Текст книги "Діти Яфета"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

окрім нестравного запаху погорілля та відлуння ляк– ливого між спорожнілих стін. Погляд його раптом спинився на фортепіано, що осиротіло стояло в кутку, чи не останнє, чого грабіжники ще не винесли.

Чоловік аж око одне примружив, оглядаючи непо– трібну для нього річ, постояв якусь мить, навіть криш– ку нащось підняв фортепіанну. Аж раптом обличчя його сяйнуло від щасливої думки: він щомоці рвонув ту кришку, злякано і ображено дзенькнули-зойкнули струни, він силився ще та ще, але марно; врешті, упер– шись ногами, з хряскотом вирвав її, – таки пощасти– ло, такої дошки якраз бракувало йому, придасться у загороді в хліві для вже чималого підсвинка.

Ще через цікавість узяв з фортепіано листок книж– ки якоїсь, розтерзаної перед ним, і став повільно, одними очима читати: «Хамство – розуміється не як лайка, а як віками освячене поняття для означення певного типового соціяльно-психологічного явища. Що означає це поняття?»

Лікандер кинув назад ту сторінку книги, вона ковз– нула гладенькою та лискучою поверхнею фортепіано і, гойднувшись, зашурхотіла підлогою. «Розумний був чоловік, той пан Липинський, – подумав Лікандер. – Тільки час свій на писанину марне тратив, бо про Хама у Біблії все написано, нічого від себе ще щось вигадувати».

Уже збирався йти чоловік, взявши під руку кришку фортепіано, але передумав раптом. Став з підлоги зби– рати решту сторінок книги, порваної й кимось до нього шматованої: не пропадати ж добру, може, сало яке знадобиться колись загорнути в дорогу.

Удома, присівши втомлено, ще кілька сторінок взявся перебирати й нечутно, одними губами читати:

«Самими ж людьми карає вічний Бог-Творець людей за гріх проти закону творчости і праці. Варвар-кочов-

ник, гнаний голодом своєї мало працюючої, рабуючої громади, зазіхає заздрим оком на вежу матеріяльної і духової культури, яку побіч нього все будує працьови– тий хлібороб і промисловий робітник. Оцим заздрим зазіханням, оцею своєю вічною готовністю кинутися на грабунок вежі, він примущує їх будівничих все інтенсивніше працювати…»

Ні, крутнув головою невдоволено Лікандер, щось вельми розумно написано. Взяв наступний, злегка надірваний аркуш. Але тут накручене ще хитромудрі– ше, про якусь «еліту», що не має опускатися до наро– ду, навпаки, до рівня свого його піднімати мусить. Узяв третій листок, але й там все про вежу оту: «А зле– дащіла і здеморалізована нація, що вежу свою зруйну– вати допустила, заганяється тепер назад до примітив– ної праці твердою нагайкою варварів…»

Хай тобі грець, сердито відкинув сторінки Лікан– дер, хоч грамотій неабиякий той пан Липинський, але дурниць понаписував. Ліпше прописав би щось таке, аби, як доведеться добряче повечеряти йому з кумом, голова наступного ранку не тріскала.

Єдиною за день втіхою була кришка фортепіан– на, – що виблискує он у кутку, завтра він обов’язково її приб’є, бо на сьогодні клопотів мав і так задосить.

Ще довго стояв пусткою дім Липинських, доки не почала порядкувати тут нова, радянська влада.

Аж болячки відступали і тепліла душа, як згадував В’ячеслав Липинський колись рідне село. «…В зелені дерев тонуть рідні Затурці мої. Із того моря зелені високо піднімається Затурцівська церква. Здалеку видніється вона своїми куполами, гулко й протяжно звучить її дзвін. А по той бік сіножаті, де в зарослях осоки й очерету тихо несе свої води Турія, відкли– кається дзвоном своїм наш костьол. І серце радіє, коли бачу, як мирно ідуть молитися в свою церкву право-

славні, а в костьол – католики-християни – єдині діти Спасителя нашого Ісуса Христа».

Тим часом діти нової, уже радянської влади в домі Липинських, їхньому родинному гнізді з чотирма уро– чистими колонами при вході, сперш у підвальному поверсі зберігали картоплю, потім свиней розвели. У костьолі, що так пам’ятно відкликався дзвонами і де охрестили В’ячеслава Казимировича, ця влада спер– шу склад дусту та інших отрутохімікатів облаштува– ла, потім храм на клуб перевела.

А ще муляла око райкому статуя Матері Божої біля будинку, талановитим майстром виконана статуя з білого мармуру, привезеного з неблизької Італії. За наказом райкому розтрощили скульптуру, а на тому ж постаменті встановили бетонного жеребця.

Чи ж не правда, красень? – тішилося началь– ство, любовно зирячи і аж пальцями приклацуючи від утіхи.

35

У монастирську келію отця Григорія Онуфріва злегка постукали.

Вас подавно чекає незнайома жінка. У неї, певне, якесь горе, – переступив поріг монах, що одночасно був тут за пароха.

Отець Григорій відразу вийшов до відвідувачки – горе те було написане на її обличчі. Обгорілі вії та брови, темні синці на обпалених щоках, та найбільше вражав хіба погляд – погляд, в якому дивовижно поєдналися розгубленість і надія, сподівання і страж– денне очікування, що їй відмовлять та байдуже від– махнуться, залишать наодинці з бідою, бо й без неї у кожного стачає тепер болю та муки, тепер, коли в часи

Другої світової війни розгулялося лихо людське не– спинно і нестримно, неймовірними і безкінечними обширами.

Отець Григорій поспитав, хто ж вона буде. Зачувши українську мову в цьому сільському мона-

стирі, за півтора десятка кілометрів від провінційного німецького міста Плятлінга, жінка від несподіванки, видавалося, ще більше зашарілася, хоч і без того нескладно було по неприродному рум’янцеві зрозумі– ти, що гарячка не облишала її.

Отче, благаю, допоможіть… Я тут чужа-чужани– ця, опинилася випадково проїздом, ні одної душі зна– йомої… Поможіть поховати по-християнському мого батька.

Віддалений гуркіт гармат проникав навіть через товсті монастирські стіни, вони час до часу, особливо після недалеких снарядних вибухів, злегка здригали– ся – та на те ніхто не звертав уваги. Отець Григорій, виходець з галицького краю, по вимові незнайомої жінки відразу впізнав, що вона із Центральної або Східної України, отож православна, – і тривога заля– гла на душу.

Ви не греко-католичка? – перепитав для годить– ся, бо відповідь уже наперед знав. Цей монастир нале– жав католикам, тож можна очікувати тертя й міжкон– фесійного непорозуміння.

Батько покійний завше до греко-католиків при– язно ставився, – відчула вагання отця незнайома жінка. – Він мав навіть вельми прихильного листа від апостольського адміністратора в Німеччині Петра Вергуна…

Хто ж ваш батько? – запитав по хвилі отець Григорій.

Гетьман України Павло Скоропадський, – по– спішно відказала жінка, наче боялася, що її не вислу-

хають і вона знову опиниться одинокою серед незнайо– мого люду, на чужій землі, до того ж земля та закипає від безперервних вибухів і розгніване небо над нею реве хижими літаками, після яких ще шпаркіше кипить та мучена і перемучена багато разів земля. – Батько відійшов два дні тому, ні домовини, ні місця на кладовищі, а я сама теж щойно зі шпитального ліжка, ледве світом ступаю. Поткнулася було до тутешніх урядовців, але їм уже не до мене. Поможіть, Христом– Богом благаю…

То буде майже неможливо, подумав отець Григорій, бо досі тут православних на католицькому кладовищі ще не ховали.

Затинаючись, схлипуючи та витираючи хустинкою очі, донька Скоропадського Єлисавета стала оповідати з тим же поспіхом подробиці своєї подорожі, останньої й трагічної для її батька.

Квітневого ранку 1945 року вони виїхали з-під Веймера в Оберсдорф до своєї сім’ї. На зупинці в Плятлінгу раптом заупокійно завила сирена, спові– щаючи про наліт союзницьких бомбардувальників; люди з вагонів нажаханою овечою отарою сипонули на вокзал – вказівників до бомбосховищ чомусь не було, та й однаково навряд чи встигли б вони; лавина людсь– ка винесла їх під зовнішню вокзальну стіну. Раз у раз розвертаючись, американська авіація прасувала бом– бами з німецькою методичністю німецьке ж таки містечко, їдкий дим і пилюга з будинків, що рушили– ся й осідали на очах, забивали дихання, пекельний гул та нестерпно болісні зойки зранених краяли змучені душі: чергова бомба влучає в вокзал, ось уже наступна зносить верхні поверхи, ось падає зовнішня стіна, але вони встигають все-таки відхопитися – то їх виряту– вала з батьком, думала Єлисавета, іконка Пресвятої Діви Марії, якою їх благословляли в дорогу.

Але по наступному вибухові настала для Єлисавети ніч безпам’ятства, довга й тягуча, сповнена хіба хао– тичних видінь і підсвідомих страхів.

До пам’яті Єлисавета, зазнавши перелому переніс– ся, тріщин черепа та опіків, прийшла вже у лікарні і відразу ж запитала про батька. Він живий, слава Богу, тільки рана велика під лівим оком, трохи менші побі– ля вуст, але голова з лівого боку геть обпечена. Як уже здужала, то причалапала у батькову палату, нишком зиркнула на графік температурний, де крива нижче тридцяти дев’яти опускатися ніяк не хотіла.

Два тижні витримав зранений, ще якогось дня ні– мецький медперсонал прихитрився у немічного викрас– ти нерозлучну впродовж років іконку, не забувши при– хопити попутно улюблений медальйон на золотому лан– цюжку, а під ранок двадцять четвертого батька не стало.

«Милий Боже, яке те життя гірке, – думав отець Григорій, ідучи до пароха, – і які в цьому житті не– збагненні шляхи випадають…»

В Меттені у шпиталі помер український король,– упіймавши погляд пароха, отець тепер уже не відпус– кав його, що було моці, затявся тому поглядові не дати сковзнути, розминутися, збігти й втекти. В німецькій мові немає слова «гетьман», тож найточніший відпо– відник ужив «кьонінг», тобто «король». – Треба поховати за християнським звичаєм на кладовищі.

Це неможливо! – парох повільно підводився зі свого крісла, й обличчя його ставало кам’яним. – Покійний був православним, тому хіба без священика і поза межами кладовища.

«Ні, голубе, – відказував подумки отець Григо– рій, – не дозволимо поховати українського короля під парканом і без Слова Божого».

У такому разі я звернуся до абата монастиря Гофмана.

Ваше право.

Смію вам нагадати, – притис на слові отець Гри– горій, – енцикліку Папи Бенедикта XV, видану ще в часи Першої світової. Тією енциклікою в разі відсут– ності священика православного обряд погребіння до– зволялося вчинити католицькому. Що з того часу змі– нилося? І нарешті, коли я не зможу як священик і українець скласти останнє пошанування своєму коро– лю, я полишаю цей монастир.

Щось у душі пароха зрушило, кам’яне посіріле його обличчя знову стало звичайним людським, як нагадав отець про осуд історії, й урешті опустив парох очі.

Хороніть. Я теж у посильній помочі стану.

Тіло гетьмана Скоропадського винесли з каплички і вже зібралися класти в поспіхом збиту труну, вистеле– ну одними лише свіжими, що клеїлися ще смолою, стружками. І знову затисло серце в отця Григорія від тої убогості, від тої неймовірної невідповідності поста– ті покійного та обставин останньої години його земно– го шляху. Згадав тут отець, що в келії в нього лежали ще два сувої домотканого полотна, прихоплені ним з рідного краю на всяк випадок у далекі дороги. Приніс те полотно, прикрили ним якось стружку.

Отець Григорій правив панахиду, ховали Гетьмана. Отець Григорій правив панахиду, а на думці мимо– волі спливали слова, які він має сказати зараз в корот– кій надгробній промові, слова з «Хама і Яфета» В’я– чеслава Липинського: «Перший раз в історії України знайшовся представник старшої, батьківської верст– ви, що, не підлизуючись до хамства і не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний    тягар         Верховної      Української     Влади.

Перший раз в історії України в творцях її дальшого життя проявилась свідомість Землі, а не Орди»…

Ховали Гетьмана України.

Не проходили в почеснім прощальнім строю війська, хіба хмари тихо проходили у високому і чужому небі, не було приспущених у жалобі прапорів, хіба дощик легкий припустив, як опускали Скоропадського у могилу.

Ховали Гетьмана, обікраденого хамством навіть в останні передсмертні хвилини, Гетьмана, який найкра– щі свої десятиліття віддав задля волі й добра рідної землі, натомість забрав із собою у чужу та далеку землю лише кілька метрів лляного полотна домотканого.

36

Метуть сніги…

Завірюха виє і скавулить, як пси скавулять тривож-

но у передчутті пожежі, сухий сніг у тій круговерті віхоли аж металом видзвонює і боляче б’є в обличчя, сухий сніг – звичайнісінька вода, а січе скулко і неми– лосердно гарячим пустельним піском; вже за десяток кроків попереду нічого не розрізнити, тільки білий туман, тільки мліч непроглядна і невідома. Олександр Скоропис-Йолтуховський ішов десь посередині колони в’язнів, принаймні так він гадав, що то середина, бо марне було видивитися за мліччю густою, що гуде і по– розбійницьки час до часу висвистує, важко побачити навіть силуети в’язнів у перших рядах. Його арештува– ла радянська контррозвідка 1945 року в Берліні, нагло й раптово схопилa, як шуліка мале і недорікувате ще курча. Довго везли у щільно набитому подібним людом товарному вагоні, доки не завищали гальма і потяг спи– нився на невідомій станції.

– Роздягатися! Всі у лазню! – пролунала різка команда, підкріплена попереджувальним пострілом вгору.

У чому матір народила, вистрибував люд, висипав і вивалювався поспіхом з товарняка на сніг, сотні і сотні голих тіл, що спершу хапливо переступали з ноги на ногу, мов то стояли на гарячому приску, а далі в купки збиватися стали отарою овечою, щоб якось від морозу прихиститися один біля одного, віднайти бодай крихту рятівного тепла. І тут вдарили бранд– спойти, тугі цівки крижаної води без куль розстрілю– вали нажахане скопище тіл, що парувало худобиною на шпаркому морозі, крики, зойки та лемент перекри– ли голоси конвоїрів.

Як дозволили одягнутися врешті, то погнали коло– ною в недалекий напіврозвалений барак, над воротами якого Скоропис-Йолтуховський встиг прочитати:

«Кто не был, тот будет, кто был, не забудет». Першої ж ночі він не міг, радше боявся заснути в нетопленій кам’яниці з чималими щілинами в стінах, на яких від червонястого вогника дивом у когось збереженої цигарки іскрився на стінах іній, так само червонясто– криваво іскрився. А хто мав нещастя після денної лазні заснути, то вже засинав навіки, тіла на морозі швидко дубіли, і ними живі закривали у стінах діри, ставлячи на ноги заколілих мерців.

Так і сірий досвіток їх побачив: живі на підлозі сиділи або напівлежали, а мерці уздовж стін над ними мовчазними вартовими виструнчилися.

Чого ж ти тут, Олександре Філаретовичу, думав про себе Скоропис-Йолтуховський, на незнаній території, на чужій землі, у чужій державі? І згадалися йому слова  Липинського  з  його  праці  «Хам  і    Яфет»:

«Територія, Земля, Батьківщина, Держава родяться в хвилину, коли всі мешканці даної території стають як один в її оборону під проводом посідаючої до цього законне право Влади, проти мешканців чужої Землі, чужої Батьківщини, чужої Території»… Твоя правда,

В’ячеславе Казимировичу, не вдалося нам стати як один в оборону, тож логічним вислідом будуть і подаль– ші слова: «Сидить Хам український, побитий сам собою, своїм двойником – Хамом польським і Хамом всеросійським на Україні – та гірко плаче. Всі мають: Чехи, Литвини, большевики, Пілсудський, Муссоліні мають, а я не маю. Хіба я не такий самий, як вони?»

Чого ж ти тут, Скорописе, міркував він про себе, на чужій землі, на чужій території… Ти ж не зможеш собі дорікнути, що парсуну свою шкодував, бо наївся досхочу ще царських тюрем, принадами каторги сибірської натішився вволю – слава Богу, випадок утекти за кордон допоміг.

Та й від західного цивілізованого сусіда добра теж нівроку сьорбнув… Чотирнадцятого лютого 1919 року тебе, українського комісара Холмщини і Підляшшя, арештовують у Бересті польські військові й кидають на три доби в якусь покинуту й неопaлювану жидівсь– ку пустку. Тим часом в українського люду з хлівів рек– візують коні, корови і свині, так само старанно чистять сирітський притулок, кооператив та приватні помешкання, розграбовують геть крамницю для уря– довців – запам’яталося, що навіть чучелом нільсько– го крокодила не погребували… Те чучело двосажневе належало якомусь поміщику, він передав на сховок німецькій владі, а та, відступаючи, своєю чергою під розписку передала українському комісаріатові…

Невгамовна дружина Вікторія добивається для тебе полегшення, достукується до польського генерала Лістовського. Той тільки плечима знизав, мовляв, нічо– го не відає про арешт, то пересолює, певне, цивільна влада. А як виявили генеральську брехню, відказав Лістовський з серця:

– А як він посмів у листі до мене підписатися «кра– йовий комісар Холмщини і Підляшшя?» І чого, як мав змогу, завчасно не втік перед польським військом?

У запаскуджених худобою холодних вагонах пере– везли тебе в Модлінську фортецю, не даючи в дорозі ні хліба, ні бодай краплини води.

Дружина твоя клопотала перед англійськими, аме– риканськими і французькими місіями, їхні перевір– ки, звісно, без українських свідків, достеменно ніяко– го грабежу майна українського люду не встановили – бо в тих того майна… не було.

Комендант Модлінської фортеці, як привезли нових арештантів, взагалі їх приймати відмовився, тож помістили прибульців у бараці «підозрілих на холеру», де за дірявою стіною лежали хворі на тиф – твої люди заразилися там плямистим тифом.

Щоправда, французи прийшли до думки «звільни– ти губернатора Скорописа і 27 його урядовців під нагляд поліції», та їхню думку тут мали десь і везуть вас усіх в тих же товарних запаскуджених вагонах у табір в Щипйорно.

Дружина Вікторія пробивається до прем’єра Ігнація Падеревського, від того йдуть негайні команди в ген– штаб, в жандармерію, жінку запевнюють, що ніхто не давав злої вказівки кидати Скорописа в табір, і помил– ку негайно виправлять.

Звісно, виправляти її чомусь не поспішали. Врешті, дружина добилася до самого Пілсудського,

і той негайно наклав резолюцію про звільнення та до– звіл жити в Варшаві.

У жандармерії на те Вікторії, посміхнувшись, лише докинули:

– А що тут розуміє Пілсудський? Він чоловік доб– рий і ладен усіх повипускати…

У холодних бараках табору привільно собі гуляли тиф, холера та віспа, дрова не давали, варта для остра– ху пострілювала, не вельми переймаючись, куди вці– лить та куля; в кого були чоботи, то відібрали, нато-

мість розщедрилися на деревляники, та й то не всім, а ще без розбору частували нагайками та прикладами, підганяючи до роботи.

Лише двадцять восьмого червня прийшла телегра– ма про звільнення. Звільняють тільки тебе, а колеги ще лишаються у бараках, тож на обурене звернення твоє комендант постає законником, більшим від вар– шавських:

– Бачте, телеграма: «Звільнити губернатора Скорописа-Йолтуховського»… Але ви у мене тут не губернатор, а лише полонений, і ваша заява про інших полонених урядово мною не може бути прийнята…

Чого ж ти тут, думав про себе Олександр Філарето– вич, ти ж ніколи не шкодував себе задля справи, як і тисячі подібних тобі; чого свою землю, державу свою має поляк, італієць і чех, має більшовик той самий, до жаского діла якого немислимо дотягнутися навіть пеклу дантівському, тільки ти не маєш прихистку бодай невеликого свого? Зрештою, на те болісне «чо– го ж» свого часу відповідь дав Липинський…

Якесь дивне відчуття вини було в нього перед В’ячеславом Казимировичем, незрозуміле і непоясни– ме, насправді ж він сам куди більше зазнав від Липинського невиправданої кривди і навіть незаслу– жених образ. Але ж ти, Олександре Філаретовичу, не дозволив собі при його житті на макове зерня непова– ги якоїсь виявити і ти, вже по смерті, чи не першим заступився за його духовний спадок, який негадано стали навіть невідомі чужі люди розтягувати та при– власнювати. Чималенько з написаного В’ячеславом Казимировичем ти пам’ятаєш досі, але й свої рядки, які написав приголомшений такою передчасною втра– тою, також не забудуться: «Ще над одвертою могилою нікчемні амбітники без власних творчих духовних вартостей стали використовувати шпальти не лиш

«репрезентативної»   преси, але й зорієнтованої   в

наших відносинах чужої, щоби рекламувати себе ідей– ними спадкоємцями покійника, його друзями й прия– телями.

Фарисеї!..

Знаю, що власне вони, оті бездушні фарисеї, бити– муть себе в груди й на брудних роздорожжах українсь– кої руїнницької преси з піною у рота вигукуватимуть:

«Дивіться, як отой нікчемний Скоропис принижує память Великого Покійника, як він профанує її, змен– шує Його заслуги, ображає Його і Нас!..» (все, розумі– ється, з великої літери).

Даремні старання Ваші, панове!

Для тих, у кого очі є, щоб бачити, а вуха, щоб чути, – Правда вже є зараз ясною, як сонце.

Коли би покійний був звичайною людиною, ми, помолившись за його душу, на поминальних сходинах обмежилися б тим, що згадали, як то стародавній зви– чай наказує, все те, що доброго зробив покійник за свого життя.

Але В. Липинський, ідеолог нашого руху, не вмер, він живе в «Листах до Братів-Хліборобів» і не потрібує вихвалювання та панегіриків, бо він вніс стільки позитивного, творчого в наше політичне думання й методи діяльности, що вже й зараз одверті вороги нашої державної концепції признають його великі заслуги. Тим певніще відведе йому історія серед твор– чих політиків Української Землі одно з перших місць…»

Як багато часу спливло, відколи лягли на папір твої рядки, вважай, півтора десятиліття збігло, і як багато верст з Целендорфа, берлінського тодішнього передмі– стя, де, стиснувши серце, їх писав, як багато верст до цієї сибірської кам’яниці з вкритими інеєм стінами – той іній від дихання ще живих осідав непомітно і сріб– лився навіть на холодних обличчях мерців-вартових.

Щогодини кликали когось із камери конвоїри, й сер– дега вертався з допиту в червоне заюшеним чи ледве хитаючись переступав поріг, декого просто лантухом картопляним укидали. Того дня раніше забрали Василя Петрашкевича, земляка Олександра Філаре-товича, з яким разом ще в вагоні їхали, а через дві душі і його покликали. Допит недовгим був: спершу гумовий м’ячик якийсь у рот запхали, один слідчий ударив у пах ногою, а другий, як хилився Скоропис після удару правою, то зліва його виправляв.

– Ми покажемо тобі помсту!

Він вернувся у камеру, так і не втямивши, за що і про що його кликали, цього разу ще якось відбувся, хіба зуби зліва хитатися почали.

А через кілька днів прибув новий ешелон ув’язне– них, і новачків заганяли в камеру до Скорописа– Йолтуховського. Камера швидко виповнилася, коли ж не вдалося жодного більше втиснути, то вкидали їх просто поверх голів. Тої ночі після схожої лазні бранд– спойтів помирали стоячи, ворухнутися навіть ніхто не міг, це була особлива всенощна, без півчих і голосу дзвонів, де молитву шептали лише губами живі, а з ними заразом останню молитву вистояли покійні…

Наступного ранку, хто ще лишився, всіх вишикува– ли у стрій і, попри завірюху, погнали колоною – ніхто не знав адреси, дехто хіба подейкував, що чекає їх Темниківський табір.

Мели і крутили сніги, змією чорною в білу мліч рухалася колона, обабіч якої топтали замети автомат– ники з вівчарками, що враз загарчать і рватимуть повідки, ледве хто необачно заточиться і вбік який крок ступить.

Петрашкевич ішов зі Скорописом у колоні поряд, ішли вони мовчки, бо марне будь-яке слово, яке тут же загасить завивання дражливих вітрів. Вони йшли, наче в прострації, мов перенеслися в якийсь інший

світ, де нема конвоїрів і їхніх собак, що гарчать, аж слина піною скапує, де кривда на світ ще не зродила– ся, а зло просто не існувало, в тому світі ані бараків зі стінами в інеї, ні коротких попереджувальних черг автоматів, ні колючого вітру, що наждачним папером твоє лице тре болісно й злостиво; не було нічого, тіль– ки біла мліч і біле, дивне якесь забуття.

Вони йшли, стараючись потрапляти слід у слід попереднього в’язня, як зненацька Петрашкевич чи то об щось перечепився, невидиме у снігу, чи просто невдало ступив, як раптово, вже падаючи, два кроки вбік зробив – і тут же рикнула недалека вівчарка й поверх голів полоснула черга, але Скоропис якось підтримати чоловіка встиг.

Далі не можу, – швидше видихнув, аніж мовив той.

Скоропис мовчки закинув Василеву руку собі на плече, і вони тепер сніг топтали разом, на двох маючи три ноги, з колони, слава Богові, не вибилися, минув їх той ризик страшний, от тільки ступати слід у слід передніх стало куди складніше.

Вивихнув ногу чи, може, й зламав, – виправдо– вувався Василь, спираючись на плече старшого на доб– рих два десятки років Олександра Філаретовича.

Вони не здатні були йти таким самим кроком, як інші в’язні, відставати вже почали, та передні, час до часу озираючись злодійкувато, і собі, зрозумівши спра– ву, уповільнювали ходу, від чого колона розтягувала– ся. Ще для порядку конвоїр спробував прилякнути симулянтів посвистом нагайки, звивистим та закруче– ним матюком, та те було марним, зрештою, він і сам не вельми старався, йому теж топтати замети не з медом.

Облиште мене, – через якийсь час попросився несподіваним дитячим тоном Василь, якому в душі допікало більше, ніж біль у нозі.

Скоропис навіть не відповів, нічого на балачку тра– тити силу, її кожна крапелька ще знадобиться, от тільки від поту, який невідь-звідки взявся у висохло– му тілі, від того поту навіть сорочка мокріла та від морозу, що пронизував одяг нехитрий, швидко тут же ставала бляхою.

Киньте мене, навіщо я вам, самі рятуйтеся, – просився знову Василь.

Ідіть уже, бо вони ж на вас і патрона полінують– ся витратити, – врешті образився Олександр Філа– ретович, відкинув ті кілька слів навіть не йому, роз– кислому, а просто поперед себе у білі сніги.

Раптом Петрашкевич якось дивно схлипнув та закашлявся, наче хлібною кришкою похлинувся і оце ніяк не може ні ковтнути її, ні в інший спосіб прогна– ти, Скоропис відчув, як затряслися Василеві плечі – Олександр Філаретович здивовано повернув голову.

Простіть мені… – Василеве лице було мокрим, очевидно, від снігу, що танув на його обличчі. – Простіть, то я видав вас про оту… помсту.

Скоропис подивовано кліпав очима, ніяк не міг утя– мити, що таке каже йому чоловік і до чого в цій довгій колоні, мов жалобна процесія за знатним покійником, уся ота мова.

Як викликав із бараку слідчий, – провадив Василь, – то мордували й допитувалися про вас: з ким балакаєте і про що. Ні з ким, кажу, хіба з Господом, молитву про себе читає. «А яку?» Ну, «Отче наш», кажу, псалми там різні, не пам’ятаю всіх, щось про Бога помсти, здається, інші якісь. Простіть…

Ідіть уже, – тільки й мовив Скоропис. – Хай Бог вас прощає.

Він справді тримався після арешту хіба на молитві: і в товарняку для худоби, і в бараці з вишикуваними вздовж стіни вартовими-мерцями, крім звичних, при-

гадував знані ще в дитинстві псалми, дивом вони на пам’ять верталися через низку десятиліть – і серед них псалом дев’яносто третій.

«Бог помсти, Господь, Бог помсти з’явився, Піднесися, о Судде землі, бундючним заплату від-

дай!

Аж доки безбожні, о Господи, аж доки безбожні вті– шатися будуть?

Доки будуть верзти, говорити бундючно, доки будуть пишатися злочинці?..»

Чи він має право, думалося Олександрові Філа– ретовичу, судити в душі цього чоловіка, що мимовільно навів на нього злобу слідчих, не зі своєї вини став Хамом? А чи не більшу рацію мав тут твій побратим, який спочив півтора вже десятиліття у віденському передмісті Віннервальде, той самий дивовижно неком– промісний, жорсткий і деколи навіть жорстокий В’ячеслав Казимирович, коли у завершальних рядках праці своєї казав: «І помолімося за брата нашого, за рід– ного, за Хама, щоб Бог Милосердний освітив його Милостю Своєю, щоб послав йому в серця покору і любов, щоб перемінив його в Яфета з Хама»?

– Ідіть уже, – повторив Скоропис-Йолтуховсь– кий. – Десь же є край снігів.

Мело та крутило, в білу мліч йшла чорна колона, завивала протяжно собачими голосами зловтішна і люта віхола…

37

Збивалися  бусли  на  пожнивних  полях  у  табунці, кружляли під чутну лиш їм мелодію у вигадливому танці, а тоді, знявшись у голубінь небесну та прощаль– не коло зробивши над жовтими нивами з полукіпками,

в тепліші краї відлітали. І знову верталися за кличем душі своєї лелечої, як скресала заледве крига на Турії, майстрували кубла нові чи старі підрихтовували на високих деревах або просто на облюбованих домівках затурцівських, а коли те діло звершували, то задирали угору дзьоби й клекотали про новосілля радісно та пере– можно... І так було шість десятків разів.

На початку дев’яностих років століття двадцятого, над шляхом з Луцька до Володимира, у селі Затурцях, на місці, де донедавна був смітник і шляховики щебінь зсипали, з’явився простий дубовий хрест, руш– ником вишитим перев’язаний, і квіти біля хреста зацвіли. На скромній керамічній табличці перехожі могли прочитати ім’я «В’ячеслав Липинський».

Він таки повернувся додому. Вдруге через шість десятиліть – і, гадається, тепер назавжди.

У тій дорозі мученій судилося бачити йому і діток Яфета, і Хамового сім’я не бракувало. Як 1931 року вер– тався з Відня до Луцька, залізницею прибув у труні металевій, то зустрічала і проводжала його «Просвіта». Люди Яфетові на труну клали квіти, вистеляли ними дорогу, процесія багатотисячна в національних одно– строях і під національними прапорами, хоч діялося те під займанщиною польською, пішки й на конях про– воджала його у самі Затурці. І тут знайшов свій спочи– нок Липинський в родинній гробниці на цвинтарі.

Нарешті скінчився такий затяжний поєдинок з Хамом, двобій з середульшим цим Ноєвим сином, поєдинок з його повторенням і, зрештою, двобій у самому собі.

Але то видавалося так... Насправді живучим сотво– рений Хам через шістнадцять років темної ночі прихо– дить на польські могилки і руйнує родинну гробницю. Прах Липинського він на траву викидає і краде мета– леву труну – з тої труни виплавить ложки й миски,

потирає потішено руки, от уже шикарним буде гешефт…

Ті, хто десятки верст ішли пішки з Луцька за тру– ною і квітами дорогу тоді вистеляли, поправляють гробницю, зроблять нову труну; тепер уже й красти нічого.

Але середульший Ноєвий син вигадливий, він може в будь-якій подобі заявитися раптом – ще через два десятиліття всідається він у зручне крісло радянсько– го керівника, «влади-визволителя», і спогорда на всіх споглядає: тепер він до скону буде правити світом... Польські могилки йдуть під бульдозерний ніж, пам’ятники і надгробки з поховань лягли у фундамент радгоспного свинарника, із землею зрівняли могилу Липинського.

Знову миготять десятиліття, трішки іншими стають люди.

Аж очима кліпати став середульший той Ноїв син, коли першого травня 1990 року діти з місцевої школи прийшли на колишні могилки і поклали квіти на місці могили Липинського: мало того, прийшли під прапором українським національним, що вперше тут по війні залопотів на вітрові. То нечувано, враз десь взялася міліція, інспекція у справах неповнолітніх…