Текст книги "Кленовий лист"

Автор книги: Иван Ле

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

11

У кімнаті їх було тільки двоє. Німецький льотчик Ганс Горн, інтернований у цій нейтральній країні, почував себе в якійсь мірі господарем. Та й гість не був зні-чений такими не зовсім певними в чужій країні одвідинами. Він безпомилково відчув ледве помітну розгубленість льотчика, ніби якусь провину перед гостем і не відмовився прийняти розплату за неї.

Ганс Горн, нарешті, востаннє переміг себе і почав розповідь. Неспокій досі ще червоточив, дратував нерви, льотчик палив сигару за сигарою і, походжаючи по кімнаті, розповідав. Мимоволі захопився, говорячи про свої льотчицькі здібності. Останній нічний бій він змалював з таким хвилюючим піднесенням, що Лужінський щиро віддавав належне мужності і винятковим здібностям аса.

Обоє вони надмірно палили, в кімнаті стояла хмара сизого диму. Часом забували про місце і час розмови. Льотчик не дбав про свою роль у подіях, про які розповідав з такою замріяною щирістю. Події його захоплювали, перекинувши з цього готелю нейтральної держави у вир пережитого...

– ...Отак, оточений щирим піклуванням моїх ворогів і рятівників, я лікувався. Піонери, що називається, воскресили мене з мертвих, знаючи при тому – зважте на це! – що лікують фашиста, свого найзапеклішого ворога у відкритому бою. Адже зрозуміло, що вони всі четверо разом фізично не становили для мене чогось, з чим я мусив би рахуватись, коли одужав... Словом, людяність, загальнолюдська чуйність у тому рятуванні мені життя, таки перемогли мене! Я став маленьким, пристосовувався до них, калічив – так, так! – калічив свою натуру. Адже я, льотчик фашистської армії, часом цілком щиро захоплювався цими радянськими юнаками.

І раптом... Раптом цей катер! Звісно, я теж нічого не знав, що він собою являє, чий він. Катер як катер. Та, виявилося, він був нашого вітчизняного виробництва... Кореспондентам, в оточенні яких ви здибали мене, я сказав, що був збитий у бою англійським винищувачем.

Прошу пробачити, я просто... хизувався, вибріхувався! Борючись сам з собою, не мав мужності признатися, що збив мене борт-механік нашого ж повітряного корабля, чех з національності. І збив, рятуючи радянських піонерів! Саме якась особлива сила отих піонерів, їх щирість та людяність і спонукали мене до вигадок у своїх розповідях. Бо про тих підлітків розповідати треба було не цим кореспондентам!..

І я мусив брехати. Та що там казать! Отже, про той катер. Уявляєте собі величну і страшну картину безмежного схвильованого океану! І ось на ньому, на його хвилях – жалюгідні рештки нашого німецького катера. Гойдається, занурений майже до половини носом, немов сушить обидва гребні гвинти і рульову лопать. А хвилі неначе тріскою граються, от-от захльобнуть, засмокчуть. І на катері...

...На катері, в задраєній каюті, в безладді наваленого одягу, ковдр, закутавшись у них, завмерло причаїлася дівчинка чотирьох чи, може, й п'яти років. Очам своїм не повірив Олег, відчинивши двері. Побачивши хлопця, дівчинка лячно зойкнула, неначе перед смертю, і зарилася в купу ковдр.

– Диви, дівчина!.. Що ти робиш тут, мале дівча? Чия ти? Як тебе звати, моя хороша?! – гомонів до неї хлопець, розуміючи при тому, що в цих широтах його рідна мова може здатися дитині навіть і щенячим гавканням. Яка шкода, що він не володіє мадагаскарською, зулуською якоюсь мовою!

А дівчинка, мов розбуджена словами хлопця, раптом відкинула ковдру, уста хоробливо засмикалися в затриманому гіркому плачі; очима, що от-от вискочать з орбіт, натужно дивилася на невідомого хлопця. Мокрий, у самих трусах, звичайнісінький хлопець.

– Я Ніночка... Мами немає, не-е-ма-ає. Мама-а!..– і знов заплакала, тепер уже як скаргу висловлюючи цьому невідомому, але такому близькому їй і дужому хлопцеві.

– Ніночка? – в першу мить його ошелешили такі зрозумілі і рідні слова. Та більшого значення поки що не надав їм.– Ніночка? – ще раз тепло перепитав Олег.

І наблизився, сів у незручній позі просто на ковдри, біляву голівку з усією юнацькою щирістю погладив. А сам теж ладен був заплакати і безнадійно заволати:

«Мамо-о!» Та ж їм, піонерам, не личить губитися! До того ж він рятівник.

– Зараз, Ніночко, зараз... Потім буде і мама! Ми ось... тільки заберемо тебе. Нас тут аж четверо піонерів і один полонений льотчик-німець живе з нами. Ого, ми такі сильні! Баня Туляков найстарший. І Юрка та Роман, усі хлопці сильні, хороші хлопці, льотчика, полоненого Ганса Горна, вилікували! Ось я їх покличу. Мене Олегом зватимеш.

І тут же рушив геть. А дівчинка лячно вхопилася за холодну мокру шию хлопця обома руками.

– Не треба, Олегцю, боюсь. Я не хочу тут. Вони... чужі тут, страшні.

– Немає, Ніночко, ніяких чужинців. Один він у нас, та і той тепер уже свій, мирний. Тут ми, радянські!

Взяв ще раз на руки дівчинку, широко ставлячи ноги, щоб не впасти від гойдання корабля. Горнув до себе, відчував, як дрижить мала, міцно тримаючись за шию хлопця. Чи їй п'ять, а чи лише чотири роки? Схудла дівчинка надто легкою здалася хлопцеві. І рушив з нею геть з каюти, переступаючи через безладно розкидані речі. З неймовірними труднощами виніс дівча по похилому трапу через отвір люка аж наверх. Лише тоді опам'ятався, зрозумів: пропливти з дівчинкою до острова він не зможе. А Ніночка так міцно вчепилася йому за шию, на плече голівку поклала, ледве схлипувала. Чи думала про те, хто цей хлопець, куди її несе...

– Бачиш, Ніночко, океан! Ти ж плавати не вмієш, а тут човна немає. Я піду до наших, гуртом приїдемо! А ти посидь тут, дивися, як я плаваю. Тільки тримайся на сходах, не вилазь. Добре?.. Ми зараз же і повернемося з човном....

Дівчина вчепилася за люк і, не перестаючи тремтіти, плакала. Та не протестувала більше. Тільки лячно озиралася на трюм, немов стереглася когось звідти.

Хлопець уже вирнув з перших хвиль і оглянувся. Ледве помітив, як вітер кужелив біляві кіски Ніночки над люком. Невимовно рідним і дорогим стало хлопцеві це нещасне дитяче життя.

Піонери вже не спали, але досі ще не виходили із затишної хати, вилежуючись у теплі під новою покрівлею. Льотчик нетерпляче ліз у розмову, йому охоче відповідали навперебій. За цей час звикли до нього, та і йому кожен з них здавався в такий мажорний ранок добрим другом.

Раптом у дверях з'явився Олег. Його майже разом усі помітили і немов іскрою пройнялися чимсь тривожним. Посхоплювалися на нарах, у свого вартового очима втупилися. «Щось трапилось»,– з ляком думав кожен.

– Олег, що з тобою, браток? – першим запитав його Ваня.

А хлопець ухопився за одвірки, не може слова вимовити. Тривожно билося серце від швидкого бігу, не вистачало повітря, зникли слова.

– А де ж зброя? Тебе...– угадував Роман, припускаючи щось страшне. 1 жаль, і співчуття, і тривога відчувалися в словах друга.

– Друзі!.. Все, все чудово! Ніночка!..

– Що-о!—разом вигукнули всі. Навіть полонений підвів брови.

– Яка Ніночка, Олег? Ти не хворий?

– Він хворий, Ваню. Чуєш, як калатає серце в грудях?

Олег ледве спромігся на дружню посмішку, і його товариші разом вибухнули енергійним «ура-а!». Навіть льотчик приєднав свій басовитий голос до загального захоплення.

– Тихо, чудаки робінзони! – спинив Олег друзів.– У хвилях океану... справжнісінький морський катер! Справжнісінький! Рубка, лебідка, якір... Вночі був морський бій. Гайда негайно ж на катер! Там Ніночка.

Наперебій один у одного ще допитувалися: що він сказав, чи не хворий справді?

Олег, уже на бігу, розповідав як міг про ранкові свої пригоди, про трофей, консерви, ковдри і про Ніночку. Коли спустилися до берега, Ваня спинився, затримав Романа і Юру.

– Лишайтесь і разом з Горном примотайте дротом до Романової колоди ще оті три, що зосталися в нас від накату. Без плота Ніночки нам не вивезти з океану!

– І трофеї ж, казав Олег,– розсудливо додав Роман.

– І трофеї, точно. Катай, хлопці, не баріться. Олег і Ваня добігли до коси найшвидшим алюром.

Перед вів Олег. Йому здавалося, що все це раптом обернеться на сон. Або ж хвилі зірвуть корабель з якоря, і хлопці побачать тільки порожній океан та почують його знущальний регіт.

Але катер погойдуючись стояв сторчма на тому ж місці. І біляву голівку дівчинки вихрив легкий океанський бриз. Дівчинка помітила, як по берегу бігло двоє хлопців, і одного з них, Олега, впізнала.

– Оле-ег!..– почули обоє з берега тоненький нелюдський зойк.

Хлопці привітно замахали дівчинці руками, втішали словами, яких, напевне ж, вона й не чула. Ваня вже біля самої води спинився. Рукою затримав і Олега:

– Спочинь перед плавбою.

– Вода тепла, Ваню.

– Але ж ми так бігли, треба передихнути. І попливеш сам, а я повернуся до наших. Треба мерщій злагодити пліт.

Без єдиного слова, лише хитнувши головою, погодився Олег. Йому було приємно, що Ваня не його посилає на допомогу хлопцям, а сам іде, щоб він, Олег, якнайскоріше дістався до врятованого дівчати.

В'язати пліт допомагав уже й Горн. Льотчикові, який мав чималий життєвий досвід, це було значно легше робити, аніж піонерам, у яких запал переважав усе. Чотири товстих і довгих колоди, зв'язані дротом, вільно трималися на воді самі і майже не осідали, витримуючи на собі трьох хлопців та Горна. Довгими жердинами відіпхнулися, і пліт загойдався на хвилях, швидко посуваючись до катера.

– Катер німецького райху! – вигукнув Горн на під'їзді до судна.

Троє піонерів відчули в тій репліці стільки сумного жалю, що мимоволі перезирнулись. Багато краще було б лишити полоненого на березі. Та пізно вже пере-вирішувати, підпливали до катера. Горн лагодився першим стартувати на борт з кінцем дроту.

– Так, геносе Горн, катер був німецьким, а тепер став власністю Радянської держави! Адже так? – мовив Ваня, надаючи своїм словам цілком серйозного тону...

– Так єсть, товаріщ Ваня... Тепер он єсть блахародний трофей совієтські робінзона!

– І держави,– додав Юра.

– Да... он єсть трофей Совієтські держава,– поквапно згодився Горн, з кінцем у руці видираючись на похилу палубу катера. Ваня подав йому руку, допоміг.

На палубі біля люка товаришів зустрічав Олег. Він теж подав руку льотчикові, допоміг утриматися в першу мить на хисткій палубі. Виглядаючи плота, хлопець часто вискакував на палубу. Дівчинку поки що перевів до тої ж каюти, де і знайшов її. За час очікування хлопців він устиг побувати в кількох напівзатоплених приміщеннях і каютах катера. Озброївся новим біноклем і оглядав простори океанські. Тепер квапливо інформував товаришів, що від сьогодні вони стануть справжніми мандрівниками,– з картами, з біноклем, з компасом! На кораблі він знайшов чимало і не замоклого паперу, зошитів. А в каюті Ніночки залишено цілу теку якихось документів, ділових паперів.

– Це вже будемо просити товариша Горна розібратися і доповісти,– закінчив свою скоромовну інформацію, посміхаючись до Горна.

Звернув Олег увагу і на інструменти. Їх цілком вистачило б не тільки на їхню бригаду: молотки, ключі, терпуги. Навіть цвяхи... В одному з незатоплених приміщень лежали величезні мотки стального троса, дроту, ремінні паси, машинні деталі.

– Це таки трофей, друзі! – не міг не висловити свого захоплення.

Товаришів Олег зустрів, як господар, як морський вовк-капітан, з біноклем на шиї. Коли зайшли в майже єдину, зовсім не затоплену каюту, від Олега ні на крок не відходила дівчинка, весь час крутилася біля нього, хапаючись за його ноги, щоб не впасти на ворухкій посудині. Заздрісні багатозначні погляди, які кидали товариші на бінокль, сприймав без гордування. Тут же конфіденціально повідомив:

– Певне, тут є ще і не такі речі. Задраєно все, затоплено. Навіть радіорубка... Друкарська машинка, консервоване молоко. Правда, на машинці хіба що тільки Горн зможе друкувати, не на нашу мову настроєна!

Хлопці статечно віталися з Ніночкою, як з дорослою. Кожен намагався якось заспокоїти її, хоч дівчинка вже і не скаржилася. Навіть переляк в очах потух, і натомість вони загорілися дитячою цікавістю до нових, таких своїх людей. Тільки посмішку Горна сприйняла з неприхованим застереженням. Дитяча інтуїція підказувала, що лише ті четверо піонерів можуть замінити їй у цих просторах океану маму, тата і рідну хату. А цей дядя льотчик, як рекомендували їй Горна, на жаль, скидався на тих, які ще недавно так грубо поводилися з нею.

Першим рейсом на плоту везли дівчинку, ковдри та інші потрібні речі з каюти. Олег на руках тримав уже важкувату для нього Ніночку, а Юра стеріг усе те манаття, тримаючи його в оберемку, щоб не промокло на плоту. Роман лоцманував, відпихаючись довгою жердиною. Тільки Ваня з Горном лишилися на кораблі. Олег по-господарському порадив їм куди зайти, щоб оглянути хоч трофеї. Горн тільки посміхався на ті поради.

– Просім, пусть не безпокоїсть товаріщ. На етом скоростной катер мі десят мієсяца морской служба стажіровал в Бремен, пока переходіть на гідроавіація.

– Чудово, геносе Горн! Я хочу бути першим вашим учнем. Капітани морфлоту – моя мрія! Вперед, повний...

Піднесений настрій піонера зрозумів і Горн. Він подав руки Олегові і Вані на знак цілковитої згоди з усім.

Другим рейсом відвезли на берег ящик сухарів і кілька десятків банок всіляких консервів. Олег захопив і пачку паперу та кілька зошитів. Усе це багатство віднесли тільки до перших кущів.

Дівчинку теж посадили під кущем у холодку, щоб стерегла трофеї. Налякана, весь час між чужими людьми, вона уважно стежила за метушнею хлопців, і особливо за Олегом. Це ж були свої вже!

З третім рейсом Ваня запропонував почекати. Вантажити троси та інше не першої потреби майно не було рації.

– Адже це і не по-господарському. Ну перевезли, десь, припустімо, склали під кущем. І що ж, нехай лежить? До того ж я так собі думаю, цей катер отут, на косі, може привернути і небажану нам увагу з боку тих, хто в гірку хвилину змушений був залишити його на волю океану. Він же не порожній, як бачимо. Мабуть, його спробують і розшукати з допомогою авіації.

– Та тому ж і марудимося з ним, клятим, щоб якнайшвидше вивезти все на берег. Потім можна і зовсім затопити його.

Ваня перечекав зауваження Юри. Але, коли той запропонував затопити катер, перехопив його.

– Таку морську посудину затопити?

Олег теж не витримав. Чи не він стільки трудився біля нього, а тепер затопити!

– Користуватися морським чи військовим трофеєм – законне право переможця. Катер ми не викрали, а з якими труднощами в океані добули! Затоплювати не будемо!

– Підеш з ними домовлятися, законно чи ні ми привласнили трофей. Гітлер виховав... ви, геносе Горн, не обижайтеся. Адже мовиться про тих...

– Я всьо понімайт. Гітлер нет, єсть остров, єсть закон большінства!

– Так ось і я кажу,– знов заговорив Роман, статечно розмірковуючи.– Якщо вже брати весь катер, то треба бути готовими його захищать. Я гадаю, що Ваня правий. А як ви дивитеся, геносе Горн? Забираймо катер десь хоч і в ту протоку біля нас. Розкопаємо гирло...– Роман помітив, що Горн щось намагається сказати ще, бо його перебили тоді, не дали до кінця висловитися.– Давайте, геносе Горн.

– Саме так і мислім. Катер дольшен біть ріхтунг, готов... на плаваніє к берегам родіна... Совієтская Росія!

– Вірно, в Радянську країну! Давай, Ваню, твій проект.

Усі замовкли. Справа ставала яснішою: катер треба забрати. Але де його приховаєш так швидко? Чи ж можлива річ, негайно провести його в ту затоку під густі дерева? Скільки це забере часу!

– Часу в нас вистачає, а план на сьогодні такий,– знов розпочав Ваня,– зняти корабель з мілини – це вже турбота Олега та Горна, вони в нас механіки, нехай мудрують, а ми зробимо – і підвести трофей отуди до нас під камінну кручу.

– Чому б не спробувати відразу аж у затоку? Там і дерева нависають над берегами. А тут і не підведеш до берега, скеля виступає з-під води,– додав своє енергійний Юра.

– Дерева, це правда. Та чи протягнеш його такого нашими силами в ту затоку? А звідти ми просто в нашу хату або в отой рибальський курінь оце все і вивантажили б. Потім знайшли б лад і катеру. А ні, зіпхнули б його знову в океан,– висловлював свою думку Ваня.

– Або затопили б десь там поблизу, як чорноморці свій флот у вісімнадцятім році!..

Відчувалося надмірне піднесення робінзонів від такої несподіваної здобичі. В захопленні не замислювалися глибше, докладно не розмірковували ні над жодною пропозицією, наскільки вона реальна до здійснення їхніми силами. Адже щоб їхати катером через океан, за пропозицією Горна, треба не лише полагодити – залатати катер. Потрібне ж пальне, якщо силова установка, припустімо, уціліла. Пропозиції надходили одна за одною, відчувалося, що в міркуваннях про освоєння катера нарада заходить в марудний тупик.

І схвалили першу, таку просту пропозицію Вані: катера не розвантажувати далі, а підвести ближче до житла і при допомозі Горна максимально освоїти його. Гордий з високої атестації своїх технічних здібностей, Олег не злякався завдання – зняти корабель з мілини! Десять місяців служби Горна на такому катері цілком гарантували виконання цього відповідального завдання.

– А як тут якір витягається, геносе Горн, напевне ж, механічною силою?

– Так, бітте, лебьодка єсть, от сжатий воздух работайт.

– Ось бачите,– стиснуте повітря. А де воно? – переможно запитав Олег.– Ніякі механізми не діють, затоплені. Та й ніс корабля занурений у воду, як ти до тих лебідок приступишся. Хіба що... Стривайте, товариші: здається, десь там є, щоправда у воді, невеличкий якорець. Звичайно, він теж не по нашій силі, та гуртом би якось...

– Так єсть, товаріщ Олег. От ручной лебьодка.

– Оце вже діло, геносе Горн! Я теж бачив його, коли видирався на катер,– підтвердив Ваня.– Почали, хлопці!

– Не надо такой план,– заперечив Горн.– В отсєк імеєтся полшой дліна трос для дальній аварійний буксір. Мі можем єго доставайт. Конец трос берьом нах плот, два товаріщ будет єго тут...– Горн не знаходив слова і крутив рукою.

Олег зрозумів і допоміг:

– Розмотувати.

– Так єсть, розмотайт, пока другіє на плота везут єго конец туда, і крєпім давай на берег за дерева. Потом всьо накручівай єго на лєбьодка іздесь.

– Чудово!

– Товаріщ Ваня! Сейчас наш інтерес єсть само толь-ко катер!

– Вирішили. Олег, давай команду, твоя посудина,– завершив Ваня.

– Горн і я лишаємося на тросі, якщо дістанемо його в тій затопленій схованці. Ваня командує плотом, на якому відвозять кінець троса. Геносе Горн, почали! Як даємо трос?

– Берьом ін отсєк і... дайом, канєшно.– Він не зовсім розумів запитання і пильно вдивлявся в Олега. Нарешті, догадався: – Ах, так єсть: ну, канєшно же, дайом через етот единственні люк. Немножко поцарапаєт бронза от люк, но ето нічево.

Льотчик швидко підійшов до зовсім не помітних з першого погляду металевих дверцят, пофарбованих під колір стіни. Швидко знайшов отвір для ключа і якоюсь скобою почав наполегливо длубатися, доки не відімкнув ті дверцята. За ними було приміщення спеціально для троса з діркою для нього через стіну борту, тепер задраєну. Хлопці побачили величезний стос линви, зручно намотаний на вал-лебідку. Навіть зааплодував котрийсь:

– Красота!..

Ваня прийняв від льотчика кільце троса, який ще ні разу не був в дії на катері. Великий моток легко ворухнувся понад бортом, трос пішов з Ванею в люк. З плота хлопці прийняли від Вані кінець з кільцем, обвихнули за колоду на плоту і, коли на плот скочив Ваня, відіпхнулись од катера.

Хлопці гордилися своїм винахідливим механіком Олегом. Та все ж не могли не відзначити, що Горн у цій ситуації дуже їм прийшовся до речі. Це радувало піонерів. Льотчик тепер уже цілком одужав. Усе-таки він вдячний їм, радянським піонерам, в цьому сумнівів не мали. А що буде далі? Адже натякав уже, щоб і його ставили в чергу на нічні вартування. Зброя, одяг тепер є... Юра Бахтадзе не втримався при тій розмові:

– Щиро шануючи ваше поривання працювати і вартувати нарівні з нами, кацо Горн, давайте все ж таки заздалегідь домовимося...

– Я уже всьо понімайт, товаріщ Юра. Не нада оружіє. Я без оружіє. І будем начінайт ето... ну... через цвай вохе – два неделя.

Розмову цю кожен пам'ятав, вона відбулася не так давно.

– По-моєму,– озвався Юра на плоту,– троса вистачить аж до берега.

– Звичайно,– квапливо погодився Ваня, цілком розуміючи, що Юра хотів сказати щось зовсім не про трос.– За перший же пень або за кущ зачепимо. Гадаю, що вистачить.

– А він, клятий німець, з головою, багато чого тямить. На катері як у себе вдома,– визначив Роман. .

– Що ж ти хочеш, такий льотчик! Та й вік його... Йому вже років тридцять...– зауважив Ваня.

– А здорово йому Юра нагадав. Коректний і не дурний німець.

– Нічого, Ромко, упораємось якось і з ним. А що зброї до біса на кораблі... Не дрейф, хлопці! Давай, Юро, заводь свій край, пристаємо до коси. Отак, так. А яке дисципліноване мале дівча: мовчить, чекає.

– Олега слухається. Він сухаря їй дав.

Троса ледве вистачило тільки до середини коси. Хлопці метушилися, щоб якось заякорити його в піску. Ваня послав Юру на плоту до катера, а Романові довелося тримати трос, упершись ногами в пісок. Ваня ж гарячково вирішував проблему припону.

Недалеко, майже при березі, куди не досягали хвилі, височів засипаний піском і галькою уламок камінної скелі. Ваня обрав його як опору для припону. Кілок-весло обрубав і затесав лопаткою, щоб зручніше було вигрібати пісок навколо каменя. Чим далі вглиб вигрібався, то більше впевнявся, що він на вірному шляху. Брила сиділа міцно і досить глибоко в піщаному намулі берега. Ваня навіть був певен, що вона є одним з виступів берегової камінної гряди, засипаної піском ігалькою.

– Ану, давай трави, Ромко.

Трос обвихнули за виступ скелі глибоко в піску, заклинили тим же веслом кільце і присипали товстим шаром вогкого піску.

– Гайда, Олег, давай корбу! – гукнув Ваня на катер.

А на катері Горн ладнався намотувати трос і розумів, що він, ідучи в натяжку, намотуватиметься не так добре, як розмотувався. Тертиме бронзовий отвір люка, на котушці мотатиметься лише одним боком. Та вибирати не було з чого.

– Одін раз будем так ідті наш трос нах лебьодка. Дальше... будем передєлать,– радився Горн з Олегом.

У цей час прибув і Юра, якого льотчик почав остерігатись. Юра не крився від полоненого з своїми почуттями звичайної оглядності, застереження. І це відчував полонений.

– Ну, як, кацо, готово, берайт?

– Яволь, іммер берайт! Только сігнал от берег ждьом,– в тому ж тоні серйозності і грайливості відповів Горн.

– Дава-а-ай! – відлунням почулося з берега. Юра скочив до гурту і став на допомогу Горну.

– Геносе Горн, давай удвох!

Вхопився за кордиль біля рук полоненого. Аж розчулився льотчик від такого щирого співчуття юнака. Пустив Юру, щоб зручніше було хлопцеві взятись і стояти, спираючись ногою при натяжці.

– Дава-ай! Дава-ай! – приказував, натискаючи на кордиль. Відчув, як доречна була допомога Юри – важкувато ще братись йому до фізичної праці. Допомога Юри і його щира увага навіть зняла той попередній наліт антипатії.

Нелегко було крутити лебідку. Та застопорений на мілині катер ворухнувся, як хворий, навертався задертою половиною до острова. Неначе каліцтво своє демонстрував тим. Після кількох обертів лебідки почав навіть вирівнюватися по горизонталі, але не піднімав з води затопленого носа, лише опускав і корму донизу. Від цього ще глибше затоплювалася капітанська будка, вода хвилями наближалася до люка.

– Стоп! – енергійно скомандував Горн.– Будем посмотреть.

Застопорив лебідку і виліз у люк на палубу. Від крену катера сходи тепер наближалися до їхнього нормального положення. Хвилі захлюпували аж у люк.

Коли обидва хлопці теж вибралися на палубу, Горн ішов уже їм назустріч. Мокрий, навіть майка і труси немов виціджували з себе морську прозору воду.

– Готов, єсть. Можем давать лебьодка вперьод.

– Що ж сталося?

– А нічево нет сталося, товаріщ Олег. Большой якор біль спущен етвас, немного. Мі совсем отпустіль тепер якорний связь. Только не можем прозевайт ко.нец якорний цеп. Будем стережом ето, а с берега просім єщьо одін сіла. Просім Ваня.

– Ваню-ю! Давай на аврал! – гукнув Юра. Ваня лиш озирнувся, щось мовив Романові і з розгону вскочив у хвилі океану, поплив до катера.

Ніночка солодко заснула в холодку на ковдрах. Тривожні дні перед цим вибили дівчину із сну. І не чула, коли хлопці з тим же завзяттям, з «ура-а» припинали зовсім вирівняний катер на близькій від берега мілині, тепер уже аж двома тросами, занісши один з них далеко вперед, куди мають правити понад берегом це своє неоціниме надбання. Катер поволі гойдало прибережною хвилею, немов аж підсовуючи туди ж таки вперед, куди хлопці натягали другий довгий кінець троса.

– Тепер-то він уже на-аш! – нестримно вигукнув Ваня, пораючись біля троса.

– Цс-с! Мала спить,– попередив Олег.

Навіть ступати почали по шелесткому піску й гальці так обережно, що дівчина, прокинувшись, аж засміялася, спостерігаючи ту, немов у спортивній грі, ходу піонерів...

Лужінський уважно слухав цю захоплюючу, повну дивовижних ситуацій і героїзму розповідь. Часом здавалося йому, що і сам оце лише в трусах ганяє по косі понад океаном, виводить той катер. Кілька окремих реплік, у яких принагідно згадувалася дівчина, кожен раз викликали бажання перепитати, упевнитись, чи справді ж це і є вона, багатостраждальна дочка генерала та Марії Йосипівни?

– Гадаю, що ви, Станіславе, можете, коли і не цілком зрозуміти мене, то у всякім разі уявити стан капітана німецької військової авіації, зневоленого виключними обставинами до надмірної лояльності, навіть до щирої послужливості...

– Я цілком захоплений вашим благородством!...

– Стривайте... Благородства вистачило лише на дев'яносто два дні, мій шановний гостю! Лише на дев'яносто два дні, які остаточно зліквідували наслідки мого поранення. Я був дужий, а в такому стані, як кажуть, ситий голодного не розуміє! Щось тридцять два дні без перепочинку, не зазираючи в майбутнє, я керував хлопцями, які з дитячим ентузіазмом і енергією освоювали морський катер німецького виробництва. Це були діти ворожої мені держави... За цей час ми ледве завели трофей лише у перший сектор нашого, будемо говорити «шлюзу», плануючи таки завести і в «док»! Щоб уявити собі цей понадмісячний труд чотирьох юнаків і льотчика-аса німецького вермахту як головного технічного організатора і функціонера тої справи, не треба мати особливих здібностей до фантазування. Доки катер був на морських хвилях, його так сторчма і тягли двома тросами позмінно понад берегом, аж поки привели в русло нашого протічка з прісною водою. Кілька днів, навіть ночей працювали, використовуючи приливи океану. Піднятий майже на цілий метр рівень води давав змогу підвести наш трофей аж до крутого берега. Русло протічка прорізало тут глибоке гирло, береги якого в найвищій точці сягали близько чотирьох метрів. Гирло вузьке, це ж просто горло хижака, пробите в скелі. Щоправда – скала потріскана, але в окремих місцях досить стійка. І ми ламали, запруджували русло, каторжно працювали, щоб підняти наш корабель, тягли тросами на блоках....

Потім загачували протічок позаду в катера, щоб підняти його підпертою водою і протягали на якісь метри далі. А протягати треба було ще дуже далеко в протоці, щоб досягти тих густих віт дерев. Планувалося там прив'язати його тросами до столітніх дерев. Найкращі стапелі бременських доків не тримали зручніше корабля, як тримали б наш катер оті троси на деревах! Власне, троси ми таки вчепили...

– Уявляю собі, як боготворили вас піонери за таку чудову школу,– обізвався Лужінський, скориставшись паузою в розповіді.

– Не можу поскаржитись. Крім того, що перестали мене охороняти як полоненого, вони шанували, догоджали. Це була, я б сказав, чудова, аж наддисциплінована четвірка юнаків!

– Дівчина, звісно, зовсім була без діла, навіть, мабуть, заважала юнакам. Чотири, п'ять років дитина.

Льотчик примовк, замислився. Фраза Лужінського, як помах необережного крила свійського птаха, зачепила, стривожила. Потім злегка посміхнувся на якісь свої думки:

– Догадуюсь, вас особливо цікавить те дівча. Терпіння! Про дівчину я ще скажу. Досить того, що це...

– Вона дочка радянського генерала,– похопився Лужінський.

– Не маю наміру вас розчаровувати. Та в даному разі відігравало домінуючу роль у моїх настроях те, що вона була онука комуніста Бердгавера, а ним, як виявилося з паперів, дуже цікавилося берлінське гестапо. Отже, погубивши дні і ночі, з неймовірним напруженням провели ми катер через перший наш шлюз, сховали від випадкового ока. Він ще був не на наших стапелях, спустити з катера воду ми ще не могли. Звичайно ж, критися не буду – це ціле багатство не лише для чотирьох юнаків та тої нещасної дівчинки. Висушивши каюти, вони напевне перейшли б усі до них жити. Це, скажу вам, робінзони абсолютно на сучасному етапі! В каютах, безумовно ж, ніякі дощі, вітри, плазуни, навіть москіти, мошкара їх не діймали б.

Та я забігаю наперед, прошу пробачити. Перше, чим ми особливо зацікавилися,– це мотори, вся силова система катера. Навіть побіжний огляд ще і не висушеного катера дав дуже оптимістичні надії. Силова система ніяких ушкоджень не мала, а катер був зовсім новий. Пальне поки що було під водою, задраєне. Торпедований катер почав інтенсивно тонути носом, вода захлинула його, бо пробоїна виявилася досить великою. Обслуга в паніці, не зорієнтувавшись, відразу ж спустила шлюпки і залишила його тонути. Залишила і, певне, була негайно ж підібрана, думаю, одним з кораблів противника. За дівчинку, може, і згадав котрийсь, але... як згадують покійників. Це нормально для піратів, що взялися за таку справу неприхованого шантажу. Протягом дев'яноста двох днів мого перебування на острові я не відчув, щоб про катер хтось згадав на континенті. Може, й шукали десь там, де він затонув. Ми ж на острові цього не відчували. Та вас цікавить дівчинка?..– Льотчик знов примовк і замислився. Кілька хвилин пильно вдивлявся в Лужінського, примруживши очі.

– Що вас непокоїть, Горн? – запитав Лужінський, підводячись із-за стола.– 3 першої миті нашої зустрічі я був щирий і одвертий з вами. Доля тих чудових піонерів тепер уже спільна з долею нещасної дівчинки. З вашої розповіді я роблю висновок, що та доля тепер залежить лише від вас, шановний гер капітан.

– Острівець знаходиться в океані, заповненім підводними човнами британської коаліції. Я сам кілька разів спостерігав, щоправда десь аж на горизонті, цілі підрозділи морської авіації над океаном.

Лужінський аж розгубився: що сталося з Горном? Він сидить замислений, немов стривожено длубається в думках.

– Так, авіації моїх ворогів. Ви знаєте, Станіславе, я знов відчув сумнів, чи варто було зізнаватися перед вами. Ось уже який час я тримав цю таємницю при собі, при своїй совісті, вагався. Будемо вважати нас чесними людьми в поводженні з таємницями. Як людина, я вдячний тим піонерам Росії і нічим їх не скривдив. Дев'яносто два дні інструктував, чесно наставляв. Кожен з них тепер може замінити першого-ліпшого матроса!