Текст книги "Кленовий лист"

Автор книги: Иван Ле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

Їх повели до моря, туди, звідки неслося двигтюче ревіння двох десятків тяжких бомбардувальників морської авіації. Бомбардувальникам вторило стільки ж заведених моторів винищувачів, які мали прикривати неповороткі, хоч і швидкохідні, бомбардувальники.

Ад'ютант квапився, і кожен раз, коли він спинявся, наджидаючи, хлопцям доводилося підбігати на його пискляві покрикування. Конвоїри теж намагалися швидше здихатися своїх арештантів і не шкодували штовханів та лайливих погроз.

Хлопці аж упріли. Коли підійшли до моря і ад'ютант щось гукнув у простір над хвилями, здалося, що він гукає в домовину. Це було так зване спокійне в бухті, а насправді глибоке й грізне море. Ніякого вітру, а воно коливається гінкими хвилями, немов дихає від тяжкої праці. З того, як конвоїри квапляться, хлопці зрозуміли, що в цих грізних важких хвилях їх чекає страшний кінець.

Ваня підійшов до Олега і потиснув йому руку. Немов хотів сказати: тримайся, авіаторе, бачиш, гідролітаки. Хлопець мав би посміхнутися на підбадьорливий жест товариша. Та Олег страждав, як дитина, несподівано покинута батьками. На очах його блищали сльози.

Роман чомусь узяв собі в голову, що, насурмочившись і дивлячись спідлоба на всіх льотчиків та конвоїрів, він умилостивить їх чи переконає в тому, що в радянських піонерських таборах нема нічого поганого. Він теж помітив ті сльози в Олега, химерно підморгнув йому налитим кров'ю, підбитим оком і похмуро вимовив:

– Не дрейф, авіаторе! Ми піонери... Чув, партизанами назвав, собака!

До берега, де вони стояли, чекаючи своєї долі, під'їхав човен з двома льотчиками, судячи з уніформи. Це їх покликав ад'ютант командира своїм писклявим голосом.

– Капітан передає їх Вейгту!– лаконічно сказав гітлерівець.

– Стривай!– владно гукнув той, що сидів на кормі човна. Хлопці помітили, що і в нього на погонах такі ж позначки, як і в ад'ютанта.– На якого диявола нам ці шкети? Ми беремо великий запас пального.

– А хто каже їх... брати? Капітан наказав передати їх Вейгту.

Олег закусив губу, щоб не заплакати. Але не міг. Йому здалося, що товариші не розуміють ситуації. Хоч німецької мови він теж не знав, але кілька слів розумів – його батько, інженер, чудово володіє цією мовою.

І чомусь виникла певність, що оце вже їм кінець. Тепер нічого не придумаєш. Загибель за якихось кілька хвилин здавалася для нього неминучою.

Їх підштовхнули в човен. На березі лишилися конвоїри і ад'ютант.

Човен рушив. Морська вогкість нагадала Романові пляж піонертабору, скелля з птахами, щебетливі, ніжні дівчачі голоси, Любку Запорожець...

– Ви хто за одні? – спитав з корми льотчик якоюсь ніби й чужою, але разом з тим наче знайомою мовою. Піонери не зразу відповіли, хоч і добрали запитання. Інстинкт велів розібратися, дослухатися до тону, щоб знати, хто саме говорить. Але суворий вираз обличчя льотчика мало пасував до буденної фрази запитання.

– Ми школярі,– відповів Роман.– У таборі були.

– А як же... тен штаб? – допитувався льотчик, не міняючи виразу очей, лиця.

На це вже відповів Ваня, якому здавалося, що саме цьому льотчикові треба сказати все, як воно є насправді, без недомовок.

– Ніякий не штаб. Ми так, граючись, штабом себе оголосили.

– Умгу... Значить, Вейгт утопить...– прорік льотчик жорстоке резюме і ніби з ніяковості відвернувся.

Човеи підходив до великої двомоторної машини. Вона легко й величаво гойдалася на спокійних брижах моря. Гвинти могутніми кроквами своїх трьох лопатей немов у дрімоті втихомирилися, звисаючи над водою.

– Про чехів чулисте, народ такий є?– ще тихше і грізніше запитав льотчик, гостро дивлячись знов на хлопців у повечорілому мінорі дня. Здавалося, що і не побачить він їх за раптовою думкою про власну долю...

– Ми добре знаємо чеський народ. То наші друзі!..– похопився Олег, неначе вчувши в тому порятунок. Навіть сльози витер долонею на щоках.

– Чех ісем!– уже зовсім тихо і, здавалось, пригальмовуючи нерви, вимовив льотчик, хапаючись за поплавці, на яких гойдався літак. І підсаджував по черзі всіх чотирьох, щоразу пошепки вимовляючи: «Савєзніці друзі...» Кожне слово хотів вимовити так, як його сказав Олег.

На борт авіакорабля гукнув товстому, ніби опухлому офіцерові, що показався в дверях:

– Гер Вейгт! Капітан фон Пуффер наказав узяти їх на борт!

Товстий Вейгт вередливо проводжав очима кожного з хлопців і сам до себе висловлював незадоволення командуванням:

– Запас горючого – до Вейгта. Замикаючий ескадрильї – теж Вейгт. Іграшку для фон Пуффера, якихось молокососів більшовицьких возити – знову Вейгт... Пранек! Розпоряджайся ними сам, ну їх до дідька. Все одно в рейсі доведеться за борт викидати.

– Єсть!– надміру звичайно в умовах служби відповів чех.

Зовсім повечоріло. Ескадрилья літак за літаком знялася з моря, взявши курс на захід.

Літак лейтенанта Вейгта піднімався в повітря останнім. Він довше за інших розганявся по морській гладіні і дуже важко, не з одного разу, відірвався од води. Пілот Вейгт незадоволено озирнувся з кабіни, мовчки поглядом висловивши своє незадоволення перевантаженістю літака.

– Пранек!– гукнув він у слухівку до бортмеханіка машини, чеха.– Вантаж фон Пуффера прив'язати або пристрелити. Щоб вони не переходили з місця на місце.

– Єсть!

Пранек у літаку був і за борт-механіка і за стрільця на баштовому кулеметі, а в далеких рейсах підміняв навіть пілота. Спостережливому Юрі Бахтадзе відразу здалося, що чех – досвідчена і точна щодо виконання служби людина. Проте німці при найменшій нагоді намагаються безцеремонно підкреслити свою арійську зверхність.

Навіть і в цьому наказі щодо піонерів Вейгт міг би не зачіпати чеха – він стоїть біля кулемета. Відомо-бо, що ні один борт-механік ескадрильї не стріляє так влучно по ворожих літаках, як Пранек. Саме з-за Пранека, як бортового стрільця, Вейгта завжди лишають замикаючим в ескадрильї.

На борту літака був ще один гітлерівець – штурман. Службу свою знав добре, добросовісно її виконував, але вважав, що тим приносить неабияку жертву на алтар націзму. Не будучи графом, він не скаржився на недостачу друзів з графських синків, які пленталися за ним, приворожені необмеженим багатством його батька. Серед членів екіпажу штурман тримався відокремлено: В рейсі тільки він один ніколи не розлучався з парашутом і кожен раз на стоянках робив масаж плечам. Під час повітряних боїв штурман хоч і брався за ручку свого нижнього кулемета, але ще ні разу ним не скористався.

Проходячи до верхнього кулемета, Пранек оглянув усіх чотирьох. Хлопці сиділи в різних місцях, незручно вчепившись хто за каністри з пальним, хто за трап до баштового кулемета. Юра прикипів у куточку так, що його з першого разу і не побачиш, доки не звикнеш до темряви.

До нього і підійшов чех.

– Боїшся?

– Боюсь? – перепитав Юра, гордо випроставшись і заперечливо хитнувши головою.

Чех не бачив того хитання, пригнувся до хлопця ближче, роздивлявся.

– Я не вперше лечу, пане... чех...

– Пранек я сі зву. З судетів я, цивільний авіатор... Юра відчув, як по всьому його тілу пройшли кольки.

Не спускав очей з льотчика, до болю в голові вдивлявся, як той одвернувся, потім, щось згадавши, ступив до трапа, на ходу виймаючи з кобури довгий маузер. Хлопець спробував притиснутися щільніше в своєму кутку. Про маузер він дещо знав з розповідей керівника стрілецького гуртка. Наміри чеха йому здалися погрозливими. Вони ніяк не в'язалися з тим уявленням про друга, яким здався їм чех з першого погляду. Поволі випростував праву ногу, щоб, коли борт-механік захоче стріляти, штовхнути його в живіт. Судетський чех у гітлерівську авіацію потрапив...

Чех мовчки клацнув запобіжником у маузері і знову замислився. Червона лампочка під трапом, ледве моргнувши, немов розбудила борт-механіка з тої важкої задуми. Він швидко поклав револьвер біля себе і вхопив переговорну трубку, навіть виструнчився за звичкою, слухаючи якісь накази командира.

По тому рішуче підійшов до Вані, що стояв зігнувшись біля обшивки в другому кутку. Ваня відчув, як тяжко дихав чех, ставши зовсім близько. Було вже поночі, і тінь у кутку ховала Ваню від найпильнішого погляду. Що чех лишив і, певне, забув зброю – того ні Ваня, ані інші хлопці, крім Юри, в темряві не помітили.

Льотчик постояв біля хлопця, так само важко дихаючи, як після втомливої праці. Раптом натрапив на Ванину руку, смикнув і показав другою рукою в колі сірого світла з верхнього люка на картонний короб.

– Гладні єсте?– пустив руку піонера,

Ваня нічого не відповів, вирішував. Але сумнівів не було, чех доброзичливо пропонував узяти їжу з того короба і попоїсти.

...Коли хлопці перехватцем доїдали якісь бутерброди, Пранек знов спустився до них від кулемета. Хлопцям здалося, що він схвально посміхнувся. На місце, де лишив зброю, навіть не позирнув. Невже забув?.. Потім якось болісно подивився на всіх і показав рукою на середину підлоги:

– Люк...– безнадійно махнув рукою.

З того жесту Ваня безпомилково зрозумів, що може чекати їх.

А чех знов став біля кулемета, піднявшись на два східці по трапу. Його голова й плечі були в целулоїдній круглій башті.

Летіли довго, хлопцям страшенно хотілося перекинутися хоч словом про своє трагічне становище. Олег кілька разів збирався підійти до чеха і просто запитати його про все. Невже... їх скидатимуть у той люк? Але не наважився не тільки зійти з місця, а навіть поворухнутися. Дивувався Романові, рука якого весь час торкалась ноги чеха. Чому він не заговорить з чехом? Чому не спитає, що затіяли вчинити з ними?

Ішлося ж бо про їхню долю, про життя чи смерть. Кожного з них невідступно переслідували страхітливі думки. Юра кілька разів торкнувся рукою холодної ручки маузера, міркував, навіщо чех залишив зброю. Може, це провокація? Певно ж, саме так і починаються фашистські провокації.

В літаку стало так поночі, що тільки отвір над головами, де вартував чех, ледве вирізнявся блідою плямою, всіяною зірками.

На циферблаті у пілота стрілки показали дванадцять годин. Вейгт по черзі приймав з керма то одну, то другу руку, щоб розім'яти їх. Злегка стукав нігтем по склу приладів, позіхав. Раптом штурман збоку подав якийсь ' знак, Вейгт швидко накинув радіонавушники.

– Вейгт, я – капітан Пуффер. Де ви є? Ви відстали від ескадрильї. Летимо з швидкістю чотириста двадцять... Яка у вас?

– Чотириста, точніше – триста дев'яносто, гер капітан. У мене перевантажена машина.

– Чим? У вас один комплект бомб. Кожна машина іде з двома, гер Вейгт. Спите...

– Сорок каністр пального, четверо ваших трофейних руських. Якісь діти за наказом ад'ютанта, гер капітан.

– Діти? – Вейгт уловив злу нотку в голосі командира.– На якого диявола ви взяли на борт цю шушваль? Відповісте потім... Негайно ж – за борт!

– Єсть, гер капітан! Будуть ще накази?

– Ми прилітаємо в Італію, за півгодини чи за сорок хвилин будемо знов над землею. Сідаємо, згідно з маршрутом, не раніше як через півтори години. Дозволяю в Середземному морі викинути частину бомб, якщо, позбувшись більшовицьких дітей, не зможете набрати потрібну швидкість... Виконання доповісти негайно! Все...

Вейгт по-ведмежому озирнувся. Нервово гукнув: «Пранек!» – хоч розумів, що борт-механік не почує. Потім натиснув кнопку.

Біля верхнього отвору двічі засвітилася лампочка. Вона тьмяно висвітлила мальовничим конусом внизу звичайний закритий люк. Поза тим конусом стало ще темніше.

Помітивши сигнал, Пранек швидко спустився і підійшов до командира. Так було завжди, і Пранека це не здивувало. Як і завжди, Вейгт кивнув непокритою головою на сектор руля і, знявши навушники, встав з сидіння пілота.

Для Пранека не новина – така мовчазна розмова в рейсі. Навіть уже виробилася професійна послідовність рухів при рейсовій заміні пілота. Пранек узяв руль, протиснувся повз Вейгта і сів на його місце.

Стрілочки на приладах ледве ворухнулись і знов стали в своє нормальне положення. Тільки стрілка швидкості нервово стрибала між позначками триста вісімдесят і триста дев'яносто.

Вейгт стомлено ткнув пальцем, показуючи на ту нервуючу стрілку, вийшов з кабіни пілота, щільно причинивши за собою скляні двері, і рушив у глиб літака. Пранек ще біля кулемета догадувався про можливість такої дії пілота, а тепер відразу зрозумів жахні наміри командира, і його руки помітно затремтіли на секторі руля.

Ввійшовши важкою ходою в тьмяний конус фіолетового світла, що падало згори, Вейгт озирнувся, потім засвітив ліхтарик, що висів на гудзику розстебнутого френча.

Промінь відразу натрапив на Романа, який стояв майже поруч Вейгта, тримаючись обома руками за трап. Руки наче поприростали до металу. Вейгт не міг не помітити переляку в єдиному оці піонера, бо друге зовсім запухло. І не жаль, а якась звірина радість відбилася у фашиста в очах. Сите, аж обвисле з перепою обличчя розпливлося в хижацькій посмішці.

Обернувся і вже довше висвічував обличчя й усю. постать Вані. Хлопець, як розіп'ятий, стояв, тримаючись руками за виступи дюралюмінійової обшивки. Вейгт простежив ліхтариком за тими руками, освітив і ноги, затримався поглядом на них, щось обмірковуючи. На Юру, що притулився в кутку, поглянув мимохідь, по Олегові між каністрами тільки ковзнув злим поглядом– він поспішав. Важко нагнувся до люка, передбачливо розстебнувши кобуру з маузером на поясі. Металічний лязк потонув у ритмічному гоготі моторів, у витті пропелерів.

Пілот звичним рухом розкрив люк, і страшний рев літака увірвався всередину. Розгинаючись, Вейгт почав загрібати рукою позаду себе, щоб схопити Ваню. Але з такого незручного положення не міг дістати. Тоді передумав, оглянувся, подивився знизу вверх на Романа. Лице фашиста в холодно-зеленавому світлі було перекошене страхітливою гримасою: вираз звіриного задоволення, усмішка диявола, підкресленої злості.

В цю напружену мить і вистрілив Юра Бахтадзе. Пілот зігнувся, вуста вередливо смикнулися жахом. Ворухнувся, як сильний ведмідь на цепу, намагаючись не впасти в люк, гребнув обома руками, щоб ухопитися за щось. Чіплявся за життя, яке вже назавжди залишало його.

Ваня штовхнув гітлерівця ногою і тим довершив справу. Важкий Вейгт, остаточно втративши рівновагу, пірнув у люк. Падаючи, ще раз глянув налитими кров'ю очима, за кого б ухопитися. Чіплявся руками, неоковирними ногами за борти люка. А внизу під ним двигтіло гулом порожнє провалля ночі...

Роман відірвався однією рукою від трапа, смикнув ляду і грюкнув нею, закриваючи. Неначе відчахнувся надвірний гамір – і літак знову сповнився нормальним, звичним і заспокійливим гулом.

Ні один з чотирьох наших героїв по-справжньому не збагнув усієї глибини цієї надзвичайної події. Те, що в літаку на одного гітлерівця' стало менше, здавалося якимсь примарним сном. Хоч у той же час троє хлопців ні на мить не сумнівалися, що тільки-но стріляв саме Юра, а не хтось інший. Але звідки потрапив йому до рук бойовий пістолет?

Чому решта екіпажу ніяк не реагує на таку надзвичайну подію?

Олег перший насмілився підбігти до свого друга. Не сказавши й слова, кинувся обнімати й цілувати його.

– Юрочко! Який же ти... мій! Наш... Ти, Юрочко, Герой Радянського Союзу! – примовляв Олег, обціловуючи гарячу голову Юри Бахтадзе.

– Це він... чех залишив,– прошепотів Юра на вухо другові, неначе виправдувався.

– Чех? – вирвалося перелякане в Олега. Аж присів хлопець, вражений такою звісткою.

Ваня теж перестав триматися за обшивку, спробував устояти по-матроському, розставивши ноги.

– А що, гадино! – сам до себе промовив Ваня, озирнувшись на закритий люк. Потім гукнув до Романа, який стояв у фіолетовому конусі світла: – Ромко! Романе, живемо!..

Хлопець відірвався од трапа, ступив назустріч Вані. Мабуть, він чекав, сподівався, що Ваня буде бадьорити його на правах старшого. Може, догадувався навіть, якою фразою почне. Тому сам озвався назустріч Вані:

– Порядок, Ваню! Молодець, Юро.

Ваня з не притаманною йому ніжністю обняв Романа, навіть схлипнув у тривожно-радісному збудженні над вухом друга.

– Це Юрочка Бахтадзе. Герой! – прошепотів.

Юру хвалили, обнімали. Всі лиха, невідоме і напевне ж трагічне майбутнє були затьмарені цією дивовижною перемогою. Юра від хвилювання й слова не міг вимовити.

Стояли вчотирьох, міцно підтримуючи один одного, в цьому тепер була їхня сила! Літак гримів, здригався, наче падав у якісь вибоїни і знов вирівнювався. А вони стояли мов зачаровані, наївно радісні, на мить забувши, що летять невідомо куди на ворожому бойовому літаку, який мусить же десь приземлитися.

Юра вже не кидав зброї, що тепер стала для нього милою й дорогою, як тепла і надійна рука матері.

Аж тепер усі четверо зрозуміли, що чех не випадково залишив маузер, і змінили про нього думку: Пранек був своєю людиною!

– Де він? – в тривозі спохватився Олег.

– Веде машину,– поінформував Ваня, єдиний, хто бачив через скляні двері, як Вейгт загадково передавав руля лейтенантові Пранеку.

– Ура! – вирвалося в Олега. Та Роман закрив долонею уста збудженого друга. Адже вони були в повітрі десь над невідомою землею чи океаном.– Літак веде друг, але на ньому ще є й фашист. Найменша його догадка про подію біля люка, і він...

– Що ж він? Один проти п'яти, в повітрі...

– Він пристрелить чеха за рулем, а сам викинеться на парашуті у люк під ногами.

Недаремно Ваню визнали верховодом не тільки ці четверо, долею закинутих подорожувати між небом і землею, а й весь піонерський табір. Як тонко і всеохоплююче він збагнув становище.

– Ти, Юро, стань на моєму місці, біля стіни, і цілься йому в голову. Цілься добре, але не стріляй без потреби, доки я довідаюся в чеха, як маємо повестися, що чинити.

Команду виконували блискавично. Юра прожогом кинувся до стіни. З-за неї крізь скло дверей, в скупому світлі зелених ламп, над численними приладами силуетом вирізьблювалася голова штурмана.

Ваня попрямував до кабіни пілота і зупинився біля скляних дверей, набирався духу. Адже цей третій гітлерівець, побачивши біля борт-механіка за рулем не пілота, а одного з чотирьох радянських піонерів, зрозуміє, що означав той постріл, який прозвучав кілька хвилин тому.

А штурман справді міг почути звук пострілу. Адже чех Пранек його прекрасно чув, перебуваючи в кабіні по сусідству з штурманом. Щоправда, Пранек чекав того пострілу! Але чув його і штурман. Він на мить одірвав погляд від карти та приладів, надто різко, запитливо глянув на чеха. Їх погляди зустрілися, очі засвітилися зеленим блиском, відбитим од приладів. І чех у тому тривожному погляді штурмана зрозумів стандартне запитання:

– Що це?

Пранек грайливо підморгнув штурманові, злегка хитнувши головою назад. І штурман багатозначно кивнув головою у відповідь – мовляв, усе ясно. Він знов схилився над приладами і картами. Але Пранек теж чудово грав свою гру. Куточком правого ока він стежив за штурманом. Від його тривожної уваги не приховалося, як той тремтячою рукою, злодійкуватим рухом вимкнув радіонавушники Пранека.

– Послухайте, штурмане. Ви випадково вимкнули мої навушники. Що сталося?– гукнув чех у рурку.

– Цілком можливо,– поквапився штурман, у ту ж мить вмикаючи навушники пілота.

– Гер борт-механік!– звернувся штурман до Пранека. За час свого перебування на кораблі він взагалі нікого не називав на прізвище, як прийнято в ескадрильї за спеціальним наказом командира.– Послухайте, гер борт-механік, куди подівся пілот?

– Упорався з більшовиченятами і, певне, спить,– відповів Пранек.

– Сном праведника? Ви чули постріл? – знов запитав штурман, пильно дивлячись на чеха.

– Цілком можливо, гер штурман,– відповів чех, помітивши, що до нього в кабіну проскочив найстарший з хлопців. Тепер Пранек уже не мав сумніву, що той єдиний постріл потрапив у ціль.

– ...Вейгт! Вейгт! Я – капітан фон Пуффер... Вейгт!..– почув чех у навушниках, але не відповідав командирові ескадрильї.– Вейгт! Я – капітан фон Пуффер... Де ви є? Готуємося до посадки, де ви, хай вам чорт?

– Вейгта вбито! На кораблі партизани...

Штурман уже встиг закінчити ту фразу, коли оторопілий чех спохватився і вимкнув своїм аварійним вимикачем його передавач. Штурман зрозумів: єдиний порятунок – це вистрибнути з літака на парашуті. Але для того, щоб зняти навушники, підвестися з сидіння і простягнути руку, аби смикнути на себе ричаг люка під ногами, йому треба витратити не менше як півхвилини часу.

Це ціла вічність у його становищі.

Пильному Юрі Бахтадзе потрібна була лише одна мить, щоб збагнути намір фашиста. А другої миті цілком вистачило, щоб натиснути на гашетку маузера.

Штурман незграбно впав упоперек відкритого люка. Конвульсивно вхопився рукою за ніжку крісла, на якому сидів, і... повис над прірвою.

– Алло, ви... як там вас. Піонери, чорт забирай! Лечу до Америки, капітулювати буду. Хто з вас водить ' автомашину?

– Звичайно ж, Олег! Він і літак уже вивчав в авіа-гуртку! Олег! – гукнув Ваня.

Олег не чекав повторення. Ледве почувши своє ім'я серед неймовірного шуму, підійшов і нахилився до чеха. Та надвірний гамір, вриваючись у відкритий штурманом люк, не давав можливості вільно говорити борт-механі-коеі. Чех натиснув на ручку збоку, яка синхронно з'єднувалася з ручкою штурмана. Але люк не закривався. Здивований Пранек трохи підвівся з місця – хотів побачити, що йому заважає.

Ваня спритно відскочив убік, ухопився за спинку крісла і ногою збив з ніжки задубілу руку штурмана. В ту ж мить люк, ляснувши, закрився. А чех давав уже наступний наказ, чітко вимовляючи кожне слово:

– Відкрити той, внутрішній люк,– кивнув головою назад,– і викинути за борт усі банки з пальним, усе, що можна,– геть, геть! Зняти двері з петель, бічні лави з гнізд, брезент, речі екіпажу – все за борт! Нам потрібна стеля... Олег! – гукнув, ледве передихнувши, бо відчув, як усі четверо кинулися виконувати наказ командира.

Олег повернувся і ніяково став, ледве доторкнувшись до ліктя пілота, бо гадав, що той не бачить його збоку.

– Оле-ег! – ще раз гукнув чех. У надзвичайному спокої Пранека Олег відчув найвищу міру хвилювання.– Може бути повітряний бій... Це є основні керма. Берись за мою руку зверху на штурвалі. Коли злегка, наче граючись, повести рукою сюди або туди, корабель слухняно піде в той же бік. Але нам летіти тільки на захід. Оця стрілка вказує напрям. Ясно?

Олег догадувався, до чого йдеться, і не зовсім охоче хитнув головою.

– Сідай! – невмолимо наказав чех.– На учбовій машині літав? Сідай і тут.

Не відриваючи руки од штурвала, Олег просунувся на звільнене чехом місце. Той усміхнувся, ледве приховуючи вимушеність посмішки. Хотів-бо заспокоїти хлопця.

– І пам'ятай: Пранек тут завжди і автопілота я ввімкнув, рівновагу триматиме сам,– заспокоїв лагіднішим тоном, але вже кричачи, бо хлопці відкрили люк і надвірний гамір бурею ввірвався всередину.– Візьми себе в руки! Хвилюватися можна тільки на дні океану, над яким летимо, або в шлунку акули... Ну ось, правильно! Тепер беремо штурвал на себе. Корабель піднявся вгору. Браво, браво!. Давай ще вище, Олег! Тепер вирівняй. І ще вище, вирівняй...

Олег відчув у себе на щоці ніжний, батьківський поцілунок. А може, то тільки так здалося. Бо в наступну мить коло нього вже нікого не було.

– Ой! – аж зойкнув хлопець. І тут же засоромлено стих.

Лейтенант Пранек стояв на відстані одного метра від хлопця і пильно стежив за приладами та за спітнілими руками хлопця. Потім обернувся на брязкіт ляди люка.

– Виконано, товаришу командир! – відрубав Ваня, уклавши в те сміливе «товаришу» і любов, і подяку, і піонерське завзяття.

Після кількох маневрів рулем «на себе» машина досягла стелі. Майже роздягненим хлопцям ставало холодно. Крім Олега, з якого від напруженої праці струмками спливав піт. Але й він потроху заспокоївся, охолов.

Стрілка швидкості все ще нервово гойдалася, але тепер уже між цифрами 410 і 470.

Пранек, стоячи біля Олега, час від часу вмикав навушники, позирав на прилади, збільшував подачу газу в мотори. Корабель починав чутніше стогнати на несподіваних ямах, наче потрапляв у хмари, яких насправді не було. Чисте, чорне небо сіріло над головою численними зірками.

Раптом Пранек почув у навушниках слабий голос:

– Капітан Б, капітан Б. ...Пранека на курсі не знайдено...

– Йолопи! Пранек на кілометр вище за вас... Висилаю Горна та Кюхельвейса.

Пранек гойднувся. Горн та Кюхельвейс!.. Це ж відомі на всю гітлерівську армію винищувачів аси-нічники. Хто не пам'ятає нічних операцій цієї смертоносної двійки!, Працюючи в парі, кожен з них має свій облюбований прийом нападу. Про горнівський маневр переходу з «свічки» в атаку, коли машина йде ще в мертвій петлі, говорила не тільки вітчизняна, а й світова преса. Прийом знали, але протистояти йому не могли.

Пранек теж гаразд знав ці смертельні прийоми обох своїх теперішніх суперників, і мимовільний дрож пройшов по його тілу. Поєднані маневри цих двох асів були непереборні. Єдина надія на ніч і непередбачену нормами швидкість його літака. Чех поволі зняв навушники, машинально надів їх на голову Олега. Вслухався чи думав, нерухомо застигши на місці. Кюхельвейсівська лобова атака!.. Вслухався, думав. Може, пульс якогось з моторів змушував його вслухатися? Може, каяття за свій відчайдушний вчинок оволоділо ним? Мрію перекинутися до армії великих союзників лейтенант Пранек плекав давно. Він докладно обміркував план утечі ще з першого дня війни.

Лейтенант Пранек приймає повітряний бій з Горном і Кюхельвейсом!

– Ану, екіпаж! Пан стрілець нехай стане за тамтим кулеметом штурмана,– звернувся він до Юри.– Ти,– Пранек торкнувся плеча Вані,– вартуватимеш біля мене на башті, коли що – підміниш! Пан з одним оком пильнуватиме біля Олега. Пан Олег, браво, пан Олег! Коли б його друг чи й сам пан Олег помітив Кюхельвейса... попереду, в просторі, нехай тільки візьме його в те перехрещене коло і натисне на ці гудзики. Малий ґудзик – кулемет, більший – гармата. На Кюхельвейса не завадить натиснути на обидва разом, пане Олег. Курс – на захід, по стрілці, і... девіз – перемога!

Раптом Пранек обірвав мову і в наступну мить уже був на башті біля Вані. Олег тільки помітив, як стрілка одного з приладів раптово заворушилася, неначе на неї впливали якісь сторонні магнітні чинники.

Олег прочитав над приладом:

«Люфтахтунг!»

«Люфт – повітря, ахтунг – увага»,– добирав Олег, згадуючи свої скромні знання мови. І відчув радість, не похолонуло йому від страху в грудях, не затремтіли руки.

В повітрі ворог, з яким вони боротимуться. Тут не так, як з конвоїром унтером, що штовхав Ваню у кювети, чоботом бив у зуби. І Романові заліпив під око ще й автоматом пригрозив. Тут кулемет, гармата. Малий гудзик, великий гудзик... Так і кортіло спробувати натиснути їх.

Очима намагався проникнути в темряву ночі. Навіть шкодував, що за склом була все та ж порожнеча, масна тьма, мов густе решето, подзьобана міріадами зірок.

На башті вартувало четверо очей. І майже разом помітили, як десь праворуч, обходячи їхній літак, неслася чорніша за ніч пляма. Власне, вона така ж, як і ніч, тільки, проносячись, то закривала собою зірки, то відкривала, залишаючи їх позаду.

Ваня торкнув ліктем борт-механіка. Пранек уже ладнав свій кулемет. Тільки й мовив:

– Горн!.. Нас іще не помітив...– Але за мить додав:– Помітив, проклятий. Певне, гадає, що Пранек за штурвалом, бо не наважився б так ризикувати. Ні-ні... Пранек – бортовий механік, гер Горн!

Пляма зменшилася – винищувач «Мессершмітт» пішов курсом літака з утікачами. Стріляти по ньому було ще рано, але винищувач ішов на кулі з катастрофічною швидкістю. Пранек міг ризикувати. Єдине стримувало: може, Горн повернув десь убік. Стрелиш – тільки себе викажеш.

Та чекати далі не можна було. Настала критична хвилина, коли і Горн міг розпочати бій. Горн хоч і знав смертельну точність стрільби Пранека, але був певен, що в літаку нема кому вести машину, крім чеха, і постріли Пранека перепадуть лише Кюхельвейсу.

Але чех натиснув кнопку. Кілька точних влучань– позначилися на винищувачі яскравими крапками...

І в ту ж мить з винищувача теж зірвалися кинджальні струмені вогню. Короткі, але нервові і неточні.

– Горн упився, як висловлюються радянські льотчики,– сповістив спокійний чех.– Стріляє пораненою рукою.

«Мессершмітт» на мить зник, але відразу ж знову виринув з того самого боку, набираючи висоту. Це вже був класичний горнівський маневр, з якого тільки радянські льотчики спритно виходили живими. Та... в одній частині горнівського літака розгорялася пожежа. Саме вона і була орієнтиром у пітьмі для кулемета чеха. До того ж стріляв справжній кавалер фатального пострілу – лейтенант Іржі Пранек!

Борт-механік плавно повернув кулемет і, ніби зовсім не цілячись, рубонув ворога короткою чергою в кульмінаційній точці його мертвої петлі.

Машину Пранека теж рвонуло праворуч униз... Чех миттю опинився біля Олега за штурвалом. Але машина знов набирала висоту, вирівнювалася на курс.

– Літак стріляв...– коротко пояснив Роман.

– Браво, Олег!– гукнув Пранек і кинувся на башту.– Вони обидва тут.

– Хто? – запитав Ваня.

– Аси – Горн і Кюхельвейс.

– То ж... тільки один. Бо другий загорівся і вибухнув... Сам бачив!

– Браво, хай йому чорт! Промазав Горн. Тепер Кюхельвейс, цей більш поміркований. Наш Олег добре тримається...– в захопленні чи в нервовому збудженні говорив Пранек.

Машину знов кинуло з боку на бік.

– Кюхельвейс тут. Відчуваю його почерк лобової атаки. Дати б штопор, Олег, штопор!..– майже мрійно вигукував заклопотаний боєм борт-механік.

Знизу почулися постріли Юриного кулемета. Дві кулі знизу пробуравили обшивку корпусу машини і вибухнули вгорі. Осколком з другої пробило башту саме над головою Пранека.

Ваня не знати з чого впав на підлогу літака. Чи злякався, може й справді, як здалося, чех, рятуючи хлопця, щосили штовхнув його вниз. У цей час Ваня почув, як разом заговорили гармати й кулемет Олега.

Літак знов кинуло вліво, вправо. Ваня почув, як до нього з трапа зсунувся лейтенант Пранек. Він тяжко стогнав і щось нерозбірливо повторював, затихаючи. Вані здалося, ніби чех говорив:

– На долину! На долину...– Голос його обірвався разом з життям.

Ваня озирнувся. Біля Олега лежав Роман і щось викрикував. Машину несло вниз, у прірву. А попереду ще стрімкіше летів униз цілий клубок вогню.

«Літак горить!» – зрозумів Ваня, не знаючи, радіти з того, а чи сумувати.

– Олег, то ти? – викрикнув запитання.

– Я, Ваню, я! Але ж і ми... горимо! Он...– кивнув він на праве крило літака.

Справді, там проривався знизу вогонь, і тільки сильний зустрічний струмінь повітря збивав його. Збивав, але не тушив...

Коли це передній клубок вогню раптом ніби вдарився об якусь тверду перепону, бризками вогню залляв скелю та ліс унизу. Олег інстинктивно смикнув руль на себе. Слухняна машина аж застогнала, зломивши гін угору. Аеронавти неминуче мусили б врізатися в ту кручу якогось материка чи острова в океані, де вогняними бризками розлетівся збитий Олегом нічний винищувач Кюхельвейса.