Текст книги "Кленовий лист"

Автор книги: Иван Ле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

Озброєні двома автоматами, хлопчаки пройшли ще якихось півтора-два кілометри в напрямку, який здавався їм найвірогіднішим, щоб зустрінутися з Марією Йосипівною. Одноманітні дерева лісу, закрите верховіттям небо і лісова самотність. Тільки шлях безугавно гомонів десь за стіною дерев.

– А я гадаю, що краще її почекати десь тут. Ми ж розминемося і заблукаємо в лісі,– промовив Боря, спиняючись. Ні під ногами в них не було бодай якогось сліду авто, ні дерева з боків не нагадували їм тутешньої нічної подорожі.

– Чекаймо тут, Борю,– згодився і Алик.

А коли спинилися,, то в ту ж мить усі троє почули ритмічне шелестіння сухого листя в когось під ногами. Що йшла саме людина, не сумнівалися, бо під ногами звіра шелест був би не такий дотримано ритмічний. Але якщо й людина, то тільки ж одна. А тьотя Марія не сама.

Присіли біля товстої сосни. Шамотіння часом то затихало або й зовсім завмирало, то ще з більшою силою виникало десь саме з того напрямку, куди прямували хлопці.

– А то ж таки любісінько можуть бути гітлерівці. Відвели нашу машину, тепер шукають нас,– занепокоївся Боря.

І схопилися, рвучко рушили геть убік, на долинку, де густіше кущувалася ліщина. Утікання наддавало страху, діти бігли ще швидше. І раптом... Автоматна черга!

Кулі в'їдливо ляскали десь над головами, збивали з дерев віти і листя. А це ще більше наддало страху, немов підігнало хлопців. І вони рвонули вже з усіх сил, мало не натикаючись на дерева. На їхнє щастя, внизу, на долинці, протікав струмок, і вода замулила піском віти. На піску губився шум від бігу, і хлопчаки тепер могли прислухатися лише до сторонніх звуків.

Та їх не було вже чути. Значить, ворог теж прислухається. Може, боїться так само, як і вони.

– Може, ворог вважає нас за отару диких кіз? Справді, думка Борі якоюсь мірою заспокоювала.

Стрілець прислухається і, не почувши шелесту під ногами втікачів, піде собі своєю стежкою.

Стали за густим глодовим чагарником. В очі один одному не дивилися, щоб не прочитати в них власного переляку. До болю в голові прислухалися, але нічогісінько більше не почули. Непомітно для себе вмостилися в чагарнику і затихли, чекаючи розгортання якихось загадкових і страшних подій. Зручність схованки однаковою мірою заспокоювала їх і лякала. Адже ворог може і випадково натрапити на них, а Марія Йосипівна ніколи не догадається шукати їх у цих чагарниках. Вона може подумати, що піонери самі якось поїхали машиною.

Автоматна черга знов, на цей раз десь зовсім близько, занепокоїла хлопців. Чи довго чекали в глодинні, не знали. Посхоплювалися і зовсім чітко почули людське:

– А-го-го-о-ов!..

«Ов... ов...» – котилося, втухаючи десь далеко.

– Га-га-га! – вигукнув Боря, впізнавши в тому «аго-ов» жіночий голос. І тут же видерся з чагарника, попрямував на взгір'я.

За ним пішли і ті двоє. Боря ще раз гукнув:

– Га-га-а!

І всі троє почули зовсім близько жіночий голос. Тепер уже сумнівів не лишалося, їх розшукувала Марія Йосипівна. Хлопці повернули на той спасенний голос.

Марія Йосипівна спинилася, щоб передихнути, бо вже бачила, що троє друзів помітили її, наввипередки біжать назустріч. Сіла під сосною, важко дихаючи, але уста заквітли посмішкою.

– Нашу машину фашисти...– почав котрийсь з плачем.

– Знаю, знаю, діти. Помітила її на шляху. Якісь солдати в чужинській формі поїхали в ній до районного центру. Тепер на містку, гадаючи, що то ми, їх схоплять комендантські патрулі. Але ж туди пішла наша Любочка!

– Куди? До фашистів, тьотю?

– До фашистів? Ні, Борю. Вона пішла до тої рури, де ми...

– Де ви врятували мене...– докінчив за неї хлопець.

Її обступили, як діти матір. Марія Йосипівна аж тепер помітила ще один автомат у руках Віті Довженка.

– Озброївся, Вітю!? Знайшов у лісі? – запитала.

– Оті солдати відбили в гітлерівців нашу машину і застрілили обох. А я забрав автомат.

– Здорово! Тепер ми знову загін! З трьома автоматами!

І підвелася. Треба діяти, адже ці шестеро очей заглядають у саму душу.

– Ну, що ж, загін мій бойовий. Нехай тих гітлерівців комендатура хоронить, а ми підемо геть звідси. Як добре, що мені пощастило розшукати вас.

– А перший раз, тьотю, то теж ви стрілили? – запитав мовчазний Алик.

– Я стріляла, Алику. Наткнулася на тих убитих, а наше авто я ж бачила вже на трасі. Ото і почала кружляти навколо стоянки, нарешті таки вистрілила.

– А ви знали, що ми злякаємося пострілів? – знов допитувався Боря.

– Знала. Вистрілила, щоб почути голос хоч би й переляканих. І таки почула. Тільки не голос, а... приглушений шелест від утечі.

Поглянула між віти вгору і рушила, ні слова більше не мовивши. Вона знала, що дітям тепер уже все зрозуміло: ідуть разом на умовлене місце зустрічі з Любкою Запорожець.

Виряджена поглядом Марії Йосипівни, дівчина аж на шляху оглянулася. Кілька авто обігнали її, не спинилися. Не зважали на неї і зустрічні авто. Любочка спокійно йшла, навіть підбігала, коли на шляху було порожньо. На кожне авто оберталася і проводила його очима, вдаючи дурненьку селянську дівчину, як навчила її Марія Йосипівна.

Майже перед самим мостом, над урвищем річки, Любу обігнала емка. Дівчина лячно озирнулася, наче сподіваючись, що за цим авто мусить же якось гнатися і тьотя Марія. Встигла помітити, що в авто сиділо двоє військових. Навіть і в того, що за рулем сидів, висів на шиї автомат.

Раптова стрілянина на мосту змусила дівчину відсахнутися. Та тільки озирнулась навколо, не кинулася тікати. Потім впала, спритно приплюскла до землі – стріляли назустріч авто. Почула галас на мосту, навіть викрики і стогін. Підвела голову і побачила, як присідали солдати з охорони мосту, навально стріляючи вслід чорній емці. Авто несамовито неслося, вихляючи по мосту і за мостом. Раптом аж на повороті вулиці машину підкинуло, і вона взялася клубком вогню та чорного диму...

Солдати з мосту посхоплювалися з колін, побігли туди, де з-за рогу вулиці над будинками знялося чорне вогниво, кричали люди.

«Не щастить нашому загонові з авто»,– подумала дівчина і не гаючись побігла через міст услід за солдатами. Хто тут буде затримувати її, коли до підбитого авто кинулися солдати з мосту. Перебігла через міст, приєдналася до жінок та дітей містечка і загубилася в їх панічній метушні.

Коли гітлерівські солдати спохватилися, почали розгонити людей від палаючої «партизанської» машини, Любка Запорожець виходила вже з останнього провулка на шлях до бажаної рури.

І ще довго чула галас і постріли, що долинали з вулиці, де догоряло їхнє авто.

Не так і легко було знайти і видобути коротеньку записочку Віктора. Її запхнуто в розщілину, зручно заклинцьовано твердою грудкою глини. Яка ж передбачливість у їхньої Марії Йосипівни: «Дивись, каже, не на розщілини, а на забиту в ній глину...»

Ще в рурі прочитала:

«На вантажному авто проскочимо через міст аж до хутора біля смолокурні. Не шукайте, а проїздіть собі, ми спинимо. Віктор».

Як веліла Марія Йосипівна, Люба прочитала ці кілька рядків, може, і сотню разів, передихаючи від бігу до стривоженого подією містечка. Нарешті, зіжмакала дрібні клаптички паперу в жмені і по одному викидала непомітно, проходячи поміж сполоханими людьми в містечку.

У згорілих уламках радянської емки стурбована комендатура не знайшла нічого особливого, лише два трупи.

Дивовижна винахідливість у цих радянських партизанів. На цьому ж самому авто вони втікали з того лісу за містечком, коли комендантське військо робило там облаву на них. Вартового вбили. А тепер поверталися на тій же машині назад.

В такій вірогідній версії і доповів комендант про цю подію, завершивши тим «партизанську епопею» біля містечка з стратегічною залізничною станцією та армійськими складами боєприпасів.

Люба цього не знала. Марія Йосипівна наказала їй «вдавати з себе дурненьку», яка шукає своїх батьків. Вона відстала од поїзда і... сама йде «додому, аж за Дніпро».

Біля обгорілої автомашини досі ще товпилися люди, лаялися солдати. Дівчина змішалася з ними, дослухалася, про що говорять люди, намагалася вгадати серед них найприхильніших до «тих партизанів». Вантажні авто зупинялися біля місця події і за хвилину вирушали далі через міст. «Коли б це було вночі,– міркувала дівчина,– можна б якось учепитися і проїхати той міст. А вдень, та ще при такій військовій увазі й пильності на трасі, на мосту...»

Таж треба спробувати з кимсь поговорити, щоб принагідно розпитатись, чи немає якогось іншого проходу через річку. Для початку попросила шматочок хліба:'

– Ось уже другий день не ївши, бабусю,– сплакнула Люба, звернувшись до старої жінки, яка саме щось гаряче розповідала в гурті інших жінок.

– Чия ж ти? – зацікавилася дівчиною.

– Нетутешня я. Ми з-за Дніпра. В Одесі з батьками відпочивали. Мій батько... священик.

На стару жінку не так вплинуло те, що дочка священика лишилася без батьків, як те, що священик по курортах їздить з цілою родиною.

– Багате ж у вас село, дочко, балують свого священика. А він... рясу наопашки і давай бог ноги. Дочку не встеріг...– майже зле виказувала жінка.

Любочка відчула і зрозуміла, що на цій версії вона «горить». Напевне б краще поставилася жінка, коли б той батько був якимсь агрономом, а чи лісником.

– Він уже... зрікся, – знов вигадала, Люба.

– Кого, дочки?

– Та ні, попівства, бабусю. Рахівником уже працюватиме в колгоспі. А мама – вчителька. Вони хороші,– переконувала дівчина, розуміючи, що від реноме батьків залежить ставлення людей і до неї.

– Христино,– гукнула жінка в гурт.– Піди одріж ось малій шматок від моєї паляниці. Батьків позбулася, пішки за Дніпро правиться.

– Сама? – поцікавилася молодша.– То ходім до хати. Наробила проклята війна, що й діти не знаходять теплого місця в своїй країні. А з яких же місць родом, знаєш, де Дніпро?

– А чого ж би я не знала, в школі ж училася.

Молодиця завела дівчину до хати, посадовила за стіл і дала попоїсти. Потім налила в миску літепла, звеліла, як своїй, помити ноги, дещо і переодягти дала дівчині. Люба відчула щирість такої материнської теплоти і насмілилася, не прикидаючись перед жінкою, розпитати про все. На жердці-бо побачила червону, немов піонерську косиночку.

– То ваша була?

Жінка озирнулася на косинку, посміхнулась.

– Моєї доньки Наді. Дев'ятикласниця вже. Вивезли наших школярів десь на Схід...

– Щасливі! Я, тіточко, теж піонерка. То я... вигадала, що батько – піп. Він інженер.

– А я й знала, що... ти вигадала. Попи, дівчинко, покурортах не їздять. Та в цю завірюху не тільки ти, а й ніхто їм, клятим, правди не каже. Яктебе звати?

І знов дівчина відчула матір. Яка то родинно щира є наша радянська жінка!

Аж тепер Люба зрозуміла, що може сказати тут значно більше, хоч і не все. Що вона йде з піонертабору, це ж була щира правда, з цим нічого таїтися перед такою тьотею. Але йде не сама, і перед оцим мостом вони розгубилися. Певне, ті троє уже пройшли.

– Тільки ж боюся я вирватись через цей міст. Можуть затримати і не знати, що вчинять, ще вб'ють. А обійти... не знаю, де можна його обійти. Отак і вештаюсь тут у вас. У рурі ночувала, за мостом.

– Уб'ють, прокляті, як є можуть убити, дівчино.

Може б, перечекала в нас оцю страшну війну? Потім... підуть знов поїзди.

– А як же ті троє? Я так не можу. Сама лишусь тут, їжа, затишок, а вони?

– Схоже, що не дуриш, Любочко. Ні, зраджувати друзів не можна! Вірно, хвалю!

Молода жінка якось раптово примовкла, замислилася. Згодом зовсім тихо, як змовниця, заговорила:

– Разом, удвох підемо. Ось тільки повернеться свекруха. Вона лише вчора, ввечері прийшла до мене теж звідти, з-за мосту. Виведу тебе до своїх, а там... буде видно. Бо тут уже допитуються активістів.

– А ця бабуся, ваша свекруха, пустить?

– Чого б їй не пустити, вона розумна жінка... Вчора прийшла пересидіти цю пору. Там у них багато військових найшло, а село мале, тіснота... Ось і вона. Я зараз...– Вихопилася з хати, гомоніли з старою в сінях. Потім увійшли, похмурі обоє, немов посварилися.

– Ну що ж, сама собі господиня, роби, як краще. Дівчину провести треба. Поведеш через луки. Хоч і далі трохи, зате шлях свій. А про те і не вигадуй. Що я тут сама робитиму? Своє полишила, грець з ним. А як і вашого не догляну, он яке пішлося на світі білому! Та чи й потрібне воно комусь з наших людей, таке діється. Дивись, як знаєш, дочко. Я вже стара, а то б... і, не радившись, пішла, як у вісімнадцятому році!

Молодиця навіть усміхнулася при цих словах свекрухи. Захваталася, переодягаючись. Хлібину, кілька пиріжків зав'язала в хустку. Збиралася лише відвести дівчину, а вже відчувала якісь значніші поривання.

– Ходімо, Любочко! Прощавайте, мамо.

Десь за містечком, коли вийшли з останнього двору, спинилися передихнути. Адже більше доводилося підбігати, ховаючись поза оселями. Прокрадалися, щоб не здибати живої душі. Скільки тинів поперелазили, дворів перебігли.

Глухий закуток містечка немов причаївся під переліском. Вийшовши з того двору, який ніби аж у перелісок ускочити розігнався, вони і вибралися з містечка. Десь позаду, в прилеглій до залізничної станції вулиці, досі ще перегукувалися схвильовані пси, інколи лунали поодинокі постріли. А тут, у переліску, таємнича тиша і якась приємно-змовницька солідарність чагарника, молодих дерев та ще якихось розполоханих війною птахів.

– Тепер перепочинемо, Любочко, з'їмо по пиріжку з капустою, та й підемо далі! Бо коли знайдуть...

– Як мені вас звати, тьотю,– заговорила Люба.– Ви вчителька?

– Христиною звати, тьотя Христя буду тобі,– всміхнулася, як рідна.– Вчителькою не була, а на станції працювала багажною кладовщицею.

– Тьотя Христя. Хороше ім'я! У нас у школі був один хлопець, Романом звати... Його мама теж тьотя Христя.

Жінка, як мати, дивилася дівчині просто в очі, коли та говорила. І прочитала в них тривогу, щось більше ніж згадку про того хлопця на ім'я Роман.

– Той Роман не був разом з тобою в Криму? – ніби між іншим запитала.

Любочка чомусь спалахнула, зніяковіло опустила очі. Як ці тьоті прислухаються не до слів, а до трепету душі!

– Був, тьотю Христино. Він... лишився ще там... Через мене лишився... Я так повелася... а він хороший.

І доки зжували по одному великому селянському пиріжку, Люба розповіла все.

Потім довго без перепочинку йшли лісовими чагарниками, аж доки вийшли з лісу. Спустилися в низину і опинились на луках з стіжками сіна. А сонце хоч і скотилося на заході до виднокруга поверх лісової стіни, все ще було таке ж щедре на тепло. За луками, там, де падало до обрію сонце, виднілася під лісом рудувато-чорна смуга кручі, неначе аж вгиналася під вагою лісу. Ах, який ліс!

Люба озирнулася, щоб порівняти його з тим переліском, яким вони пройшли на ці широкі луки. Тепер почула віддалений гомін війни. Але де вона, з якого боку озивалася тими важкими лунами, ніяк добрати не могла.

Кілька разів доводилося лягати, просто падати на колючу стерню сінокосів або перебігати під стіжок, коли десь із-за лісової смуги виривався спочатку шалений гул, а потім з'являлася зграя літаків. Одного разу, почувши такий гул десь позаду в себе, Люба раптово впала на стерню. Христина всміхнулася і промовила:

– Наші, Любочко, вставай!

Скільки було теплоти в цих словах, гордості, віри!.. Дівчина разом з тьотею провела очима трійку радянських літаків. Там, у тому потужному русі, пронеслася частка їх не скореного ворогом краю, пронеслися невиразні, але радісні надії!

Аж коли сонце сховалося за густою стіною лісу, вони підійшли до спокійної річки. Досить широка водяна перепона вкривалася брижами від низового вітерця. Навіть закортіло дівчині навзаводи перепливти цю річку. Але в ту ж мить довелося впасти під лозові кущі, бо десь за лісом, на тому крутому березі, почулося важке гудіння фашистських літаків. Над лісом з того боку річки низько летіли кількома групами бомбардувальники.

Коли пролетіли літаки, обережно підвелися. Жінка глянула на всі боки по річці.

– Лихо ж моє, Любочко, плавати замолоду не навчилася. Доведеться почекати, доки зовсім стемніє, та пошукати човна. Косарі завжди мали тут човни, щоб рибалити.

...Коли дівчина проснулася від легеньких штовханів жінки, було вже зовсім поночі. Війна немов розгорталася на цю пору десь навкруги, стрясала повітря і землю.

– Задрімала? – тепло допитувалася жінка, як мати дочку.– Я боялася, що проснешся, а мене немає.

– І чому це, тьотю, всі наші радянські жінки такі хороші, як мама? – з відчуттям дитячої теплої подяки, ніби до рідної, озвалася дівчина.

– Така наша материнська стать... Ну ж бо не гаймося теперки. Давай пішли, доки місяця ще немає. Мусимо затемна перебратися через річку.

– В отой страшний ліс?

– В отой самий. Та ліс, моя дитино, колискою був ще і першій людині на землі. Ходімо!

Човен ледь-ледь гойдався на воді. Люба простежила за смугою в твані між лозою. Тепер тільки зрозуміла, чому її тьотя не заснула, як вона, щоб перепочити від утоми. Яке щастя, натрапити на хорошу жінку-матір!

Одним веслом відіпхнулася, а потім стоячи заходилася гребти обіруч, ні разу не стукнувши об борт такої хисткої на хвилях посудини.

«Буду вмовляти тьотю Христину лишитися з нами»,– думала тим часом Люба.

Довго потім пробиралися густим диким лісом, то віддаляючись від крутого берега річки, то знову наближаючись до нього. Дівчина часом хапалася за рукав жінки, боялася, щоб не відстати в таких хащах лісових. А коли відчувала, що поруч оця сповнена людської щирості і материнської теплоти жінка, не страшні були ті шалені громи війни.

На відстані якогось кілометра від битого шляху терпляче очікувала Марія Йосипівна свого бойового посланця. Зайшла вже й глупа ніч, голодні хлопчаки то засинали в кущах, то знов прокидалися, хапаючись за автомати. «Чим і як їх погодувати?» – мучив клопіт. Марія Йосипівна своїм автоматом озброїла і третього з піонерів. Щоб не проспати повернення дівчини, вона не присідала, навіть не спинялася. Так і ходила то до шляху, то знов до місця, де «отаборила» своїх голодних «автоматників».

Десь після півночі почула шелестіння сушняку під чиїмись ногами. О, вона була цю ніч надміру уважною до будь-яких звуків навколо в лісі. Напевне, звірина якась. Бо чути шелестіння під чотирма ногами, причому йде дуже швидко. На шляху в цю пору рух помітно завмер. Не дивно, що й звірина вибралася з глибоких нетрів на пошуки поживи.

Але звірина раптом спинилася, завмерла, вслухаючись. Марія Йосипівна шкодувала, що не взяла з собою автомата. Обережно прокрадалася до кущів, де спали голодні хлопці.

І знов спинилася, щоб прислухатись. Звірина вже пішла лише на двох ногах. Так тільки ведмідь прикрадається, вставши на задні лапи. Треба поспішати до автомата!

Вже біля кущів, під якими спали хлопці,– навіть почула сонне бурмотіння котрогось,– прислухалася знов. Звірина прямувала сюди. Любочка?!

І тільки повернулася, щоб іти назустріч,– почула тихе, як шелест листя під ногами:

– Тіту-сю!

Прожогом кинулася назустріч, ледве обминаючи дерева.

– Любочка! – вимовила, немов аж з глибини серця. І стиснули одна одну в обіймах. Тут же й сіли. Ледве бачили щось у темряві, тільки глибоко відчували.

– «На вантажному авто проскочимо через міст аж до хутора біля смолокурні. Не шукайте, а проїздіть собі, ми спинимо. Віктор»,– одним духом проказала Люба завчений зміст записки.– Оце таке було в записці. Я знищила.

– Дуже добре, дівчино. «Проїздіть собі, ми спинимо»... Але ж їхати немає чим, доведеться йти.

– Наша машина згоріла в селі. Там таке... Людей повно, фашисти стріляли.

– Герой ти, дівчино, герой! Ходім розкажеш нашим автоматникам. Чи ти хоч їла сьогодні? Наші хлопці голодні, але терплять!

Підвелася Марія Йосипівна, допомагаючи й Любі звестися на ноги. І відчула, якою втомою наллялося тіло дівчини. Близенький світ сходити! Не спавши, не ївши, в тривозі.

– Ходім, моя розвідничко дорога, біля хлопців відпочинемо.

– Стривайте, я ж не сама,– раптом згадала Люба.

Вхопивши за руку Марію Йосипівну, потягла її туди, звідки тільки-но прийшла.

«Так ось чому тупотіли чотири ноги!» – згадала Марія Йосипівна.

– Та хто ж там ще, колгоспники? – тихо запитала.

– Тьотя Христина. Залізничниця. Дочку комсомолку відправила на схід.

...Так стала членом їхнього загону ще одна радянська патріотка, яка остаточно вирішила не повертатися додому, доки там панують фашисти. Дістатися фронту, десь же він є, і допомагати пораненим, захищати Батьківщину, воювати, як воює її чоловік!

Заглибившись у лісові хащі, вони вирішили відпочити. Ціла ніч була турботно-тривожною, і, коли після повернення Люби не стало цієї тривоги, діти майже відразу ж поснули.

Свіжив передсвітанок, діти горнулися докупи на запашному лісовому сіні. Коли є у них дорослі, а дорослих тепер стало аж двоє, їм нічого турбуватися про завтрашній день, навіть голод так не дошкуляв, і їжу з скромних запасів тітусі Христі брали стримано. Тепер їм лише б поспати!

А жінкам, двом матерям, не вперше таке недосипання. Трохи осторонь від дітей послали і собі сухого лісового сіна, здобутого десь на луговині. А розмови не стихали з першої хвилини зустрічі, коли Люба привела Христю до Марії Йосипівни. Темна лісова ніч, всі речі навколо стають казковими, навіть і ті, про які говориться, як про щось звичайне.

І зовсім несподівано, від одного, може, випадково сказаного слова, Марія Йосипівна насторожилася. Якийсь час уважно вслухалася у виразний шепіт залізничниці і, не почувши більш того, що їй вчулося, перепитала:

– Про які провокування дітьми ви говорите, Христино? Військові провокації – і діти... До чого ж тут діти?

Допитувалася і сама прислухалась до своїх слів: чи не зраджує вона своїй обережності? Глибоке переконання, що їхню дочку Ніну Андрій Тихонович відіслав до своєї матері, відчувши тривогу на прикордонні, починало входити в її свідомість як незаперечний і – де правду діти – приємний у цій ситуації факт! Тому і свою гостру поведінку на прощанні з чоловіком тепер боляче переживала і щиро засуджувала.

– Ой, голубко моя! Таке чинять, кляті, що й сама собі часом не віриш.

– Фашисти? – ще раз перепитала, щоб нагадати жінці саме ту нитку в розповіді, яка її чомусь особливо стурбувала.

– Вони ж, кляті.– Христина примовчала, тяжко зітхнула, неначе важко й самій було повертатися до того, що так зачепило цю дивовижно сміливу жінку. Чи їй мало клопоту з цими чотирма нещасними дітьми? – Отож, кажете, фашисти! Справді, якось і не назвеш їх благопристойніше. Фашисти! Свекруха моя хати своєї відцуралась через них, клятих. До мене прибилася днями. А це вчора одного з її квартирантів, якогось ніби іспанця, упізнала стара в обгорілій радянській автомашині. Любочка теж запевняє, що то було ваше авто.

– Тільки одного впізнала свекруха? – нетерпляче спитала Марія Йосипівна, ніби підганяла ту розповідь.

– Другий же геть обгорів, на людину не схожий. Марія Йосипівна тяжко зітхнула і майже прошепотіла:

– А третій і четвертий застрілені лежать у лісі. Певне, воювали між собою за наше авто.

– Можливо. Словом, тих фашистів було ніби аж троє, а четвертий з ними, схоже,– з наших, перекидьок якийсь. Він знав нашу мову і якось натякнув свекрусі...

– Про що, про дітей?

– А хіба знаєш. Схоже на те, ніби вмовляли, заспокоювали того нашого. А він і проговорився свекрусі про ту дівчину прикордонну.

– Про прикордонну дівчину?..– з жахом допитувалася Марія Йосипівна, підводячись.– До чого ж вони вмовляли його?

– Каже стара, що не зрозуміла. А той про дівча проговорився...

– О боже! – застогнала Марія Йосипівна.– Я мушу говорити з нею, з вашою свекрухою... У мене ж дочка зникла на прикордонні, Христино! Чоловік мій – генерал прикордонних військ... Я мушу йти розпитатися, шукати! Я ж бо мати...

– Але ж, Маріє Йосипівно, заспокойтеся. Чому ви гадаєте, що саме ваша дочка потрапила до них? – дивувалася залізничниця і теж підвелася на лікті.

Збиваючись, похапцем розповіла Марія Йосипівна про свою недолю з дочкою. Та страшна подія розлучила їх, а зараз розповідь Христини внесла ще й сум'яття в її душу. Адже її дочку справді могли викрасти гітлерівські контррозвідники з провокаційною метою.

– Як шкода, Христино, що ваша свекруха не допиталася в гітлерівця, про яке дівча йшла мова,– аж застогнала Марія. А може, допиталася і не встигла все розповісти невістці? Уже крізь тяжкий плач нервово заговорила, благально хапаючись за жінку. Молода, ненабагато старша, ця жінка, як ніхто, могла зрозуміти горе матері.

– Той гітлерівець чудово говорив по-нашому. А свекруха любить гомоніти з кожним зустрічним. Коли б же таке знаття...

Христина і сама відчула, що треба розпитати в старої про ту нещасну дитину.

– То що ж маю зробити зараз, говоріть, радьте! Я ж мати...– Марія зі стогоном аж стряснула жінку за плечі.

– Ви ж кажете, що ті фашисти забили двох інших, а самі ото згоріли у вашому авто. Там розмов усяких пішло серед людей.

Марія Йосипівна схопилася на ноги, занервувала.

– Піду туди, до трупів. Може, знайду щось.

Вслід за Марією побігла й Христина. Мовчки обшукали забитих, переглянули ще раз вивернуті кишені. Нічого не знайшли. Якщо й було щось у кишенях, то напевно ж їх товариші й пограбували.

Висвітлюючи сірником як найобережніше, щоб непомітно було з шляху, Марія ненароком глянула в лице небіжчикові.

– Ой матінко! Та це ж дорожній майстер...– вигукнула і поточилася. Христина ледве встигла підхопити її під руки.

– Що з вами? Заспокойтеся.

– Дорожній майстер! Наш дорожній майстер Безрух! – вигукнула Марія і зів'яла на руках у Христини. Молодиця поклала її на землю, розгублено озирнулася, помахала хусткою над лицем. Страждання матері краяло душу і Христині.

До дітей жінки повернулися тільки на світанні. На шляху вже починався громохкий гін автомашин.

Так і не заснула в той ранок стривожена звісткою мати. Лежала не стуляючи очей, дивилася крізь густі віти дерев, де поволі Танула ніч, пробивалися могутні паростки дня. Забувати почала, як радіють люди ранкові, відчуваючи в тому і своє щоденне народження після сну. її тяжкий сон не минав...

– Мушу говорити з вашою свекрухою, – твердо вирішила і сказала про це Христі, коли та заворушилася, відкриваючи очі.– Любу пошлемо по шляху розшукувати наших, а сама...

– Я піду з Любочкою, я тутешня,– охоче схвалювала Христина рішення Марії.

– Чи ж я знайду без вас ту жінку? Повірить вона, розкаже?

– То зачекайте мене. Розшукаємо з Любою ваших людей, порадимося в гурті. Звісно, без мене важко знайти, коли там зараз таке... Вузлова станція, якісь стратегічні вантажі.

– Стратегічні вантажі? – перепитала Марія і наче змінилася.– Там... стратегічні вантажі. Вірно, Христино, ідіть і швидко повертайтеся всі. Там стратегічні вантажі...