Текст книги "Кленовий лист"

Автор книги: Иван Ле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

А як би придався їм цей Бердгавер з його радянським підданством, з партійним стажем і такою бездоганною російською вимовою!

Допитував сам помічник коменданта капітан Брюн-не. Він сидів не за столом, де мав усі кнопки сигналізування, а поруч. За його столом сидів новий перекладач, фельдфебель Шютце. Вдивлявся в хворобливе, змучене лице літньої людини. «Бременський Сергій велів» – не виходило з голови. Що воно дасть нещасному, коли цей допит у нього останній.

Капітан ставив питання нарочито голосніше, аніж те було потрібно. Старому підпільникові неважко було зрозуміти, що цей допит робиться «за диван». Так, він справді старий комуніст, але німецької, а не якоїсь ін: шої компартії. Компартія існує ще з 1918 року. Нічого дивного в тому, що й він, молодий робітник бременської судоверфі, через два роки теж став членом тої робітничої партії... В страйках? Звичайно ж, брав участь і в страйках нарівні з іншими робітниками. І в іспанських подіях також брав участь разом з кількома сотнями німецьких комуністів, аякже! Солідарність... Чому переходив кордон? Бердгавер ні на мить не замислювався, чітко відповідаючи на кожне запитання. Всі тоді тікали в еміграцію, бо на батьківщині була гонитва на комуністів. Франція теж виселяла. Треба було кудись діватись, десь пересидіти тривожніший час. Та вже за кілька місяців він повернувся на батьківщину, спочатку в Рур, до Кельна, потім знов, до Бремена і, нарешті, в глибоке запілля.

Арештованому показали кілька фото. Капітан уже який раз витирав рясний нервовий піт на чолі. А Бердгавер спокійно милувався знімками. Ось жінка з дитиною – для Шютце теж були цікаві ті фото, з охотою їх роздивлявся. Потім те саме дівча у формі вихованки дитячого будинку, студентка, доросла жінка, схожа на свою матір...

Помічник коменданта вдивлявся в обличчя, особливо в очі комуніста. Хотів вловити бодай би якийсь порух, трепет повік, брови, зміну в очах. Комуніст переглядав фото, довго спиняючись на кожному з них. Часом здавалося, що й забував, де він, що з ним. Але ні капітан, ні Шютце не вловили жодного зрадливого тремтіння в нерві ока, з чого можна було б зробити якісь висновки. Тільки коли з останнього фото на комуніста глянуло веселе дитинча в коротенькій сорочечці, він різкіше перевернув його, прочитав майже вголос: «Ніночка». Щось ніби зрадило його. Бердгавер ворухнувся. Але тільки щоб запитати:

– Це що ж, та сама дівчина в дитинстві?

– Ні, то... «Варшава, сила Сергія», або твоя онука, зраднику! – не витримав капітан.

Бердгавер розкотисто засміявся, поклавши всі фото на стіл.

– Дякую за культурну розвагу,– спокійно мовив. Те, що кати досі не знали нового пароля, користалися старим, особливо його порадувало.

Чиновник прикордонної служби в суміжній кімнаті лише внутрішньо зворухнувся, коли Брюнне так чітко висловив той старий пароль. Рукою витер піт з чола, відчував, як мліють ноги, як занило в грудях від напруги, коли слухав ту чудово завчену для численних допитів розповідь старого комуніста, спостерігав його спокій і впевненість. Все так бузсумнівно і так просто! Безперечно, слідчі теж розуміють його спокійну впевненість. Та це ж підказало, що саме очна ставка з ним, прикордонником, мусить кардинально вирішити долю Жозефа Бердгавера.

До самого ранку Шютце так і не міг заснути, повернувшись після допиту. Голова тріщала від тисячі проблем, так раптом висунутих за ці кілька діб. Повертаючись із допиту до гуртожитку, де мав тимчасово оселитися, несподівано здибав того ж ад'ютанта.

– Звичайно ж, упізнали бременця?

Ад'ютант раптово озирнувся на нього – тепер його погляд був живий, а не мертво службовий, як до цього. Двоє есесівців при ньому козирнули Шютце і поспішили в іншому напрямку. Лише відходячи, ад'ютант обернув голову, тихо по-змовницькому відповів:

– Звичайно ж, упізнав Бердгавера, як Сергій велів, прошу не турбуватися...– і зник у сірому мороці.

...Передранкова тривога в таборі не здалася чимось ненормальним для такого закладу. Шютце змушував себе таки заснути. Чи ж заснеш, коли голову тривожила та сакраментальна фраза, яку почув уже з уст молодого комендантського ад'ютанта. Прокинулися всі в кімнаті, заговорили, чортихалися собі в кулак.

– Алярм! (Тривога! (нім.)) – прорепетував вартовий, відхиливши двері і відразу нестримно грюкнув ними. В наступну мить двері бурею розчинилися і до кімнати вскочило кілька озброєних вартових концтабору.

– Шютце! – гукнув старший ще з порога.

– Хайгітл...– прорепетував стривожений фельдфебель.

– Алярм! До коменданта!

– Що трапилося? – запитав, надіваючи на ходу шинелю.

Старший вартовий півшепотом повідомив:

– В'язень Жозеф Бердгавер зник! Капітан Брюнне застрілився.

– Бердгавер зник, як то зник? Може, спалили в камері?..

Це була необережність. Вартовий окинув фельдфебеля переляканим поглядом.

– Зник, утік! На тому ж авто, в якому прибув прикордонний свідок і разом з ним зникли два есесівці. Свідок теж з ними. Вони свої. Ад'ютанта, пораненого при спробі втекти, прихопили в авто. Чиста робота! Фельдфебель, до коменданта!

Раптом підскочив до Шютце червоний, спітнілий від бігу, розхристаний, неначе тільки-но з бійки, есесівець і з розгону клацнув наручними кайданами, заковуючи в них фельдфебеля. Присутнім здалося, що фельдфебель ніби й чекав цього, послужливо простягнувши руки.

«Оце конспіратори!» – досі ще захоплювався фельдфебель, пригадуючи молодого ад'ютанта і непоказного, мовчазного чиновника, що влаштували втечу такому в'язневі.

Лише в камері дізнався від вартового, що ця втеча готувалася давно і мала статися на день пізніше. їхній старий пароль розшифровано арештантом-провокатором. його кілька день тому знайшли в камері мертвим. Отрута. До останнього дня дошукувалися співучасників. А вони втекли на день раніше через прорізані заздалегідь колючі дроти. Той самий водій авто, який віз чиновника, ті ж есесівці з його охорони...

Через кілька годин скаженої гонки по лісових хащах і бездоріжжю авто спинили озброєні лісовики. Вони оточили машину, спрямувавши на неї автомати. Шофер відчинив дверці, визирнув.

– В чому справа, партизани? – запитав, не певний, що справді натрапив на той інтернаціональний загін партизанів у Польщі, який йому був потрібен.– Бременський Сергій велів,– ніби розпочав розмову.

– Го-го! Вилазь, браток,– російською мовою озвався партизан, за звичкою протерши пучкою юнацькі вусики.

– Партизани? – похопився Бердгавер з авто. – У нас поранений.

Лука Телегін обернувся до гурту своїх. Кілька чоловік кинулися до авто. Пораненого молодого ад'ютанта обережно винесли з машини, поклали на землю за кущем. Хтось присвітив ліхтарем з-під поли. Телегін продерся крізь гурт до пораненого.

– Поранений, ще з годину потерпиш? Наш лікар там...– обізвався російською мовою.

Бердгавер швидко переклав ад'ютантові ту фразу партизана.

– Потерплю. Тільки б зав'язати, бо я рукою тримаю весь час рану,– переклав Бердгавер фразу ад'ютанта.

– Зав'язати? Костю, ти в нас запасливий, бинта маєш? Перев'яжи товаришеві плече. Ну, як операція? До речі, з цієї хвилини бременський пароль скасовується... То ви і є товариш Бердгавер?– запитав Телегін у найстарішого, що досі ще був в арештантському одязі.

– Так, дякую красно. Я і є Жозеф Бердгавер. А ви росіянин?

Бердгавер підійшов привітатися і обняв молодого партизана, на плече йому поклав свою голову. Скаржився, а чи просто тамував почуття, зустрівши по-справжньому вільну і сильну тою волею людину? За хвилину заспокоївся, знову звернувся до партизана російською мовою:

– Нам конче треба перекинути товариша прикордонного чиновника до французьких партизанів. Йому б лише пристойні документи і надійний супровід хоч би до чехів.

– Може б, перечекав у нас? Фронти зараз дуже рухливі, наближаються. Можна й на несподіванку налетіти.

– Фронти наближаються? А партизанка... Маруся?

– То ви, папаша, і нашу Марусю знаєте? Нас двоє тут, сапери з її загону.

– Я– Марусин батько...– ледве вимовив старий комуніст, знову спираючись на надійне плече молодого, дужого партизана-росіянина.

12

До того, як розігралася та комедія в поліцейській дільниці Мадріда, капітан Горн і Лужінський були спочатку тільки інтернованими в Іспанії чужинцями. Ганс Горн, німецький військовий льотчик, мав якісь об'єктивні підстави опинитися в цій нейтральній країні. Але Станіслав Лужінський повинен був викручуватися, називаючи шляхи своєї емігрантської мандрівки в цю країну.

Льотчик Горн так виклав свої зізнання в поліції Мадріда:

– Зустрівся я з ним як з кореспондентом преси, ще перебуваючи в шпиталі. Подобався, цікавий! Тоді і запросив його до себе в готель. Але в готелі...

– Випили при зустрічі...– якось зовсім недоречно підказав поліцай.

І Горну раптом стало гидко брати участь у цій справі. Здалася ганебною його роль виказувача поліції, хоч поліція й нейтральної держави. «Кому виказуєш?» – допитувалися настирливі нотки совісті. От билася людина сюди за скільки земель з благородним прагненням допомогти матері розшукати її дитину, але натрапила на нього і провалилася...

– Ну, звичайно ж, випили,– майже знущально всміхнувся Горн більше від свідомості, що добре діло таки перемогло.– Випили і розговорилися.

– Поскандалили? – підказував далі поліцай, аби хутчій покінчити з цим усім.

– Які годиться в таких випадках... («Звідки в нього така певність?»).

– Не пригадаєте, бува, якими саме політичними моментами керувалися ви? Бо вчора ви лише натякнули про це.

– Натякнув? – Льотчик блискавично згадав про ті «натяки». Мов окропом обпекли вони сумління людини.

– Пригадую єдине, що ж тут незрозумілого: він дорікав мені недосконалістю, гарбою взивав наші найкращі в світі винищувачі «Мессершмітти».

– Вас це образило?

– Мало сказати, образило. Та за це...

– Все ясно, можна далі не говорити. Ви перший ударили, а він?

«Невже справді цій тупиці все так ясно?» – дивувався льотчик. Та треба ж відповідати.

– Він? Та я вже і не пам'ятаю... В якому стані він зараз, прошу? Можна з ним побачитись?

– Цілком нормальний стан. Запевняє, що коли б ви перший не вдарили його, то він побив би на вашій голові стілець. Завзятий! Запевняє, що саме ви змушені були оборонятися і, на щастя своє, перший ударили. Власне, після його допиту поліція не має права тримати вас далі під арештом.

– А його?

– Він...– поліцай допитливо подивився на Горна.– Він комуніст. Ви знали про це? До того ж хоч і комуніст європейського континенту, але якось-то пов'язаний з тою державою... Дивовижна держава: всі комуністи світу в'яжуть свою долю саме з нею!

– Це безглуздя, що ви... говорите? – раптом заявив Горн, ледве втримавшись, щоб не сказати якоїсь грубості. Йому стало соромно перед комуністом. Блискавично уявилися нові жахи, які судилися комуністові поза межами цієї нейтральної країни, хоч вона поквапилася вже взяти його в залізо. Поки що лише в залізо, а потім і... вогонь, безглузда смерть в «стерилізаційній суспільства»... Хоч зараз Горн відчував тільки сором, але чому ж так намагався свідомістю переконувати себе, що саме ці, а не інші, може, і сильніші для патріота почуття зачіпали його. Щось принципово більше заперечував. Словами ж переконував поліцейського.

– Це безглуздя, прошу повірити мені. Ми обидва німці, трохи випили, зрозуміло, самі й помиримося.

– Стривайте, стривайте. В тім і лихо, що той категорично заперечує п'янку.

– Ідіот! Прошу очної ставки і... припинення цієї комедії.

Поліцейський не зовсім дружньо зреагував на ту сміливу заяву, але так уже повелося в цій країні: до вихваток німецьких підданців ставитися з поблажками. Адже це... німці! Он Росію перемагають! Сталінград, Москва... Курськ!..

Усі ці міста чомусь давно вже випали з щоденних інформацій. Та й самі інформації стали навдивовижу скромні: «Без змін...» Але ж це... гітлерівці!

– Хвилинку. Зараз запитаю обера.

І вийшов. Горна мучили докори совісті, переборюючи якісь інші відчуття гідності капітана збройних сил Німеччини. В голові страшним калейдоскопом промайнула ота остання розмова в номері готелю, скандал і арешт, нудні безконечні слідства, допити. Як гарячою фарбою обдало всього, коли пригадалися перші зустрічі з поліцією і палкі запевнення поляка, що він німець. Як нелюдяно повівся тоді капітан Горн, різко заперечивши те твердження комуніста. Адже це людина майже вічного запілля! Яке мав право син рурського гірника Ганс Горн топити цю людину?

За звичкою вдарив кулаком у долоню другої руки, пройшовся по брудній поліцейській кімнаті. Гостро відчув специфічно поліцейський дух цієї установи, пропахчені димом тютюну кімнати, стільці, папери. Відчинилися двері, першим увійшов Лужінський. За ним – знайомий слідчий і двоє вартових. Руки Лужінського були закладені за спиною, на них сором'язливо шелестіли металеві наручники.

– Здрастуйте, Станіславе,– звернувся льотчик, шукаючи розрядки своїм пригніченим почуттям.

– Вітаю,– в тон йому обізвався Лужінський, гостро вдивляючись просто в очі. Неважко було зрозуміти той запитливий погляд. Горн витримав його, чим запевнив, що він досі словом ще не обмовився про острів і дітей. По тому, як полегшено зітхнув Лужінський, навіть усміхнувся, зрозумів, що саме цього найбільше боявся комуніст.

– Я хочу висловити вам подяку і сердечно прошу пробачити мені. Ви з благородних намірів навіть не призналися, що спочатку я впоїв вас у ресторані, напився сам і потім у своїм номері ще й образив...

– Дрібниці, гер Горн. Коли б ви з метою оборони не паралізували своїм ударом мій розмах стільцем, то було б значно гірше. Дрібниці. Ось тільки мене чомусь навіть закували в наручники. Це зовсім не схоже на добропорядне ставлення до політемігрантів.

Капітан Горн енергійно запротестував. Це, зрештою, його справа честі, справа гідності капітана повітряних сил німецької армії!

Цей енергійний протест зробив свою справу. Адже протестував ас повітряних сил армії Гітлера! Для поліції нейтральної Іспанії це ім'я не було нейтральним.

З Лужінського зняли наручники і обох відпустили до готелю. Щоправда, відібрали підписки про невиїзд, доки не вирішаться остаточно справи Лужінського. А їх личило вирішувати в Берліні, до якого в ці військові часи дістатися ставало все важче.

В такому благородному пориванні капітана Горна не було чогось награного, нещирого. Він і на самоті визнавав, що ця зустріч і зближення його з польським комуністом Лужінським впливала на краще в його загальнолюдських настроях. Він частіше почав згадувати Рур, де його батько, певне, й досі працює на шахті. Як шкода, що дитячі і юнацькі роки прожиті не разом з ним. Можливо, конфліктом між матір'ю та батьком і досі пояснюються його, Ганса Горна, ідейні роздоріжжя, які раптом стали аж тут такими ясними...

Аж до пізньої весни жили в Мадріді на увазі поліції. Нікуди не з'являлись, але і не випадали з тої щоденної уваги. Нарешті, обох покликали в центральну канцелярію, де вручили документи про висилку з Іспанії до Берліна! Радіти, а чи сумувати? Якось і не спромоглися за нагальним клопотом розібратися в усьому. Для капітана це був майже ідеальний вихід з такого непевного становища. А для комуніста Лужінського?

Єдине, за що вхопився в першу мить: висилають без поліцейського супроводу! Без поліцейського супроводу аж до першого пункту міжрайонної гестапівської комендатури в Перпіньяні!

– Можете покластися на мене,– трохи самозакохано запевнив Горн Лужінського в поїзді. Льотчик досі ще не знав про втечу комуніста з концентраційного табору, про те, що легальне повернення його до Берліна рівнозначне смерті.

– Дякую,– тихо мовив підпільник.– У росіян на такий випадок є чудове прислів'я. «На бога надійся, а сам не плошай!» Мудре прислів'я, га?

Льотчик акуратно склав документи на обох і заховав до спідньої кишені. Їх тільки-но перевірили востаннє іспанські прикордонники, кинувши тим самим обох емігрантів із своєї голови. Лужінський сидів у купе навпроти Горна і пробував збагнути настрій льотчика. Акуратність – це не єдина типова ознака вихованого націстами німця. Але і ця ознака важлива.

Зовсім байдуже поліз до кишені за куривом. Коли Горн звернув увагу на той клопіт свого супутника, Лужінський уже тримав сигарету в зубах, марудно видобуваючи з якоїсь кишені запальничку. «Невже запалить?» – занепокоївся Горн, озирнувшись на купе. Воно було порожнє, бо навіть той поліцейський, що супроводжував їх до кордону, попрощався під час останньої перевірки документів.

– Вийдім, я теж запалю,– таки не витримав льотчик, щоб запобігти неминучому порушенню залізних правил німецької акуратності: в купе поїзда не палять.

– Ах, пробачте. Так, так, давайте вийдемо. Я, знаєте, трохи збуджений. Така невідомість, погрозлива невідомість.

– Не раджу вам нервувати, Станіславе, ви ж бо... зі мною!

– Дякую, гер капітан. Цілком покладаюся на вашу добропорядність. А це справді хороше, шо ми вийшли з купе. Такий чудовий вечір. Вам добре відомі ці благословенні краї?

Капітан через плече озирнувся на «благословенні» краї за вікном вагона. Поїзд неначе розганявся, щоб завидна проскочити якусь безладно зарослу перелісками напівгірську місцевість.

– Східні Піренеї!.. Щоб добре відомі, то й не похвастаюся. Коли летиш через них, рельєф нівелюється. Та й не дивимося ми на нього... На кордоні ми зобов'язані з'явитися до комендатури в Перпіньяні. Поїзд не спиниться аж до тої станції, можна ще і задрімати б.

– З досвіду знаєте, а чи повідомив той, на кордоні? – перепитав Лужінський, теж напівбайдуже оглядаючи зарослі лісами пагорки.

– Повідомив. Я слово дав.

Льотчик викинув за вікно зовсім потухлу сигарету. Говорити не хотілося, та й не було про що. Справді, той Перпіньян з його комендатурою ставав такою загадкою, а на совісті льотчика був комуніст, підпільний борець проти фашизму. Говорити зараз про щось було надто важко.

– Капітане Горн, ви стрибаєте першим! – раптом майже скомандував Лужінський, рвучко відчинивши вихідні двері вагона. Гамір і вихровий вітер немов заглинули ту фразу, вимовлену крізь зуби.

– Гер...– щось хотів заперечити капітан.

В ту ж мить рука Лужінського шугнула до глибокої кишені штанів, і Горн безпомилково визначив у ній типовий офіцерський кольт,

– Н-ну!– підігнав комуніст.– Стрибайте вперед і не падайте! Я за вами.

Ні щось вирішити, ні заперечити льотчик уже не встиг. Десь у вагоні шаркнуло вікно, опустившись, а чи піднявшись. Але то з протилежного боку. Дужий штовхан, і Горн полетів, спрямовуючи виструнчені ноги просто в укіс насипу. Майже разом з ним стрибнув і Лужінський. Льотчик ледве встиг помітити, як промелькнув у його руці чорний, лискучий пістолет. Поїзд, немов заглинаючи час, надсадно прогуркотів над самими їхніми головами.

– Треба думати, що моє життя в небезпеці, гер комуніст? – нарешті, запитав Горн, слухняно крокуючи попереду Лужінського. Ні озиратися, ані спинятися йому Лужінський не радив, як не радив і пробувати тікати.

– Гарантую цілковиту безпеку лише при умові: не чинити ніякого опору і мовчати.

Так і заглибилися в гірські хащі. Місячна ніч перетворила лісові пагорки на чудовиська, які причаєно чекали в сріблястому освітленні місяця. От-от кинуться на цих двох сміливців і заглинуть їх. Ні доріг, ані звіриних стежок у цю нічну пору не розпізнаєш. Мінилися лише скелля, кручі, лісові байраки. Двоє людей мовчки поспішали, не обираючи напрямків. Власне, Горн, що йшов попереду, якось-то обирав напрямок, а Лужінський невідступно крокував за ним.

За цей досить довгий і складний час їхнього зближення і невільного чи й вільного співжиття була можливість гаразд вивчити, пізнати один одного. Що зробить з ним цей онімечений поляк, а чи сполонізований німець? Горн не міг сказати з певністю. Але в обіцянку за найменший непослух розстріляти його – вірив.

– Стійте, Горн. Сідайте... Чудово!

За кілька годин такої напруженої, нервової ходи льотчик відчув страшенну втому. Навіть не глянув під ноги, раптово сів на якусь хрящувату брилу, що спадала укосом з пагорба. Глибоко зітхнув, але ні словом не висловив якоїсь думки, яка, без сумніву, супроводжувала те зітхання. Хвилину мовчали. Капітан, немов зачарований, дивився лише перед собою в тьмяний морок низу. Навколишній світ був виключений з його уваги. Свіжа, але тепла ніч, безлюддя навкруги...

– Пропоную порозумітись,– почув позад себе.– Можете обернутись і... Взагалі давайте порозуміємося, Горн.

Обернутись, а чи продемонструвати свій настрій ображеного в найкращих намірах? Демонстрація під спрямованим на твою голову кольтом!

– Обернутись мені дозволяють, а чи...– капітан шукав слова, але клубки обурення так завихрили, що саме те, найпереконливіше для цього випадку слово зникло.– Ви... ви хам!

Нарешті вирвалося, вибухнуло обурення. Це не те, далеко не те слово, яким би хотілося прикувати поляка за таку жахну поведінку з приятелем. І таки обернувся. Різко, щоб не перехопив, бува, хто того погляду, обернувся. І вже ладен був вибухнути другим словом обурення, та так і застиг. Перед ним сиділа вкрай засмучена, зморена людина. Обома руками, зіпертими в ліктях на коліна, підтримував скуйовджену голову. Ні зброї, ані якогось войовничого остереження! Чи бачив він свого «арештанта» глибоко замисленими очима, Горн не був певний. А ніч, немов прислухалася до тяжкої задуми поляка, мовчала тим важким мовчанням, яке тільки на фронтах могли розбудити безумні вогняні шквали артилерії.

В першу мить Горн схопився на ноги, хоч як був зморений цим кількагодинним переходом по бездоріжжю з пагорба на пагорб. Навіть ступив крок до поляка. Обидві руки порожні, глибока задума і цілковита безпечність.

– Де ж ваша зброя, чорт забирай? – вирвалося обурення, притухаючи.

– Га, зброя? Будь ласка,– відповів, ніби повертаючись до дійсності. Рукою поліз до глибокої тайника-кишені. Щоб витягти зброю, довелося для зручності простягти і ногу.

Нарешті, воронячий глянець металу ледве блимнув на зламі скупих нічних променів місяця десь за деревами.

– Будь ласка,– подав кольта льотчикові. – Заряджений?

– Звичайно. Але... куля не дослана. На запобіжнику...– віддав і знову підпер голову обома руками.

Горн відчув себе, як у нестерпному чаду. Що це? Демонстрація, а чи й справді людина в тому напруженні витратила себе, знесиліла до краю. Звичним рухом військового витяг обойму з револьвера і, підкоряючись якимось незрозумілим законам товариської солідарності, віддав полякові ту обойму. Лужінський машинально взяв її і впустив у безодню кишені.

То що ж сталося? Ще більше нервував Горн. Підійшов і тихо сів поруч з Лужінським. Якусь мить помовчав, міркував, граючись пістолетом.

– Давайте порозуміємося. Ця містифікація нічого мені не пояснює. Для чого ви це зробили, чорт би його взяв?

– Що саме: висадку з вагона, а чи оці... збройні маніпуляції?

– Все оце, а особливо – маніпуляції.

Капітан аж тепер глибоко зітхнув, оскаженіння, нарешті, минуло. І теж підпер голову рукою, намагаючись збагнути все, що скоїлося за ці кілька годин.

– Дуже просто, дорогий капітане. Ви мусите знати, що я комуніст, який утік з гітлерівського концтабору. Коли б я справді не дорожив своїм життям, яке належить більше партії, ніж мені, повірте,– і пальцем би не зворухнув, щоб оце тікати з поїзда. А поза цим, доля тих дітей тепер на моїй совісті. Ви ж так легко вирішили повідомити про них владі! Не просто владі, прошу пробачити, а владі ворожій для цих дітей. Ну, хіба міг я вчинити інакше?

– Ви божеволієте, гер комуніст. Типовий шок божевілля...

– Ні, капітане, не те,– перебив Лужінський.

– На якого ж дідька ви вчинили оцей божевільний трюк, чому не домовилися ще у вагоні? У вагоні в нас якісь речі, харч. Можна ж було домовитися і...

– Стривайте. То ви вважаєте божевіллям саме цей акт втечі, а чи намагання врятувати дітей? Е-е, ні: прошу тверезо цінити той акт і зрозуміти, що другого виходу в мене не було. В Перпіньяні діє фашистська комендатура, і саме – гітлерівська. Для вас – це нормально, ви не комуніст і їхній же ас. А для мене, втікача від гестапо...

– Ви ж зі мною... В чому справа, чому ви регочете, Станіславе? Так, так, ви зі мною! І будьте певні, я не дійду до такого безглуздя, водити вас під націленим пістолетом.

– Це зробили б без вас. Навіть словом не запитали б. Який-бо ви наївний в цих питаннях! Та з одного я радий: ви правильно зрозуміли мою рішучість, або, по-вашому, брутальність. Це був крайній захід...– Лужінський несподівано занервував,– Усе ж я захоплений вашою витримкою, гер Горн! Пробачте мені той крайній захід.

Німець прибрав кілька камінців, зручно вмостився і ліг. З-за лісу, нарешті, вийшов немов надгризений диск місяця. Холодне, мертве світло ще більше здеформувало навколишній світ, блиснуло на металі кольта, якого віддав Горн Лужінському.

– Ну, гаразд. Усе це, зрештою, вже в минулому. Але я волів би мати якусь гарантію, що не повториться більше чогось подібного,– заговорив з дивовижним спокоєм.

Лужінський аж обернувся, звівши голову з рук.

– Подібного не буде, обіцяю. Але давайте справді домовимося, як чесні люди! Обіцяйте мені, що в своїх дальших діях не будете шкодити мені в єдиному: в поверненні тих дітей на батьківщину.

– Ха-ха-ха! Та ви й справді збожеволіли, гер комуніст! На диявола мені ті ваші діти! Ну, забирайте їх, цілуйтеся, виховуйте з них таких, як самі, комуністів. До чого ж тут оці мої поневіряння, оця... романтика! Романтика з кольтом над потилицею. Чортзна-що...– Трохи помовчав, озирнувся на поляка.– Що маю зробити, щоб запевнити вас у цьому, гер Лужінський?

– Я вірю вам. Пообіцяйте тільки, що на шкоду тим радянським дітям нічого не вчините. Якщо ж ваше серце дозволить вам ще і допомогти мені зняти нещасних з того якоря, ви залишите в моїй душі незабутню пам'ять.

– І все?

– Тільки й того.

– Боже мій! Треба було таку комедію ламать... Чому ми не поговорили отак раніше?

Тепер німець знов підвівся і сів поруч. Рукою майже грубо одірвав підперту правицю Лужінського і, затиснувши її, міцно та урочисто стрясаючи, підніс угору, як для присяги.

– Клянусь! Ні богом, ні дияволом, а совістю людською, батьком своїм – рурським шахтарем...

– Досить, вірю! Цього цілком вистачить! З цього часу я полюбив вашого батька і за велику честь вважатиму зустріч з ним!

– Ох, і чудний же ви, товаришу комуніст. Але сила! Цього не заперечиш. Чому ж відразу було не розповісти всього? Тепер даю слово, сам докладатиму зусиль, щоб повідомити Москву про тих дітей...

– Чудово, Ганс! І ми підемо кожен своєю стежкою до людського щастя. Яке буде, зате – своє щастя!

Через кілька хвилин вони обоє лежали на тому ж пагорку голова до голови, а ноги в протилежні боки і міцно спали. Ніч заколисала їх, як мати, приголубивши своїм безмежним спокоєм.

А стежки в обох тепер стали однакові. Обійшовши Перпіньян, вони заглибилися на територію Франції. Всюди зустрічалися якісь збуджені озброєні солдати. Їх доводилося остерігатися, та згодом виявилось, що то були партизани, які боролися не лише проти окупантів, а й проти капітулянтського уряду Віші.

Це радувало Лужінського. Не до них було зараз розгромленій внутрішнім фашизмом, розтерзаній гітлерівцями, знесиленій Франції. Проходячи завмерлими виноградними плантаціями Лангедока, Лужінський і Горн принаймні не остерігалися нападу фашистських патрулів.

Їх тут не було. Французьке населення на кожному кроці збуджено обговорювало трагедію своєї держави, так несподівано і ганебно покладеної під батіг фашистської диктатури, окупаційної і своєї. Сяк-так підхарчувавшись десь у непомітному кутку, Лужінський і Горн задніми дворами й занедбаними виноградниками, придорожніми перелісками просувалися до Рони, в Авіньйон. Надії на той Авіньйон дуже примарні. Бувши в Англії на стажуванні, Горн заприятелював там з авіаінженером-французом, таким же, як і сам, військовим стажистом. Разом з ним і виїздили з Англії по закінченні терміну стажування. Дуже шкода, що не заприятелювали глибше. Навіть на листування, як друзі, не спромоглися, розлучившись. А як би оце придалося!

Якась новобудова в Авіньйоні стала їм у пригоді. Тут і зупинилися, бо Горн сподівався відшукати того француза-авіаінженера.

– Як же його прізвище, стривай,– длубався Горн у пам'яті.– Ім'я Ален, це добре пам'ятаю. Та хіба розшукаєш його в місті серед тисяч Аленів? Крюш... Кроні... Ален Крюше. Чорт його знає, може, й Крюше.

– А чи й варто його шукати? Війна! Коли і вцілів до цього часу, то хіба сидітиме в Авіньйоні? Ходімо далі, пошукаємо краще моїх друзів,– переконував Лужінський уже в місті.

– Це правда, твої друзі, Станіславе, в цю складну пору нам би більше пасували. Але куди йти? Я і так уже до сто чортів зморився. Треба щось придумати, щоб не лише йти на власних, але і... під'їздити. Все ж я пропоную програму максимум.

– Яку саме? Швейцарія? Це ж не менше, як місяць дороги, близько тисячі кілометрів набереться. Та не вони визначають успішність такого маршу. Доведеться проходити через центральні райони Франції. Ні, Ганс, давай краще братися до моїх знайомих. Це якихось дві сотні кілометрів, шляхи периферійні, люди абсолютно надійні. Крім того, в мене є справи до них.

– Комуністи? – майже байдуже поцікавився льотчик.

– Напевне.

– Гаразд. Підемо потім до комуністів. На досвіді переконуюсь, що з цим народом легше переборювати житейські труднощі... Але дозволь і мені спробувати свої загальнолюдські канали? Влаштувалися ми чудово: до цієї новобудови французи повернуться не раніш як через п'ять років, ручуся. Харч теж маємо на добру добу. Дозволяєш?

– Гаразд. Тільки ж умова: тихше води, нижче трави!

Горн щиро засміявся, потискаючи на прощання руку. Порадив спокійно відпочивати і не розшукувати його.

В перші години самотності Лужінський справді задрімав. Потім спробував накреслити на цементовій підлозі підвального перекриття карту дальшої подорожі. Дуже добре, що їм пощастило так непомітно перейти вцілілим досі мостом через повноводу Рону. На їхнє щастя, через міст у Тарасконі проходили французькі поліцейські частини. Разом з ними пройшли і Горн та Лужінський.

Лужінський встав, тепер на дозвіллі ще раз перебрав у пам'яті те аж надто щасливе форсування ріки. Могло бути значно складніше. Чим далі в глиб країни, тим більше ставало гітлерівських окупаційних військ. В Авіньйоні їх було повно. Може, розумніше і надійніше було б обминути це місто... Де той Крюше тепер, коли вся Франція розіп'ята на багнетах гітлерівських солдатів.

Так і висидів майже цілий день. Надвечір занепокоївся. Адже минуло добрих шість годин, а Горн не повертався. Лужінський обережно обійшов будівельні провалля, вийшов на вулицю. Льотчик пішов праворуч, імовірно, що і повернення його слід чекати саме звідти.