Текст книги "Діти Яфета"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 13 страниц)

Іван Корсак

Роман

Київ 2010

ББК 84.4УКР(6) К69

Автор висловлює найщирішу вдячність

Наталії Гатальській, Віталієві Кушніру, які так багато зробили для повернення славного імені родини Липинських, дякує Волинському краєзнавчому музеєві, працівникам Волинського обласного архіву, насамперед

Антоніні Кравчук, істинно подвижницькому колективу Волинської обласної наукової  бібліотеки

імені Олени Пчілки на чолі з Людмилою Стасюк та багатьом іншим, кому не байдужа наша земля і достойні люди її.

Видавнича рада:

Віктор Баранов, секретар НСПУ, головний редактор журна– лу «Київ»; Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини; Сергій Грабар, письменник; Григорій Гусейнов, головний редактор журна– лу «Кур’єр Кривбасу», лауреат Шевченківської премії; Дмитро Іванов, головний редактор газети «Гарт» (Чернігів), лауреат Шевченківської премії; Володимир Загорій, прези– дент Ліги українських меценатів; Світлана Короненко, за– ступник директора каналу «Культура» Національної радіокомпанії України; Іван Корсак, головний редактор газети та радіо «Сім’я і дім» (Луцьк); Лілія Максименко, головний редактор видавництва «Ярославів Вал»; Василь Простопчук, головний редактор газети «ВічеJінформ» (Луцьк); Михайло Слабошпицький, директор видавництва

«Ярославів Вал».

Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад на моїй рідній землі, і знаю, що як не буде України, як не буде нашої Української Держави, то я і нащадки мої не зможемо на своїй землі по-людськи жити.

В’ячеслав Липинський.

1

Чорні  дими  здіймалися  в  небо  над  палаючими домівками тої весни 1918 року, звивисті й химерні сліди на чорному тлі викреслювали злі та тріскучі, нервові  жовті  іскри,  і  спроквола  осідала  кіптява

на молодий, ще зовсім цнотливий яблуневий цвіт, на скручене й попечене, недавно навіть трохи липке яблуневе листя, щойно вигулькнуле на Божий світ.

Чорні дими здіймалися, клубочилися і лиховісно пливли над українськими селами, як ішли війська Муравйова на Київ. А ще почастішали ті ядучі дими, коли вже гнали назад муравйовців – ще перед тим, як кинуть прибульці запаленого сірника. Голодні й заздрісні, жадібні очі никали поспіхом стінами й закутками багатших осель: чим би поживитись навтьоки. До банди військової враз долучалися гра– біжники звичайнісінькі, нерідко з сусіднього села, і ніхто вже не здатний був розрізнити, якої то масті навідалися гості.

Селянина Левка Зануду з силою штовхонули у дім В’ячеслава Липинського у Русалівських Чагарах, що за п’ять верст від самої Русалівки на Уманщині.

– Ти останніми роками доглядав господарку ось

ISBN  978-966-2151-59-7

© І. Корсак, 2010

© Художнє оформлення. І. Женченко, 2010

© Видавництво «Ярославів Вал», 2010

цього пана. Тільки ти, Левку, знаєш, де заховав він свої цінності.

Люди добрі, доглядав я насправді, як на війну забрали Липинського, – виправдовувався чоловік. – Але він нічого цінного мені не лишав.

Не крути, Левку. Нам доказали, що минулої ночі ти щось виносив і тихцем закопав. Ану, подивися нам у вічі!

То правда, – спокійно, не кліпнувши, подивився Левко. – Я виносив і закопував книги. Вони вам ні до чого, а часи, самі бачите, вже які…

Бреше й цього разу, – байдужим, без відтінку звуку і кольору, якимось лінивим голосом проказав старший поміж негаданих тих гостей. – Зв’язати його й на віз, бо нам тікати пора. А дім підпалити.

Знімався ядучий дим над садибою, і чорним ставав сліпучо-білий до того яблуневий цвіт.

Уже в Антонівському лісі, як кілометрів з десяток від’їхали, знову за Левка стали братися.

Скажеш чи ні?

Хлопці, не знаю, голову навідріз даю, – клявся Левко. – Та й не було у Липинського, певне, нічого, бо дім будував, господарку на ноги ставив…

Голову – так голову, – подобрішав раптом стар– ший з ватаги. – Ану, Грицю, покажи, чого ти вартуєш… Григорій, який жив у сусідньому селі, бо в самій Русалівці революціонери досі чомусь не водилися,

рвучко вихопив шаблю.

Закривавлена голова Левка Зануди покотилася узгір’ям, підстрибуючи на горбках, і здивований останній погляд вихоплював по черзі то пронизливо синє весняне небо, то сіре і зблякле торішнє листя, що пахло старим вином.

Хтось переказав у село – й тіло Зануди, тільки без голови, повернулося у Русалівку.

Як ховали Левка, то батюшка наказав спершу зняти вічко труни.

– Не можу я правити над таким покійником, – крутнув він головою. – Як знайшли тіло, то й голову, може, вдасться знайти.

Ніде діватися, поїхали чоловіки шукати. І таки знайшли під виворотом старого дерева, куди з розго– ну закотилася  відрубана шаблею голова.

А дім Липинського спершу горів спроквола, мов лінувався вогонь чи не хотів братися за таке непошти– ве діло, але коли доповзли язики полум’я до бібліоте– ки і до архівних матеріалів, то весь спалахнув ураз. Вогонь виривався через вікна, обійняв в істинно гаря– чі обійми дах, а чорні дими відносив вітер, що невідь– звідки узявся раптово в тиху погоду, натомість нові чорні ядучі клуби десь зароджувалися в глибині будинку. Горіла одна з найкращих українських бібліо– тек, роками збирані архівні матеріали, а ще рукопис

«Історії України», що його розпочав В’ячеслав Липин– ський, але не мав змоги завершити, бо забрали його на війну. Першу світову…

Перед війною В’ячеслав Липинський писав листа Михайлові Грушевському.

«Високоповажний Пане Професоре!

Ваша картка не застала мене в Затурцях. Від пару місяців живу вже у себе на хуторі в Уманщині. Вашу картку пере– слали мені допіру цими днями і тому так пізно одписую.

Зі статтею про Яблоновського мені чомусь не ведеться. Тепер живу в таких умовах, котрі виключають всяку мож– ливість літературної праці. Мені доводиться заводити хазяйство в степу. Не маю, по правді кажучи, навіть де писати як слід, не кажучи вже про книжки, спокій, потріб– ний для умової праці, і т. инше. В день хозяйство, построй– ка хати і т. д., а в ночи – стережись, щоб хулігани якісь не застукали не приготованим. Страх багацько бандитів розве– лось в Україні, а особливо в наших околицях. Мало не кож– ного дня грабіжки, підпали, убивства і то так, начеб для

спорту. От перед кількома тижнями в нашому селі Руса– лівці (5 верстов від мого хутора) молоді заможні парубки вбили стару, в нічім не повинну селянку, страшенно попе– ред над нею знущаючись. Сумно, невимовно сумно дивитись на теперішнє наше селянське життя. Це, зрештою, спону– кає до тим інтензивнішої праці освітної на селі. Щоб тільки вдалось переломити оце віками посіяне недовір’я, визволи– тись від цієї віками проклятої історичної спадщини, котра українських «дуків» і українську «голоту» поділила на два непримиримі, готові на все – за для взаємного нищення, табори. А так – денаціоналізація зверху (рахуючи до цих верхів і заможніще селянство, котрих дуже багато в цих околицях) і знизу, немов-би на злість одні другим, «на збит– ки», вживаючи дуже поширеного тепер по наших селах тер– міну. Даруйте, Пане Професоре, що розбалакався про инше, а не про статтю, за яку Ви мене питали. Тепер отже написа– ти її не можу. Може, в зимі виберусь на пару тижнів до Галичини (моя родина в Кракові), тоді напишу.

Кланяюсь низенько Вам і Вашій дружині з високою пошаною.

Вячеслав  Липинський

хутір Русалівські Чагари поч. ст. Буки, Київської губернії, Уманського повіту (Колишня Буцька сотня Уманського полку!)».

…І ось настав той скорбний день.

Ховали русалівського селянина, давнього друга В’ячеслава Липинського, Левка Зануду. Тіло покійно– го лежало в труні нерухомо, але голова його була віль– ною. І коли віз, на якому везли вбитого, злегка похи– тувався, то так само похитувалася з боку на бік голова небіжчика.

Та голова, із синцями й подряпинами, ніяк не хоті– ла згодитися з димами, що пливли понад сумирними селами, з понівеченням предковічних устоїв люду цього, та голова, навіть мертвою, боронилася від руй– нування звичаю прадідівського…

То вже згодом В’ячеслав Липинський видаватиме славетну книгу «Україна на переломі» і напише попе– реду вступного слова щиру присвяту:

«Памяти дорогого Друга, селянина з Русалівки на Уман– щині Левка Зануди, убитого руїнниками України на весні 1918 року».

Але ще тоді, як надійшла звістка про наглу смерть його друга Левка, замислив написати Липинський про цю біду. Бо то біда більша, ширша і глибша, передчас– на кончина однієї доброї людини була лише частин– кою її, однією лише дрібкою, тому не важило навіть прізвище розбійника лютого; зродилася біда не разом з цим убивцею, вона давня, її хамське коріння прони– зало товщу століть – просто у час теперішній спричи– няє вона заграви пожеж багатших садиб та смерть ні в чому не винного люду. Він напише, як судитиме Бог, і то буде достеменний портрет, наближений до фотогра– фічного, цього давнього лиха.

А як везли Левка Зануду, то багацько люду побачи– ло, що не подобалося щось йому, наче муляло. Голова його, від тіла відділена, все з боку на бік хилиталася і перечила чорній кіптяві на яблуневому цвітові, мов хотіла востаннє нагадати, що не личить жити по неправді й крутні, що не заздрість та жадоба мають правити світом…

2

Чорна  звістка  про  випадок  той  сумний  у  Руса– лівських Чагарах щемливою скалкою засіла в серце Липинському, і ніяк він не міг тої скалки позбутися, хіба як навіть силувався висмикнути якось, то лише

гірше й гіркіше боліло, нило й смоложило.

Чого ж воно так, довго ще не сходило з думки В’ячес– лавові, що люд однієї землі все ділять настирно й уперто на дуків та не дуків, то розсварюють, копирсаючись, часто-густо незграбно і неоковирно, в корінні етнічному, то по-фарисейськи кожен прагнув Всевишнього собі привласнити, впускаючи поміж народу нову ворожне– чу. Можна бути щирим католиком, і він ним є та завше буде, але з цього не виходить ніяк, аби цькувати на пра– вослав’я і копати найглибший рівчак між українцями, ворогами вважати чи не дев’ять десятих нації.

Уперше Липинський зіткнувся з цим, коли був учнем Першої київської гімназії, юнаком сором’язли– вим, який тільки очима кліпав при солонішому тріш– ки жарті. То сталося на крайовому з’їзді шкільних корпорацій Правобережжя.

Гадаю, нам слід створити одну спільну корпора– цію римо-католиків і православних, – В’ячеслав оки– нув   запитальним  поглядом   неспокійний  зал. – І діяти вона має на ґрунті української територіальної приналежності.

Виступи юних промовців запальні й гарячкові, аж обличчя іноді зашаріються: ні, вони не проти укра– їнської самостійності, але творити її мають винятково українські руки, тільки аби з того Польща щось добре мала; тому об’єднання в таку корпорацію неможливе. Вони так довго в’язали ціпи, кожна сторона щомоці перетягувала до себе іншу, на свій, найправовірніший бік, як перетягують на сільському святочному гулянні канат, якого здебільшого заміняло найкріпше вужи– ще, – щосили кожен тягнув, аж жили випиналися на руках і червоніли з натуги очі. Ногами упиралися, рів– чаки ними рили – воловодилися, тупцялися, але так

ніхто з них гору взяти не міг.

У такому разі я покидаю польську громаду і йду до українців, – піднявся ще раз Липинський, аж

загірчило у нього в роті, мов перцю пекучого півструч– ка відкусив. – Особистою відповідальністю маємо творити ту самостійність – і не ґречно вогонь загріба– ти чиїмись руками.

Гіркоту нерозуміння, що тихо спадала на душу, мов попіл на пригасле вже пожарище, могла тоді ослабити тільки матір, Кляра з роду Рокицьких, її розважливе слово. Вже через роки напише Липинський: «Дорога Мама завжди допомагала мені в моїй праці для укра– їнської ідеї, що сьогодні починає бути ясна та зрозумі– ла навіть для тих, що донедавна ще ставились до неї вороже та з байдужістю».

Через оту роздільність, та ще заздрість і злобу людську, добрий приятель та помічник Левко Зануда пішов у землю русалівську, а в небо над твоїм хутір– цем знімалися разом з димами та колючими іскрами твої архіви, книги й рукописи… І серед них – рукопис об’ємної історичної праці, яку ти, В’ячеславе, почав писати ще перед війною, писати під поглядом, трохи відмінним від узвичаєного досі істориками, без сльоз– ливо-сентиментальних прояв історичного життя на– ції… Тепер маєш ти відновити, що стліло на попіл від лихої руки погромника, та продовжити те, що зачинав у праці «Шляхта на Україні», у статтях до київського журналу «Przegląd Krajowy», що його з поміччю доб– рих людей заснував, в публікаціях у газеті  «Рада». А серед іншого маєш сказати про свою шляхетську верству, хоч і спольщену зверху, але в душі таку ж українську, як залишалася українською вся мало– свідома, із замуленою почасти пам’яттю, вся сорока– мільйонна нація.

Роки війни у царському війську не тільки забрали час і ненаписані книги, а й відібрали решту нехитрого доти здоров’я – у східнопрусській кампанії в армії генерала Самсонова із форсування ріки приключилося

запалення легень, а згодом і туберкульоз… Через силу маєш продовжити те, що встиг в час навчання в уні– верситеті Ягеллонському, згодом у Женевському, що прихапком написав  поміж  клопотами  на землі, в Русалівських Чагарах.

Ти знав, що непросту обираєш дорогу, бо й куряви, певне, на ній чимало, і перечепитися можна не раз, та ще й падати доведеться під пересмішки і глум найпер– ше тих, кого вважав побратимами чи принаймні попутниками.

Кличуть тебе у Львів 1911 року. Андрій Жук, Левко Юркевич, Володимир Степанківський, Воло– димир Кушнір збираються на таємну нараду – треба діяти, на війну заходить, ще, правда, не гоготить вона голосними гарматами, але той віддалений гул уже чут– ний не тільки в дипломатичних салонах.

І тут, як заведено, відразу опиняється товариство на розстанях доріг, кожен в інший бік тиче рукою, кожен вважає тільки свій облюбований шлях найправдиві– шим. Степанківський з Кушніром з-поміж них оби– рають «австрофільський», ще хтось «австрофільство» за тактику тимчасову хіба бере, а Юркевич, якого ще із Києва хлопчаком пам’ятав – як гасав той коридора– ми гімназійними, – взагалі на дорогу «клясову» оком накинув.

– Тільки наша національна сила має постати, тіль– ки вільна Україна по той і по сей бік Збруча, – зі спо– діванням вглядався в обличчя кожного з товариства, аби упевнитися, чи знайдеться порозуміння, бо до Першої світової за такі твердження іменували тебе поштиво не раз вар’ятом.

Хай не все збулося, про що на перемовинах домови– лися, хай не склалося з виданням «Вільної України», хоч уже й коректуру першого номера тихцем вичиту– вали. Ти подав низку статей під спільним заголовком

«Другий Акт». Визволення, почате Богданом Хмель– ницьким, ішлося у матеріалі, було актом першим, тепер вже набіг час другого акту, звільнення з-під російської займанщини. Кушнір написав «Конфлікт Австрії і Росії», Темницький – «Чого ми від Австрії жадаємо?», Крип’якевич подав ґрунтовний матеріал

«Богдан Хмельницький і Москва».

Та забракло коштів…

Зате жваво став діяти Український інформаційний комітет, нав’язуючи нитки взаєморозуміння із західним світом. Уже згодом, як таки задвигтить очікувана вій– на, запрацює «Союз визволення України», для якого заздалегідь тобою писаний «Меморіал». Справу продов– жить наступна праця – 1912 року вийде в Кракові кни– га «Z dziejów Ukrainy», присвячена пам’яті В. Анто– новича, П. Свєнціцького, Т. Рильського. Та книга з кра– ківських вулиць небавом буде в крамничках на вулицях львівських, і не тільки – незвіданими й незбагненними дорогами, навіть підводами дядьківськими, під клекіт коліс на розбитих дорогах, піде Україною.

Війна і царська армія відібрали роки життя та нена– роджені книги, але як гримнула лютнева революція сімнадцятого, то затряслася імперія і сипатися поча– ла, як зі старої і занехаяної будівлі падає цеглина за цеглиною, пилюга й труха осідає, – настала пора рішучих дій. Разом з іншими однодумцями береш участь в українізації кавалерійського полку в Пол– таві, де останнім часом довелося служити, і клопочеш– ся перед Центральною Радою затвердити полк як офі– ційну українську структуру. А там пани-соціалісти навідріз відмовили, тільки блимнули скрива:

«То ж поміщик, у нього маєтки на Уманщині та на Волині…»

Від Ноєвого сина Хама пішла ця заздрість, – поду– мав тоді Липинський, – заздрість до свого    брата

Яфета, завидки на щиру душу без зарозумілості й глу– пої пихи, на добре діло, вчинене без зловтішної підс– мішки. Він-бо просто землі хотів дати лад, вивчену в університетах агрономію на поле русалівське тужився пересадити; зрештою, не належав ніколи до великих землевласників, навіть з середніми у тих краях рівня– тись не міг зі своїми, відписаними дядьком Рокиць– ким, ста сімдесятьма гектарами. Просто в Яфета було почуття спільності, а Хам ніяк не здатний здолати свою окремішність та заздрісну, непосильну для нього злобу – від тої злоби, як від затяжкого лантуха за плечима, аж осідає людина та наливаються очі кров’ю…

3

Невимушено,  мов  знайомі  були  давним-давно, хоча  бачилися  досі  лише  два-три  рази,  запросив Липинський Дмитра Дорошенка на важливу зустріч.

Приходьте на з’їзд українців польської культу– ри… То тут відбудеться, у Києві, на вулиці Фундук– леївській, у помешканні пані Стефанії Вольської.

Їх познайомив якось Федір Матушевський, що вже мав ім’я літератора, проте куди більше, не від доброго життя, друкувався під псевдонімами: друзі нарахува– ли тих псевдо і криптонімів понад сорок та й облиши– ли, за марної праці, рахувати далі.

Липинський є завзятим непосидою, – розказу– вав Матушевський Дмитрові Дорошенку. – За остан– ній час він об’їхав низку міст і містечок нашого Правобережжя, виголошував відчити, що не всім подобалися, кликав до повороту в свою давню, себто українську народність. А ще в Кракові видав на осно– ві тих відчитів книгу «Шляхта на Україні: її участь

в житті українського народу на тлі його історії». Оце було галасу, було ґвалту, шляхта бігала книжко– вими крамницями, скуповувала поспіхом   книгу і нищила.

У помешкання в глибині затишного дворика пані Вольської поважні люди приходили зранку, сторожко озираючись, і то старалися прибувати поодинці, аби не викликати зайвих підозр, тут же обідали і так само поодинці розходилися увечері. А. Станевич, Л. Седле– цький, який буде знаний під псевдо Сави Крилача, Й. Волошиновський, чиє ім’я здобуде популярність як редактора «Світової Зірниці», дядько Липинського Адам Рокицький та інші вихідці з Лівобережної України знайомилися з правобережцями Сергієм Єфремовим, Федором Матушевським, Євгеном Чика– ленком, яких швидше за звичкою звали так, бо з різ– них вони країв походили; в одних уже вуса побіліли та скроні, мов паморозь рання їх прихопила, а інші хіба недавно навчилися бритву тримати.

Такі розлогі тривали дискусії: а чи то можливо так жити на одній землі, щоб ніяку мову не скривдити, нічию минувшину не образити? Тим паче, як вона така непроста та минувшина, а чи то мислимо?

Навіть образи були і ледве потишений гонор, та в резолюції все ж зійшлися – тут присутні із шляхти є українцями польської культури, вони визнають себе громадянами України, яких доля століттями пов’яза– ла з її єдиним і безсумнівним господарем, українським народом…

Зате в готелі, вже на банкеті опісля з’їзду, ніяк не сварилися українська і польська пісня; на гурти мен– шенькі поділившись, як заведено під час застілля, перезнайомилися ближче, оповідали бувальщини. Липинський, який сидів поряд з Дорошенком, розка– зував, як непросто провадити просвітянські справи

в його рідних Затурцях, а Дорошенко й собі розказав, як… не став він головою «Просвіти».

Дмитро Іванович таки щиросердно допомагав про– світянам, і очільником своїм хотіли його обрати в Катеринославі. Але як подали папір з пропозицією губернатору, то скривився той, мов яблуко-дичку, окрім того, незріле, ненароком куснув.

– Не можу затвердити, на Дорошенка із самого Києва вельми прикра бомага прийшла, то чоловік неблагонадійний.

А був він таким губернатором, що вельми за чужи– ми жінками волочитися полюбляв, от і застукав його один інженер зі своєю жінкою: по щирості надавав йому копняків і викинув на вулицю геть голісінького. Мусив уряд волоцюгу звільнити.

Потому розіграли багатоходову шахову комбіна– цію. Сперш «підмазали» управителя канцелярією, аби капосну бомагу під сукно якнайдалі заникав, а дядько Дмитра Івановича попросив чернігівського губернатора, з яким приятелював давно, щоби пра– вильний папір написав, губернатор відповідно сказав справнику, а вже той губернаторові катеринославсь– кому янгольську характеристику надіслав. І став Дорошенко врешті заступником очільника тутешньої

«Просвіти» – головувати, на всяк випадок, усе ж друзі відраяли.

Щоправда, один україноненависник потім донос про неблагонадійність нашкрябав, але за те сам поплатився. Дмитрові Івановичу ще раз помогла пра– вильна бомага, а вчителю, авторові злого доносу, на– томість приязне керівництво години викладання та шмат платні добряче підрізали…

Наступного разу Липинський з Дорошенком зустрівся у старого Костя Михальчука, ще з шістдеся– тих років віку дев’ятнадцятого сподвижника Анто-

новича, Рильського, Драгоманова, – В’ячеслав Кази– мирович привіз у дарунок йому свою книгу «Z dziejów Ukrainy».

Я дякую вам, дякую красно, – зморшки на обличчі старого збігалися в тихій усмішці. – Уже навіть встиг купити п’ять примірників сеї книги та розіслати її добрим людям.

При мізерних його зарібках купляти книги по п’ять з половиною рублів і дарувати – таки непросто… Липинський з тихим благоговінням оглядав скромне помешкання Михальчука, де збиралися найперші гро– мадівці, де далекого 1876 року засідала «рада дванадця– ти». Рада виробляла інструкції для Михайла Драгома– нова, якого за кордон виряджали, аби бодай у Європі заложити вільну трибуну для українського слова…

Нині відпускаєши, – мовив Михальчук, похи– ливши голову, мовив слова із Пісні Симеона, якому пророкувалося, що не помре, доки Христа не побачить; і ці слова з Пісні, які в церкві читають при хрещенні немовлят чоловічої статі, коли вносять їх у вівтар і навколо престолу з ними обходять, набували цієї миті якогось особливого звучання: та ноша із плеч сивого, літами причавленого могіканина українського руху невидимими руками перекладалася на плечі молодих…

Нині відпускаєши, – мовив старий Михальчук, і Липинському чомусь шкрябонуло у горлі, мов судо– рожно пробував він, та ніяк не міг проковтнути льо– динку.

4

Якщо теслею   рішився ти бути, то грати-співати мусить у твоїх руках сокира: коли тешеш дошку чи бруса і до відбитку шнура дійшов, має не тріска вже, а справжнісінька  стружка  з-під  леза  жалкого,  звива-

ючись, вилітати; тоненька така, аж просвічується, мов папір цигарковий. А якщо на чепіги плуга руки поклав, мусить скиба, зблиснувши чорним крилом воронячим, лягати рівнесенько, мов долонями ще приплескана, – тоді й боронувати славненько, і зерня прокльовуватимуться прудко та весело…

І такий же труд, як у теслі чи ратая, у тебе, В’ячеславе, має бути, тільки не руки пухнутимуть, а голова, заблукає сон нічними стежками, часто-густо не втрапить, не впізнає і мимо пройде повз твої вікна. А не менше, ніж теслі чи ратаєві, поту стіче, допоки витешеш і зведеш разом з такими ж донкіхотами отой дім державний, який досі хіба в думках, та засієш довкола спрагле поле зерном добрим, без прілого зо– всім і без куколю.

«Борисові Грінченкові. Село Затурці

Почта Торчин Волинської Губернії

Високоповажаний Добродію!

Щиро та сердечно дякую Вам за прислані книжки, вели– кі се радощі для мене одержати від Вас таку памятку; а до того у мене все на гадці було, як тільки видужаю, собі сі книжки дістати, бо це все нові видання і я німи дуже ціка– вився, аж ось така люба несподіванка! Особливо я зрадів Вашій книжці «Перед широким світом», вона незвичайно цікава для мене не тільки з боку теоретичного – се така свіжа, здорова критика нашої літератури – але, окрім того, з боку практичного: вона мені багато поможе в добірі кни– жок, призначених для гурточка читачів, який помаленьку, за пару останніх літ, склався тут в нас у селі. Ще раз велике спасибі!»

Навесні 1908 року В’ячеслав Казимирович розка– зує потішено Михайлові Грушевському:

– Хоч не хтів би я займати Вам дорогого часу, проте не можу вдержатися від того, щоб не поділитись з Вами, Пане Професоре, тим радісним вражінням,

яке зробила на мене та переміна в напрямі розвою національної свідомості, яку я помітив в нашій глухій (33 верстви від залізниці!) околиці. На нашу маленьку  почту  приходить  чотири примірники

«Ради», яка частенько доходить до передплатників «в плачевном состоянії», з виразними слідами пильного читання…»

З Василем Доманицьким чимало років і дружив, і співпрацював, інколи незлостиво над ним піджартову– вав, деякі спільні проекти у них провалювалися, але й шмат добрих діл лишався за спиною.

– Ви собі ще граблі причепили б збоку, – бурчав якось Липинський. – Історик і літератор, коопера– тивний діяч і автор праць з середньовічного козацтва, видавець, шевченкознавець і дослідник творчості Марка Вовчка… От якби тільки в песимізм менше впадали.

Але й на добре слово В’ячеслав Казимирович не ску– пився товаришеві. «Велике, велике діло, – писав із Затурців, а вже дописував із Закопаного Липинсь– кий, – зробили Ви, Василю Миколаєвичу, поклавши стільки праці на видання «Кобзаря», і праця Ваша не пропадає, – це я вповні оцінив тільки тепер, коли побачив, що «Кобзарь» робить на селі, та й не тільки на селі, а й всюди у нас. Люде тут за «Кобзарем» про– сто побиваються; я таку штуку надумав: на ці гроші, що я призначив на памятник, буду виписувати по кілька примірників «Кобзаря», а надто від кожного на памятник буду стягати, таким чином і на памятник дещо можна зібрати, і «Кобзарь» розходитиметься. Перед кількома днями виписав я від д. Степаненка на 6 крб. «Кобзарів» і просив його, щоб він мені  його 5 штук по 60 коп., а 2 по 1 рублю 50 коп. прислав. Тут не стільки в грошах, скільки в передмові (біографії) діло; подумайте собі, яке це важне при збіранні на

памятник. Не знаю тільки, чи вже випустили в про– даж це видання; якщо ні, то змилуйтесь, Василю Миколаєвичу, промовте їм до розуму, най не мари– нують, бо це святе діло; я певний, що за пару (не кіль– ко) місяців можна 3 вид. робить».

Інколи набігали гарячі теми, що самі просилися на папір, і його, капосного, ніяк не випадало відкласти десь убік, до ліпших часів, як буде настрій – той настрій, чого доброго, ще загуляє та припізниться, чи зовсім забудькою стане… У Липинського з обурення аж права долоня чомусь стала чесатися, як оповіли йому злі наміри про Берестечко. Річницю трагедії чорносотенці воліли б відзначити як потугу «исконно– го русского народа за исконное православие». Ніяких сторінок української долі тут нема, хіба тільки злі вороги Москви довго ґрунт готували: «къ уничтоже– нію русскаго народа, стали пропагировать въ рус– скомъ народе идею національнаго отщепенства. Идея изменника Мазепы дала неожиданные для самыхъ немцевъ плоды. Нашлись среди галицко-русскаго населенія люди, которые за іудины сребренники отреклись русской народности и положили основаніе подъ «украинскій» народъ, развращая русскій народъ края извращеніемъ исторіи. Съ помощью правитель– ственныхъ пособій воспитались кадры молодежи въ слепой ненависти ко всему русскому…»

«Хочу ще Вас одну річ спитати, – радився В’ячеслав Казимирович знову з Борисом Грінчен– ком. – Як, певне, знаєте, наші волинські чорносотен– ці задумали ширити серед народу, Sui generis* націо– нальну свідомість і почали з Берестецької битви, тобто з живих ще у нас і досі традицій. Чи не вважали б Ви потрібним, щоб і з боку українців ця важна в нашій

* Sui generis (лат.) – своєрідну.

історії подія була представлена в окремій брошурці під заголовком, наприклад, «Берестечко» і чи, на Вашу думку, таку брошуру захотіла б і могла б видати

«Просвіта». Коли так, тоді я з великою охотою взявся би таку брошуру написати (якщо ще ніхто не пише) і можливо найшвидше Вам її чи з Кракова, чи зі Львова (бо не знаю, де ще прийдеться мені бути) прислати».

Як у білий день, усі задумки чорносотенців прогля– далися, все було зрозумілим. А що з тими робити, яких в однодумці подумки вписував, що поряд ішли, тільки інколи шаблюкою так незграбно махали, що нехлюйськи своїх черконути могли? Аж обличчя його раптово зморщилося, мов від підступної кольки, як прочитав В’ячеслав Казимирович у Миколи Євшана доволі прозорий натяк на його статтю: мовляв, неви– правданий «телячий захват» Липинського над украї– нофільством Богдана-Юзефа Залєського… То ж образа не тільки його особисто, всіх українців-латинників, Залєський насправді є тим же Гоголем, тільки вже не з російського, а з іншого, спольщеного боку…

Йому так не хотілося братися за перо для листа Михайлові Грушевському, як тяжко у воду заходити річкову, якою ще крижини пливуть: ураз гусячою шкіра стає, тіло сперш до колін синіє, а потім і весь дубієш. І все ж він написав того листа, домагався та домігся-таки спростування, хоч розумів – Грушев– ському й без нього не з медом: «Про конфіскату Вашої брошури читав, як рівно ж про останні чорносотенні напади на Вас. Дуже це прикра і тяжка річ оце наше вічне напруження і боротьба на два фронти. Але, зда– ється, не омине нас «чаша сія», бо московський державний розум зійшов вже, здається, цілком  на

«польські дороги»…

5

Він  почувався  так,  мовби  вийшов  на  ринг  для чесного   бою   в   рукавичках   боксерських,   а   його натомість огріли голоблею – і суддя цього, кліпаючи безневинно  очима,  ніяк  помічати  не  хоче.  В’ячеслав

Казимирович готовий щиро відстоювати свою правоту, свою точку зору на добро для краю, де народитись судилося, у нього стане терпеливості знаходити докази. Але як йому діяти і що чинити, коли в обличчя, замість зустрічних доказів, летять лише повні жмені якогось мулу з найкаламутнішої калюжі?

З важким серцем писав він листа Євгенові Чикаленку.

«Вельмишановний Добродію, Євгене Харламповичу!

Ви мабуть вже знаєте про цілу ту підлість (вибачте за слово), на яку зважилась супроти українського руху вшех– польсько-москвофільська спілка, публікуючи в «Kurjer’i Warszawsk’ім» сфальшовані документи про пруські запо– моги українському рухові. Для характеристики цих «доку– ментів» посилаю Вам вирізку з соціал-демократичного польського тутешнього органу «Naprzód’у», одинокої поль– ської часописи, котра зайняла таке становище супроти цієї безсовісної афери.

В цих документах є й моє призвіще, на підставі чого одна варшавська газета «Goniec Wieczorny» кинула підозріння виразно на мене. Цю звістку передрукував в № 166 (18/5 VІ)