Текст книги "Діти Яфета"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 13 страниц)

То, здається, Гейне казав, що перш, ніж любити народ, слід повести його у лазню, – всміхнувся одни– ми очима Цегельський. – Хамове насіння нинішні вітри у всеньких краях розвіяли. І до нас те добро занесли. От недавно військовики на несвіжу голову з добрадива арештували кілька жидів, в тім числі док– тора Райха, чоловіка всіма поважаного, посла до пар– ламенту колишнього і до сейму… Те нашого комісара у Станіславові Лева Бачинського, може, з ним доводи– лося зазнайомитися, так збурило, що заявив про резиґнацію. Винних в безчинстві скарали, але у жидів довіри до влади, звісно, не збільшили. Або інші вій– ськовики, що докумекалися за ніч поздирати всі поль– ські вивіски на крамницях – ніхто цього, певне, їм не заряджував, ті вивіски постепенно без примусу стали самі господарі на українські мінити…

Цегельський примовк на якусь мить, щось на думці зважуючи, сумніваючись, казати далі йому чи ні, врешті ваги невидимі ті приспинилися.

А я ще й в особистій справі до вас, пане В’ячеславе, може, матимете змогу на поміч. Звісно, я також не складатиму рук.

І гість оповів про прикру пригоду, що сталася з рід– ним батьком його, Михайлом Цегельським, літньою вже людиною, головою повітової Української Національної Ради, священиком, що в Кам’янці-Стру– миловій сорок чотири роки прослужив.

А сталось таке: комендант повітової військової команди, зукраїнщений чех, який любив   оковитої

перехилити зайвину, у самісіньку латинську великод– ню п’ятницю арештував уночі всіх латинських свяще– ників у повіті. До повітового комісара ще зранку поча– ли збиратися вірні католицького обряду, німці і чехи, українці і поляки мазурського наріччя, люд, що здав– на голосував у віденський парламент за українських кандидатів, а зараз природно прийняв українську дер– жавність.

Частина чимала селян-латинників прибула до домівки Михайла Цегельського, як знаного і шанова– ного у краї чоловіка, йшла пішки та їхала фірами з віддалених сіл цілими делегаціями.

– Великдень заходить, – жалілися селяни. – Ні– кому сповідати, нікому Великодні служби правити. Та й чим же вони завинили?

Подивовані і цілком необізнані отець Цегельський та комісар Петрушевич негайно направилися до укра– їнського військового коменданта.

Що то має значити і хто доручив?

Комендант, навіть з крісла не вставши, мовив неслухняним вже з ранку язиком:

– То вороги… А мені ніц ніхто не доручав. Ми самі, бо цивільна влада надто з ними вже цяцькається.

На злегка розчервонілому обличчі коменданта заявилася посмішка, неповна така, впівсили, зате на повну силу проступали крізь неї всевладність і млосна всесильність: бо й примха моя, чи просто хотіння, говорила та посмішка, для всіх вас навколо мене є незрушним законом.

Тим часом тисяч до трьох люду з усього повіту ж зібралося на захист своїх душпастирів. А священиків арештованих, серед них більшість давно була вже сивочола, з ночі тримали на подвір’ї, просто неба на холодному весняному дощі і пронизливому вітрі. Ще такої погоди гнати їх мали пішки до залізниці, за чотири старомірні милі.

Провокацію п’яного коменданта пригасили, зате опісля, як зайняли поляки Камінку, такі ж нерозумні голови з іншого боку арештували для помсти старень– кого Цегельського, і сидить він тепер в підземеллі давньої касарні у Львові.

Уперше Липинський на обличчі гостя вгледів якусь розгубленість чи, ймовірніше, ніяковість; ця людина, подумалося, не звикла просити за себе, хоча тільки крем’яне серце не зрозуміє тут синівського обов’язку.

– У мене є цілковите порозуміння з папським нун– цієм у Відні, – Липинський, тим паче, був вірним римо-католицької церкви. – Я зроблю все можливе. Нунцій невідкладно зв’яжеться з кардиналом Ратті у Варшаві.

Мине небагато часу – і Михайло Цегельський, який вирятував безневинно арештованих ксьондзів– латинників, той самий довголітній декан, голова пові– тової «Просвіти» та віце-маршалок повітової ради впродовж двох десятиліть, вийде-таки врешті з ареш– тантського підземелля.

А відкликати свою заяву про демісію Цегельський В’ячеслава Казимировича таки вговорив…

13

Кілька фотографій, що їх тримав у руках Липин– ський, пекли йому пальці, мов то був не звичайнісінь– кий глянцевий папір, а розпечена на багатті бляха.

Брат Станіслав, який вирвався до Відня на день-дру– гий, привіз В’ячеславові фото з Затурців.

Ось цим полем він бігав малим поміж житами, що переджнивними хвилями колихалися, бігав, сторож– ко озираючись: а чи не вихопиться раптово русалка? Старі люди в селі оповідали, що цієї пори бродять в

житах краси неймовірної підступні русалки, у довгих білих сорочках, із зеленим волоссям, що спадає аж до колін, – за гарними хлопцями полювати вони полюб– ляють, от заманять чарівною піснею, а тоді до смерті залоскотати можуть... Хто побачить русалку, то буде щасливий, тільки розказувати про зустріч не слід ніколи й нікому, бо ще лихо яке причепиться. Тож озирався, як біг хлопчаком поміж житами, оглядався зі сподіванням і водночас з острахом.

Не колихалися жита на тій фотографії, що привіз Станіслав, натомість на полі, що його знав змалку, були якісь вирви, лише сіра, зранена й понівечена земля, вздовж і впоперек окопами зрізана, мов то була не родюча споконвіку нива, а поверхня чужої й досі не знаної планети, поспіхом змальована недбалим олів– цем якогось аматора.

Ти ж знаєш, що трапилося з нашим маєтком наприкінці весни шістнадцятого, – казав Станіслав, відвернувшись чомусь до вікна. – Але знати замало, хоч на фото побачити слід.

Брат писав В’ячеславові, як випрасувала розпечена праска Першої світової волинське село Затурці й усе навколо, як пройшлася безжалісно їхнім родинним маєтком. Восьма армія генерала Каледіна, точніше розвідники її сорокового корпусу, ще тридцять першо– го травня захопила Затурці. Супротивник раз по разу відкидав війська росіян, але й сам не втримався. До десятого червня, у час безперестанних боїв, Відень з Берліном перекинули сюди війська з інших фронтів, тут уже діяла велика австро-німецька група генерала Лінзенгена у складі вісьмох піхотних і одної кавале– рійської дивізії. Своєю чергою росіяни стягнули зві– дусіль сили, а генерал Брусилов доповідав у ставку:

Утрати восьмої армії надто великі. Становище критичне, без подальшого поповнення скоро ні´ з ким буде йти у наступ.

Марно виглядав генерал ту поміч за димами, що знімалися над хатами, над обезлюднілими селами та випаленими полями, димами, що затягували весь вид– нокрай. Врешті знекровлені обидві сторони перейшли до позиційного протистояння – і так уже перестрілю– валися вони, рвучи на шмаття безневинну землю, доки не рухнули, не посипалися обидві струхлявілі імперії – Австро-Угорська і Російська.

…Бідні мої Затурці, думав Липинський, одних ева– куювали, вивезли з пожитками куцими у далекі краї, інші самі розбіглися світ за очі від вогненної тої біди, як же непросто буде колись відродитися… А вже у селі став творитися перед війною дух осілого люду, дух українства: потроху твої земляки перестали відчувати себе просто тутешніми…

Снаряди, що падали на переджнивні поля, вулички і домівки Затурців, рвали не тільки землю, вони роз– ривали невидимі ниті спільноти людської, творені впродовж століть, – хтось, може, сюди повернеться, а комусь боляче буде навіть глянути на головешки і попіл на рідному, ще прадідівському отопчищі...

– З усього маєтку, – казав Станіслав, так само невідь-що видивляючись у вікні на віденській вул– ці, – вціліли частково лише стайня і дім. Росіяни винищили половину лісу, австрійці цього не робили не тому, що ліпші, а з вигоди військової, задля маскуван– ня розташованого там свого вояцтва.

А ще брат оповідав, що навіть найвищих врожаїв за багато літ не стачить, аби до життя повернути змарно– вані й зриті поля, угноїти та хімією здобрити їх, бо з дна окопів поверх родючого шару викинуто мертвий ґрунт, заморочливої праці вартує стягнути колючі дроти, що поснували щетинистим павутинням чималенько з семисот тринадцяти гектарів маєтку, – і коштів забракне, і рук людських. Тож Станіслав домовляється з варшавським товариством «Агрінком» про відбудову

тартака, в банку бере кредити, малоземельним селянам землю здає в оренду… Гуральню добре було б відновити, бо від неї лишився один лише котел, та й той простреле– ний. А ще сушарка для хмелю, а ще…

Одні Хами, подумалося В’ячеславові, пустили за вітром мій хутір у Русалівських Чагарах, де не так про зарібок гадалося, як мозолями хотілося ствердити, що на цій землі повноправен лише хлібороб, інші в такій же хамській подобі, вдягнуті незалежно в російську, австрійську або німецьку уніформи, понівечили-сха– мили родинне його гніздо, так довго, з любов’ю та пошануванням до цього куточка землі лаштоване.

Але як узяв Липинський наступне фото, то сперш тільки глипнув кілька разів повіками, бо ніяк не тямив, що перед ним на знімку, тоді, як забракло повітря, розстебнув комірця сорочки.

– Боже, – тільки й здужав на слово, розпізнавши в руїнах силует затурцівського костелу Святої Трійці. У цьому храмі його охрестили, тут він приймав перше причастя, тут моливсь і вслухався у звуки ста– ровинного органа – ті звуки підносили душу людсь– ку, змивали з неї намули, світ знову ставав прекрас– ним і чистим, мов повертався дивом в Творіння най-

перші дні…

14

От якби хто вигадав таку лінійку чи кравецького аршина, думав Липинський, яким можна відміряти початок і кінець обов’язків українського посла в сто-

лиці Австро-Угорської імперії, так вправно й хвацько відміряти, як відміряє полотно перекупник на гала– сливому і строкатому луцькому базарі. Він посміхнув– ся сам до себе, пишучи чергового листа своєму мініст– рові, бо не існує такої лінійки й такого аршина, слава

Богові, може існувати лишень відчуття потреб своєї держави.

«У Відні дня 10.VIII.1918

До Вельможного Пана Міністра Закордонних Справ у Києві

В залученню маю честь переслати поданнє Бюра куль– турної помочи для населення окупованих областей до Пана Міністра Просвіти з прелімінарем видатків на утриманнє українських шкіл на Волині в 1918/1919 шкільнім році, та прошу о переданнє сього подання по приналежности з при– хильним заопініваннєм.

Посол Української Держави у Відні В. Липинський».

А в Кам’янці-Подільському в цей час, звівши риш– тування на будинку недавнього технічного училища, веселі маляри на блакитному полі виводили золотими кирилівськими літерами «Кам’янець-Подільський державний український університет». Міністр освіти Української держави Іван Огієнко, зовсім забувши міністерський чин, бігав хлопчаком поверхами та май– бутніми аудиторіями: то балакав з майстрами, то вер– тався в кабінет на перемовини з кандидатами в профе– сори. Ще сімнадцятого серпня гетьман Скоропад– ський узгодив законопроект про відкриття нового навчального закладу. Перед тим рада лекторів Київ– ського українського народного університету навдиво– вижу одностайно, що рідко бувало, проголосувала за призначення Огієнка в. о. ректора – тепер він мав якось поділити сам себе між Києвом і цим містом: якби спитати тоді, де він мешкає нині, то найточнішою від– повіддю, певне, була б: «У вагоні».

Зовсім мало часу лишалося до того, коли весь тутешній освічений люд потягнеться на відкриття храму науки, і зазвучить Служба Божа у домовій уні– верситетській церкві, і достойники з міської думи,

місцевої ради «Просвіти», земської управи, хто як ладен, підтягуватимуть різноголосо «Многая літа…».

Зовсім мало часу, але професорський склад мав бути достойним. Іван Огієнко запросив перспективних учених з Києва, з інших міст і навіть держав, надси– лав запрошення також в Австро-Угорщину. Та от заковика, чиновник імперії, яка уже кашляє і хри– пить, ось-ось на друзки розсиплеться, все ще штрикав палиці у колеса, причому із завидною злагодженістю в столичному Відні й провінційному Львові. Липинсь– кий написав листа звичним прудким своїм почерком, аж чорнило бризкало та фуркало по паперу перо, зов– сім так, як фуркали ті чиновники. Листа до міністра освіти у Києві Миколи Василенка.

«Відень, 1.Х. 1918

Високоповажаний Микола Прокофієвич!

Галицька Краєва Шкільна Рада робить трудности для виїзду іменованих доцентами Камянець-Подільського уні– верситету пп. (Степана) Балея, (Юліана) Гірняка, (Івана) Крипякевича. Вони внесли подання до Ради, щоби дала їм річні відпустки, а сьогодні дізнаюся, що Балей дістав від– мовну відповідь та, певно, й инших те саме жде. Ще важні– ша для них справа дістати паспорти на виїзд на Україну, бо вони є військово обовязані і звільнені з війська лише для виконання учительських обовязків в гімназії. Се залежить вже від військових властей, тільки вони можуть дати дозвіл на виїзд згаданих панів на Україну. Я вислав до австро– угорського міністерства ноту, в якій прошу, щоби уможлив– лено згаданим панам виїзд на Україну, але треба і в Київі поробити в сім напрямі заходи у гр(афа) (Йогана) Форгача, щоби він від себе віднісся до своїх властей з відповідним представленням, щоби тих панів пущено на Україну. Доведеться також, мабуть, віднестися приватно і до прези– дента Галицької Шкільної Ради, щоби він не робив трудно– стей в сім ділі, може, се поможе.

Подаю се Вам до відома, щоби Ви знали, як стоїть спра– ва, та поінформували також ректора університету. Звертаю

мою увагу, що коли б наше міністерство освіти ще потребу– вало доцентів, то слід би було запросити п. д-ра Володимира Гериновича, про якого ближчі інформації може подати д-р Стефан Рудницький, як про товариша по спеціальности.

При сій нагоді пригадую про потребу скоршого полагод– ження справи запомоги на українські школи на австрій– ській окупації на Волині та на перенесення культурних уряджень з табору полонених у Фрайштадті до Володимира Волинського, про що пару уже разів офіціально писалося через міністерство закордонних справ…»

У Кам’янець-Подільському університеті з-за ка– федр лунатимуть голоси М. Драй-Хмари і Л. Білец– кого, В. Біднова і Д. Дорошенка, С. Русової і Х. Ле– бідь-Юрчика, багатьох інших, які складатимуть честь цієї землі. І навіть коли червоним котком розплющать Поділля, в аудиторіях знімуть портрети славетних українців, натомість повісивши кагановичів і затонсь– ких, коли похмурі робітники, кашляючи від пилюги, зішкрібатимуть голубе тло та золотисті букви з імення цього університету, навіть тоді, видавалося, в тих сті– нах витав невивітрюваний і нестравний дух україн– ства. У вересні 1920-го тодішній гауляйтер народної освіти Затонський змушений був розсилати в освітні установи України розпачливу телеграму: «Необхо– димо обратить внимание на Каменецкий державный украинский университет. Каменецкие коммунисты находятся в плену у петлюровской интеллигенции. Реальных сил для поддержки университета в Каменце нет. Контингент слушателей никчемный. Безработ– ные девицы и поповичи. В самом университете про– должают заседать выжившие из ума старцы и научные светила вроде гетмановского, затем петлюровского скарбника Лебедя-Юрчика, который читает там финансовое право. Профессора недурно устраиваются за счет университета и поглядывают на запад. Всех их

следует разогнать. В том виде, как он существует сей– час, университет компрометирует соввласть».

Тієї осені 1918-го, якраз на початку, видалися кіль– ка таких погожих днів, що нестерпно кортіло кинути все і просто побродити віденськими парками – неспіш– но собі брести, шурхотіти й човгати безтурботно ногами в опалому листі, що чистісіньким золотом зблискувало та переливалося, хіба що не здатне було металом ви– дзвонювати, або, сівши на лавку, дивитися, як відрива– ється раптом кленовий листок і, злегка гойднувшись, наче вагаючись сперш, робить коло, потім друге, повільно все більшим колом ширяє, щоб спокійно й покірно лягти у тебе до ніг. Але на розкіш таку В’ячес– лав Казимирович аж ніяк сподіванок не мав, бо щоден– ні клопоти спадали рясніше листя на охайних доріжках у віденських парках; на додачу ще й хворість нова нега– дано приключилася. У приватному листі він тільки мимохіть якось докинув: «Я Вам не писав, що у мене з прищика на шиї, котрий зробився ще в Київі і на кот– рий я не звернув уваги, витворився нарив. Коли мені тут його розрізали, оказалась гангрена, і на другий день мені зробили операцію, вирізавши всю згангреновану часть до самого горла».

– Кільканадцять годин пізніше, – філософськи розмірковував лікар по операції, перебираючи пова– гом пальці, мов відраховував ті години, – і стругали б вам дошки на останню хату.

На якийсь час Липинський візити та прийоми зму– шений був перекласти на Токаржевського, але до Пауля фон Гінце, державного секретаря закордонних справ Німеччини, був змушений їхати сам – не впер– ше вони мову вели про відносини з Польщею.

Як постав Липинський ще з бинтовими пов’язками, в бандажі на порозі у держсекретаря, то той тільки спантеличено й перелякано повіками кліпав, мов ото

заявився до нього привид із замку Шонбрунн і заточу– ється зараз у дверях. Але нівроку, добре пройшла роз– мова, чемно та привітно прийняв, обіцяв, що укра– їнські інтереси в перемовинах про Польщу будуть взяті під пильну увагу.

Несподівано для себе В’ячеслав Казимирович у хво– рості своїй навіть користь знайшов, бо тепер, позбав– лений на деякий час зустрічей, міг щільніше попра– цювати і з шкільництвом, і з пресою. Давно перестали світитися й зблискувати вогники з вікон на нічних хвилях Дунаю, а він все ще шелестів газетами, ноту– вав і ставив галочки чи знаки запитання на полях видань – знаків запитання чомусь з’являлося дедалі більше. Висновки інколи, по роздумах, випливали цілком несподівані, коли зосереджено прослідкувати шляхи-доріженьки інформації, а ще приводи публіка– цій. «Звертаю Вашу увагу ось на яку справу, – напи– ше в листі до Дмитра Дорошенка. – При австрійсько– му командуванні у Київі єсть такий п. Herman, Vertreter des Kriegspresseguartiers. Се польський жид, який, між инчим, все присилає тут до Відня справозданя, що на Україні ніяких Українців немає, що ніхто по українськи не говорить і т. ин. На підставі його рапортів АОК припинило видавання часописі

«Відродження України», яка посилалась в великім числі на Україну і яку сей пан нищив, пишучи, що розносчиків, які її продають, б’ють на вулицях. Одночасно за його посередництвом «Последния Новости» закупили тут велику кількість паперу. Він звістний ще тим, що зорганізував антиукраїнський шпіонаж у Київі. Треба б, думаю, зажадати, щоб сього пана забрали з України».

15

Інколи видавалося Липинському, що доля людська чимось нагадує мандрівку одинокого плавця на бла– генькому  човнику,  який  долає  велетенські  і  грізні

океанські хвилі: то підносить велика вода той човник угору, певність якусь вселяє і вже з гребеня хвилі горизонт вдається уздріти, а то знову кидає униз, у бездну, аж від того піднуджує, і тепер плавцеві треба махати якомога прудкіше веслом, аби не накрив його вал води за спиною.

– Дозвольте Вам передати, Ваша Світлосте, рати– фікаційні грамоти Берестейського договору, підписані власноруч німецьким імператором Вільгельмом ІІ і болгарським царем Фердинандом, – як вимовляв ці слова В’ячеслав Липинський у серпні 1918 року в Києві, звертаючись до Павла Скоропадського, то голос його трохи хрипів, мов необачно напився напровесні надто холодного березового соку. Українська справа таки відбулася. Ратифікаційними грамотами з турець– кою стороною він уже обміняється після повернення до Відня з Києва.

Уже двадцятого липня, навіть два тижні не випов– нилося по тому, як вручив він вірчу грамоту міністро– ві Буріану, барон Микола Василько влаштує прийом у Відні на честь українського посланника. Австро-угор– ський міністр Іван Горбачевський, довічний посол ві– денського парламенту Юліан Романчук, посли Кость Левицький і Євген Петрушевич, митрополит Андрей Шептицький слово «Україна» теж вимовляли інколи голосом, мов і вони необачно сьорбнули того надміру холодного соку березового.

За Холмщину граф Буріан тріпав нерви Липин– ському так, як тріпають лляне волокно у    терниці

удома в Затурцях, ще й гребінкою прочісувати не забу– вав. Дійшло врешті до гострої розмови з міністром:

Ми отримали від свого правительства повідом– лення про те, що цісарське королівське правительство Австро-Угорської імперії анулювало дане ним при заключенні миру в Бересті зобов’язання, – Липин– ський говорив різко і категорично, бо граф виморив В’ячеслава Казимировича так, що й в очі йому не хоті– лося зараз дивитися. – Правительство ваше мало най– пізніше двадцятого липня сего року предложити зако– нопроект про виділення від королівства Галичини областей Східної Галичини і злучення їх з Буковиною в один коронний край. Предложення мало одержати силу закону. Факт цей був потверджений вашою ексе– ленцією у розмові зі мною двадцять четвертого липня сего року.

Багатодосвідчений царедворець, дипломат і фінан– сист Буріан крутився, як на полюванні лис, який потрапив в загінку, але все ще не вірив, що його пра– порцями обклали навкруг.

Ваша сторона не виконує зобов’язань, – і граф узявся на пальцях, немов школяр, що інакшої лічби не відав, перераховувати недопоставлене збіжжя, м’ясо та інші продукти.

«Холера б тебе вхопила, – подумки лаявся Липинський, поки граф метеляв хвостом, вигадуючи все нові аргументи, аби викрутитися від виконання Берестейської угоди. – Мало тобі врізав тоді прем’єр по писку, якщо я тільки не сплутав тебе з іншим міні– стром».

Віденські українські парламентарі якось йому опо– відали, як на одному з засідань прем’єр раптом почав незрозуміло чому смикатися, то біліти, то червоніти, підскакувати на сидінні, мов то була під ним гаряча

пательня. А врешті зірвався з місця, та як вліпить під вухо найближчому міністрові, здається, то був Буріан,а тоді ще й з другої руки почастував…

Що там скоїлося? – у перерві спантеличено запитували в депутата Дідушицького, який поряд з ними сидів.

Та я шпилькою штрикав в одне місце прем’є– ра, – зізнався парламентар, що був мастаком на екзо– тичні вигадки. – А прем’єр подумав, що то міністр…

«Мало, таки мало тобі, графе, – злився Липин– ський, – відважив по щирості тоді прем’єр».

Кілька місяців вовтузився, як кіт із салом, В’ячес– лав Казимирович з лукавим графом, навіть радив Дмитрові Дорошенку вдатися до крайніх кроків. Якщо, мовляв, Австрія відмовляється від ратифікації Берестейської угоди чи Холмщину прилучать до Польщі насильно, то слід відкликати з Відня наше посольство. Це болючіше вдарить по Австро-Угор– щині, аніж Україні завдасть збитку, бо Австрії їсти хочеться, вона потребує більше економічних відносин з Києвом. А у Відні на той час можна лишити хіба одного урядовця для полагодження тих чи тих поточ– них справ.

Після того, як до Берліна з’їздили гетьман, Федір Лизогуб і Дмитро Дорошенко, таки все розв’язалося на дипломатичному рівні. Вже й Олександра Скоро– писа-Йолтуховського призначили губернським старо– стою Холмщини і Підляшшя.

А ще до Липинського прийшло визнання – як до історика та літератора. Років шість чи навіть більше збігло, як праці, що їх написав В’ячеслав Казими– рович, раптом набули нового звучання. В    газеті

«Діло» за  п’ятнадцяте  серпня  1918  року  в «Листі з  України» він знайшов відгук про власну     кни-

гу: «Популярною серед української інтелігенції в Галичині була книжка теперішнього посла укр. Держави у Відни п. Липинського «Z dziejów Ukrainy». Не знати, чи автор був певний, що його книжка відо– грає колись таку велику ролю в життю української держави. Наклепи польської преси на українство, – а спеціально на українську державу – заєдне вислізу– вання, відсуджування українського народу від всякої культури, твердження, що в українськім суспільстві жиє лиш дух руїни й анархії – обурили багато тутеш– ніх одиниць, які були римо-католиками і стояли осто– рінь українського життя. Ці люди почали вертати до українства – українською мовою. І то гарною воло– діють добре, бо навчились її прямо від народу. Поміччю в повороті до народу стала книжка п. Ли– пинського. Трудно її дістати, а за відступлення пла– тять грубі гроші. І зустрінете нині ще недавного ніби– то «поляка», як він з завзяттям студіює цю книжку, а наслідок – він віднаходить себе – він стає українцем. І приходиться мені – коли на те гляджу – сказати щире «спасибі» авторові, бо ролю, яку сповняє сучас– но його книжка, згодом щойно належно українське громадянство оцінить».

…І раптом той човник з плавцем поміж безкраїх хвиль океанських, поминувши черговий пінистий гре– бінь, стрімко пішов униз – рухнула Австро-Угорська імперія, так і не встигнувши обмінятися вже навіть виготовленими грамотами про ратифікацію Берестей– ської угоди, спалахнуло і гоготіло полум’я революції в Німеччині, губернського старосту Скорописа-Йолту– ховського арештовано у Бересті, щойно настала на терені  влада польська…

16

Павло  Скоропадський  вийняв  кишенькового  го– динника, з яким не розлучався ще з окопів Першої сві-

тової, і підніс його трохи ближче до очей: за п’ять хви– лин північ. «Певне, через п’ять хвилин почнеться від– лік останніх годин твого гетьманства», – подумалося мимохіть, цілковито спокійно, без найменшого при– смаку прикрощів, страху чи жалкування.

До кабінету зайшов німецький штабіст.

Вам потрібно невідкладно вилітати вже вранці в Одесу, варіантів інших нема, бо всі шляхи перекрито. Становище тяжке, то не просто бунт Директорії, то народне повстання.

Скоропадський тільки головою крутнув роздрато– вано, мовчки підійшов до вікна і відчинив його поло– винку: десь подалі, здається, біля Жулян, запізнілою грозою рокотіли гармати, війська Директорії набли– жалися щодня, навіть щогодини. Ні, він не збираєть– ся нікуди їхати, і летіти так само не має наміру, він залишатиметься тут до кінця. Розрядити цю грізну братовбивчу напругу могло, звісно, невідкладне при– буття французького посланника в Одесі Еміля Енно, який представляв, казали, реально держави Антан– ти – посланника напевне послухали б. Бо ж саме заради піддобрювання до тієї Антанти, задля спроби її на свій бік перетягти і видав він злощасну грамоту про федерацію з Росією; грамота стала хіба приводом, та ніяк не причиною повстання Директорії. Але теле– графні лінії перерізано, обмінювалися радіограмами. Та й той зв’язок був ненадійний, і марно міністр закордонних справ годинами висів над плечима ради– ста та нізащо лаяв на всі заставки ні в чому не повин– ного чоловіка.

До вас прибув, як парламентар, командувач Січових стрільців полковник Коновалець, – вранці доповів ад’ютант.

Я не можу його прийняти, – відказав чомусь від– разу, з незвичним для себе поспіхом, який спричинив– ся швидше образою на січовиків, що підтримали Директорію, аніж тверезим розсудком. За той поспіх Скоропадський шкодуватиме і через роки.

Гетьманові військовики спершу переконано тверди– ли, що Київ їм вдасться втримати, потім він побачив, що вони вагаються, і тринадцятого листопада ще раз перепитав, а скільки ж насправді днів військо здатне вистояти в облозі.

Два дні, – була відповідь, але й то непевна.

Ні, він не виїде до останнього, гетьман вірить у свою долю, хіба дружину попросить прихиститися в надій– них знайомих. В разі ж крайньої потреби розпорядив– ся тільки, щоб прохідний двір по вулиці Левашівській залишили відкритим, так він пройде у штаб і звідти на конспіративну квартиру.

О третій ночі його розбудили.

Вам термінова телеграма, – подав ад’ютант аркуш паперу.

Винниченко від імені Директорії вимагав негайної ліквідації гетьманства.

Скоропадський тільки скривився і знову приліг, відвернувшись до стіни обличчям.

О сьомій ранку гуркіт гармат посилився і гетьман викликав чергового офіцера.

– Наші підрозділи відходять на другі позиції, – відповів той, відводячи погляд.

«Отакої, – подумалося йому гірко. – Гарантували два дні протриматися, насправді ж на три години заледве стачило…»

А комендант, що зайшов опісля, попрохав відпу– стити частину особистої охорони: треба виручати інших бійців підрозділу, яких вночі роззброїли.

Тепер гетьман лишався вже зовсім сам.

Спокійним кроком Скоропадський пройшов у свій кабінет, аби забрати найважливіші документи.

Чого ж воно так, думалося між ділом, як відбирав найсуттєвіші папери, він свідомо ішов на каторгу, аби змучена ця земля і люд дихнути легше могли, аби життя не було насильством пронизане і справа, і зліва, як досі. Він змушений був, як циркач за контрактом, балансувати та викручуватися між австрійським монаршим двором і німецьким імператором Вільгель– мом, між білими арміями і червоними, між всіма отаманами вже тутешніми, яким немає рахунку, між варягами, що перли очманілою і вчаділою ордою на твою землю, і зайдами та варягами, якими її заселяли насильно та вперто чужі правителі впродовж минулих віків… Згадалась чомусь остання розмова з Липинським, як приїжджав той на кілька днів із Відня.

Ніякі варяги нам не збудують державу, – гово– рив В’ячеслав Казимирович тоном, мов гетьман чимось перед ним хоч і не завинив, але все ж до цього причетний.

Німців не я в Україну кликав, – не розсердився Скоропадський. – Мусив прийняти їх як даність, як дощ он там за вікном, – і показав на краплі води, що нечутно, спиняючись інколи лиш на мить, повільно стікали запотілою шибкою.

Так, без «варягів», тобто без зайшлих, більше рухливих та активних елементів, ніяка нація тепер не обходиться і обійтися не може, – Липинський рап– том заговорив незвично швидко, мов боявся не встиг-

нути з якоїсь причини викласти зболене і не раз із гір– котою передумане. – Але нація постає тільки тоді, коли «варяги» асимілюються, коли вони зливаються з місцевими, суголосними їм, бажаючими власної влади елементами, коли вони своєю активністю при– скорюють процес постання такої власної національ– ної влади. Коли ж зайди правлять самі при помочі піддержки чужої держави, – так, як це звичайно бувало в Україні, – то вони не мають потреби асимі– люватися…

Мову їм перебив ад’ютант з терміновою телегра– мою – просили помочі, на Півдні знову гриміли коле– са отаманських тачанок, під загрозою опинилися вже не тільки повітові містечка і меншенькі села, де дядь– ко сільський спішно дорізував останнє порося, бо поросяті тому напевне не судилося стати навіть під– свинком.

Навпаки, оті зайди, опинившись серед маси без– голової, – провадив Липинський, – позбавленої інстикту власновладности, асимілюють цю масу до себе; вони денаціоналізують все те активне і творче, що виділяє з себе ця маса, вони витягують з неї всі живі соки, залишаючи в осаді лише босяцтво і декла– сованість.

Липинський спинився на мить, йому забракло повітря, у грудях поколювали голки, бо ж повністю відмовляла половинка легень, а друга, побита тубер– кульозом, і собі починала в’янути; та спинитися він уже просто не міг, доки не вимовить всього, що допек– ло не менше тих жалких і колючих голок у хворих грудях: