Текст книги "Кленовий лист"

Автор книги: Иван Ле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

6

Кабіна гідролітака справді пірнула в пучину океану. Але та пучина виявилася лише пінястим гребенем – рештками океанської хвилі, яка з останніх сил викотилася на берег.

Коли б не той гребінь, літак на такому різкому зламі руля міг би не витримати і розірватись. Та й люди в ньому неминуче знепритомніли б, а може, і не встали б ніколи живими.

Хвиля загальмувала різкий вихід літака з піке. Щоправда, літак зовсім вийшов з ладу. Праве крило, охоплене полум'ям, що у польоті погрожувало вибухом баків з пальним, тепер від удару об хвилю деформувалося, приплюскло до кабіни, як неоперене крильце пташеняти. Вогонь на ньому потушило хвилею.

Ліве крило з страшної інерції відчахнулося і впало в океан, а перекороблена, скособочена кабіна, рикошетом проскочивши гребінь хвилі, перекрутнулася і впала у воду.

Силою інерції літак перескочив ще один гребінь хвилі. Та це була остання сила. Літак ліг у смертельний дрейф, безвільною тріскою захитався на могутніх океанських хвилях.

Крізь розколини, які сталися від першого удару об гребінь хвилі, і верхній люк, де хвилею була геть знесена вся башта, кабіну заливало водою.

Аж цей факт привів до тями чотирьох хлопців-аеронавтів. Вони збагнули катастрофу і відчули, що... ще живі! Доки людина жива, доки б'ється в її грудях серце, вона борониться, бореться. А ці хлопці були до того ж ще й радянськими піонерами!

Тут, на загибаючому літаку, після смерті чеха – борт-механіка і пілота – серед океану вони вчотирьох становлять цілий Радянський Союз! Ваня Туляков, як найстарший серед них, розумів, що він відповідає за трьох своїх друзів. Наддніпрянин Роман Гордієнко, Юра Бахтадзе, талановитий «льотчик» Олег з Дніпродзержинська – всі вони, як власне тіло, рідні йому.

Що могло пообіцяти їм життя у відкритому океані, де гульма гуляють розгойдані пінясті хвилі над зеленавою товщею мертвої води?

– Хлопці, гайда!– владно скомандував Ваня, неначе в домовині, яка поринала на дно холодного, не обжитого людиною океану.

Слово «гайда» в такій ситуації прозвучало незвичайно, не так, як сприймалося б десь у лузі, в запашних отавах або в дорідному, уздовж і впоперек сходженому лісі. Воно підстьобнуло кожного, як електрична іскра. Навіть Олег у пілотському кріслі, боляче вдарившись об штурвал, скочив до трапа на башту. Холодна вода лилася зверху, підступала знизу, вирувала навколо.

Всі вискочили наверх, затрималися на уламку літака. Страшна безодня океанської стихії паралізувала живучу волю. Під ногами ще була якась опора. Вона щомиті осідала, занурювалась.

– Братці! Як же я... Пливіть без мене. Он туди, бачите, де горить літак...

Троє оглянулися на Романа. Він же погано плаває, майже зовсім не вміє. Попереду темнів острів, там догоряв збитий ними «Мессершмітт». Праворуч виринало з-за океану брунатно-червоне, жевріюче сонце. А безмежний океан став зеленим мертвим простором, укритим рухливими пінясто-білими хвилями. Вони бігли від сонця, неначе втікали від його променів,– вітер гнав їх із зеленавої тугої маси океану.

Ваня зрозумів, що їх чекає серйозне випробування, відчув на собі відповідальність за друзів.

– Гайда, Романе. Не бійся!– гукнув Ваня. Він уже ввійшов у свою роль старшого.

– Не вмію ж я плавати. Та ще й хвилі які...

А хвиля вже виривала літака з-під ніг. Ваня з усієї сили підштовхнув Романа за хвилею, мить затримався сам і пірнув услід за ним.

Роман плюхнувся і поплив, дрібно перебираючи руками. З обох боків його підтримували Юра і Олег. Ваня знав, що хвилину-дві хлопець пливтиме, переборюючи якийсь неосяжний тягар власного тіла. Та як не старався Роман гребти ногами й руками, тіло його в воді ставало свинцевим і всією вагою тягло на дно.

«Аж оце загинув... Але ж хлопці пливуть!» По-тваринному таки вигрібався на поверхню, одпльовувався гіркою зеленою водою і знову гріб. Він уже добре бачив попереду зелені дерева на острові, гострі скелі і дим з догоряючого літака. А жодного з товаришів біля себе не помічав. Невже лишився сам? Лячно озирнувся, надсильно виборсавшись із чергового запіненого гребеня важкої хвилі.

Збоку не поспішаючи плив Ваня Туляков.

– Ромко-о! Давай брасом, брасом! – бадьорив він. І раптом, помітив, що Роман з останніх сил ковбаниться, переборюючи власну вагу і захльобуючись водою.

– Ваню-ю!.. Братці, прощайте...

– Я тебе прошу, дурню! – гримнув Ваня.– Хапайся за мої труси, а однією рукою греби. Так. Спочинь трохи, Ромко. Е-ех, ти!

Вані ставало дедалі важче волочити за собою майже безвільне тіло товариша. Та сказати про це не смів. До острова ж лишалося ще добрих два-три десятки метрів. Біля берега гребені хвиль наростали. Кожен з них, винісши плавців у найвищу точку, огортав їх піною і знов кидав у глибоку гнучку прірву.

В одну з тяжких хвилин знесилений Ваня помітив, що Роман от-от ухопиться за нього обома руками, впадаючи в непритомність, підсвідомо рятуючись. Озирнувся навколо. До них, як навзаводи, підпливали Друзі – Юра і Олег.

– Не дрейф, Ромко! Лягай на наші руки...– запропонував Юра, порівнявшись з Туляковим та Романом. З другого боку був Олег. Узявши один одного за руки, вони зробили міст, який підтримував Романа під груди, і попливли.

– Греби, чорт!– гукнув Юра.

Роман ніби прочумався, знову почав швидко і безладно гребти, надсилу борсаючи ногами. На такій зручній підпорі йому справді стало значно легше пливти.

Валя відчув, що в нього потекли сльози від радості, від почуття дружби і вдячності. Він перевернувся на спину і якусь мить спочивав на хвилі. Потім кількома пружними помахами догнав друзів. Неважко було помітити, що Олег гріб уже з останніх сил.

– Ромко, тримайся! – знов гукнув Ваня, порівнявшись.– Ану, сам трохи. Учись, якого біса! Кращої школи плавання в житті не матимеш. Пускайте його, хлопці, кілька метрів лишилося...

Роман чудово розумів усі ці маневри друзів. Не раз блискавично спадала думка: «Самі загинуть, рятуючи мене...» Але був певен, що вірні друзі не лишать його самотнім у смертельних хвилях. І докладав усіх сил, часом майже втрачаючи свідомість, щоб таки перебороти колючий смертю лоскіт хвиль.

Та й Ваня ці метри долав з останніх сил. Роман таки вчепився за нього обома руками за поперек, зв'язував рухи, тяг на дно, як стопудовий тягар.

Юра перший вибрався на косу і сів, не маючи сили вийти далі на берег. Хвилі раз у раз збивали його до рухливої гальки, боляче били нею постомленому тілу. За ним зовсім не по-людському, на всіх чотирьох, видирався Олег, щось несусвітне бурмочучи сам до себе. Він надсадно кашляв і ревів, вибльовуючи не лише воду.

І враз Юрі зробилося душно: помітив, що Ваня в катастрофічному становищі...

– Ваню-ю, тримайсь! – крикнув що є сили, кинувши на пісок пістолет, який заважав йому за трусами. Немов обпечений схопився. Але тут же і впав, збитий хвилею. Та знов схопився і таки побіг, поплив назустріч!

Ваня несвідомо, наче з якоїсь надсильної інерції, ще махав руками, гріб. Але вже нічого не бачив, хоч очі були широко відкриті з натуги. В очах йому почорніло, ні на що навколишнє він уже не реагував.

Збоку підпливав Юра і майже над вухом крикнув:

– За мене хапайся, Ваню!

Ваня блискавично схопив обома руками Юру за поперек, як його самого вхопив майже знепритомнілий Роман. І всі троє каменем пірнули у воду...

Та то вже був берег. Розсипавшись на гальці, хвиля пінясто зашкварчала і лишила мілке рятівне дно, вистелене ворухкою, обточеною протягом тисячоліть галькою.

Юра що є сили волочив товаришів по гальці, весь час надсильно гукаючи:

– Ваню! Земля вже, земля, Ваню-ю!..

Хвиля нагонила їх і злегка ополіскувала, пестила. Ваня відкрив очі. Спробував підвестися, та його досі ще тримав за поперек Роман, тяг донизу своєю вагою.

– Романе! Та Ромко, чорт! Уже земля! – заволав і Ваня, до якого знову повернулися сили на твердому, надійному грунті.

Земля! В цю мить для хлопців більше нічого не існувало ні перед очима, ані в думці. Земля, про яку вони нещодавно мріяли в жахному напівзабутті, як про порятунок, як про радісне відчуття жити, мислити, працювати, тепер була під ногами.

Ранкова спека таки розбудила чотирьох хлопців на високій косі острова. Не так будили матері в недавньому дитинстві. Теплоти вистачало й тут. Але вона тільки пекла, та не пестила налякану душу.

Палахке сонце знялося над ними, неначе в топлених блакитних прозоростях безкраю, і вже починало смажити своїм майже прямовисним промінням. Легенький поземковий вітерець не здужав бодай освіжити нагріте сонцем повітря. Кошлатив вихри Олегового чуба та в океані грався ворухкими білими гребінцями хвиль.

А все навколо було страхітливо мовчазне, бо... гомонів океан. Гомонів без перерви, без відпочинку, нагадуючи тим вічність.

Жоден з чотирьох хлопців ще не підвів голови, не промовив слова до товаришів. Кожен розкривав очі і знову закривав, ніби хотів упевнитися, що досі все було тільки сном. Есесівець, гітлерівський капітан, унтер-офіцер і його важкі удари, льотчики, гідроплан, чех Пранек... Страшний сон!

Ось близько мовою хвиль говорить з берегами океан. Говір то наростав, підносячись до могутнього ревіння, то стихав, набираючи сил для нового удару об берег. І хлопцям здавалося, що вони не на острові, а в піонер-таборі на пляжі. Хвилі каскадом білих гребінців обдають берег, м'яко відкривають прополіскану, обточену гальку дна і присоромлено посуваються назад.

Ваня Туляков відкрив очі. Перечекавши надміру сильний розряд хвиль, натужно звівся на лікоть, оглянув білий світ. Попереду безмежжя десь злилося з розтопленим небом. Океан!

Безкрая рухлива маса з іскристо білими гребенями, які весь час безладно ворушаться, зникають геть, мов розтають під спекою сонця, і знову з'являються такі ж незмінні. Здавалося, наче вони народжуються й існують тільки для того, щоб оживляти мертву поверхню цього страшного водного пейзажу.

Збоку озвався Юра. І було приємно почути живий голос друга, який, змагаючись із гомоном хвиль, остаточно узаконював й іншу реальність.

– Приземлилися, кацо? Який сьогодні день, Ваню,– понеділок, середа, неділя? – перші слова Юри залунали на цій дикій косі.

– По-моєму, тут ще тільки людоїдів не вистачає,– обізвався збоку Олег.

Він лежав зовсім близько біля Юри. Почувши голос друга, Олег схопився і вже сидів поруч, досить-таки лячно озираючись навколо. Клапоть піскуватої землі, здавалося, зіщулився перед гігантськими масштабами водної стихії.

Роман лежав осторонь, не озивався, з насолодою вслухаючись у розмову друзів.

«Може, неживий...» – майнуло в голові Тулякова, і він, схопившись, підбіг до Романа. Якусь мить насторожено вдивлявся в нього.

– Ромко! Ти що... ч-чорт?

Роман навіть не поворухнувся, лежав з розплющеними очима і на слова Вані лише тепло посміхнувся. Саме сонце не всміхалося їм тепліше в житті. Потім вимовив, неначе продовжував перервану розмову:

– А молодець Олег! Як він блискуче впорався з тою фашистською посудиною, га! Горить гадова машина, простір свердлить над океаном, аж стогне і загибеллю загрожує. А він... От, молодець, як посадовив! На всі точки! Качать Олега...

І справді підвівся: навіть не озирнувшись на цей здрібнений океаном, забутий людьми шматок землі, попростував до Олега.

– Вставай, ас, качать тебе будемо! Ану, хлопці!

– Мені їсти хочеться,– як холодним душем отверезив його Олег, підводячись з товстого шару заплави.

Запаморочення від пережитої події було настільки сильним, що в першу мить після пробудження хлопці лише приходили до пам'яті. Що голодні – про це нагадав Олег. Та чи до їжі тут, коли невідомо, де вони і яка небезпека чатує їх на цьому острові.

З коси відійшли спочатку подалі від набридливо бурхливих хвиль. Піщаний берег широкими гонами слався тільки тут, а далі, праворуч, кручею нависав над океаном. Хвилі несамовито атакували ту скелясту кручу, розбивалися на бризки, щоб блиснути заворожливою веселкою, і знов одкочувалися, неначе брали ще більший розгін.

Вибравшись із галькувато-піщаної коси, хлопці не насмілилися заглибитися в гори, покриті лісовими хащами. Щоправда, гори ті були невисокі. Найбільша з них була б немовлям, порівняно з тими горами, що в піонертаборі.

Але ж усе-таки гора! Де-не-де поміж зеленими хащами виднілися оголені, подекуди прицвілі мохом кам'яні хрящі. Напевне, там є і гірські провалля, і хижі звірі... Хоча де їм узятися на такому острівці? Навколо океан, цю безмежну стихію сповнює безперервний гомін хвиль. І жодних ознак звичного для юнаків земного життя.

Не змовляючись, не плануючи своїх дій, вони пішли вздовж берега, в обхід гори, сподіваючись, що за нею напевне десь знайдуть бодай якесь поселення, житло, хоч би й дикунів.

– Триматися, хлопці, дружно! В разі фашисти... виривайся з лабет і в ліс! Вони для нас гірші за дикунів.

Понад водою, де хвилі несамовито розбивалися об скелястий берег або промивали обточену гальку на косі, накриваючи її вихорами пінястих хвиль, іти було небезпечно – міг настигнути прибій. Коли й не затягне в океан, то хвилею вдарить об скелі.

Продиралися по верху. І помічали, що вони не перші проходять по цих скелястих косогорах. Щоправда, свіжих слідів не було, і це в однаковій мірі і радувало, і непокоїло. Хто коли топтав ці вбогі стежки, куди тікав, кого наздоганяв, продираючись крізь хащі понад берегом? Звірі, а чи людина?

Берег весь час відхилявся ліворуч, коса позаду хлопців сховалася за крутим поворотом. Навіть шкода стало: то ж було місце порятунку. Коса підібрала і приспала їх, як мати на світанку, виснажених, напівживих.

Незабаром і ця давно не ходжена стежка людини раптово обірвалася. Перед очима розіллявся мальовничий ставок, околений скелястими кручами. Десь позаду чувся шум океанських хвиль, нагадуючи про грізну силу не загнузданої людиною стихії. У хлопців і досі гуло у вухах, під ногами гойдалася земля.

– Будемо вважати, що подорож наша завершилася чудовим результатом,– підкреслено іронічно, розводячи руками, промовив Олег.

– По-моєму, подорож ще не закінчилася,– втішив Ванй.– Спробуємо обійти ставок... і знаєте, хлопці, що мені здалося?

– Ванюшко, що? Не муч! Село?

– Не село, а... онде в гущавині, бачите, якась руїна?

– Вігвам, клянусь бородою...

Олег ще раз озирнувся, чи не побачить ту саму косу з теплим шаром заплави. Але, крім просторів океану, за береговими кручами нічого вже не побачив.

– Може, то й справді якась халупа людожерів!– сказав, плентаючись позаду за товаришами.

Над головами густо сплелися віти якихось невідомих екзотичних дерев. Вони приємно ховали хлопців від палючого сонця. Товсті, вікові дерева впиналися корінням у розщілини каменю і п'ялися вгору, приглушуючи іншу рослинність на камінному грунті. Тільки мохи зеленими лишаями прикривали голизну репаного каміння.

Вже доходячи до краю ставка, хлопці помітили, як дрібненькими каскадами майже на цілій половині цього природного басейну спадає вода з невідомого ручаю. А ліворуч, де кінчалися каскади, під захистом дерев-велетнів причаїлася руїна якогось куреня. Руїною вона здавалася тільки з першого погляду. Справжньої будови, тут і не було. Звичайний курінь тимчасового користування, давно не пораний господарями, руйнувався. Осипалася листяна і трав'яна покрівля, курінь замулило дощовими зливами.

Хлопці довго і старанно роздивлялися цей слід перебування на острові людини. Боязко зазирали всередину, обходили зокола. На обламаному сучку деревини висіли якісь обривки рибальських сіток з пробковими поплавцями. Поруч, у заростях, лежало перебите і вивітрене, як перепрана ганчірка, весло. Кілька іржавих бляшанок з-під консервів та всіляке сміття, поросле бур'янами.

– Значить, рибалки,– байдуже констатував Роман. – Рибалки. А це значить, що близько тут ніякого поселення немає. Рибалки були на острові дуже давно, ще перед початком війни на Заході, коли океан не кишів підводними човнами ворогуючих держав,– докладно визначив Ваня Туляков.

– Ну, то й що ж, Ваню, які з цього висновки маємо зробити?

– Висновки? – замислено перепитав Ваня, кинувши погляд спочатку на став, а потім і на океан. Тоді глянув на хлопців.– Мені здається, що цей острівець досі був зовсім безлюдний. Рибалки приїжджали сюди на цілий риболовецький сезон чи на якусь путину просто з континенту.

– З континенту? – вирвалося майже разом у всіх трьох товаришів Вані. Це було швидше не запитання, а знак оклику, в якому вже звучала жахна певність, що вони опинились на безлюдному острові.

– Лишається розшукати П'ятницю та Робінзонову ламу.

– Ох, лама була б так до речі!

Роман перший спустився вниз до протічка і, прилігши, спробував напитись. Тут же і відірвався в захопленні:

– Ура, хлопці! Чудова вода! Нарзан, боржом... Шкода, пляшок у нас немає. Юро, давай мерщій сюди. Боржом тут, голова!

Вода в протічку справді порадувала хлопців своїм чудовим смаком і прозорістю.

– А знаєте що?– озвався Ваня вже на другому боці протічка.– Коли не знайдемо села, людей, то отут і поселимося в цьому курені. Ніякий літак не побачить, сонце не пектиме, і вітри не проймуть.

– Головне, вода!

– І вода,– згодився Туляков.

Обійшовши став, хлопці опинилися з другого його боку і знов вийшли на берег океану. Раптом майже одночасно помітили ліворуч димок над островом.

– Село!– вирвалося з грудей. Радість і в цьому випадку глушилася острахом. Хто ці люди і як поставляться до них?

Та вже здершись на першу прибережну кручу, переконалися, що то догоряв ліс на пагорбі, де впав підбитий гітлерівський літак. І розчарування, і радість охопили юнаків воднораз. Розчарування, бо то не село, не людське житло привітало їх димком. А радість – бо знов же самі стають господарями вогню. У них буде багаття, щоб зварити рибину, зігрітись уночі.

Літак ударився сторч об камінну скелю і, сплюснувшись коржем, загорівся. Цілком можливо, що падав він зовсім не ушкоджений лише тому, що втратив керівництво, бо льотчик, діставши поранення, мабуть, викинувся на парашуті. Метал подекуди розтопився і потік, сплющився в якусь безформну масу. Коли хлопці дісталися до місця падіння літака, ще жевріли стовбури столітніх дерев, але безформний стоп металу вже захолонув.

Обережно обійшовши це місце, хлопці розчаровано переглянулися. Кожен з них у думці сподівався, що з літака їм пощастить перенести до куреня якісь зручні деталі, щоб пристосувати їх у цьому новому, такому страхітливому своїм майбутнім побуті. Стояли і зажурено дивилися на безформні купи стопленого металу, на жевріючі оберемки гілля, стовбури дерев.

Ні хмариночки на небі, в повітрі загрозливий штиль. Пече сонце, допікають думки, повні суму та відчаю. З учорашнього дня хлопці нічого не їли і поки що жодної перспективи щось попоїсти й сьогодні.

Троє старших хлопців обернулись і подивилися на Олега. В очах друзів відбилося співчуття, хоч їх теж мучив голод.

– По-моєму, ти, Олег, розбалувався в таборі,– почав Юра. Хоч це, безперечно, був жарт, але докір дуже щиро прозвучав у тих словах друга.

Роман кашлянув, немов крапку поставив на цій розмові, і Юра вмовк, не закінчивши думки. А Роман незалежно обернувся, оглядаючи навколишні зелені гори, безмежжя океану поза ними – може, намагався вгадати долю товаришів, що так гірко поплатилися через нього. Про свою долю мав мужність не думати, адже сам винен.

Раптом стенувся:

– Олег, не дрейф! Шоколад для тебе. Для тебе, Олегцю, я маю шоколад! Хлопці, ура! Клянусь, на тому парашуті повис льотчик-фашист! Йому шоколад уже не потрібен, факт!

– Де, Ромо, де він, проклятий?

– Гайда за мною! Льотчики беруть із собою в політ аварійний запас. Сам Зевс не вигадав би споживнішого за шоколад аварійного запасу. А він фашистові тепер уже, як казала моя бабуся, до бульби. Будьмо ж розсудливими реалістами.

– Може, він живий, Ромо?

Та Роман уже не дослухався. Він стрімголов спускався з скелі вниз до густого лісу, де біліла на зеленому фоні виразна пляма парашута.

Льотчик ледве діставав ногами до землі, безсило повисіли на стропах парашута.

– Ого, друзі, це вже не купа розтопленого металу. По-перше, парашут...– бадьорився Роман, обходячи нерухомого льотчика.

– Поки що цей уже, здається, не літатиме,– констатував Ваня Туляков, обережно беручи льотчика за руку.

– Горн чи Кюхельвейс? Горна підстрелив чех, а я стріляв у Кюхельвейса,– гордо заговорив Олег.

– А я у Вейгта!

– Ти, Юрочко, у Вейгта. А зараз іди ось відстібай стропи. Я підтримуватиму, а ти... Давайте гуртом – фріц ще живий... І без ніяких, хлопці, тепер він знешкоджений, може, хоч тепер стане людиною,– наказував Ваня, порядкуючи біля повислого льотчика.

Найпростішим виявилося відстебнути ремені й звільнити льотчика від парашута. Пораненого обережно поклали на землю, швидко розстебнули кітель і зняли його. Бадьорячи товаришів, кожен переборював зрадливе почуття чи то остраху перед ворогом, чи то жалю до людини. Перекошене в смертельних корчах обличчя, заплющені очі, ледве чутне хрипке дихання...

– Наскрізна рана в правому боці,– визначив Баня.– Шукай, Юро, бинта в отій сумці через плече.

– А не вмре на руках у нас? – промимрив Юра, тремтячими руками розкриваючи сумку.

– Оце так стріляв Олег. Наскрізна рана! – захоплювався Роман, вправно і з достатньою обережністю протираючи на спині рану шматком бинта.

Лише один раз у школі вони слухали коротку лекцію про першу допомогу пораненому. А як глибоко врізалася вона їм у пам'ять! Олег миттю витер тампоном рану біля входу і виходу кулі, примотав поверх подушечки з марлі. В консервній банці, яку вичистили піском і обполоскали, принесли пораненому води.

Льотчик глибоко і голосно зітхнув, відкрив очі. Але що міг він зрозуміти з оточення, втративши стільки крові. Йому дали води, зручніше поклали на підстилку з листя і трави.

Аж тепер згадали про зброю. Швидко зняли з пояса важкий пістолет. Ваня виважив на руках, викликаючи схвалення друзів.

– Кольт проклятий, а чи парабелум?– запитав невідомо в кого.

– Нехай парабелум, Ваню! Забирай і обойми.

В наступну мить з руки льотчика зняли годинник. Ваня притулив до вуха, усміхнувся:

– Працює чорт! Ромко, гайда на дерево, знімай парашут.

– Єсть, товаришу командир, зняти парашут! Клянусь бородою великого чародія...

На невідомому, безлюдному, але такому затишному острові радянські підлітки не забули про людські обов'язки по відношенню до поранених. Ледве живий льотчик був у цю мить для них тільки нещасною людиною, якій дужі повинні допомогти боротися із смертю.

За цим клопотом хлопці забули навіть про власний голод. Перенісши пораненого до куреня і вмостивши зручно на траві, ще раз напоїли його і знову згадали про своє становище. Воно й досі було не блискучим, а тепер набирало характеру катастрофи. Турботи про пораненого тепер ставали на першому місці в їхньому й без того Жахному житті.

Лишивши Юру біля пораненого, хлопці пішли на пошуки чогось їстівного.

– Олег, тримайся, друже! Ти так мужньо бився з його напарником, доки вони нам загрожували. А тепер покажи в ставленні до цього пораненого наші радянські звичаї допомагати людині! Я сам, братику, шкодую, що наш добрий друг чех загинув, а цього, клятого, лише дряпнув. Але тепер він поранений і потребує допомоги...– говорив Ваня.

– Це – Горн. Я з документа впевнився, що це він. Його наш Пранек посадовив!

...Серед трофеїв у хлопців був великий шовковий парашут. Крім того, вони дістали ще один пістолет з чотирма повними обоймами патронів. А це багато значило для повного завоювання життя на безлюдному острові.

Знайдено й ще деякі речі, кожна з яких мала для «робінзонів» неоціниме значення. Чудовий портативний компас, майже не початий записничок з олівцем, фінка, запальничка і, нарешті, годинник з восьмидобовим заводом!

– Ти, Ромо, кажеш, що фашистські льотчики завжди беруть аварійчий запас шоколаду на випадок чого... Гостинність у гітлерівців підгуляла.

– Це правда. Гостинність у гітлерівців підгуляла: ще на літаку, мабуть, пожер, проклятий, ганяючись за нами.

– Не було коли. Напевно, гітлерівці тепер і не нюхають того шоколаду. Хоч би хлібину брав з собою, нещасний. Летить, клятий, неначе до тітки в гості, за три дні виголодався... Нагодуєш його тепер...– бурмотів незадоволений Роман.

– А скніти з-за цього не слід, Робінзоне. У нас ще так багато невідомого попереду, давайте не впадати в розпач. Ходімо до куреня. Юра, напевне, там уже порозумівся з нашим полоненим. Треба щось вигадувати, думати треба, хлопці.

– Треба думати, гадати, як харчі тут здобувати,– доповнив Тулякова замислений Роман.

Сонце вже немилосердно припікало на скелях.

Думати, гадати піонерам було про що. На їхніх руках поранений, якому не тільки догляд, а головне – пристойне харчування потрібне. Та й про себе, про своє харчування подбати треба. І майбутнє їхнє теж лишається такою ж невирішеною проблемою.

Що по океану десь ходять кораблі союзників, у цьому не було жодних сумнівів. Треба тільки простежити, не помилитись. А як їх повідомити з такої відстані про своє становище?

Та доки з'явиться той спасенний корабель (чи й захочуть ще союзники возитись із якимись там хлопцями?..), треба самим шукати засобів до життя.

Другим вартовим біля хворого погодився лишитись на ніч Ваня Туляков. Перебивши голод якимись субтропічними щавлями та лопуцьками, хлопці вклалися спати у курені. Розпорядок дня, згідно з рішенням колективу, вступив у дію як незмінний за будь-яких обставин закон. Невідомий острів, поранений – усе це високо підносило свідомість кожного, мобілізувало увагу. Олег урочисто записав розпорядок дня у записничок льотчика. Туди ж записав і список чергувань. На окремому листочку вперше помітили: «Поранений двічі розплющував очі і знову засинав. Стогне, лише, коли впадає в нестяму або спить».

– Встановили, значить, час і обов'язки,– влучно сказав Роман перед сном.

Троє друзів лежали в курені на перебранім мотлосі пересохлих бур'янів та листя. В кутку поклали льотчика. Перегорнуте вдвоє полотнище парашута правило всім одночасно і за простирадло, і за ковдру.

Ваня сидів на сухій колоді, приволоченій з лісу, вслухався в смачне дуже сопіння поснулих друзів і в хворобливе марення пораненого. Як шкода, що ніхто з них до пуття не знав німецької мови, крім хіба десятка окремих випадкових слів. Можна було б в пораненого допитатися про самопочуття, пояснити йому становище, вимагати дотримання хоч якогось лікувального режиму...

Одягнений у френч льотчика, озброєний пістолетом, з якого довелося ще звечора вистрілити для перевірки, Ваня почував себе досить мужньо і войовниче.

Під час перших коротких розшуків хлопці натрапили на мальовничу поляну між горами. До неї привів ручай, що протікав біля куреня. Ручай витікав з озерця на поляні ніжним струмком, але глибоке русло свідчило, що він буває часто і бурхливою річкою. Всі дощові та весняні води потрапляють звідси в океан тільки одним цим глибоким руслом.

Озерце те огортала запашна зелень бур'янів, трави, нехворощі та розкішних моложавих щавлів. Свіже соковите листя лопуцьок ламалися в руках, хрумтіли на зубах. Найдобірніші з них залишали для пораненого. Навіть двоє яєць видерли з гнізда якогось птаха і нагодували ними хворого.

Льотчик уперше, як укладали його вже в курені, оглянув усіх чотирьох цілком свідомим поглядом.

– Що, пане Горн? Гам-гам? – заговорили хто як міг, жестикулюючи руками на додачу.

Льотчик ледве здужав перевести погляд на інших і, застогнавши, знову заплющив очі.

– Здається... упився і наївся пан Горн.

Ваня стримав настирливу неприязнь товаришів.

Тепер ось вони сплять. Поранений, здається, теж. Завтра знов турботи з ним, усі підуть на той щавель, а йому розшукають яйце. Позавтрому те саме. Напевне, ще знайдуться і якісь ягоди. Ліс повний всіляких горіхів, птиці. Та все це – безперервні, марудні проблеми, а не бодай якась перспектива вижити і добратись до рідного краю.

«Неодмінно треба полагодити оцю рибальську сітку,– міркував Ваня.– Приладнаємо парашутні стропи і завтра ж затягнемо в отому ставку. Не може бути, щоб у ньому не плодилася риба. В консервних банках наваримо юшки, щавлем та сіллю з тої гори задобримо. Ого, ще й як можна розкошувати! А житимемо за розписом, вивчатимемо острів, виходжуватимемо німця. А як повернемося, надрукуємо свої нариси про острів, назвавши його островом Юних ленінців! Напевне ж, тут є і якісь лами, кролі. Вловити, як Робінзон... А П'ятниця?.. Невже на острові немає ніяких людей?.. Льотчика охрестити П'ятницею? Але ж людина має своє ім'я. Перевелися часи П'ятниць, хоч робінзонад на світі ще вистачить».

Свіжа, темна, сповнена гомоном океану ніч змусила вартового спочатку щільніше загорнутися у френч льотчика, а потім і сісти, спершись на курінь. Звечора з'явилися були якісь комарі чи москіти, але скоро і зникли від прохолоди.

І Ваня заснув. Далі думки оформилися в сни. Він ганявся з пістолетом за ламою, стріляв, щоб добути хоч м'ясо для пораненого, бо молока годі й сподіватися. А лама обернулася на страшного фашистського офіцера, і, замість доганяти, Вані довелося самому тікати від нього...

Від переляку і прокинувся. Пістолет лежав біля ніг на землі, весь мокрий від роси. Ніч кінчалася, наставав росяний, прохолодний ранок. Над ставком ледь-ледь здіймався туман.

– Ну ось, Олег, можеш записати в журнал: «Першу добу на безлюдному острові прожито!» Тепер починається наше нове життя.

Четверо друзів сиділи на крутому березі океану, відкритому для вранішнього сонця, вигрівалися. Як вартовий, Ваня попередив, що, поки поранений спить, тут відбудуться їхні «загальні збори», на яких вони мають виробити основний напрямок діяльності на острові. Чекати їм врятування з острова від англійців чи від американців – шкода й часу. Острівець безлюдний, для військових потреб непридатний. Навряд чи повз нього пройшов коли-небудь бодай один з тих військових кораблів. Певно, якісь підводні рифи навколо острова.

– Надії, звичайно, не треба втрачати, але й рук складати не годиться. Зрештою, колись же скінчиться ця проклята війна, і до куреня прибудуть справжні його господарі – рибалки. Тоді і звільнимося всі. А... від полоненого мови німецької навчимося. Жити мусимо, хлопці, жити!

Слова старшого товариша звучали переконливо, хоч, можливо, в них і чувся сум. Та хлопці більше фіксували увагу на позитивних перспективах, про які говорив старший товариш.

– Вірно, Ваню, жити! Давай викладай програму. По-моєму, так ми, власне, як в експедиції тут; вивчаймо так звану флору та фауну, контури острова, вітри – пасати і мусони... взагалі погоду. А наш П'ятниця... Справді, назвім його...

Юра не втримався, перебив фантазливого промовця:

– Ти, Ромо, хоч і син будівельника, а міркуєш, як останній непристосований інтелігент. Дорослий німець з континенту Європа, офіцер, має ім'я, а ти – «П'ятниця». Сам ти Середою незабаром станеш. Та і взагалі: так оце тобі все і далося. Ходи, вивчай, любуйся. А їжу хворому П'ятниці Захар Іванович по радіо присилатиме? Голова!.. Я пропоную з цього й починати нашу розмову, з якогось життєвого раціону, нехай і острівного. Он сітку знайшли. Сьогодні ж треба її полагодити.