Текст книги "Кленовий лист"

Автор книги: Иван Ле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

– Таки з гестапівцем? Проклятий.

– Їдьмо, кажу! Потім, потім... Він ніби свій.

Зуздром згребли свою зброю, сумки з мінами, шинелі. Північна пора наставала, зменшувався рух автомашин на трасі. На якусь мить притух і гомін війни десь попереду. Офіцер-есесівець зустрів обох на гребені насипу, простяг руку і підхопив сапера під плечі, допоміг Вікторові.

– Мерщій у ліс, там розберемося!– звелів гестапівець досить непоганою російською мовою.

Навіть підсадив обох у кузов. Напівшепотом уже з кабіни порадив Вікторові лягти, і майже в ту ж мить авто рушило з незасвіченими фарами.

В сірому і якомусь невимовно чужому світанку проскочив «оппель» по лісовій автомагістралі. Скільки їх проходить тут майже щохвилини! Марія Йосипівна ледве впізнала сапера. Він сидів на високому борту і пильно вдивлявся в лісові хащі, щоб не прогавити своїх людей. Адже їх там набралося вже чимало.

Та ліс у ту гарячу військову пору причаївся в ранковій імлі.

Авто з шаленою швидкістю пронеслося і мимо спаленого, зруйнованого селища за лісом. Тільки де-не-де попід лісом ще стояли вцілілі, пообсмалювані хати. Там уже ворушилися гітлерівці, якими забиті були ці руїни колишнього села.

– Прифронтова зона,– шепнув Щостопалько Вікторові, хитнувши головою в бік руїн.

Впізнати Віктора в кабіні поруч з водієм було майже неможливо. Есесівський френч, неначе на нього шитий, високий есесівський кашкет робили його схожим на типового гестапівського офіцера.

– При першій же можливості звертаймо геть з шляху. Далі буде ще густіше цієї гітлерівської погані,– ніби радився Віктор з водієм. Шостопалько хитнув головою.

«Оппель» різко звернув у якийсь перелісок праворуч і пірнув просто в хащі. Густий чагарникуватий ліс був чудовою схованкою для людини. Але великому тритонному «оппелю» пробиратися ним було важко.

Довелося спинитись. Командував Віктор. Він швидко вихопився з кабіни.

– «Оппеля» доведеться тут замінувати. Якщо вціліє – наше щастя. А коли наскочать гітлерівці і захочуть прокататись, як ми...

– Прокатаються! Просто до отця Саваофа в обійми. Давай, Костю, споряджай. Мені таки добре баки забив гітлерівець тим спортсменським ударом у рурі.

Телегін подав Старовойтенку міну, а сам відійшов і сів під сосною, тримаючись рукою за голову. Літній сапер, не розмірковуючи, поліз під авто. Жодного слова, якогось вагання. Тільки накинув оком на Віктора, що хапаючись зняв гітлерівський кітель і поклав його в кабіну, де тільки-но сидів сам.

– Коли авто вибухне, від кітеля лишаться тільки ґудзики. Коли б покласти сюди ще й якогось завалющого гітлерівця, все було б в ажурі... – бурмотів Віктор, осмикуючи на собі свою рідну військову гімнастьорку.

– Як-то там наш Станіслав викручується без цього кітеля? Чи повірять, гади? – озвався з-під авто Старовойтенко.

– Повірять,– ствердив Віктор, підсвідомо бадьорячи не лише себе.– Бойовий поляк, ризикує відчайдушно! А як собі синяка наварив, чорт! Я думав, що й око йому вискочить. Перестарався Стась. З усього розмаху вдаритись отак об сосну, це, товариші, треба якої сили волі!

З-під сосни озвався і Телегін:

– Наш Шостопалько на таке не відважився б.

– Вадим теж бойовий товариш. Тепер я вже остаточно повірич: свій Вадим Шостопалько, наш! Скажи, Вадиме, де ти підхопив такого бойового поляка?

– Дякую, Вікторе. За дружбу з тобою я...

– Не треба, Вадиме,– спинив Віктор.– Давай розповідай. Цікаво ж, справді, знати і нам...

– Майже випадково. Пішов ото я від вас і ледве не втьопався в автобатальйоні на... гострому бажанні привести для партизанської групи справжнє гітлерівське авто. Довелося блискавично маневрувати. На попутній машині доскочив аж до колишнього кордону і забіг на всякий випадок у шляховий загін. Аж там повно нашого брата, військовополонених. Наскочив на кількох з них біля вбиральні. В цьому польовому таборі серед військовополонених були і втікачі з есесівських таборів, були і зрадники. Ну, звісно, стервотний народець табору не потребував особливої пильності фашистської комендатури. Самі ж і пильнували. Мені в гітлерівській військовій формі просто заздрили, запобігали переді мною. Отож один і порадив: «Полячка,– каже,– приблудного забрав би геть. Не наш він, маскований комуніст, піймався десь. З підпільних інтернаціоналістів, здається пройдоха, видать...» Це і нагадало мені ще раз, що я ж водій без підозри в них. Чому б і не скористатися мені з того, виконуючи нашу бойову домовленість. Адже я пішов по авто для партизанської групи! Ну... гаряче зацікавився тим комуністом, як і годилося. Куркуленки й привели мені Станіслава, злі, ладні вбити його в оточеному вартою дворищі. Бачу, що серед полонених, де чимало вже вештається нашої братії всякої, цей полячок – іншого льоту птиця. Іду з ним до вбиралень, досить-таки войовниче настроєний – я ж при зброї! Відразу ж і кажу йому, ніхто ж нас не чує: гайда, мовляв, до Польщі! І зовсім непомітно при тому моргнув йому оком. Міг припускати, що, озброєний, знущаюсь з нього, беззбройного, йдучи в прихований куток табору. А він озирнувся, ще раз поглянув мені просто в очі і... якось не зовсім природно, аж ніби роблено, згодився. «Гайда,– каже.– Ти , мабуть, куркуленко, а я саме з таким би охоче перекинувся на територію пана Пілсудського...» Одійшли ми в перелісочок там же в загороді, поляк нагадав, між іншим, що знає джіу-джитсу... Словом, при потребі може захищатись. Та я негайно ж відкрив і свої карти. Джіу-джитсу, кажу, не вивчав, а ось жити, як і він, дуже хочу! Порозумілися ми. Але ж для такого делікатного дільця у нас не було авто!.. Зрозумів без пояснень. «Є,– каже,– авто. Поведеш?» – і ще раз немов просвердлив мене тим випйтливим поглядом. Я відповів ствердно. Він посміхнувся вперше з часу нашого знайомства і... щез у тій щільній загорожі. Думаю собі, коли провокує, то я ж не хлопчисько якийсь, озброєний, дотого ж куркуленко. Побачимо ще, кому гестапівці більше віритимуть... Незабаром поляк з'явився, та вже не сам, а в супроводі есесівця. «Чи я,– каже,– не помилився? Здається, ви шофер автобази?» Так, насторожуюсь я, шофер автобази. «Ну ось,– каже поляк до гестапівця,– я таки пам'ятаю, що він і привіз мене з тої облави... Вивозьте геть у табір, куди завгодно – не хочу гинути від самосуду». Звісно, нелегка це справа обдурювати пильність гестапо. Ну, повів гестапівець нас до авто, доручив мені арештанта, а сам десь розшукав офіцера, і ми поїхали. Потім, коли в кузові зчинилася стрілянина, я повернув у ліс. Офіцер, звісно, встиг ще вистрілити, вихилившись з кабіни, трохи вшкрябнув поляка, але я ж тут... Оце і вся недовга. Офіцера ми роздягли, звичайно, документи поляк приспособив при світлі фар. Ми таки заїхали геть від шляху. «Тепер я,– каже,– капітан Браге»,– і надів той павучиний одяг.

Виплутавшись із лісу на шлях, я висловив занепокоєння, що наші не встигли підірвати мостів, станція діє, служить гітлерівцям. Сапери, кажу йому, шукають можливості таки підірвати мости. Словом, домовилися, і він ото згодився на ту відчайдушну операцію з розвідкою. Хоч має якісь ще й свої завдання інтернаціональної боротьби, як він каже. На південь Франції поривається... Поранений у ліву руку в нашій операції, та куля похватцем спрямована, тільки вшкрябнула. До чого ж бойовий запільник! Ну, от і все. Здається, ясно?

– Ясніше нікуди! Тепер, Вадиме, вимірятимемо нашу щирість і дружбу діями цілого загону. Мусимо знайти нашого командира. Пам'ятаєш Марію Йосипівну?.. Будемо шкодити гітлерівцям, нищити, проклятих!..

– Готово! – гукнув з-під авто Старовойтенко. Зійшлися біля сосни, де сидів Телегін. Над головами було суцільне лісове склепіння з віт.

– Значить, починаємо діяти, товариші партизани! Моє рішення таке: розгортаймося на прочісування лісу. Десь же ми знайдемо Марію Йосипівну,– промовив Віктор.

– А зв'язок із поляком?– запитав Шостопалько.– Може, ви мені дозволите йти крайнім при шляху?

– Давай, Вадиме, іди крайнім. Адже він тобі всі свої плани виклав. Чи ж пощастить йому в цій надто ризикованій для нас розвідці? Бойовий поляк.

– Йому б тільки побувати на вокзалі. Мовою володіє чудово.

– А як вирватись потім з лабет есесівської комендатури? – аж зітхнув Віктор, розуміючи становище партизанського розвідника на першому їхньому бойовому об'єкті.

Ще помовчали всі, відчуваючи серйозність становища.

– І ось що, Вадиме: про генеральську дівчину матері – ні слова! Потім спробуємо розшукати її. А зараз план ясний – знайти командира. Розходимося по переліску, збір – два протяжних свистки, тривога – три уривчастих. Коли небезпека, краще мовчати, щоб не виказувати інших.

На залізничну станцію день і ніч прибували військові вантажі. В цьому відчувалася якась лихоманка, хоч, на перший погляд, здавалося, що життя на залізниці внормувалося. Починали повертатися на роботу окремі працівники станції, підбиті шаленою пропагандою націстів, яка вже після перших тижнів війни клала остаточний хрест на повернення Радянської влади.

І раптом комендант станції одержав терміновий наказ командування армією, тричі таємний, страшний...

«...Отже, наказується негайно ж виставити пильний загін для охорони території вокзалу. В лісі навколо – партизани!..»

Що таке партизани, комендант станції уявляв собі туманно. Штаб командування повідомляв про виділення чималого підрозділу військ СС спеціального призначення для найпильнішої охорони залізниці. В тому ж листі комендантові давалося зрозуміти, що з багатьох залізничних станцій, розташованих по радянському кордону, тільки ця лишилася цілком неушкодженою. Треба було будь-якою ціною зберегти станцію і мости в цьому містечку.

Так он воно що таке партизани! Комендант станції негайно ж зв'язався з комендантом містечка і переконав його, що віднині їх спокій цілком залежатиме від пильності збройних загонів. Транспортні лінії поблизу містечка відтепер повинні особливо пильно охоронятися. Адже готується другий шалений удар німецьких танкових військ, яким потрібні будуть ці лінії сполучення.

На високому шосейному мосту після вбивства вартового радянською емкою було поставлено замість одного вартового з автоматом на шиї цілу охорону – по кілька чоловік з обох боків. З'явився і кулемет з бронебійними зарядами, замаскований недалечко від мосту.

Саме про це і доповіла Марія Йосипівна бійцям, коли вони з'єдналися в єдиний бойовий загін «Кленовий лист». Чекаючи Віктора з саперами, Марія згодилася відпустити додому Христину. Спритна жінка другого ж дня і повернулася одній їй відомими стежками до загону. Містечкові новини не стільки стривожили партизанів, як порадували і насторожили.

– Коли вони так панікують лише від нашої появи, то що ж буде, як ми...

– Тихо, Вітю. Поки що ми нічого не робимо, треба тримати язик за зубами! – спинила Марія Віктора.– Справді, почекаймо того нашого друга – поляка. Щось же він вивідає, коли самому пощастить вибратися. Зв'язок з ним маєш?

– На жаль, ні. Певне, Вадим якось зв'язаний. А в нас – та самісінька рура.

– Та сама рура під носом у посиленої пристанційної варти! Додумалися ж ви... Вадиме, то якась же домовленість є у вас з тим поляком? Десь чекати, стерегти?

– Я життям своїм поклявся за його безпеку... Та, власне, домовленість якась є. Ми з ним...

– Не треба, виконуй!

Роздягненого, побитого, знівеченого Станіслава з документами капітана Браге врятував пристанційний патруль. На щастя, «партизани» забрали тільки його кітель, а всі документи лишилися в кишенях штанів. Патруль квапився, і на світанку капітан Браге був уже в станційнім медичнім пункті. На його синяки від «побоїв» та на рани, особливо від вірьовок, якими був по-звірячому замотузований, лікарі поклали пов'язки, компреси. Сам комендант робив йому перший, недбайливо замаскований допит.

– Гадаю, що пан капітан міг би уважніше придивитись до того водія-українця і не довірятись сліпма.

– Справді так...– перериваючи стогін і важко дихаючи, відповів Станіслав Лужінський,– але ж відомий наказ фюрера зобов'язує нас довірливо ставитися до так званих «репресованих куркулів». До того ж нагальність завдання і ці... руські дезертири з військ генерала Дорошенка. Згодьтеся, пане комендант, що я не міг лишити їх, не доставити оперативному відділові армії такий матеріал розвідки.

– Так, але ж мусили б, капітане Браге, поставити охорону до них!

– Це правда, мусив би. Та ж ці містечкові йолопи з комендатури ладні були скоріше повбивати їх, аніж блискавично доставити оперативним органам армії! – енергійно відстоював капітан Браге свою поведінку.

Їх розмова була раптово перервана: коменданта терміново викликали до прямого провода. Той «прямий» ніби струсонув усю службу пристанційної комендатур». Пораненого залишили самого. Лише через годину повернувся стурбований комендант, і закінчення допиту вилилося в своєрідний товариський наказ:

– Доведеться вам, капітане, виїхати до тилового госпіталю. Наша пристанційна комендатура перетворюється зараз на оперативний дорожній відділ по боротьбі з цією дивовижною впертістю «совієтськіх Іванів». Якісь партизани, активісти... Сам диявол не розбере цієї червоної стратегії! Ви ж знаєте, що означає наша залізниця й залізничний міст – єдиний непошкоджений на цілий фронт, що означають саме наші склади. Те, що залізничний міст лишився цілий, надто порадувало наше командування. Тимчасом мої люди мають дані, що під обома мостами совієти заклали потужні міни з уповільненими механізмами та...

– О боже! – вигукнув поранений офіцер розвідки.– Чого ж ви... Адже готуємо...

– Знаю. Готується така операція! Траса танкового рейду Гудеріана. Та що говорити. Я вже викликав досвідчених мінерів з штабу фронту! Через два-три дні мусимо пропустити вантажі наступаючій армії Гудеріана!

– Капітане, про це можна і не говорити так голосно,– попередив Браге, вислухавши коменданта. Цим попередженням остаточно вибив будь-яку настороженість коменданта до пораненого.

– Хайль Гітлер, гер капітан! Цілком зрозуміло. Та міни ми мусимо знешкодити ще до початку. Тільки б мінерів нам скоріше.

– Подбаю, неодмінно піджену мінерів. Ну що ж, капітане, коли я не придамся вам тут, прошу. Але варто б, звичайно, знестися з штабом армії саме в плані. Я ж працівник відділу розвідки.

Невимушеність і тон цієї розмови не лишали в коменданта жодних сумнівів у щирості слів і намірів Браге. В коменданта не було особливої охоти морочитись з штабним капітаном та з листуванням про нього.

Він лише на мить замислився і ніби аж зрадів, знайшовши геніальне вирішення проблеми.

– Гаразд. Не запишемо вас у наші рапорти! Один-два дні вилежати вам доведеться в нашім медпункті, невелике діло. Потім підкину...

– Цілком досить, капітане, один-два дні, і відправите мене до штабу фронту.

– Єсть. Хайль Гітлер!

– Хайль!..

А вже другого дня до коменданта містечка Фріца Дейка прибув посланець з пакетом штабу армії. Дейк перевіряв документ посланця, а думав, очевидячки, про щось інше, бо ім'я посланця йому вже траплялося в якихось документах по комендантській скужбі ще в перші дні переходу німецьких військ через кордон. Тільки коли вийшов посланець, Дейк щось пригадав. Визирнув у вікно, але посланець уже вскочив у кузов авто і незабаром зник. Спиняти його не наважився, махнув рукою.

І завагався, чи розірвати пакет. Найкраще подзвонити комендантові станції, порадитися. З цими розвідниками армії краще не зачіпатися. Цілком досить буде зв'язатися телефоном з комендантом станції.

Тоді і відбулася така собі добросусідська розмова по телефону:

– Алло, капітан! Маю пакет з армії, адресований пораненому капітанові, що перебуває у вас.

– Пакет з армії? Читали?

– Ні. Ну як би ж я міг? Точно написано: «Терміново. А. Т.!» Абсолютно таємно... «Капітанові Браге, негайно!» Випадково довідався від ваших людей, що капітан у вас (про те, що довідався він лише од вістового, Дейк потаїв).

– Так, так, у нас. Хайль Гітлер! Капітан негайно ж буде у вас, ви – маршрутна комендатура. Вручіть пакет йому.

– Єсть. Хайль Гітлер!

–...Вам пакет із штабу армії,– просто з дверей повідомив комендант.

– Мені? Ви сповіщали штаб про моє поранення?

– Ні, звичайно. Просто, вас, очевидячки, розшукують уже через коменданта містечка. Ви ж, певне...

– Ах, так: моя зона діяльності. Могли б ви, капітане, довідатися по телефону про зміст пакета? Був би дуже вдячний.

– О ні, будь ласка. Оперативний документ штабу дійової армії! Що ви, що ви... Можна послати вістового, але такого пакета йому не дадуть.

Капітан Браге серйозно замислився. Потім підвівся й сів на тапчані. Важкувато йому, це бачить і розуміє комендант станції, який був би щасливий якось здихатися цього оперативника з армійської розвідки. Він напружено чекав, що ж вирішить сам капітан.

– Так, тільки так. Коли б у капітана була якась змога підкинути мене до комендатури містечка. Іншого рішення не знаходжу, та його і не може бути. Армія... перед серйозними подіями. Гудеріан...

– Абсолютно точно,– похопився комендант, щиро вірячи в реальність капітана Браге. Надсилу приховувана іронія Лужінського тільки підкреслювала зусилля слабуючого від поранень.– Справді, готується другий, ще потужніший удар танкових з'єднань. Наші комунікації... Та, власне, капітанові розвідки це абсолютно зрозуміло: залізниця, два таких мости... Хайль Гітлер! Авто чекає біля комендатури. Коли буде потрібна моя допомога, прошу подзвонити від коменданта Дейка.

Фріц Дейк чекав капітана армійської розвідки, граючись пакетом. Аж на поріг будинку вийшов, наджидаючи. Вперше йому випало мати справу з тими пронозливими офіцерами оперативної служби дійової армії і кортіло якомога скоротити цю випадкову зустріч. Тилова служба – теж не мед, але в ній закладена цілковита гарантія вціліти ще на землі. А цей капітан Браге,– комендант блискавично поглянув на конверт, щоб лише прочитати першу частину прізвища,– цей капітан Браге з'явився тут як докір тиловикам. Скоріше б його здихатися.

В голові немов паколом хто забив ще і те українське прізвище – Шостопалько... Який Шостопалько, де він зустрічався вже з цим прізвищем? Ліс, шляховий загін, шофер авто...

Щось підказало йому знов, що з тим посланцем слід було б докладніше порозмовляти. Але... Ось і капітан розвідки! Рука рвонулася під козирок, уста в усмішці.

Взявши пакет, капітан лише трохи одвернувся від Фріца Дейка, розірвав недавно ще раз заліплений пакет капітанові Браге і, зіжмакавши його, поклав до кишені нового кітеля, одержаного у вокзального коменданта. На той же негайний папірець капітанові Браге, який уже читали з Шостопальком у лісі, коли домовлялися про цю операцію, поглянув з такою серйозністю, що Фріц Дейк мимоволі аж виструнчився. Лужінський, як годилося розвідникові, досить підозріливо глянув на коменданта. Потім ще раз зосереджено перечитав знайомий документ, в душі пройнявшись захопленням такою «чистою» роботою Шостопалька, і спочатку ткнув його до кишені, але відразу ж і видобув, разом з конвертом пошматував на дрібненькі клапті. Лише мить спинив погляд на застиглій постаті коменданта, козирнув йому забинтованою рукою і пішов до авто.

Тільки коли авто рвучко рушило в напрямі мосту, Фріц Дейк глибоко і полегшено зітхнув. З цими оперативниками краще не зустрічатися так близько – наскрізь бачать, прокляті.

Комендантське авто повернулося на вокзал лише через годину. Шофер доповів комендантові вокзалу, що відвіз капітана аж до руїн села за лісом, де він вийшов з авто і звелів йому повертатись. Усе це здалося настільки звичайним у такій шаленій війні, що обидва коменданти стратегічного містечка навіть і на мить не замислилися над поведінкою пораненого оперативника. У кожного свої турботи перед цим могутнім наступом.

А капітан лише провів очима авто, з якого тільки-но вийшов і відразу ж пірнув у ліс, повернувся назад понад шляхом і зустрів Віктора, а згодом і Шостопалька.

– Фу-у, матка боска... Ну, все гаразд, дякую, пане Вадим! Мусимо коли не цієї ж, то наступної ночі пустити в повітря обидва мости – гітлерівському командуванню відомо, що вони заміновані. Пакгауз станційний варто б лише запалити, бризнувши в кількох місцях бензином. Оперативні склади!..

– Завдання серйозне. Чи спроможемося його виконати з такою нечисленною групою людей? А спромогтися мусимо! – замислився Віктор.

– Мусимо! То є мова в нашому характері. Надто легко їм вдалося загарбати цілу Польщу, майже всю Західну Європу. Комендантські медики встигли все розпатякати за ті кілька годин мого перебування в них. Треба лише знайти вірну місцеву людину.

– Є така людина, товаришу!..– похопився Віктор.– На вокзалі працювала, зараз у нас.

– Чудово! А звати мене Стась. Я втікач із гестапівської тюрми, Станіслав Лужінський, прошу. Пан

Вадим нарядив мене в капітана Браге з оперативної розвідки гітлерівської армії, тепер небіжчика... Цілком згоден, що маємо негайно ж іти до командира партизанського загону і діяти. Мусимо негайно ж діяти!

Наступної ночі наші сапери виконували наказ генерала Дорошенка. Зловісна і напружена видалася та ніч!

Христина цілий день була в селі, навідувалася на станцію, мудрувала з станційною адміністрацією, залучивши до того і свекруху. Комендантська охорона станції і мосту двічі проганяла жінку з території станції. Про свою «службу» в багажній конторі все домагалася довідатись настирлива молодиця. Ледве на ногах трималася, повернувшись у загін надвечір, неймовірно пахла гасом...

Маруся тримала зв'язок з усіма, дітей відвела подалі в лісові хащі. Віктора послала в якийсь хутір по харчі та людей до загону завербувати. Чимало їх лишилося в селах: мобілізація запізнилася, а самим виїхати в глибокий, тил не пощастило, війна раптово захопила всіх.

У затінку оточили командира, запально радилися, мудрували, чекали ночі. Вона і надійшла, похмарена, заквашена. Швидкі хмари час від часу щільно закривали ущерблений місяць та зірки. Тоді ставало поночі під биками мосту, як у льоху. Десь поверху на мосту проходили назустріч один одному озброєні автоматами вартові. Вряди-годи скрипіли наслані на шпалах дошки від ритмічного крокування вартових.

Обидва сапери ще з дня непомітно проповзли між кущами, ризиковано добираючись до берегової опори на протилежному від станції боці мосту. За ними назирці з гранатами і автоматом продирався «прикриваючий загін» – Вадим Шостопалько та Стась Лужінський.

В густому чагарнику глоду, спеціально насадженому поверх закладених мін з обох боків опори, Старовойтенко розшукав свої кінці.

Старанно розмотав ізоляцію з них, зачистив і прикріпив спочатку до одного заряду, потім, вичекавши зручну хвилину, проліз і до другого. Працюючи, сапери ніби і дихання своїх прикриваючих чули з найближчих лісових хащ на кручі-березі. Детонатори, принесені з собою, Старовойтенко приєднував з такою любов'ю господаря, що Телегін аж нервувати почав.

– Лизни на додачу! Як тещі догоджаєш...– шепотів. сам до себе, весь час дослухаючись, щоб не прогавити якогось сигналу своїх прикриваючих.

Двічі змінювалися вартові на мосту, щось бубоніли над головами в саперів. Лише на якусь мить завмирали сапери на час зміни вартових на мосту і знову в'язали свої пекельні вузли на з'єднаннях мін та запальних механізмів.

Десь гавкнув пес на комендантському дворі. В проваллях відгукнулося луною, неначе той пес озвався ось тут, майже над кручею за спинами саперів. Чути, на станцію прибув поїзд з двома паровозами. Найкраще було б саперам відходити з-під мосту під шум поїзда.

Знов гримотнув поїзд на станції раз, удруге і рушив.

Вистрибнувши з кручі на скелю, зарослу колючим глодом, сапери подерлися навскоси від річки. На останньому виступі берегового каменя почули:

– Дай руку, сапере! – Шостопалько підтримав Старовойтенка за руку і допоміг видертися на скелю. Телегіна вже підбичовував Стась, вхопивши його просто за шинель.

Чорним проваллям маячила під ними річка, позаду чорніло мереживо мосту. Десь за два кілометри річка повертає ліворуч, до райцентру. Там височить і другий об'єкт саперів – шосейний міст. Але то вже на інший час. Телегін запевняє, що під тим мостом досить лише підв'язати на прольоті пару «сережок», і міст опиниться на дні річки.

– Та чорт з ними, з твоїми «сережками», давай скоріше.

Телегін увімкнув струм від батареї. Зір різонула світляна блискавка над глибоким руслом ріки. Як на долоні висвітлила черево річки, гостре, нависле каміння, чагарники глоду.

– Господи благослови!..– на повний голос вимовив Старовойтенко свій саперний жарт. Жахний, подвійний вибух, що струснув повітря й землю, поклав усіх в кущі. А в наступну мить вся група була вже на ногах і що є сили неслася геть у хащі лісові, подалі від місця вибуху. Позаду вже лущало гілля, падало каміння, грудки землі.

Перша операція партизанського загону «Кленовий лист» закінчилась успішно.