Текст книги "Кленовий лист"

Автор книги: Иван Ле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

Отже, як ви, певне, й відчуваєте, мене почали терзати муки патріотичного каяття. Якось прокинувшись уночі, терзаний тою патріотичною гризотою, я вийшов надвір і пройшов до катера, нарешті прикріпленого на тросах. На острові ми були самі і вже не ставили вартових на ніч...

Тут, біля катера, мене знову охопили муки патріота. Хотілося псувати, шкодити, зірвати катер з тросів... Та почуття людини, яку врятували ці піонери, завжди переслідувало мене. Я був вдячний їм за життя, як вдячні ми своїм матерям за народження...

Я пішов від катера на берег, щоб якось заглушити ті зрадливі голоси руїнництва. Прилив спадав, але наш пліт з шести товстих колод, прип'ятий на березі, ще гойдався на хвилях. Дроти, якими був прип'ятий, натяглися, мов струни. І я, відчепивши їх, зійшов на пліт. Як іскра блиснула і запалилася рішучість: геть звідси, з острова! Доки ж тут бути? Я не зганьблю піонерів, не зраджу людську вдячність.. Нехай живуть, нехай...

Хвилі відливу, мов пір'їну, понесли мене з плотом. На перших же десятках метрів від берега океанські хвилі злостиво карали мене, захльобуючи за той нерозважний вчинок. А я й досі ще не певен, що зробив злочин.

Ну, ось так я до ранку вже й не бачив нашого острівця. Ранок і сонце дали мені напрямок, а весло й рішучість наближали до континенту. Вже другого дня надвечір я його побачив, як мрію, в туманних далях над хвилями. Радість, і каяття, і жадоба жити заразом оволоділи мною. Але в океані найсильнішим стає останнє – жадоба жити!

Коли десь на світанку третього дня мене підібрали португальські рибалки, я ще не втратив ні свідомості, ані волі. І це була ще більша мука! Голодний, знесилений тридобовою борнею за життя, я збрехав своїм рятівникам: збитий у бою, рятуюсь з якогось острова. Я не хотів бути невдячним до своїх людяних ворогів. Я брехав і, як бачите, досі всім брешу, не признався нікому про піонерів.

Але ж скільки можна? Доки мушу каратися сумлінням за подароване мені життя? Невже за дев'яносто два дні я не виявив тої вдячності на сізіфовій праці перетягання їм катера? Катера моєї ж держави!..

Отже, як патріот, я, нарешті, вирішив: мушу заявити про катер, виконати свій обов'язок перед державою!..

– Ви певні в тому? Кому заявити? Владі цієї... «нейтральної» країни?

– Лужінський не згадав про моє право сказати це своєму німецькому урядові,– нарешті, признався льотчик.

Тепер уже замислився Лужінський. Розповідь була нервовою, але і захоплюючою. Все було сказано цілком відверто, без приховувань. Спочатку, захоплений і стривожений, стояв, не спускаючи очей з німця. Потім відіпхнувся од столу, пішов навколо нього. А льотчик, як жертва під поглядом полоза, звівся з стільця. Ситуація, що і говорити, значно ускладнилася. Та чи буде цей польський емігрант, комуніст настільки необачним, що піде на скандал?

– Маєте зброю? – запитав німець, болісно посміхаючись.

– Боронь боже! Зброю мають на ворога. Ми з вами – двоє випадкових зустрічних, гер Горн. Розуміючи ваші патріотичні поривання, попереджаю: заявити про тих дітей ми зможемо тільки разом і то в консульстві країни, яка не ворогує з Радянським Союзом! Сподіваюся, що цього повторювати не треба. Маєте можливість іти відразу ж зі мною до?..

– Поки що нікуди. Прошу дати час, я мушу обміркувати, порадитись.

– Радитися... тільки зі мною. Кращого порадника ви не маєте в своєму становищі! Вас, очевидячки, цікавить гонорар?

– Ви збожеволіли, Лужінський!.. Робите припущення, які лише ображають.

– Що ж маєте обмірковувати, з ким? Адже справа ясна: дітей треба віддати їхнім батькам! – Лужінський ніби прикрадався до льотчика. Відчувалося напруження нервів у обох.

– Ви нічого не зрозуміли, гер комуніст. Справа ж і не в катері німецького виробництва. Ще на початку своєї розповіді я нагадав, що при дівчинці в катері знайдено цілий жмут паперів. А вони виявилися досить цікавими. Ті ваші «паростки комунізму», хоч і переглянули їх, але ж... не могли вчитати. Байдуже занедбали та й забули про них. А я все перечитав. Виявляється, дівчинку хоч і послано заокеанському резидентові на перечасування, але на неї мали свої права і деякі органи моєї держави. Коротше кажучи, дівчинку з деякою метою ще до війни мали показати тому німецькому комуністбві Бердгаверу. А потім на неї, як на гачок, узяти і радянського генерала...

– Шантаж, наскільки я розуміюся. Мені це відомо було ще перед тим, як вирушити в цю складну подорож..

– Шантаж? Можливо. Для гестапо це був засіб. Адже вона онука німецького комуніста? Через неї, як видно з документів, той старий комуніст і поривався втекти до Радянського Союзу. А птиця він високого льоту! Та, мабуть, не втік, коли органам треба було вдаватися до такого засобу, змусити комуніста бути зговірливішим. Війна, щоправда, віднесла цей клопіт гестапо на далі.

– І ви вирішили наблизити той час? Це жжорстокість...

Та Горн уже опанував себе. Різко махнув рукою і рушив від стільця. Походжаючи, ніби сам до себе говорив:

– Нічого дитині не станеться, не турбуйтеся. Той Бердгавер для неї чужа і фізично далека людина. Розумієте, чужа людина, якої для дитини зараз не існує. А для правосуддя це...

– Якесь божевілля! То ви вважаєте це гестапо правосуддям?

– То органи моєї держави!

– Мало ж ви побули в колективі піонерів, мало.

– Цілком досить, щоб., віддячити їм за своє врятування від смерті.

Лужінський стояв, як на розпеченій сковороді. Руки судомило в нервовому пориванні схопити фашиста за горло, покінчити з ним і їхати самому розшукувати той острів. Та не втрачав здорового глузду. Адже війна в такому розпалі. Фашистські війська рвуться до Волги. Ситуація на світі саме в цю мить складається більше на користь цього жалюгідного пристосованця...

«Але тут... сам творитиму правду людську!..» – майнула певність.

3има звузила простори, на яких діяла група Марії Йосипівни. В лісах лишалися сліди, по яких гітлерівці вишукували партизанів і загрожували існуванню відокремленого загону. Довелося кілька разів перебазовуватися.

І всюди, куди не приходила Марія Йосипівна з своїм розрослим за цей час загоном, йому було що робити. Війська Гітлера п'яніли з дивовижних, навіть для них самих, перемог, роздутих продажною пропагандою. Залізничні станції, особливо вузлові, завжди були перевантажені поїздами з бойовою технікою, снарядами. В містечках і селах навколо таких вузлів божеволіли каральні загони гестапо.

Ліси теж не раз були прочісувані гестапівцями. І довелося загонові Марусі розташуватися в місті. Невелике районне містечко над рікою. Гестапівці майже щодня виїздили до найближчого лісу вистежувати партизанів. Вадим Шостопалько час від часу вночі теж виходив із купкою найсміливіших бійців у ті ж ліси і щоразу в зовсім іншому місці спритно нападав на бундючних есесівців. У кожному нападі намагався якнайдошкульніше нашкодити їм.

Іншу діяльність обрав собі Віктор. З групою підривників він заходив якнайдалі від цього районного пункту і валив під укіс фашистські ешелони, які поспішали з боєприпасами на схід. Повертався до містечка часом і через два тижні, змушуючи непокоїтися своїх товаришів.

Одного разу взимку до Марусі завітав секретар підпільної партійної групи містечка. Кілька разів Марія Йосипівна зустрічалася з ним ще в лісі. В розмовах був завжди лаконічним, не любив багатослів'я, говорив фрази, яких повторювати не доводилося в його конспіративному житті.

– Єсть розмова, товаришко Марусю,– заговорив ледве привітавшись.

– То буде й діло, товаришу Арсене. Що у вас за розмова, давайте, кажіть відразу. Мої люди, здається ж, «тихі, смирні», нічим не шкодять місту.

– Інша справа, Марусю. В суботу шляхом повинні пройти автомашини з в'язнями в супроводі кількох «оппелів» з охороною. Все це як на ваш загін не така вже й складна операція... Стривайте, стривайте, зараз буде суть справи. В одному з легкових авто везтимуть на очну ставку свідка, від якого вимагатимуть упізнати одного в'язня Освєнціма... Хто такий цей свідок, якому богу вірує, нічого невідомо. Був колись прикордонним чиновником. Для нас головне, щоб він таки впізнав того в'язня в Освєнцімі. Так, так, упізнав, але ствердив би те, що нам потрібно.

– А хто ж насправді цей в'язень?

– Німецький комуніст. Його звинувачують у зраді, в тому, що він, як комуніст, давно перейшов у підданство до СРСР, а діяв у німецькому запіллі. На цьому хочуть, мабуть, зробити якийсь пропагандистський ефект. Отже, треба зняти з нього зраду, а це зможе зробити лише цей прикордонний чиновник, упізнавши комуніста і категорично запевнивши, що він, хоч і переходив кордон, але переходив його все-таки як німецький підданий з документами робітника бременської судоверфі.

– Все ясно, але... майже неможливо. Та коли той свідок єдиний, то чи не краще для нашої справи – знищити його? – Я ще не все сказав. Серед супроводу їде наша людина!

– Наша людина? Комуніст? – дедалі серйозніше все сприймаючи, допитувалася Маруся.

– Чи комуніст – невідомо, але підпільник німецьких демократичних сил. Знає російську мову. Йому треба передати пароль: «Бременський Сергій велів». А він мусить передати його тому, нещасному, в таборі. Пароль там дуже потрібен нашим!.. Ось у цьому і є найбільша складність, дорогий наш командире! Той демок-рат-підпільник обов'язково мусить потрапити в Освєнцім не розшифрований!

– Все зрозуміло.

Обоє вмовкли, наче прислухаючись до надвірних шумів. Та вони були звичайні для периферійного і зовсім «не бойового» містечка. Марія Йосипівна відчула, як її морозом обдало від усвідомлення такого складного вузла, який в'язала їм доля.

– В'язні – не комуністи, чи й це невідомо? Дезертирують з гітлерівської армії не тільки прогресивні німці. Звичайно ж, серед них можуть бути і комуністи.

– Нічого невідомо. Ще знаємо, що двоє в'язнів заковані в кайдани, але всіх їх везуть по двоє в легкових авто та ще кількох насипом у вантажних автомашинах у супроводі автоматників-есесівців. У легкових, звісно, не возять пересічну дрібноту. Проте в якій з автомашин той колишній чиновник з прикордоння, в якій ролі їде запільник – невідомо.

– Скільки легкових авто?

– Сім чи вісім. І чотири вантажні з есесівцями та попереду всюдихід з кулеметами на всі боки. Принаймні так вони проїхали до останнього перед нами нічного перепочинку. Це приблизно триста сорок кілометрів по трасі від того першого мосту на шосе, який ви лагодитеся підірвати. Чи будуть їхати і вночі – невідомо. Перед виїздом валки за цілу годину з міста нікого не випускають на шлях. Певне, і після виїзду так...

– Все?

– Тепер уже все, товаришу командире. Біля мосту є наш спостерігач. Він повинен дати сигнал, щоб у лісочку перед тим другим мостом ми... А що – ми? В якій машині їде підпільник, а в якій та гнида, пробачте, з прикордоння – сам чорт ногу вломить.

– Подумаємо. Тільки нікому більше ані слова про того... підпільника! І давайте подумаємо цю ніч. Не проїдуть же вони вночі. Я пошлю людей по наших.

– А якщо проїдуть уночі?

– Вночі їх може ще там зустрінути група Вадима Шостопалька. Ну, і завданнячко ви припасували до нашого виїзду звідси.

Автомобілі вирнули з-за повороту один за одним, виблискуючи проти сонця лише склом фар. Лобове скло у всіх машинах було відхилене наперед, і звідти виразно стриміли цівки станкових кольтів. Важко було на такій швидкості роздивитись бодай одне обличчя. Короткої миті не вистачало, щоб роздивитися обличчя навіть тих гестапівців, які їхали в широких штампованого заліза кузовах «оппелів». Машини мчали з швидкістю близько вісімдесяти кілометрів за годину.

В кущі ліщини стояв спритно замаскований Віктор, заклавши за пояс німецький автомат. Підняту його руку бачили зв'язкові з одного і з другого боку шляху. Сигнальний постріл від першого мосту ледве почули в лісі. До мосту було все ж понад чотири кілометри, а ліс приглушив той сухий на морозі звук пострілу. Та його сподівалися, чекали в лісі і почули.

Права рука Віктора різко махнула вниз, але ліва все ще була піднята: «Увага, увага!» В настороженні і сам почув гул машин. Ось вони в'їхали на перший міст.

Раптовий вибух на тому мосту стряснув повітря, немов бурелом прокотилася лісом луна. А другу руку Віктор досі ще тримав угорі, вимагав уваги!

Повз нього пройшов передній всюдихід. Швидкість його ще була солідна, але вже зменшена. Легкові машини збилися, майже насідали одна на одну. Ось вони по одній минули Віктора в кущах. Показалися вже і спеціальні «оппелі-бенци» із збройним супроводом штурмовиків: з бронебортів на обидва боки стирчали дула важких штурмових кулеметів.

Віктор аж тепер махнув другою рукою і тихо пірнув у кущі. Майже в ту ж мить спочатку пролунав постріл десь попереду, але його покрив вибух міни, на яку наскочив передній всюдихід, не дійшовши до другого мосту. Міна невелика, і зачеплено її лише крайком заднього колеса. Машина, як норовиста коняка, фицнула задком, з розгону забігла вбік, ударилася в пришляхові бетонні стовпці і стала! Спинилася і вся колона.

Як тільки друга Вікторова рука різко опустилася вниз, із лісу вискочив селянин – Вадим Шостопалько з клунком у руках і кинувся бігти до мосту назустріч колоні машин. Постріл позаду в нього ще більше підігнав втікача. Селянин підняв вільну руку і що є сили закричав:

– Стійте, стійте! Міни...

Машини вже спинилися, з наляканого всюдихода вискочили штурмовики, зняли двох контужених арештантів. Тимчасом поодинокі постріли настійно доганяли селянина. А він одчайдушно кричав своє: «Стійте, міни!» Нарешті, після ще одного пострілу, селянин випустив з рук клунок, а сам заточився і впав на першім прольоті дерев'яного мосту. Безладною стріляниною з автоматів відгукнулися на цю подію гестапівці. До потерпілого на мосту кинулися кілька автоматників. Селянин Шостопалько хитався, хапаючись скривавленою рукою за ногу, і не переставав гукати: «Стійте, міни!»– тільки очі спритно стежили за кожним рухом фашистів, що зіскакували з машин.

Вони обступили пораненого, спрямовуючи на нього автомати. Каліченою польською мовою запитав один:

– Хто стріляв, у чому справа?

– Ой, рятуйте Душу,– ще голосніше заволав, ніби й не чув польської мови перекладача.– Партизани, більшовики!.. Тут міни. Ой, вони ж уловили мене, затримали, а самі...

Все це Вадим викрикував підкреслено російською мовою, зовсім ніби і не розуміючи польської. Адже: «той» запільник говорить російською – єдина ознака для цього ризикованого зв'язку. А що коли знайдеться й інший, який знає російську мову, тоді що? Провал і смерть... Офіцер нервово гукнув до машин лише одне прізвище:

– Шютце!

Від легкових автомашин по-службовому аж підтюпцем чітко відірвався не молодий уже есесівець з нашивками фельдфебеля, ще і не спинившись, козирнув. Шютце – прізвище нічого не сказало Вадимові.

Офіцер тільки хитнув головою, показав на пораненого селянина. І фельдфебель у ту ж мить збагнув. Перемагаючи труднощі вимови, заговорив до Шостопалька каліченими російськими словами. Звернувся і відразу ж майже слово в слово кидав селянинові відповідь німецькою мовою для офіцера, який підійшов, тримаючи маузер напоготові. Вадим відмітив точність перекладу. Але чи це є гарантією для такого ризикованого зв'язку?

– Скільки їх і де вони? – запитав офіцер.

Вадим ледве не вирвався відповісти йому німецькою мовою, та вчасно спохватився. Перекладач не затримав перекладу запитання, ступивши ближче до Шостопалька. А той хапаючись розрізував ножем холошу штанів, затискав пальцями рану. Крізь пальці юшила кров.

– Міни тут, на мосту,– квапився пояснити, кидаючи гострі погляди на фельдфебеля.– Партизани з обох боків мосту цілий ранок вовтузилися. Розстріляти мене обіцяли, та за клопотом цим не впоралися. А я почув спасенний гуркіт машин, вирвався. Але ж гад таки догнав.

Офіцер гаркнув на найближчих, щоб покликали мінерів із задньої машини, а решта зайняли бойову позицію, оточивши всю валку машин. Пораненого селянина офіцер звелів відтягти з проїзду на обочину.

– Забрати? – кинув фельдфебель запитання.

– На диявола... Морочитися? Теж, певне, партизан, не помирилися в діліжі. Шнель, шнель!

– Ой братики, не кидайте з укосу. Отут біля стовпців покладіть. Тих тут... нещасна жменя. Ой, спасибі, я посиджу отак, зіпершись на стовпчик. Що ж вони зі мною тепер зро-облять.

Шютце не дослухався, байдуже посадовив пораненого селянина до стовпця. «Свій чи ні?..» – ловив Вадим навіть подих.

Справді, жодного пострілу більше не було чути з лісу. Партизани зникли чи причаїлися. Штурмовики дисципліновано з автоматами напоготові виладналися рідким цепом з обох боків шляху. Навіть шофери доповнювали ті бойові лави.

Мінери, озброєні шукачами, легко знайшли ледве замасковані нашвидкуруч чотири підривні прилади і біля кожного з них поставили водія легкового авто. Офіцер сторожко обійшов ці місця і знов наблизився з літнім перекладачем до пораненого селянина.

– Хто ти? – переклав фельдфебель байдуже запитання офіцера.

– Взагалі людина, а по-їхньому,– куркуленко, що ж тут незрозумілого. Ось і документи... Братики, рідненькі. Може, підвезете хоч до першого села? Вони ж мене тут розшматують. Рідненькі-і...

Тепер перекладач переглянув документи селянина – старий паспорт, якусь довідку. В голові досі ще переварював для себе отой цинізм куркуленка. Не будучи сам ніяким передовим елементом, не кажучи вже комуністом, Шютце мав свої погляди на цю винищувальну війну, взивав її звірячою. А це диктувало йому, принаймні на самоті з совістю, деякі симпатії до комуністів. Ледве не постраждав на передовій за необережне слово про жахи кровопролиття, насилу викрутився і перекинувся з знаннями російської мови на перекладацьку службу. Куркуленко в його очах спочатку справедливо здався ворогом комуністів. Фельдфебель мимоволі повірив у ті жалюгідні вигуки і відчув антипатію до цього «типа».

– Паспорт недійсний. Старий,– таки вибилося наверх почуття огиди до куркуленка.

– А як же б ви хотіли, рідненькі! Чи гадаєте, що вони дали б мені на цю втечу новісіньку путівку? Спасибі війні, вирвався з Донбасу. Ще б трошки, і... порятунок,– у взятому тоні говорив далі «тип».

Офіцерові набридло це сльозливе приказування, перестав слухати послужливий переклад фельдфебеля. Повернувся на якусь репліку мінерів і пішов. Есесівець досі ще переглядав документи. Ніби сам до себе грубо вилаявся, і в тому Вадим відчув намагання сказати щось суттєве. Що не свій, це вже тривогою продиралося в бентежну свідомість. А може, це все маскування? Треба рішатись, кращого випадку не буде.

– Щасливий ти, браток! І їхню та й нашу мову знаєш. А тут...

– Такому гадові мова не потрібна. Сичатимеш і так. Пораджу автоматникам...– пробубонів, не стримавшись, фельдфебель.

Це вже була інша мова! Він обурений поведінкою куркуля, значить...

– Стривай радити, Сергію. За що гину? Всі ми... люди.

– Людина,– ще одворотніше вимовив есесівець, не добравши сенсу, але насторожившись від того «Сергію». Розумів, що як на приманку ловлять його тим «Сергієм». Кинув межи очі документи і вхопився за маузер біля бока. Це не був конспіративний жест. Вадим відчув серйозність моменту, захитався під ним грунт. І наважився: другого випадку не буде.

– Ой людоньки... Я ж тебе шукаю! Придурююсь, життям ризикую...– майже пошепки старався Вадим.– Бременський Сергій велів. Пісня є така – чув? Звичайно ж, не чув. Де вам! То будь же людиною, фельдфебелю! Зрозумій, що недаремно співається: «Бременський Сергій велів!»

Есесівець різкіше обернувся на той шепіт. З якоїсь інерції ще замахнувся кольтом, але тільки штовхнув важким чоботом у дужу ногу.

– Що ти мелеш, божевільний! – поглянув просто в очі. Жест був надміру злостивий, слова теж не обіцяли миру. Але очі!..

Вадимові раптом здалося, бо саме цього й хотілось, що фельдфебель догадався про його наміри знайти конспіративний зв'язок. З ким, для чого? Чи не провокація, допитувалися очі. Ледве не вискочать з орбіт, заклопотані. Аж піт у Вадима виступив по тілу від догадки про ті вагання фельдфебеля. Помилка, а чи успіх? Розуміє,

що фельдфебель, вагаючись, сприймає довіру партизана, готовий допомогти.

– Стріляй, виродку!– заволав Вадим. І тут же німецькою мовою прошепотів скоромовкою: – Скажеш тому гадові, прикордонному чиновникові, щоб він обов'язково впізнав комуніста на побаченні в таборі. Чуєш? Бременський Сергій велів! Щоб він упізнав і ствердив, що бачив у того комуніста німецький, а не радянський паспорт! Хай каже правду, а не те, що треба фашистам. Та не забудь передати: «Бременський Сергій велів». Так і скажеш: «Бременський Сергій велів» – зрозумів? Для того ж і комедію оцю влаштували. А то б не доїхати вам... Отже, німецький паспорт і «Бременський Сергій велів». Тепер стріляй, тільки ж мимо, друже! І зіпхнеш під укіс... Ой гади! – заверещав уже російською мовою. І з радістю відмітив, як блиснули інші вогні в очах за склом окулярів у есесівця, як по-змовницькому скліпилися обоє очей, а уста прошепотіли: «Бременський Сергій велів...»

– Людочки, за що гину! – верещав Вадим, тамуючи сміх радості.

Пролунали два постріли з пістолета, порснули сніжні бризки поруч, і дужий штовхан ногою в плече зіпхнув Шостопалька з високого укосу. Дії есесівця остаточно переконали, що таємниця потрапила не до ворога. Аж унизу колючий кущ глоду стримав падіння Вадима. Шостопалько застиг, дограючи цю ризиковану роль. Ледве бачив щілинками «мертвих» очей, як мінери зняли з мосту запальники мін і прорегулювали проїзд автомашинам через міст. Автоматники буксиром зачепили підбите авто, останніми пробігли через міст до своїх машин. Заревли мотори. За мить, заглушивши всі шуми автоматними чергами з задніх машин, есесівці рушили далі. Валка машин сховалася за поворотом автотраси.

Віктор перший прибіг до Вадима з лісу, вхопив за плечі, щоб підняти з землі. Та Вадим у ту ж мить пружно звівся й сів.

– Порядок! Повний порядок!

– Значить, повний порядок, Вадю?

– Чудовий народ оці підпільники, тільки... якісь чудні!

– Старий, молодий?

– Станіславових літ. Він таки німець, видать... А важко ж йому, біднязі, калічити мову! І школи ще не має... Чи ж я не переплутав пароль: «Бременський Сергій велів»?

– На цей раз – Бременський, Вадиме, Бременський!

Ошелешений такою зустріччю, фельдфебель Шютце відчув, як ніби захитався під ним грунт насипу, в очах замиготіли солдати, офіцер. Мимоволі глянув униз, куди безладно, неначе труп, падав селянин. «Бременський Сергій велів! Тепер стріляй, тільки ж мимо, друже!» Яка бездоганна вимова у радянського партизана!

Фельдфебелеві тепер-то вже треба було грати – йому довірено таку таємницю! Але ж кому адресується вона, потрапивши йому лише, як на етап? Офіцер наказав рушати далі, мінери скінчили свої справи. Шютце пробіг повз легкові авто до свого всюдихода, в якому їхав і офіцер поряд з водієм. На задньому сидінні з фельдфебелем сидів і польський перекладач. «Може, він?» – торкнула думка. Але, пробігаючи повз машини, Шютце побачив у одній з них і того прикордонного чиновника, одягненого в свою казенну форму. Невиразне обличчя отупілої, засняділої людини. Спробуй домовитися з таким... «Бременський Сергій велів!..»

Валка машин неслася вже по території Польщі. Комендатура, де вони підночовували, попередила, що на польській землі партизанських наскоків треба сподіватися навіть удень. Шютце аж зворухнувся від раптової думки, що зараз партизанський напад був би таким зручним моментом для розмови і, може, для поквитання з тим чиновником.

Але поговорити з чиновником так і не пощастило аж до самого Освєнціма. Хоч би знати, чи не того самого майора-комуніста мають допитувати, з-за якого і його вирядили в таку складну подорож.

Жозеф Бердгавер – згадав прізвище комуніста, про якого говорив офіцер з чиновником на попередній ночівлі. Жозеф Бердгавер – типове німецьке ім'я. Навряд чи потребували б для розмови з ним перекладача-знавця російської мови. Жозеф Бердгавер «Бременський Сергій велів...»

У приміщенні комендатури Освєнціма здибався на якусь мить з прикордонником у приймальні перед кабінетом, куди зайшов офіцер прибулої групи. Тут було повно офіцерів, штурмовиків, есесівців. Чиновник, зайшовши разом з офіцером до приймальні коменданта, відразу ж сів у крісло. Його привезено сюди лише на очну ставку з Бердгавером.

– Хайль Гітлер! Вітаю вас. Здається, ми з вами разом їхали ці дві останні доби,– ніби знічев'я звернувся фельдфебель, спинившись біля чиновника в кріслі.

Чиновник щось пробурмотів собі під носа, схопившись з крісла. «Наляканий, здається, і тупий...» – констатував у думці Шютце. Другого випадку зустрічі важко чекати тут, у такому жахному закладі. До того ж вирішується доля людини. Певне, німців вони не палитимуть в отих пекельних печах...

– Чи справді досі пам'ятаєте того бременського комуніста? Адже минуло стільки часу! – запитав між іншим, неначе й співчуваючи чоловікові.

– Бременського? – похопився чиновник.– Ви певні, що він був бременський?

– Диявол їх розбере, цих комуністів. Пам'ятаю, що і наш особливий відділ армії мав справу з якимсь комуністом Бердга...

– Бердгавер! Справді, прізвище цього Бердгавер. То не... Варшава?..

Фельдфебель відчув щось нове в людині, чиновник теж вишукує привід для розмови.

– Яка там Варшава? Типовий бременський. Напрочуд німецьке прізвище,– поквапився відповісти.– Десь, мабуть, з півночі Німеччини. Робітник судоверфі, портовик. То вам і не сказали досі? А... «Бременський Сергій велів», це точно. Сміху було: всі захоплювалися цією єдиною російською фразою...

В цей час ворухнулися двері, міг вийти офіцер, з яким прибули вони сюди.

– Хайль...– відкозиряв Шютце, поспішаючи в ті ж двері на явку до коменданта. І встиг помітити, як чиновник аж похопився притримати його ще біля себе. Уста, на диво, по-ідіотському скандували пошепки: «Бременський Сергій велів!» Скільки клопоту завдав чоловікові. Напевне ж, це не йому адресувалося.

З дверей дійсно вийшов той офіцер, який привіз цього на очну ставку. Вийшов не сам, а з молодим, в ад'ютантських аксельбантах есесівцем. «Молодий, а яке бите це есесівське щеня!» – мимоволі подумав. «Щеня» окинуло поглядом приймальну, ніби несподівано зустрілося очима з чиновником. І здалося тому нещасному, що в ад'ютанта на устах, як і в нього, бринить якась фраза – теж зв'язок шукає, а чи провокує? Підійшли до чиновника, спинилися. Він важко зітхнув, ніби і не помітивши тих спазматичних посмикувань уст ад'ютанта.

– Вам доведеться пройтися з ад'ютантом. Там скажуть... Раджу добре роздивитися і пригадати, якої держави паспорт мав той комуніст.

Шютце міг би ще і не йти до коменданта. Та повертатись до чиновника ще раз не наважився: можна викликати підозру принаймні у нього ж. Рішуче зайшов на прийом до коменданта. До того ж раптова думка, нарешті, знайшла якийсь вихід. Швидше б до коменданта!

Полковник військ СС зустрів його з-за столу допитливим поглядом примружених очей. «Людина вкрай зморена»,– констатував Шютце. Щаслива ознака.

– Хайль Гітлер! – чітко відрубав фельдфебель, доповнивши ту чіткість міцним пристукуванням каблуків.– Фельдфебель Шютце, відібраний за спецнаказом з перекладачів особливого відділу штабу!

– Мова? – ледве видушив з себе полковник.

– Російська! – також піднесено відрізав фельдфебель.– Три роки мюнхенської спецшколи російської мови, два роки праці в державній комісії розвідки при...

– Досить! Відпочинок лише до ранку. Праця в групі Норд-Ост! Завтра з'явитесь до капітана Брюнне. Все...– полковник ударив долонею по розпухлій папці з паперами.

– Дозволите? – запросився Шютце, перемігши вагання. Полковник тільки підвів голову, але очей не роз-кліпив дужче.

– Разом зі мною привезено того... на очну ставку з якимсь комуністом.

– Ну?

– Він може... не впізнати, завагатись.

– Що ж порадить фельдфебель? – Трохи розкліпилися очі в коменданта, уважніше оглянув фельдфебеля.

– Нехай би свідок посидів прихований в час допиту того ворога. Напевне, пригадає, давно ж не бачилися.

Полковник відвернув погляд, ще більше примружив очі. Товстим червоним олівцем заклопотано стукав по столу. Думав, а чи просто грав?

– Фельдфебель давно працює перекладачем на допитах?

Шютце вважав за найдипломатичніше знизати скромно плечима і нічого не сказати. Це ж так зрозуміло, що він не новак у цій справі.

– Чудово, фельдфебелю. Повернути до мене ад'ютанта. Молоде, вчитися йому ще та вчитися!

– Єсть позвати ад'ютанта! Хайль Гітлер!

Фельдфебель чітко повернувся і, мов вистрілений, вискочив з дверей до приймальні. Ад'ютант уже відкозиряв офіцерові, який вийшов разом з ним від коменданта і заговорив до чиновника.

– Момент! – тихо гукнув Шютце до ад'ютанта.– Гер полковник наказав заховати свідка і дати йому можливість послухати допит того комуніста. Але так, щоб свідок міг бачити його, роздивитись і... пригадати. Зрозуміло?

– Цілком. Хайль...– відкозиряв ад'ютант, різко обірвавши розмову з прикордонником.

Як і годилося, в цій жахній установі, допит Жозефа Бердгавера другого дня провадили майже серед ночі. На цей раз допитували не в тій камері слідчого, обставленій приладами для кривавих допитів, а в сусідній кімнаті одного з помічників коменданта – капітана Брюнне. У широкій кімнаті поруч з портретом Гітлера висів дротяний нагай, аж чорний від людської крові. Кімната була обжита: стільці, навіть диван, висока спинка якого майже закривала віконце до сусідньої кімнати. Допитуваний пам'ятає і ту сусідню кімнату, і віконце з неї. Кілька разів і його допитували кати через те віконце. Бо за ним у кімнаті були всі жахні прилади звірячих методів допиту.

Сьогодні віконце недбало заставлене диваном, поверх спинки якого зяє чорна прірва неосвітленої кімнати. Арештант відразу зрозумів, що з того чорного отвору за ним стежать такі ж кровожерні кати.

А за стіною на цей раз в глибу кімнати за арештантом стежили аж двоє. Молодий ад'ютант, як ретельний службист, мусив супроводити свідка на ці таємні розглядини. Зроблено справді винахідливо: з темної кімнати було добре чути і крізь віконечко добре видно арештованого, що сидів боком, освітлений сильними лампами.

В цій кімнаті допитують востаннє – це знав і Берд-. гавер. Потім, якщо не «лабораторія», де робляться жахні експерименти з кров'ю арештанта, то крематорій. Бердгавера довгий час взагалі допитували якось по-особливому. Обвинувачення в зраді батьківщини було записане лише в першій картці арешту. Але жодного факту тої зради не наведено. Старий і давній запільник, комуніст, він мав бездоганні документи. Ще задовго до іспанських подій його розшукували по всій Німеччині як зрадника, який буцімто змінив громадянство на радянське. Під час іспанських подій стало відомо, що він – солдат Інтернаціональної бригади. І знову зник безслідно. Лишалося тільки одне – пересвідчитися в зраді, в переході в підданство до «російського комунізму». Але саме це лише натяком звучало в тому доносі і жодним фактом не було підтверджене. Бердгавера заарештували в діючій армії, десь на Київському напрямку, коли він особливо виявляв охоту піти в індивідуальну розвідку. Найдивовижнішим було те, що в армії він служив під власним ім'ям. Нікому й на думку не спадало, щоб під справжнім ім'ям міг приховуватися невловимий підпільник-комуніст. Після арешту, коли переглянули його речі, знайшли в них лише якусь пом'яту партизанську листівку з підписом «Маруся». Знайшли якийсь пакувальний папір у речах. В листівці було кілька підкреслень. Це давало якісь підстави запідозрити в намірах дезертирувати. Та й тільки...