Текст книги "Діти Яфета"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Липинському залишалося єдине: писати, писати, писати… Як починали літери мерехтіти перед очима та знущально кружляти в повільному танці, далі вже диктував. То в Румунію, де зневірилися однодумці недавні й хотіли полишити хліборобів-державників:

«Во імя вже спільно пережитого і зробленого нашим Союзом разом з Вами і во імя Ідеї, якій ми з Вами разом служили, предлагаю Вам надуматись і взяти назад Вашу заяву про вихід з нашого Союзу». То в Канаду намагався якось докричатися, застерігаючи від чванства і легковажності:

«Не хвались, на бій йдучи! Цю мудру приказку, записану нашими літописцями ще за княжих часів, особливо треба пригадувати нам, сучасним Україн– цям, посідаючи такий страшний нахил до чванства. Хто з нас не пригадує тих безконечних всенародних

торжеств з часів недавньої революції? І хто з нас не згадує з соромом, як віддали ворогам свою Землю ці, що на всіх площах і на всіх публичних будинках України ревіли хором про свою любов до неї. Хто з нас не пригадує всіх цих чудернацьких костюмів, в які поодягались Українці, думаючи, як дикуни, своїм страшним  зовнішнім  виглядом  знищити ворога… І якщо єсть між Вами такі, що прозвалися Гетьманця– ми, аби тільки заграти ще одну українську «кумедію» та бундючитись перед глядачами: «Дивіться, оце ми, що збудуєм Україну», то женіть їх геть від себе, бо вони і наше діло осмішать, бо вони тільки пограються і втічуть при першій небезпеці або ще раніше покинуть нас для иншої, більше ефектної «моди».

Він бився, як риба, яку буря викинула на берег…

У суперечках про архітектоніку будування держав– ного ніяк не випадало обходити релігійні питання. Ненароком з американського континенту зауважили йому, що акценти інколи він розставляє, як католик. Без викрутасів полетіла відповідь: «Не признавати Папського Примату я не можу, бо родився католиком і остаю ним досі». Але коли мова зайшла загалом про роль церкви в творенні та становленні держави, то й тут так само щиро пояснював своє бачення:

«Наше українське нещастя те, що ми не маємо досі консерватизму і тому весь наш поступ згорає по пусто– му. Такою основною консервативною українською організацією могла б стати у нас Церква православ– на – Церква традиційна для більшости української нації. Але для цього вона мусіла б розвивати в собі прикмети консерватизму: дисципліну внутрішню, ідеалізм, інтелігентність, здержаність в словах і ділах, необхідну для існування України толеранцію і так далі. Тоді вона придбає внутрішню красу, яка людей здержує і ублагороднює…»

Такою ж відвертою була мова зі Сергієм Шеметом:

«Я не можу одночасно: творити нову ідеологію, про– сити позичок на її видання, торгуватись за ціну, шука– ти десь засобів, щоб не здохнути з голоду, писати саж– неві листи до людей, яким вони потрібні, вибачте на слові, тільки на підтерку і більш ніякої користі не приносять; дбати про забезпечення чужих семейств, не маючи сили забезпечити свою власну, бути «цент– ром організації», в якій вся енергія її членів йде на ширення внутрішнього недовіря, розколу, дезоргані– зації…»

Між тим напруга поміж хліборобів-державників наростала. Сергій Шемет теж не крився з думками:

«Стремління зробити з Липинського Магомета, а з

«Листів до Братів-Хліборобів» – Коран – це переса– да. Така пересада тільки відштовхує від нас реалістич– но настроєні елементи, котрі шукають політичного знання, а не політичної віри. Для цих елементів, до котрих я причисляю і себе, «Листи до Братів– Хліборобів» залишаються підручником, але не Кораном».

30

Якби раптом на Водохреще в затурцівському лісі сніги  дивом  розступилися  і  зацвіли  анемони,  вкри– ваючи білим, як той же сніг, рясним цвітом зазеленілі

галявини, чи Турія з добрадива потекла у зворотний бік, то й то Липинський був би менше вражений, поди– вований і спантеличений. «Як же так, – не йняв віри В’ячеслав Казимирович, – як могло таке трапитися? Павло Скоропадський, ні з ким не порадившись, не спитавши нічиєї думки, поїхав у Будапешт і там під– писав самочинно акта, в якому від імені будучної дер-

жави нашої вирікся на користь Угорщини всіх укра– їнських прав до Руси Прикарпатської… За те зажадав він від угорців п’ятдесят тисяч пенго місячно впро– довж трьох років, згодився потім на менше, врешті не отримав анічогісінько, окрім двох полювань, на які його перед тим запросили. Так і вернувся ні з чим в Берлін, оставивши на угорських руках підписаний ним власноручно акт. Такого і в сні хворобливому не уявити…»

Гнів упереміж із образою низонув В’ячеслава Казимировича так, як досі навіть у грудях ще біль не низав, видавалось йому, аж під нігтями від того заще– міло: як же статися таке могло? Той біль пробував передати Липинський Теофілеві Горникевичу, греко– католицькому священику, в минулому капеланові Української Галицької Армії:

«Пана Скоропадського я не обвинувачую в «нечи– стоті ідеї», бо він своїх ідей не має, а обвинувачую його в нечистоті політичних методів і в політичній безха– рактерности та неморальности».

Липинському думалося, що він марне і забагато про– щав до цього, силячись десь на денці душі віднайти виправдання необачним чи хибним крокам Павла Петровича, певне, куди жорсткіше мав він чинити і жорсткіше у вічі казати правду гірку Скоропадському: тоді не сталося б такого, він винуватий сам, але надалі такого кисільного всепрощенства не допустить.

«Коли Гетьман в 1918 р. одночасно обіцює Росіянам відбудувати Росію, а Українцям – збудувати Україну; коли він, під час мого у Відні і Дорошенкового у Київі протесту проти анулювання договору щодо поділу Галичини, заявляє графові Форгачу, що він не тільки проти цього анульовання нічого не має, але що буде радий, як австрійський уряд забере з Великої України всіх Галичан; коли він клянеться у вірности Німцям, а

одночасно  посилає  в  Ясси  заключати  договір  з Антантою і в результаті, не потрафивши зібрати коло себе  хоч  би  такої  жменьки  людей,  як  це  зробив Петлюра,  втікає  з  України  сам  один  під  опікою турецького посла, – то все це можна пояснити рево– люційними часами і незвичкою військової людини до політики. І я це так в 1918–20-тих роках поясняв. Але як ця сама людина повторяє ці самі методи вже на еміграції, де був час все передумати і всьому научи– тись, – коли мені в Бадегу дає слово чести, що нічого без  мого  відома  робити  не  буде,  а  повернувши  до Берліна слово це ломає і з мене робить божевільного; коли  офіційно  веде  політику  германофільську,  а  в Будапешті підписує потрібне перш за все Польщі зре– чення прав України до Закарпатської Руси на користь Угорщини; коли складає Заприсяження бути вірним монархічній  класократичній  ідеї  і  берегти  організа– цію; коли повторює за мною, що будуччина України лежить в обороні Сходу – то це знак, що така людина непоправима».

Для В’ячеслава Казимировича то була не просто зрада, а зрада подвійна, бо надійшов йому дивовиж– ний лист. Його 5 травня 1930 року підписали О. Ско– ропис-Йолтуховський, С. Шемет,  А.  Монтрезор, Л. Сідлецький. І. Лоський, Є. Томашевський. Очам своїм не вірив, як читав рядки: «Настала для всіх нас найстрашніша хвилина, коли ми переконалися, що надлюдська праця над створенням істоти і теорії нашого ДІЛА надломила Вас і порушила рівновагу Ваших духовних сил. Вас – творця єдиної теорії Української Державности – повалила, на велику скорб нас усіх, тяжка недуга…»

Отакої, відклав ошелешений Липинський убік листа, тепер до всього тебе ще й оголосили безумцем… Ти втратив здоров’я й маєтність заради справи, дру-

жина з донькою не змогли жити на чужині в таких умовах, ти все життя віддавав справі, а тебе на знак вдячності оголошують несповна розуму…

І закипають у відповідь гнівом рядки, кожне слово, кожнісіньке речення: «Ще ні одна українська органі– зація на таку підлу політичну гру не зважувалась. Почин цій новій галузі політичної культури дали охлократичні монархічні ступайки із бувших соціялі– стичних і націоналістичних руїнників. Коли угодно Вам підготовляти до України мексиканську форму Гетьманства, то робіть це. Але не смійте змішувати Вашої плюгавої роботи з святою Ідеєю, яку Бог поміг мені висловити в моїх «Листах».

Во імя святости і будуччини цієї Ідеї вимагаю від Вас:

Щоб в слідуючім номері «Бюлетеню» був помі– щений в цілості і з всіма підписами Ваш лист до мене з 5 травня 1930 р.

Щоб Ви не сміли цитувати мої твори, як мотто до Ваших «Бюлетенів».

Щоб Ви не сміли покликуватись на мене, як Вашого ідеолога, бо я Вашим ідеологом не єсть.

З приводу оцих поставлених мною вимог в ніяку переписку входити з Вами не буду. Всі Ваші листи будуть повернуті нечитаними. А коли б Ви оцих моїх вимог не виконали, то знайду спосіб припинити Ваші політичні подлости. В. Липинський».

А ще тебе кличуть «не піддаватися нашептам як злої хвороби, так і злих людей»… От цікаво: хто ж нашептав тоді, в неблизькому вже 1908-му, об’їхати круги дідичів правобічної України з відчитом-закли– ком «Шляхта на Україні», тоді, коли все українство було соціалістичне, а не соціалісти були серед ворогів України, хто «нашептав» відродити тобі на еміграції знеславлену ідею гетьманську, од якої втікали  усі,

замість поклонитися?.. Коли вони витримали б на українськім громадськім шляху те, що судилося ви– тримати тобі, і не податися, не зійти зі своєї лінії, то тоді, може, таких закидів не робили б…

31

Як  отримав  газету  «Діло»  Олександр  Скоропис– Йолтуховський  і  став  читати,  то  почувався,  мов  у дитинстві, коли щойно вирізаного власноруч вербово-

го свистка, ще від соку гіркого, до своїх вуст приту– лив. Він читав «Розкол серед гетьманців» – лист В’ячеслава Липинського до редакції. Ой, В’ячеславе Казимировичу, товаришу добрий, з яким не рік і не два поряд ішов, за що ж ти всім нам, і гетьманові до того ж, таку прикрість публічну та незаслужену зараз учинив?..

Певне, ти, Олександре, маєш насправді навіть біль– ше гріхів, аніж Липинський їх тут називає, от тільки інших. Ось звинувачуєш Скорописа, що у Гетьман– ській управі Кочубею «п. Скоропис весь час не давав головувати». Хіба йшов я сюди задля амбіцій чи стат– ків, або через іншу подібну химеру, коли ще далекого 1907-го без суду кидали мене в одиночну камеру – розкішну таку, де іній серед зими на стінах іскрив– ся, ніч видавалася довша за полярну, а одяг до ранку дубів від пари з рота твого і ставав цілковито бляхою, – потім ще додали того інію, заславши в Сибір? Змогу втекти за кордон дарувала доля, а ще видивитися дозволила крізь марево «автономізму» істинну ціль та видати до Першої світової війни свою працю «Значення самостійности України для європей– ської рівноваги».

Ні, В’ячеславе Казимировичу, не згоден, аби при– писали мені наполеонівські витребеньки, дещо інше мерехтіло поперед очима. І я сам відхилив ту руку, якою, немов зманливого вельми гостинця, простяга– ли-пропонували Скоропису-Йолтуховському укра– їнське гетьманство. Ні, сказав твердо, консервативний український уряд найліпше очолювати Євгенові Чикаленку. Навіть переконав, видавалося, вже Євге– на Харламповича, але той забагато зайд на землі своїй бачив, зажадав, що матиме діло хіба з германцями, австріяки звідси нехай вибираються геть: ні одним те не було до шмиги, ні другим. Не згодився ти також очолити міністерство закордонних справ УНР. А от губернським старостою Холмщини і Підляшшя, як запропонував Скоропадський, згодився: там шмат роботи такий був цікавий і зв’язки з політиками євро– пейськими могли стати в пригоді. І так само, як оголо– сив гетьман грамоту про федерацію з Росією, невід– кладно телеграфіст вистукав від тебе телеграму в Київ: через незгоду з урядовим курсом, писалося в тексті, йдеш у відставку, посаду ж обійматимеш доти, доки уряд знайде заміну. Заміна та вийшла доволі оригі– нальною, вже через кілька днів арештувала тебе поль– ська влада, що нахрапом край захопила…

Не зможу щиро сприйняти й іншого закиду до мене щодо Ради Присяжних, яку з властивим тобі нетерпін– ням пишеш стисло «Р. Пр.»: «…члени Р. Пр. Ол. Ско– ропис, С. Шемет, А.  Монтрезор  і  Л.  Сідлецький (С. Крилач) листом з д. 5.V.1930, а також ширячи від– повідаючих змістові цього листа поголосок намагались зробити з Голови Р. Пр. «загубившого духовну рівнова– гу руїнника»… І так само кривдно читати оці чорні газетні рядки, що від вдумування у їхню суть ще чорні– шими раптом стають: «…резолюціями кількох стягну– тих до Ванзее випадкових людей, названих «першим

зїздом гетьманців», члени Ради Присяжних П. Скоро– падський, Ол. Скоропис і С. Шемет намагались не тіль– ки виправдати зломання, даного Гетьманом П. Ско– ропадським Голові Ради Присяжних В. К. Липинсь– кому д.29.ХІ.1929 р. в Бадег, гетьманського слова чести, але ще ухвалили за це зломання слова Гетьману П. Скоропадському прилюдну подяку, чим порушили основні закони політичної моралі, для оберігання яких була власне створена Рада Присяжних»…

Немає страху в тому, що лист наш, цілком приват– ний, ти зважився опублікувати, бо не чую я з товари– шами моїми й твоїми, В’ячеславе Казимировичу, доко– рів сумління, ми щиро до тебе зверталися, і писали його без грамини піддобрювання чи лукавства. Нам не соромно за того листа.

«Високочтимий Вячеславе Казимировичу!

Настала для всіх нас найстрашніша хвилина, коли ми переконалися, що надлюдська праця над створенням істоти і теорії нашого ДІЛА надломила Вас і порушила рівновагу Ваших духовних сил.

Вас – творця єдиної теорії Української Державности – повалила, на велику скорб нас усіх, тяжка недуга.

Ви, не зізнаючи цього, власними руками стали руйнува– ти велике Діло Вашого життя, для якого в жертву це життя принесли. Бачимо і зізнаємо це ми, виросші з Вашої науки. Тепер Ви рішилися принести найбільш болючу жертву нашому ДІЛОВІ, жертву, на яку здібні тільки великі люде: в листі до Ясновельможного  ПАНА  ГЕТЬМАНА  з  дня 15 квітня Ви заявили, що «од всякого політичного життя усуваєтесь», поки не видужаєте настільки, щоби  змогли

повернутися до політичної праці.

Цим Ви даєте фактичну змогу нашому ГЕТЬМАНОВІ довести розпочате Вами велике ДІЛО до слушного кінця. Біля НЬОГО всі ми присягаємо скупчитися, та, не ухи– ляючися ні від яких жертв, ЙОМУ в цій праці допомогти.

Нехай ВЕЛИКИЙ ГОСПОДЬ в Своїм Милосерді скоріше відновить Ваше здоровля і тим самим дасть Вам можливість

повернутися до активної політичної праці на велику користь нашому ДІЛОВІ.

Члени Ради Присяжних У.С.Х.Д.:

Ол. Скоропис-Йолтуховський С.Шемет. Монтрезор.

Л.Сідлецький

Дійсні члени У.С.Х.Д.: І. Лоський. Євг. Томашевський»

Йой, В’ячеславе Казимировичу, думав Скоропис– Йолтуховський, складаючи кілька  номерів газети

«Діло» і рівняючи ретельненько краї, мов так можна вирівняти те, що навперекіс пішло між людськими душами, друже наш В’ячеславе, нестримний у своїй самовідданості, ти ж не можеш останнім часом тижня– ми навіть ноги спустити з ліжка… А тут повінню, дяка Богові, рух гетьманський розливається. Окрім укра– їнських громад в Австрії, Польщі, Болгарії та Німеч– чині, в багатьох інших європейських державах, вже перекинувся він через Атлантику, з просвітницько-ос– вітних товариств в Східній Канаді під проводом В. Бо– сого кріпне «Січ» з монархічною орієнтацією, той дух усе відчутніший у пресових виданнях «Пробій»   та

«Канадійський українець». Січові організації ширять– ся на західному боці країни кленового листка, вже вишкіл військовий молодь проходить у резервних канадських частинах армії, і в Сполучених Штатах участь в маневрах беруть у схожих формаціях. У геть– манців свої літаки «Київ», «Україна» і «Львів», зблис– куючи на сонці металевими боками з українською сим– волікою, у небо знімаються. У Франції, Польщі чимало гетьманців, в Італії, у Болгарії, Чехії та Румунії…

Тож невже, В’ячеславе Казимировичу, в нас у гру– дях замість серця живого залізяки   вистукують? А погляд кривий та ревнивий у бік Скоропадського, який має частину твоєї ноші собі за спину закинути, мусиш пом’якшити, мужність у собі самому відшука-

ти, бо ж де дітися тут, коли навіть гірського повітря часто-густо тобі забракне, як зі схлипуванням хіба в півсили вдихнеш запалими і вимученими своїми леге– нями?

32

Біль у грудях над серцем, де була каверна, сперш обпік жариною невеликою, Липинський прокинувся, хоч ледве перед тим лише заплющив повіки – і вже всю ніч не брав сон. З тієї дрібної жарини розгорялося

нестримно, як видалося, справжнісіньке полум’я і біль охоплював усе більшу ділянку грудей; попри затиснуті зуби, застогнав мимовільно.

Фройляйн Юля, як за дверима почувся той стогін, відразу ж схопилася і поспіхом стала вдягатися. Вона доглядає хворого, її обов’язок – чимось облегшити біль, проте тут була цілком безпорадна – то, напевне, Липинський сваритиме, але мусить негайно побігти й покликати лікаря. Обережно, щоб не скрипнули, при– чинила за собою двері й пірнула у лютневу ніч, де б’є просто в обличчя у темені мокрий набридливий сніг.

Лікар зробив укол знеболювального, жар у грудях трішки притих, але однаково ще довго тлів, як тліє жарина під шаром попелу, хіба під ранок, коли засірі– ли віконні шибки, Липинський на якийсь час при– дрімнув.

Він собі завів твердий розпорядок і незрушно його дотримувався, чи то сонячно, чи дощить або сніг мете, чи болить, чи на мить яку відійшло, взимку прокидав– ся о шостій годині ранку, а влітку ще перед п’ятою, сам варив чай в електричному горнятку – то було своєрідною чайною церемонією, тільки не за східним зразком, а за власне вигаданим ритуалом; і ніхто не

має втручатися чи перебити бодай ненароком той ритуал.

А насамперед день починався з молитви перед розп’яттям і старовинною фамільною іконою, з якими ніколи не розлучався, перевозив їх всюди, де замешка– ти випадало. Пообіч висіли гравюра Богдана Хмель– ницького та фотографічні репродукції старих родин– них портретів; щоправда, висів раніше також портрет Павла Скоропадського, та зараз на його місці, як легка тінь, заледве виднівся прямокутник менш вигорілої від світла стіни.

Випивши чаю, сідав до праці – багацько причин вигадає життя не працювати; не конче сідати вже, з самісінького ранку, шепочуть лукаво на вуха спокуси, можна ж відкласти на потім, але є тільки один спосіб не втратити день, не змарнувати бодай дрібненьку крихту життя – трудитися; все повернути можна, якщо поіржавіє метал, то з руди новий виплавлять, град виб’є хліби, то наступного року зростуть, от тіль– ки як зайде сонце, то нема чародіїв чи мудреців його завернути.

Лише у свята і неділю працювати вважав гріхом. Ще в Райхенау, коли дужчим був, не пропускав недільних відправ, тільки в Бадегу, як погіршало, не завжди сил вистачало. А як надходили Пасха або Різдво, то й сам помагав охоче святочний стіл лаштувати.

Нагодований достоту самотністю, Липинський радів, коли до нього приїжджали гості й залюбки коло них клопотався. Тільки несподіваних відвідин не тер– пів – ледве налаштувався, як радіоприймач на потрібну хвилю, зібрався з думками, щоб вистелити їх рядками рівними, як вистелюють господині волинські лляне полотно для відбілення на траві, як тут – на´ тобі, думки перебили… А треба ж сідати до праці, сонця голоблею ніяк не підіпреш, сідати, чи з   на-

строєм добрим, чи той настрій десь загуляв і забув попередити, о котрій годині повернеться.

Ще складніше змусити себе сідати за стіл письмо– вий, коли не тільки у грудях жар не згасає, а й душа обпечена, недовірою побратимів недавніх та обмовами злими геть закіптюжена.

Інколи напливав відчай, такий пекучий, аж зеле– ний, тоді нестримно манило все покинути, все забути, пірнути у безвість і небуття – в такі хвилини він про– сив милосердного Бога наблизити ту останню мить, про яку не потрібно великої грамоти здогадатися: половину легень подавно спалила хвороба, друга ж половина теж напівспалена, себто лишилася одна чверть…

Той відчай пронизливо зазвучить у розлогому листі Дмитрові Дорошенку.

«Поки я був здоровіщий, я вів терпеливо своє діло. Коли вже сил не стало, я вибився з рівноваги і два роки без устанку всіх по черзі лаяв. Але і це минулося. Сьогодня поволі починаю вертати до спокою. З факту, що я між Українцями, з якими я всіма силами своєї душі хотів злитися в одну державницьку громаду – що серед цих Українців я як був, так і остався «чужим тілом» – роблю висновок, що ці Українці єсть орга– нічно нездатні до державного життя…»

Те писатиме В’ячеслав Казимирович лютневого вечора 1930 року, коли местиме за вікном така кумед– на метелиця, яку складно від дощу відрізнити, отакий собі падатиме готовий кисіль. Тихо танула в нього остання надія, як велика лапата сніжина на склі за вікном, спершу приклеївшись, повільно повзтиме склом, худнутиме на очах, аж доки повністю не розта– не і не збіжить краплиною… Але коли самому Дорошенкові стане непереливки, той самий адресат змінить невпізнанно тон і через п’ять місяців покладе

на папір зовсім інші рядки; швидким свої почерком вестиме рядок за рядком, напівлежачи на веранді – після санаторію «Віннервальде» Липинський не від– мовиться від випробуваного способу лікування, чи в зимі, чи в літі має дві години побути на свіжому гірсь– кому повітрі, хай навіть як зараз добряче припікає серпневе сонце:

«Всею душею відчуваю Ваш стан, бо сам три роки несказано мучився. Чим дальше відходжу від того світа нечестивих, тим більше спадає з мене болото, яким там всіх обліплюють, тим більше морально від– роджуюсь, набіраюсь спокою і духовної сили. Аби тільки Господь вернув до того хоч трохи сил фізичних, то можна буде братись до праці наново, але вже з нау– кою тяжкого досвіду. Отже не падайте духом і Ви, Дорогий Дмитре Івановичу…»

Липинський опустив на мить затерплу руку, попра– вив другою неслухняну подушку і тим самим прудким та розгонистим почерком дописав:

«Ідея наша вірна і шлях наш вірний. Помилки бувають скрізь, особливо в так молодих і так перемі– няючих дотеперішній спосіб українського думаня – рухах, як наш. Але помилки ці не можуть погубити і не погублять ані нашої ідеї, ані нашого діла. Зломлять тільки тих, хто і для цієї ідеї і для цього діла задрібни– ми, закарликуватими показалися…»

33

Вранішня молитва перед розп’яттям, досвіткова, заледве за вікном окресляться обриси узгір’я на про– світлілому  небі,  молитва-сповідь,  молитва-роздум інколи давала його зболеним грудям і не менш зболе-

ній душі куди більше від прописаних ліків. Липин-

ський тоді був наодинці з безкінечно високим і чистим Небом, він уже недоступний та недосяжний для житейської шарпанини, суєти, метушні та сутолоки, відступали убік навіть спокуси вибрати собі якийсь гладший путівець, без отих безконечних ритвин, вибоїн і калабань.

Найперше молився він за сім’ю, за долю доньки, яка була далеко від нього. Не кожному дано спізнати родинного щастя, йому також не судилося – не сприйняла дружина кочового емігрантського життя і наполягла, аби дочка Ева ходила у польський навчальний заклад, жила та виховувалася у польсько– му середовищі.

Потому переходила його молитва на друзів і побра– тимів, які несли свій сукуватий, грубо тесаний хрест по отій дорозі з калабанями й ритвинами, несли без найменшої певності, що та Хресна дорога колись скін– читься, йшли з тягарем неймовірним під спекою недо– віри один до одного, градом прокльонів недругів і зли– вою кпин однодумців недавніх.

Моліться за ворогів ваших… Він має молитися, якщо справді вважає себе християнином, за Петлюру, з мовчазної згоди якого Болбочан загинув, натомість на місце його прийшли фендрики, потаємні чекісти– волохи чи звичайнісінькі шмаркачі, невігласи, які не важили і не могли важити долями надто багатьох людей самовідданих…

Розказував у вузькому колі полковник Степан Лазуренко, тодішній командир Богданівського полку, як на одній із залізничних станцій поблизу Умані шукав отамана колишнього болбочанівського корпу– су. Крізь натовп вояків, що розгулювали пероном, він побачив колоритну постать, яка могла, ймовірно, до начальства належати, і став запитувати:

Де знайти отамана Волоха?

Зовсім молода людина в мазепинці, з довгим пером чи то чаплі, чи якогось півня, вдягнута в щось середнє між чумаркою і черкескою, підперезана широким ремінним поясом, на якому з одного боку теліпався револьвер, а з другого оперетково стирчала шабля, своєю чергою дещо бундючно перепитала:

Спершу відрекомендуватися належить. А ви то хто будете?

Командир полку Лазуренко.

Ви маєте честь розмовляти з отаманом Рогатино– вичем. Мене, добрий пане, начальником штабу корпу– су оце призначено.

Лазуренко з того нараз оторопів. Оте жовтороте хлоп’я, без фахових знань, бойового досвіду, має роз– робляти відповідальні операції? У ранзі хіба кадета– аспіранта австрійської армії може протистояти гене– ралітетові царських часів, офіцерству, яке пройшло японську, Першу світову й вже цю, громадянську, війни і яке тепер, оте кадрове офіцерство, проти укра– їнства воює в білій, червоній і ще бозна-яких арміях? Чи це щонайбільше двадцятидволітнє хлоп’я їх бойо– вому досвідові гадає протиставити своє залякуюче дикунське вбрання, яке вивершує чаплине, півняче чи якесь там пір’я?

Моліться за ворогів ваших… А може, Христос зара– но цей заповіт людові дав, бо малий той люд ще, кар– ликуватий і довгенько нездатний буде на таку висо– чінь самопожертви та притлумлення гордині своєї під– нестися? З іншого ж боку, чи не забагато береш на себе, В’ячеславе, аби судити Христове слово, визнача– ти, рано воно чи пізно мовлене? Зрештою, хоч ти роз– минувся поглядами із Симоном Петлюрою, і він про це був більш ніж обізнаний, проте зміг же Петлюра пере– ступити через гонор свій чи амбіції і запропонувати тобі посаду міністра закордонних справ? Несуттєво,

що ти відхилив простягнуту руку. І зараз, хоча хри– пиш своїми напіввисохлими легенями, ти живий– таки, а він у могилі, отримавши за таку, як і в тебе, ідею сім смертоносних куль… Та сама стара Європа, яка запишалася вельми справедливістю своєю, ота перестаріла мадам, що на зморхле лице накладає фальшивий рум’янець пристойності і чесного право– суддя, яка на слові сповідує «Не убий!», а насправді на глум і ганьбу поколінь наступних виправдовує рап– том убивцю-чекіста Шваpцбарда, вправним шулером підтасовуючи фальшовані докази, і в насмішку штра– фує убивцю на один отой франк… Змаліло Іудине ремесло, до таких розцінок скотившись.

І взагалі Петлюра, Винниченко та всі, хто з ними, хто для тебе вони: друзі чи вороги, побратими по духу і зброї чи просто вівці заблудлі?

Великий Боже, дай розуміння цього, як не тепер, то колись, як не мені, то хоч іншим…

І так само зі Скоропадським. Ти звинувачуєш його в святотатстві, у шинкуванні землею українською. А ти хоч бачив угоди ті про відступ мадярам краю, ти хоч читав їх? Маєш знову згадати Євангелію, слова про пилинку в чужому оці і колоду в оці власному; згадай, чи не на справу українську пустив Скоропадський кошти від спроданих десятків тисяч гектарів лісів у Росії, маєтностей в Україні, що тільки спродати встиг, оті сотні мільйонів марок за маєток дружини в Британії? Тепер же дружина на грядках з картопель– кою і цибулею копирсається, за козою і поросятком пильнує.

А може, гонор тебе затис, що дозволу Скоропадський не поспитав, їдучи в Будапешт? Було це, було, В’ячеславе, ти не маєш права злукавити перед розп’ят– тям, ти просто не зможеш… Десь у душі, щоправда, ще опиратимешся, виправдовуватимешся, що незгоду з

Петлюрою спричинив острах сповзання в анархію, куди демократію властиво заносить, а зі Скоропад– ським побоявся потворного і жаского привиду диктату– ри. Одну й другу біду, гадав, першої миті належить спи– нити – інакше неминучим стане сповзання, отой зсув, як бувають зсуви та селеві потоки в тих Альпах, що за вікном: спершу рух ледве чутний, слідом наростання нестримне з громом і виляском, а врешті летять, як сір– никові скриньки, людські помешкання біля підніжжя гори, як нитка гнила, рвуться мости…

Боже Великий, дай розуміння цього, як не тепер, то колись, як не мені, то хоч іншим.

Хтозна, чи не затаїлась, можливо, десь образа в душі, причаїлася мишею малою, шкідливою; ти, мов– ляв, не прийшов заробляти на революції, віддав усе: від здоров’я, сім’ї до маєтностей, тож маєш право того вимагати від інших, що пліч-о-пліч з тобою   ішли. А ще згадай, як тамував ти, переконаний гетьманець, щомоці власні єретичні думки: не важливо, яка таб– личка висітиме на дверях першої особи в державі – гетьман, президент чи прем’єр або інше там на´– звисько, важливо найперше, аби відбулася та держа– ва. Просто у краї з розхристаною душею, з населен– ням, що не стало народом, з напханим людом бозна з яких німецьких, сербських, болгарських, москаль– ських, польських, мадярських, чеських і ще яких там країв, з люду трудящого й розбійного, біглого кримі– налу й звичайнісінького ледаща, готового до мозолів і поряд схильного надурняк прожити, у такому краї має постати влада, яка віднайде потугу дати лад цій стражденній землі. І такою владою, ти гадав, на від– тинку цьому історичному стане хіба дідичне гетьман– ство – не означатиме те, що воно довічне, до другого пришестя Христа, колись таку владу досконаліше щось або хтось однаково замінить…

Ти, певне, забув, чи проказуєш швидше за звичкою, без сприйняття вдумливого кожною клітинкою свого хорого тіла дане оте навіки: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»…

34

Укотре  горів  батьківський  дім  Липинського  у Затурцях, палав у зимі 1944-го, знімалися в небо, свин– цево-сіре і вистуджене, чорні дими, пливли вони над

принишклими домівками, над заснулою до весни садо– виною, високо понад церквою православною та косте– лом, пливли ті гіркі дими і плямами чорної кіптяви осі– дали на білі сніги. Німецька армія відступала на захід, радянські війська ще не встигли в Затурці ввійти, тож у присмерку тривожному безвладдя кожен люд сам себе боронив. У будинку Липинських розмістилася поль– ська пляцувка, і в сутичці з тутешньою українською самообороною дім загорівся – цвьохнуло кілька запальних куль і другий, збудований з дерева, поверх ураз зайнявся, вогонь жадібний, що з мстивою втіхою здіймався, кріпнув і ріс, той вогонь гоготів із насміш– кою злою й жорстокою, і вже несила було його спинити. А як зовсім опустів опісля пожежі їхній дім, то, злодійкувато озираючись, приходили люди його гра– бувати. Бабуся Дарка прителіпала з хутора, де елек– трики чи телефона не було зроду-віку і нескоро ще появитися мали, припізнилася та бабуся, на чужу дар– мовицю ласа, довго никала поглядом, чим поживити– ся: врешті вирвала разом із дротами, «з м’ясом» теле– фонний апарат. А дядько Лікандер, що мав у селі лиху славу чи не найледачішого, зовсім у розпач упав, бо йому нічогісінько не лишалося в опустілому    домі,