Текст книги "Кленовий лист"

Автор книги: Иван Ле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

10

Група Марії Йосипівни виросла в цілий партизанський загін. Але, крім бійців, у загоні були ще й діти. В тому ж лісі довелося отаборитися надовше. Розшукали зручне, майже неприступне місце на стику двох річок.

Кінчалися серпневі дні, відцвіло благодатне літо, прокрадалася пора жовтіючого листу, пора журавлиних ключів.

Міцно стали табором. Це зв'язувало бойовість загону Марії Йосипівни.

– Я згодна,– насилу відриваючись од власних думок, мовила Марія на пропозицію Віктора.– Але затримуватися далі на цьому місці не треба. Надходить осінь, підуть дощі. В оцих землянках з дітьми не всидимо. Та й фронт відходить усе далі, вже десь біля Дніпра. Після ліквідації обох мостів гітлерівці принишкли тут, кудись перебазувалися. Навіть залізнична комендатура виїхала. Може б, і пошукати їх треба, не давати спокою в тилах.

– Справедлива думка,– згоджувався Віктор.– А дітей треба поселити у Христининої свекрухи, щоб самим вільніше оперувати. Звичайно ж, шкодити їм, проклятим гітлерівцям, на кожному кроці нищити! ,

Марія Йосипівна немов прокинулася від якогось тривожного сну. Очі загорілися завзяттям, тим самим, яке допомогло їй ще в перші дні знешкодити вартового на залізничній станції, запалити фашистські бензоцистерни.

– Так, так, Вікторе. Нищити, проклятих!... Що чути з операцією «Автобаза»?

– Сьогодні матимемо звістку. Та я цілком покладаюся на Вадима, оперативний хлопець! До речі, зараз мусить зайти Станіслав, є серйозна розмова. Він повернувся з глибинної розвідки і вже збирається залишати нас.

Згадка про Лужінського знов повернула Марію Йосипівну до її найболючішої думки про дитину. Адже Лужінський так щиро обіцяв ще серйозно зайнятися цим питанням.

З-за дерев з'явився, як завжди, поголений, акуратний Станіслав Лужінський. Він квапився. Але не забув, побачивши командира загону, вихопити з уст цигарку, потушити її й сховати до кишені. В лісі-бо, та ще і на території розташування загону, ніхто не мав права залишати якісь сліди перебування тут людей.

– Ну, розповідайте, товаришу Станіславе. Ми так непокоїлися.

– І надаремне.

– Завдання ж у вас...

– Як і всяке бойове завдання, прошу. Словом, операція Вадима цілком доречна. Я ще не відаю, що саме він там натворив, бо мусив і сам... Але танковий парк у лісі горить, чотири танки і кілька штурмових машин підірвано. А головне, заповзятливий гітлерівець, командир загону, вбитий!

– Молодець Вадим! – не втримався Віктор.

– Чудовий партизан! Нагородити б...– захоплювалася Марія.

Лужінський перечекав ці репліки, озирнувся навколо, неначе боявся, що їхню розмову підслуховують. Марія вловила ту настороженість партизанського розвідника.

– Що трапилося, щось неприємне? – запитала.

– А ніц такого... Давайте зачекаємо, доки повернеться Вадим з загоном. Здається, старший сапер у цій операції потрапив у небезпеку... А тут ось що... Дозвольте, ми зараз лише втрьох... Навідався я до Христининої свекрухи...

– Ну що? Вона згодилася прийняти дітей?

– Стривайте, Маріє Йосипівно. Звичайно ж, згодилася. Тут, знаєте, зовсім інше...– Лужінський покопався в якихось речах в кишені і, нарешті, дістав невеличкий зім'ятий папірець. Розгорнув його і, трохи повагавшись, подав Марії. – Англійською читаєте?– запитав при тому.

– Що це? – злякано перепитала.– На жаль... лише німецькою і то – по складах, як то мовиться. Що ж тут, товаришу Станіславе? За Ніночку щось?

І зіперлася на стовбур сосни. Очима перебігала з пожмаканого папірця на Лужінського і Віктора. Світ пішов обертом. Довелося щільніше притиснутись до стовбура, щоб утриматись на ногах, не впасти від того запаморочення.

– Чудову свекруху маєте, Христино! Таку б у розвідники вам узяти. Який папірець підхопила й зберегла! Негідник, лайдак... Переписав з нього на чистовик, а цей безпечно забув. А стара, нехай і з жіночої цікавості: за що ж такі гроші хапнув мерзотник,– підібрала... Копія телеграми про одну з мерзенних його справ, за яку, напевне, виторгував купу грошей.

– За Ніночку щось? – знов запитала, стримуючи тремтіння уст. Розуміла, що Станіслав докладно пояснює той жахний документ про її нещасну дочку.

– Так, Маріє Йосипівно. За Ніночку... .

– Що ж... що там написано?..– розридалася, благально переводячи погляд з одного на другого.

– Спокій, товаришу командире! Спокій і розважність. Ваша донька жива, а це не дрібничка в такій справі. Тут написано, щоб дівчину дбайливо приглянули в нейтральній країні. – Читайте, прошу вас... Я ж мати!

– Написано так.– Поляк узяв з рук Марії Йосипівни папірця і не кваплячись прочитав:– «...Дочку радянського генерала Андрія Дорошенка негайно переправити надійним засобом...» Чуєте? Надійним засобом! «нейтральний порт Сетубал»... Це Португалія, прошу, сусідка Іспанії. Пам'ятаю його, проклятий порт. Заокеанські миротворці зброю для генерала Франко привозили в той «нейтральний» порт. Знам його, бардзо добже знам...

– Значить...– тільки й вимовила Марія і ще більше зайшлася невтішним плачем.

– Спокій, кажу, спокій, шановний командире! Головне відомо: дівчина жива! А про решту ще спробуємо дізнатися. Тим часом скінчиться війна...

Десь збоку в лісі почувся стриманий гомін. До штабу загону поверталися з операції партизани. Це була диверсійна група Вадима Шостопалька.

А коли група повертається з бойової операції, сподівайся всього: і щасливої удачі, і тяжкої поразки... І в обох випадках готуйся прийняти поранених, почути тяжку звістку про вбитих...

Попереду групи з похиленою головою йшов Лука Телегін. Двоє партизанів за ним вели під руки пораненого Вадима Шостопалька. Наскоруруч забинтована голова, одне око ледве виднілося з-під пов'язки. Обмотана ліва рука висіла на шматтях сорочки, яку порвано було для перев'язки. Засохлі патьоки крові на плечах і грудях.

Вадим ледве йшов, підтримуваний двома партизанами. Автомат його висів на плечі сапера. Уважний погляд Марії Йосипівни встиг помітити, що в групі немає двох партизанів, у тому числі і молодшого сержанта Старовойтенка.

– Хай йому чорт, прибули! – намагаючись не показувати своїх переживань, перший мовив Телегін.

– Вірно, Маріє Йосипівно. Тягти, звичайно, тягне... Доповідаю, бо, мабуть, засну.

– А може б, потім доповів? – знов застерегла командир загону.

– І то правда, пробачте, товаришу... товаришу...

Шостопалько заснув. Уві сні тяжко стогнав, скреготав зубами, його віднесли у землянку Віктора. Марія Йосипівна обережно взялася змінювати пов'язки. Засвітили каганець з гільзи фашистського снаряда. До землянки зайшла Христина. Мовчки, із знанням справи взялася допомагати командирові загону.

– Ага, ага... фашисти прокляті... Мамо, не жалій його і не плач. Ми самі... самі впораємося... Ах, ключі від ЗІСа...– Вадим відкрив очі, озирнув присутніх.– Маріє Йосипівно, ключі в машині. Нехай Віктор...

І знов заснув, щось бурмочучи, доки й затих зовсім.

– Нікуди він не поїде,– ніби сама до себе промовила Марія Йосипівна:

– Та куди йому. Підлікуємо, тоді вже...– в тон їй півшепотом мовила Христина.

Марія озирнулася на неї, знаками показала мовчати і вийшла з землянки. Христина сіла біля ліжка пораненого.

Зіпершись плечима на сосни, стояли Віктор і Станіслав Лужінський. Мовчали, коли з землянки до них вийшла Марія. Десь осторонь тихо гомоніли партизани. Марія почула той гомін, постояла дослухаючись і пішла під сосни до Віктора й Лужінського.

– Журитеся? – запитала.– Обіцяли ж розповісти, Станіславе, що вивідали там у них.

Віктор перший хитнувся від сосни, втушив серйозність в очах, посміхнувся.

– Та тут, Маріє Йосипівно, ми ось радимося з Станіславом.

– Про що? Будьмо дорослі, Вікторе, давайте ні про що не радитись попід соснами. Нас так небагато тут. Вадимові зле, серйозне поранення.

– Рука? – спитав Лужінський, щоб якось приховати те, про що тільки-но так гаряче сперечався з Віктором.

Та Віктор зрозумів, махнув йому рукою. – Тут, Маріє Йосипівно, інше... Вадима, очевидячки, доведеться покласти в селі, умовити якогось надійного лікаря. Це ми так і зробимо. Але... товаришеві Лужінському треба вже йти з загону за своїм партійним призначенням, зірваним арештом. Може б, він принагідно поцікавився тією адресою, що... Ніночка...

– В Португалії? Що ти, Вітю...– Чи тепер час? У матері болить серце, але... товариш Лужінський має свої справи. Спасибі йому за дружню допомогу. І... нехай іде на своє завдання.

– Він сам собі господар у своєму партійному обов'язку.

– Не плутаймо його в мої особисті справи... Не час тепер навіть говорити про це... Якщо вже відомо, що жива, то...

– То треба перевірити що і як,– втрутився Лужінський, відштовхнувшись од сосни.– Я справді буду десь там і, як тільки матиму змогу, навідаюсь.

Він розумів Марію Йосипівну. Чи є мати, що Не згодилася б на які завгодно труднощі, навіть на тортури заради врятування свого дитяти! Коли Марія застала їх за розмовою, Віктор уже встиг розповісти Станіславові про її складну долю. Лужінський гаразд усвідомлював, що, крім нього, в загоні немає нікого, хто міг би допомогти командирові в цьому болючому питанні. І він вирішив обов'язково допомогти.

– Завтра вирушаю! – промовив Станіслав.– За сьогодні відпочину, план продумаю...

– Звичайно. А командир...– додав Віктор, коли Ма: рія відійшла.

– Вона мати, Вікторе. В цьому питанні Марія нам не командир.

На світанку третього дня лісом пробиралися кілька озброєних партизанів. Холодна паморозь хрумтіла під ногами. Високий, стрункий поляк виразно виділявся між бійцями, які його оточували. Лужінський був зодягнений тепер уже в якусь хвацьку чи то венгерку, а чи шляхетський однобортний піджак з смушевою оторочкою, здобутий у тому ж селі з допомогою Христининої свекрухи. На голові був якийсь кашкет – Віктор радив неодмінно замінити його, щоб не привернути уваги.

—

Я його просто викину в критичну хвилину,– буркнув замислений Лужінський.

Ішли здебільшого мовчки, визначаючи путь по зорях. Про кашкет на голові в Лужінського якось згадали ніби між іншим. Але відчувалося, що він турбував усю групу з самого початку, як тільки партизани вирішили супроводити поляка в такій клопітній, як назвала її Марія Йосипівна, дорозі.

Партизан, що йшов попереду групи, трохи пристояв, копирсаючись десь у спідній кишені, під шинелею.

– А оця штуковина вам не здасться? – озвався знайомим голосом... Це був сапер Лука Телегін. Він подав Лужінському чорний берет. Розгорнув на кулаці, ніби й сам замилувався.

– Берет? Чудово, товаришу! – зраділо вигукнув Лужінський, беручи берет з руки сапера.

Поляка обступили, приміряли берета, відкинувши геть кашкет.

– Ну що ж, товариші... Чуєте шум авто? Повертайтеся, а ми з Лукою підемо далі. Якщо треба буде – інсценуємо мою втечу. Капітана прогавили, і він утік! Отже... Далі ми йдемо лише з Лукою. Ви повертайтесь.

У франтовитому чорному береті Лужінський тепер скидався на типового інтелігента середньої Європи.

Прощався, як з рідними. Вікторові довше тиснув руку, ніби мовчки розмовляючи з ним.

– Неодмінно постараюсь дати про себе знати. Будьте певні, товариші, я завжди пам'ятатиму і відчуватиму ваші гарячі прагнення щастя й успіхів у нашій спільній боротьбі. Коли ж...– Лужінський замовк, махнув рукою і бігцем догнав Луку Телегіна, який мав довершити його відрив од партизанської групи.

– Наче в могилу спорядили чоловіка...– висловився хтось з гурту.

Тихо відкашлявся інший. Трохи постояли, прислухаючись. До кожного бійця в загоні звикали, як до рідного. Та й боєць із Станіслава особливий. Боровся в Іспанії, знає мови. З його досконалих розвідок партизани завжди знали, чим дихає ворог.

Над головами тихо шелестіло верховіття дерев та десь далеко, як притухаюча гроза, двигтіли громи війни.

Чотири ночі йшли, щоразу дужче поспішаючи. Вдень, коли й не спали, то «вимудровували», як висловлювався Лужінський, собі харч. Навіть звикли, Що ідуть удвох по розбурханому світі. За ці дні жодного разу не згадали, що сапер мусить же десь інсценувати оту втечу «польського біженця».

Аж п'ятого дня, в сніданкову пору, біля населеного пункту за річкою, на відкритому шляху прощався Станіслав Лужінський з Телегіним.

– Ну Що ж, друже;.. Дякую за товариське виряджання, за дружні остереження. Марії Йосипівні передайте моє вітання і неодмінно заспокойте. Скажете, пішов бадьорий, упевнений, хоч самі бачите, як далеко мені до того спокою. Скільки різного діла переробити треба, ховаючись від цих іродів, та якого діла! Мені б оце десь тут, на батьківщині: Але ж моя батьківщина, як і її сини, в запіллі...

– Ради діла ж ідете,– помірковано мовив росіянин.

– Звичайно,– розвів руками.– Кожен з нас має виконувати свої обов'язки громадянина.

Лука довше затримав руку поляка. Щось міркував чи по-своєму добирав сказане Лужінським.

– А знаєте, давайте... не прощаймося. Піду я з вами далі,– нарешті доказав свою думку партизан.

– Зі мною? А дисципліна? Що можуть подумати в загоні про... про нас обох? – забідкався поляк.

– Та що б не думали. Про такі діла треба добре міркувати... Ходімо далі. Тільки ж обминаймо ці кляті пристані. Ви ж туди, до того міста?

Лужінський лиш на мить пристояв, знизав плечима. Потім узяв бійця за руку і що є сили потис її. Мовчки рушили далі, обходячи на світанку селище біля пристані.

Десь з другого боку селища перейшли кладкою ручай, що вискочив з переліска, пронизав очеретища та кугу і перетнув те селище навпіл.

– А може, окупантів тут немає, га, сапере? – тихо запитав Лужінський уже з другого боку ручаю.

– Зараз побіжу розвідаю,– в ту ж мить запропонував Телегін, уже готовий іти на розвідку.

– Не треба, друже. Пам'ятаєте умову: тихо відійти од партизанської групи, щоб приховати мій зв'язок з нею?

– Пам'ятаю,– згодився Лука, підіймаючись на крутий берег з другого боку.– Майже тиждень ідемо тихо, до Польщі підійшли...

– Куди ж ви, стривайте,– гукнув Лужінський, відчувши, як раптом обірвалася мова сапера. Обернувся, заговорив, не вірячи й сам у потребу того вговоряння.– Нам же треба до лісу, відпочити. Давайте понад ручаєм, попід кручею...

І замовк, проводжаючи сапера стомленим поглядом. Телегін пішов не оглядаючись. От і попрощалися... Дальша допомога Телегіна в його складному житті не реальна, а риск збільшує вдвоє.

Відчув, як теплим почуттям огортається душа від тих останніх слів партизана: «До Польщі підійшли!»

Ручай круто завернув до лісу. Стрімкий берег поволі спадав, ширшала долина ручаю. Починався рідкий, запашений худобою вільшник, березняк. Зашелестіло пожовкле копійчане листя осики під ногами. Лужінський зайшов у гущавину лісову, розшукував зручний затишок для відпочинку до ночі, яка вже огортала його самотнього...

Зима наздоганяла Станіслава Лужінського, та так і не наздогнала. Зайшовши в те перше польське місто вночі, він вночі ж і залишив його кількома днями пізніше. Залишив уже і не Лужінський, яким називався колись в Іспанії, в інтернаціональній бригаді, і не Станіславом. Цього разу йому знову пощастило натрапити на своїх людей в окупованій і тероризованій гітлерівцями Польщі. Ризикуючи життям, вони своїм патріотичним обов'язком вважали здобути «бездоганні, хоч і абсолютно липові», як мовив один з них, подорожні документи. Під тим новим ім'ям «співробітника особистої канцелярії Еріха Коха», Лужінський і вирушив у подорож до Рима, через Грац в Австрії. Товаришам пощастило сфабрикувати Станіславові документ, за яким він виконував аж надто «відповідальне завдання гауляйтера Польщі». Кінцева мета цього завдання – особистий зв'язок з дуче в Римі в дуже обмежений час! Так звучав його документ з... Варшави!

– То ж будь, Станіславе, спритнішим за найспритнішого кохівця і... не вловися, боронь боже, з цими документами! Пали, ковтай... Нас же тут ціла організація, такі справи...– радили друзі.

Чудова берлінська вимова в «особистого відрядження» гауляйтера не могла викликати підозри. Та й практику запільника добру мав за життя в умовах жорстокої боротьби в Європі, двічі з пазурів поліції виривався! Не зв'язувався ніде з дрібнотою – комендантами, завжди поривався до головного і неодмінно – у великому місті.

– Лише в Мілані не допильнував, довелося вибріхуватись, чому «обминав» Рим. А хіба він керує цими військовими поїздами?..

Посланцеві Коха годилося тримати гідність на височині! Справді, залізничний рух військового часу був остільки заплутаний, що такому поясненню і не здивувалися. Навіть разом з ним пожурилися складністю військового часу й допомогли влаштуватися в першому ж поїзді на Рим. Квапиться ж бо посланець. Поїзд рушив. Посланець дякував комендантському провідникові, привітно вимахуючи йому беретом з вікна вагона. Десь у П'яченці пересів і вже з іншими документами, з іншим ім'ям добрався на світанку в Ніццу.

Ніцца! Вже через те, що це місто народило і зростило такого народного велетня, як Джузеппе Гарібальді,

Лужінський ще під час перших своїх відвідин повірив у його свободолюбність. Шукав друга – Каспара Луджіно, з яким разом боровся за іспанську революцію!

Та саме тут, у кінцевому місці своєї подорожі, здавалося б у зовсім не військовому порту, вперше зазнав найбільших труднощів. Трохи злегковажив у конспірації.

Одного тихого ранку, нарешті, потрапив до квартири друга, з яким відступили тоді з Іспанії. Адже на знак бойового братерства в Іспанії Станіслав відтоді й став Лужінським. Друг Каспар мав зв'язати Лужінського з ким слід для виконання його завдання...

Ранок був туманний. Вулиці майже порожні, навіть поліції не видно. Тримаючись берега, пройшов марсельський пароплав з військами, надсильно прориваючи густу запону ранкового туману над морем. Ще з тих далеких днів не забув ні хвіртки, ані дверей в дім. Живопліт відгороджував дворище від затишного садка на десяток маслинових дерев. На спокійний дзвінок вийшла дівчина на виданні, вилита копія Анжели. Значить, усе як слід!

Німецькою мовою звернувся до дівчини. Вона аж зворухнулася лячно, похитала головою і зникла. Довелося сісти під живоплотом на лаві, захищеній з боку морського бульвару кущем троянд. Не було сумніву, що родина Каспара Луджіно й досі живе тут. Але чому так довго ніхто не виходить? Війна!

Нарешті вийшла жінка в білому халаті лікаря. Хотілося впізнати в ній Анжелу, та ні, не вона. Підвівся, заговорив складною мішаниною з іспано-французьких слів, аж посміхнулася жінка.

– Я говорю німецькою,– озвалася.– Коли ви до господаря, то його немає.

– Мобілізований...– похопився Лужінський, перебивши повільну німецьку мову жінки, і вмовк.

– Так. І пропав безвісти. Прошу, зайдімо. Я лікар, його дружина хвора. Ви щось маєте їй сказати? Може, від чоловіка?

– О, ні-ні. Прошу пробачення. Ми старі друзі з Каспаром, але... Я не знав. Коли хвора...– відмахнувся Лужінський, дотримуючись конспірації.

– Зайдімо, прошу. Анжела, як ви ласкаво назвали господиню, буде рада. Заспокойте її. Скажіть, щось

вигадайте про чоловіка, це так їй потрібно. Його послали на той радянський фронт... Насильно погнали.

– Я знав його льотчиком,– згадав Лужінський.

– Вірно. Але він француз, а багатьох французьких льотчиків погнали при... танках.

– І пропав безвісти... Розумію. Сам такий, теж «пропав безвісти». А єстем поляк, прошу,– вирвалося і польське слово в захваті щирості.

Та виявилося, що і ця традиційно нейтральна благословенна земля Джузеппе Гарібальді тепер воює. Принаймні з усякими чужинцями. Лужінський сидів уже біля ліжка хворої, ледве встиг щось запитати, щиро намагаючись розшукати Каспара. І не чув дзвінка знадвору, надто-бо в спокійно-мирній обстановці відчув себе.

– Про вас там запитують,– прошепотіла йому на вухо лікар, увійшовши з сіней. – Здається, з поліції. Я сказала, що нікого немає.

– О боже,– простогнала хвора.– Ми не попередили вас, за нами стежать... Моє вікно! Тут низько, стрибайте! Через сад аж у двір казино... Мерщій же! – майже наказала хвора, надсилу зводячись.

Звичний у подібних випадках діяти рішуче, не гаючись, Лужінський розчинив вікно і вистрибнув у сад. Коли зачинялося вікно, ще почув голос хворої:

– Просіть, хто там. Той лікар... недавно ж пішов. По-зимовому голі дерева, опале листя під ногами.

Туман густою хмарою піднявся над містом, над Лігурійським морем. Уже гомоніло місто, гомоніло й море. Не зачинена садова хвіртка, зарослі бур'янами стежки. Намагався непомітно, не залишаючи слідів, пробратися цим забутим куточком. Якось проскочив у хвіртку; аж тепер надів берет і вийшов повз казино за ріг у провулочок. Навіть запалив цигарку. Трохи постояв, пригадуючи план надбережних вулиць міста, а запитання тривожне, як молотом стукало: куди ж тепер, серед білого дня, намацаний поліцією? В Каспара Луджіно тоді було ще кілька друзів. Але де вони, як розшукати їх, встановити той перерваний тепер зв'язок?

Поволі йшов, ніби прогулюючись. Поруч, за квартал, уже гримів приморський бульвар, а тут у цю ранню йору лише одинокі, як і він, прохожі. Не зважав на них.

Кому він потрібний? Десь через два квартали почув швидкі жіночі кроки, важке дихання. Озирнувся.

Усміхнені уста тої ж дівчини, видимо дочки господарів, говорили, що вона його наздоганяє. Спинився, зачекав. Цигарку потушив і викинув геть.

Дівчина нічого не сказала. Але ж, певне, говорить вона в них якоюсь мовою. Ледве зрівнялася з Лужінським, швидким рухом уткнула в руку записочку і побігла далі. Лиш здалеку обернулася і показала рецепт у руці.

«По ліки для хворої матері побігла»,– подумав, заспокоюючись. Озирнувся навколо, прочитав папірець.

«Наша квартира на оці в поліції. Ви – лікар! Але... переховайтесь у капітана мореплавної компанії «Ніцца» Карла-Даніеля Пока. Це брат моєї лікарки Зельди. Анжела».

Капітан мореплавної компанії «Ніцца»! Хто він, цей Карл-Даніель, які ролі, крім капітанських, у компанії «Ніцца» виконує? Адже він лише брат лікаря. Лише брат. Каспар ні разу не згадував про нього.

І, Минувши ще кілька провулків, Лужінський на всяк випадок зняв берета і вийшов на приморський бульвар. Це була вулиця із вдвоє звуженим тротуаром і не облямованою гранітом набережною Лігурійського моря. Пароплавна компанія «Ніцца» мала свою пристань десь аж посеред міста, в центрі підкови набережного бульвару – з фініковими пальмами, з пляжем і численними поліцаями у формі і без форми, більше без неї.

І Пляж у цю пору був майже порожній. Повторюючи у. думці ім'я капітана мореплавної компанії, Лужінський, нарешті, зім'яв кулькою записочку і, як карамельку, грайливо кинув у рот. Прожувавши папірець, чемно виплюнув його до урни. Остаточно розгодинилося, сонце вже відчутно прогрівало ранок. Замислено гуляючи по набережній, Лужінський кидав уважні погляди на кожного зустрічного. Ішов поволі, мав час між іншим озирнутися. Як шкода, що пароплавна компанія «Ніцца» розташована в центрі міста.

Озирнувшись, помітив ще одного гуляючого, який шпацирував за ним по тому ж приморському бульвару. Лужінський поглянув на годинника і прискорив ходу. Тільки завертаючи до будинків пароплавної пристані з ефектним рекламним написом «Ніцца», побачив, як і той прохожий позаду прискорив ходу.

– Капітан Пока? – на ходу кинув Лужінський запитання якомусь хлопчакові, що пробігав мимо. Хлопець чемно усміхнувся, став.

– Капітан Карло-Даніель Пока! – повторив юнга.– Прего, синьйоре! Прошу, пане! – повернувся і, перетнувши вузьку вуличку пристані, показав на маленький трап униз, де біля причалу гойдався на хвилях пасажирський пароплав.

З ім'ям капітана Лужінському неважко було пройти по трапу на пароплав, який тільки сьогодні прибув з рейсу. Його мили, натирали, заправляли. Якийсь матрос охоче провів Лужінського спочатку по палубі пароплава, потім униз по трапу, завів до каюти і зник.

«Авторитет!» – у думці визначив поляк.

– Дозвольте? – запросився в дверях каюти тою ж німецькою мовою, хоч пристойно володів і англійською.

З-за столу до нього обернулося троє. Але двоє з них відразу ж підвелися і вийшли – офіцери флоту. Третій не підвівся, а лише з півобороту голови кивнув: заходьте. І чекав, обернувшись, як сидів, спиною до входу.

Гарібальді! Зарослий дорідною бородою, кремезний, з проникливим поглядом великих очей. Коли Лужінський став, уклонившись, вишукував слів для знайомства, а чи викладання своєї нагальної справи, аж тоді «Гарібальді» якось нейтрально, навіть холодно озвався до краю вихолощеним, але мужнім голосом морського вовка:

– Друг Каспара Луджіно? Прошу,– показав рукою на крісло в центрі за столом, яке й було, очевидячки, його капітанським кріслом. І в ту ж мить встав, кивнув головою як на прощання. В дверях ніби між іншим озирнувся, пробубонів:

– Тільки що про вас телефонували від сестри... Момент.

Рукою зробив заспокійливий жест і зник за дверима. Ляснув замок у дверях, відлунившись саме в найболючішій точці серця.

Лужінський сидів у кабінеті неговіркого і мало симпатичного з обходин морського вовка, якому вже відоме відношення Станіслава до Каспара. Кабінет корабельного капітана не так вражав своєю зумовленою мініа тюршстю, як високими смаками, прагненням морського вовка до цивільного затишку. Навіть кілька картин довільного добору були розвішені по стінах, хоч зручних місць в каюті для цього було мало. В центрі, в рамі, полірованій під стиль кабінету, вигідно виставлено бездоганну копію прикраси Лувра – «Циганки» Франса Гальса. Такий збіг: кілька літ уже згадує Лужінський це полотно після відвідин французького музею. Чи думав зустріти «Циганку» ще й тут, у кабінеті морського вовка!

Мимоволі отеплилися почуття до цього замкненого «Гарібальді». Втікати звідси, здибавшись знову з за-зивною посмішкою циганки, не лише безглуздо. При найбільшому бажанні, навіть потребі, це неможливо – він же замкнений у кабінеті капітана.

Коли почув, що по трапу спускається не одна людина, мимоволі прислухався. Така його доля – прислухання є найдїйовїший елемент пильності! За дверима говорять німецькою мовою. Що саме сказав незнайомий, якийсь писклявий голос, Лужінський не добрав. У відповідь пролунало аж надто чітко, навіть здалося, що говорилося підкреслено чітко, ніби сказане адресувалося і йому, Станіславові Лужінському:

– Мені немає чого вас переконувати. Не в гардеробі ж я його, як зрадлива жінка коханця, приховаю...

Коли б зашарудів ключ у дверях, Лужінський не ворухнувся б з місця, навіть знов сів би в те саме крісло. Адже ключа виймав сам капітан, коли замикав двері, виходячи. А тут чує його голос:

– Юнго! Ключа мені від каюти.

– Єсть ключа! – почувся бадьорий, молодий голос юнги.

«Маневри на розтяжку часу!– мигнуло блискавкою в голові.– Маневр, щоб дати мені можливість сховатись у... тому ж гардеробі». Вмить по-кошачому ступив і розчинив шафу. Двері без скрипу відчинилися й зачинилися за Лужінським. Пальто, цивільний плащ-дощовик, запах резини, цвіли..

В шафі чітко відлунювалися навколишні шуми. По сходах швидко дріботів юнга, спускаючись з ключем. Чути, як цокнуло кільце на ключі – капітан узяв ключа з руки юнги... Мимоволі шарпнув рукою в шафі: щільно і добротно зроблено. Може, під ногами приховано якийсь потаємний люк?

Та почув, як відчинилися вже вхідні двері і капітан ввічливо запропонував тому другому заходити. Останнім за капітаном, очевидно, зайшов і юнга. Вхідні двері не зачинено. Обережні кроки пантери по кімнаті. Час – як вічність!

«Коли розчинять двері шафи – вдарити ногою і негайно ж, блискавично вискочити з каюти!»

Потім... вийшли і за дверима по кілька слів мовили обоє. Юнга подріботів, вибігаючи наверх. Віддалився і притишений гомін двох. Напевне ж, пішли по сходах наверх.

Гостро вслухався в кроки на кораблі. Вони змішалися з іншими звуками, з гамором вулиці, з гомоном моря.

Як далі діяти? Чекати каштана, вийти самому не чекаючи? Тихо відхилив дверцята, виглянув. Двері були вже зачинені, хоч щілина свідчила, що їх лише прихилено. Адже вони, певне ж, замикаються автоматично.

Раптом повернулася до Лужінського його характерна особливість підпільного бійця. Він уже не боявся. Рішуче вийшов з шафи, зачинивши дверцята. Оглянув себе, беретом ударив об руку і, заспокоєний, сів у тому ж кріслі. Ніби саме цього тільки й наджидав капітан. Двері рвучко розчинилися і з ляском зачинилися.

– Ну, тепер уже можете іти. Ідіть! – безкомпромісно запропонував капітан, відмикаючи двері. Ілюзія образу Гарібальді, як тінь від хмаринки, розтанула.

– Але ж... дозвольте, синьйоре капітан. Мені радили поговорити,– розігнався був Лужінський якось-то порозумітися з дивним капітаном.

– Поговорити? Немає про що нам говорити. Мені все відомо, але я... лише брат лікаря, що вас рятує, і... капітан судна, яке через чотири, години візьме на борт батальйон мінерів флоту, віддасть швартові.

– В напрямі? – насмілився Лужінський.

– Напрям у офіцера саперів.

– Усе? – якось непевно, а чи здивовано запитав Лужінський, плекаючи якусь надію на щиріше порозуміння. Треба негайно ж виходити і зникати. Капітан байдуже знизав плечима, не міняючи очікувальної пози.

– Так. Сестра просила дочку вашого друга зателефонувати з аптеки про вас і про негайну допомогу в ту мить. Я все виконав точно. Можете іти. Сестра не має підстав бути незадоволеною братом.

Проходячи повз капітана, Лужінський кивнув головою на знак подяки. Капітан справді добросовісно виконав прохання сестри. Не діставши на свій уклін відповіді, Лужінський випростався і пішов до дверей; Навіть взявся за ручку, коли почув скрипливий, ніби примусово видушений тихий голос капітана:

– Решту може зробити юнга, йому дозволено... Але не все, що вам хотілося б.

Що саме міг зробити юнга? Що мав на увазі капітан, говорячи оте «не все»? Адже про те, що хотілося б Лужінському, тут ніхто не знає. Та мусив виходити з каюти такого дивного, як слимак прихованого в крученім панцирі, капітана. «Решту може зробити юнга...» Зв'язок?

Згадалася хвора дружина Каспара Луджіно, її лікарка та мовчазна донька. Якою щирістю бриніли не лише кожне їх слово, але і погляди, навіть зітхання.

Вже біля виходу з пароплава не знати звідки справді виринув той же юнга. Юнак, майже дитина, всю щирість якої зараз поставлено на службу чиєїсь невидимої волі. Дружина Каспара? Лікар?..

– Прего, синьйоре, – тихо запропонував і пішов геть, не озираючись. «Ну і школа ж!» – мимоволі захоплювався Лужінський, ледве постигаючи за юнгою.

Вийшли з корабля по тих же сходах наверх. Лужінський передбачливо став і застережно озирнувся. Юнга почекав його, навіть здалося, завагався, вирішував. Потім ледве помітним кивком голови запросив іти за ним. Пройшли понад будівлею майже по якомусь карнизу над водою. Той карниз мав залізні перила – значить, тут ходять. Спустилися по трапу аж до води, на якій гойдалося безліч човнів. Юнга скочив у один з них і озирнувся, кивком голови показав, щоб Лужінський зачекав у затінку стіни, а сам пострибав понад тим же причалом з човна в човен. На деяких човнах поралися заклопотані гондольєри (Гондольєра човняр). Їм ніякого діла не було до тих, хто тут проходив. Та й навряд чи хтось з них помітив під стіною не військову людину в береті. Лужінський знов зідрав його з голови, затиснув у руці. «Коли б якась інша одежа!..» – вертілося в думці.