Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 14 страниц)

«Усе тільки починається, – говорив собі він. – Далі буде, панове».

Георгій та Євдокія приживалися. Це було нелегкою справою. Ледь загоїлася рана від конфлікту. Чоловік і жінка не поверталися до дражливої теми, намагаючись жити звичайним земним життям.

Узагалі їм було цікаво разом, хоча вони частенько й сперечалися.

Липинський – старий український сноб – любив слухати італійську оперу на всю гучність музичного центру. Євдокія тихо страждала. Понад усе вона любила тишу. Єва була ревною віруючою – Георгія це дратувало. Він любив кидати гроші на вітер – вона це засуджувала. Єва любила пасивний відпочинок: у ліжку з книжкою і горнятком чаю, він у вихідні грав у теніс і гольф. Липинський любив рибу, вона – м'ясо. Він був у всьому дипломатом – Євдокія тяжіла до радикалізму.

Георгія завжди цікавило, що його жінки носять у своїх сумочках. Іще малим він любив порпатися в маминій торбі. Він передусім шукав там щось смачненьке: може, якась цукерочка завалялася. Пізніше Георгій «увійшов у смак»: він любив запах маминої сумки, що пахла розсипаною колись пудрою, маминими парфумами і ключами. У кишеньці лежала білосніжна мережана хусточка, в іншій – маленький потертий гаманець і записна книжечка. А ще там була книжечка з талонами на трамвай. А ще – календарик. Ні, календарик лежав у кишеньці записної книжечки. Однак головне: в ту сумочку мама завжди клала якийсь сюрприз для сина – щоразу інший. Це міг бути паперовий кульочок, загорнений у вигляді конуса, зі ста грамами «Білочки» фабрики імені Карла Маркса, або металева коробочка з монпансьє, або пахучий мандарин, або кислючий лимон. Усе це в часи Георгієвого дитинства було страшним «дефіцитом» і від того таким жаданим.

Оця любов чи цікавість до жіночих сумочок лишилася в Липинського на все життя. Він любив провокувати ситуацію, при якій жінці доводилося вивалювати вміст своєї сумочки, аби знайти якусь річ. Найчастіше він розігрував спектакль про загублений ключ і насолоджувався спогляданням вивернутої торби, бо це давало вичерпну характеристику його обраниці. Так, його пасія зі Львова, яка навчила його готувати фантастичні деруни, носила в своїй сумочці всяку всячину: прокладки, жуйку «Дірол», косметику, парфуми, записник, гаманець, ручки, мобільний телефон, щітку для волосся, таблетки – тобто все те, що й інша жінка її достатку, однак серед тієї всякої всячини була одна річ, не притаманна іншим сумочкам: зошит у товстій обкладинці, на вигляд, щоденник. Той щоденник пізніше виявився вмістилищем різних інтимних подробиць їхнього спільного життя, і ним ображена після розлуки львів'янка намагалася шантажувати Георгія. Аліса, окрім перелічених вище речей, носила великий манікюрний набір: вона займалася своїми нігтями завжди, щойно випадала вільна хвилинка. Було колись у Георгія одне неформальне дівчисько, яке мало зовсім інший вміст свого студентського рюкзачка: конспекти, плеєр з навушниками, жуйку, шоколадку, м'якого хутряного ведмедика, два пакетики презервативів і... Коли Георгій це побачив, він одразу ж покинув дівчисько: там був шприц. А вчителька української мови носила у своєму портфелі пачку учнівських зошитів із творами на тему «Морально-етичні мотиви у творах Тараса Шевченка» чи ще щось на кшталт такого, а також журнал для чоловіків і про чоловіків «Мен'с хелс».

Коли Георгій примусив Євдокію «пошукати добре ключі у своїй сумочці», вона на це холодно сказала:

– Тут їх нема. Можеш сам перевірити.

При цьому вона вжикнула «блискавкою» сумочки і розкрила її перед Георгієм. Там був ідеальний порядок: все розкладене по кишеньках: гаманець, бездоганно загострений олівець, пачка сигарет і...

– Це запальничка... – заспокоїла його Євдокія, коли він побачив там маленький блискучий пістолетик.

Георгій не здивувався б, коли б побачив у її сумочці справжню зброю. Бо його Єва – це була небезпечна і водночас дуже сексуальна жінка, він її хотів і боявся водночас. Він намагався не давити на Євдокію, хоча це не завжди йому вдавалося. Часом його мучили підозри, що вона все ще зустрічається зі «своїми». Але спостерігаючи за нею, розумів, що вона виконує дану йому обіцянку.

Разом з тим у ньому загрозливо наростало бажання ще раз зустрітися з націонал-анархістами і подивитися на них новим поглядом, більш серйозним і уважним. Тож одного разу він зважився і запропонував Євдокії «розвіятися» і провідати своїх «аміків». Вона чіпко вхопилася за його пропозицію і стала обдзвонювати «своїх».

Вони зустрілися на Тарасівській. Георгій переконався, що Євдокія справді не зустрічалася з ними без його відома.

Чоловіки дуже скучили за нею: на їхніх суворих обличчях сяяли щирі посмішки.

Євдокія повідомила, що Георгій сам висловив бажання зустрітися з ними. Виявляється, вона його розкусила «з усіма потрохами», а він, дурний, ламав комедію, що, мовляв, тільки хоче зробити Євдокії приємне. Чоловіки повірили її словам, і їхні очі загорілися. Липинський знав, чому Єва так сказала: вона вела тонку гру, з'єднуючи його і націонал-анархізм докупи.

– Ну що, хлопці, як тут у вас справи? – спитала вона бадьоро. У неї був піднесений настрій. Георгію навіть стало ніяково, що він забороняв їй спілкуватися зі своїми однодумцями.

– Усе за планом, – сказав Аміко.

«Що за план?» – подумки перелякався Георгій.

Чоловіки збентежено впритул подивилися на Липинсь-кого. В їхніх очах стояв знак запитання. Здається, вони ще не наважувалися говорити відверто при ньому.

Запала мовчанка. її порушила Євдокія коротким запитанням:

– Коли?

– Завтра, – відповів Аміко.

Георгій здригнувся. Він подивився на Євдокію, а вона очікувально дивилася на Діда. Той, у свою чергу, дивився на неї або крізь неї немигаючим Ісусівським поглядом. Липинський шкірою відчув якусь загрозу.

Атмосферу вчасно розрядив Студент, розповідаючи про свої враження від перебування на обох акціях непокори – 16 вересня і 12 жовтня. Агресивна бабця у капел.ошку і з комсомольським значком на кофтині задиралася до одного жовтодзьобого міліціонера, намагаючись його спровокувати на грубість. Однак той стояв, як і належить справжньому міліціонеру, – як стовп. Бабулька мало не плакала з розпачу. А потім підійшла до нього і вдарила спересердя носаком своїх червоних черевичок міліціонера по гомілці, аж той зігнувся. Розсерджена бабулька пішла геть, а хлопець у формі довго дивився їй услід здивованим поглядом.

Студент був красивим. Його краса була чиста і незаймана, майже ангельська. Він мав чорне хвилясте волосся і бездоганно білу шкіру. Коли він посміхався, всіх охоплювало якесь дивне відчуття легкості й щастя. Георгію здавалося дивним, що цей красень вірить в ідею вбивства як священного обов'язку, як божого покликання. Георгій міг побитися об заклад, що він – поет. Він був одягнутий у тонкий старомодний светр з коміром під шию, із закороткими рукавами, з яких виглядали довгі білі руки.

Георгій раніше не приглядався до Студента, можливо, тому, що той ніколи не привертав його уваги. Він майже завжди мовчав, лише час од часу вставляв у розмову слівце, а частіше якусь риму. Сьогодні він був якийсь натхненний.

«Молодий Браницький. Два століття тому хотіли убити його предка, що стояв на верхівці ієрархічної піраміди, а нині він готовий до ритуального вбивства нащадка убивці його предка, помінявшись із ним місцями в ієрархії. Цікава штука – історія».

Професор погано себе почував. Його морозило. Він кутався в картатий плед, біль перекосив його обличчя. Був мовчазний і пасивний до всього, що відбувалося. Чи справді він може бути нащадком козацького літописця Самійла Величка? Худорлявий, вольовий, інтелектуальний, з потужною силою волі... Цілком.

– Помолімося, – несподівано запропонував Розстригай. Липинський насторожився: чого це раптом? Сьогодні

звичайний день. Та й не сталося нічого, може... Може, має статися? Георгій здригнувся.

– ... Пресвятая Покрово, покрий нас своїм омофором... Убережи нас від куль, від чужого ока, від зрадників, від наглих випадковостей... Дай, Боже, нам сили у нашій святій справі. Дай, Боже, довгі щасливі літа нашій Україні...

Розстригай лишався розстригою: безнадійним відступником від суворого ортодоксального церковного обряду. Однак щось у нього було від старої священицької династії Скарг. Що саме? Що? Здається, це можна було назвати виплеканою упродовж кількох поколінь справжньою духовністю. Так, Андрій Скарга «грав» церковного анархіста, але насправді був набагато ближчим до Бога, аніж сучасні ревні прихильники анахронічних церковних традицій, попи у першому поколінні, попи, що «визріли» в радянських умовах. Можливо, Розстригай саме тому й пішов з церкви, що був на голову вищий від радянської і пострадянської

Поки Розстригай читав молитву, Аміко стояв на коліні з притиснутою до серця правицею, а хрестився, як католик. Йому пасував католицький фанатизм, як він пасує італійцям, іспанцям, латинос... Жагучий темперамент і палка любов до Мадонни – ось що світилося в його чорних очах. «Яке його прізвище? Орлик? Так, Орлик... Орел... Друг Сокола-сапсана... Ще чого! Ніякий він мені не друг!»

Коли прощалися, Євдокія усім потисла руки, а Студента поцілувала в чоло...

Георгій сидів «під куполом» і спостерігав за новим політичним спектаклем – цинічним і по-своєму дуже милим – під назвою «Так Звана Більшість». Георгій не міг позбутися відчуття, що поряд сидить Професор і посміхається: усе за алгоритмом. Від цього відчуття Георгію ставало моторошно. Від думки, що він може взяти участь у черговій абсолютно безглуздій і безперспективній метушні, його нудило. На нього з осудом дивилися однопартійці: адже він сидів пасивний і байдуже дивився порожнім поглядом на трибуну, замість того, щоб боротися, боротися і ще раз боротися... Черговий раз боротися невідомо за що. Просто боротися. А поборовшись, розслабитися. Ну чому все так? Георгій нагадав собі слова В.Бєлінського, які колись, у часи студентства, його обурили до глибини душі. Російський критик писав про те, що малороси завжди вміли хоробро битись і великодушно помирати за свою батьківщину, для них не дивовижа було перемогти сильного ворога малими засобами, але вони ніколи не вміли скористатися плодами своїх перемог. Розгромлять ворогів ущент, виявлять чудеса хоробрості й геройства і розійдуться по хатах пити горілку. Так, Бєлінський був російським шовіністом, але при цьому хорошим аналітиком. Професор говорив про те ж саме. Для кожного народу притаманний свій спосіб виконання будь-якої дії. Для українців важлива дія сама по собі, а не її результат. Десять років незалежності виявили абсолютну неспроможність отримати результат від численних дій. Ні президента, ні спікера, ні прем'єра, ні закону, ні порядку, ні держави, ні честі, ні справедливості, ні надії... Одна руїна... Поняття «більшість» – не зовсім українське, а точніше – зовсім не українське. На відміну від оптимістичного колективізму і щирої общинної взаємопідтримки росіян, українці навіть у межах маленької сільської громади не любили бути одностайними. Це принижувало їхню гідність. Якщо ж більшість суто випадково, суто ситуативно виникала, то завжди була тимчасовою і непевною. При найменшій зміні вітру вона розпадалася й утворювався громадський хаос, анархія. 1 це завжди було природнішим для українців, аніж собача слухняність «русской дєрєвні». Так, вони могли ганити громадський непорядок, засуджувати його, таврувати, однак підсвідомо прагнули, щоб так тривало якнайдовше, аби ніхто ними не міг погейкувати. Ось у цьому і є українське щастя: щоб ніхто ніколи ними не керував.

Георгій вийшов із зали.

«Так, я поводжуся неадекватно. Я справді винен? У цей момент я повинен сидіти в парламенті і... І що? Боротися проти віртуальних суперників? Проти віртуальної більшості? Приймати віртуальні закони? Що? Що я повинен робити як громадянин? Що? Як я можу боротися з нинішньою ситуацією в країні? Як? Я сам. Я один. Я бачу те, що не бачать інші. Чи це мені тільки здається? Якщо зараз ми перебуваємо на етапі «руїни», якщо зараз взагалі неможливо нічого зробити, то навіщо цей маскарад? Навіщо стрясати повітря? Навіщо махати руками? Стоп. А що робити? Сидіти склавши руки і чекати світлого майбутнього? Має ж бути якийсь вихід! Має бути! Де ж він?»

«Відстріляти!» – якось запропонувала Євдокія тоном Снігової Королеви. – Відстріляти два десятки чоловік і мати чистий спокій!..»

Георгія тіпало. Він мало не біг, не в силі вгамувати гнів. У цей момент він готовий був повірити в її слова. Це ж такий простий, прозорий вихід!

«Господи! Що я мелю! Дай, Господи, мені тверезу голову!»

Липинський здивувався, що згадав Бога. Так, він згадав Бога! Що з ним? Георгій завжди вважав себе свідомим атеїстом. Що з ним відбувається?

У голові була якась круговерть думок, емоцій, ідей...

Опам'ятавшись, Липинський був уже біля дверей власного дому. Він увірвався до квартири. У кімнаті сиділа

бліда Євдокія за комп'ютером. У цю обідню пору вона все ще була у нічній сорочці. Жінка тримала в зубах незапалену сигарету.

Георгій відчув щось недобре.

Вона подивилася на нього розгубленими очима. В них блищали сльози.

– Андрій...

– Що? – не зрозумів Георгій. – Який Андрій?

– Студент... – схлипнула вона.

– Що з ним?

– Його більше нема... Вона заплакала.

– Що він зробив? – тихо спитав Георгій. Жінка мовчала.

– Я питаю: що він зробив? За що його вбито? – холодно сказав Георгій.

Євдокія дивилася на нього широко відкритими мокрими очима.

– Що ви задумали? На що його послали? На смерть? Що ви собі думаєте! Ви... Ви... Убивці! – Георгій кричав на повен голос.

Євдокія взяла в руки книгу і запустила нею в Георгія. Той ухилився.

– Так, ми убивці! – зашипіла вона. – А що робити, якщо ти і такі, як ти, – політичні імпотенти? Сидіти, склавши руки? Чекати світлого майбутнього?..

Георгій здригнувся.

– Ви – нікчеми! Навіщо братися керувати державою, не вміючи? Навіщо взагалі ця незалежність, які_ю ви не вмієте нею розпорядитися? Та для вас ця незалежність все одно, що бісер перед свинями! Подивіться на себе! Та з вас увесь світ сміється!.. Ні, пардон, не сміється... Вам Європа гидує подати руку!.. Об вас можна лише ноги витирати!.. А ви обтираєтесь і далі лижете все і всім, кому не лінь!.. Що ви зробили з Україною?.. Де ваша національна гордість?

Георгій палав.

Вона заплакала, присівши на стілець. Потім якось швидко опам'яталася і вже майже сухими очима подивилася на Георгія.

У мене все, – сухо сказала вона. – А в тебе?..

Георгій не знав, як реагувати. Здається, вона від нього збирається піти. Назавжди.

Неначе на підтвердження його думок, Євдокія піднялася. Вона трохи похитувалася, у руках м'яла сигарету.

– Якщо ти хочеш піти, мені буде дуже боляче, – тихо промовив Георгій. – Я цього хочу найменше...

Вона взяла до губ сигарету. Проте не запалювала її.

– Ти йдеш? – перепитав Георгій.

– Я б пішла... – почала вона і не закінчила.

Георгій кинувся з дому, щоб не бути свідком її втечі, і за мить перед тим, як грюкнули двері, він почув:

– Я чекаю дитину...

Георгій завмер на сходах. «Це мені почулося? Почулося? Ні. Здається, я чув чітко. Я стану батьком. Я – батьком? Нонсенс якийсь. Я не можу бути батьком, бо... бо... Що – бо? Бо я... Я – егоїст! Так, я егоїст! Я не готовий бути батьком сімейства. Це не моє... Як тільки жінки натякали про бажання мати від мене дитину, я відразу ж з ними поривав. Іще чого! Мені так добре було самому. Щоправда, до пори, до часу... А тепер я готовий стати батьком? Не готовий. Не готовий, проте не відмовився б... Так, не відмовився б... Я не відмовився б щоранку прогулятися по парку з дитячою коляскою... Тільки це так несподівано!.. Що в цій ситуації повинен зробити чоловік? Справжній чоловік. Не знаю. Я нічого не знаю. Я настільки поглинений роботою і політикою, що абсолютно не знаю елементарних речей. Я не знаю життя...»

Георгій заїхав на роботу. Він сидів у своєму кабінеті на гвинтовому кріслі і, погойдуючись у ньому вліво-вправо, дивився у вікно.

«Я стан}' батьком. Я стану батьком дитини Євдокії. Тільки Євдокії. Цієї небезпечної, але обожнюваної мною жінки. Я люблю її і водночас боюся...»

До кабінету ввійшла Ірина Марківна. На підносі стояв пахучий чай з материнки.

– А це що? – неуважно спитав Георгій, вказуючи на вазу, де стояли надзвичайно свіжі патлаті рожеві хризантеми.

– Вам це сьогодні знадобиться, – лукаво посміхнулася вона.

«Всюдисущий Старий Ридикюль!» – подумав він.

«Так точно, шефе!» – відрапортувала вона подумки.

Георгій включив комп'ютер і став проглядати інтернет-видання. Він намагався з'ясувати, де міг загинути Студент. Жоден сайт не висвічував жодної події, яка могла тим чи іншим чином бути пов'язаною з націонал-анархістами.

Георгій зайшов до кабінету Льошки-маніяка. Він якраз посилено працював над новою справою.

Георгій невпевнено затупцяв на порозі. Він хотів розпитати його щодо Пупця – чи живий він чи ні.

– Ви щось хотіли, Георгію Андрійовичу?

– Ні.

– А що?

– Та так, нічого.

Льошка підозріливо поглянув на шефа білими очима, проте нічого більше не спитав.

Так нічого і не з'ясувавши, Георгій поїхав на післяобіднє засідання до парламенту.

Повз нього пробіг Білоцерківський. Той на ходу протягнув йому руку, Георгій потис її і притримав на мить, щоб запитати щодо ордену святого Станіслава, членом якого, подейкували, він був. Той слухняно зупинився, однак Липинський передумав розпитувати. Натомість Діма спитав:

– Уже знаєш? Георгій похолов.

– Що саме?

– Сьогодні у Москві вбито журналіста Леонтова. Георгій відчув, що у нього на лобі виступили краплини.

Білоцерківський з підозрою подивився на нього:

– Чого ти так розпереживався за цього українофоба?

– Я себе погано почуваю, – збрехав Георгій.

Він протискувався крізь гурт депутатів, помічників і журналістів, не реагуючи ні на привітання, ні на компліменти, ні на пропозицію дати інтерв'ю. Йому треба було зосередитися. Він зупинився біля вікна, що виходило на вулицю Грушевського.

«Леонтов – це їхня справа? Це справа Студента?» Георгій нюхом відчував – так. Він подивився на свої руки: вони тремтіли. Щоб заспокоїтися, Липинський став спостерігати за рухом машин і регулювальником на перехресті. До нього підійшов Борис Бородач.

– Бачу, що твій політичний запал пригас, – засміявся він. – Бачу, ти вагаєшся! – поплескав Георгія по спині Борис. – Молодець! Правду диктує більшість! Хоча я тебе вже не агітую за більшість. Можеш до нас не приєднуватися, тільки вийди зі свого кодла! Уявляєш, який ефект? Скандал на всю Україну!

– Я ніколи не любив провінційні театри з поганою режисурою! – із злістю промовив Георгій. Він себе не впізнавав. Де його врівноваженість? Де його витримка?

Борис оцінив злий дотеп.

– Що ж зробиш! Від того, що ми безкінечно повторюємо про наш «європейський вектор», до Європи ми не наближаємося. Ми – село. Були селом, селом і залишимося. Але те, що відбувається в нашому селі, для нас має більше значення, аніж те, що діється у Європах та Америках.

Бородач перейшов на шепіт:

– П'ятірка з п'ятьма нулями...

– Що? – не зорієнтувався Липинський.

– Що чув.

Георгій збагнув, що йдеться про суму за вихід з фракції.

– Як ти мені обрид, старий облізлий пацюк! —процідив він крізь зуби.

Борис не образився:

– Не пацюк, а Пупс. Я – Пупс! Але при цьому я – «прима» у нашому містечковому театрі, а ти – актор другого складу, навіть не другого, ти – суфлер!

Тепер настала Бородачева черга бути злим і мстивим. «Чим же тобі відплатити за суфлера?» – гарячково розмірковував Георгій.

– Я вчора бачився з Морозовим... – багатозначно сказав він.

Борис завмер.

Георгій по-садистськи витримував паузу. У Бориса затряслися пальці.

– Провинився... – єхидним голосочком промовив Липинський, розвернувся і пішов по коридору.

«Що з тобою, Липинський? До чого ти опустився? До підлої побрехеньки? Що з тобою діється? Опам'ятайся!»

– Ти прикалуєшся, правда? – смикнув його за рукав Борис, наздоганяючи його.

– Ні, – не змигнувши оком, збрехав Георгій. – Знайдено один втрачений документик, складений тобою, про «законність» незаконних поставок зброї...

Борис закам'янів.

«Невже в точку? Так, Липинський, ти – справжній сокіл-сапсан...» Він посміхнувся і рушив до залу засідань.

Георгія наздогнав Кащук. «Ще один! – подумав Георгій. – За іронією долі я опинився в опозиції до всіх політичних сил – і до своїх, і до чужих».

– Скільки він тобі пропонував? – заглянув Липин-ському в очі Іван.

Георгій від несподіванки закашлявся, мало не похлинувшись.

«Коли ти ще носив червоний галстук і пас корів у своєму селі, ми із Борисом уже мріяли про незалежну Україну... Нехай ми тепер у різних таборах, однак мене з ним зв'язує більше, аніж з тобою...» – подумки проголосив тираду Липинський, і, здається, Кащук його зрозумів.

– Слухай, брате, що з тобою діється? – артистично обурювався Іван. —Фракція тобою незадоволена. Ти якийсь неуважний, пасивний. Тобі все байдуже. Так не можна. Ти ж пройшов за списком – відробляй!

Георгій зміряв його зневажливим поглядом: «Ти, селюк у дорогому костюмі! Та хто ти такий, щоб мені вказувати, що я повинен робити?» Погляд Георгія був настільки красномовним, що Кащук зіщулився і пішов геть.

Липинський кипів. Треба було повернутися до зали, однак його щось стримувало. Якесь передчуття... Він не міг ступити ні кроку.

Іззаду він почув старече астматичне дихання. Георгій обернувся. Це був Осман Османов, «Монстр української політики». Осман-огли поклав руку на Георгієве плече. Здається, саме так кладе на плече синові руку батько, – подумав Георгій, який все життя був обділений батьківським теплом.

– Синку, – прохрипів Османов, і Георгій здригнувся. Так його давно ніхто не називав. Липинський вдивлявся в старечі риси обличчя. У водянистих очах Османова він побачив щось таке, від чого в нього в грудях розлилося тепло.

– Я не маю часу говорити з тобою, синку, – сказав Осман-огли. – Коли ти на своєму кіпрському рахунку побачиш семизначну суму, не лякайся. Все чисто. Ти сам знаєш, як розпорядитися грішми... Хоча гроші в нашій справі не головне...

Старий хотів іще щось сказати, однак до нього підійшли двоє молодиків і стали поміж ним і Георгієм. Липинський обурився: як вони сміють влазити в їхню бесіду, однак Османов, сумно посміхнувшись, махнув рукою:

– Прощавай...

Від цих слів у Георгія пробігли мурашки поза шкірою. Саме так прощаються назавжди. Липинський подивився на старого, а той кинув на Георгія той самий батьківський погляд і поволі, немов старий качур, поплівся, перевалюючись з ноги на ногу, по коридору. Його підтримували попід руки два здоровані...

«І що це означає? Звідкіля Осман-огли знає про Георгіїв рахунок на Кіпрі? Це шантаж чи підкуп? Шантажують не так. Кладучи гроші на рахунок, хочуть скомпрометувати або підкупити. Це гроші за те, щоб я перейшов до більшості? Не схоже. Надто багато. До того ж, до мене вже підходив Борис. Навряд вони підкупали б мене через старого Османова. Ні, Осман-огли – не того польоту птиця. Що це все означає?»

Липинський зайшов у зал засідань. Займаючи своє місце, він розгублено озирнувся, бо інстинктивно відчував на собі погляди колег. Георгій вирішив узяти себе в руки. Упродовж цього засідання він чемно і дисципліновано натискав на кнопки, як і вся фракція.

Тим часом зал вирував. У принципі хороша ідея щодо більшості виявилася повністю скомпрометованою тим, що втілена була нечесно. Взагалі, якщо розібратися по суті, то першопричина обурення народу проти влади лежить не в тому, що народу погано живеться. Народ терплячий, він навчений терпіти. Просто стало гидко, що держава побудована на брехні.

Щирий українець ніколи не є щирим. Уже в самому словосполученні «щирий українець» затаєна нещирість, оскільки воно не означає те, що здається на перший погляд. У цьому словосполученні слово «щирий» означає «справжній». А справжній українець ніколи не є щирим. Це також синдром Дикого поля. В Дикому полі щирим бути вкрай небезпечно. У Дикому полі виживає топ, хто дбає тільки про себе.

– Слово має Георгій Липинський. Приготуватися Петру Симоненку...

Георгій здригнувся. Він нахилився до мікрофону і сказав:

– Передаю слово Іванові Кащуку.

Той отетеріло подивився на Георгія. Проте швидко опанував себе, і полився дощ красномовного обвинувачення проти «гнилої» більшості. Кащук діяв, як щирий українець: говорив нещиро. Бо більшість виявилася не зовсім гнилою, а зовсім навпаки – бадьорою і живучою, вдало застосувавши принцип Дикого поля.

«Може, порадити опозиційному рухові діяти також за принципом Дикого поля: підступно нападати зненацька, бездоганно влучаючи в ціль?».

У козацькому фольклорі є так багато фантастичних оповідей про козаків-характерників, які руками ловлять кулі; які мають «такі чарівні зерцадла», що посилають гарматні ядра ворогів на них самих; про шаблюки, які самі рубають ворога, поки козаки сплять; про здатність козаків бути невидимими. І це не дивно. Те, що виробляли ті обідранці на полі бою, інакше, як фантастикою, назвати не можна. Обідранці-козаки – це воїни супер-класу, їм під силу було неможливе: здобути перемогу в безвихідній ситуації.

Щирий (читай: справжній) український президент повинен бути характерником і бездоганно володіти тактикою Дикого поля: діяти несподівано і блискавично влучати в ціль. Це одна з умов виживання української держави.

Георгій продовжував уважно слухати виступи, хоча те, що діялося, його вже не зачіпало. Ось виступив Йосип Вінчук. Його класичною фразою було «та' я' має бути» (так, як має бути). Ця фраза – суто українська. А ще кажуть, що українська мова нелаконічна. Лаконічна вона! Тільки вона стала розвиватися не тим шляхом, не «та' я' має бути». їй нав'язали стилістику і синтаксис російської мови – мови важких книжних конструкцій. А пішла б вона своїм шляхом, усе було б інакше. Колись Георгієва мама казала: українська народна мова, з багатьма синтаксичними конструкціями, є більш європейською, аніж російська. Так, наприклад, у мовознавстві вважається чисто британською конструкція «Сьогодні гарна погода, чи не так?» А в народній мові українців є така ж сама конструкція: «Нині надворі ловко, ге?» І скільки таких «перлів» втрачено через нашу неповороткість!

Узагалі ресурси української мови до кінця ще не вивчені. Скільки колоритних слів в українському політичному словничку виникло за останні кілька років: «спікеріада», «касетний скандал», «темники», «українські остарбайтери», «більшовики», «гарант», «під куполом»... У кожному з цих слів виявляється український гумор, або, як писали в XIX столітті російські українофоби, «пресловутьш малороссий-ский юмор», якого росіяни ніколи не розуміли.

Тим часом слово узяв Самчук. Георгій давно вже переконався: цей генерал належав до тих ораторів, які чим більше вип'ють, тим краще говорять. Зараз він виступав тверезим, тож кайфу від його виступу – ніякого.

Ось і Плющ. Зал, та й вся Україна, слухаючи його виступи, почувають справжній «драйв», саме завдяки «пресловутому малороссийскому юмору», такому незрозумілому сусідам. Яка мова! Георгія зовсім не дратували, а навпаки, – захоплювали – колоритні й неповторні «плющизми», особливо в фонетиці: українській вимові чужий грецький звук «ф», споконвіків у нас вживалося «хв». Плющ – це поки що неперевершений у новій українській історії політичний шоумен. Забудуть усіх політиків перших десятиліть незалежності, а його – ні.

Юрій Яценко. Ну господи! Чи є у нього іміджмейкери чи не-має? Він же ключова фігура в українській політиці: та навчіть же його говорити по-людськи!

Діма Білоцерківський. Хто тобі, друже, прищепив смачну черкаську вимову? Тебе від українця і не відрізниш! Мудро говориш, але... не вражає. Чому? Мабуть тому, що Біло-

церківський бездоганно володіє мовою як технікою, однак неправильно володіє нею як сигнальною системою: він завжди когось або щось виправдовує...

Борис Бородач, гарант гаранта. Юрист – і цим все сказано. Виступи юристів завжди «несмачні». Хоча вони й хизуються своєю «професійністю», проте насправді – це міф. Одне й те ж саме явище два різні юристи можуть витлумачити цілком протилежно. Липинський завиграшки міг би просто двома влучними ударами розбити палку Борисову промову вщент. Однак він не хотів цього робити. Він не хотів опускатися до рівня словесного маніпулятора. Георгій вважав, що парламент – це цілком окремішний вил діяльності – над'юридичний, надекономічний, надполітич-ний – парламентський. У парламенті має бути спеціальна порода людей – професійних парламентарів, які працюють «на стику всіх жанрів»...

У Сполучених Штатах баскетбол набагато популярніший від футболу. Чому?Бо американці – нація, яка любить отримувати результат від власних дій негайно. Тому що це нація, де вчать блискавично приймати рішення. Чому в Україні футбол популярніший від баскетболу? Бо футбол – це модель української поведінки. Зусиль багато, хоча результат не гарантований. До речі, спокійні прибалти також цінують баскетбол, може тому вони так швидко справилися зі своєю незалежністю? Щоб переламати ситуацію в Україні, треба примусити українців полюбити баскетбол більше, аніж футбол... Хоча це неможливо. Це суперечить українській суті. Президент, при якому ситуація в Україні зміниться на краще, буде класним гравцем у баскетбол.

Коли Липинський виходив із парламенту, побачив машину швидкої допомоги.

– Хто? – спитав він лікаря.

– Османов. Георгій похолов.

– Це;– серйозно?

– На жаль... Він дивився услід «швидкій». Липинському заболіло серце. По-справжньому. Не заскімлило, не стислося, а заболіло. '

За один день кілька втрат і кілька надбань... А точніше, два надбання і дві втрати. Перша втрата – Андрій Браниць-кий, або Студент. Перше надбання—дитина, яка має з'явитися на світ. Друге надбання – величезні гроші. Друга втрата – Осман Османов, людина-загадка. Липинський ніколи не був прямо зв'язаним з ним. Принаймні, він так думав. Однак сьогодні з'ясувалося, що їх таки щось єднало. Щось таємниче і дуже потужне... Осман-огли знав, що сьогодні помре. І він не жартував, коли говорив про гроші. Що це все означає?

Липинського лякало його теперішнє життя. Він завжди боявся невизначеності й непрогнозованості. А тепер усе стало таємничим і заплутаним...

Він відігнав від себе сумні думки.

Стояв гарний осінній вечір. Бабине літо – щемливе й тужне. У Георгія в руках – рожеві патлаті хризантеми. Він ішов додому. І там його чекали: дружина і діти. Народжені й ненароджені... Майбутні президенти й спікери...

Чим ближче він підходив до свого дому, тим більше його охоплювала непевність. Георгій не знав, як йому бути. Він не знав, як зайти в квартиру, як подивитися Євдокії в очі, що їй сказати.