Текст книги "Діти Яфета"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 13 страниц)

«Kurjer Warszawsкі». Розуміється, я так цієї справи не залишу і ці газети потягну до суду. Отже, в цій справі маю до Вас велике прохання, щоб Ви були ласкаві написати мені, чи думаєте робити що-небудь з приводу «Ради», котра теж фіґурує в цих списках (в формі «Порада», але польські газети коментують це як «Рада»), і якщо так, то в який спо– сіб думаєте реаґувати, чи теж тягнути до суду, – чи обме– житесь тільки полємікою тощо. Питаю Вас про це тому, що, сидячи тут у Кракові, я опинився в досить тяжкому стано– вищі; тутешні адвокати, до которих я звертаюся, в наших

відносинах не орієнтуються, а я сам теж не знаю польських законів про пресу.

Отже, за відповідь, а якщо ласка Ваша, то й за пораду буду Вам, Вельмишановний Добродію, дуже-дуже вдячний. Сьогодня добродій А. Ф. висилає Вам дописи про цілу ту справу, а я незабаром думаю дати статтю з цього приводу,

якщо тільки вона для Вас бажана.

Напишіть, будьте ласкаві, і про це.

Чекаючи нетерпляче Вашої відповіді, кланяюсь низень– ко Вам і Вашій дружині.

З глибокою пошаною

Вячеслав Липинський.

Краков 20/7 VІ 910 ul. Kołłątaja».

Тих, хто, замість чорнильниці, перо вмочав у застояну калюжу, Липинський справді потягнув до суду, ще й газета «Рада» на процес свого журналіста посилала. А перед Чикаленком Липинський немов вибачався:

– На мій погляд, кошти, котрі потратила «Рада» на приїзд спеціяльного кореспондента до Варшави, є видатком зовсім непотрібним через те, що мій процес, з причин від мене незалежних, ширшого суспільно– національного значіння не прибрав. Тому вважаю себе довжником «Ради» і при першій нагоді постараюсь витрачені тридцять карбованців повернути…

Значно скулкіше, болючіше і образливіше було, як хтось зі своїх негадано вдарить тебе з-за спини – так В’ячеславові Казимировичу видавалося від неочікува– них звинувачень колеги з їхнього мученого видання

«Przegląd Krajowy» Богдана Ярошевського. Не стри– мався-таки, поділився тим болем з Василем Домани– цьким, з яким познайомився ще в Києві, а запри– язнився в час лікування у Закопаному:

«Почну з нашого тижневика. Врешті, друкується він, але яке буде перше число, святий його знає. Як я

вже писав Вам, з Ярошевським я пересварився, обуре– ний його легковажним відношенням до цілої справи. Він, як я вже Вам писав, одклавши тижневик «до осені», спокійненько поїхав собі на село, а мені напи– сав листа, що «не знає, чи буде міг восени брати участь в тижневику, чи ні». Як знаєте, я чоловік не сварли– вий, але це вже мене обурило до краю, і я написав дуже острого листа, на якого відповіді не дістав».

Змушений був нагадати В’ячеслав Казимирович колезі Богдану Ромуальдовичу й умови, на яких закладалася їхня співпраця:

– Між нами стала умова, після якої ви взяли на себе редагування альманаху у Києві за плату п’ятде– сят рублів в місяць, тобто на таких самих умовах, як і було в «Przegląd’і». Я взяв від вас слово чести, що ви від цього вже не відмовитесь, та заходився з цілою енергією коло нового діла…

Натомість до Михайла Грушевського посипалися від Ярошевського звинувачення одне за одним, кожне гіркіше попереднього, а насамкінець дійшло й до особистих образ у бік Липинського. Насправді ж корінь непорозумінь був аж ніяк не в особистому сприйнятті чи несприйнятті, двоє колег в одному виданні мали такі несхожі погляди… Засади соціалі– стичні Ярошевського були чужими для Липинського, зло велике бачилося йому в пересварах люду різних верств, «клясовій» пересварі, ні, гадав він, має бути спільний інтерес у всіх хліборобів, незалежно, більша чи менша їх частка земельної власності. Самостій– ник ще з гімназійних стін, Липинський зовсім не зго– ден був з писаним Ярошевським: «Як тільки такий українець польського походження з’являється «само– стійником»  на  польський  кшталт,  не  виносить

«москалів», мріє про спілку Польщі і України, звер– нуту проти Москви, австрофіл, германофоб, то для мене ясно, що він міркує цілком як поляк. Для поля-

ків такі думки, може, спасенні, а для нас вони не годяться.

Я сам з великим трудом, крок за кроком, позбував– ся цего впливу польського патріотичного вихованя. Застерігаюсь, що я зовсім не проти польсько-українсь– кого порозуміння, навпаки, але це порозуміння мусить спіратися б на користну для нас політичну плятформу, себто на федералізмі. На жаль, не має зараз ні одної польської партії, яка б проповідувала цей програм федералізму на ґрунті російської держав– ності і сістематично його проводила».

Інколи Ярошевський з Липинським розмовляли, як сліпий із глухим, один бачить, інший чує, от тіль– ки звести те, порізно у відчуттях отримане, ніяк не вдавалося.

– Липинський, свіжоспечений українець, з поль– ською психологією, збився з пантелику і почав так виводити, начебто Україна – спільна власність всіх націй, котрі мають цілком однакові права, – в’їдли– во, силячись чим найдошкульніше насолити, твердив Богдан Ярошевський. – Так він зрозумів той терито– ріялізм. На довший час це було неможливо, бо не вело до нашої мети (праця на користь українського люду). Поза тим в «Przegląd’і» був хаос і повна безпрограмо– вість, – кожне число було трохи одмінне з програмо– вого боку, а деякі числа таки цілком одмінні.

Свої Затурці чи Русалівські Чагари, одначе, В’ячеславу Казимировичу ніколи не бачилися яки– мось двірцем, отим вокзалом, де можна пересидіти, передрімати на лавці тихцем до наступного потяга…

Інколи Ярошевський нагадував В’ячеславові Кази– мировичу дражливого індика Микиту, що розгулював у дитинстві їхньою затурцівською подворицею: розпу– стивши хвоста віялом та волочачи землею крила, він загрозливо підскакував і гортанно ґелґотав на весь

обшир, заледве хто чужий посміє наблизитися; і вже горе тому, в кого колір червоний десь трапиться в одязі – з лопотінням крил та криком несамовитим, застрашливим враз на плечах опинитися може…

Сперш дрібні камінці образ покотилися від Яро– шевського, та зрушували вони поступово більші, кам’яний той потік наростав, з гуркотом, злу пилюгу здіймаючи, вже лавина котилася, і не міг себе тепер Богдан Ромуальдович стримати, віднайти в собі силу ту лавину спинити:

Сам п’яниця і розпусник, людина без усяких етичних принципів, для якої має значення тільки зов– нішня форма…

Не вагався скористуватися спльотками, щоб заплямити мене як людину...

Марнотрат, котрий до останніх днів жив з бать– ківської ласки, – і натякав на розтрату Липинським редакційних коштів.

Мов черінь розчервонілий, зовсім злістю розпече– ний Ярошевський, – крапля води спаде і враз заши– пить, – усе ж не злукавив Грушевському:

Правда, Липинського ніхто про якісь фінансові надужиття не підозрював, і дійсно, таких надужить не було. Я сам перевіряв всі рахунки і знайшов усе в порядкові.

…А лавина взаємних образ та звинувачень усе коти– лася, ширшала, гуркотіла, знімала пилюгу, і врешті Липинський написав недавньому своєму колезі:

«Справу цю між нами рішити (а рішення буду і маю право домагатись як сторона пошкодована) культур– ними засобами, пропоную Вам суд, або так званий

«роз’ємчий», тобто зложений тільки з одного чолові– ка, на котрого рішення обидва вповні покладемось, і в такому разі я зі своєї сторони пропоную Сергія Алекс. Єфремова; або ж суд третейський, і в такому разі вибе-

рем по двох суддів з кожної сторони, а вони вже вибе– руть суперарбітра…

Зазначую вкінці, що якби суд між нами не відбувся з причин, походячих не з моєї вини, то заховую за собою право іншими дорогами шукати на Вас сатисфакції».

…Воловодилися вони так довгенько, писали кожен по черзі листи Грушевському та Єфремову. Ярошев– ський потім попросив Сергія Єфремова справу відтер– мінувати, бо хворів, і то було правдою, смертельна біда все кріпше його груди стискала, потім доходить думки, що суд роз’ємчий чи суд честі не мають під– став, а завершилося все довгим листом з докладною відповіддю, такою ретельною, де по зерні дрібному, як просо, кривди взаємні перебирали…

Для Липинського всі оті дріб’язкові докори були не більше як пересвар бабці базарної, гірша справа з федералізацією – то тупикова колія, по ній весь потяг з розгону, гадав, під укіс загримить.

6

Гетьман  Павло  Скоропадський  запрошував  това– риство на обід. Зібралися Федір Лизогуб, В’ячеслав Липинський,  посол  Болгарії  в  Україні  Іван  Шиш-

манов, усього душ тридцять, хіба Микола Василенко з Дмитром Дорошенком вибачилися – обоє поспішали на конференцію.

Доки на Липинського дивилися перші уенерівські урядовці крізь свої соціалістичні окуляри, доки міря– ли світобачення отим очкуром, що і його русалівські гектари, доти він нікому не був потрібний – поклика– ли до живого діла лише з настанням гетьманства.

Високий і стрункий Скоропадський, русявий, із коротко підстриженим волоссям, за господаря почу-

вався невимушено, дотепно оповідав про вчорашній концерт, згодом перекинулася мова на винні сорти… У затишному садку резиденції гетьмана, в цій альтан– ці поміж юної зелені саду, що пилюгою літньою ще не встигла припасти, де навіть, на диво, чувся насміш– куватий пересвист не помітних cеред гілля синиць, тут ніяк на віру не йшло, у голову не вкладалося, що довкола палає земля, а світ, вельми ж його європей– ський шмат, уже кілька років на дибки зняли неро– зумні та заздрісні люди.

По обіді у кабінеті гетьмана було куди вужче коло осіб і тепер говорили про справи, що аж ніяк не стосу– валися винних сортів та концертів. Гетьмана цікавила думка Івана Шишманова про ймовірного українського посла в болгарській столиці, його сприйняття як бол– гарським царем та спадкоємцем престолу, так і голов– ними політичними партіями.

Скоропадський не крився з думками, бо однаково професор Шишманов, зять Михайла Драгоманова, добре знався на обставинах життя не лише софій– ських, а й київських – не таке вже й велике тут това– риство посольське, до того ж родина у Києві, теща Шишманова до останніх часів тут мешкала.

Важко знайти людину на цю посаду, – присмак зажури й гіркоти у тоні гетьмана погано в’язався з його потужною статурою в формі кубанських укра– їнських козаків. – Зрештою, так само непросто піді– брати достойних і на решту дипломатичних посад за кордоном. А сам я більше офіцер, аніж дипломат, тому й припускаємося помилок. Ви ж чули, напевне, про нашого повноважного міністра у Відні Яковліва. То треба додуматися – у ресторані до нестями напився і впав у відвідувачів на очах…

В’ячеслав Липинський мав заступати місце посла в австрійській столиці.

Та й в інших посольствах не без мороки, – про– вадив так само відверто гетьман. – З Туреччиною в нас зараз проблема.

У Стамбул намічено було посилати Кістяківського, але йому не випадало, на жаль, тож розглядали канди– датуру Суковкіна. В гетьмана чомусь до нього якась пересторога виникла, він навіть не міг її сам собі пояснити, просто інтуїтивне передчуття. То згодом з’ясується, що інтуїція цього разу була безпомильною. На зустрічі з місцеблюстителем патріаршого пре– столу в Стамбулі посол Суковкін запевнятиме влади– ку, що Україна хоч відійшла від Росії, але церква лишилася у злуці з російською, під головуванням мос– ковського патріарха. Діловодство в посольстві теж накаже вести російською, бо, мовляв, українською в його штаті не тямлять. А на посольській яхті в присут– ності багатьох гостей не під наш національний гімн, а під гучне «Боже, царя храни» підніме, замість укра-

їнського,  чомусь андріївський прапор.

Уже ближче з Іваном Шишмановим зазнайомився В’ячеслав Липинський в час наступних зустрічей.

Не лякливий, війна давно ті страхи відігнала, справніше від ворожки на яйцях… Однак не криюся – їхати в Відень у такій ситуації моторошно. Та я не про те, з іншого приводу хотів пораду почути, у вас досвід свій розбудови країни. Є в нас держава, але не ухвале– но українських нагород. Маємо намір орден українсь– кий заснувати – хрест золотий, з блакитною емаллю, бо здавна то національні кольори. Ось малюнок, над ним, власне кажучи, вже попрацював Токаржевсь– кий, він знавець геральдики неабиякий. Але важливо також, як мовиться, думку почути збоку…

У професора Шишманова, недавнього міністра освіти Болгарії, свої запитання до В’ячеслава Липинського.

Мене цікавить сьогоднішній дух люду вашого. Ви ж, пам’ятається, жили на Уманщині, зовсім близь– ко шевченківських місць, хіба з півсотні верст від Моринців чи Кирилівки… А я писав наукові розвідки про Тараса Григоровича, в тих нинішніх тридцяти восьми перекладах Шевченка болгарською мовою десь там і моя часточка є…

На прощання, напише згодом Шишманов, «Липин– ський подарував мені свою книгу про українську опо– лячену аристократію».

Гетьман Павло Скоропадський тоді, по обіді в садо– вій альтанці, під тенькання і пересвист безтурботних синиць у прочиненому вікні, аж ніяк не перебільшу– вав голод на авторитетних та підготовлених диплома– тів, як і достойних урядовців загалом.

Дмитро Дорошенко перед тим уже не раз наполя– гав, аби міністром закордонних справ призначили В’ячеслава Липинського.

Його авторитет, – казав Дорошенко гетьмано– ві, – стоїть так високо у всіх українських національ– них партіях, що ім’я Липинського фігурує у будь-якій комбінації зложення нового складу кабінету міні– стрів.

Тиху посмішку з-під невеликих русих, майже біля– вих вус Павла Скоропадського викликали ці мовлені без лукавства слова. А посміхнувся гетьман з того, що коли однопартійці просували один одного, соціаліст– федераліст Дорошенко клопотався за «чужака» з Української хліборобсько-демократичної партії.

Не давав спокою Дмитро Дорошенко і самому Липинському:

Ідіть міністром, а я зголошуюся у заступники.

То не моє, – крутнув головою В’ячеслав Кази– мирович.

Тоді я йду міністром, а ви станьте товаришем міністра.

І на це не дістав згоди.

Не так лякала Липинського ноша, яка могла тяга– рем свинцевим лягти на плечі, як ноша, яка була вже при ньому, і коли тихо, а нерідко безцеремонно й на– вально про себе нагадувала (по форсуванні ріки, що збурювалася і закипала від снарядних вибухів, опісля запалення легень), та ноша – туберкульоз – назавше буде при ньому, і не скинути вже її, не подіти нікуди й ніколи.

А на півдорозі, хай ненароком навіть, кинути якусь справу він просто не міг.

Згодився лишень, коли запропонували очолити посольство в Австро-Угорщині.

Як   розпакував      валізи     у   віденському      готелі

«Брістоль» та п’ять днів потратив, аби вникнути в справи, то засів за листа. Листа сухого, аж деренчить, офіційно-канцелярського, із зверненням незвичним до людини, з якою балакав досі на приятельських тонах.

«Відень 8 липня 1918 р.

До Вельможного Пана Міністра Закордонних Справ Української Держави

Сповіщаю Вельможного Пана Міністра, що дня 5 липня 1918 року о годині 5 по полудню я представлявся Пану Міністру Закордонних Справ Австро-Угорської Монархії Буріану і вручив йому вірітельну грамоту, котра була їм принята.

Посол Української Держави у Відні

Вячеслав Липинський».

7

Ще перед тим, як пакувати свої віденські валізи, що  все  норовили  пухнути  від  конче  потрібних  на позірний погляд документів та рукописів, В’ячеслав Липинський зустрівся з гетьманом.

Усе ж не в чисте поле їдете, – говорив Скоропад– ський неспішно, мов перед тим, як вимовити слово, сперш приглядався до нього придирливо, а чи таке воно, чи потрібної масті, і ця неспішність та душевна певність додавали казаному ваги. – У Відні, так уже судила історія, чимало нашої інтелігенції осіло, людей з міцним українським стрижнем, що гурту тримають– ся років сорок, напевне, з часу заснування там сту– дентського товариства «Січ». Бо в нас тут у кожного своя теорія, яка обов’язково чубиться та суперечить іншій, але кожен із затятістю правовірного мусульма– нина істинною числить тільки свою… Бідний Олександр Македонський вкупі із Чингіс-ханом без теорій будували свої великі держави.

Не скажіть, – засміявся Липинський. – Чингісхан, розуміється, не заглядав до енциклопедій, не писав статей до політичних часописів. Але він мав ясну теорію з державного будівництва – теорію, вироблену тодішньою монгольською інтелігенцією. Ця теорія за підвалини держави брала релігію і кочів– ну, військову аристократію.

Погодьтеся, що в нас забагацько того, як у при– казці мовиться: той в ліс, інший по дрова, – не змінив гетьман тону, хіба сум легкою тінню десь промай– нув. – Одні надто в соціалістичній утопії, даруйте, втопилися, навіть доволі вдумливі люди… Он Сергій Єфремов про мою «Грамоту» від 29 квітня каже, що то недвозначний документ реакційного курсу, а Володи– мир Винниченко зовсім рубає з плеча: це просто вакха-

налія клясової помсти. Другі з іншого боку лаштують– ся стати правовірнішими від пророка Магомета. Була вчора в мене делегація щирих по-своєму людей…

І Скоропадський оповів той випадок:

Що привело добродіїв? – з двома із них уже давно зазнайомився.

Як то ви, пане гетьмане, досі терпите той пам’ят– ник святому Володимирові, що на Володимирській гірці стоїть?

А що ж там не так? – чудуюся. – Скульптор відомий, а Володимир є нашим святим.

Володимир то наш, але пам’ятник зовсім не наш, знищити його треба.

А то з якої нагоди?

Святий Володимир був українцем, без бороди, тільки з вусами, а цей з бородою.

І така переконаність у них в очах, несхитна й незрушна.

Знаєте, панове, – силюся заспокоїти. – У нас ще стільки діла, доки Україна стане цілковито укра– їнською. Поки що немає часу цим зайнятися. Обіцяю вам, що коли вже все буде зукраїнізоване, то я, як останню крапку, поставлю інший пам’ятник. І буде в нас святий Володимир цілковито зукраїнізованим – тільки з вусами, зовсім без бороди.

За всю оповідь про негаданих тих кумедних відвіду– вачів Скоропадський не всміхнувся ні разу, хіба погляд якось потвердішав.

Каша не лише в нас тут кипить та парує, диво– вижна мішанина і розгул крайнощів. Вистачає, нівро– ку, кругом тої каші. тільки один нагадаю напрямок… У Криму довершити з толком слід – бригада Натієва, полки Болбочана, Петріва, Сікевича, Болдирєва, Алмазова і Січові стрільці сперш у наступ пішли при– стойно…

Павло Скоропадський згадав листа, недавно одер– жаного від ерцгерцога Вільгельма Габсбурга, що був з Січовими стрільцями. Ерцгерцог писав про бригаду Натієва. «Вона дуже гарна, – йшлося в листі. – Вона хоробро билася проти большевиків, і дисципліна у ній міцна, офіцери – культурні люди, і що дуже дивно – всі українці». Попри те, що ерцгерцог одягався в національні однострої, говорив лише українською і називав себе Василем Вишиваним, гетьман до нього ставився стримано, як і до Натієва. Лист ерцгерцога потішив Павла Скоропадського, хіба шкрябонуло млосно, мов ложкою по стінці порожньої каструлі, оте

«і що дивно – всі українці».

Ніяка кішка не здатна так химерно заплутати клубок ниток, як заплутано в нас у Криму, – помов– чавши хвилю, провадив гетьман. – На перший погляд, той Крим далеченько від Відня, куди їдете. Але… у міністерстві закордонних справ Німеччини тепер сплять і бачать у сні там свою «Ніццу», утворен– ня державне з німецького анклаву. Те негайно викли– че обурення та демарші в австро-угорській столиці – тут вам, як мовиться, і карти в руки. Гадаю, на цих суперечностях та протиборствах зможете вдало зігра– ти. Тим паче Туреччина своєю чергою хотіла б на півострові встановити ханаат чи приєднати його, а з Туреччиною також матимете клопіт у ратифікації Берестейської угоди. То ж бо найперший ваш голов– ний біль найближчим часом. До слова, з того заплута– ного і переплутаного клубочка вилізає та шмотається ще не одна ниточка. Кримськотатарське населення по-своєму ставить питання, німецьке командування присутніх в Криму їхніх частин дозволило склика– ти курултай, створений уряд Сулькевича відновив дію законів Російської імперії, більшовицька Москва,

між тим, собі руку простягає до Криму і флоту, а за флот Німеччина обіруч  чіплятиметься…

На завершення Павло Скоропадський ще докинув наче між іншим:

Можливо, менше вам доведеться мати справу з французами та англійцями… Але їхній погляд у наш бік, як говорили ми з вами минулого разу, на жаль, досі кривий.

Минулого разу наводили слова французького кон– сула Еміля Енно:

Україна не мала ніколи своєї історії, ні націо– нальної окремішності. Її створили німці. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути злік– відований.

Англійський представник і собі долучився, доволі зіспіваний вийшов дует:

Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти.

В англійця у теці з документами лежав меморандум від білого руху про те, щоб Антанта не визнавала Україну, мало того, настійно радилося вислали вій– ська для її окупації.

А зі Сполучених Штатів, з-за високих океанських хвиль, ні в який дужий бінокль не розгледіти тої укра– їнської мороки. Та й навіщо, яка потреба, досі тут їх капітал ще не заробляв. Не вартує тому мізки зайвими клопотами забивати, найпростіше годиться рішення: створити Великопольщу та Великоросію коштом українських земель.

Кривий той погляд Заходу випрямиться ко– лись, – посміхнувся наприкінці Скоропадський. – Ще й очима кліпати доведеться…

8

Крайні будівлі Відня, наче у виглядці, бачать себе в розкішних водах розлогого Дунаю. Інколи видавало– ся, що й те відображення пливе разом з голубими вода– ми, тихо зблискуючи вікнами чи переливаючись від

жовтої та червоної черепиці; парки змінюють житлові квартали, за якими знову ж вишумовує паркова зелень, модерні нові будинки аж ніяк не сваряться з давніми й величними палацами, змурованими з любов’ю та втіхою умілими руками будівничих поза– минулих століть, – ті палаци дивляться на новачків без зверхності й погорди, проте з належною гідністю, що завше знає собі ціну.

Весняними прудкими хмарами пропливали віки повз собор Святого Штефана, старіли й відходили люди та держави, а собор собі все гарнішав, багатшав на вітражі та скульптури, що їх відразу визнавали сві– товими шедеврами; видавалося, як не вельми вже поспішати, постояти якусь хвилю і прислухатися, то можна почути у замку Шонбрунн відлуння ноктюр– нів, які Моцарт, різким порухом голови поправляючи перуку, колись грав для Марії Терези…

Ще недавно неспішні віденці повагом шелестіли зранку газетами, байдуже пропускаючи статті балаку– чих політиків, а спинялися лишень на сторінках, де видрукувані репертуари театрів.

То зовсім нещодавно було, однак тепер знекровле– ний і втомлений Першою світовою Відень змінювався на очах у В’ячеслава Липинського. Ні, замки й собори так само з достоїнством, з почуттям незмінним власної величі дивилися на метушню людського мурашника на старовинних вулицях. От тільки в тої мурашні не від паркової зелені залягають на лицях, на запалих щоках  похмурі тіні, то від голоду більшають, важ-

чають і сумнішають очі; погляд віденців не спиняєть– ся вже на сторінках газет з театральними репертуара– ми, пустіють театри, не до них…

З жалем дивився Липинський, як їхав у Відень, на вибиті вікна у вагонах, крізь які замітало пилюгу та сажу від паровоза, на безжально пошматовані ножами сидіння – те неподобство чинили, доводилося чути від пасажирів, не якісь башибузуки та розбишаки з без– ділля, то шкіру зрізали з сидінь звичайні люди, аби полатати напівзруйноване, напівобдерте власне взут– тя. І вже в одному з перших донесень міністрові Дорошенкові писатиме новий посол: «Настрій тут зараз дуже невиразний. Великий хаос в політиці і велике незадоволення мас на ґрунті голоду. За хліб можна виторгувати дуже багато. Коли б ми мали змогу дати Австрії зараз хліб, то се був би незвичайний атут в наших руках».

Як по весні оживає вулик, так цілоденно гуло та гомоніло у вулику посольському: снували люди, трап– лялося, що одночасно радник Токаржевський-Кара– шевич бесідував з гостем німецькою, Полетика – польською, а до Біленького та Ваньковича прийшли свої ж, земляки, і балакали рідною. Добрі фахівці з України, які за контрактами працювали в європей– ських фірмах, тепер через воєнний безлад не можуть вернутися до рідних домівок – вони знання свої тех– нічні, набуті на підприємствах новітніх, напевне, знайшли б де прилаштувати. Військовополонені укра– їнці з-за колючого дроту хіба тільки поглядом могли провести птахів, що летіли у високому небі в рідні краї. Порушуючи всі міжнародні конвенції, їх ганяли на військові роботи або в каменоломні, і там викашлю– вали вони з дня у день по частинках свої легені.

Нота В’ячеслава Липинського вже десятого серпня передбачає зібрати всіх українців в одному таборі,

краще всього у Фрайштадті, там нашого люду найбіль– ше, і проводити обмін полоненими безпосередньо між Австро-Угорщиною та Україною, без участі російської місії, яка забирала, звісно, насамперед своїх недавніх солдат. Розтягувати справу, наполягав Липинський, неприпустимо, час на те має бути стислий, бо страж– дання людське має межу…

Спершу скрипіла державна австрійська машина, побрязкували та повискували її розладнані шестерні, застрягаючи на узгодженнях-перепогодженнях, але поступово діло пішло і швидшала репатріація. У Фрайштадті долучилася в поміч Спілка визволення України, меморіал ще коли писав для неї Липин– ський, – не сім років, видавалося, збігло, а найменше прошуміло, пропливло хіба кілька десятиліть…

І ще чимало біди зліталося в той посольський вулик, який враз став затісним. То зовсім несправед– ливо, гадає Липинський, і навпростець вимагає від міністра:

– Позаяк майно колишньої Російської імперії, в тім числі за кордоном, було добуте коштом всієї попе– редньої держави, то його тепер слід розділити. По– сольство України у Відні ласкаво прохає Вельмиша– новного пана міністра вжити заходів через Вельмиша– новного пана Шелухіна, аби уряд Російської республі– ки передав будинок у власність Української держави.

Дмитро Дорошенко на те навіть не здужав розсмія– тися, тільки важко й протяжно зітхнув.

Зачинивши якнайщільніше двері, аби гамір дав змогу хоч трішки зібратися з думками, ще шмат робочого дня мав новий посол віддати дещо рутинно– му, технічному ділові: посольство складало графіки прибуття ешелонів з хлібом для голодного Відня, лад– нало якось неврози тутешнього чиновництва, як ті графіки не витримувалися, що таки часто-густо трап-

лялося. Окремої уваги потребувала розробка законо– проектів про штати українських посольств, консуль– ські тарифи, законів про мито для іноземних кораблів, які заходять в українські порти…

Інколи, аби якось плавно з одного виду    роботи

«перемкнутися» на інший, Липинський дозволяв собі підійти до вікна і якийсь час спостерігати за маніфе– стантами – роздратовані й голодні віденці, деколи навіть з піднятими кулаками, все частіше виходили на мітинги, ставали непоодинокими страйки. Він говорив не раз з цим простолюдом, душею йому спів– чував, от тільки не раз також дивувався. Якщо про західний кордон сусідньої Української держави зага– лом непогано освічений віденець ще мав уяву, то про східні рубежі немалого сусіда в того ж віденця уява пливла, як осіннього досвіту пливуть та клубочаться сизі тумани понад тихим плесом Дунаю. А тим часом, і не останньою чергою завдячуючи зусиллям його ко– лег-дипломатів, до Української держави вже відійшли Гомельський повіт Могилевської губернії, Путивль– ський і Рильський повіти губернії Курської, до Чер– нігівщини долучилися Білгородський, Суданський, Гайворонський, Корочанський, а Валуйський повіт Воронезької губернії став Харківщиною. Тим часом Річицький, Пінський і Мозирський повіти об’єднали– ся в окремий округ у складі України. Холмщина, Підляшшя, дванадцять повітів Берестейщини, де переважало українське населення, тепер за свою сто– лицю також мали Київ.

Мимовільна приязна усмішка взялася на завше стриманому і трохи навіть сухуватому за виразом обличчі В’ячеслава Липинського, коли зайшов до нього в кабінет Ольгерд Бочковський. Він був якраз із тих гостей, що для поширення та популяризації укра– їнської справи чималенько робив – давно і успішно.

Стрункий, засмаглий, з дбайливо доглянутою профе– сорською борідкою та тонкою лінією так само акурат– но підголених вус, з чорним метеликом на білосніжній сорочці гість чимось нагадував типового салонного завсідника.

Я з інтересом читав вашу монографію «Поне– волені народи царської імперії», – не стримався похвалитись Липинський. – Шкода лишень, що книга вийшла позаторік, а в руки мені потрапила лише три місяці тому. Але то справді європейський погляд кинуто на проблему, та й аналіз за логікою мені нагадує алгебраїчний…

Що казати, Європа з молодих років була моєю духовною батьківщиною, – попри те, що Бочков– ський знав чи не всі європейські мови, та й ще додат– ковий оберемок добрий: від грузинської, кельтської, каталонської до есперанто, при вимові язика свого Ольгерд прикладав зовсім так, як на рідній Катерино– славщині. – З московської в’язниці я втікав у Європу, немов додому.

На жаль, в Європі на нас не всі ще дивляться при– язним оком, – м’яко спробував заперечити Липин– ський. – Вони колись шкодуватимуть, запізніло каю– чись, у поли битимуть, але нам від того ніяк не легше…

То правда, – не боронився гість. – Он Томаш Масарик, з яким знаємося вже десяток літ, стосунки росіян й українців досі бачить такими, як між чехами і словаками. Минеться, тільки ще багато маємо напи– сати, видрукувати і ще написати…

Липинський розумів, про що говорив гість. Бо дру– ковані праці самого Бочковського чеською та інши– ми мовами сприймалися зовсім по-іншому, ніж пуб– лікації українські. Та й сам Ольгерд не відмовився секретарювати в українській дипломатичній місії в Празі.

Старий Відень, сивий Відень… Ти ж стільки літ, думав Липинський по розмові з Бочковським, збирав, відтягував та відціджував із західних українських земель головасту найкращу юнь, тобі змушені були служити українські інтелектуали, давати наукове жниво, винаходи технічні, писати закони в парламен– ті, навіть боронячи право землі своєї, мимоволі цим відлагоджувати стару скрипучу машину імперії. І багацько ще з того інтелектуального гурту досі зали– шилося тут, ходить цією бруківкою гладенькою, вичовганою та вишліфуваною підошвами, мешкає в цих старовинних будинках, що зблимують вогниками в темних водах вечірнього Дунаю. З них схамилися хіба одиниці, а в більшості таки йойкне підступно серце при одній лише згадці про свій неблизький край: то чом би їх, як мовилося при зустрічі з Ольгердом, не прилучити до української справи?

9

Одним із перших у Відні В’ячеслав Липинський зустрівся  з  міністром  охорони  здоров’я  Австро– Угорської імперії Іваном Горбачевським, відомим уче– ним і довічним членом палати панів парламенту. Ще