Текст книги "Егоїст"

Автор книги: Марина Гримич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

Вона подивилася на нього такими ж самими очима, якими колись давно подивилася біблейська Єва на Адама після спілкування зі змієм. Вона подивилася на нього з бажанням, і встояти перед тим поглядом було неможливо.

– Я саме думала про вас... – тихо сказала вона, взяла його за руку і повела до своєї спальні.

Георгій кохав її нестямно... Такого з ним ніколи не було. Він шепотів їй: «Як ти любиш?» І робив усе, що вона хотіла. Це також було з ним уперше. Він віддався їй повністю, до останньої клітинки свого тіла. І він відчув себе безмежно щасливим. Життя набуло сенсу.

... Київ знемагав від спеки. Місто хотіло, щоб кияни нарешті вшилися на дачі, курорти, на село... А ті все ще снували його розжареними вулицями, не даючи йому спокою...

У Георгія забренькав мобільник. Це дзвонив Костик Морозов із СБУ.

– Зустріч не відміняється? – спитав він. «Мало не забув!», схаменувся Георгій.

– Звичайно, ні! – сказав він у трубку.

– Розмова буде довгою. Ти готовий? – спитав той. Іншим разом Георгія це роздратувало 6: він ніколи не мав часу на довгі розмови. Однак тепер, коли він вийшов із свого цейтноту, така перспектива його не лякала.

Вони зустрілися за бізнес-ланчем у «Вавилонській вежі». Георгій сидів навпроти Віктора. Той повільно їв, нікуди не поспішаючи. Георгія це влаштовувало. Він також нікуди не рвався.

Минуло вже багато років, однак, виявляється, Віктор не забув, як колись Георгій врятував йому життя.

Після кількох нічого не значущих фраз Морозов нарешті почав:

– Хочеш розкажу, як я вчився в академії ФСБ у Росії? – запропонував він.

– Хочу. – Ця тема справді цікавила Георгія. – Звичайно, якщо це не державна і не професійна таємниця.

– Звичайно, я розповідаю це не всім. Однак я хочу, щоб ти про це знав. Аби у нас не було непорозумінь.

«Яких непорозумінь?» – шпигнуло у Георгія в мозку.

–■ Ти навчився добре говорити українською мовою, – відзначив Георгій із задоволенням: із українофоба Морозов перетворився принаймні у толерантного громадянина України.

– Я вивчив українську мову не тому, що тепер це стало престижно, адже українська мова – це візитна картка державної людини. Я вивчив українську з інших міркувань, я зробив це принципово, тому що зрозумів, що моя батьківщина, батьківщина чистокровного росіянина, саме тут, і я поважаю цю державу.

– Ти так змінився...

– Ні, я не змінився. Змінилася держава. Я завжди був законослухняним громадянином і хорошим офіцером. Змінилися реалії, змінилася держава, якій я служу.

– І довго тривав процес твоєї трансформації?

– Кілька років. Я хочу коротко тобі про них розповісти... Власне, я вже почав... Бо йдеться про навчання в академії ФСБ... Чи тобі нецікаво?

– Чому ж? Цікаво!

– Я – генетичний росіянин, і їхав туди з таємною надією, що залишуся там назавжди. Я знав, що Росія – це та країна, де хороших офіцерів цінують. Я відчував: вони

захочуть, щоб я служив їм. І був готовий до цього. Думав: вислужуся до генерала і покажу цим хохлам, що таке справжній офіцер.

– А то ми не знаємо...

– Ні, ви, тобто вже ми... Ми не знаємо... Ми не вміємо цінувати військовий професіоналізм... Але я не про це...

Георгій подумав: як дивно, що вони з різних позицій приходять до одного і того ж висновку: в Україні професіоналізм не цінується.

– Власне, я їхав туди, як на свою історичну батьківщину і не для того, щоб повертатися. І ти знаєш, перший рік пройшов, як уві сні. Я був бездоганний і щасливий водночас. І справді, хіба порівняти нашу службу безпеки з їхньою! Ми ж аматори! В нас дитсадківські чи, краще сказати, дідівські методи роботи. А там – махина. Потужна махина з віковими традиціями царської охранки! Розумієш: служба безпеки – це тоді служба безпеки, коли є традиція. У них від Катерини II впроваджено німецький стиль роботи, замішаний на російському фанатизмі. Це вибухонебезпечна суміш! І там я став фанатом. Я став в академії одним із них... ні, я став кращим серед них. Віриш?

– Вірю! – упевнено сказав Георгій.

Цей хлопець завжди в усьому намагався бути першим.

– І найбільше мене вражало, що служба безпеки – це не лише тупа охорона вищих посадових осіб і примітивне збирання досьє на всіх і вся «про всяк випадок» – раптом провиниться, от і шантаж готовий. Ні. У них працює ціла система хитромудрого продукування національних міфів і педантичного знищення всього того, що могло б їх дискредитувати. От, наприклад, поставлена мета: довести всьому світові, що грузини – брудні поплічники терористів – і для цього фабрикуються різні дуже правдоподібні докази і поширюються на весь світ. Дарма, що це неправда. Дарма, що це несе за собою людські жертви!.. Ти мені не віриш?

– Чому не вірю? Ти трохи перебільшуєш, але... Я прекрасно знаю з історії, як Катерина II знищила всі документи своїх попередників, зібрала науковців, і вони написали нову історію Росії, історію великої Росії, фальсифі-куючи літописи, житія, «писчие книги»... – От і я про це саме. Тільки це відбувається в наш час! І ти собі не уявляєш, яка це насолода бути учасником творення цих міфів і їх втілення в життя! Це просто наркотик! Ти стаєш творцем історії, ти повертаєш історію так, як тобі хочеться!..

– Це ти про себе?

– Та ні... Я – пішак... Я – гарматне м'ясо. Однак я пішак з головою. Часом буває таке... Така помилка природи... Я ж усе-таки кадебешник у третьому поколінні... Мій дід ще твого діда розстрілював... Як це не сумно звучить... Я на цьому розуміюся...

«Дуже дотепний жарт! Що він од мене хоче? Щось останнім часом забагато людей чогось від мене хочуть!»

– І я буг закоханий в цю махину, в цю фабрику!.. Тільки, будь ласка, не засуджуй мене! Це був чисто професійний інтерес!

«Нічого собі! Невинна дитяча забава!»

– Скажи, навіщо ти мені все це говориш? Я не хочу цього чути, – сказав Георгій.

– Ти хочеш це почути! Хочеш! І ніхто цього не знає краще від мене! А чому я тобі все це кажу, ти потім зрозумієш, коли я закінчу. Нам треба вчитися в Росії й Америки конструювати національні міфи і втілювати їх за допомогою служби безпеки. Вчитися!

– Здається, ми потихеньку освоюємо це ремесло: таку лапшу на вуха людям вішаємо...

– Отож-то і воно! Ви лапшу вішаєте, а вони працюють!.. Георгія розмова вже почала дратувати. Він вирішив

пришвидшити розв'язку:

– Скажи відверто: ти через Бориса затіяв цю сльозливу прелюдію?

– Якого? Бородача? Ти що? За кого ти мене маєш? Невже ти думаєш, що я до тебе через того козла? Він нікому не потрібний! Він – параноїк! І для нас небезпеки не становить.

– То в чому ж річ?

– Дай я закінчу свою історію. Я хочу, щоб ти мені повірив.

Георгій змирився: Морозов від нього не відстане, поки не доб'ється свого. Тож він вирішив не опиратися і слухати:

– Давай повернемося до мого навчання у Москві. Отже, я був найкращий студент, взірцевий офіцер! І мене цінували! Мене ніхто ніколи так не цінував, як там! Оце вони уміють! Оцього в них не відбереш! І я був гордий з того. Аж до того моменту, поки мені не запропонували працювати на них, тільки не так, як я мріяв. Вони запропонували мені працювати на них, проте в Україні! Ти зрозумів, до чого я веду?

– Звичайно. А що тут незрозумілого?

– Я був шокований. Мені в принципі не звикати до сексотської служби. Я зі студентських років працював інформатором – ти знаєш це. Однак щоб я – блискучий офіцер, помішаний на офіцерській честі, – продав свою батьківщину?

– Батьківщину? – перепитав Георгій з іронією.

– Ти віриш, я тоді вперше в житті ототожнив себе з Україною! Я тут, на цій землі, виріс, і я такий, як і ви, а не такий, як вони! Я це зрозумів! Я зрозумів, що я – не росіянин. Я – хохол. Я – впертий, самозакоханий хохол, який ненавидить москалів!

– Оце так новина! Морозов не зважав:

– Вони мене переконували: ніякої брудної роботи! Операція: «Україна – країна російського бізнесу». Тут немає нічого аморального! Так роблять десятки твоїх земляків, до речі, з українськими прізвищами! І знаєш, що я їм сказав? Я їм сказав: «Я – український офіцер!»

Георгій подивився на Морозова із здивуванням.

– Віриш? – вже вкотре спитав Костя.

– Тепер ні. – сказав Георгій. Він ніколи не вірив людям, які б'ють себе в груди...

Георгій подумки перебрав варіанти можливих причин зустрічі: Антипов, пан АП, Борис. Ні, Борис відпадає, то котрий із двох варіантів?

– А тепер про справу, – сказав Морозов.

Те, що почув Георгій, просто приголомшило його.

– Я хочу тебе попередити щодо твоєї нової знайомої.

– Якої?

– Євдокії Ханенкової.

– Господи! Вона що – зрадник українського народу?

– Ні. Вона – одна з керівників підпільної партії українських націонал-анархістів.

– Ти з глузду з'їхав!

Георгій згадав репортаж і молодих людей, які досить невинно носили якісь слогани щодо голого короля.

– Мені нема коли з тобою сюсюкати, Георгію. Слухай мене уважно. Є інформація, що ця група готує терористичний акт у Марийському палаці...

– Боже, ви напевно в СБУ всі панікери і параноїки!

– Ти навіть не уявляєш, наскільки це серйозно.

– Я бачив репортаж: це ж діти!

– Георгію, я знаю, що кажу: це дуже серйозна, досить розгалужена таємна організація. І вона користується далеко не просвітянськими ідеями.

Георгій схопився за голову. Він не знав що й думати. Єва – терористка? Щось не вкладається у голові.

– Можеш нічого не казати, – сказав Морозов. – Тепер ти мої погляди знаєш. І мою позицію теж. Ти колись мене врятував, тож я тебе попереджаю по-дружньому: для мене мир своєї держави – справа моєї офіцерської честі. Я не зможу витягти тебе з того лайна. Я сказав усе.

– Я нічого не розумію. Нічого.

– А ти подумай. Але май на увазі: акція готується через півроку. На Різдво.

– Що ви від мене хочете?

– Вирішуй сам, що робити... Я тебе просто попередив, щоб ти не втрапив у халепу, нічого не знаючи. Тепер можеш

утрапляти в неї уже свідомо. Все, бувай. Якщо захочеш переговорити, мої телефони у тебе є.

Морозов зник, як зникають розвідники. «Вишкіл!» – подумав Георгій.

Його ошпарив страх. Він відчував себе самотнім і обдуреним.

Він – один в усьому світі. Ще кілька годин тому він думав, що назавжди покінчено з його хворобливою самотністю. Ат ні! Він став ще більш самотнім, аніж будь-коли. Ось і наслідки його егоїзму. Практично немає нікого, з ким би порадитися, нема до кого притулитися, знаючи, що тебе не зрадять, не продадуть.

«Ах, Єво, Єво! Що ти зі мною зробила!»

До столику підійшов Ромко.

– Усе добре, старий? – спитав він Георгія.

– А що?

– Ти вже півгодини дивишся у простір.

Георгій подивився на Ромка. «Ми – друзі з дитинства. Однак чи можу я розповісти йому все, від чого хотів би звільнитися? Ні, не можу!»

– Я втомився, старий. Я страшенно втомився, – сказав Георгій.

Ромко поплескав його по плечу:

– Хочеш, я до тебе зайду? Георгій кивнув.

–■ Ну то домовилися. Зустрінемося на днях. Усе. Я побіг. Вибач, у мене замовлення.

Йому треба було побути на самоті, лишитися сам на сам зі своїми думками. Його мучив страх. Страх перед невідомим.

«Спокійно. Що сталося? Ще нічого не сталося. Невже я хочу стати таким самим пароноїком, як Борис? Спокійно. Ще рано бити на сполох. Навіщо? Треба просто жити. Пити, їсти, працювати... А любити? Цікаво, що робити з Євдокією? Покинути її? Просто так, як він робив багато разів – без особливих пояснень і сентиментів? По-англійськи. Ні. Тут так не вийде. Я фізично не зможу підняти трубку і вичавити з себе: «На жаль, ми не зможемо бути разом...» Або: «Все було прекрасно, але...» Що «але»? Боже, який я ідіот! Навіщо поспішив? Навіщо зблизився з нею? Поспішив? Та я б усе віддав за один її поцілунок! Усе? Ні, не все... Точніше, нічого. Я – триклятий егоїст! Я – суперегоїст. Я – егоїст у кубі! Що робити? Що? Треба розібратися з Євдокією. Що це за жінка? Є один вихід – Марина».

Він набрав номер телефону Ільчишиних.

– Привіт, це Георгій.

– Привіт, тільки недовго, у мене – завал.

– У тебе завжди завал. Мені треба з тобою зустрітися. Зараз. Негайно.

– Ти що – здурів? Я ж – не ти! Це ж ти – егоїст проклятий – маєш купу вільного часу, а в мене – чоловік, діти, божев'.льні клієнтки...

– Вважай, що я роблю тобі екстрений виклик на психологічну підтримку.

– Ти – психологічну підтримку? Не сміши людей! Слухай, я зараз подивлюся в календар і скажу тобі, коли зможу з тобою зустрітися.

– Я зараз приїду до тебе!

– Ні! Тільки не це! У мене вдома безпорядок! Ігор їде у відрядження – сам знаєш – всесвітній потоп.

У її голосі почулося вагання. Здається, вона збагнула – з ним діється щось не те.

– Тобі що, справді, погано? – після паузи спитала вона.

– Так. Мені треба з тобою переговорити.

– Ну гаразд. Кажи, куди їхати. Тільки май на увазі: я буду з малим.

Георгій зрадів:

– Я у «Вавилонській вежі».

Георгію стало легше. Марина – непоганий психо-аналітик. Щоправда, її клієнтками були переважно замучені побутом жінки, або замучені багатством примадонни, або замучені самотністю люди... Тепер до цієї веселої компанії запишеться і він... – з посмішкою подумав Георгій. Він покликав Ромка і попросив приготувати щось смачненьке: Марина любила попоїсти. Мала такий гріх. Щоправда,

тільки один.

Марина їла із задоволенням. Георгій завжди любив спостерігати, як вона їсть. Його мама дуже цінувала Марину.

Однак між ним і нею від початку склалися відверті дружні стосунки, які не часто бувають між чоловіком і жінкою, і коли любовна пригода може тільки зіпсувати кайф від спілкування. Вони це інтуїтивно відчували і ніколи не робили спроб до любовного зближення.

– І який тобі вибрик викинула Євдокія? – спитала в лоб Марина, успішно упоравшись із салатом із справжніх крабів.

Георгій здивовано наморщив чоло. Хоча нічого було дивуватися. Вона завжди відзначалася спостережливістю й аналітичним розумом.

– Розкажи мені про неї... – попросив Георгій.

– Георгію, вона – моя подруга. Навряд чи ти можеш вимагати від мене відвертості. Мене тому і цінують, що я, як риба...

Марина з апетитом поїдала жульєн. Зненацька вона перевела тему на зовсім інше.

– Ти знаєш, усе-таки у маленьких галицьких ресторанах готують найкраще. Там такий жульєн роблять із свіжих білих грибочків!.. Тільки не кажи Ромкові, бо образиться...

– Марино, я тебе не для цього запросив сюди. Вважай мене своїм клієнтом...

Марина розсміялася.

– Ти – і мій клієнт! Це щось новеньке!

Георгій не зміг її переламати на серйозну розмову. Він зрозумів: треба дати їй наїстися. Тоді вона сидітиме нерухомо і слухатиме. Щоправда, від цього може погіршитися її аналітичне мислення.

А тут іще вступив у розмову Данило, її син:

– Ма, я не хочу їсти!

– їж, я тобі сказала!

Треба було якось привернути її увагу. Цікаво, що саме знає Марина про Євдокію? Чи підозрює вона, хто та насправді?

Георгій подивився на Марину. Вона впіймала його погляд, і він зрозумів: вона все знає або, принаймні, майже все, а зараз просто грає з ним у якусь гру. Марина зовсім не хоче їсти, а тільки прикидається, що їсть із апетитом, а насправді все обдумує. І схоже, не знає, що йому сказати. Вони говорили про різні дурниці, проте Георгій бачив: вона подумки щось аналізує.

Нарешті Марина подивилася на нього серйозно:

– Георгію, я не готова сьогодні тобі щось сказати. Я повинна подумати.

Георгій, не відриваючись, утупився їй в очі. Він чекав іще чогось. І він це отримав:

– Але ти не переживай. Усе буде добре. Я тобі обіцяю. Саме це йому й було потрібно. Цього він і чекав. Він

зітхнув з полегкістю, неначе перевалив свою проблему на чиїсь плечі. А ці плечі були пухкенькі і дуже надійні.

До їхнього столика підвалив Ромко. Він поцілував Марину в щічку і спитав:

– Ну як?

– Ти перевершив самого себе! – похвалила його Марина. – Дякую тобі, особливо за баранинку!

– Поправляйся, поправляйся, моя мурмулеточко! – пожартував Ромко.

Марина реагувала на натяк на свій єдиний гріх по-різному, в залежності від настрою: вона могла образитися, а могла звести все на жарт.

Георгій і Ромко завмерли, очікуючи, що зараз буде: гнів чи милість.

Марина подивилася на нього з посмішкою, проте не дуже

привітною:

– Іще раз таке ляпнеш – вилетиш з числа моїх клієнтів! Ромко виструнчився по стійці «струнко».

Коли він пішов, Георгій вирішив уточнити:

– Він що, і справді твій клієнт?

– Ага. Його ідеальна сім'я – результат моєї копіткої роботи.

Вона розсміялася.

– Щоправда, це не тільки моя заслуга. Його теж. Марина встала з-за столу, витерла серветкою малого і

зібралася йти.

– Я тебе підвезу, – запропонував він. Вона не відмовилася.

У машині Марина спитала Георгія:

– У тебе проблеми на фірмі?

Від цієї Марини нічого не приховаєш.

– З чого це ти взяла?

– Ігор каже, що ти рідко з'являєшся у парламенті. Це на тебе несхоже. У тебе точно якесь ЧП.

– Так. Але зараз я не готовий про це говорити.

– А я й не набиваюсь.

Георгій піймав себе на думці, що хоче їй поплакатися.

– Ти права: я загруз. Здається, цього разу капітально.

– Виплутаєшся! – заспокоювала його Марина. – Ти ж на це – мастак.

– Цього разу, схоже – ні. Знаєш, хто мої клієнти?

– Хто?

– Перший – Антипов.

– Котрий? Король бензоколонок? Його хочуть посадити? Нарешті! Давно пора! Яка в нього стаття?

–■ Цілий букет: відмивання грошей, рекет, ухилення від сплати податків...

– Хто його адвокат?

– Таміла.

– Таміла витягне його...

– Річ у тім, що вона не хоче.

– Не хоче? Молодчина! Нехай тоне! Не кидай йому рятувального круга!

– Легко тобі говорити! На мене вже почали тиснути...

– Ти ж справжній мужик!

– Ні, я не справжній мужик. Я – егоїст. Я хочу спокійно жити.

– А хто другий?

– Пупець.

– Гнида.

– Я знаю. Точніше, не він, а його син – за зґвалтування неповнолітньої.

– Фе, яка бридота. Слухай, куди ти вляпався? Ти що, не маєш служби інформації? Куди ти дивився, коли брався за ці справи?

– Слухай, чого ти до мене причепилася?

– Це я причепилася? Сам мене витяг з дому, а тепер я ще й винна!

Вона ображено замовкла. Йому теж не хотілося говорити. Виходячи з машини, Марина замість прощання поставила йому ультиматум: – Якщо ти не відмовишся від цих двох справ, я тебе поважати не буду.

Вона хряснула дверцятами і пішла геть.

«Гупай дверцятами своєї машини!» – розсердився Георгій і поїхав геть.

Липинський зрозумів: треба повністю ламати життя і повертати його в інше русло. Ось тільки маленька притичина: у яке саме?

Він іще не знав, як йому реагувати на те, що почув від

Морозова: чи вірити йому чи послати подалі... Костя у своїй розмові не був логічним. Його промова була штучною. Вона була побудована за принципом: Костя Морозов – український патріот і тому хоче захистити свою батьківщину від терористів. Так? А оскільки Георгій знав його з іншого, далеко не патріотичного боку, то він сконструював міф про своє «нове народження». Навіщо йому це? Відповідь може бути тільки одна, хоча й виглядає цілком абсурдною: Морозов намагався переконати Георгія в тому, що він не є агентом сусідньої держави, хоча насправді це так... Дурниці... Цього не може бути... Що ж тоді?

Одне Георгій знав напевне: навколо нього згустився туман. Густий, світлонепроникний туман оповив його зусібіч... Липинський хотів прозорості, а її не було. Він, як досвідчений водій, знав, що в густому тумані краще зупинитися і перечекати, а не гнатися у невідомість. Так він і зробить: з'їде на обочину, зупиниться, включить «аварій-ку» і заглушить двигун. Він перечекає туман. Перечекає, не ризикуватиме.

«Не ризикувати? Що означає – не ризикувати? Продовжувати бовтатися у бруді, захищаючи бандитів? Ні. Не цього я хочу. Моє «его», «его» адвоката у білих рукавичках не піде на це. Воно сильніше за будь-які погрози і загрози. Спрацьовує генетика. Я – спадковий аристократ. Я егоїст!

Я давно вже відчуваю потребу зупинитися. Але не перечекати негоду, а ослабити... ні, розчепити, обрубати ремені, які стримують мою свободу. І помчати вперед, у невідомість. Спалити всі мости, не жалкуючи за втраченим, почати все спочатку».

Сокіл-сапсан не дивився йому в очі. Георгій стояв навпроти нього і чекав знаку. Безрезультатно. Його тотем не хотів мати з ним зорового контакту.

Георгій не міг заснути: був надто збуджений.

Він став на тренажер, щоб капітально втомитися. У грудях стискало, однак він усе біг, біг, біг... Сьогодні Георгія ця фізична вправа дратувала: стільки зусиль, а в результаті– не зрушив з місця. Він на тому самому місці. Рух є, а результату немає. Начебто щось і діється, а насправді нічого з цього не виходить. Як в Україні. В цій державі постійно відбувається якась мишача метушня. І не видно ніякого просвітку. Метушня заради метушні. Країна не біжить уперед, а витрачає свою енергію на тренажер. Як оце він тепер.

Піт котився градом, а він усе стояв на місці. Сон не приходив.

Георгій прийняв душ. Сон не приходив. Георгій зробив те, чого ніколи не робив. Він налив собі великий фужер горілки і залпом випив. Його розморило, і він нарешті заснув.

Уранці було гірко у роті, хоча голова й не боліла. Георгій подивився на себе в дзеркало і менторським тоном сказав своєму відображенню:

– Фірми – нема. Євдокії – нема. Є лише я. І все!

Із дзеркала на нього недовірливо дивився молодий, привабливий, однак смертельно втомлений чоловік. Той чоловік йому не вірив.

Георгій повторив іще раз, більш різко:

– Фірми – нема. Євдокії – нема. Є лише я. І все!

Той чоловік, що дивився на нього із дзеркала, дуже йому не подобався. Георгій пожбурив у нього рушник і вийшов геть із ванни.

– Я починаю новий день, – переконував він себе, перебираючи у своїй гардеробній костюми. – Я починаю нове життя.

Який з цих трьох нещодавно придбаних костюмів вибрати? Лляний – мнеться, він більше пасує до елегантної прогулянки з дамою... Якої немає. Світлий в клітинку? Георгій обожнював клітинку. Однак для парламенту він не годився. Залишається тільки темно-синій кашемір у тонку смужку, придбаний у дуже дорогому київському магазині. Нова сорочка, нова краватка, нові черевики... Щоб досягти ефекту перевтілення або нового народження, треба поміняти абсолютно все, аж до шкарпеток. Він заглянув у спеціальну шухлядку для шкарпеток: жодної нової пари. Це на нього несхоже. Жодної нової пари шкарпеток! Що з ним діється? Так можна на бомжа перетворитися!

Що це я? Шкарпетки – це образ. Зовсім не обов'язково вдягати абсолютно нові шкарпетки. Хай будуть не нові! Що з того?»

Але настрій був уже не той. Георгія муляли шкарпетки, неначе він їх не виправ і не попрасував.

Досить. Час виходити з дому. Георгій, так і не поснідавши, побіг на роботу до парламенту. Запізнюватися не можна. Сьогодні День уряду.

Забігши до Верховної Ради й окинувши професійним оком сноба сьогоднішній гардероб парламентаріїв, він із жахом помітив, що в темно-синіх кашемірових костюмах у тоненьку елегантну смужку було принаймні з десять чоловік. Не виключено, що всі вони придбані в одному і тому ж хмагазині. Ганьба! Георгій мало не провалився крізь землю.

«Ніколи більше не купуватиму костюмів в Україні!»

Настрій був зіпсований. Йому здавалося, що всі навкруги обговорюють лише темно-синій кашеміровий костюм у білу смужку.

«Типова параноя! Таке ії еа$у!»

Розпочалося засідання.

День уряду був традиційним: це була одна й та сама п'єса, з одними й тими ж героями, щоправда, з іншими виконавцями. Дійові особи: Дуже Позитивний Герой – Парламентарій, який бажає щастя своєму народові. А щастя Він виборює у Десятиголового Монстра, тобто уряду. Депу-татка-голосільниця рве на собі волосся. «Червоний» парламентарій посипає голову попелом. Добрий (краще сказати, «Добрий») Пан невидимо присутній у залі: його не завжди доречний дух завжди витає в залі. А Погані Підпанки метушаться, як пацюки, заважаючи Дуже Позитивному Герою здійснити свою високу місію дискредитації Десятиголового Монстра.

Георгія попросили виступити, однак цього разу він відмовився: йому не хотілося брати участь у спектаклі в ролі Позитивного Сподвижника Головного Позитивного Героя. Набридло. Вже нецікаво. Усе ясно заздалегідь: Дуже Позитивний Герой буде до кінця боротися з Монстром. Однак, відрубавши йому всі голови, він заспокоїться, ніби не знаючи, що назавтра у цього Монстра знову виростуть голови на тому самому місці.

Сьогоднішній день вже вкотре продемонстрував головну особливість української політики: переслідування переслідуваного. Парламент переслідує уряд, уряд «наздоганяє» адміністрацію президента, а та, в свою чергу, переслідує парламент. І цей вічний рух по колу нагадує безкінечний біг білки в колесі.

Георгій сидів і думав: кому потрібна така держава, а точніше, аматорська гра в державу? Кому? Народові? Він давно сам дає собі раду. Європі? Та вона й сама не знає, що з нею робити: спершу привітали відкриту Пандорину скриньку, а тепер не знають, як запхати усе назад! Може, Росії? О, так! Росія ніколи не відмовиться від України! Вона завжди по-батьківськи лагідно і водночас суворо керуватиме дитячою грою своєї любої дитини за своїми ж національними методичними розробками «батога і пряника».

Може, і справді є щось раціональне в націонал-анархізмі? Теоретично, може, й так. Але практично? Нонсенс якийсь!

Наявність своєї держави, хай навіть недолугої та інфантильної, краща за її відсутність. Це факт. Однак як примусити народ любити її? І найстрашніше: як примусити себе любити її? Не свою землю, а свою державу?

Колись він озвучив цю думку Борисові, а той його звинуватив у непатріотизмі. Може, справа не в поганій державі, а в ньому самому, Георгієві Липинському? Невже він такий зіпсутий?

На перерві до нього підійшов Борис. Він сьогодні особливо ревно виконував роль Підпанка – Посередника між Дуже Позитивним Головним Героєм і Десятиголовим Монстром, кілька разів згадуючи у своєму виступі прогресивну батьківську роль Доброго (тобто «Доброго») Пана.

– Даремно ти так стараєшся, – зіронізував Георгій. – Я бачився з Морозовим. За тобою нічого не числиться. – Ти впевнений?

– На всі сто.

Борис змінився за одну мить. Це була миттєва метаморфоза: з хлопчика, що нашкодив і всіляко намагається слухняністю і догідливістю відмолити собі прощення у татка, він перетворився на самовпевненого відгодованого Гусака.

– Я – твій боржник, – прогелґотіла Домашня Птиця.

– Ніякий ти не боржник, – відрізав Сокіл-Сапсан.

– Я до тебе сьогодні зайду!

Георгій знизав плечима. Він не заперечував. Саме зараз не заперечував.

Минула ніч переконала його в тому, що він почав боятися самотностл.

Він вийшов на вулицю і пішов парком у напрямку до свого дому. Парк після дощу пахнув свіжістю і надією. Надією на те, що він іще деякий час протримається чистим. Біля калюжі сидів маленький білий котик. Випадково він зачепив лапкою брудну воду і негайно ж, з відразою, почав лапкою гидливо її струшувати. Після того побіг геть від калюжі. Георгій зупинився шокований. Навіть найменша, найдурніша істота прагне чистоти...

Георгій приїхав до офісу своєї адвокатської фірми під кінець робочого дня. Пройшовся кабінетами. Всі були на місці. На його столі лежала кореспонденція. Георгій не доторкнувся до неї. Він відчув, що там знову є лист з погрозою.

Натомість він повідомив Ірину Марківну, що хоче зібрати екстрену нараду.

Його колеги дивилися на нього стурбованими очима. Вовка копирсався у своїй і без того розпатланій чуприні. Ганна Миколаївна інстинктивно стисла руки в кулаки. Таміла знову пішла червоними плямами. Льошка-маніяк нервово йорзав на стільці. Одна Ірина Марківна була професійно незворушна.

Ніхто не знав, що діється в його серці. Окрім, хіба що, Старого Ридикюля.

«Я хочу розрубати вузол. Я хочу звільнитися від тягаря. Хочу позбутися докорів сумління... Хочу почати все

спочатку... Хочу, щоб усе було, як раніше: тихо, розважливо, професійно, точно й обов'язково «в білих рукавичках». Я хочу, щоб фірма знову була, як швейцарський годинник».

Георгій повідомив своїм співробітникам, що все-таки доведеться відмовитися від двох уже розпочатих справ Антипова і Пупця. Наслідки можуть бути невтішними. Тож нехай усі співробітники не соромляться і шукають про всяк випадок нове місце роботи, якщо раптом його найгірші передбачення справдяться. Фірма, звичайно, виплатить усім компенсацію у разі втрати роботи. Ще Георгій попросив скопіювати всі файли на дискети мінімум у трьох примірниках і зберігати в трьох різних місцях, а в кого є якісь сумнівні файли – знищити їх.

Під час наради панувала тиша. Однак ця мовчанка була іншою, аніж тоді, коли він кілька днів тому езопівською мовою повідомив про те, що фірма не цуратиметься брудних грошей задля свого виживання. Цього разу він відчував мовчазну підтримку. Після його слова прозвучали дружні оплески. Георгій не хотів, щоб підлеглі почали бити себе в груди і доводити йому свою відданість, тож повідомив, що в нього термінові справи і він мусить попрощатися.

– А вас, Ганно Миколаївно, я попрошу залишитися, – тоном Мюллера із «Сімнадцяти миттєвостей весни» сказав Георгій. Це викликало в усіх усмішки.

Співробітники розійшлися по своїх кабінетах без тягаря на серці.

– Ганно Миколаївно! Ви, як завжди, виявилися праві. Беріться за захист скривдженої молодим Пупцем дівчинки. Я вам дозволяю. Хай навіть це буде остання справа моєї фірми...

Ганна Миколаївна пустила сльозу і витягла мережану хусточку, щоб утертися.

– Як Льошка? – спитав Георгій, щоб позбутися деякої незручності.

– Ви не повірите, Георгію Андрійовичу! Льошка-маніяк кардинально поміняв своє ставлення до справи Пупця! Він навіть був трохи розчарований, коли ви в наказовому порядку заборонили йому відмовлятися від неї.

– Що ж сталося? Ганна Миколаївна лукаво усміхнулася:

– Я розкопала, що та зґвалтована дівчинка з сусіднього Льошчиного села!

– Це доля! – констатував Георгій.

– Я цих Пупців розчавлю! – в очах Ганни Миколаївни заблищав небезпечний вогник, який не на жарт налякав шефа.

–Тільки без фанатизму, Ганно Миколаївно, – попросив Георгій. – Ще пожити хочеться, – посміхнувся він.

Ганна Миколаївна піднялася зі стільця і, випнувши груди, неначе готуючись до промови, прорекла із захватом:

– Георгію Андрійовичу! Ви – справжній... Справжній...», – вона запнулася, підбираючи слово.

«Цікаво, я справжній хто?» – подумав Георгій.

– ... Ви – просто справжній! – нарешті знайшлася вона. – В усьому...»

За останні місяці це були найприємніші слова. Що не кажи, Ганна Миколаївна – майстер слова.

Сокіл-сапсан настовбурчив пір'я. Неначе до чогось приготувався... Або...

... До Георгієвої кухні знову прибилися Ромко з Борисом.

Ромко почав свою безкінечну розмову про безкінечні «наїзди» на його ресторан: скількох людей він годує і поїть безкоштовно: податкову, міліцію, районну адміністрацію, санстанцію, інших чиновників...

– Скільки це триватиме? Я питаю у вас – законодавців!

– Завжди, Ромчику, завжди, – цинічно посміхався Борис. – Не трепихайся. Змирися. Просто заклади у свій бюджет, у витратну частину, ці кошти – і все. Знищити корупцію неможливо, тож не варто з нею взагалі боротися. Треба сприйняти це як факт і пристосуватися до нього.