Текст книги "Діти Яфета"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

Кому з нащадків сина того середульшого вдалось видряпатися вище по драбинці ієрархічній, тому ще лячніше ставало, буряковіли нащадки, бо не лякався люд уже погляду грізного, не зважав навіть на владні кпини:

Насипали в Затурцях курган і кажуть, буцім там Липинський похований…

І навіщо випинати ім’я його, що він був членом уряду УНР?

До чого тут метушня непотрібна? І хто вам давав вказівку на це?

Як з мішка дірявого, горохом сипалися докори та звинувачення.

Мітинг на кладовищі, зокрема й у пресі підневіль– ній, буде названо «зборищем», виступи люду небайду– жого – «галасом».

Пошкрябали по кишенях, повивертали їх рухівці тодішні, скинулися, хто що мав, найняли транспорт, вивезли сміття і впорядкували самі, без начальства, польські могилки.

То ще через роки на могилі В’ячеслава Казими– ровича постане пам’ятник, і приходитимуть люди, багато людей, з усієї України прибуватимуть, ще й з усього світу…

Родина Липинського надсилатиме матеріали до майбутнього музею, а після всенародного референду– му 1991 року пришле нову посилку для експозиції й напише:

«Хвилюємося разом з Вами за переміни політичні; добре, що маєте вже Незалежність, і бажаємо, аби це становище зміцнювалося. Напевно, ще можливі різні ситуації, під час яких буде важко. Наш народ теж переживав тяжкі часи, але ще й досі не все стабілізува– лося. Раді, що змогли зробити приємність тією посил– кою. Колись нам помагали, тепер ми. А прийде час, що й Ваш народ буде помагати іншим, які потребують. Так плине історія…»

І скаже на могилі у день роковин Євген Сверстюк:

На сторожі історичної пам’яті, на фатальних роз– доріжжях України стоїть і стоїть той Дон Кіхот Славко, В’ячеслав Липинський…

…У переданні народному спомин лишився про похо– рони В’ячеслава Казимировича – ховали його як вір– ного своєї церкви, за католицьким обрядом. Коли ж проходила жалобна процесія мимо церкви православ– ної, весь люд висипав з храму та приєднався до неї. Ще

православні запитали дозволу в брата Станіслава Липинського, чи можна в дзвони бити, чи не буде то порушенням традицій та правил римо-католицьких.

Звісно, можна… Те йому не зашкодить, але, на жаль, уже й не поможе…

А коли задзвонили церковні дзвони, несподівано сталось таке, чого не було зроду-віку на пам’яті люду в жалобній процесії: як знімався в небесну голубінь той сумовитий передзвін, то коні, що везли катафалк з покійником, на коліна попадали раптом…

І хрестився подивований люд, нащадок Яфетовий, вражений незнаним досі знаменням, бо й твар безсло– весна, старі люди гадали, попрощатися в спосіб такий хотіла з людиною, чиє серце завше щеміло від болю землі, в яку зараз ішла; здавалося, хилитаючи гіллям, прощалися дерева у батьківському парку, які дітла– хом ще невмілим й невправним садити колись пома– гав; навіть птахи у високому небі голосом негучним прощалися з душею стражденною, інколи надто різ– кою, навіть колючою, але яка істинно до останнього подиху своїх дірявих і висхлих легень жертовно жит– тя земне віддавала задля краю, де «в зелені тонуть рідні мої Затурці, де однакову шепчуть молитву єдині діти Спасителя»…

Штрихи до окремих історичних постатей, організацій та друкованих видань

Бачинський Лев (1871–1930) – адвокат. Голова Української радикальної партії (1918–1930), посол до австрійського парламенту (1907–1918). У період ЗУНР – комісар Станіславського повіту, потім – віце-президент Національної Ради ЗУНР.

Білопольський Андрій (1892–?) – випускник Комерційного інституту в Києві (1918), український політичний діяч і публіцист. На Третьому військовому з’їзді в Києві (1917) його було обрано до Українського військового комітету. Член Української Центральної Ради. Один із засновників Союзу українських хліборобів у Бухаресті (1921), заступник голови Союзу. Від 1930 року – в Аргентині, де брав участь у заснуванні Союзу українських гетьманців-державників (СУГД), від імені якого видав 9 номерів неперіодичного журналу «Плуг і меч». Від 1956 року – в США, де брав участь у роботі Ліги визволення народів СРСР, т. зв. Паризького блоку. У 1973 р. видав 460-сторінковий трактат «СССР на фоне пришлого России» про безперервне продовження росій– ської історії та про монгольські впливи в державному будівництві царської Росії та тогочасного СРСР.

Болбочан Петро (5 жовтня 1883 – 28 червня 1919) – український військовий діяч, полковник Армії УНР. Закінчив Чугуївське піхотне юнкерське училище (1909). Під час навчання організував український гурток для поширення рідного слова. У Першу світову війну – офі– цер Тридцять восьмого Тобольського полку. Нагородже– ний орденом за виявлену хоробрість.

Після революції Болбочан активно розпочав організа– цію українських військових частин і допоміг у формуванні

                                                          Штрихи...

Першого українського полку імені Богдана Хмельниць– кого з частин російської армії. Сформував з добровольців П’ятого корпусу Південно-Західного фронту російської армії Перший український республіканський полк. Зго– дом Петра Болбочана призначено командиром полку.

У січні 1918 року, напередодні більшовицької окупації столиці, П. Болбочан разом з частиною старшин з велики– ми труднощами дістався Києва. Хоча офіційного дозволу не одержав, сформував військовий підрозділ – Респуб– ліканський курінь. На чолі цього підрозділу П. Болбочан взяв участь у придушенні січневого повстання більшови– ків у столиці. Невдовзі Республіканський курінь реоргані– зовано у Другий запорізький піший курінь та приєднано до Окремого запорізького загону, командиром якого при– значили генерала К. Прісовського.

Співпрацював з Українською партією соціалістів– самостійників.

Після укладення Берестейського миру Окремий запо– різький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобід– ської України,

У грудні 1918 року Директорія УНР призначила Болбочана командувачем Лівобережною групою Армії УНР, яка протистояла наступу Червоної Армії зі сходу.

Після вимушеного відступу військ Болбочана з Хар– кова полковника звинуватили у тому, що він залишив місто Червоній Армії без бою. 22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпу– сом. Його заарештували за наказом сотника Омеляна Волоха – командира Богданівського полку на Ліво– бережному фронті (який згодом вдався до низки антиуря– дових акцій і, зрештою, вкравши державну скарбницю, перейшов на бік більшовиків).

Залишивши під вартою без суду і слідства, Болбочана перевели у Станіслав (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Респуб– ліки, під нагляд місцевої влади.

6 червня 1919 року в очікуванні на нове призначення П. Болбочан приїхав до Проскурова. Керівники   групи

звернулися до інспектора УНР при дивізії з проханням про повернення П. Болбочана. На підставі цього звернен– ня інспектор Микола Гавришко наказав Петрові Болбо– чану «негайно вступити в командування військами За– порізької групи». М. Гавришко зробив це відповідно до закону УНР про інспекторів. Про свій наказ інспектор повідомив керівництво.

Проте 9 червня з’явився наказ, у якому Болбочана і Гавришка звинуватили в самовільному захопленні влади. Розпочалося нове слідство, від якого Болбочан мав змогу втекти, але не зробив цього, прагнучи довести, що за ним немає жодної вини.

10 червня 1919 року Болбочана заарештували без жод– ного опору, а через два дні вчинили військово-польовий суд. Вирок – смертна кара.

28 червня 1919 року о 22.00 Петра Болбочана розстрі– ляли на станції Балин (нині територія Дунаєвецького ра– йону Хмельницької області). Там же, за півкілометра від станції, його було поховано.

Босий  Володимир  (1899–1979) – гетьманець,  діяч

«Січей», пропагандист ідей В. Липинського в Канаді, головний обозний Січової організації Канади, редактор тижневика «Пробій» у Торонто (1924), часописів «Кана– дійський українець (Вінніпег) і «Український робітник» (Торонто). У 1951 році захистив маґістерську працю про державний світогляд В. Липинського – «Waclaw Li– pinski, ideologue de L’Etat Ukrainien» у Монреальському університеті.

У 1933-му почав співпрацю з канадськими журналіста– ми в Монреалі щодо написання матеріалів про В. Липин– ського з метою застосування в суспільному житті Канади його теорій про класократичний державний устрій. Го– ловним речником цієї ідеї став Джон Фіцджералд (John Fitzgerald), редактор тижневика «Montreal Beacon». Гуртком канадських журналістів і політичних діячів було засновано 1935 року статутне товариство «Ligue de la Classocratie du Canada». Цими ідеями захопилося багато

канадських законодавців, але рух цей занепав у 1966 р. після смерті його речника Фіцджералда.

БуріанСтефан (Burian von Rajecz Stefan, 1851–1922) – граф, угорський політик, міністр закордонних справ Австрійсько-Угорської імперії. Завдяки його та австрій– ського посла в Києві графа Йогана Форгача (Johann Forgach) заходам цісар Карл, зважаючи на протидію поль– ських політичних кіл, погодився на відмову ратифікувати Брест-Литовську угоду 1918 року між Україною і Австро– Угорщиною, зокрема її таємну частину, де йшлося про поділ Галичини на Східну – українську і Західну – польську.

Василенко Микола (1866–1935) – український істо– рик та історик права, громадський і політичний діяч, за гетьманської держави – міністр освіти. Василенко доклав чималих зусиль до заснування українських державних університетів у Києві та Кам’янці-Подільському й до від– криття Української академії наук. Від серпня 1918 ро– ку – Президент Сенату Української держави. Автор чис– ленних наукових і науково-публіцистичних праць, зокре– ма з історії економічного, юридичного та суспільного життя давньої Гетьманщини. За радянської влади (1924) заарештований і засуджений до 10 років ув’язнення.

Василько Микола (1868–1924) – український гро– мадський і політичний діяч, дипломат, посол до Буковин– ського сейму й Австрійського парламенту (1898–1918). Один із організаторів Вільнодумного Союзу у Буковин– ському сеймі (1903), за допомогою якого українцям удало– ся чимало досягти в адміністративній і культурній ділян– ках. Організатор Гуцульсько-Буковинського куреня (1915–1916) – австрійської військової добровільної фор– мації. У віденському парламенті обіймав посаду заступни– ка голови Українського клубу. Співзасновник Загальної Української Ради у Відні (1915) та Української    Націо-

нальної Ради у Львові (1918). Дипломатичний представ– ник ЗУНР в Австрії (1918–1920) і посол УНР у Швейцарії та Німеччині (1920–1924).

«Воля» – український суспільно-політичний і куль– турний тижневик, виходив у Відні з червня 1919 року до листопада 1921-го (останні три номери – «Воля України» за редакцією В. Піснячевського). Видання об’єднувало діячів різних політичних напрямків, які обстоювали само– стійність України.

«Вперед» – щоденна газета Української соціал-демо– кратичної партії (УСДП), виходила у Львові у 1918– 1922 рр. за редакцією Л. Ганкевича, А. Чарнецького, І. Квасниці та ін. За своїм характером фактично була загальнонаціональною газетою. У 1923–1924 рр. виходи– ла як партійний тижневик.

Габсбург-Льотрінген Вільгельм (1895–1948) – австрійський архікнязь, племінник Карла І – останнього імператора Австро-Угорщини. Відомий під ім’ям Василь Вишиваний. Виявив себе послідовником і палким при– хильником українського національного відродження. Тісно співпрацював з галицьким політичним проводом в роки Першої світової війни. У 1918 р. очолив австрійську армійську групу в Україні, до якої був включений патро– нований ним легіон УСС. Висувався деякими опозиційни– ми до П. Скоропадського українськими діячами як канди– дат на голову Української держави. У 1919 р. дістав зван– ня полковника Армії УНР і був призначений начальником відділу закордонних зв’язків головного управління Ге– нерального штабу. У 1921 р. очолив Тимчасову управу закладеного у Відні Українського національного вільно– козацького товариства. Деякий час підтримував контакти з П. Скоропадським і В. Липинським, який не відкидав можливості порозуміння гетьманців з В. Габсбургом. Під час Другої світової війни співпрацював з українським під– піллям і французьким рухом Опору. В серпні 1947 р. схоп-

лений радянськими спецслужбами у Відні і засуджений до 25 років позбавлення волі. Помер 18 серпня 1948 року в лікарні Лук’янівської в’язниці.

Гетьманська управа – вищий виконавчий орган геть– манських організацій, заснована 10 серпня 1927 року. Правонаступниця Центральної управи об’єднаних хлібо– робських та інших класових організацій. Першим голо– вою Гетьманської управи був М. Кочубей,  членами – А. Монтрезор, Л. Сідлецький, О. Скоропис-Йолтуховсь– кий, С. Шемет, також було обрано голів рад гетьманських організацій Польщі, ЧСР, Болгарії, Румунії, США і Канади. 10 жовтня 1930 року головою Гетьманської упра– ви став Й. Мельник – голова гетьманської   організації

«Український стяг» у ЧСР.

Клуб гетьманців у Берліні – науково-громадське об’єднання, засноване з ініціативи В. Липинського 1928 року для узгодження спільних поглядів і тактики геть– манської ідеології. Голова клубу – О. Скоропис– Йолтуховський, заступник голови – В. Залозецький, сек– ретар – Д. Олянчин. Почесний голова клубу – В. Липин– ський. Клуб об’єднував представників різних політичних напрямків  гетьманського руху.

Група гетьманців у Празі – заснована 1925 року. Її очолювали О. Шаповал та Б. Гомзин. Організація стояла на платформі УСХД. У вересні 1925 року об’єдналася з геть– манською організацією «Український стяг», яка функціо– нувала з 1923-го, у Союз українських хліборобів у ЧСР.

Горбачевський Іван (1854–1942) – український хімік і громадсько-політичний діяч, професор універси– тету в Празі, один із засновників та багаторазовий ректор УВУ в Празі. У 1917–1919 рр. – перший австрійський міністр охорони здоров’я, автор численних наукових праць.

Горникевич Теофіль (1891–1969) – український греко-католицький священик, папський шамбелан, кате– хит середніх шкіл Львова, капелан Української Галицької Армії (УГА). Відшукав у Віденському архіві велику кіль– кість документів з історії України 1914–1922 рр. і відреда– гував 4-томну серію цих документів – «Ereignisse in der Ukraine 1914–1922 deren Bedeutung und historische Hintergründe», яку видав СЄДІ. Член редакційної колегії СЄДІ. Як представник СЄДІ в Австрії врятував повний пер– сональний архів В. Липинського та інші цінні архівні матеріали.

Грінченко Борис (1863–1910) – український пись– менник, громадський та політичний діяч, публіцист, фольклорист і мовознавець.

Один із засновників «Братства тарасівців» (1892). Працював у Чернігівському земстві (1894), де організував найбільше видавництво популярних українських книжок для народу. Впорядкував «Словарь української мови» (1907–1909). Співредактор газети «Громадська думка» і редактор журналу «Нова громада» (1906).

Голова київської «Просвіти». Засновник Української радикальної партії.

Греголинський Дмитро (1880–1944) – український учитель гімназії та журналіст у Перемишлі, видавець і редактор тижневика «Український голос» (1919–1929) – першої української газети в Перемишлі за часів польської влади.

Гренер Вільгельм (Gr öner Wilhelm) (1867–1939) – німецький генерал і політик, шеф генерального штабу німецьких військ, які перебували в Україні 1918 року. Сприяв гетьманському перевороту. Один із засновників Українського наукового інституту в Берліні та перший голова його кураторії.

«Діло» – провідна українська галицька щоденна газе– та, виходила у Львові протягом 1880–1939 рр. (під час Першої світової війни неперіодично). Після того, як до Львова прийшли більшовики, видання було закрито. Найстарша і впродовж багатьох років єдина українська газета, що захищала ідеологію народовців, а з 1925 р. у ній почали друкувати статті й представники інших політич– них поглядів. Першим редактором «Діла» був Володимир Барвінський, а останнім (1927–1939), з деякими перерва– ми, – Василь Мудрий.

Доманицький Василь (1877–1910) – український літературознавець, публіцист, шевченкознавець, гро– мадський діяч, популяризатор кооперативного руху, істо– рик.  Активно  співробітничав  у  журналах  і газетах

«Киевская  старина»,  ЛНВ,  ЗНТШ,  «Нова   громада»,

«Рада», «Громадська думка», «Рідна справа – Думські вісті». Співзасновник видавництва «Вік».

Автор праць з історії козацтва кін. ХІV – поч. ХVІІ ст., про початки етнографічних дослідів України, розвідок про Марка Вовчка, редактор першого Повного видання творів Т. Шевченка й текстологічного дослідження «Коб– заря». Літературно опрацював «Історію України» М. Ар– каса. Писав популярні брошури на кооперативні теми.

Підтримував В. Липинського в літературно-науковій діяльності.

Донцов Дмитро (1883–1973) – український публі– цист і літературний критик, родом із Мелітополя. Член РУП і УСДРП, з 1918 р. – член Головної управи партії Українських хліборобів-демократів, за Української дер– жави – голова Українського телеграфного агентства, редактор журналів ЛНВ (1922–1932) і «Вісник» (1933–1939). Головні твори: «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1923), «Дух нашої давнини» (1944). Еволюціонував від прихильника соціалізму до ідеолога інтегрального націоналізму.

Дорошенко Дмитро (1882–1951) – український істо– рик та історіограф, громадський і державний діяч консер– вативного напрямку зі старого гетьмансько-козацького роду Чернігівщини. Студіював у Варшавському, Петер– бурзькому і Київському університетах. Працював у Петербурзі, Катеринославі і Києві як громадсько-політич– ний діяч, журналіст і педагог-історик. Під час Першої сві– тової війни – уповноважений Союзу міст, пізніше – кра– йовий комісар Галичини і Буковини. Член Української Центральної Ради. З травня до листопада 1918 року – міністр закордонних справ Української Держави, а з 1919-го – на еміграції. Чільний діяч гетьманського руху. Професор УВУ в Празі й Мюнхені (1921–1951) і Карлового університету в Празі, директор Українського Наукового інституту в Берліні (1926–1931), президент УВАН. Опублікував понад тисячу праць з історії України, укра– їнської історіографії, історії культури, церкви, літерату– ри, а також численні огляди й рецензії в українських та іноземних журналах.

Єфремов Сергій (1876–1939?) – український публі– цист і літературний критик, політичний та громадський діяч, історик літератури. Дійсний член НТШ і ВУАН, голова її Управи, секретар історико-філологічного відді– лу, голова Комісії для видання пам’яток новітнього пись– менництва України. Співробітничав у «Зорі», «Правді», ЗНТШ,  «Киевской  старине»,  «Новій  громаді»,   «Раді»,

«Новій раді», «Україні», ЗІФ ВУАН та ін. Один із керівни– ків видавництва «Вік». Член Центральної Ради, заступ– ник її голови, член Малої Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ. Лідер УПСФ. Заарештований більшовиками; головний обвинувачений у процесі Спілки Визволення України 1929 р.

Жеребко Орест (1887–1943) – український громадсь– кий та політичний діяч. Прибув до Канади 13-літнім юна– ком у 1900 р. Працював фізично і одночасно ходив до школи у Вінніпезі. Згодом вчителював влітку в  Саска-

чевані, а взимку відвідував філософський факультет Ма– нітобського університету у Вінніпезі. В 1913 р. один з пер– ших серед канадських українців закінчив університет і отримав ступінь бакалавра. Восени того ж року виїхав до Галичини для завершення освіти. Тут застала його Перша світова війна. В 1914–1917 рр. перебував у Львові й Відні, співпрацюючи з Союзом Визволення України. В 1917 р. повернувся до Канади і впродовж року редагував газету

«Український голос» у Вінніпезі. Часто писав до часописів і брав активну участь у громадському житті; з лютого 1924 р. – член УСХД. Виявив себе палким прихильником ідей В. Липинського, фінансово підтримуючи видання книжок «Хліборобська Україна» і «Україна на переломі». Більшу частину свого життя провів у Гаффорді, Саска– чеван, де служив секретарем муніципалітету. В 1938 р. був обраний депутатом провінційної легістратури Саскачевану від Ліберальної партії з округи Редбері; на цьому посту й помер.

Жук Андрій (1880–1968) – український громадський та політичний діяч, кооператор і публіцист. Походив з давнього козацького роду з села Вовчка Лубенського повіту на Полтавщині. З 1901 року – член РУП, а з 1906– го член його ЦК. Наприкінці 1907 року таємно виїхав до Львова, де перебував до 1914-го як голова закордонної групи наддніпрянської УСДРП. Там же редагував жур– нали «Економіст» і «Самопоміч» – органи Українського кооперативного руху в Галичині. Учасник політичної наради наддніпрянських емігрантів у Львові (1911). Засновник Українського інформаційного комітету у Львові (1912), який 1914 року став основою Союзу Визволення України. Від УСДРП відійшов ще до Першої світової війни. Про своє довоєнне перебування у Львові А. Жук залишив політичний нарис «До початків укра– їнського самостійництва» (реферат, прочитаний на літе– ратурних зборах Союзу українських журналістів і пись– менників у Відні (1921) і вперше надрукований в журна– лі  «Визволення»  (березень  1923,  ч.11)  –  «До історії

української політичної думки перед (Першою) світовою війною»). Від 1914 року перебував у Відні як член прово– ду СВУ  та  співредактор  його  часопису «Вістник». У 1918–1919 рр. працював на дипломатичній службі в Українському посольстві у Відні. Наприкінці 1919-го став прихильником УХДП і співробітником її   органу

«Нове слово» (Зальцведель, Німеччина). В 1920–1930 рр. співпрацював із закордонним центром ЗУНР. У 1930 році переїхав до Львова, де завідував статистичним відді– лом  Ревізійного  союзу  українських  кооперативів. У 1940-му знов оселився у Відні, в помешканні колиш– нього СВУ.

Андрій Жук познайомився з В. Липинським 1904 року. Вони зустрічалися у Львові в 1907–1913 рр., були службо– во пов’язані у віденському посольстві в 1918–1919 рр., а в 1920–1926 рр. часто зустрічалися у Відні, Райхенау та рідше, з уваги на поганий стан здоров’я Липинського, в Бадегу.

А. Жук, як сам залюбки підкреслював, був самоуком, але вроджені інтелігентність і наполегливість усували перешкоди для досягнення багатьох високих становищ, які він посідав у громадському та політичному житті як Галичини, так і Наддніпрянщини, включно з членством у Головній, потім Загальній Українській Раді у Відні в 1915–1916 рр.

Кістяковський Ігор (1876– 1941) – український дер– жавний діяч. Народився у Києві. Закінчив юридичний факультет Київського університету. У травні 1918-го призначений державним секретарем Української держа– ви. В липні–листопаді 1918 року – міністр внутрішніх справ у кабінетах Ф. Лизогуба і С. Гербеля. В уряді нале– жав до групи міністрів (В. Любинський, Д. Дорошенко, Б. Бутенко, О. Рогоза), які обстоювали незалежницький курс та виступали проти укладення федеративного дого– вору з Росією. З 1919-го жив у Стамбулі, пізніше   – у Парижі.

Кушнір Володимир – український журналіст, гро– мадський діяч, з 1906 року очолив редакцію  часопису

«Ukrainische Rundschau». Новий редактор прагнув зберег– ти контакти з норвезькими друзями України. Того ж року в часописі «Le Courrier Europeen» з’явилася стаття видат– ного норвежця Б. Бйорнсона «Русини», де йшлося про утиски українців у Росії. Це дало В. Кушніру привід напи– сати листа автору статті, щоб привернути його увагу до становища українців під польським гнітом у Галичині. На  прохання  редактора  «Ukrainische  Rundschau» Б. Бйорнсон взявся написати статтю про польсько-укра– їнські відносини у Західній Україні. Коли стаття ще не з’явилася друком, до письменника дійшли звістки про масові арешти в січні 1907 року українських студентів Львівського університету та про студентський голодовий страйк. Б. Бйорнсон одразу ж виступив у пресі на захист українців, що вимагали викладання в університеті рідною мовою. Студенти-голодувальники надіслали йому із в’яз– ниці листівку з подякою за увагу до їхньої боротьби. Втручання видатного норвежця посприяло звільненню ув’язнених  студентів.

Лівицький Андрій (9 квітня 1879, Ліпляве Золотоніського повіту Полтавської губернії – 17 січня 1954, Карлсруе) – український громадсько-політичний діяч. Президент УНР в екзилі (1926–1954).

Закінчив Колегію Павла Галагана, згодом – юридич– ний факультет Київського університету. Працював адво– катом і мировим суддею в Лубнах, Каневі, Золотоноші. Зі студентських років брав участь в українському національ– ному русі, очолював студентську громаду в Києві. Від 1901 року – член Революційної української партії, керів– ник відділу партії в Лубнах. У 1905 році Лівицького заарештували та засудили у справі так званої Лубенської республіки. У 1905–1920 роках був одним із провідних членів Української соціал-демократичної робітничої пар– тії. Від 1926 року – правонаступник Симона Петлюри з титулом Голови Директорії і Головного отамана армії та

флоту УНР. З часу реорганізації Державного Центру УНР від 1948 року до смерті – президент УНР в екзилі. Помер 1954 року в Німеччині, був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені. Згодом його перепоховано на українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруку, штат Нью-Джерсі (США).

Батько президента УНР в екзилі у 1967–1989 роках Миколи Лівицького та поетеси Наталі Лівицької– Холодної.

Липа Іван (літературні псевдоніми – Петро Шелест, Іван Степовик, 24 лютого 1865, м. Керч – 13 листопада 1923, с. Винники) – громадський і політичний діяч, пись– менник, за фахом лікар.

Співзасновник таємного товариства «Братство тарасів– ців». У 1917 році український комісар Одеси, член ЦК Ук– раїнської партії соціалістів-самостійників. У 1919 р. – мі– ністр віросповідань УНР.

Після закінчення Керченської гімназії (1888) вступив на медичний  факультет  Харківського університету. В 1891 році разом з Борисом Грінченком, Миколою Міх– новським та іншими став засновником таємного товари– ства «Братство тарасівців», яке ставило своїм завданням поширення ідей Т. Шевченка та боротьбу за національне визволення українського народу. В 1893 році товариство було розгромлене, а І. Липу заарештовано.

Після тринадцяти місяців ув’язнення ще три роки жив під наглядом поліції у Керчі. В 1897 р. закінчив навчання у Казані, працював лікарем на Херсонщині й у Полтаві. Тісно співпрацював з одеською «Просвітою» і Одеським літературним товариством. В 1917 році Липу призначено українським комісаром Одеси, де він засну– вав українське видавництво «Народній стяг». Згодом переїхав до Києва. З 1919-го належав до Української пар– тії соціалістів-самостійників, входив до складу її Центрального комітету.

У період Української Народної Республіки керував управлінням культури та віровизнання в уряді. Був чле-

ном Всеукраїнської Національної Ради та Ради Республі– ки. З серпня 1920-го входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, деякий час був міністром охорони здо– ров’я в уряді Української Народної Республіки в екзилі.

З 1922 року жив у селищі Винники біля Львова, працю– вав лікарем. Помер і похований у Винниках.

Липинський В’ячеслав (Вацлав) Казимирович наро– дився 5 (17) квітня 1882 року у селі Затурцях на Волині в родинному маєтку польського шляхетського роду Липинських. Брат Володимир був відомим лікарем, а брат Станіслав – доктор філософії,  агроном-селекціонер.

Навчався В. Липинський у Житомирській, Луцькій та Київській гімназіях.

У 1902 році відбував військову службу у Ризькому дра– гунському полку, що стояв у Кременці на Волині. На початку Першої світової війни був мобілізований як резервний офіцер до Четвертого драгунського Ново– троїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у скла– ді російської армії генерала Самсонова відбув східнопрус– ську кампанію. Через легеневу недугу Липинського пере– вели до резервної частини спочатку до Дубна, потім до Острога й Полтави.

Навесні 1903 року Липинський вступив до Ягеллон– ського університету в Кракові, де вивчав агрономію та слу– хав лекції з інших предметів, зокрема історії, також відві– дував лекції з української літератури Богдана Лепкого. У 1906 році, закінчивши навчання, одружився у Кракові з Казимирою Шумінською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати соціологію у тамтешньому університеті. Але про– був там лише рік, оскільки швейцарський клімат погано впливав на здоров’я.

З 1909 року В. Липинський перебував почасти у Кракові, почасти у власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Господа– рював на хуторі, який подарував йому рідний дядько Адам Рокицький. Уже тоді Липинський усвідомлював, що укра– їнському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як

народ незалежний», потрібно повернути його еліту; опо– ляченій і польській шляхті в Україні треба визначитися: буде вона з народом і зійде з позиції колонізаторів чи опи– ратиметься ходу історії. Цю альтернативу Липинський сформулював у брошурі «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а також у статтях до журналу «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого він входив.

Напередодні Першої світової війни брав участь в орга– нізації за межами Росії українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України (1914 рік).

Лютневу революцію 1917 року В’ячеслав Липинський зустрів у Полтаві.

Тоді, на початку визвольних змагань, Липинський зви– нувачував українських соціал-демократів у браку держав– ницької волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині. І одночас– но разом зі Сергієм Шеметом, як згадував сам Липин– ський, «політично організовував хліборобські консерва– тивні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників Української демократично-хліборобської пар– тії й автором її політичної програми, виданої в жовтні 1917 року.

Після визволення України від більшовиків, навесні 1918 року, В’ячеслав Липинський зблизився з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української Дер– жави. У той самий час консервативні сили (УДХП,

«Українська народна громада» П. Скоропадського   та

«Союз земельних власників») створили опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких окупаційних сил розпочали підготовку до дер– жавного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла Скоропадського проголошено Гетьманом.

У червні 1918 року В’ячеслав Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла Української Держави. Послом Липинський залишався і після повалення Гетьманату. Хоч був «переконаним при– бічником гетьманської форми правління», він все-таки