Текст книги "Діти Яфета"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 13 страниц)

раніше, на початку війни, Іван Якович заснував комі– тет з допомоги українським біженцям зі східної Галичини та Буковини, пораненим воякам-українцям та військовополоненим – добре було б якось спільно та з узгодженням із посольством діяти.

Власне, про Горбачевського вже дещо оповідав інший земляк – Ярослав Окуневський, який служив головним лікарем флоту Габсбурської імперії, доволі кумедно галицькою говіркою передавав подробиці мо– лодих літ Івана Яковича, особливо часів заснування

товариства «Січ» у Відні, що зродилося далекого 1868-го…

Зібралось нас, я сі знаю, чи більше як двадцять чоловік, – неспішно говорив статечний лікар в коло– ритній формі «марине генераль-штаб арц», що відпо– відала чи то формі генерал-майора, чи контр-адміра– ла. – Із-за президіального столу підвелась довга постать Івана Горбачевського, тоді студента медицини і голови товариства. Ми, молоді, – «ембріонами» звали нас, – знали, що й сей наш голова належить також до тої української «революційної» спілки, що й його ім’я було записане на чорній таблиці в уряді, що й його перетрясала поліція, та що й він сидів якийсь час в Івановій хаті…

Липинський нагадав про те міністрові.

Ет, коли то було,– на блідому обличчі співроз– мовника, людини, якій не так часто випадає бувати на свіжому повітрі, промайнула подоба усмішки.

І все-таки тут порівняно легше українству вело– ся, – загострив було мову Липинський, – аніж в під– російській Україні, тут якісь товариства, вибори демо– кратичні, участь в парламентському житті…

Щось зачепило за живе Горбачевського, бліде його обличчя взялося легким рум’янцем, а на почуте тіль– ки підгмикнув:

Там добре, де нас нема… Ось я вам пару картинок про вибори та демократію, хоча б на Коломийщині… Їздили наші кандидати по селах, збирали люд на віче та справедливі казали слова про права українства, а їхні суперники кроків за двадцять від гурту простіше чинили:

Чотири ринських за голос даємо!

А як побачили скривлене обличчя, то враз подобрі– шали:

Шість! Мало? Вісім!

А ще інший звабно шелестів асигнаціями і навіть торгуватися не збирався:

П’ятнадцять за голос! Підходь, бо передумаю! Перед радою повітовою кипіло в день виборів,

немов у казанку. А як побачили, що люд таки за свого голосує, за тутешнього, то й зачинили двері години на три раніше, перед самісіньким носом тих, хто трішки було не встиг.

І в буцегарню найзаповзятіші потрапляли, і доро– гою їх перестрівали та кістки ламали.

Депутат Левко Бачинський довго не міг переконати проурядову коаліцію, аби не махлювала та дочувалася до українців, аргументів вдалих усе не знаходив, то врешті мусив до найпереконливішого аргументу вда– тися – ніжку стільця відламати і запустити її в нахаб– ного спікера. Шкода, що не втрапив, та в іншого вці– лив… А на комісії з бюджету, коли правди не в силі добитися, здогадався хіба блокувати промовою довгою, бо дозволяв тодішній регламент, цілу ніч гово– рив, десь хіба з тринадцять годин без перерви.

Часто-густо українські парламентарі правду обстою– вали спільно з послами інших національностей, зокре– ма єврейської. І на вибори, бувало, йшли одним блоком: Бучач, Підгайці, Монастириська, Вишнівчик злагод– жено провели у парламент львівського єврея доктора Генрика Габля, Чортків, Теребовля, Микулинці – про– фесора Артура Малєра, а Броди – Адольфа Штанда. І коли всупереч українським послам парламент більші– стю ухвалив, що передвиборні порушення закону були незначними та не вплинули на результат, то несподіва– но на знак протесту піднявся Генрик Габль і на повні груди заспівав «Ще не вмерла Україна…».

Українські посли негайно встали і всі хором тоді співали, але так неохоче піднімалися інші парламен– тарі… То, здається, вперше під склепінням віденсько– го парламенту звучав цей гімн.

Та заледве відлунали його останні слова, як Артур Малєр так само потужно затягнув на слова Івана Франка:

Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить!

Довершилась України кривда стара, Нам пора для України жить…

А хіба тільки на українство, згадував Горбачевсь– кий, був такий гоноровий погляд, погордливий, ніби зверху вниз, та й на інший люд також… Як обрали Давида Абрагамовича зі львівської Городенщини спі– кером палати послів у Відні, а до влади став уряд іншо– го галичанина, графа Бадені, то запропонували якось прирівняти чеську мову з німецькою в адмініструван– ні на терені Чехії. Що тільки тут заколотилося…

Штурмом, безцеремонно розштовхуючи всіх плечи– ма та ліктями, президію захопили німецькі посли, професор римського права з німецького університету у Празі Еміль Пферше вихопив ножаку:

– Заріжу кожного, хто мені впоперек дороги стане! Пускаючи злі блискавиці з очей, інший посол Вольф обіцяв перестріляти всіх, хто за урівнення мов у правах бодай слово насмілиться сказати, а його коле– га Шенерер вдався до ще переконливіших аргумен– тів – важким стільцем розмахував над головою, загрожуючи його опустити на голову першого-ліпшого

прихильника чеської.

Через день німецьке лобі, заледве з’явився Абра– гамович, стало бубухкати пульпітами, стріляти папе– ровими кульками, вмоченими у чорнило, гукати щомоці «Геть!», а врешті вчинило розкішну бійку.

Подивився на ту красу Абрагамович, покивав голо– вою та й викликав поліцію – на руках поліціянти винесли з зали дванадцять депутатів, які обурено кричали, відчайдушно смикалися та брикалися.

Оповідав ту парламентську минувшину Іван Яко– вич якимось втомленим і кислим тоном.

Втомився я, все-таки це перше у світі міністерст– во охорони здоров’я. Ні бази законодавчої, ні крихти, хоча б як зерня макове, досвіду, – зізнався під кінець Горбачевський. – Буду кидати те міністерське сідало: тільки тепер зрозумів, чому Іван Пулюй відмовився від посади міністра освіти Австро-Угорської імперії, Йосип Ганінчак покинув гоноровий стілець імперсь– кого генерального прокурора… Тим паче війна про– яснила багацько, з львів’янами спілкувався часто…

Липинський не був певен, чи на те натякає міністр, що йому самому про початки війни оповідали знайомі зі Львова. Як прорвали росіяни австрійську оборону і осягли шмат східної Галичини, то з підказки поль– ської адміністрації невправне командування поразку охоче скидало на люд тутешній, на українську зраду. Командувач австрійського корпусу Колошварі скрушно журився галицькому наміснику Коритов– ському:

Не припускав, що армія наша опиниться у воро– жому краї.

А коли не заперечили йому, то й зовсім душу роз– крив, як у спеку розстібують комірець сорочки:

Сперш перевішати вартувало русинів.

Митрополит Шептицький по свіжих слідах про те напише: «Проти нас ведуть акцію ті, що підтримували москвофільство в краї, а тепер арештовують наших найкращих і невинних людей, про ув’язнених москво– філів говорять, що це наслідки доносів українців. Водночас переконують військові структури, що укра– їнці та москвофіли однаковою мірою не заслуговують на довір’я. В цьому безголовому змішанні готують українцям знищення. Коритовський діє хитро проти українців і тому він небезпечний».

Липинському, наче у синема братів Люм’єрів, де хоч смикаються ще кадри, та змигує не зовсім слухня– ний екран, але все ж доволі виразно бачилося, як з вправністю пальців базарного картяра українську карту то з рукава виймають, то з-за коміра у випадко– вого зіваки, що тільки рота розкрив від подиву.

Хапали спершу москвофілів угорські війська та жандармерія, потім ніколи було придивлятися, ареш– товували мало не підряд українців, найперш інтелі– генцію, але й простолюд увагою не обділяли, кидали до в’язниць та відправляли у Талергоф і інші концта– бори. Тільки за один день, двадцятого серпня, у Львові арештували тисячу двісті чоловік. У селі під Бібркою селянина Терлецького прив’язали до гармати і волок– ли дорогою, регочучи, показували втішно пальцями, як він головою об каміння б’ється та стікає кров’ю. В Цуневі австрійці арештували шістдесят селян та вісімдесят жінок з дітьми, чоловіків вишикували під деревами, і солдати-румуни накидали їм зашморги на шию та вішали одного за другим.

– Ану, перевірте, хто ще дихає, – наказував стар– ший наприкінці.

І солдати довершували свою справу багнетами.

10

Вулиці Відня бурлили, повз величні та незрушні у віковічному  спокої  будівлі  старовинною  бруківкою йшли колони маніфестантів з вигуками і різномасти– ми транспарантами, серед яких з часом стали перева-

жати червоні кольори. По тих походах на тротуарах добавлялося сміття, що зовсім було незвичним, до всього хаосу свого додавали страйки.

У химерний час, думав Липинський, доводиться ді– яти тут українській дипломатичній місії. За найпер– ший клопіт він мав домогтися ратифікації Берестейсь– кого договору України з центральними державами. Власне, в душі у В’ячеслава Казимировича була низка питань до самої угоди, хоча б щодо Криму. Українська сторона від нього відмовлялася, складаючи Берестей– ський договір.

Чому? – бралися за голови німецькі диплома– ти. – Як можна тут відмовлятися? То ж держава тоді з Чорного моря залишається безборонною.

А ми стоїмо на засаді самовизначення народів, без анексій та контрибуцій, – гонорово відповідали українські делегати.

Тим часом по офіційній відмові полковникові Бол– бочану з Києва дали таємне розпорядження йти на Крим і зайняти його раніше німців.

Такого Липинський не міг сприйняти.

Щоправда, з подібною дивною послідовністю часто– густо діяли дипломати інших держав. В один і той же день французький дипломатичний представник в Одесі Еміль Енно, фактично від імені всіх дружніх своїх держав, видає дві декларації.

Держави Антанти вирішили підтримувати київську владу в особі Пана Гетьмана.

І не менш щиро через кілька годин в іншій деклара– ції стверджувалося:

Держави Антанти вирішили підтримувати відбу– дову Росії як єдиної держави, що її почали російські патріоти.

Не раз Липинський тільки головою незгідно кру– тив, читаючи документи з Києва: він на денці душі ще довгенько шкодував про те, що уряд не згодився очо– лити Євген Чикаленко. В’ячеслав Казимирович справ– ді вважав Євгена Харлампійовича істинним нащадком

дітей Яфета, людиною без лукавства, викрутасів та дволикості. Павло Скоропадський ще на початку запропонував Чикаленкові очолити уряд, і на цьому доволі настирно наполягали порядні люди з Україн– ського Національного Союзу.

Дайте мені українську армію, – відказав Чика– ленко, –  тоді  я  візьму  на  себе відповідальність. А бути головою уряду Української держави з німець– ким військом – я не вважаю те за можливе.

Завірюха, що мела в ті роки, висвистувала та витанцьовувала, розмивала нерідко контури предме– тів і явищ, розмивала видимість інколи так, що дохо– дило до курйозів. Павло Скоропадський, як прийшов до влади, встановив титул для себе: «Гетьман Усієї України». Австро-угорський посол у Києві Форгач зараз же з підозрілістю примружив око:

Ага, в цьому титулі може бути заховане посяган– ня на землі Габсбурської імперії, землі, що з давніх– давен заселені українцями.

Невідкладно б’є посол телеграму у Відень. Так і так, мовляв, чи не перечитиме титулу міністерство закор– донних справ, а може, на всяк випадок, якось по-іншо– му гетьмана йому величати? Велемудрий Відень сам вагається, несповна на власний глузд покладаючись, та задля дружніх стосунків і узгодження дій дипломатів ще телеграфує в Берлін: а що тамтешній розум думає з такого складнющого приводу. Довго мізкують берлінсь– кі уми, аж зморшки на чоло набігають, а врешті відте– леграфовують. Ніяк не випадає і їм так до гетьмана звертатися, хіба лише як до «Його Ексцеленції Павла Скоропадського,  Гетьмана України».

…Швейцари в своїх колоритних лівреях, схожих на розкішний одяг давніх імператорів, при вході у віден– ське міністерство закордонних справ та берлінське по– сольство постать Липинського впізнавали вже через

кілька перших днів по прибутті української місії – щоднини відбувалися зустрічі з офіційними представ– никами цих держав. Водночас і двері в українському посольстві не знали спочину, бо Липинський був упов– новажений гетьманом провести обмін ратифікаційни– ми грамотами від імені Української держави з усіма країнами, які підписали Берестейську угоду.

Подумки перехрестився В’ячеслав Казимирович, як першим грамотами обмінювався з легаційним рад– ником болгарського посольства у Відні Джебаровим, одержуючи документ за особистим підписом царя Фердинанда. Грамота починалася словами звернення до гетьмана «Ваша Світлість», що було вище австрій– сько-німецької «екселенції». А коли по офіційній частині у келихах з вином тихо спливали в вині срібні бульбашки, Джебаров, між іншим, Липинському якось ненароком докинув:

Його Величність цар Фердинанд дуже тішився, що замість заборчої імперіалістичної Росії сусідкою Болгарії по північному березі Чорного моря тепер Україна…

Двадцять другого серпня з рук турецького посла у Відні Гусейн-Гільмі-паші приймав В’ячеслав Казими– рович ратифікаційну грамоту за підписом султана Магомета V.

А от у графа Стефана Буріана, австро-угорського міністра закордонних справ, розмова не зразу клеїлася. Міністр довго совав папірцями якимись по столу, мов ніяк не здатен був знайти їм місце, врешті, обминаючи погляд Липинського, став зачіпки різні шукати.

Се справа у даний час доволі проблематична, бо Українська держава не поставила центральним краї– нам договірної кількості збіжжя…

І далі став розводитися граф на цю тему та перети– рати сказане зовсім так, як на Волині, у рідному краї

Липинського, готують затирку в піст до вівсяного кисілю, перетираючи ретельно у череп’яній мисці макогоном конопляне насіння.

Насправді ж, гадав В’ячеслав Казимирович, справа не в допоставці, принаймні не стільки в ній. За окре– мою таємною угодою до Берестейського договору Україні мала відійти Холмщина, а Галичину слід було поділити на Східну і Західну, – з тої Східної та Буковини, де переважало українське населення, мали утворити коронний край з широкою автономією.

Ще через якийсь тиждень швейцари в імператорсь– ких тогах біля важких, з вигадливою різьбою дверях міністерства закордонних справ вітатимуться з Липинським, як з давнім приятелем. Але справа посу– валася зі скрипом, мов ті масивні міністерські двері хіба рік не змащували. І тоді В’ячеслав Казимирович писатиме своєму міністру Дмитрові Дорошенку те, чого не може сказати графові Буріану:

«Мій погляд на справу такий: богато краще для нас – коли уступки необхідні – поступитись де в чім в справі Холмщини, чим відступати від поділу Галичини. А се ось через що: наша західна границя, з огляду на всякі ще переміни на Сході, мусить бути забезпечена з боку національного і географічного. Спираючись на Карпати і маючи всі дані для розвитку нашої національної і державної ідеї в Галичині, ми всі свої сили зможем обернути на боротьбу (а вона буде ще дуже тяжка) зі Сходом. Коли ж ми будем мати огнище такої українсько-польської боротьби (після прилучен– ня всієї Галичини до Польщі), якої ще досі не бувало, то при нашій національній хисткості і істеричності – се пряма дорога до «царя восточного православного». Отже повторяю, від поділу Галичини і сотворення в Австрії коронного українського Краю не можна від– ступати ні за що, а що до Холмщини можна обіцяти,

що ми не будемо робити особливої пресії в комісії, котра має вирішити сю справу зараз по Берестейсько– му договору…»

11

Газети   у  Відень  з  Києва  надходили  з  великим запізненням. Але коли вже пошта привозила пресу, то Липинський відкладав усі, хіба крім нагальних, спра-

ви і брався за сторінки – він почувався так, наче довгі-предовгі місяці десь мандрував світами, блукав краями чужими, доріг об’їздив невідь-скільки, а тепер нарешті, видихнувши з облегшенням, пересту– пив поріг свого дому.

Цього разу В’ячеслав Казимирович найперше роз– горнув «Нову Раду» – видання, редаговане Андрієм Ніковським та Сергієм Єфремовим, людьми, яких поважав і до яких приязно ставився. Вони щомоці ста– ралися робити добротною цю щоденну українську газету, що мала продовжити добрі традиції старої славної «Ради», в якій сам колись друкувався, очоли– ти її навіть пропонував йому Євген Чикаленко, і яку безцеремонно закрила царська адміністрація.

Липинський нетерпляче гортав сторінки, поспіхом біг очима по заголовках, вчитувався спрагло у київсь– кі новини, аж доки надовго спинився на матеріалі про закордонні українські дипломатичні представництва. У нього було таке відчуття, наче в спеку, в задуху най– більшу раптом хтось просто в обличчя линув з піввід– ра, десь з криниці найглибшої, води холоднючої, і то линув без попередження.

Що собі автор замітки думає? З усіх посольств тіль– ки одне болгарське є українським? Хіба Лоському у Фінляндії,  Штейнгелю  у  Німеччині,  Лукасевичу у

Швейцарії, а мені осьдечки в Відні, хіба менше автора болить українська справа, чи тут з медом ведеться, чи напруга та відповідальність менша, чи державне думання менше? Це ж чистісіньке хамство, логіка чистопородного, викінченого і завершеного Хама, який не пробував себе поставити на Яфетове місце… Ні, коли тобі, В’ячеславе, вже не доведеться більше сліпнути над графіками проходження вагонів з укра– їнським зерном до Відня, ти написати маєш про це. Про державне думання, про владу, територію і грома– дянство – як три складники державного думання. Бо то основа державного ділання, політичної творчості, а не політичної руїни.

Хамові українському основи державного думання споконвіку чужі, не зрозумілі. Як бугай на червону плахту, так реве він, коли йому про них заговорити…

І в «Новій Раді» це не перша шпилька, вже й до цього були натяки, що Липинський, мовляв, прова– дить пропольську політику. Ти не приховував від уря– дових кіл, ти настирно радив, що в справі ратифікації Берестейської угоди краще поступитися де в чім щодо Холмщини, але спертися на Карпати, бо всі сили ще доведеться обернути на боротьбу зі Сходом, боротьбу, яка буде вельми тяжкою. Хотів би лишень помилити– ся… А хто не вірить тобі, не згоден з твоїми аргумента– ми, то нехай поспитає Андрія Жука з його ж віденсько– го посольства, що он у сусідньому кабінеті сидить, хай розпитає будь-кого з тих, хто знає про входження у війну російського війська – у Львів, у Київ чи інші українські міста і села, про сум та біль людський, не менший, ніж той, коли входила австро-угорська армія. Російське військо в Першу світову заливало Львів одночасно з Личаківської, Зеленої і Стрийської, ще австрійці було пручалися, та недовго. Верховний головнокомандувач, великий князь Микола Микола-

йович, виголосив маніфест, що нарешті «російський народ об’єднався». Генерал-губернатор Бобринський невідкладно видав указ «Про заборону діяльності різ– ного роду клубів, союзів і товариств та про тимчасове закриття існуючих в Галичині учбових закладів, інтернатів і курсів, за винятком учбових майстерень». Почався грабіж банків, музеїв, книгарень, розгром та вивезення друкарень, було закрито «Просвіту», укра– їнські газети, почалися арешти. З жахом про те згаду– ватиме Михайло Грушевський:

– Місцями поголовно висилано українських свя– щеників або всю інтелігенцію, цілі маси свідоміших селян і міщан. Все те самим нелюдським способом хапали, в чому застали, арештували, волочили по в’язницях і етапами висилали в Сибір без ріжниці жінок, дітей, старців, хорих і калік. Скільки таким способом забрано і знищено людей – се переходить всяку імовірність.

В окупований край насмілився приїхати сам імпе– ратор Микола ІІ. Ополудні в Самборі зустрічав його на пероні з рапортом генерал Брусилов. Государ приві– тався, обійшов шеренгу вишикуваного почту, а тоді обійняв і тричі розцілував генерала.

Брусилов поцілував государеву руку.

Доки імператор відпочивав, генерал не втомлював– ся приймати вітання від почту, що супроводжував високу особу.

Занятие нашими войсками Галиции всколыхну– ло наше национальное чувство, напомнило нам о нашей родной колыбели всего славянства – Карпатах…

Все только и говорят о возвращении России древ– них родных областей с русским населением, которое старались ополячить, но которое, как думали, остает– ся в душе русским.

В последние десятилетия продажные профессора из малороссов, по указке австрийского генерального штаба, стали выдумывать новые названия для насе– ляющего Галицию русского простого народа. Всякие Грушевские и иные выходцы из Киевского универси– тета разрабатывали, по австрийской указке, теорию украинской самостийности, выдумывали разные

«мовы».

…Як цілував, похиливши голову, генерал Брусилов государеву руку, то з моменту того небагато лишалося вже часу, коли він до тих охоче долучиться, хто вима– гатиме зречення імператора від престолу. Але й тих Брусилов також небавом зрадить, перейде до черво– них, від чиїх куль заллє кам’яну долівку імператорcь– ка кров і кров сім’ї та дітей малолітніх, очолить в чер– воній армії Особоє Совєщаніє; в білоемігрантській же пресі, вкотре зрадивши, обіллє «пролетарських» дру– зів недавніх найчорнішим брудом: син його теж стане червоним комполку – червоні його і застрелять…

…Липинський роздратовано відкинув злощасний номер «Нової Ради», взявся було за офіційні папери з міністерства закордонних справ, а їх надійшла-таки грубезна пачка, однак ще довго думка, блукаючи колом, верталася до капосної замітки. Тому велемуд– рому авторові, зрештою, і до Львова не треба звертати– ся, може з не меншим успіхом поспитати киян, чи буде легкою та боротьба зі Сходом – на власні очі, на долях своїх та рідні вже мали в дечому переконатися. Хай той автор почитав би рукопис російського істори– ка Мельгунова, рукопис, що ходив по руках і після якого не так просто заснути…

«В большинстве чрезвычаек Киева большевикам удалось убить заключенных накануне вечером (перед своим уходом). Вот внешний вид одной из Киевских человеческих «боен» в момент ознакомления с  ней

комиссии. Весь цементный пол большого гаража (дело идет о «бойне» губернской ЧК Киева по улице Са– довой, № 5) был залит уже не бежавшей вследствие жары, а стоявшей на несколько дюймов кровью, сме– шанной в ужасающую массу с мозгом, черепными костями, клочьями волос и другими человеческими остатками. Все стены были забрызганы кровью, на них рядом с тысячами дыр от пуль налипли частицы мозга и куски головной кожи. Из середины гаража в соседнее помещение, где был подземный сток, вел желоб в четверть метра ширины и глубины и прибли– зительно в 10 метров длины. Этот желоб был на всем протяжении до верху наполнен кровью... Рядом с этим местом ужасов в саду того же дома лежали наспех поверхностно зарытые 127 трупов последней бойни... Тут нам особенно бросилось в глаза, что у всех трупов размозжены черепа, у многих даже совсем расплюще– ны головы. Вероятно они были убиты посредством раз– мозжения головы каким-нибудь блоком. Некоторые были совсем без головы, но головы не отрубались, а... отрывались... Опознать можно было только немногих по особым приметам, как-то: золотым зубам, которые большевики в данном случае не успели вырвать. Все трупы были совсем голы.

В обычное время трупы скоро после бойни вывози– лись на фурах и грузовиках за город и там зарывались. Около упомянутой могилы мы натолкнулись в углу сада на другую более старую могилу, в которой было приблизительно 80 трупов. Здесь мы обнаружили на телах разнообразнейшие повреждения и изуродова– ния, какие трудно себе представить. Тут лежали трупы с распоротыми животами, у других не было чле– нов, некоторые были вообще совершенно изрублены. У некоторых были выколоты глаза и в то же время их головы, лица, шеи и туловища были покрыты колоты-

ми ранами. Далее мы нашли труп с вбитым в грудь клином. У нескольких не было языков. В одном углу могилы мы нашли некоторое количество только рук и ног. В стороне от могилы у забора сада мы нашли несколько трупов, на которых не было следов насиль– ственной смерти. Когда через несколько дней их вскрыли врачи, то оказалось, что их рты, дыхатель– ные и глотательные пути были заполнены землей. Несчастные были погребены заживо и, стараясь дышать, глотали землю. В этой могиле лежали люди разных возрастов и полов. Тут были старики, мужчи– ны, женщины и дети. Одна женщина была связана веревкой со своей дочкой, девочкой лет  восьми. У обеих были огнестрельные раны.

В уездной Чека Киева (на ул. Елисаветинской) было то же самое, такой же покрытый кровью с костями и мозгом пол и пр. В этом помещении особенно броса– лась в глаза колода, на которую клалась голова жерт– вы и разбивалась ломом, непосредственно рядом с колодой была яма, вроде люка, наполненная до верху человеческим мозгом, куда при размозжении черепа мозг тут же падал...

…Пытаемого привязывали к стене или столбу; потом к нему крепко привязывали одним концом железную трубу в несколько дюймов ширины... Через другое отверстие в нее сажалась крыса, отверстие тут же закрывалось проволочной сеткой и к нему подно– сился огонь. Приведенное жаром в отчаяние животное начинало въедаться в тело несчастного, чтобы найти выход. Такая пытка длилась часами, порой до следую– щего дня, пока жертва умирала.

…Пытка «горячим сургучом», о которой рассказы– вают очень многие в своих воспоминаниях о Киеве... Лили сургуч на затылок и на шею, а затем срывали вместе с кожей…

Расстреливали под  звуки  духовой  музыки... В Полтаве и Кременчуге всех священников сажали на кол. В Екатеринославе предпочитали и распятие, и побивание камнями. В Одессе истязали, привязывая цепями к доскам, медленно вставляя в топку и жаря, других разрывали пополам колесами лебедок, третьих опускали по очереди в котел…»

…Ну й нехай, думав Липинський, він перетерпить цю злу публікацію в «Новій Раді», як багато чого навчився терпіти, мовчки, тихцем гасити в душі. Люди, які не варяться у цьому казанку, не тямлять, з якого боку може наскочити біда, хіба згодом порозум– нішають. Він просто напише заяву в Київ, що таке дискредитування посольств не лежить ані в держав– нім, ані в національнім інтересі. І попрохає пресовий відділ свого міністерства звернути на неподобство увагу.

Та вже зовсім опустилися руки, як невдовзі з черго– вою поштою з Києва надійшла газета «Відродження» з публікацією про «зраду» державних урядовців. Полум’ю обурення, яке досі ретельно притлумлював, гасив і притоптував, тепер не міг дати ради; він схопив ручку й папір, хотів невідкладно в міністерство своє написати – марно проте, не слухалося перо, воно вистрибувало і витанцьовувало у руці, мов у безнадій– ного пияка, який тиждень не виходив із чмуду.

Лише через кілька годин Липинський був ладен взятися за офіційного листа про безголів’я, якому має бути ж якась межа.

«Ся «зрада» се вже остання крапля, яка переповни– ла чашу мого терпіння, – букви в листі тепер шикува– лися рівно, а перо стало чемним, мов то і не воно ще зовсім недавно влаштовувало п’яні вибрики та витре– беньки. – Немає у мене ані сил фізичних, ані охоти, ані, що найважніше, не бачу державної потреби пра-

цювати в таких умовах. Моя присутність тут і через мою хворість, і через оцей брак елементарного довіря (що доказує оця стаття) тут зовсім зайва. І тому ще раз прохаю Вас звільнити мене від моїх обовязків. Сього рішення переложити не можу і воно єсть зовсім кате– горичне…»

В’ячеслав Казимирович обговорював раніше собі заміну, в спокійних тонах йшла мова про кандидату– ри, їхні вади і безперечні достоїнства, але тоді малася на увазі демісія лише у разі погіршення здоров’я.

Лист-відповідь від Дмитра Дорошенка цього разу не забарився.

«Міністр Закордонних Справ Української держави

28 вересня, 1918 року.

Високоповажаний і дорогий товаришу Вячеславе Казимировичу!

Ну як таки Ви можете надавати такої ваги писанням якихсь блазнів із «Відродження», газети абсолютно неофі– ційної, лише субсидійованої (в надії, що буде писати в національнім дусі й захищати уряд в його національних заходах)! Я тої статті не читав, як і взагалі тепер не читаю

«Відродження», яке було доволі інтересною газетою місяців 2-3 тому назад, а тепер зїхало на пси. Довідався за ті дурни– ці, що Вас так образили, тільки з Вашого листу. Розуміється, коли Ви надаєте таку вагу сій справі, так само, як і п. Токаржевський, то я дам ділу законний хід і притяг– ну газету до відповідальности.

Листа цього Вам передасть д. Цегельський. Він може бути живим свідком того, як всі тут, починаючи від пана Гетьмана, високо цінять Вашу працю і як усіх вражає звіст– ка, ніби Ви намірились таки покинути Ваш пост. Але я не бачу потреби покликатись на думки і погляди людей, я споді– ваюсь, що Ви самі як щирий патріот і вірний син України не покинете справу в такий важкий, критичний момент. Ми ж

умовлялись з Вами, що як підемо, то разом: мені не менше важко тут, як Вам у Відні, я з великою радістю пішов би тепер, щоб віддатись підготовці до професури в українськім Університеті, але я почуваю, що піти тепер мені – було б дезертирством, було б непростимим гріхом проти рідного краю й проти історії. Те ж саме і щодо Вас. Ви ж повірите, любий Товаришу, що не комплімента ради, але й з найглиб– шого мого переконання я кажу Вам, що Ви – ідеальний посол України в Австрії. Ніхто Вас замінити не може, се ілю– зія. Я бачу, що Ваше посольство зложене прекрасно, як гар– ний оркестр, – але забрати дірігента, се значить вийняти душу; зразу все тратить свою цільність, свою гармонію.

Я не смію навязувати Вам своїх думок, не хочу Вас умов– ляти. Я просто – не як міністр закордонних справ, а як українець-громадянин благаю Вас: коли є для Вас хоч най– менша змога, – не кидайте Вашого поста!

Пан посол Цегельський на словах іще буде говорити з Вами про все, що я тут пишу».

12

В’ячеслав Липинський знався подавно з Лонгином Цегельським, як і з багатьма львів’янами, які мали у Відні поважні справи. З інтелігентним, добре освіче– ним Цегельським йому було завше приємно зустріча-

тися ще й тому, що мав цей чоловік якийсь особливий дар з невимушеною наївністю дивлячись в очі, говори– ти цілком протилежне та суперечне баченню співбесід– ника, – почуте таке від іншого могло б дратувати, збу– рювати і каламутити душу; але ж ні, цілковита відсут– ність лукавства, – хоч ложкою пошкреби, а не вдасть– ся його знайти, – відсутність того, що звуть «два пишу, три маю в пам’яті», неминуче обеззброювала.

Зізнаюся у гріху, – мовив Липинський по оповіді Цегельського, тоді секретаря внутрішніх справ у захід-

ноукраїнському урядуванні. – Зізнаюся в справжні– сіньких завидках до галичанського посполитства. Вихована в послуху до свого національного проводу, тільки така громада здатна витримати потугу тепе– рішнього польського натиску. Той послух не дасть під– нести чванливу голову українському Хамові, який в степовій Україні почувається куди привільніше.