Текст книги "Кленовий лист"

Автор книги: Иван Ле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

– Чим? Шпагат тобі теж Захар Іванович по радіо пришле?

– Одріжемо трохи стропи, розсучимо її, оце тобі й шпагат. По-моєму, Ваня правий: не тільки ж з океану, а саме з того ставка рибалки живилися свіжаком рибою в час океанської путини. Інакше б вони не будували там свого куреня.

– Ставок весняними водами зроблено, це факт, я про це ще вночі думав,– говорив досвідченіший Ваня.– Але риба там є. Справді, Юра має рацію, стропи сукані з міцних м'яких шпагатин. На війну завжди все робиться добросовісно. Цю пропозицію приймаємо. Стропи ж нам допоможуть тягти невід з обох берегів ставу. Консервні банки, вогонь є – значить, і юшка сьогодні буде. А от як ви дивитеся на те, щоб наш курінь перенести хоч би ось сюди. Вночі він захищатиме від холоду, а вдень – від сонця. Зате маємо тут стільки простору!

– Це вже, Ваню, не буде діла,– заперечив Роман.– У нас же хворий на руках. Не щодня ж його тягати з місця на місце від сонця. До того ж ми мусимо маскуватися тут від авіації, сам же ти казав, коли посилав мене знімати парашут з дерева. Це вже два. А третє – ми ж маємо підтримувати наше священне багаття.

– По-четверте, ще надійде і зима. В лісі хоч затишніше буде.

– Вірно, Олег, ще і зима. Я просто ставлю на обговорення нашу житлову проблему. Виходить, що куреню бути там же.

– І ось що, Ваню: давайте побудуємо кам'яну хату. З пічкою, з дверима і з вікном! Нам треба добре захищатися, бо маємо, як ті пани, на п'ятьох – одні штани. Один костюм льотчика лише для вартового і то... Доведеться ж його повертати.

– Лише для вартового! Видужає льотчик, сам зрозуміє всі, так би мовити, вигоди трусів на курорті.

Хлопці вперше зареготали, як і в таборі в Криму,– невимушено, щиро. Ваня ствердив:

– Так, Юрочко, для вартового. Він же і санітар, і медсестра, і лікар для хворого. Каміння тут вистачить, часу. У нас теж, здається мені, цілком досить. А глину будемо від озера з того боку приносити. Так схвалюємо, хлопці?

Пропозиції схвалювалися одноголосно і дружно. Схвалили також і першу Романову пораду – вивчити острів. Це, зрештою, було конче потрібно для них, щоб точно знати, скільки тут горіхів, яка птиця й звірина живе. Останнім пунктом «протоколу» Олег слово в слово записав лаконічну фразу Вані як наказ старшого: «Ранком щодня, доки спить поранений, замість фіззарядки, навчати Романа плавати...»

Олег економно, але досить повно виклав свій «протокол» на трьох сторінках записничка, і хлопці повернулися до куреня виконувати ухвали. Ваня розпорядився:

– Юра чергуватиме біля хворого і лагодитиме зі мною сітку. Роман з Олегом підуть на розшуки пристойних консервних банок.

– Ві єсть совієцькі піонірі, з літака Вейгта? Ві спа-саль моя жізен?..– з важким передихом раптом озвався поранений льотчик.

– Такий закон радянських людей: пораненому, нехай і ворогові, у нас не мстять. Але... судити ще будемо, після того, як... випишемо з цього,– Ваня показав рукою на благенький курінь,– з цього госпіталю.

Німець кілька разів заплющував і розплющував очі, ніби намагаючись збагнути щось складне і незрозуміле для нього.

7

Тільки після довгих поневірянь та нервування Адамові Безруху вдалося добитися до генерала. Генерал був надміру зайнятий, це бачив і розумів Безрух. Але ж він, як агент райху, виконував завдання саме цього генерала. Щоправда, він спізнився. Та хто ж знав, що так раптово розпочнеться давно очікувана війна!

– Ваш наказ виконано, пане генерал, дочка генерала Дорошенка з усіма належними документами ось який уже час на моїх руках! – відрапортував Безрух.

Генерал тільки самозакохано всміхнувся. Без будь-якої потреби лапнувся за зброю на добротних ременях з блискучими латунними пряжками.

– На руках? – перепитав, майже глузуючи.

– На руках. Звісно, не в буквальному розумінні, пане Яуге. Годують, панькаються з мого наказу. А війна ж і до Гамбурзького порту добиралася вже кілька разів...

– Досить! Ви злочинно спізнилися з виконанням наказу,– різко перебив генерал.– Тепер можете викинути цього виродка хоч псам голодним, не той час.

– Але ж...

– Не той час! Дитина потрібна була тоді, бо... нам потрібен був генерал Дорошенко. Зрозуміло? Викинути геть! Зрозуміло чи ні? А втім... удочеріть те щеня радянського генерала... Може, воно згодиться іншим органам райху...– Генерал уже нервувався. Раз у раз відчинялися двері, просовувалася голова ад'ютанта, але тут же зникала за енергійним помахом руки генерала: «Ні». Безрух зрозумів, що програв у цій операції. А можна ж було ще в перший день війни повернути Дорошенку дитя, дістати поцінну винагороду і працювати «на трьох богів». Тепер же всі три «боги» не потребують його найретельніших молитв.

«Майже всі»,– мало не вголос спохватився. Бо архангели третього, найзахованішого божества, ще й сьогодні платять Безруху гроші, вимагають праці.

До представників цього третього «бога» і вдався Безрух, вийшовши, власне вискочивши, від пересиченого першими воєнними успіхами генерала.

За документами, це були звичайні собі кореспонденти нейтральної іспанської преси, насправді... спеціальні співробітники відповідного департаменту на заокеанськім континенті. Що саме їм було потрібно, обер-лейтенант Адам Безрух міг лише догадуватися. Але, задавнім правилом шпигуна, не вдавався до з'ясування тих потреб заокеанських інформаторів. Навіть те, що справжнім іспанцем був тільки один з них, а двоє інших – з штату Біскайя, Безруха мало обходило. Сам він був «принциповий інтернаціоналіст».

– О-о! Сеньйор Безрух в чудовому настрої. Скільки?– вигукнув довготелесий «іспанець» із штату Біскайя, імітуючи пучками підрахування грошей.

– Відклав розмову,– видихнув Безрух. Він не хотів відверто висловлювати своє «незадоволення» рішенням генерала.

Довготелесий кмітливо присвиснув. Перечекав, доки захеканий поспішанням Адам Безрух сяде за стіл на лаві в цій радянській хаті «майбутнього комунізму», як, іронізуючи, називали вони хату літньої колгоспниці на околиці села, під лісом.

– Відклав генерал розмову, але я... Я так йому і сказав, що нянькою того генеральського щеняти не буду!

– Ого! Такого героїчного вчинку від вас я не чекав, але вважатимемо, що ви його зробили. Вірно, сеньйор

Адам? А ще вірніше буде, коли сеньйор прародитель людства так само мудро поведеться й надалі. Дитя – справді зайвий клопіт для обер-лейтенанта такої армії! Бойовий успіх за успіхом. На якого диявола, скажіть, будь ласка, їм отой виродок?

– Вам він, правду кажучи, теж на такого самого диявола потрібен,– перебив скучним голосом Безрух.

– Нам теж,– охоче згодився високий «іспанець».– Але наші господарі працюють не тільки на себе і не тільки для сьогоднішнього дня, а й для завтра. Для завтра, зрозумійте, Безрух! У них – бізнес...

Високий замовк, набиваючи тютюну в товсту обгорілу люльку з вигнутим чубуком. По тому, як поглянув на нього Безрух, він безпомилково зрозумів, що торг з Ада-мом уже відбувся. Лишилося лише – сскільки та... хіба що деякі формальності.

– Скільки? – запитав півголосом уже спокійний Безрух.

– Як і вчора. Попит на такий товар невеликий, але наше слово – закон! Як і вчора.

– А формальності? – допитувався Безрух, як ділок, даючи тим зрозуміти, що він згоден.

Десь біля печі з полу для спання підвівся другий «іспанець» і, трохи подлубавшись у спідній кишені, простягнув Безруху папірець – заготовлену для відправки телеграму.

– Тільки підписати і відправити з штабного телетайпу оцю телеграму,– промовив англійською мовою.

Телеграма була коротка, друкована на машинці. Безрух швидко перебіг її очима і, ніби тарілку, простягнув той папірець до високого – мовляв, кладіть.

– Відразу ж після підписання і відправки телеграми одержуєте половину, але... пристойними німецькими марками. Другу половину, доларами, одержите на сусідній залізничній станції, як тільки вирядите нас двох поїздом, а ще краще – авто аж до передових частин наступаючих військ фюрера.

Безрух усе ще тримав простягненою руку з папірцем. Уста розпливлися в ядучу посмішку невіри.

– «Расскажите вы ей, цветы мои...» Ах, ви не розумієте наших благородних романсів. Коротше кажучи: перша половина кладеться на стіл при урочистім підписанні цієї хартії майбутньої долі генеральської доньки.

Валюта... Власне, валюта на території райху нехай буде і в марках. Але в порту мені потрібні долари! Я їду туди, отже, ви розумієте, як мені потрібна міжнародна валюта!..

Високий мить повагався і, то більше для форми, потім рішуче подав руку. Згода, цілковита згода, хоч шановний Адам... шкуру дере з свого ж брата, таємного співробітника.

Адам Безрух поклав папірець на стіл, пригладив його мізинцем правої руки, ще раз перечитав і в двох місцях оглядно виправив текст. Високий відрахував йому фашистські марки, викладаючи їх стопками поруч з телеграмою. Безрух переписував виправлену депешу на військовий бланк, але крадькома з насолодою стежив за руками «кореспондента», які з витренованою ритмікою відраховували кредитки. І коли «покупець» з розмахом азартно пришльопнув по стопці останньою кредиткою, Безрух пригнувся і добросовісно підписав своїм звичним розчерком телеграму:

«... Дочку радянського генерала Андрія Дорошенка негайно переправити надійним засобом нейтральний порт Сетубал здати міс Гревс Катабанья три обер-лейтенант Адам Безрух».

Підписав і відсунув мізинцем. Не спиняючи руху, важко поклав долоню на купу грошей. Нестримна посмішка задоволення, немов у дзеркалі, відбилася такою ж посмішкою перемоги на обличчі його щедрого покупця.

Господиня дому, літня жінка, ще з минулого вечора і цілу ніч вирішувала свою долю, долю хати, господарства під лісом у селі, долю якогось життєвого затишку. Вслухалася в незрозумілі їй гарячі розмови і по закінченні торгу старанно прибрала, підмела хату. Аж тоді тихо вийшла надвір.

Постояльці прифронтової лінії ніби й не помічали її. Лише бачили, як вона потім поралася в дворі, але... до ночі не повернулася в дім. Обер-лейтенант Безрух, єдиний з чотирьох постояльців, чудово говорив рідною їй мовою. Чи таку натуру нестримну мав, хизуючись перед чужою жінкою, а чи з інших якихось міркувань проговорився про якусь генеральську доньку, яку він нібито для безпеки в перший день війни вивіз з прикордоння до своїх знайомих у одне портове місто.

– Сирота. Майже безпритульне дитя, а тут така війна! Ледве вихопив, урятував...– хвалився обер-лейтенант добротою сердечною.

Навіть повірила жінка: чого не буває на світі. Цілком можливо, що фашист щось має в серці, коли так піклується про дитя. Про те, хто той жорстокий генерал, навіть хто мати, неоглядна жінка не допитувалася, бо вже вирішила кинути хату, господарство і піти десь пересиджувати війну вдвох з невісткою-солдаткою.

Фашистські вояки, її пожильці, пізно повернулися на квартиру і, хоч збагнули, що лишилися самі на господарстві, не надали тому особливого значення. Все одно мали виїздити.

Другого дня вирушили назад по трасі до найближчої залізничної станції. Документи у всіх були, як кажуть, у повному ажурі. Військова підлеглість для кореспондента була на війні скоріше умовністю, а в такій гарячковій хапанині переможців, кому там буде час цікавитися ще й ними.

Якихось два десятки кілометрів буде найбезпечніше їм пройти пішки. Тепер тут стільки ходить їхнього брата. Дороги ні в кого не питали, щоб не викликати підозру. Десь вночі в лісі їх і застала страшна грозова злива. Ні повернутися назад, ані йти в таку негоду далі не було рації. Довелося ховатись під найгустішими деревами, тулитися попід ними, перечікувати...

Цілісіньку ніч ішов заливний дощ. Громовиця спалахувала майже по всьому небесному свічаді. Хмари несподівано закрили небо, зірки, уламок місяця, і ніч, ще звечора світла, відразу обернулася на непроглядну темінь.

Марія Йосипівна спинила автомашину з дітьми в непролазному лісі. Дощова злива зараз була їй на руку, сприяла партизанським діям, але разом з тим позбавляла можливості маневрувати автомашиною. Навіть у такій гущавині та зарослях було небезпечно залишатися на одному місці з автомашиною, коли десь поруч проходив магістральний шлях. З цього погляду нічна злива була аж он як до речі. Навіть з псами тепер не

знайдеш сліду – дощ остаточно забив його. Полеглі під колісьми травинки піднімуться від дощу. А просто зі шляху сюди не продертися через гущавину зарослів. Та як розшукати тепер решту партизанської групи? – Хто з вас найстарший? – запитала вона, придивляючись в авто при тьмяному світлі до піонерів. Діти перезирнулись, не наважуючись навіть обізватись. Тільки коли потухло світло, відповіла Любочка Запорожець:

– Та ми всі... піонери, тьотю Маріє. Мені вже тринадцятий. Ось Вітя... Віталій Довженко такий. Алик теж, мабуть, наших літ. Ну, а Боря на рік молодший.

Марія замислилася, прислухаючись до гомону нічної магістралі за чащобою лісу. Згадала дочку. Досі ще до пам'яті не могла дійти, так таємниче втративши дочку. Невже... він таки викрав і потай устиг вивезти Ніночку до своєї матері?

Як би то було добре, щоб це справдилося! А що коли Ніночка заблукала десь у прикордонних лісах, збилася з дороги і...

За сердце вхопилася, застогнала жінка. Та в ту ж мить і взяла себе в руки. Не час тепер і не місце так терзатися тими страхітливими думками. Адже зараз головне – пробитися через лінію гітлерівських військ, вивезти оцих дітей.

Вивезти дітей... Напевне ж Ніночка в генералової матері! Аж легше, спокійніше стає від такого припущення.

Треба діяти! Розшукати в цих хащах автомашину, звісно, можна. Та хто її шукатиме в таку негоду?

– Ну ось, діти: Боря лишається першим вартовим біля авто, а Люба йде зі мною. Віталій змінить Борю, коли той почне дрімати, а Віталія – Алик. Це вже десь аж ранком. Усе ясно? – запитала і насторожилася, чекаючи відповіді.

– Не все, тьотю Маріє,– озвався Боря.

– Що ж іще, Борю?

– Що маємо робити, коли б...– почав Боря.

– Коли б... машину помітили фашисти? Це неможливо, Борю, неможливо. Щоб сюди зайти, хоч би і по нашому сліду, то треба йти цілий день. А з шляху... немає тут навіть стежки.

– І нашого сліду вже немає,– скоріше себе заспокоїв Алик.

– І то правда, Алику. А за день ми встигнемо повернутися до вас і виїдем геть далі. Ну, тепер усе ясно? – допитувалася, поглянувши на годинник, на якому фосфоричним світлом відсвічували цифри й стрілки.

Діти промовчали. Марія розуміла, що лишатися їм біля машини хоч і втрьох дуже небезпечно. Адже поруч проходить шлях, гуркочуть фашистські авто, перекидаючи війська. Краще б кудись у кущі, далі від дороги.

Ще раз спинилася на цій думці і вийшла з авто. Відчула, що й справді в машині якось страшніше, ніж надворі. Не хапаючись взяла автомат, немов жнець серпа за пояс, дві заряджені обойми поклала до зручної кишені в спідниці.

– Ходімо, Любочко. Бач, хлопці лишаються охороняти автомобіль. Краще буде, Борю, справді вартувати не в машині, а біля неї. Далі видно. Здається, біля тих кущів буде найзручніше.

– Справді, чого нам сидіти в авто, коли в лісі так хороше,– перервав мовчанку Вітя Довженко.

– Гайда в кущі, а то...– розігнався Боря і перший вийшов з авто.

За ним вийшли і ті двоє. Озиралися в темряві передсвітання. Та надворі їм здалося аж ніскілечки не краще, ніж в авто, яке має таки стіни, покрівлю, замки.

Дощ ущух, почало ніби розвиднятися, бо зникали в небі хмари. Лісова свіжість після дощу змушувала щулитись.

– Ходімо аж до отих товстих дерев,– запропонував Боря.

І хлопці рушили до тих сосон. Згодом, коли очі звикли до темряви, ставало видніше. Роса приємно лоскотала ноги.

– А як гадаєте, хлопці?..

– Тс-с! – попередив Боря.

Всі раптово спинилися. Але, крім віддаленого гуркоту з шляху та тяжкого двигтіння у верхів'ях дерев – відгомону війни, навколо нічого не було чути, ще панувала ніч. Але щось спонукувало хлопців заховатися, і вони без слів пішли ще далі до сосон.

– Обсядемо оцю, найтовщу, щоб пильнувати з усіх боків,– знов зашепотів Вітя, бо мовчати було ще страшніше. Адже кожен найменший шелест у лісі лякав їх. То вже краще самим говорити!

Біля сосни спинилися і вперше озирнулись на авто. Звідси його видно було як на долоні, хоч ніч ще тільки збиралася повернути на світанок. Боря порадив:

– Давайте підемо далі, щоб нас не побачили фашисти, як часом навідаються до машини.

Пішли далі, обминувши товсті стовбури дерев. Такі сосни їм більше не траплялися, а з тоншої – яка схованка? До того ж емку і досі ще було досить добре видно. Так і продиралися далі, часом озираючись.

Нарешті, натрапили на густий чагарник ліщини. Мовчки продиралися в гущавину, тримаючись один одного. Звідси вже не бачили свого авто і навіть згубили напрям, де мали б його шукати ранком. Захлинувся в шумовинні лісовім і потужний гуркіт шляху.

– Як розвидниться, тоді й побачимо,– розсудливо міркував Вітя Довженко, умощуючись на галявинці між густим чагарником ліщини.

І всілися спина до спини, тісно горнучись один до одного. Автомат Боря поставив між густими вітами, щільніше притулився до теплих спин друзів. Навіть не встигли як слід умоститися, а сон уже кліпив їм очі, голова у кожного стала важкою, так і хилилася на плече товариша...

Здалося обер-лейтенантові Бєзруху, що він почув знизу, десь у лісових хащах за плечима, якісь віддалені чи то дівочі, а чи дитячі голоси. Може, йому вчулося. І скільки не дослухався потім Безрух, жодного звуку більше не почув. Ліс гомонів лише своїм гомоном, ледве відлунюючи далеке дихання війни.

Признався про це і своїм супутникам, бо в самого виникали якісь острашливі припущення. Найбільше заперечував цю вістку лише кореспондент фашистської преси. Обидва «іспанці», які ховалися від дощу окремо під сосною, глибше в лісі, раптом, ніби змовившись, посвідчили, що і їм почувся з того низового байрака чи то людський, чи совиний голос. Вони навіть порадили Безруху вийти на трасу, спинити якесь авто, щоб воно довезло їх на станцію. До речі, й злива вщухла.

Безрух і згодився. Але для власної певності все-таки наполіг на тому, щоб заглибитися на якусь сотню метрів, спуститися в ці лісові провалля і перевірити. Не чекаючи згоди компаньйонів, рушив униз, розгортаючи росяні віти.

Емка Марії Йосипівни стояла зручно прихована за тими крутими проваллями. Спустившись слизькими зарослями немов у прірву в затишні чагарники ліщини та колючого глоду, майже всі разом побачили в світанковій імлі силует машини за деревами. Якихось людських звуків не було чути від неї, хоч як уважно дослухалися всі четверо, готові до будь-яких несподіванок. Тільки окремі важкі краплі, які зривалися з високих віт, стукотіли по авто.

– Вам, сеньйор Безрух, доведеться першому рискнути. Адже мову більшовиків знаєте лише ви! – запропонував високий, маючи себе за старшого в цьому рейді військових кореспондентів.

– Гаразд. То будемо вважати, що і цей перший трофей належатиме мені,– виторговував досвідчений крамар Безрух.

І, не діждавшись відповіді, рушив. Згодом тихо свиснув, хоч потреби в цьому не було. Всі троє вже й самі обережно наближалися до авто.

– Радянська емка! – радів Безрух.– Я навіть знаю її. Генеральська емка. Невже і він десь тут тікає з фронту? Навряд.

– То обережніше ж! – застеріг високий.

– Байдуже. Міг бути лише водій Вітя, який, очевидячки, тікає від фронту, кинувши генерала. Значить, моя?

Відчинив шоферські дверцята, нагнув голову, щоб заглянути в авто. На сидінні поруч з шоферовим лежав німецький автомат. Безрух ухопив його, знизавши плечима, квапився. Ляснув ключем, нерозсудливо залишеним на своєму місці, аж дух захопило.

– Нікогісінько. Півбака пального, автомат...

І вихилився з авто, не відчуваючи бажаної підтримки в компаньйонів. Темна ніч, з дерев досі ще ляпотіли краплі, стікаючи по гілках. Своїх супутників Безрух розрізняв тільки по силуетах, не добираючи, хто з них найближче до нього. Щось підозріле здалося йому в мовчанні тих двох «іспанців».

– Що таке, ви не згодні? Але ж я перший виявив тут авто. Ви ж заперечували... – і з підсвідомого остереження підняв зброю, ладен стріляти.

Та в цю мить і стався перший постріл. Але стріляв не Безрух, хоч войовниче тримав зброю, а той високий і відразу ж відскочив убік.

Обер-лейтенант Безрух згарячу ще натиснув на гашетку свого автомата, але в ту ж мить і упав. Напевне, він встиг почути ще кілька черг пострілів. Але відстрілюватись уже не міг. Труп німця-кореспондента впав трохи далі. Адам Безрух цього вже не бачив.

Він ще був живий, коли емка натужно заревла і рушила з місця, ледве не переїхавши йому голову. Якийсь час лежав у нестямі, потім прочумався і заговорив, виказував. Але кому – соснам?

Справжні господарі авто застали його вже майже мертвим. Адам Безрух скінчив свою безславну кар'єру. Навіть гроші, одержані за генеральську доньку Ніноч-ку, не зміг уже боронити. Довготелесий кореспондент спритно спорожнив його кишені з грішми і документами.

Такої темної ночі іти лісом не так просто. Марія з Любою орієнтувалися по гуркоту з траси, шукаючи місця, де звечора вскочили до лісу. Спочатку Марія Йосипівна сама вела перед, продираючись у хащах, обходячи озерця. Потім помітила, що дівчина починає відставати, не потрапляє в її слід. Тоді пустила Любу попереду, вказуючи напрямок. Просування стало повільніше, але тепер дівчина була спокійніша.

До млявого світанку двічі спочивали на повалених деревах. Марія Йосипівна щоразу пильніше і тепліше дивилася на дівчину. В розмовах дізналася і про піонерський табір, про всі Любині поневіряння.

Потроху голоснішав передранковий гуркіт автомашин на шляху – довелося обережніше триматися побіля нього. Автомашини здебільшого йшли від того районного містечка за високим мостом над прірвою, з якого вчора звечора тікала Марія Йосипівна з дітьми. Ніякої метушні солдатів, якихось пошуків з комендантськими собаками не помітила в цих місцях.

Кілька разів ловила себе на думці: розпитатись у водіїв, чи туди прямують, чи далеко до того районного міста. І сама з себе сміялася за ті легковажні наміри. Продираючись вночі понад шляхом крізь густі чагарники, помітила, що автомашини, які йшли рейсом з райцентру, були завжди навантажені ящиками з боєприпасами, а зустрічні – з пораненими солдатами.

Згадала, що в містечку ще тоді ж бачила залізничну станцію з величезними зерносховищами. Тепер ці зерносховища окупанти обернули на пристанційні склади боєприпасів, може, і для цілого фронту. Аж морозом обдало.

Постояла, наджидаючи Любочку, думки ламала на дійсність.

– Стомилася, Любо? – запитала, лише щоб збадьорити втомлену нічними переходами в лісі дівчину.

– Трохи, тьотю. Але...

– Нічого. Зараз довше відпочинемо он навпроти того пришляхового стовпчика. Можна було б і не йти нам у таку даль, але ж наші люди лишилися десь, шукатимуть нас.

– Де ви бачили, тьотю, не йти... Може б, краще звати вас мамою. Нехай думають, що ми одходимо від лінії фронту.

Цілком доречна пропозиція. Все одно документів ніяких ні в дітей, ані в неї. Задрипана, зчорніла, хто впізнає в ній молоду жінку?

Натрапили на густий чагарник недалеко від шляху. Сіли в ньому з таким розрахунком, щоб в разі небезпеки на світанку можна було схопитися і непоміченими зникнути під прикриттям кущів. Але варто було дівчині сісти, як надмірна втома зламала її, потягла на сон. Дуже скоро очі самі склепилися.

...Шляхом на цю пору вже густо пішли автомашини в обидва боки. Марія Йосипівна так пильнувала, що й сон перемогла. Вантажені боєприпасами автомашини проходили цілими обозами. Кожну з них супроводжував лише один солдат. Дуже легко можна було б вистрілити з автомата, забити водія, зробити аварію. А потім прикінчити в сум'ятті фашиста на машині. Треба перешкоджати їм, клятим, треба гальмувати темп їхнього наступу!

Та вчинити це можна тільки з останнім у валці авто. Та й то дуже обережно, бо щоразу йдуть зустрічні авто, навіть легкові, певне і з начальством.

Раптом... Що це, галюцинація? В кузові вантажної машини – обидва її сапери... Авто пронеслося з неймовірною швидкістю, але сумніву не було: то сапери з партизанської групи!

Як на фотоплівці, в сірому світанку відбилося в очах: Телегін напівлежить, зіпершись на борт у передньому кутку кузова. Руками ніби повис на борту, ледве тримається на такому шаленому ходу. Замість головного убору – широка скривавлена пов'язка. Біля нього, на тому ж борту; вчепившись руками і ризикуючи зірватися вниз, сидів другий сапер – Старовойтенко. Він теж без шинелі, треба думати, і не поранений, коли може втриматися на борту при такій карколомній швидкості авто.

В кузові більш нікого немає. Навіть супроводжуючий гітлерівець сів, очевидячки, в кабіну поруч з водієм. А де ж Вітя? Убитий? Втік?

Схопилася на ноги, вискочила з-за чагарника. Але фашистська автомашина пронеслася, здійнявши хмару бризок після дощу, і зникла в ранковому мороці. Що в кузові сиділи обидва сапери з її загону, в цьому була певна. То чи є потреба ризикувати їй, перевіряючи цей факт на умовленому з Віктором місці зустрічі біля рури? Адже Віктор міг теж лежати на дні кузова, якщо він поранений. За бортом його побачити з землі і не змогли б, навіть стоячи біля шляху.

Що ж чинити далі? Обставини так несподівано міняються і так непередбачено, що голова обертом іде. Повернути Любочку до авто і залишити з рештою дітей, а самій наступної ночі пробитися, перевірити умовлений зв'язок?

Довго ще сиділа, вирішуючи цю складну проблему. Вслухалася, як спала дівчина, тривожно кидаючись уві сні. Кілька разів пригадувала, як домовлялися з Віктором.

– В розщілині, між першим та другим кільцями рури, мусить бути наша записка! – востаннє мовив він при тій гарячковій розлуці.

Мусить бути! А коли Віктора просто з сосни знято автоматними пострілами?.. Страшна проблема.

Настав свіжий, непорочний ранок. Любочка прокинулась.

Стоячи в густому чагарнику, радилися. Марія Йосипівна тепер уже жодних сумнівів не мала, що в кузові гітлерівського авто проїхали її двоє саперів. Один з них поранений, а це означає, що вони вели бій. Напевне ж, і Віктор був з ними, керував цією нерівною сутичкою, і...

– Міг загинути наш дядя Віктор, Любочко. А без мужчини в нашому складному становищі, та ще і з авто, дуже скрутно,– говорила Марія Йосипівна, все ще вирішуючи цю складну проблему. І спохватилася: – Та ми ж стоїмо, нас здалеку видко. Ходімо, Любочко.– Якось автоматично торкнулася плеча дівчини, і рушили. Аж коли заглибилися в ліс на безпечну відстань, зорієнтувавшись, повернула назад, до авто.

– Може, мені сходити до тої рури? Адже я її знаю, і це безпечніше, ніж удвох,– тихо запропонувала дівчина.

– Тобі, Любочко? – запитала, аж злякавшись, жінка. І замислилася, стала.

– Що ж тут такого, мені! Пройшла б за містечко і до рури.

Тр-рах-тах-ах... Почули віддалену перестрілку в лісі. Марія Йосипівна припала вухом до землі, вслухалася. Дівчина завмерла, стежачи за жінкою. Знов почулись ще більш віддалені луни пострілів.

– Любочко, там щось трапилося! Я мушу поспішити туди... Та не наразитися б і нам на небезпеку. Ох, діти, діти... Бігти можеш?

– Можу! Ого, я так бігаю! Але ж...

– Тоді біжімо. Тільки не ступай на гілочки, обминай їх, щоб не лускали, кляті... Га? Що таке?

Кинулися вперед: ті постріли та гуркіт авто віщували щось лихе. І раптом стала.

– Ти щось сказала, Любочко?

– Я ж можу збігати до рури!

Ледве збагнула Любоччині слова і хитнула головою.

– Гаразд, дівчино, біжи! Та будь обережною і... розумною. Будеш?

– Буду, аякже.

Одірвалась і побігла до шляху. Жінка ледве провела її очима, тримаючи руку на грудях. Потім повернула і знов побігла до тих трьох, яким захист її тепер, напевне, найпотрібніший. Часом спинялася, щоб переповити, і знов бігла до місця стоянки свого авто. Кілька разів припадала до землі і, нічогісінько не почувши, крім гуркоту з шляху, рушала далі. В одному місці, на галявині біля озерця, нарешті натрапила на свої ж нічні сліди. Значить, недалеко вже і до місця стоянки авто.

Раптовий постріл, що пролунав, здавалося, десь тут, немовби над вухом, як вітром здув у хлопців сон. Та не схопилися, навіть не зойкнув жоден з трьох. Тільки ще щільніше припали до землі.

І знов постріл, знов і знов... Хлопці тиснулися до землі, тамували подих. Було чути якісь розпачливі зойки, тяжкий стогін.

Потім надсадно заревів мотор і немов з останніх сил зітхнув, затих, угамований. Машина рушила, затріщало гілля.

Першим заговорив Боря.

– Ой, що ж тепер нам буде? – У нього ледве потрапляв зуб на зуб.

– Та цить! – підштовхнув його під бік Алик.

Рев мотора, віддаляючись за лісовими хащами, завмер, змішавшись з гулом автомашин на трасі. Що ж тепер лишається їм робити, як діяти? Тьотя Марія озброїла їх автоматом і звеліла стерегти машину. Для чогось же давала вона їм зброю до рук!

День зайшов уже навіть у лісі. Гущавина хащів, де хлоцпі заховалися і поснули, тепер значно порідшала. Мовчки, не змовляючись, вийшли з кущів і попрямували шукати машину.

Авто на місці вже не було. Це таки не сон їм приснився, як досі ще хотілося вірити. Біля порожнього стирлованого місця, де стояло авто, лежали двоє убитих фашистських офіцерів.

– Гітлерівці! – майже разом видихнули, боязко обходячи вбитих.

Але нерухомий був лише один. Придивившись до другого, хлопці помітили, що в нього кулак відкинутої руки повільно то стискався, то розправлявся. Хлопці зрозуміли, що це вже смертельні корчі. Отже, і цей гітлерівський офіцер їм уже не страшний. Біля нього збоку лежав автомат. Перший убитий лежав без зброї, неприродно скорчений. Тут відбувся поєдинок, а може, й ціла бойова розправа.

Вітя Довженко першим кинувся до автомата. Але, коли нагнувся, щоб узяти автомат, почув лише двоє цілком зрозумілих слів, які раз за разом натужно силкувався вимовити смертельно поранений. І зрозумів Вітя, що це були останні слова нещасного.

– ...Банда заокеанська... Банда заокеанська...– шепотів умираючий, за кожним словом стихаючи.

– То це його не наші, а такі ж, як і сам, фашисти забили! – вимовив, зводячись.– Він каже: «Банда заокеанська», а той же вбитий рядом з ним лежить, здається, німець.– І взяв автомат з руки, як щось огидне.

Гітлерівець, зрештою, замовк, завмерла рука. Хлопці відвернулися, потім пройшлись по сліду машини. Вона спочатку заднім ходом вирулювала на горбок, і потім, круто розвернувшись, пішла кудись геть у зовсім протилежний бік від їхнього нічного напрямку. Адже недалеко проходив великий шлях.

– Ну, ось і попалися, хлопці. Великий шлях знов. Це ж той, з якого ми тікали, ховаючись від гітлерівців!– застеріг Алик.– Нам треба йти десь аж там, назустріч тьоті Марії.

– А машина? – знов занепокоївся Боря.

І всі разом спинилися, ще раз озирнулись на мертвих фашистів. Вони нерухомо лежали, затиснувши в руках якісь стебла, листя. Мовчали дерева в ранковій дрімоті, вслухалася земля в гомінке народження дня.