Текст книги "Діти Яфета"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 13 страниц)

Липинський упродовж усього життя виношував задум написання фундаментальної «Історії України», але не встиг цього зробити. За його словами, під час пожежі в його домі на Уманщині, коли було вбито його приятеля і хранителя дому Левка Зануду, згорів кон– спект цієї праці й матеріали для неї. Він устиг написати дослідження ключових, справді переломних етапів на– шої історії, що й дало підстави називати його «істориком переломних діб» та, за висловом Тетяни Лютої, «дослід– ником метаморфоз українських аристократичних верств».

Є історики-апологети, одописці, є відверті спекулян– ти, котрі інтерпретують факти минулого під таким ку– том зору, що вони мають легітимізувати буцімто логічні– стю подій теперішнє. Липинський, звичайно, – зовсім інший тип історика. Почавши як учень Грушевського, він остаточно сформувався головно під впливом фран-

цузьких авторів Жоржа Сореля, Гюстава Лебона, Шарля Морраса. Він був далекий од наміру сліпо ступати в їхні сліди. Ознайомлення не тільки з їхніми доктринами, а й очитаність соціологічного й політичного характеру чи не всіх західноєвропейських мислителів та добре знання подробиць, умов існування, надій і сподівань українсь– кої людності, сформували в ньому справді оригінального мислителя, що освітлює аналітичним поглядом кожен факт зусібіч. Скажімо, пишучи про події, що одержали назву так званої Переяславської ради, він наголошує, що в ході визвольної війни українського народу було створе– но власну державу, яка не вистояла передовсім через те, що нова аристократія, яка складалася зі шляхетських та козацьких елементів, не витворила в собі державоцент– ричності й не мала поваги до державної влади, яку уособ– лював гетьман зі своїм урядом. «Приняття протекції «вос– точного царя» і розрив із західною Річпосполитою йшли у парі з узахідненням і европеїзацією козаччини. Пере– яславська умова прийшла тоді, коли Україна вже пере– йняла і у своїх власних формах закріпила, як поняття, так і уклад західного, хліборобського, осілого життя, виробле– ні в попередніх віках під впливом західної європейської цивілізації. Але одночасно Умова в Переяславі була сою– зом України з Москвою, зверненим проти Польщі. Вона, захищаючи Україну перед натиском польським, одночас– но відривала її від Заходу і ставила в залежність від Сходу...» – пише він в «Україні на переломі».

Дехто на еміграції висловлював наївну віру в еволю– цію більшовизму, що може згодом створити в Україні національну державу (інший бік «варязької» теорії). На це Липинський відповів так: «Державна комуністична влада в Україні не єсть територіяльно українська, її центри, її мозок знаходяться поза межами України. На Україні влада спочиває в руках кочовничих, з Україною органічно не зв’язаних елементів, які сьогодні правлять Україною, а завтра Бухарою чи якимсь приамурським краєм. Тому ця влада не має ніяких даних – поза одною мовою, потрібною їй в цілях пропаганди – приймати органічні, місцеві, національні ознаки». Він уже  тоді

розпізнав тих «господарів» нашої землі, в яких «адрес – не дом и не улица», в яких «адрес – Советский Союз»,– приблудних наїзників, безжальних до колоніального коня.

Його життєві сили знищувалися сухотами, він згасав, але працював і працював, бо мусив устигнути багато. Ще створив  у  1930  році  нову  політичну  організацію

«Братство українських класократів-монархістів», а через рік у санаторії Віннервальд поблизу Відня Липинський помер. Поховали його в родинному маєтку в Затурцях.

Він чимало писав про релігію. З цих творів видно, що Липинський однаково негативно ставився і до цезаропа– пізму – намагань підпорядкувати церкву політичній владі, і до клерикалізму – прагнення духовенства ввій– ти у вищі структури політичної ієрархії суспільства. Він закликав до злагоди й співпраці церкви й держави, які не повинні підміняти одна одну, закликав до конфесійно– го миру – запоруки нормального релігійного життя (як актуально це для вас сьогодні!). Підсумком роздумів на всі ті теми й стала його дуже важлива й для сьогодні книга «Релігія і церква в історії України». Її пафос спря– мований на те, що всі конфесії мають толерувати одна одну й не антагонізувати людей у суспільстві.

Історика Липинського цікавило передовсім XVII сто– ліття в Україні, зокрема, козацька революція і все з нею пов’язане. Він добре знав і польський, і російський варі– анти прочитання тогочасної української історії. Перший трактував події Хмельниччини як бунт охлосу, як полі– тичну деструкцію. Другий – як порив українських пра– вославних до російських єдиновірців, до «братнього» альянсу України з Московією, в якому Україні відводи– лася роль безправної колонії. Був ще й третій варіант інтерпретації тогочасних подій, що належав українській народницькій історіографії; це – «стихійне змагання селянсько-козацьких мас до справедливого суспільного устрою».

Липинський бачив у Хмельниччині величний будів– ничий пафос державотворення. Козацьке ядро притягло

до себе людність усіх без винятку станів тогочасної України, що поєднали зусилля під прапором визвольної війни. «З особливою увагою досліджував Липинський перетворення гетьманського уряду з суто військової установи на територіяльну владу монархічного характе– ру, з виразним нахилом до спадковості,– пише вже зга– дуваний І. Лисяк-Рудницький. – Проте гетьманська влада часів Хмельницького, хоч і авторитарна, не була деспотичною: її обмежували права й вольності лицарсь– кого козацького стану, який колективно брав участь в управлінні державою і члени якого користувалися особи– стою свободою; також міста мали своє самоврядування, а церква та духовний стан займали в державі забезпечену незалежну позицію. Таким чином, суспільно-політич– ний устрій тодішньої України засадниче відрізнявся як від польської анархічної шляхетської демократії, так і від московського східнього деспотизму, де все населення від верхів до низів уважалося за рабів царя». (До речі, ота піраміда рабства в Росії пізніше так вразила французько– го рояліста маркіза Астольфа де Кюстіна, що він у своїй книзі «Росія в 1839 році» написав: «Російський народ – нація німих... Усе тут є, не вистачає лише свободи, тобто життя»). Реалізацію марксистського закрою соціалізму в Росії Липинський назвав «трагічною життєвою карика– турою».  А  всі  ці  більшовицькі  терміни  «соціалізм» і

«комунізм», що ними вони морочили голови народам імперії, за Липинським, – демагогічні словеса, які мають дуже віддалений стосунок до реальності, яка в стократ складніша за всі ці примітивні формули для простаків.

Липинський пише про повнокровність, повносилість життя в народних низах, про благотворний процес освя– чення визвольних змагань авторитетом церкви, про повернення до свого повсталого народу, здавалося б, без– надійно, назавжди спольщеної української шляхти, яка, побачивши величну перспективу державотворення, ста– вала і теоретиками, й практиками тієї важливої і важкої справи. Липинський постійно наголошує, що Хмель– ницький перемагав саме завдяки підтримці людності:

«...удалось Великому Гетьману перш за все тому, що він

для здійснення своїх власних цілей і визволення укра– їнської нації й будови української держави – зумів зор– ганізувати коло себе не агентів, а Богунів, Нечаїв, Виговських, Кричевських, Ждановичів, Креховецьких, Стеткевичів, Тукальських, зумів витворити з найкра– щих людей України аристократичний клас, який жерт– вою крови й життя себе з існуванням держави українсь– кої зв’язав».

Важливо, що Хмельницький одразу ж зорієнтувався: не напівкочові добичники й гультіпаки, що підтримува– ли кожен бунт (а потім здебільшого видавали ворогу своїх ватажків),– його спільники й помічники, бо це елемент ненадійний (те з жорстокою переконливістю потвердили різні етапи нашої історії), елемент, часто позбавлений державницького мислення, бо люмпени – прошарок завжди найменш національний, вони, як пра– вило, доволі неохоче впускають у своє серце великі й бла– городні ідеї на взірець боротьби не за власне благо, а за створення рідної держави. «Велич і геніальність Хмельницького була в тім, що він зумів з тим стихийним економічним процесом, з живою хліборобською «городо– вою» Україною, а не із засудженим, на смерть низовим общинним, уходницьким і добичницьким Запоріжжям свою політику й будову держави української зв’язати,– пише Липинський. – Збудована Хмельницьким Хліборобська Гетьманщина, хоч і обкарнана його недо– тепними наслідниками і здавлена ланцюгами московсь– кої держави, буде ще сотню літ пізніше крок за кроком, степ для плуга й для культури здобуваючи, уходницьку нехліборобську Січ Запорожську витісняти, аж поки не зруйнує її разом і одночасно з кочовою татарською ордою. І не з вини нашого Великого Гетьмана повстане згодом наша пізніша трагедія національна. Не він винен, що його нерозумні нащадки велику політичну ідею євро– пеїзації козаччини, а з нею і цілої України – ідею, яку він, Богдан Хмельницький, сотворив і в життя перевів (підкреслення В. Липинського. – М. С), передадуть потім з легіонами Феофанів Прокоповичів у руки мос– ковські. Не він винен, що пізніщі «руїнники» українські

його велику ідею на європеїзацію й на будівництво Петровської російської держави віддадуть, а свою власну національну справу, всупереч бажанням Великого Богдана, зв’яжуть з прекрасним, романтичним, але засудженим на смерть низовим Запоріжжям, зв’яжуть із гайдамацьким руїнництвом і всяким антидержавним, анархічним, антикультурним і безпутнім бунтарст– вом...»

Виразний соціологічний аналіз фактів минулого, кон– цептуальне їх осмислення, глибоко емоційний і справді артистичний стиль викладу думок – усе це В’ячеслав Липинський, який, бувши в історії, по суті, аматором, народив цілу плеяду істориків, що їх називають його духовними учнями (Дмитро Дорошенко, Мирон Кордуба, Іван Крип’якевич, Василь Кучабський, Степан Томашівський, Олександр Оглоблин, Микола Василен– ко, Лев Окіншевич). За визначенням І. Лисяка-Рудни– цького, Липинський був антиподом Михайла Грушевського. Попри те, що Грушевський – і старший віком, і розпочав свою наукову діяльність раніше, і пере– жив Липинського, останні томи «Історії України-Руси» позначені слідами впливів Липинського і полемікою з ним. Михайло Грушевський вважав Липинського над– звичайно авторитетним опонентом; Липинський і притя– гав його, і відштовхував. Ця полеміка була науково плід– на, бо вона збагачувала думку Грушевського новими вимірами.

На переконання І. Лисяка-Рудницького, «за останні сто років Україна дала двох великих політичних мисли– телів – Драгоманова та Липинського. Вони уособлюють два різні полюси української думки – лівий і правий, соціал-демократичннй і консервативний». Але нам ще належиться по-справжньому відкрити для себе й зрозу– міти Липинського.

Зусиллями Ярослава Пеленського, невтомного популяризатора, біографа й дослідника Липинського, в Україні з’явилася друком основна його праця, власне, політичний заповіт мислителя – «Листи до братів-хлібо– робів». У передмові до неї Я. Пеленський наголошує, що

твір цей «не можна вважати виключно теоретичним тво– ром в академічному сенсі. Його зміст, включно з полеміч– ною передмовою, має актуальне значення й сьогодні, зокрема – у зв’язку із сучасним будівництвом українсь– кої держави. Усі найважливіші питання, порушені в творі, як, наприклад, побудова української національної держави, аналіз політичних систем і політичної культу– ри, функціонування еліт, їх кругообігу та переходу колишніх еліт у нові державні структури, концепція гро– мадянства не на етнічно-культурному, а на територіаль– но-політичному принципі, співвідношення між держа– вою, суспільством і громадянином та між корінним наро– дом і національними меншостями, у сфері економіч– ній – справа приватної власності, зокрема, земельної як підстави цивілізаційного та культурного розвитку дер– жави і суспільства, організація аграрної системи тощо, яскраво віддзеркалюють сучасні проблеми українського державного будівництва».

Ця книга писалася в умовах кипіння політичних при– страстей, вихорі подій, під гул канонади (перші дві частини «Листів до братів-хліборобів» створено в 1919–1920 роках); на словах про українську революцію лежить вогненний відблиск цієї революції. Вже робота над третьою частиною дала змогу авторові дистанціюва– тися від подій, заспокоїтися після тяжких розчарувань і конфліктів із тими, кого вважав послідовними однодум– цями. Згодом спокійніше (хоч слово це не дуже пасує, коли говорити про вулканічний темперамент автора) писалася четверта частина «Листів...». Тут – квінтесен– ція ідей В’ячеслава Липинського, найпослідовніше і найґрунтовніше вираження його політичної філософії.

Липинський пристрасно обстоює принципово важли– ву тезу про плюралістичність майбутньої української держави. Здавалося б, а як же інакше? Адже це саме собою зрозуміло. Принаймні, так думаємо ми сьогодні, вже на другому десятилітті існування української дер– жави, яка, щоправда, ще не може похвалитися виробле– ним плюралістичним устроєм. Однак це мало справді принципово важливе, радикально важливе значення.

Народницька історіографія любила потрактовувати народ, саме українське суспільство як однорідність, як більш-менш одноманітну соціальну масу і принципово не помічала того, що виходило поза межі цієї однорідності й одноманітності. Все те, за словами І. Лисяка-Рудниць– кого, народники гнівно засуджували як «паразитичне, морально зіпсоване й неукраїнське своєю суттю. На– родницькі історики, від Костомарова до Грушевського, вихваляли стихійні селянські бунти, але з підозрою ста– вилися до державотворчих зусиль українських   еліт. У міжвоєнну добу серед українців поза межами СРСР ідеологію народництва великою мірою витіснила ідеоло– гія інтегрального націоналізму. Націоналізм під багать– ма оглядами був реакцією на народництво та його анти– тезою. Але політична філософія інтегрального націона– лізму також була моністичною і принаймні в цьому сенсі продовжувала народницьку традицію. Вона лише замі– нила поняття нездиференційованого «народу» поняттям монолітної «нації». І народництво, й інтегральний націо– налізм дотримувалися концепції однорідного суспіль– ства, не допускаючи різноманітності соціальних верств і політичних напрямів.

На думку Липинського, самостійна українська держа– ва матиме політично зрілу націю, яку утворюватимуть усі, хто населяє Україну, незалежно від етнічного поход– ження; він вірив у силу «територіального», «географічно– го» патріотизму, коли всі почуватимуться дітьми України й усі добровільно візьмуть на себе відповідальність за неї. Липинський багато роздумував над проблемою легі– тимності влади у майбутній українській державі, виразно бачив, що саме відсутність монархічного елементу в Гетьманщині дуже послаблювала державу, почасти внося– чи хаос і випадковість у діяльність верхніх ешелонів влади. На його гадку, невдача Богдана Хмельницького у спробі зробити гетьманство спадковим негативно вплину– ла й на долю козацької держави. Таким шляхом Липин– ський ішов до ідеї монархічного ладу у формі спадкового гетьманату, вбачаючи в цьому єдино ефективний політич– ний варіант майбутнього України. Це не мала бути абсо-

лютистсько-монархічна держава на взір царської Росії, де безперешкодно владарював деспотизм; Липинський бачив перед собою взірець Англії – конституційної монархії.

У тій же «Релігії і церкви в історії України» він – і це так характерно для нього – переводить розмову на тему держави, яка є для нього єдино природною формою існу– вання народу, гарантом збереження нації від жорстоких сил політичної ентропії: «Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад на моїй рідній землі, і знаю, що як не буде України, як не буде нашої Української держави, то я і нащадки мої не зможемо на своїй землі по-людськи жити. Але я не вірю, щоб Україну можна було створити голосами плебісциту. Не вірю, щоб держава наша постала шляхом демократич– ним – «шляхом свобідного виявлення волі більшо– сті», – а не так, як поставали всі держави: шляхом завоювання чи відвоювання, при якому Українська дер– жава, як всяка держава, може бути створена для «наро– да», для більшості організованим, розумним і витрива– лим хотінням та зусиллям меншості». За Липинським, найвищими носіями державотворчих якостей є «войов– ники» (мілітарні сили) й «продуценти» (економічні). Інтелігенції ж він відводив другорядно допоміжну роль – сил, що формують ідеї в суспільстві.

Дотримуючись Арістотелевого принципу, він поділяв держави на три типи: класократія, демократія, охлокра– тія. Класократія – це відносна рівновага між владою та свободою. Демократія – порушення рівноваги між вла– дою і свободою. Охлократія – цілковите домінування непродуцентів із придушенням свободи. За його слова– ми, більшовики витворили хрестоматійний зразок охло– кратичної держави. І ніяких змін там не буде доти, «доки одна частина пануючих більшовиків не збунтується проти другої і не почне вимагати свободи «конституції». Одне слово, народ уярмлено під високими гаслами свобо– ди, різності й братерства цього народу; а зроблено це для блага більшовицьких «панів».

Він енергійно підтримував Павла Скоропадського, бачив у ньому законного правителя України, вважаючи,

що в народі ще жива пам’ять про устрій української козацької держави й про місце в ній гетьмана. До того ж, Скоропадський був спадкоємцем того роду, який у XVIII столітті дав Україні гетьмана. У цій подробиці Липин– ський убачав перший крок до легітимності влади. Потім настало тяжке розчарування, переоцінка цінностей. І не тільки тому, що виник конфлікт із Павлом Скоропад– ським, хоча все почалося, очевидно, саме з нього. Як свідчать біографи, в останніх своїх листах Липинський схилявся до того, що політичний лад майбутньої укра– їнської держави мають визначати установчі збори,– хоча загалом ідея спадкового гетьманату лишалася йому дорогою.

Як уже згадувалося, Липинський належав до ідеаль– ного типу людей, що їх пойменовують лицарями без стра– ху й докору. Сучасники згадують не тільки його незалеж– ний та безстрашний інтелект, подвижницьке служіння ідеї, колосальну вимогливість до себе й до інших. А з роками в нього надзвичайно посилився моральний рито– ризм – Липинський вимагав від своїх соратників безза– стережної етичної чистоти. Але люди – хоч яким вони ідеям служили б – завжди лишаються людьми, в яких чесноти сусідять з античеснотами. І сам гетьман, як полі– тичний продукт російського виховання, взорувався не так на поради Липинського, який прагнув створити з нього справді цивілізованого європейського монарха, а не бліду копію з кунсткамери російського царського двору, гетьман взорувався на російські моделі. Щедро надарований амбіціями та шанолюбством Скоропад– ський дратувався такою опікою Липинського. А це до всього гетьманове оточення, де (як це завжди буває при політичних вождях) юрмилися всякі авантурники й пройдисвіти, які активно інспірували конфлікти з враз– ливим Липинським. Дехто з них навіть договорився до того, що в Липинського, мовляв, не просто до ненормаль– них розмірів розбуяло честолюбство, а й навіть прогресує божевілля. Одне слово, вічний сюжет, одвічне протисто– яння великого і ницої посередності, яка неодмінно вби– ває те, що вивищується над нею...

Михайло Горинь звернув увагу на такі – повчальні для нас перед лицем історії – моменти з епістолярії Липинського та його сучасників. У листі Липинського до Бориса Матюшенка говориться: «Для мене ти був і єсть Борис Матюшенко, демократ, ідеаліст, чесна людина, а найважніше – мій приятель. Україна демократична – це фікція. Але тебе я боронив і буду боронити». Матюшенко відповів Липинському: «Краще не торкати– ся пояснення того будь-що-будь парадоксального явища, яким є наша дружба (міцна – я вірю), дружба монархі– ста з демократом, соціалістом. Мабуть, краще не розби– рати різниці наших світоглядів, вони були і залишаться, а брати те, що є позитивне, а цим є, на мою думку, взаєм– не признання людської чесности і великої любови до нашої батьківщини».

Зайве й казати про те, як актуально звучить це сьогод– ні, коли з’явилося стільки проблем і суперечностей у міжпартійних взаєминах національно-демократичних сил в Україні, коли вони з таким садистським натхнен– ням пожирають одне одного, ставши надійними спільни– ками ворогів України.

А ось – іще глибоко повчальний момент із листа Василя Стефаника до Липинського: «Ех, якби Ваші предки, шляхта, не покинули черні і держалися, як Великий Гетьман, української землі та надавали їй поря– док, то тоді мені б не приходилося мати Вас за найбільш трагічну особу наших істориків. Всі ліві і ліві, а Ви за триста років появилися праві, один. Не вірю в Вашу кон– цепцію, але благословляю Вас, що відтворюєте праву руку української нації. Все дотепер ми були без правої руки, а, дякуючи Вам, ми тепер бойова цілість. Маю надію на ту радість, яку будемо оба мати, як наша нація сконсолідується, і моя ліва рука знайдеться у Вашій пра– вій руці. Вас люблячий Василь Стефаник».

Побажаймо ж собі, аби наші взаємини були на рівні стосунків цих людей, аби нам стачало глузду в кожному конкретному випадку бачити не те, що нас роз’єднує, а те, що об’єднує, спільнить.

Власне і для цього теж написано цей роман, якому на моє тверде переконання, просто немає ціни.

Корсакова нарація всім своїм пафосом спрямована в сьогоднішній день. Це саме той випадок, коли історія повинна виконати роль навчительки сучасності, подати для неї невідпорні аргументи.

Корсак виступає в своєму романі й у ролі археолога, який «розкопує» минуле, й реставратора, який з розріз– нених уламків відновлює цілісну картину, і портрети– ста, який з промовистих подробиць відтворює людський і політичний характер свого героя. Одне слово, Корсак уміло послуговується всім тим, що дає авторові уні– версальний за художніми можливостями історичний роман.

Його Липинський – винятково приваблива особи– стість, індивід високої моралі, дивовижної доброзичливо– сті. Всі ці риси дуже й дуже рідко зустрічаються в політи– ків, оскільки політики опиняються в ролі гравців на шахівниці історії, де замість шахових фігур у них під руками люди чи й цілі народи. Політичним гросмейсте– рам немає ніякого клопоту до тривог, надій чи нещасть окремо взятого індивіда. Їх ніколи не цікавить    ніщо

«зокрема» (хіба що їх особисто спостигла якась болячка або в них згорів маєток), їх цікавить лише «взагалі». Вони мають справу з масами, тероризують своєю демагогією маси і що більший політик, то майстерніше володіє він мистецтвом брехні. Йому не становить жодних труднощів переконати нас у тому, що чорне – це біле, й навпаки.

І тільки поодинокі з-поміж сотні політиків сторонять– ся, мов чуми, такого паскудства, керуючися етичними імперативами.

Таким був у нашій історії В’ячеслав Липинський. Такий він є і в романі Івана Корсака, який, до речі, не приховує свого захоплення цим видатним чоловіком і змальовує його з почуттям глибокої симпатії. Це, ясна річ, не лакування, не ідеалізація (Корсак із такою літера– турною практикою, здається, не знайомий), це глибоке зосередження на внутрішньому світі героя, сфокусуван– ня уваги читача на його моральних константах.

Переважна більшість політичних діячів – звичайні авантурники, індивіди, вражені невиліковною мегало– манією, всякі маргінали, соціальні аутсайдери, що від– чайдушно силкуються доскочити вершин благополуччя, і влада їм потрібна завперш і єдино як мета.

Людям же високої ідеї – таким, як В’ячеслав Липинський, – влада потрібна передовсім як засіб, як інструментарій впливу на маси, як дорогоцінна можли– вість легітимізації намірів політика, який оприлюднив їх і здобув публічну підтримку, як шанс вибудувати виразну стратегію державного будівництва, підпорядку– вавши їй ретельно прораховані хитромудрі тактичні моменти.

Так, Липинський у Корсака – високочолий ідеаліст. Таким ідеалістом він змалював і Модеста Левицького з його відданістю українській справі, з його благородною толерантністю, архіскромністю і м’яким ригоризмом («Тиха правда Модеста Левицького»).

Липинський проти Левицького – згусток пристрасті, вибуховий темперамент полеміста. Але таке саме глибо– ке і ніжне серце. Така ж беззастережна відданість справі, яка визначила логіку й сенс його життя.

Звичайно, такий роман неодмінно має бути «романом ідей». Адже для автора чи не найважливіше донести читачеві передовсім інтелектуальний світ героя, увираз– нити процес визрівання в нього саме таких переконань і мотивацію саме таких діянь. Усе це в творі Корсака є, як і є широкий політико-соціальний контекст доби, вогнен– ний клекіт історії. І воднораз його Липинський – не без– тілесна абстракція, не ходячий рупор своїх та автор– ських ідей. Він, як уже мовилося, особистість з характер– но індивідуальним виразом обличчя, з пластично пропи– саною художньою плоттю. Та й оточення його – аж до другорядних чи епізодичних персонажів, як,скажімо, селянин і добрий приятель його, Левко Зануда, якому присвячено «Листи до братів-хліборобів», – позначене психологічною деталізацією і кожен там має цікаву жит– тєву історію. У кожного є не тільки його теперішнє, впи– сане в історичний контекст, а й минуле, котре багато що

Михайло  Слабошпицький

пояснює і в самій людині, і в тому, що, як і чому сталося в цьому середовищі. Корсак однаково жадібний і на дріб– ничкові подробиці побуту, і на психологічні деталі з індивіальним забарвленням, і на філософські та політич– ні доктрини, які надають особливого змісту біографіям його героїв, художньо конкретизують героїв. Сказати б, закорінюють їх у ґрунт їхнього часу. Ось цим передовсім і відрізняється проза від публіцистики чи науково– популярної літератури. І саме така характерна творча стратегія простежується в історичних романах Івана Корсака «Таємниця святого Арсенія», «Капелан армії УНР», «Тиха правда Модеста Левицького», а також у творі, присвяченому В’ячеславові Липинському. Творі, де біографія окремої людини стає приводом для вияскравлення біографії епохи.

Корсак своїм твором переконує: без В’ячеслава Ли– пинського не зрозуміти не тільки той драматичний час. Без  Липинського  нам  не  зрозуміти  й  нашу  добу. І самих себе. А ще – те, що нам століттями стоїть на заваді, а тому ми ніяк не можемо стати благополучною європейською  державою.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

ЗМІСТ

Діти Яфета....................................................................... 5

Штрихи до окремих історичних постатей,

організацій та друкованих видань.................................. 174

М. Слабошпицький.

«Я хочу, щоб була Україна...»..................................... 197

Літературно–художнє видання

Корсак Іван

Діти Яфета

Редактор Людмила Петік

Художнє оформлення Ігоря Женченка

Комп’ютерна верстка Марини Женченко

Підписано до друку 01.11.10.

Формат 84x108/32. Гарнітура SchoolBook.

Друк офсетний. Ум. друк. арк. 11,76.

Обл.Jвид. арк. 10,08.

К 69

Корсак, Іван

Діти Яфета : роман/ Іван Корсак ; художнє оформл. Ігоря Женченка. – К. : Ярославів Вал, 2010. – 219 [5] с.

ISBN  978-966-2151-59-7

ТОВ «Видавниче підприємство “Ярославів Вал”» Адреса: 01034. Київ, вул. Ярославів Вал, 21JЄ, оф. 57.

Тел./факс: 486J53J78. ЕJmail: [email protected]

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єкта видавничої справи: ДК № 2971 від 12.09.2007 р.

Віддруковано у ТОВ «Друкарня “Бізнесполіграф”» м. Київ, вул. Віскозна, 8.

Тел. 503-00-45

Важко навіть охопити духовним зором усе, що звер– шила у сфері думки ця дивовижна людина за сорок дев’ять років, відведених їй долею для перебування на землі. Політика, історіософія, соціологія, публіцисти– ка – у кожній з них зроблено на окрему біографію, на ціле велике, сповнене невсипущою працею життя. І ли– ше нині приходять до нас скарби її думки. Ми тільки від– криваємо для себе материк В’ячеслава Липинського.

ББК 84.4УКР(6)

КНИГИ

видавництва  «Ярославів Вал»

Звертатися: 01034, м. Київ-34, вул. Ярославів Вал, 21-є, оф. 57.

Тел.  234-15-24, email: [email protected], сайт  yarval.org.ua.

79035, м. Львів вул. Бузкова, 2.

Тел. 245-00-64; 240-52-77, email: [email protected].м. Дніпропетровськ, вул. Гоголя, буд. 1, оф. 112.  тел. 056 – 377 – 44 – 93, 056– 745-15-47, 050-320-25-17

«Одкровення в кафе «Пегас»

Це справді оригінальна задумом книжка. Понад вісімдесят українських письменників розповідають веселі, подеколи курйозні, а водночас повчальні історії зі свого життя. Кожен із них також оприлюднює три своїх улюблених анекдоти, а ще пропонує читачеві (ясна річ, для його особистого вжитку) по три незвичайних кухонних рецепти.

Такого видавничого проекту в Україні справді не було. Так примхливо змішати різні жанри, несподівано поєднати їх, зробити своєрідним продовженням один одного – це експеримент і виклик.

Михайло Слабошпицький. Веньямін літературної сім’ї

Прихід Олекси Влизька у поезію був тріумфальним. Його назвали надією української літератури, україн– ським Рембо, українським Кіплінгом. Він був роман– тиком, мандрівником, містифікатором, футуристом. У вірші «Дев’ята симфонія» він виразив свою трагічну спорідненгість із Бетховеном, оскільки від трина– дцяти літ втратив слух.

Його розстріляли в двадцять шість...

Олександр Скрипник

«Український слід у  розвідці»

Герої художньо-документальних нарисів – люди незвичайної долі й унікальної професії. Вони – роз– відники. А ще їх усіх об'єднує місце народження – Україна. Камергер польського короля, генерал фран– цузької армії, рятівники Відня від турецької облоги й Кракова від цілковитого зруйнування гітлерівськими військами, прототипи головних дійових осіб у кіно– фільмах «Щит і меч», «Салют, Маріє!», «Майор «Ви– хор», художник зі світовим ім'ям та інші персонажі книги – всі вони в різні часи виконували важливі розвідувальні завдання за кордоном і залишили ваго– мий слід у розвідці.

Іван Корсак Отаман Чайка

Використовуючи архівні матеріали, автор рекон– струював і осмислив історію України XIX століття. Життя отамана Чайки (1804–1886), «поляка з україн– ською групою крові», сповнено духом авантурництва й дивовижних, почасти парадоксальних поворотів долі. Відомий історик польської літератури Зигмунт Швей– ковський писав: «Чайковський завжди вважав себе по– ляком, але ідея незалежної Польщі ... у його свідомості

... нерозривно пов'язана з ідеєю вільної України, і без неї повністю втрачала для нього привабливість і сенс».

Микола Горбань

«Слово і діло государеве»

Одні з найжахливіших сторінок давнього минуло– го малюють справи страшної на всю Росію XVIII віку Таємної Канцелярії. Що ж таке була Таємна Канцеля– рія, що вона робила, чому її так боялись, які стосунки мала вона до України – на ці та інші питання дає від– повідь книга, видана 1930 року, а потім надовго забо– ронена і забута з бажання стерти з людської пам'яті знання – своєрідний оберіг проти підступу, зради, смертельної небезпеки.