Текст книги "Кленовий лист"

Автор книги: Иван Ле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

Вирішив пройтися в обидва боки вулиці. Невже могло щось лихе трапитися з Горном у місті, де життя регулюється зараз його ж співвітчизниками? Обирав то один, то другий тротуар, зайшов і до невеличкого міського саду, поблукав по забруднених, занедбаних алеях, не спускаючи очей з вулиці.

Коли помітив, що починає вечоріти, знову вийшов на тротуари. Неначе відчував, що саме зараз і повертатиметься льотчик після відвідин давнього друга.

Він таки повертався... Та не сам і не з доброї волі. Двоє солдатів міцно тримали Горна, вивернувши руки, як поліція водить злочинців. Смуга крові переписала йому щоку. Кров текла з рота, а чи з розбитого носа.

«Ну, побачився Ганс!» – тривожно подумав Лужінський, буквально закам'янівши від такої зустрічі. Звідки і куди його ведуть? Власне, куди – справа була ясна. Це і підказало рішення Лужінському.

Ледве одіпхнувся руками від паркана, мазнувши брудною рукою себе по обличчю, і п'яно поточився назустріч конвою з Горном.

– Ага-а! Таки попа-ався, голубчику...

В першу мить Горн ніби очманів від такої зустрічі: невже його приятель справді п'яний?..

А приятель став на розкарячені ноги, голова клониться.

– Куди ви його? Від-дайте мені, я його, голубчика, опростаю!

– Проходь, проходь, друже, не заважай.

І в той момент, коли конвоїр торкнувся поляка автоматом, щоб відвести його з тротуару, Лужінський блискавичним ударом кулака збив солдата з ніг. Автомат есесівця опинився в руках «п'яного». Подія скоїлася так раптово, що навіть Горн у першу мить розгубився.

Та помітивши, що другий конвоїр миттю вхопився за автомат, Горн класичним ударом ноги підкосив його, і черга пострілів з автомата прописала небо. Лужінський блискавично крутнув свій автомат і в упор дав чергу по есесівцю.

– За мною! – скомандував, хапаючи рукою Горна і пірнаючи в перші ворота, гостинно розчинені перед ними якимсь французом.

– Через двір і провулком за місто! Там ваші...– прошепотів француз, умить зачиняючи за обома ворота. Він не сумнівався, що ці двоє – переодягнені французи – учасники Опору.

Галас, стрілянина лишилися десь позаду. Горн біг попереду, весь час озираючись на Лужінського. Десь у суточках дворів міцно потиснув йому руку.

– Давай мені автомат, біжи! – прошепотів.

Лужінський ткнув йому до рук зброю. Але не побіг панічно вперед. Схопив і повернув Горна, навіть підштовхнув:

– Катай, катай, льотчику! На найвищих швидкостях давай катай за місто!

Ставало вже поночі. Це полегшувало переховування, але й ускладнювало втечу. «Через двір і провулком за місто! Там ваші...» – не забували доброзичливої поради француза. Хто ті «ваші»? Невже загони Опору?

В провулку бігти було вільніше. Кілька разів помічали, як випадковий зустрічний дисципліновано проскакував у двір, щоб не заважати втікачам. Згодом порідшали будівлі, ліворуч чорнів ліс. «Чи є рація тікати саме в ліс?» – блискавично вирішував Лужінський, відчуваючи, як підкошуються ноги. Навіть стрілянину в місті чули вже мов у сні.

– Ну як, Ганс? – запитав, озирнувшись.

– Залізо! Тільки ноги, ой ноги! Та треба б промити рота. Давай до першого ручайця.

І вже не бігли, а, прислухаючись, простували далі. Не забивалися далеко від шляху, щоб не заблудити в нічному лісі без стежок. Важке дихання виривалося з грудей, Горн вряди-годи відпльовувався. Гомін міста помітно віддалявся, а разом з ним віддалялася й загрозлива небезпека. Повернули до ручайця...

– Сам диявол їх не зрозуміє, цих французів,– розповідав Горн, прокинувшись у лісі.– Двічі я проходив тою ж вулицею, де жив колись мій приятель. А за третім разом і причепився до мене якийсь дурний патруль. Скучно, певне, і їм тинятися без діла по тих вулицях, дуріє голова. Спочатку ніби і повірили в щирість моїх дружніх поривань, разом шукали мого Алена. А потім як показилися: підозрілою їм здалася приязнь німця до француза. «Для чого тобі, німцеві, здався цей Ален? Адже він француз...» Справді, запитання стопроцентно німецьке: для чого німцеві зв'язуватися з якимсь французом?.. Ну, ось так і поговорили. Не досить мирно, але врозумливо. Доки і до бійки дійшло. Битись вони по-людському не вміють, північні прусаки – живодери! Вибили мені зуба, та не дякувати ж їм за таку честь! З надлюдських зусиль скрутив одному голову, нас же колись джіу-джитсу вчили в Англії. Тоді і накинулися. «Більшовик, комуніст»,– верещать. А я і не заперечую. Повели мене до комендатури. А я зажадав зайти переодягтися, зброю, кажу, заберу. Хотів поволоводитися ще з ними, чорт би їх узяв, та і тобі дати знать про мою вимушену посадку.

– От як побачився з французьким другом... А ти нічого собі товариш, тямкуватий. Тільки «п'яного» мене не впізнав.

– Ну, брат, такий п'яний! Я ледве сам не збожеволів від тієї картини.

Якийсь час полежали мовчки. Сонце вже вигрівало закутки в лісі. Десь гриміли лунами окремі постріли, роздираючи лісові хащі.

Потім перебрели ручай. Праворуч на автостраді вже гуркотіли авто. Кілька разів Лужінський і Горн намірялися вийти на автостраду, навіть викрадалися на неї. По трасі йшли здебільшого військові авто. Обидва тоскно виряджали їх поглядами, перезиралися і знов заглиблювались у лісові хащі.

Тільки десь на дванадцятий день голоду і поневірянь понад дорогами Лужінський, нарешті, впізнав шлях, який пересікав лісові хащі геть убік від Лігурійського моря, виводячи знов у лісові хащі. Уважно озирнувся, приглядаючись до того шляху.

– Зараз ми з тобою спробуємо зв'язатися з людьми. Шляхова просіка справді дедалі більше здавалася знайомою. Коли ж пройшли і яр, всякі сумніви розвіялися.

– План буде такий: ляжеш он у тому березняку, подалі від стороннього ока, і чекатимеш...

– День, два чекати? Хоч харч підкинеш? – пожартував Горн.

Коли зайшов тою ж стежкою в знайомий двір, чомусь не полегкість, а якийсь острах відчув. Порожньо, не видно інваліда в дворі, гостинна жінка не вискочила з хати. Став посеред двору, озирнувся.

– А-а, приятель! Знов посуд будете здавати в Португалії? – почув позад себе і різко обернувся.

Нічого не змінилося. Все як було й раніше. Чоловік на тій же дерев'яній підійшов і щиро привітався, забираючи гостя десь у затінок з-посеред двору.

– Ну, як ваші справи? Розшукали дитя?

Приємно обігріло душу це зичливе зацікавлення долею дитини. Згадалися ще ті щирі турботи про його щасливу подорож до Португалії. Боржником себе відчув перед цими людьми.

Лужінський коротко розповів про все. Війні не видно кінця.

– Нічого! Радянські генерали он Крим одібрали, на Балкани вже вийшли! Таке твориться, братику... А гітлерівці скаженіють. Наші вояки домів беруться.

І неважко було добрати Лужінському радість у тих словах інваліда. Такий же упевнений, життєрадісний, очима всміхається, а уста – мов глиби каміння вергають.

– Як же з протезом, так і не зробили вам досі? – зацікавився гість.

Господар махнув рукою і притишено повідомив:

– Чи їм тепер до нас! Пам'ятаєте капітана пароплавної компанії, Карла-Даніеля Пока? Розстріляли есесівці...

Це таки справді здивувало і острашило Лужінського. Капітан Пока, ретельний дослухувач поліції, злий ворог комуністів, яким стільки добра зичила його сестра-лікар.

– Якесь непорозуміння?

– Відмовився вивезти на пароплаві засуджених за дезертирство італійських солдатів. їх мали по одному топити в океані. Офіцери й есесівці п'яні, всі як побожеволіли біля тих засуджених. А капітан сказав: не повезу людей на таку кару нізащо! Повернувся і пішов з корабельного причалу. Його наздогнала куля. Сестру його, лікаря, знаєте? Не змогла врятувати, хоч і застала ще живого.

– Нещасна сестра! Як вона?

– Сидить і досі. Ніби чекає суду. Тут такого сталося за цей час. То, кажете, дівчинка ще на острові?

– Так. І забрати її звідти у час війни дуже важко. Діти сидять на острові, самі без будь-якої надії.

Розмова зав'язалася серйозна, увага господаря заохочувала. Розповідати про льотчика Лужінський спочатку не хотів – адже він гітлерівський ас, яких тут не стільки бояться, скільки ненавидять. Та потім усе-таки сказав, що Горн прибув з острова, шукаючи засобів для порятунку дітей.

Надходила тривожна ніч. У будинку інваліда зібралося понад десяток французьких патріотів, учасників Опору. Господар попередив, що на зборах будуть присутні гості – поляк і німець – друзі борців «Вільна Франція».

– За цих людей ручуся совістю і власним життям,– заявив востаннє.

Гостей посадовили біля столу, щоб усім було їх видно. Дехто посміхався до Лужінського, впізнавши його ще з тої першої зустрічі. Горн ніяково озирався, схилившись до поляка.

– Ви комуністи? – запитав хтось з гурту.

– Так... Власне, я комуніст, учасник іспанських подій, друг Каспара Луджіно з Ніцци. А це мій приятель, син рурського шахтаря, колишній льотчик. Зазнав поразки і тепер... надійний бойовий товариш. На острові його ті радянські діти врятували і вилікували.

Все це своєю простотою і таким незаперечно правдивим звучанням викликало дружні оплески. Люди відчули цілковиту довіру комуніста Лужінського до того льотчика німецької армії, який волею правди людської став їхнім спільником. Мову розуміли не всі. Доводилося перекладати. Але всі відчували, що цей поляк не вперше промовляє перед аудиторією, а це ще більше переконувало. Та і Лужінський відчув, що його слова не йдуть на вітер, вони зачіпають слухачів за стривожену ' : ми в світі душу.

– Коли говорити і про ваші нагальні справи, то... лікаря треба негайно ж звільнити з лабет поліцаїв! Але в нас є ще одна, може й значно дрібніша, але невідкладна справа. Нам конче треба передати одну радіограму до Радянського Союзу. Складність цього завдання полягає в тому, що всі радіограми перехоплюються і ворогами. А повідомити маємо про дітей, про радянських дітей, яким загрожує небезпека. Отож і просимо допомогти в цій складній справі.

Після хвилинної тиші спочатку зашепотів сусід сусідові на вухо, другий, третій. І знову заговорили так, що добрати вже щось у тому міг лише сусід. До Лужінського продерся чоловік. Знайоме обличчя, дебела постать, льотна форма.

– Лаверні? – зрадів Лужінський. За обидві руки вітався з льотчиком.– Дуже радий, що ви з нами, друже!

– Дякую... А яке у вас повідомлення? Чи не можна передати його якоюсь людиною?

– Ні, передавати людиною – це надто довго і непевно. Треба по радіо. Дітям щохвилини загрожує небезпека.

– Радіо, звичайно, найкраще. Але ж усі радіо тепер під пильним контролем. Наш військовий радист вивчав і російську мову. Дещо цікаве й нам переказує. Цими днями великий указ про нагороди знову передавали. Про радянських героїв розповідали.

– Як жаль, що нагородження партизанів не оголошують,– мовив Лужінський.

– Групу льотчиків знов нагородили. А це про якусь бойову групу «Кленовий лист» передавали. Ми всі захоплювались.

– «Кленовий лист»? – вигукнув Лужінський.– Стривайте, друзі. А чи далеко той ваш радист? «Кленовий лист» цікавить і мене.

Радист був теж на цих конспіративних зборах патріотів. Лужінський розпитав його, що саме передавали про «Кленовий лист». У ворожому тилу воюють... В розповіді про їх героїчні вчинки згадувались імена Віктор... Вадим... І жінка якась – Маруся.

– Маруся... Віктор... Вадим... «Кленовий лист»! – голосно міркував Лужінський.– Які можуть бути сумніви!.. Товариші, ці імена мені добре відомі. Це видатні бійці народної помсти!.. Для них... для них теж потрібне наше повідомлення про тих радянських дітей. І особливо про долю дівчинки!..

– Отже, мусимо передати! Тільки відкрита радіограма всім доступна. А шифровка... Яка ж тут шифровка, коли ніхто не знає їхнього коду! – з сумом бідкався льотчик.

– Так, у цьому й найбільша складність. Можна б сповістити лише про сам факт: скажімо, діти живі, але в небезпеці. І домовитися про якийсь код. Словом, це таки складність, а сповістити треба.

Льотчик зустрівся поглядом з радистом, озирнувся на ніч, немов шукав у темряві найпростіших шляхів допомоги цим людям. Нарешті, Лаверні тихо звернувся до Лужінського:

– Складіть ваш найлаконічніший текст, ми передамо. Тільки ж якою мовою?

– Очевидячки, німецькою. Але це не основна перешкода...

– Краще французькою. Складайте текст.

І пішов з радистом у гурт людей. Горн шепотівся з кількома молодими солдатами, домовлявся про те, як урятувати з-під арешту лікаря, сестру вбитого капітана пароплавної компанії. Адже вона сиділа не в тюрмі, а в управі коменданта міста.

Ганс Горн глибоко пережив свій арешт в Авіньйоні. Він досі ще палав жагою помсти отим тиловим «воякам», як презирливо взивав тепер комендантські гарнізони.

Але в тих теперішніх настроях льотчика вчувалося вже і щось більш стале, аніж тільки помста за образу. Його захоплювала і переконувала щирість і самопожертва комуніста Лужінського. Від того все навколо ставало значно яснішим, ближчим і його людській гідності. Та нещасна жінка-лікар, сестра скараного капітана, чомусь ставала вже і його сестрою!...

Збивши набік берет, Горн запально заперечував або схвалював найрадикальніші пропозиції.

Лужінський вийшов з Лаверні надвір. Його трохи непокоїло те, що про справу тепер знає близько десятка людей. Чи не пробалакається якийсь?

– Будьте спокійні, товаришу. Тут були тільки такі люди, яких попереджати про обережність у розмовах не доводиться.

– Дякую. Це дуже важливо...

І замислився, йдучи по подвір'ю, як він замислювався кожен раз, вирішуючи складні проблеми. По селу вже розпочинали свій передранковий переспів півні. Віддалено шуміли морські хвилі, та зрідка чулося гудіння нічного літака.

– Маю передати текст радіограми. Власне, в мене їх аж два. Коли справді той радист надійна людина, можна б порадитися і з ним.

– Абсолютно наш чоловік! Усі ми тут свої... Давайте ваш текст.

– Стривайте. Поміркуємо разом. Уявімо собі, що ми посилаємо в ефір телеграму, де вкажемо точну адресу дітей. Що можна чекати далі?– І зачепив п'ятірнею й без того скуйовдженого чуба.

– Важко щось уявити. Напевне там захочуть перевірити. Цілком можливо, що зашлють дипломатичні листи, а може, і... літаки.

– Вірно, товаришу Лаверні. Можуть послати літаки і забрати дітей. Тепер постає питання складніше: яка держава може послати літаки?

Льотчик мовчав, замислений. Справді, припускати в цих умовах можна що завгодно. Та він не бачив якоїсь причини боятися того.

– Уявімо собі, що прибули літаки іншої держави. Якої саме? Коли це літаки союзників Росії – то дуже добре! Можливо, звичайно, що полетять і ворожі.

– Оце нас і турбує, щоб не поспішили ворожі літаки,– теж замислено мовив Лужінський.

Лаверні відразу ж і заперечив.

– Ворожі, це треба розуміти,– німецькі, італійські, бо японських тут бути не може.

– Саме німецькі, гітлерівські.

– Можу вас заспокоїти, я ж льотчик. Тільки на власній території вони досить вільні і активні. Поза тим панує авіація союзників. Не знаю, де ті діти, але...

– Діти на острові в океані. Вам я цілком довіряю.

– Там панує авіація союзників, в основному англій ці, запевняю вас.

Лужінський знов узяв за руку льотчика, притяг його ближче до себе, щоб тільки прошепотіти:

– Благаю вас, нікому про це ні слова. Справді, маєте рацію. На тих островах гітлерівцям не видне око літати. То, значить, наважимося?

– Давайте ваш повний текст.

Лужінський ткнув у руку льотчика текст радіограми німецькою мовою. Рука тремтіла, він глибоко переживав, неначе видавав на риск великої ваги державну таємницю. Льотчик присвітив ліхтариком під полою, вголос, але тихо прочитав текст радіограми:

– «SOS! Четверо радянських піонерів і дівчинка Ніна перебувають на острові в океані. Координати... Посадка літака можлива на косі південний захід острова. Коса – пісок, галька, Лужінський».

– Єсть, товаришу! Радіограма буде передана о двадцять першій нуль-нуль московського часу. Будьте певні!

На цьому і попрощалися. В дворі Лужінського наджидав Горн. Побачивши, швидко підійшов. Був радісно схвильований, дух йому займало від захоплення.

– Домовилися, друже! Через півгодини на світанку операція... Лікар буде врятована і доставлена десь сюди, в гори, в безпечне місце! – Горн схопив руку приятеля і міцно потиснув її.– Подяка за добру школу! Я, здається, знайшов ту надійну стежку, якої довго шукав для зближення з батьком!.. А лікар сьогодні ж буде в цілковитій безпеці.– І Ганс побіг доганяти своїх товаришів по майбутній операції.

Традиції Ніцци як курортного міста значно порушилися з приходом гітлерівських військ. Майже цілу добу не вщухав гамір, стрілянина на широкому дворищі і в будинках комендатури. Та поступово гестапівці вдовольнили свою першу жадобу «діяльності»: було розстріляно чимало громадян міста. Зрештою, впливало й те, що справи Гітлера на фронтах катастрофічно гіршали. Після дванадцятої години ночі будинок комендатури завмирав, як саме і в цей день. У дворі стояли тільки нічні вартові.

В ту передранкову пору в комендатурі Ніцци ще було спокійно і тихо. До парадного сходу, де дрімаючи сидів вартовий, підійшли двоє есесівців, тримаючи під руки третього – зовсім слабого капітана-льотчика. Голова його звисала на груди, ноги вклякли.

Один з есесівців звернувся до вартового:

– Старшого!

Вартовий підхопився, відкозиряв. Перед ним був молодий офіцер з численними орденами на грудях і з пістолетом в руці. Другою рукою він підтримував слабого льотчика. Вартовий тільки обернувся, щоб натиснути кнопку. Кнопка, очевидно, була на доброму пильнуванні. Негайно ж загупотіло кілька ніг, ляснув замок, і на дверях стали двоє озброєних есесівців. Вартовий тільки вказав головою на офіцерів з хворим чи пораненим льотчиком.

– Капітанові терміново потрібна лікарська допомога,– відрубав офіцер, підтримуючи Горна.

Ні форма в усіх трьох, ні зброя, ані поведінка чи мова не викликали жодних підозр. – Я зараз подзвоню в роту...

– То буде пізно. Йому потрібна негайна допомога! – сказав офіцер з орденами.

– То, може, допомогла б та арештована лікарка? – нагадав есесівець-вартовий.

– Давайте її сюди! – наказав офіцер.

У клопоті й поспіху жоден з трьох вартових навіть не подумав про якусь-то перевірку документів.

– Лейтенанте, ви лишаєтесь тут, а ми з вартовими й без вас упораємося. Ходімо мерщій.

Вартовий пішов по коридорах попереду, за ним один з прибулих повів «ледве живого» капітана Горна, ще один вартовий замикав цей кортеж. Передній заскочив у якісь двері і швидко вийшов з ключем. Його пропустили знову наперед, і, доки дійшли, він уже встиг відімкнути двері арештантської, увімкнув світло.

Кімната яскраво освітилася великою лампою. Майже в ту ж мить на дивані підвелася літня, посивіла жінка.

– Ви лікар? – запитав той, що ввів хворого капітана.

– Я арештант, а не лікар,– тихо відповіла жінка, зітхнувши. Але встала з дивана, бо на нього вже садовили хворого. Він впав головою на зім'яту подушку.

– Капітане! Капітане Горн! Ось лікар. Зараз вона огляне... Негайно огляньте хворого! – розпоряджався есесівець. І ще раз звернувся до ледве живого капітана: – Капітане, можете сказати лікареві, що там у вас?

Хворий відкрив очі і виразно скліпив повіками. Він може говорити з лікарем. Есесівець відійшов геть. Повернувшись, жестом вирядив обох есесівців і сам вийшов за ними, щільно причинивши двері. Лікар зітхнула, взяла стілець і підсіла до хворого.

– Що з вами, хворий? Я ж арештований і, здається, засуджений вашими... лікар.

– Ми знаємо про це,– прошепотів хворий, підводячи голову.– Пробачте, з вами говорили не зовсім чемно. Це маневр...

Лікар аж відсахнулася з несподіванки. Навіть на двері обернулася – машинальний жест, бо на якусь допомогу чи роз'яснення не сподівалася звідти. До того ж там, за дверима, в коридорі, щось сталося страшніше. Ойкнув і впав на підлогу чоловік, незграбно гекнувши. А хворий уже сидів, навіть посміхався:

– Пробачте, пані лікарко... У ваших же інтересах ні на що не зважати! Ви мусите коритися нам: вас звільняють звідси друзі. Коріться найменшому рухові руки. Ніякий я не хворий. Як тільки відчиняться двері, негайно ж виходьте звідси. Вам покажуть, куди йти. На стрілянину і ні на що не зважайте. За рогом праворуч, у провулку, буде наше авто. Слухайте уважно: ми знаємо, що ви вмієте керувати авто. Сідайте і – повний газ! Виїздіть на набережне шосе. Там теж ні на що не зважайте. Виїздіть на тридцять шостий кілометр, біля шляху праворуч у ліс, і спиніть машину. Негайно ж виходьте на той бічний лісовий шлях. Вам допоможуть ваші хороші друзі. Ви готові?

– Просто не збагну. Коли це той самий жарт, що й з братом...

– Пані лікарко, з такими справами нам не до жартів! Отже, повний газ і на тридцять шостому, не забудьте, на тридцять шостому кілометрі.

Рвучко розчинилися двері. Капітан Горн схопився з дивана, в руках уже був кольт. Лікарка теж підвелася з стільця і, помітивши кивок голови капітана, пішла в двері. В коридорі лежав труп одного з вартових есесівців. Десь за зачиненими дверима знов чути кректання, тяжкий стогін, падіння. Лікарка переступила труп і озирнулася на капітана. Він перехопив її погляд – кивнув головою.

Підійшовши до виходу, лікарка ще раз для певності озирнулася. Побачивши такий же заспокійливий кивок голови капітана, відчинила двері. Спочатку відсахнулася, але пересилила страх, переступила ще один труп і пройшла повз вартового есесівця, який на колінах стояв з піднятими перед маузером руками, з кляпом у зубах.

Не слухаючи і не помічаючи більш нічого, лікарка швидко збігла по східцях, повернула за ріг вулиці. Через хвилину хлопнули автомобільні дверці, завив стартер, загуркотів мотор. Авто зірвалося з місця і понеслося вулицею. Мить, і воно вже мчало по набережній. Незабаром машина зникла в передранковому мороці.

– Прикінчити й цього, а чи...– запитав офіцер у капітана Горна.

– Залиш. Буде кому розказувати...– махнув рукою капітан Горн.

І швидко зійшли по східцях. Незабаром на подвір'ї комендатури пролунав постріл, почулися тривожні крики, галас...

А капітан Горн і його товариші в ту ж мить уже були за рогом, де тільки-но стояло авто.

– За мною і тихо: ми патруль... Стріляти тільки в крайньому разі. Візьміть, капітане, свій берет. Чудово діяли! Доведеш капітана до Річардо. А сам... на службу! Ні хвилинки запізнення!

Капітан Горн навіть озирнутись не встиг, як лейтенант кудись зник. Мимоволі лапнувся за цього, що лишився.

– Може, мені повернутися туди? – нагадав про себе лейтенантові СС.

– Ні, тільки наступної ночі і... лише зі мною. Той помилуваний нами напевне ж упізнає вас.

Десь на побережжі знов пролунало кілька пострілів.

– Чи не в авто з лікарем стріляють там? Давай, капітане, швидше! За мною в провулочок і не шкодуйте ніг! У комендатурі почалося.

Лікарка уважно стежила за кілометражними тумбами на трасі. Здалося, що чула якісь постріли позаду. Після тридцять п'ятого кілометра послабила газ, пригальмувала. Аж тепер повірила, що все це не гра. Якісь постріли десь далеко чула, коли спиняла мотор, але ж навколо все мовчало. На тридцять шостому кілометрі мусить бути просіка і дорога праворуч. Ось і стовп, а згодом і просіка. Авто вже котилося по інерції. Лікарка лише торкнула педаль гальма, воно й стало. Вийшла з машини, озирнулася. Попрямувала дорогою упевненою ходою. Стрілянина в місті трохи непокоїла. Десь же там її відчайдушний рятівник-капітан... Раптом почула, як хтось включив мотор. Мимоволі озирнулася, хоч і чекала чогось подібного: це авто мусять негайно ж відвести звідси. Авто заревло натужно і рушило далі по шляху. На його місці стояв якийсь чоловік. Помітивши жінку, кинувся наздоганяти її

– Доброго ранку, мадам Зельда. У нас все гаразд! – озвався, не спиняючись.

– Доброго ранку. Дякую, не скаржусь і я. Тільки не розумію. А де той німецький льотчик, мій рятівник? Там така стрілянина зчинилася.

– Ми чекали тієї стрілянини значно раніше. А з капітаном ви побачитесь завтра, коли... ніщо не перешкодить. Осюди, прошу, лісом пройдімо. Ви не стомилися?

– О, ні, дякую. Все це так загадково.

– Не так загадково, як чітко. Добре підготувалися. Поки що ніби все гаразд. Можу вам сказати й решту плану. Зараз ми йдемо до лісника на дільницю. Він оселить вас на дві-три доби в одній з своїх мисливських хаток. Це цілком безпечно. Вас доглянуть там... Потім переведуть уночі до одного льотчика, де й оселять на довший час. Можливо, згодом вивеземо кудись далі. У всякому разі фашистам уже вас не дістати.

– А хто ж той капітан, коли це не таємниця?

– Колишній гітлерівський льотчик. Чудовий і вірний товариш. Ви, здається, мусили б пам'ятати одного поляка, друга Каспара Луджіно по іспанських подіях.

– Як же, добре пам'ятаю. Де він?

– Він організатор вашого звільнення з гестапо і друг того льотчика! Відтепер бореться разом з нами в загоні «Вільна Франція».

Молочна завіса ледве ворушилася під подувом легенького вітерця над островом. З ранкового туману подекуди проглядали густі віти дерев, кручі. Океан неначе підкрадався до тої серпанкової пелени і знесилено ревів хвилями. Туман поволі відступав у зарості, знімався хмарою догори. На узбережжі широка піщана коса справді огинала майже половину острова прекрасним пляжним поясом. Завернувши востаннє і примірившись, літак зайшов на посадку і майстерно приземлився. Не виходячи з кабіни, льотчик оглянув місце посадки, прикинув у думці, як буде злітати, потім підійшов до радиста, який уже ввімкнув радіоапаратуру.

– Алло, говорить Адамсон. Літак «Ефір-47», «Ефір-47»! Так, так, Адамсон. Чудово приземлилися. О'кей! Піонери? Записуйте, так, так записуйте: четверо радянських хлопчаків і дівчинка... категорично відмовилися повернутися на комуністичну батьківщину! Так, відмовилися, це я вас запевняю. Познімали червоні піонерські галстуки і в сльозах молять забрати їх, врятувати від комунізму! Так, так, четверо хлопців і дівчинка. О'кей, всі як один відмовилися повертатися в Совєти. Везу їх на базу «Корсар»! Підготуйте кореспондентів. Адамсон. О'кей!

Скинув навушники і, нарешті, рушив до дверей. З них уже звисав трап. Члени екіпажу оглядали літак, сторожко позираючи на хвилі океану.

– Бачили їх? – запитав, спускаючись по трапу на припрасовану хвилями приливів шліфовану гальку.

Механік непевно озирнувся навколо, знизав плечима. Туман коржами брався, знімаючись над островом.

– Не видно, мабуть, там...– показав кивком голови на ліс і гори острова. Адамсон потягнувся на чистому повітрі, зробив кілька гімнастичних вправ.

Сходило сонце. Окинувши оком узбережжя, Адамсон повернувся і пішов понад берегом до крутих лісистих берегів. За ним рушили ще двоє з екіпажу.

Піщана коса потроху підвищувалася, гостре велике скелля височіло над лісом. Показалася й стежечка свіжо ходжена. Адамсон задоволено посміхнувся. Стежечка то дерлася на кручу, то спускалася в долинку, зарослу цьогорічною рослинністю.

Пілот поспішав. Вийшов ще на один пагорок і раптом побачив... Закритий з усіх боків віковічною рослинністю, на дзеркальній поверхні невеликої затоки стояв військовий німецький катер виробництва бременських заводів. З кручі на борт катера були перекинуті дерев'яні сходи.

– Певне, піонери ще сплять у каюті,– глузливо промовив Адамсон до своїх супутників.

Льотчик озирнувся і помітив мазану будівлю-землянку, що стояла оддалік. Екзотика, робінзонада! Показав рукою на будівлю. Кваплячись ступив на сходи. Розчинені люки – і жодного людського звуку навколо.

Десь глибоко підозра кольнула свідомість, що тут нікого немає. А радіограма ж уже передана, збираються кореспонденти!..

– Хел-ло-о! – гукнув у відкритий люк катера. Порожніми лунами відгукнулося тривожне «ло-о!»

Тоді обернувся до хати, послав туди борт-механіка.

– Що вони там, товариші? – запитав льотчик, іронічно підкреслюючи слово «товариші».

– Немає й духу! Недавно ще, видно, спали тут, але...

Адамсон кинувся по сходах униз, аж у трюм катера. Всюди розчинені двері. Були – і немає їх!

Тоді згадав про свою поквапну радіограму. Яка необережність, нерозсудливість, кокетування політичною акцією: «...Категорично відмовилися повернутись на комуністичну батьківщину...»

Піонерів і сліду немає на острові. Може, англійці перехопили? Адже у них тут ближче є бази. Адамсон губився в догадках, не знав, що ж далі чинити. А може, може, німці? Стривай, стривай – на березі, здається, справді видно було сліди коліс літака...

Адамсон кулею вискочив наверх, збіг по трапу на берег і заквапився на піщану косу, до свого літака. За ним ледве встигав борт-механік та другий пілот. Так і є. Тут уже був літак.

– Який же я дурень! А все це туман. От же гади, яка несолідарність! Таки перехопили! Що ж тепер? Ще одну радіограму посилати: втекли, мовляв, передумали?

– Містер Адамсон, видно, хтось випередив нас. Ширина коліс, як і в нашого,– гукнув другий пілот.

– Знаю, англійці з островів... Літак готувати до вильоту!

– Єсть до вильоту!

За кілька хвилин мотори потужно заревіли, і літак рушив по піску, беручи розгін. Пронісся понад берегом, на краю коси, підмитої хвилями, відірвався, злітаючи вже над бурхливими хвилями океану.

Генерал Армії прочитав подану йому перехоплену радіограму льотчика Адамсона і розреготався. Ад'ютант ледве стримувався, щоб і собі не розсміятися.

– Льотчик Каспар Луджіно читав це? – запитав генерал, відсапуючись од нестримного реготу.

– Ще ні. Дати прочитати? – запитав ад'ютант.

– Стривайте. Треба думати, що цю радіограму Адамсона перехопили інші станції?

– Так точно... Навіть гітлерівська пропаганда вже підхопила повідомлення Адамсона, кинула в ефір з крикливим галасом:

«Група радянських юнаків і з ними дочка відомого радянського генерала відмовилися від комуністичного раю!»

– Покличте до мене майора Луджіно,– звелів генерал, підводячись з-за столу.– А що відповів генерал Дорошенко?

– «Радіограму прийняв, за годину прибуду літаком».

– А Марія Йосипівна?

– «Радіограму одержала. Сердечна материнська дяка». Більше нічого, товаришу командуючий. У неї ж немає свого літака.

– Чому нашого не послали? Негайно ж зв'яжіться з партизанкою і пошліть літака по неї. До речі, й тих дітей, що в загоні, нехай вивезуть. їм же вчитися треба.

– Єсть послати літака. Майор Луджіно прибув, чекає в кімнаті.

Командуючий вийшов у ту кімнату, привітався з розігрітим від швидкої ходи майором Луджіно:

– Чули, льотчик Адамсон радирує з острова, що наші піонери позривали з себе червоні галстуки? А ви привезли їх звідти в самих трусах. Де ж галстуки? Піонери, хвалиться Адамсон, зажадали вивезти їх до того капіталістичного «вільного світу». Природно, що Адамсон охоче вволив їхню волю. Навіть гітлерівське радіо підхопило ту чванливу похвальбу...– Командуючий обернувся і взяв з рук ад'ютанта папірець:– Ось, товаришу майор, маємо радіограму про нагородження вас ще одним орденом за вдалу операцію по вивезенню вночі піонерів з острова!