурками: одна повненька, друга худорлява. Це були Марина з Ольгою. Георгій спробував уявити поряд з ними Євдокію...

«Євдокія... Цікаво, а як вдалося їй уникнути мого розчарування після нашої близькості?» Георгій замислився. Нарешті він може спокійно обміркувати все. Георгій любив плавання в морі за те, що воно давало можливість подумати, зосередитися, абстрагуватися. У морі все виглядає зовсім не так, як на суші. Морська вода розслабляє м'язи і нерви, тим самим звільняючи думку, очищаючи мозок від зайвого, штучного, наносного.

Георгій плив у море і подумки аналізував той шквал, який називався його першою близькістю з Євдокією. Спогади тих кількох годин, проведених з нею, розмилися, він не міг чітко відтворити деталі. Однак відчував напевне: вона і в ліжку поводила себе не як повія, не як баба, а як партнерка.

«Ну що це зі мною? Треба викинути її з голови! Раз і назавжди! Мені не потрібна жінка, яка сповнена всіляких небезпек! Я хочу мати поряд жінку, яка створюватиме домашній затишок, а не руйнуватиме його своїм анархістським божевіллям. Я люблю порядок, а не анархію! І що за дурень придумав, що анархія – матір порядку? Що за дикість! Стоп, а чому ні? Те, що я вважаю державним українським порядком, насправді є непорядком, тож процес руйнації останнього, тобто непорядку, зрештою «працює» на порядок... Чи не так? Що за абракадабра! Треба очистити пам'ять від усього зайвого. А зайвим у цей момент є все, що лишилося в Києві. Треба навчитися насолоджуватися життям. Треба навчитися жити. Як не дивно, а це останнім часом йому не вдавалося. Його життя було не справжнім життям, а грою, він не жив, а грав за якимись штучними, створеними невідомо ким правилами. А так хочеться пожити! Звичайним земним життям! Колись треба починати! Почну сьогодні! Може, зіграти в теніс?»

Георгій часто грав у теніс з Андресюком. Він був найсимпатичнішим депутатом серед «есдеків», оскільки, здається, був позбавлений соціал-демократичної кланової ознаки – підступності. Андресюк був завжди усміхнений, миролюбний і привітний, чим суттєво відрізнявся від однопартійців. Грав у теніс чесно і відкрито. Цим і підкупав. Фанатично любив теніс Михайло Ратушний. Щоправда, на жаль, він зараз не потрапив до парламенту, поступившись місцем абсолютно зайвому баласту тупуватих бізнесменів. А жаль, його беззастережний радикалізм часом дуже потрібний у нинішніх парламентських дискусіях. Ратушний грав у теніс точнісінько так, як і в політичні ігри, – ризиково, не озираючись на авторитети, не боячись за наслідки, широко махаючи ракеткою – і в прямому, і в переносному розумінні.

Однак найчастіше Георгій грав з Ільчишиним. Грати з Ільчишиним в теніс – одне задоволення. Він – інтелектуальний і дуже досвідчений гравець, а, поза тим, ще й лівша, що чудово володіє різаними ударами і крученими подачами. Тож виграти в нього майже неможливо. Щоправда, за кілька років спілкування з Ільчишиним в парламенті і на тенісному корті Георгій навчився одному прийому, який зрідка приносив йому перемогу у двобої з Ігорем. Це був не технічний, а психологічний прийом: спершу треба піддатися Ільчишину, дати виграти йому два сети, а може, навіть і два гейми. Потім треба почати побиватися: «Ой, та в тебе* Ігоре, виграти просто немож-

ливо! Та ти, Ільчишине, такий гравець! А в тебе, Ігоре, такий ударисько!» Поки Ільчишин слухає ці лестощі, він починає втрачати свою пильність. Дивись – і вже «рівно», дивись – і вже «більше», дивись, і гейм «твій». Ось і другий... Так і гру можна виграти ненав'язливо. Головне, щоб на грі не було Марини, бо тоді Ільчишин починає випендрюватися, а Марина під'юджувати його на нестандартні комбінації і смертельні для противника трюки.

Ось і цього разу гра складалася у Георгія пречудово, поки не почувся голос Марини, що наближалася зі своїм дитячим виводком до кортів. Ільчишин, почувши голоси свого прайду, стрепенувся і тут же зробив підступний фінт: обманну подачу.

Георгій розізлився:

– Марино, ти невчасно!

– Якраз дуже вчасно, мамусечко! – не згодився з ним Ігор.

Георгій зрозумів, що він уже програв, незважаючи на те, що вів 3:1.

– Марино, ти не можеш погуляти десь в іншому місці?

– А що – я вам заважаю?

– Мені – ні! – весело зауважив Ігор, даючи потужну подачу.

Георгій пустив «соплю», або, як каже Ільчишин, по-галицьки «шмарку».

–Таж ти і тримати правильно в руках ракетку не вмієш! – почала знущатися над Георгієм Марина. Це був її стандартний підлотний прийомчик – підрив психологічного стану Ігоревого супротивника.

– Звідкіля ти знаєш? Ти ж взагалі не вмієш грати в теніс! – подаючи, перемовлявся з нею Георгій.

– А це зовсім не обов'язково. Чукча – не гравець, чукча – глядач!

– Марино, прошу тебе, не відволікай мене! – попросив Георгій.

– Ще чого! Щоб ти виграв у Ільчишина? До речі, на що ви граєте?

– На ресторан.

– Ну все, Георгію, тобі капець! Ігор ніколи такої нагоди не пропустить – щоб на дурняк дати мені наїстися! —А про тебе мова взагалі не йшла у зв'язку з рестораном!

– Як це так? Невже ви зібралися без мене їсти? Негідники! – жартувала Марина. – Невже ти, давній мій друг, хочеш, щоб я померла з голоду? Скупердяй!

– Ти так говориш, немов доля матчу вже вирішена!

– А хіба ні? Ти вже можеш розслабитися! Перемога за нами!

– Ти мене точно до могили доведеш своїми знущаннями! – нарешті розсердився Георгій.

– Я вже цю фразу чую двадцять років. І вже двадцять років обіцяю привести тобі на похорон циганський табір! І все ніяк не складається!

– Прикуси язика!

Так вони перемовлялися, і, природно, Георгій програв.

– З тебе – ресторан! – оголосив Ігор, тиснучи Георгієві руку.

– Тільки без Марини! Бо її нагодувати неможливо. Я так без штанів лишуся.

Нарешті він зачепив її за живе. Бона надулася і відвернулася.

– Бородачів беремо? – спитав Георгій, витираючись рушником.

– Беремо! – сказала Марина. – Що я робитиму за одним столом з двома егоїстами?

Тим не менше в ресторані, поки не прийшли Бородачі, Марина почувалася між двома егоїстами цілком нормально. Вони говорили про те і про се – трохи про політику, трохи про кулінарію, трохи про особисте.

– Вип'ємо за те, – запропонувала Марина, – щоб наступного разу, зібравшись разом, ми вже були в поповненому складі: не один проти двох, а двоє проти двох!

Випили, однак Георгій вирішив уточнити:

– Двоє проти одного – це ми з Ігорем проти тебе?

– Може й так! – несподівано погодилася Марина. – Адже з погляду розвитку цивілізації, життя – це постійна боротьба жіночого і чоловічого начал. Тож я у даний момент становлю меншість, і це мене дискримінує!

– Улюблена тема сучасних жінок! – скривився Георгій. – Жінку неможливо дискримінувати, якщо вона з цим не згодна.

Ця думка дещо збентежила Марину. Вона навіть перестала жувати.

– Я думаю, ти частково маєш рацію.

– Дякую, за «частково», .

– До речі, що ти мав на увазі? – допитувалася Марина.

– А те, що, опиняючись у стрип-барах чи на ідіотських конкурсах краси, я, окрім жалю до красивих дівчат, не відчував нічого. Я не бачу в цьому ніякої естетики, а тільки грубу дискримінацію. А жінки, замість того, щоб палко бити себе в груди на тендерних конференціях, спершу б розібралися поміж собою: чи самі вони хочуть бути дискримінованими, чи ні.

Марина замислилася, а потім, наморщивши чоло, сказала:

– А ти не пробував подивитися на це з іншого боку: жінки, примушуючи в стрип-барах чоловіків пускати слину і ще щось, по суті дискримінують чоловіків, свідомо педантично перетворюючи їх у безвольне фізіологічне м'ясиво.

Тепер настала черга Георгія замислитися.

– Може, ти також маєш рацію... Якось років з десять тому мені довелося опинитися на одному стрип-шоу досить близько до сцени. І от я почув крізь музику і шум оплесків розмову двох дуже чуттєвих стриптизерок, які, кланяючись після виконаного танцю публіці, крізь зуби перемовлялися: «Боже, які козли!» Це було сказано таким тоном, що я зрозумів – ці жінки холоднокровно і тверезо роблять з чоловіками те, що їм треба: видоюють з них величезні гроші, зароблені мозолястими руками й інтелектом. І при цьому не почувають до цих чоловіків нічого, крім огиди...

– От і я про це! – згодилася Марина. – Однак, погодьтеся, це лише один бік реальності. А інший говорить за те, що патріархальність ще дає про себе знати на побутовому рівні. Ось, наприклад, щодо мене: нікого не цікавить, що я особистість: головне, щоб на столі був обід, а у шафі – випрасувані сорочки. Правда, любий?

Тут у розмову вступив Ігор:

– Котусю, ти помиляєшся! Ви – жінки – самі не знаєте, чого хочете. Зараз настав такий час, коли жінка має право вибирати між сімейними цінностями і кар'єрою. І ви розгубилися, бо хочете одне і друге водночас. Ви проголошуєте, що сильні, а підсвідомо бажаєте бути маленькими пухнатими кішечками, мрієте, щоб вас пестили великі і надійні чоловічі руки. Жінка женеться за двома зайцями, а оскільки це, як правило, безрезультатно, то вона від цього дратується і починає брати участь у всіляких жіночих рухах...

– Он якраз на горизонті з'явилася така «рухістка», – зауважив Георгій.

У ресторан увійшли Бородачі. Ольга віднедавна стала займатися жіночими проблемами в якійсь асоціації боротьби проти торгівлі жінками. Здається, більш віддаленої від цієї теми людини годі було знайти. Ось і зараз, вловивши, про що йде мова, Ольга сказала, що не розуміє жінок, яких захищає. Спершу дівчата їдуть за кордон, щоб заробляти своїм тілом, а потім іще чимось незадоволені. Чому вони роблять із себе жертв? Вони ж ідуть на цей крок свідомо!

– Тобі не можна і на кілометр наближатися до тієї установи... – сказала Марина. – Не можна засуджувати тих жінок. Щоб працювати в твоїй асоціації, треба бути трохи «курвою», щоб «залізти в шкуру» тих молодих повій, зрозуміти психологію і логіку їхньої поведінки. Ти надто моральна для цієї роботи.

– Може й так, – погодилася Ольга. – Поряд зі мною працює одна жінка, яка, розпитуючи «жертви» про їхню «роботу» за кордоном до найменших інтимних дрібниць, отримує справжнє фізичне задоволення від розмов. А з яким захопленням вона все те переповідає! І навіть не може сховати це задоволення під маскою співчуття й обурення за увесь жіночий рід!

– Напевне, є щось штучне в таких організаціях! – засумнівалася Марина.

– Справа просто в грошах. Одним – я маю на увазі міжнародні фонди – нема куди їх подіти, а іншим, тобто нам, – їх бракує, і ми згодні досліджувати будь-що, аби вони тільки нам платили гроші!– зробив свій висновок Борис.

– А я думаю, – озвався Георгій,—щоправда, моя думка виглядатиме дещо крамольною, що українки в усі часи були

хорошим товаром. Вони завжди поповнювали невільничі ринки. Саме українки. І не треба пояснювати це географічним положенням нашої «багатостраждальної» батьківщини. Українські жінки були товаром, який користувався не лише шаленим попитом, а й шаленою пропозицією...

– Ти хочеш сказати... – підвела брови Марина.

– Я хочу сказати, що в гаремах українським жінкам 6тю не так уже й погано. В усякому разі вони не голодували і не гнули спини в полі. Тож, окрім насильницького і брутального викрадення жінок, існувала цілком цивілізована торгівля жінками за їхньою ж згодою і навіть бажанням... Звичайно, і тоді існували випадки, коли жінці не щастило і вона потрапляла до рук якихось садистів... Але це були винятки, дуже повчальні, дуже сумні, але винятки. А закономірність була не такою вже й захмареною.

– Ти – цинік! – сказав Борис і розсміявся.

– Я – реаліст. Ви ж знаєте, я завжди любив історію, і вчив її не за підручниками, а за першоджерелами. Я чомусь підозрюю, що мандрівки українок у світ у пошуках щастя і любові – одна із найстабільніших ознак української соціальної традиції.

Розмова виявилася палкою, тож усі втратили контроль над кількістю випитого. Тим паче, що пили хороше кримське вино.

Георгій сидів між двома подружніми парами і спостерігав. Що для Ільчишиних і Бородачів означає сім'я? Чи чесні Ільчишини, коли грають в ідеальну сім'ю? Що тримає в шлюбі Ольгу і Бориса? Чи може бути сім'я щасливою? Ці питання дуже цікавили Георгія. Час од часу вія уявляв, що поряд з ним сидить Єва у ролі його дружини. Але варто було лише подумати про це, як він здригався від почуття страху і ще чогось... Чогось такого невловимого...

Розмова за столом поступово перекинулася на тему принад відпочинку в межах батьківщини. Борис сказав, що йому бракує Вітренчихи у парламенті і, відповідно, у парламентському санаторії. її присутність будь-де – це завжди ін'єкції адреналіну, незалежно від того, де вона перебуває: на парламентській трибуні, на вуличному мітингу чи на волейбольному майданчику санаторію «Парламентський». – Хотів би мати таку дружину? – закінчив свою тираду питанням до Георгія Борис.

– Ні. Вона швидко втомлює. Та ще й б'ється...

– Зате з нею ніколи не нудно!

– У мене інший ідеал...

– Звичайно, для Вашої Величності потрібна не жінка-руйнівник, а жінка-творець...