Текст книги "Кленовий лист"

Автор книги: Иван Ле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

2

На півдні Радянського Союзу, в мальовничій місцевості примор'я, жив повним життям піонерський табір. Морський берег тут мав мальовничі кручі, окреме грізне скелля було підмите морською хвилею. З того скелля хмарами злітали птахи при найменшому наближенні небезпеки і знов методично вкривали його, коли небезпека минала. Були тут і романтичні затоки з спокійною гладдю, яку великі морські хвилі ритмічно підносили й опускали. А за кручами, де густий ліс поволі знімався й ген-ген переходив на крутий підйом гори, слалася коса з чудовим золотим пляжем.

Щодня, десь після восьмої години, сюди на косу збиралися піонери і починалося ранкове купання. Засмаглі юнацькі тіла займали частину пляжу аж ген під кручі. Дівчата розкошували «а ближчій половині пляжу. Та хлопці, продершись через скелля з затоки і розполохавши птахів, завжди йшли до свого шляху побіля дівчат.

Чи були дівчата незадоволені з такого грубого порушення табірних порядків? У всякому разі вони висловлювали хлопцям, таким вузлувато сильним, знахабнілим, своє обурення. Та їх протест завжди виливався у веселий гамір, в дівочий ляскітливий сміх і приємні юнацькому серцю словесні змагання.

Часом було й таке, коли в тому гаморі протесту, в хлюпанні водою зароджувалися перші паростки, як цвіт підсніжника, дружби. І ввижалося хлопцям, принаймні мріяли вони і снили тим, як кожен з них рятує в хвилях моря чи в бурях життя свою юну подругу.

Довго з обох пляжів неслися назустріч вигуки, часом і лайливі, але духові юнацькому такі потрібні, легеням такі корисні, майбутньому дорогі, як спогади про .перші підсніжники.

Гуртками лежали в піску, смажилися на сонці і згадували екскурсії в гори, сперечалися про природу того чи іншого камінчика.

Роман, непосидючий будівельник і «хуліган», як прозвали його в таборі, заплющивши на хвилину очі, мріяв про те, як би він рятував Любу Запорожець у непроходимих хащах лісів від нападу звіра чи від розбійників, від страшних гірських гроз. А коли юнак уявляв, що небезпека Любці Запорожець загрожує в хвилях розбурханого моря, він з досадою розплющував очі. На весь табір Роман Гордійчук найгірше плавав!

Зате Ваня Туляков зайняв перше місце з плавби. Своє мистецтво, плавби він невпинно вдосконалював, мріючи про всесоюзні, а може, і міжнародні рекорди. Так, як воду та плавбу, любив він хіба що музику. За час перебування в таборі на дозвіллі змайстрував собі балалайку і охоче грав на вечорах самодіяльності.

На пляжі він здебільшого лежав самотній. Але інколи любив пожартувати, поборюкатися з товаришами. Кремезна постать, сила і спритність, незвичайні для п'ятнадцятилітнього хлопця, зробили його непереможним. І кожен з хлопчаків, на кого падав вибір Вані пожартувати, вважав це за високу честь, хоч по можливості намагався уникнути її.

Друзі Вані догідливо переказували, що дівчата захоплені його плавбою. Та Ваня кожного разу, коли починалася така розмова, грубо обривав її, або мовчки йшов геть і лягав у пісок самотній.

Всі хлопці вважали Ваню дорослим і заздрили йому. Він один на весь табір мав фотокартку якоїсь довгочолої шовкововолесої дівчинки з грайливими бантами на товстих коротеньких кісках. Дівчина всміхалася йому з тої фотокартки дратуючим, посміхом. Ваня відповідав їй тим же і раз на тиждень надсилав дівчині листівку з краєвидами Кримського узбережжя.

До речі, вже слід згадати і ще про двох найбільших друзів у таборі – Олега Павлюка та Юру Бахтадзе. Випадок звів їх у перший день прибуття в табір – їх ліжка стояли поруч.

Характер Олега живив ту дружбу, як живить живодайний струмок розкішні платани на скелястих грунтах. Мрійної заглиблений у пригоди свого невідомого майбутнього, він знайшов в особі Юри співчутливого слухача і спільника. Юра був визнаний серед школярів у себе в Тбілісі як найкращий радіоаматор – знавець законів будови приймачів. З кількох шматків ізольованого дроту, уламків шкільних магнітів та з картону Юра примудрявся конструювати «так званий приймач», як він сам називав своє хитромудре майстрування. А воно таки скрипіло, притулене до вуха, ляскало і навіть подавало цілком виразні звуки музики чи людського го-

Захоплений своїм другом, Олег, зітхнувши, запевняв

– Я, звісно, менший за тебе, мені тільки трохи більше тринадцяти років, і я закінчив ще тільки шостий клас. Але згодом я сам сконструюю автомотор і зроблю собі гоночну автомашину! Я вже знаю всі мотори внутрішнього згоряння. У батька є свій автомобіль, і я... вже керую: ним. Звичайно, батько іноді сідає поруч і... часом стримує мій запал...

Ще нічого не знаючи про початок війни, табір майже в повному складі з керівниками та вихователями повертався з кількаденної екскурсії до гірського озера. Для керівників і вихователів це була нелегка путь. Десяток кілометрів гірського шляху в один і в другий бік, обіди й ночівлі в лісах гір давалися взнаки.

А дітвора не знала втоми. Хлопці кожен раз знаходили щось цікаве поза шляхом. Часом за тим цікавим камінцем чи якоюсь яскравою квіткою треба було дертися на скелю або спускатися в провалля. Дівчатка схвальним сміхом бадьорили хлопців, а вони навперебій, один поперед одного вигадували щось найзахопливіше. І шлях у кілька кілометрів ставав суцільним веселим гамором, жартами та змаганням.

Люба Запорожець, на рік молодша за Романа, може і не вкладала глибокого змісту в його дружнє ставлення. Те, що він майже весь час вертівся біля неї, вона помітила і не приховувала приємності від того. Не було такої квітки, якої б Роман не дістав для неї. Він ставав посеред гірських протічків і спритно пересаджував Любочку з берега на берег.

У лісі, десь перед останнім переходом до табору, було дано команду на відпочинок. Гуртками разсілися на свіжій траві, на каменях, поцяцькованих мохом. Гамір невгавав і на спочинку.

Коля Бондаренко був не такий спритний і непосидючий, як Роман, і нічим не відрізнявся од інших підлітків. А хлопець він був розвинений не гірше за Романа, дужий і плавав добре, причому завжди з Любкою Запорожець навзаводи. Ота плавба Романові не подобалася, а вдіяти нічого не міг. Не подобалося йому й те, що Коля весь час не відходив од Любки, і він своєю невсипущою енергією старався паралізувати намагання Колі якось прислужитися любимиці всього табору.

Під час відпочинку Роман виліз на дерево і ганяв вивірку на невимовну втіху дівчаток, і в першу чергу Любочки Запорожець.

Він не встиг спуститися з дерева, коли побачив, як Коля розіслав палатку і Любка з двома подругами із сміхом та вигуками посідали на неї. Коля сів поруч. І коли Роман констатував цю несподівану «подію», дівчина навіть не помітила його, бо саме видирала в Колі з рук якийсь цікавий камінчик.

З цього все й почалося. Засмучений Роман відійшов до сосни, самотній ліг на свою палатку. Він ні слова не промовив до Любочки і тоді, коли загін рушив далі. Не дерся тепер на скелі по квітки, не пересаджував дівчину через ручаї.

А вона чутливою була, помітила зміну в ставленні. Помітили це й інші. Не обійшлося без того, щоб котрийсь з язикатих не покепкував з Романа. Почали й дівчатка його зачіпати, на сосну за вивіркою якась посилала...

Сміх стояв навколо – Романа він мов голками колов з усіх боків.

Усе й минулося б добре, коли б Любка не підтримала того загального настрою, не відсахнулася б од хлопця.

– Ромко! – кепкуючи, гукнула вона дзвінким голосочком. Аж серце від нього затремтіло в розгніваного хлопця.– Ромко, у тебе живіт заболів, чи що?

Дружний регіт знов підтримав Любку. Аж оторопів Роман від такої несподіванки. Сама ж винна, послала вивірку погонити на сосні, а тим часом з Колею за камінець змагатися почала – тепер ще й сміється.

– Чого там, Романе, соромитися! Я зараз в Олени Максимівни англійської солі випрошу. Принести? – піддав хтось жару.

Так і пішло. Роман затявся і мовчав. Спробував відстати од цього гурту, а гурт теж затримувався. Хотів обігнати, але для цього треба було стрибнути вниз, що означало – знову потішити.

І огризнувся. Огризнувся не до всіх, а тільки до Любки. За словом він далеко не ходив, сказати вмів так, що те глузливе слово щільно прилипало, не віддереш.

А Любці закортіло одідрати. Сказала і сама відчула, що не до ладу. Сказати ж щось інше – згарячу не знайшлася і під глузливий регіт гукнула:

– Одеський хуліган!

– Що? – зовсім оторопівши, розгублено вигукнув ображений хлопець.

– Оте саме. Хуліган витрішкуватий. Дерись на сосну, вивірку погониш,– розійшлася Любка. А поруч ішов Коля.

Зашарівся Роман. Тільки мить щось думав і рішуче рушив до гурту. Всі розступилися, регіт стих.

– Повтори, Любко, може я не дочув, помилився? – Уста в хлопця тремтіли, погляд падав до землі.

– Хуліган одеський...

Найбільше його розізлила ота Одеса. Одеса – радянське портове місто. Сама ж хвалилася, що гостювала там у тітки, чудовим містом називала. Він навіть мріяв неодмінно побувати в ньому під час канікул наступного року. До чого ж тут «одеський хуліган», коли вони обоє з одного і дуже далекого від Одеси міста? Мабуть, то якісь дуже противні мусять бути хулігани, коли вони ще й «одеські». Роман тільки зараз у гарячці згадав, як співав Коля: «З одеського кічмана урвали два уркана...»

– Я ж тобі покажу «одеського хулігана»!

Тепер уже зовсім грізно рушив до дівчини. А коли Любка кинулася тікати з гурту, хлопець скочив їй напереріз. Як олень, метнувся між соснами, високо підвівши голову. Любка верещала більше для годиться – всі так роблять, утікаючи від дужого хлопця. А коли відчула, що не втече і озирнулася, аж тоді збагнула свою помилку.

– Ой Ромко, я жартувала... Не буду!

Та Романові годі було вгасити вулкан, запалений нерозважною дівчиною. В цьому запальному пориванні була образа не тільки за назвисько «одеський хуліган», а й за глузливий сміх, за камінчик у Любчиній жмені, за плавбу з Колею навзаводи.

Підскочив і за деревом піймав, наче ворога, любиму дівчинку. Вона пручалася, але то був трепет уловленої рибини, який підігрівав і спортивний інтерес вудкаря, і жадобу втримати, подолати в руках спроби слабосилого.

Спочатку взяв за обидві руки поверх ліктів, гнівно глянув у очі. Так близько і глибоко ще ніколи не бачив їх.

«Рибина» спружинила ще з більшим завзяттям, щоб вирватися, навіть ногою хотіла відбитись, нерозважна, від дужого хлопця. І Роман не витримав. Це вже було занадто!..

Ухопив лівою рукою поза спиною, як пір'їну підняв, перегнув на коліні і замашно одшльопав на ганьбу та посміх усього табору, як навіть мати не шльопала вередливої Любки, коли та була немовлям.

– А будеш... ображати? А будеш, будеш...– примовляв запально і тріумфуюче.

– Не буду, Ромко-о!..– захлинаючись у плачі, просилася осоромлена Любка Запорожець.

...За пропозицією Колі Бондаренка, Романа тут же серед лісу в горах і судили товариським судом. Любочка не переставала плакати, оточена співчутливими подругами. Спочатку їй здавалося, що Романа за таку вихатку судити мало. Його треба так покарати, так... Хіба вона знає як? Може, четвертувати, як гетьман Жолкевський Наливайка!..

Але тільки почався суд, тільки виставили Романа, мовчазного, замисленого і гордого, як дівчина відчула сором. Десь у глибині серця вона вже виправдовувала Романа. Чи сама вона на його місці не зробила б те саме? Щоправда, ганебний засіб, яким він прилюдно покарав її, ятрив дівчині душу, гнав дитячу сльозу.

Судили жорстоко, Коля запропонував найвищу міру покарання: негайно ж відрядити з табору і сповістити в його школу про цей негідний піонера вчинок.

– Не треба сповіщати в школу, ми з одного міста,– крізь сльози вигукнула Любка і відвернулась.

Піонери повернулися з екскурсії в зіпсованому неприємною подією настрої. А був уже вечір. Так і полягали спати, пригнічені рішенням товариського суду. Адже його вирок треба негайно виконати!

А вранці вони довідалися, що почалася війна. Відома дітям з книжок і розповідей старших, вона спочатку аж зацікавила. Та керівництво табору чудово знало, що таке війна для країни. Послали запитання в центр, що робити з дітьми.

Пішли розмови, що піонерів треба негайно виряджати до батьків по домівках. Про рішення товариського суду забули. Коли б сам Роман не сказав Вані, можливо, ніхто б і не згадав про те рішення. Воно тепер звучало смішно, бо всі розуміли, що треба негайно виїздити по домівках. А можливості до того ставали що день, то куцішими: поїзди були завантажені іншим, автобуси до станції спочатку почали ходити рідше, потім зовсім перестали курсувати.

А час, який підганяли такі події, мчав, мов у прірву. Тривожні відомості про бої вже під Одесою, про танкові клини – прориви ворога в глиб Вітчизни – дедалі ускладнювали евакуацію дітей.

– Сам лишусь у таборі, щоб виїхати останнім,– заявив якось Роман у розмові з Ванею.

– Е-е...– невиразно протягнув Ваня.– Виїздити тепер не так легко, Романе. Он кілька дівчаток з попередніх відряджених повернулися. Кинь, Романе, отой фасон і при нагоді виїзди,– майже нагримав Ваня.

Та Роман відчув у тоні наказу Вані товариське схвалення такої високої дисциплінованості.

Тимчасом бої з ворожими танковими з'єднаннями стали наближатися й до Кримського півострова. Адміністрація піонертабору обережно пояснила дітям, що їхати прямим шляхом тепер уже нікому не Можна.

В такому становищі заява Романа про самопокарання сприймалася особливо несхвально – хизується хлопець. А втихомирена Любочка несміливо гукнула:

– Я прощаю Романові.

Але згодитися на таку амністію Роман не міг. Скажуть не знати що про нього. Це відчули найближчі його друзі.

– Лишаюся з Романом! – вигукнув невтомний авіаконструктор Олег. Вся його поведінка свідчила, що хлопець не жартує. Те, що він і в Криму ходив на заняття авіагуртка в одному військовому санаторії, що навіть піднімався на літаку з пілотом-інструктором, підносило його в очах друзів як героя. Тому заява Олега не здивувала.

– А я, Олег?.. Чи я, думаєш, ішак дагестанський і терпітиму таку невідповідну до обставин ганьбу друга? Лишаюсь і я з Романом! – несподівано заявив Юра Бахтадзе.

– Я теж лишусь, хоч я й згодна з судом, і теж... не ішак дагестанський,– під ще завзятіший регіт, як утихомирене дитя, промовила і Любка Запорожець. Чи шкода їй стало Романа? Ні, героєм він тепер стає в такій загрозливій ситуації.

Ваня Туляков, що досі мовчав, не витримав.

– Ти ось що, Любо,– звернувся він ніби між іншим.– Краще заспокойся. Не зачепили тоді тебе за поведінку, то не напрошуйся. Давно визначена в першу чергу на виїзд, чому не виконала порядку? Сьогодні ще відходить пароплав на Одесу. Поспішай до тітки. Щож-до мене, то я... теж лишаюся з Романом, разом вибиратимемося з Криму...

Далеко не всіх піонерів щастило відправити з табору в намічені дні. Минуло вже більше місяця з початку війни. По кілька разів виривалися з табору найсміливіші і знову поверталися. Якось таки виїхала Любка пароплавом на Одесу.

Зведення з фронтів що день то погрозливішими ставали. Зусилля адміністрації табору вирядити піонерів і поїздами не дали наслідків. Сміливіші хлопці, порушуючи всі правила обережності, чіплялися на авто, на переповнені вантажні поїзди.

В такій колотнечі марою підповзла паніка. Одної ночі зникли з табору шість хлопців і з ними двоє дівчат. Лишили записку, що вони пішли пішки...

Тоді Ваня запропонував виявити охочих іти додому пішки, утворити загони на чолі з вихователями і вирушати.

– Бо так ми чекатимемо на попутний вітер і вскочимо в саме пекло..

Того ж дня і відправили дві великі групи. Прощалися, напучували і сумували. Якось уночі пощастило посадити в поїзд кількох слабших, але ніхто не мав певності, що вони встигнуть проскочити перед' ворожим танковим клином... У таборі лишилися тільки Роман з трьома товаришами та десятків зо два страхополохів, які чекали, доки по них приїдуть батьки.

Час від часу повертався хтось із виряджених раніше, кому не по силі були такі небезпечні мандри. Бої з ворогом загрожували перетнути останні шляхи.

Не уявляючи, що і як робити далі, куди подітися від цього непривітного тепер морського узбережжя, яке ночами вже гомоніло відлунням морських боїв, кілька хлопців ладнали човни, сподіваючись через протоку пробитися на Кубань.

Роман кілька разів щиро радив Вані Тулякову забрати з собою наймолодшого серед них Олега і йти пішки, пробиватися. Ваня тільки подивиться на Романа задумливим поглядом і нічого не каже. Неважко було

Романові зрозуміти в тому докір друга. Та це все-таки давало привід до бодай якоїсь розмови в такому морочному чеканні.

– Ну, Ваню,– виправдується Роман,– чесне піонерське, я вважаю...

Що він вважає, Ваня розуміє. Роман під суворим поглядом товариша замовкає, так і не викликавши його на розмову.

3

Війна розгорялася. Фашистський уряд Німеччини, не вдовольняючись кровопролиттям у Польщі, на Балканах, у Франції, рушив свої війська і через радянські кордони. Рушив, потоптавши міжнародні конвенції і власні зобов'язання. Радянські кордони облудно зламані танковими армадами фашистських армій, зламані без оголошення війни другого ж дня після проходу на тих кордонах ешелонів з радянською пшеницею, поданою за міжнародними угодами про торгівлю та товарообмін.

Після жорстоких боїв з переважаючими силами фашистських танкових з'єднань, зосереджених на одному напрямку, військам генерала Дорошенка було наказано відійти на інший рубіж – за річку.

Це був перший наказ про відступ у цій війні...

Звичайно, відступ міг диктуватися і тактичними міркуваннями. Хоч танкові армади ворога, їх віроломний напад переконували в іншому. Та деякі солдати нашвидку закопували особисті речі, розраховуючи повернутися сюди через якихось три-п'ять днів. Такі настрої поділяли і деякі командири підрозділів, навіть частин. Але генерал Дорошенко розумів, що війна затягнеться надовго.

В клопоті кількаденних боїв, стурбований упертим наступом переважаючих кількісно танкових з'єднань ворога, він навіть перев'язку собі робив на ходу. Тут же і наказував:

– Роти добровольців з кожного батальйону підтримувати артвогнем далекобійних! За всяку ціну прикрити відхід основних сил. Пляшки з пальним!.. Освоїти і доставити добровольцям пляшки з пальним.

Генерал пригнувся, щоб медичній сестрі було зручніше перев'язувати рану. В цей час і зайшов до бліндажа шофер його штабного авто. Блідий, виморений, але рішучий. Військова виправка надзвичайно пасувала до його високої, широкоплечої постаті спортсмена. Коли б не віспа, якою хворів у дитинстві, Вітя безперечно був би красунем.

– Товаришу генерал! Фашистські мотоциклісти вже прориваються крізь оборону на околиці містечка... Моя машина ось тут, за валом. Доведеться виїздити вже через ліс.

– Правильно. Машина готова?

– Так точно! Запасний мотор поставили вночі. Як звір! Запас пального... Повний порядок, товаришу генерал!

– Ось що, слухай уважно! Умри, а вивези з містечка Марію Йосипівну! Зрозумів? Давай... Через п'ять хвилин щоб вас тут не було. Відповідаєш за її життя! До Луцька або до Володимира-Волинського – все одно, куди вільніший проїзд. На залізничну станцію, зрозумів? І доки не рушить з нею поїзд на схід, не показуйся мені на очі.

– Єсть! – ковтаючи повітря, вимовив Вітя. Але не рушив з місця.

– Ну?

– Товаришу генерал, а ви?

– Марш!

Шофер по формі повернувся, але пішов нерішуче. В дверях ще раз обернувся і вже зовсім не по-військовому обізвався:

– Марію Йосипівну... А самі?

Генерал не лише звик до свого шофера Віті, він поважав його. На його репліку обернувся, не маючи бодай найменшої злості. Та двері, як постріл, хряпнули. Тільки гіркий посміх відбився на заклопотанім обличчі генерала.

Біля одинокої хатки, у вибалку, за містечком, стояли дві жінки. Ні чекання, ані спокою. Погляди не зустрічалися, тільки блукали десь, розминаючись... Щоб не докоряти одна одній. Поруч них – валізка з речами та харчі у вузлику. Одинока хатинка позаду них прищулилася до землі, немов перечікуючи удар. А дві жінки, нашвидкуруч одягнені, навіть словом не перекинулися між собою. Тільки сполохано озиралися на вантажні авто з бойовою технікою, пораненими чи й порожні, які з однаковим поспіхом мчали в обидва боки, незважаючи на жінок, так несподівано захоплених жахами війни. Стугін землі від вибухів, дрижання тверді під ногами вселяли ще більший ляк.

Старіша, господиня цього одинокого дому, одягнена в звичайне робоче вбрання, нарешті знову спромоглася вимовити ту фразу, умовляючи Марію Йосипівну:

– Що ж тут такого? Чи теперки вам до гонору... Підіть до чоловіка, нагадайте. Легке діло їм теперки пам'ятати ще й про наш клопіт. А в них машини, коні. Чуєте, що робиться на світі? Він же таки генерал. А в такому становищі мужчина нашій сестрі он як потрібен...

– Ні, Одарко Семенівно, дякую...– Марія Йосипівна підняла обидві руки до шофера авто, яке з божевільною швидкістю мчало назустріч. Але воно пронеслося мимо, обдавши обох пилюгою.– Цей мужчина вже не для нас, власне – не для мене. Його милістю я не хочу користатися. Пішки піду.

– Пішки в такому ділі, моя рідна, не ходять...

У цю мить так загарчали гальма авто, що обидві кинулися до воріт. Біля них з розгону став легковий автомобіль генерала. З нього вискочив просто в клубки пилюги Вітя і відразу відчинив задні дверцята.

– Оце добре, Маріє Йосипівно, що ви вже напоготові. Тепер-то я вкладуся в свої п'ять хвилин! Сідайте.

– А я нікуди не їду! То так...– махнула рукою на речі.

– Та ви що, нікуди не їду? – вигукнула Одарка Семенівна.

– Так, нікуди не їду, лишаюся. Передайте, Вітю, вашому генералові, що я лишаюсь. У німців лишаюся.

Шофер на мить немов сторопів, гостро глянув на обох. Потім, отямившись, кинув погляд на ворожі літаки в небі, скупо обстрілювані якоюсь уцілілою зеніткою та з гвинтівок, і рішуче ступив до жінок.

– Ну, Маріє Йосипівно, ви мене аж розсмішили. Та я ж бойовий наказ виконую, з п'яти хвилин три вже витратив... Упрошувати вас, то тут і бомбами накриють он ті дракони фашистські. Сідаєте добром?– ультимативно запитав.

– А то що? – глузливо допитувалася.

– Та сідайте вже, не підводьте людини,– порадила Одарка Семенівна і злегка підштовхнула її до машини.

А коли вперта жінка обернулася, щоб відіпхнути господиню квартири, Вітя грубо схопив Марію за плечі і не зовсім чемно всадовив в емку.

– Будеш тут з вами воловодитися. Генерал поранений б'ється, щоб утримати ворога, і в таку мить посилає по вас машину, а ви... «У німців лишуся!» Не делікатно виходить... То ваші речі? Будь ласка, подайте сюди, бо в мене дверці не замикаються. Дякую, все.

– Я не поїду, що тут... на силу надієтеся біля слабої жінки!

– Ну, то вже ваша справа. Не їдьте, то йдіть собі! Я свідка ось маю. Ви розумієте, що таке бойовий наказ генерала?! Не поїду...

– Пустіть дверці, ви слон! – істерично домагалася Марія.

– Хоч і мамонт, мені все одно. Зрозумійте ви... А ще дружина генерала. Я за чверть години мушу доповісти генералові! Андрій Тихонович он як бідкається, совістю, каже, відповідаєш. А тут і голови може не вистачить з таким несвідомим народом. Охота мені з вами возитися... Чи я не міг би з добровольчими ротами фашистські танки підпалювати? У німців вона лишиться...– бурмотів схвильований шофер командира, кидаючи валізу на переднє сидіння.

За шляхом, на краю лісу, розірвався фашистський снаряд. Водій блискавично повалив оторопілу господиню Марії на землю, сам упав біля машини. Шмат чавуну з розірваного снаряда просвистів десь над ними, брязнули шибки в хаті. Машину накрило густою пилюгою з піском, падало викорчоване придорожнє бадилля, Тоді шофер схопився і прожогом ускочив в розчинені дверцята. Авто, мов поранена тварина, заревло і рвонуло геть.

– Мужчина в нашому становищі – вінець діла! – великорозумно підсумувала Одарка Семенівна, переповзаючи до своєї хати.

– У німців вона залишиться!..– ще раз проказав Вітя, владно повертаючи руля, щоб об'їхати метрову воронку від снаряда. І тут же звернув з шляху на лісову просіку, просто на схід.

В авто, на м'якому, хоч і досить потертому оксамитовому сидінні, Марія Йосипівна вже не протестувала. Власне, внутрішній протест, мішаючись із жалем та ще з якимись неясними почуттями, і складали в цю мить її перемелений страшною веремією тяжкий настрій. В такому психологічному стані зникнення дочки давало про себе знати тільки як гостра рана. Опустивши руки і послабивши нерви, Марія плакала.

А Вітя тимчасом надолужував згаяне.

Не дивлячись на спідометр, не прислухаючись до надсильного виття мотора, він визначав швидкість руху по миготінню стовбурів дерев, які товпилися безконечним ланцюгом, наввипередки гнали повз нього, щоб за якусь мить прошмигнути мимо.

– Шістдесят... Сімдесят... Дитяча швидкість,– уголос думав Вітя, реєструючи оком набридливі стовбури дерев.– Генерал сказав би: по-рачиному лізеш...

І натискав на педаль газу. Перетинали запруджені військами шляхи, кудись завертали і знову гнали, ніби навперейми. Марія Йосипівна вже й не думала далі протестувати. Навіть виглянути у вікно не наважувалася: в машині крізь гул мотора чути було важке гупання війни. Жінка відчувала сором за свою гарячкову поведінку. З якого пекла вихопив! Та ж... чи і вихопив.?

Раптом, перетинаючи шлях, по якому виплутувала автомашина Віті, в тій же лісовій просіці з'явилися чотири фашистські танки. Віддаль до них була зовсім незначна, на постріл з бойової піхотинської трилінійки. Вже можна було розглядіти не тільки біло-чорний па-вукатий хрест, а й те, як рухається ствол кулемета в башті.

Одне було зовсім незрозуміло: чому вони не стріляють по машині? Шкодують набоїв, ховаються від тих, що, може, там, на краю лісу, гарячково готують їм мінометну зустріч?

Вітя їхав з містечка поза лісом, північно-східним шляхом, вважаючи його не центральним напрямком наступу фашистських військ. І справді, обставини внаслідок оборонних боїв склалися так, що шлях той ще вранці був зовсім вільний. Про це свідчили численні авто, які проносилися тут в обидва боки з неймовірною швидкістю. Певне, ворог, зрештою, зрозумів свою помилку і кинув танки, щоб перерізати й цю артерію армії.

Перед лісом шлях повертав на північ і довгий час ішов понад річкою, яка, протікала позаду лінії кордону. Тепер вона ставала лінією фронту, яку ворог намагався перехопити й тут.

Ворожі танки поспішали, проскочивши через ліс, перерізати шлях відступу армії генерала Дорошенка. Вітя неминуче мав зустрітися з ворожими танками, ще не виїхавши з лісу.

– Ах! – крикнула Марія Йосипівна, вчепившись руками за плечі Віті.

Панічний жест жінки вмить отверезив шофера, і він різко звернув з цього шляху. Та звернув не праворуч, щоб утікати від ворожих танків, а ліворуч, майже назад, щоб проскочити позаду них.

– Куди ви?

– До німців!.. Ви ж у них маєте лишатись. Конструктор цієї автомашини навіть уявити не зміг би, яким жахним бездоріжжям і з якою неймовірною швидкістю доведеться їй їхати. Часом здавалося, що колеса, ледве торкнувшись якогось бугорка, знову відриваються од землі. Машина клювала носом, маневрувала на двох колесах, як велосипед, навскіс перескакувала глибокі рови і мчала далі вперед. Спочатку здалося, що ворожі танки попереду, потім, коли праворуч закінчився вже ліс і авто вирвалося на шлях понад лісом, танки опинилися позаду. Марія Йосипівна не спускала очей з ворога.

Так і не збагнула, коли перескочили шлях і цілиною понеслися знову на ліс.

Ледве помітила, як Вітя ніби нервово гойднувся назад і знову приліг до штурвала. Незначний, якийсь іграшковий виляск, а в вікнах авто лишилися дві безформні дірки.

«Стріляють по авто!..» – майнуло в думці.

В ту ж мить Марія впала на дно машини. Напівзаплющеними очима яскраво зафіксувала ще один нервовий рух плечей шофера.

«Може, його поранило?»

Підвелася, коли машину знову несло поміж густими соснами і чагарниками. Тепер вони їхали десь в іншому місці, бо ділянки старого соснового лісу тут чергувалися з посадками молодого листатого дубняка.

На голій шиї шофера за коміром гімнастьорки з чистим білим комірцем побачила чорну стьожечку крові. Кров єдиної біля неї людини змусила по-справжньому отямитися. Марія навіть не ахнула більше, не зойкнула, а тільки прошепотіла, як мати дитині:

– Вітю, ви поранені!

Власною хусточкою блискавично змахнула кров. Куля рвонула шию шоферові, проорала неглибоку борозну в шкірі.

Марія Йосипівна притулила хусточку, затиснула рану. Вільною рукою розкрила сумочку, дістала одеколон і чисту хусточку.

Мовчки промила і перев'язала шоферові рану.

Вряди-годи вони спинялися, щоб оглянутись навколо, розібратись, де перебувають, порадитися. Ліс місцями став густіший, малопрохідний, а для автомашини і зовсім не проїжджий. Доводилось об'їздити мокрі низини, болота, озерця. А об'їзди могли збити їх з напряму і часом таки збивали. Адже треба було пробитися через ліс на схід і доскочити до якоїсь залізничної станції.

Прислухались і чули, як гудів ліс лунами пострілів. Пробували з'ясувати, з якого боку стріляють, і не могли. Здавалося, що стріляють звідусіль, стрілянина не припинялася ні на мить як удень, так і вночі і злилася в погрозливий загальний гул.

Пов'язка на шиї страшенно заважала Віті, особливо коли він порався біля машини. Шофер якось по-ведмежому повертався всім тулобом, і було смішно дивитися на ті неоковирні зусилля.

А він час від часу мусив оглянути машину, всюди зазирнути.

– Може, я вам допоможу, Вітю? – запитала якось мимоволі, навіть незадоволена була собою за ті сухі безбарвні слова.

Вітя хотів озирнутися, та не зміг, тільки простогнав і нічого не відповів. Але і в цьому була красномовна відповідь: не заважай...

І знову їхали праворуч, огинали якесь озеро, заросле очеретами та кугою. Об'їзд був важкий. Часом потрапляли в бакаї, розмиті весняною водою, або забивалися в такі чагарники, що ледве видиралися з них, з усіх сил

випихаючи машину. Тут уже Марія не чекала, доки Вітя скаже їй,– сама виходила і, натужившись, штовхала машину, щоб таки ривками випхнути її, дати колесам зачепитися за твердий грунт.

У перший день до самого вечора отак і їхали густим диким лісом. Ні на мить не послаблювався гул стрілянини навколо, і ліс не подавав ніяких ознак, що вони наблизилися до якогось тилового шляху.

– Нема бензину,– вперше обізвався Вітя на одній з тяжких зупинок у непролазному чагарнику.

До цього вони вже встигли об'їхати ще одне таке ж болото і вирвалися на підвищення. Тут переважав бук і дуб, а понизу – дичавина хащів, чагарників.

Нема бензину... Марія спочатку сприйняла це як звичайну, навіть порожню фразу. З великими труднощами вийшла з машини – густий чагарник не давав і дверцят відчинити. Мовчки взялася за машину і почала випихати її, але байдужий і трохи розгублений вигляд Віті допоміг їй збагнути становище.