Текст книги "Діти Яфета"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

вважав, що у складні для нації часи слід відкинути всі ідеологічні розбіжності задля роботи на благо України. Однак подальші події на батьківщині, процес «самоспа– лення, в якому згоряє наша хата» (В. Липинський), зокрема розстріл полковника П. Болбочана, стали безпосе– редньою причиною відставки з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства своєму заступникові, й після короткого пере– бування в санаторії «Гутенбрун» у Бадені оселився в Рай– хенау, гірському містечку в Нижній Австрії.

У Райхенау В. Липинський прожив майже безвиїзно до осені 1926 року за винятком коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і перебування у Берліні у 1921-му. Саме на ці роки припадає його найінтенсивніша наукова і громадська діяльність. Там була опрацьована  монографія

«Україна на переломі. 1656–1659», звідти він керував діяльністю Українського союзу хліборобів-державників. Також В’ячеслав Липинський видавав неперіодичні збір– ники «Хліборобська Україна» (1920–1925), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборо– бів» (окремо виданий 1926 року).

У листопаді 1926-го В. Липинський за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїхав до Берліна пра– цювати у новоствореному Українському науковому інсти– туті як його дійсний член. Берлінський клімат та часті зустрічі й непорозуміння з близькими до гетьманського центру людьми несприятливо впливали на фізичний стан його здоров’я і психологічний спокій. За порадою лікарів Липинський покинув працю в інституті й повернувся до Австрії, де оселився у гірській місцевості Бадег поблизу Граца (1928).

Саме у цей час загострилися суперечності між Павлом Скоропадським та В’ячеславом Липинським. Липинсь– кий фактично розірвав свої стосунки із Скоропадським. Український союз хліборобів-державників розколовся. Прихильники Гетьмана об’єдналися у Союз гетьманців– державників, а прихильники В. Липинського створили Братство українських класократів-монархістів, гетьман– ців (1930).

Після загострення хронічної легеневої хвороби та сер– цевого нападу 26 квітня 1931-го В. Липинського перевез– ли до санаторію «Віннервальде», де він помер 14 червня 1931 року.

Похований В’ячеслав Липинський у Затурцях на Волині.

Основні праці:

«Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909)

«Z dziejów Ukrainy» (1912)

«Україна на переломі. 1657–1659» (1920)

«Листи до братів-хліборобів» (написана в 1919–1926 рр., видана 1926-го у Відні)

«Покликання «Варягів» чи організація хліборобів» (1925)

«Релігія і церква в історії України» (1925)

Михальчук Кость (21 грудня 1840 (2 січня 1841 н. ст.), с. Зозулинці, Вінницька область – 7 квітня (20  квіт– ня н. ст.) 1914, м. Київ) – визначний мовознавець та етно– граф, член київської «Старої Громади», дійсний член НТШ у Львові, Українського наукового товариства у Києві, Історичного товариства Нестора-Літописця. У своїй праці «Наречия, поднаречия и говоры Южной России» («Труды» за ред. П. Чубинського, Т. 7) виступив основопо– ложником української діалектології. Автор багатьох праць з мовознавства (історичної фонетики й морфології, генези української мови тощо).

Окуневський Ярослав (5 березня 1860, м. Радівці (Буковина) – 24 жовтня 1929, м. Городенка) – військо– вий лікар, український громадський та військовий діяч, письменник, дійсний член НТШ, адмірал флоту Австро– Угорської імперії. Кавалер найвищих нагород Австро– Угорщини, Іспанії та Китаю.

Зробив рідкісну для українця в Австро-Угорщині вій– ськову кар’єру: став адміралом, очолював медичну служ– бу австрійського військово-морського флоту. Саме Ярослав Окуневський розробив медичний статут флоту,

який з невеликими змінами і нині чинний в багатьох євро– пейських країнах.

Згодом жертвував великі суми на створення Легіону Українських Січових стрільців. Очолював санітарну місію ЗУНР у Відні, був головнокомандувачем у санітарних справах Державного Секретаріату ЗУНР.

Я. Окуневський відомий і як письменник. Написав дво– томник «Листи з чужини».

Полтавець-Остряниця Іван (26 вересня 1890–1957) – український військовий та політичний діяч, ультраконсер– ватор, монархіст-гетьманець.

Ад’ютант гетьмана Скоропадського. Генеральний писар Української Держави (1918).

Наприкінці 1920 р. знайшов притулок у  Мюнхені. У 1942 році відійшов від політичної діяльності. Помер в Мюнхені 1957 року.

Скоропис-Йолтуховський Олександр (1880–1950) – український громадський, політичний та державний діяч, публіцист, автор розвідок на економічні і політичні теми. У роки Першої світової війни – провідний діяч Союзу Визволення України, за часів УНР – губернський комі– сар, а за Української Держави – губернський староста Холмщини та Підляшшя. В еміграції – один із засновни– ків, ідеологів та провідних діячів гетьманського руху, співзасновник та член кураторії Українського наукового інституту в Берліні.

Після 1920 року Скоропис-Йолтуховський перебував спочатку в Австрії (пізніше він переїхав до Берліна), де швидко знайшов однодумців – В’ячеслава Липинського, Дмитра Дорошенка, Сергія Шемета, які й утворили ініціа– тивну групу Українського союзу хліборобів-державників. Того ж року спільними зусиллями цих діячів було видано перше число свого органу – неперіодичного видання

«Хліборобська Україна». Протягом 1930-х років Олек– сандр  Скоропис-Йолтуховський  продовжував провадити

активну громадську та наукову діяльність. Залишався на керівних посадах у гетьманському русі (як член президії Гетьманської ради) до 1945 року, коли його арештувала радянська військова контррозвідка. Помер Скоропис– Йолтуховський 1950 року на засланні у Темниківському таборі (Мордовія).

Степанківський Володимир (1885–1957) – громадсь– кий і політичний діяч, журналіст.

Родом зі Східного Поділля. Був членом РУП і УСДРП (1904 року – член ЦК), з 1907-го на еміграції в Швейцарії, Парижі (у 1909-му – співзасновник Української громади) й Лондоні; дописувач до   «Ради»,

«Діла» та органів УСДРП.

З 1911 та переважно під час Першої світової війни Степанківський розвинув жваву інформаційну діяль– ність про Україну, заснував у Лозанні Українське бюро та видавав тижневик «L’Ukraine» (1915–1920) і неперіо– дичне «The Ukraine», а в Берні у співпраці з Д. Донцовим

«Korrespondenz der Nationalitäten Russlands» (1916– 1917), також французькою і англійською  мовами). У 1918-му перебував деякий час на Україні, але пізніше знову емігрував до Лозанни. У середині 1920-х pp. виїхав до США і відійшов від українського організованого життя.

Степанківський переклав українською мовою «Кому– ністичний маніфест» К. Маркса (1905), брошуру «The Russian Phot to Seize Galicia» (1914), написав низку інфор– маційних публікацій, склав словник «The American– Ukrainian Nautical Dictionary» (1953).

Суковкін Михайло – громадський і політичний діяч на Київщині. До 1917 року голова Київського губернського земства, по революції – Київський губернський комісар (до кінця літа 1917-го), був у добрих стосунках з українськими національними колами. За гетьманату – посол Української Держави в Туреччині (1918). Після занепаду гетьманату посів ворожу позицію до української державності.

Темницький Володимир (24 липня 1879 – 1938) – правник, громадсько-політичний і державний діяч, жур– наліст, літератор.

Народився в селі Хлопівці, нині Гусятинського району на Тернопільщині. Співзасновник організації «Молода Україна» (1900–1902), редактор її однойменного часопи– су. Від серпня 1914-го – член Бойової Управи УСС і Головної Української Ради (створені у Львові, потім Загальна Українська Рада діяла у Відні). Співпрацював із Союзом Визволення України. 1919 – віце-міністр закор– донних справ УНР у кабінеті В. Чехівського, міністр за– кордонних справ у кабінеті Б. Мартоса. З 1923 року про– живав у Галичині. Друкував статті на політичні теми в українських газетах.

Токаржевський-Карашевич Ян (Іван-Степан-Марія) (24 червня 1885, с. Чабанівка Ушицького повіту Подільської губернії, нині Кам’янець-Подільського райо– ну  Хмельницької  області  –   18   листопада  1954, м. Лондон) – український політичний і дипломатичний діяч, історик-геральдист. Князь.

11 червня 1918 року гетьман Скоропадський затвердив постанову про призначення Токаржевського радником Українського посольства у Відні.

У січні 1922-го його призначено віце-міністром закор– донних справ і керівником міністерства Української Народної Республіки в екзилі. На цій посаді він залишав– ся до 3 вересня 1924 року, коли, за його словами, «…подав– ся до демісії і виїхав з Тарнова через Прагу до Франції. З того часу ніколи жадної урядової посади не займав».

У 1924–1936 рр. перебував у Франції. На цей період припадає його активна громадська і публіцистична діяль– ність. Насамперед намагався принести якнайбільшу користь українській визвольній справі. Токаржевський був членом комітету «Франція – Схід» і редактором бюле– теню «Франція – Україна», генеральним секретарем Французького товариства українознавства.

Його серце перестало битися 18 листопада 1954 року. На цвинтарі Gunnersbury в Лондоні зібралось багато людей, щоб попрощатися з великим українським патріо– том та чудовою людиною. Прийшов вклонитись і гетьма– нич Данило Скоропадський.

7 липня 1978-го Токаржевського-Карашевича перепо– ховали в українському пантеоні в Бавнд-Бруку в Нью– Джерсі.

Цегельський Лонгин (29 серпня 1875 – 13 грудня 1950) – український громадсько-політичний діяч, дип– ломат, адвокат, журналіст, видавець. Нащадок двох дав– ніх священицьких родів Цегельських та  Дзеровичів. З 1886-го навчався в Академічній гімназії у   Львові. У 1989-му вступив до Львівського університету на юри– дичний факультет, проте незабаром повністю присвятив себе політичній та журналістській діяльності.

У 1900–1902 рр. був членом проводу та одним з редак– торів журналу «Молода Україна».

У 1911–1918 рр. був обраний депутатом до австрійської Державної Ради від УНДП, а 1913-го став послом до Галицького сейму.

Першого грудня 1918 року разом з Д. Левицьким під– писав у Фастові від імені Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР передвступний договір з Директорією УНР про об’єднання ЗУНР і УНР в єдину Українську дер– жаву. Автором тексту цього договору був Л. Цегель– ський.

У січні-лютому 1919 року – секретар без портфеля і керівник секретаріату зовнішніх справ в уряді Сидора Голубовича. У складі делегації Наддністрянської України брав участь в урочистому проголошенні злуки ЗУНР з УНР та в роботі Трудового конгресу України.

22 січня 1919 року призначений заступником міністра зовнішніх справ Української Народної Республіки.

Того ж дня Л. Цегельському була надана честь зачита– ти Акт злуки між ЗУНР і УНР біля пам’ятника Богдану Хмельницькому у Києві.

У 1920–1921 рр. – представник уряду ЗУНР у США, де й залишився та брав участь у політичному і культурному житті української еміграції (серед інших співтворець УККА). Працював у газеті «Америка», з 1943 – її редак– тор. Помер у Філадельфії.

Шемет Сергій (1875, м. Лубни, тепер Полтавська область – 1957, м. Мельбурн, Австралія) – походить зі старовинного шляхетського роду Шеметів-Кежгайло. Землевласник із Полтавщини, брат Володимира та Миколи Шеметів, громадський і політичний діяч, вида– вець у Лубнах газети «Хлібороб» (1905), один із засновни– ків Української партії хліборобів-демократів у Лубнах (1917). Був за українізацію гетьманського уряду, але проти повстання проти нього у листопаді 1918-го.

На еміграції з 1919 року, де разом з В. Липинським про– вадив активну діяльність у монархістському Україн– ському союзі хліборобів-державників (1920), співробітник журналу «Хліборобська Україна» (1920–1925) та інших гетьманських видань.

Особистий секретар П. Скоропадського та член Ради Присяжних.

На еміграції перебував у Тарнові, Відні, Берліні, Парижі, Австралії, де й помер.

ШтейнгельФедір(ТеодорШтайнгайль) (1870–1946) – політичний і культурний діяч, дипломат, член першої Державної Думи. Член ТУП, посол у Берліні.

Народився Федір (Теодор) 9 грудня 1870 року в родині інженера, статського радника Рудольфа Васильовича Штейнгеля, барона, вихідця з Остзейського краю Німеччини.

У 1890-х роках навчався на природничому відділені фізико-математичного факультету Варшавського універ– ситету.

Барон Штейнгель родом з міста Городка на Волині. Закінчив Київський університет. У 1902 році заснував у

Іван Корсак

Городку музей з цінними археологічними, історичними і етнографічними збірками з Волині, розкопував могильни– ки княжої доби у Студинці на Рівненщині. У 1906 році – член першої Державної Думи від м. Києва, належав до української парламентарної фракції. Член ТУП, товариш голови Українського наукового товариства в Києві. За гетьманату посол Української Держави в Берліні (1918), підтримував добрі зв’язки з дипломатами нейтральних держав (Іспанії і Голландії). З 1940-го жив неподалік Дрездена.

Юркевич Лев (1884–1917 або 1918, Москва) – соціал– демократичний діяч і письменник, син заможного лікаря з гурту «українців польської культури», що виник під впливом Володимира Антоновича. З 1904-го – член РУП. У 1907 році виїхав за кордон і там закінчив університетсь– ку освіту, розпочату 1903-го в Київському університеті. Після смерті батька (1911) жив на Заході (здебільшого у Франції); значну спадщину використовував на підтримку української соціал-демократичної преси («Наш Голос», Л. 1910–1911;  «Дзвін»,  К.,  1913–1914),  друкувався    в

«Дзвоні» під псевдонімом Л. Рибалка.

Ярошевський Богдан – один із засновників Української соціалістичної партії (УСП), яка постала й діяла на Правобережжі. Він і був її керівником. УСП взяла собі за зразок не російські соціалістичні партії, а Польську соціалістичну партію (ІІСП), якою кермував Ю. Пілсуд– ський

P.S. Штрихи підготовлено за матеріалами «Вікі– педії», книги «В’ячеслав Липинський. Листування» (за  редакцією  Я.  Пеленського),  матеріалів   радіо

«Свобода» та інших джерел.

«Я ХОЧУ, ЩОБ БУЛА  УКРАЇНА...»

В’ячеслав Липинський у нашій історії й у романі Івана Корсака

«Моє українство – це українство моєї верстви, яким я хочу врятувати цю верству од загибелі і зробити її потрібною

для нашої землі, для нашого народу».

В. Липинський у листі до О. Назарука

«Я єсть кость од кости і кров від крови польської шляхти, що на Україні живе і єсть українська в тисячу разів більше,

ніж ці, що себе за репрезентантів народу у нас на Наддніпрянщині вважають».

В. Липинський

Доводиться почати з преамбули.

Як відомо, книги мають свою передісторію.

Поінколи вона має епічно розгорнуті в часі й у просто– рі сюжети. Незрідка в ній фігурує чимало людей, хоча найголовнішою дійовою особою і творцем, ясна річ, полишається автор, який силою своєї уяви й таланту вос– кресив, бува, навіть із непам’яті тих, хто топтав ряст задовго до нашої появи на цьому світі, хто мав високі благородні поривання і кого вела в житті висока місія, продиктована чи не самими небесами.

Коли я думаю про В’ячеслава Липинського, то уявляється: так, його мали викреслити з нашої історії, заборонити навіть право на безневинну згадку його імені, щоб аніякого відлуння те ім’я не викликало аніде в укра– їнському світі.

Понад півтора десятиліття тому стояв я на сільському цвинтарі  в  Затурцях  перед  символічною могилою

197

В’ячеслава Липинського. Літній чоловік із тутешніх роз– повідав: тут був польський цвинтар (усі могили зрівняли з землею радянські бульдозери), на якому знайшли свій останній притулок Липинські, а побіля них – і він, В’ячеслав Казимирович, який вирізнився з-поміж усієї родини, рішуче й безкомпромісно ставши на позиції люд– ності цієї землі, де він народився. Недоречно й некорект– но вимірювати, кого більше було в ньому – поляка чи українця – зате дуже доречно і правомірно стверджува– ти: Україна мала в його особі великого патріота. Одного з найвидатніших своїх синів на все пекельне XX століття. Говорячи про Липинського, важко уникнути цього пафосу. Бо й та епоха, в якій він прагнув повернути сам наш історичний розвиток, була охоплена інфернальними вогнями. Бо в ній були великі злети національного духу й високі подвиги, про які виразно можна сказати тільки високими словами. Були підлі зради, про які можна говорити лише чорнослівними інвективами. Була полі– тична короткозорість індивідів, що претендували на роль національних пророків і вождів, була дитяча наївність доморощених квазіполітиків, яким належалося б хіба що грати в доміно. Була темна затуркана маса, що навіть жодного уявлення не мала про те, як і ким себе ідентифі– кувати. І був буреломний ентузіазм українських пасіона– ріїв, які невідомо де й узялися в похмурі часи безнаціо– нальної темряви та давлючої безнадії національної спра-

ви на нашій сторозтерзаній землі.

Того ж дня я стояв перед руїнами маєтку Липинських. Розповідали: ще в недавні часи тут був – уявімо собі! – племгосп. Тут ревіли бугаї, лунали матюки, свистіли батоги, каркало гайвороння, надовкіл розпросторювали– ся плантації буйних бур’янів і пил забуття спадав на цю благословенну місцину.

Хто міг тоді повірити, що тут, у цьому домі зі стін дивилися полотна видатних майстрів живопису. Що тут була унікальна бібліотека, в яку книги примандровували і з Парижа, і з Рима, і з Варшави, і з Петербурга. І зацне товариство збиралося сюди не тільки для забав, на яких лунали полонези, мазурки й краков’яки, а й велися при-

страсні дискусії про те, як жити далі на цій землі, як вибудовувати стосунки з аборигенним населенням, бо ж минуле цих стосунків – умістило стільки крові й вогню. До честі Липинських, вони прагнули вибудовувати свої стосунки з українськими селянами на порозумінні, постійно шукали в них компромісів і злагіднення. Тому змальовувати їх у нашій історії належиться не тими однозначно темними барвами, на які заслужили завогне– ні ненавистю до українців деякі шляхтичі-дідичі, що

мали українців тільки за дурне бидло.

І цей рід дав Україні винятково шляхетного, безмеж– но відданого не просто адвоката України, а одного з най– більших українських патріотів. Прекрасний і, здається, незбагненний парадокс: народ, із яким українці мають таке драматичне кількасотлітнє протистояння, підно– сить нам такий дар.

І думалося тоді: хто про все це розкаже?! Хто запропо– нує нам задуматися над цією загадкою? Хто змалює надії, поривання, розчарування і всю невимовну життє– ву драму В’ячеслава Липинського?

І ось – можемо порадіти! – є така книжка. Маємо всі підстави для читацької втіхи: в нас нарешті написано роман про В’ячеслава Липинського. Ще раз успішно по– долано наші лінощі в освоєнні постатей та подій із спіль– ної національної історії.

Важко навіть охопити духовним зором усе, що звер– шила у сфері думки ця дивовижна людина за сорок дев’ять років, відведених їй долею для перебування на землі. Політика, історіософія, соціологія, публіцисти– ка – у кожній з них зроблено на окрему біографію, на ціле велике, сповнене невсипущою працею життя. І ли– ше нині приходять до нас скарби її думки. Ми тільки від– криваємо для себе материк В’ячеслава Липинського.

На жаль, ще не настав той час, коли, говорячи про Липинського, вже не треба буде розповідати його біогра– фію; тому зупинюся коротко на тому, як складалося і між якими берегами текло життя цього інтелектуала з воістину вулканічним темпераментом. Чоловіка, який вписав себе золотими літерами в історію України першої

третини XX століття. Походить він із відомого польсько– го дворянського роду (з’явився на світ 5 квітня 1882 року в селі Затурцях на Волині). Відомо, що Липинські у XVIII столітті переселилися туди з Мазовії. Очевидно, йому судилася традиційна доля шляхтича-дідича поль– ських осадників на волинських кресах. Липинським одразу пощастило тут успішно загосподарити. Родина була заможною, культурною та освіченою. Як уже згаду– валося, характерно, що в стосунках Липинських із укра– їнськими селянами не виникали ті напружено драматич– ні сюжети, якими рясніють сторінки історії польсько– українських стосунків на Волині.

До речі, в той час у польському середовищі відбували– ся цікаві процеси, відгомін яких пролунає в публіцисти– ці В’ячеслава Липинського. Немало української старши– ни в різні часи стало польською шляхтою, відгородивши– ся від свого народу перефарбованими титулами й перей– шовши в іншу конфесію. Дехто повертався до нього у вирішальні моменти української історії, як, скажімо, полковник Михайло Кричевський, що став одним із най– ближчих сподвижників Богдана Хмельницького у його повстанні проти польського панування на українській землі, чи аріянець Юрій Немирич, однодумець і порад– ник Івана Виговського, ідейний натхненник Гадяцької унії й концепції Великого Князівства Руського (їм обом Липинський присвятив глибокі історичні розвідки); повернулися до нього і київські «громадівці» Володимир Антонович, Кость Михальчук, Тадей Рильський, Павлин Свєнціцький, яких шовіністи російської й польської мастей презирливо називали «хлопоманами»; вони вер– тали до свого первокореня, прагнучи повести за собою і багатьох інших. Ще навчаючись у київській гімназії, Липинський увійшов у середовище національно свідомої української молоді і відтоді назавжди відчув себе україн– цем польського походження. Ще в гімназії, не пориваю– чи жодних зв’язків із польським середовищем, він почав агітацію серед молоді сполонізованої української шлях– ти для повернення її до українського кореня. 1909 року відбувся нелегальний з’їзд «українців польської культу-

ри», на якому Липинський виступив з головною доповід– дю, що мала назву «Наше становище на Русі-Україні». Цей період біографії Липинського з глибоким аналізом мотиваційних моментів поглиблення його україноцен– тризму вичерпно проаналізував Іван Лисяк-Руд– ницький.

Заклики Липинського до поляків України не мали великого успіху. За ним пішли тільки одиниці. Він був безмежно сприкрений тим, що не зміг навернути в свою українську віру рідних братів і дружину, яка виховала їхню доньку полькою без виразної української лояльно– сті. В сім’ї запанувало холодне відчуження. Липин– ський, по суті, лишився глибоко самотнім поміж своїх єдинокровців. Так розкололася і родина польських гра– фів Шептицьких, у якій один із синів пішов в українство і став ієрархом Української греко-католицької церкви митрополитом Андреєм, а другий – генералом Війська Польського. Але у владики Андрея збереглися ніжні сто– сунки з любою і люблячою матір’ю. Липинський же став остаточно чужим серед своїх і – дуже часто – чужим поміж тих, кого назвав своїми. Цей мотив виразно зву– чить у романі Івана Корсака.

До речі, через кількадесят літ далекоглядний Андрей Шептицький, підсумовуючи політичну й історіософську діяльність Липинського (маючи передовсім на   увазі

«Листи до братів-хліборобів»), писав: «Ваше діло отстоїться, хоч справа, для якої Ви працювали ціле життя, може, далека від тріумфу – але Ви научили наших земляків правильно думати в політиці, очевидно не всіх, але многих з них, а поволі здорова політична гадка буде розширятися – як той Квас Євангелія, що заквашує три міри Муки. Тому не беріть до серця хам– ства українців деяких, а хоч би многих – Ваша гадка лишиться ясною нашій історії».

Він здобув блискучу освіту – студіював історію та агрономію в університетах Женеви й Кракова. Перші праці свої написав польською мовою, оскільки звертався передовсім до тих спольщених українців, чиї предки разом із Хмельницьким і Виговським боролися за само-

стійну Україну. «Ми повинні, – звертався до них Ли– пинський, – означити своє становище до українського народу, що пробуджується, бо пам’ятаймо, що «роз– куються незабаром заковані люде», що коли не сьогодні, то завтра вони питатимуть нас про наші діла. І спитають нас тоді: ви, що посіли такий великий шмат землі, ви, що жили цілі віки нашою працею і потом, що ви зробили для нас і для сієї нашої матері-землі? Що ж ми їм на се відпо– вімо? Що скажемо їм, коли вони заглянуть до історії своїх культурних інституцій, своїх «Просвіт», своїх видавництв, своїх наукових товариств і коли добачуть, що нема там шляхетських назвищ; коли побачать, що ті, котрі колись не хотіли дати землю селянинові, говорячи, що йому тільки «культура» потрібна, самі потім, задер– жавши землю в своїм посіданню, не дали зломаного шага для піднесення сієї культури!..»

Ці звернення таки мали помірний успіх – вже згадува– ний з’їзд громадян України польської культури (так вони себе називали) прийняв ухвалу: підтримувати українсь– кий національний рух й допомагати просвіті народу. Липинський розраховував на більше, однак мав усі підста– ви для оптимізму: початок є, і початок обнадійливий.

Під час поїздок за кордон Липинський чимало спіл– кується з українською політичною еміграцією й схиляє її до необхідності створити організацію, метою якої стане боротьба за самостійну Україну. Так народився «Союз визволення України», чиїм ідеологом, конструктором та духовним батьком був В’ячеслав Липинський. Це дуже важливий момент, про який ми або забуваємо, або й уза– галі не знаємо: «Липинський був переконаним самостій– ником ще в той час, коли ця ідея була чужа загалові національно свідомого українства, особливо на Наддніп– рянщині. Передбачаючи, що напруження міжнародних стосунків, помітне за тих років, може довести до війни, він уважав, що грядуча воєнна завірюха повинна бути використана для української  самостійницької акції» (І. Лисяк-Рудницький).

Перша світова війна одягла його у військовий мундир (така повинність резервового офіцера кінноти). Був на

прусському фронті, де під час розгрому російської армії Гінденбургом у мазурських озерах тяжко застудився й захворів на сухоти, які точили його впродовж усього життя. Опинившися в резервній кавалерійській частині у Полтаві, 1917 року формує з неї українську бойову оди– ницю, але Військовий Генеральний Секретаріат у Києві

«тої частини не затвердив і дозволу на формування ціло– го кінного полку з неї не дав: боявся того, що Липин– ський «з панів», і того, що він «самостійник» (М. Заба– ревський. «В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу». Аугсбург, 1946, с. 12).

Не було в нього порозуміння з урядовцями Централь– ної Ради, оскільки для соціал-демократів він теж лишав– ся «паном» і «поляком». Міг одержати шанс брати участь у політичному житті, записавшися до національ– них меншин (бувають же такі парадокси в історії!), але робити це вважав нижчим за свою гідність.

Навесні 1918 року, коли на чолі Української держави став гетьман Павло Скоропадський, В’ячеслав Липин– ський призначений послом України до Відня, де він, за спогадами сучасників, виявив високий дипломатичний хист. Але недовго судилося йому перебувати на цьому посту. З тяжким серцем спостерігаючи партійні кон– флікти й отаманську міжусобицю в Директорії, зрозу– мів: іде велика руйнівна робота, успіху справі України вона не принесе. Його терпіння скінчилося, коли він, приголомшений, почув про розстріл отамана Болбочана. Він подає влітку 1919-го у відставку.

Через рік разом із однодумцями засновує «Україн– ський Союз Хліборобів-Державників». Його програмова теза: «Лад і порядок в правовій, суверенній, незалежній національній Українській Державі, збудованій на основі міжкласового порозуміння хліборобів і робітників на українській  етнічній  території».  У  збірнику «Союзу»

«Хліборобська Україна» публікує свої головні праці й серед них – славнозвісні «Листи до братів-хліборобів», у яких пише про гіркі уроки української історії й можливі шляхи сконсолідування нації для створення власної дер– жави. На його переконання, речниками  визвольного

руху мають бути не лише, як це традиційно ведеться, інтелігенти, а передовсім організатори хліборобства, індустрії, військовики.

Автор книги не раз кидає на адресу своїх земляків різкі, а то й нищівні слова, дошкульно говорить про полі– тичну нездалість, про недержавність нашого громадян– ства. Його гнів викликаний любов’ю до України і жалем до українців, які ніяк не хочуть учитися на уроках істо– рії. Липинський сам зізнавався: «...викликані великим болем від сучасного гострого приступу нашої хронічної національної недуги, оці мої «Листи» не єсть матеріалом ані для виборчої агітації, ані потішаючою і заспокою– ючою лектурою для тих, що стратили віру в Україну. Вони призначені для тих, сильних своїм хотінням України, своєю вірою, волею та інтелігентністю, активних українських людей, які в момент сучасної страшної національної руїни мусять пізнати хворобу своєї нації. Пізнати – не на те, щоб безнадійно плакати, а щоб хворо– бу побороти і з збільшеним досвідом та умінням далі вели– ке українське діло робити».

Різко висловлювався він і про тодішній варіант укра– їнської демократії з представників УНР, де домінували соціалісти, і про руїнницькі інстинкти охлократії (вираз– но бачив її панування в російській історії). Дав Липин– ський і чітке визначення інтернаціонального революцій– ного соціалізму й диктатури пролетаріату, позначених неприхованим прагненням забезпечити безмежне пану– вання касти, яка жодною мірою не належить до проду– куючого пролетаріату, зате прагне розпоряджатися соціалізованою продукцією. Це, по суті, лише диктатура інтелігентських вождів політичних партій. І що темніша нація, що лінивіша вона, то більше вірить у чудодійність партійних «соціальних програм», як у здатність ворож– битів закликати на поле великий врожай. Цим пояснює він тодішній великий успіх есерівщини серед російських мас.

Аналізуючи наші біди й непорозуміння, Липинський часто здійснює розлогі екскурси в політичну історію Англії, Франції, Росії, Польщі та інших країн, знаходя-

чи спільне й відмінне в їхніх державних організмах, пояснюючи причини і наслідки історичних перипетій, що випадали на їхню долю. Це блискучі сторінки філосо– фії історії, що збагачують нас розумінням закономірно– стей поступу чи регресу суспільства.

У 1921 році у віденській українській газеті «Воля» з’явилася стаття Євгена Чикаленка «Де вихід?», в якій автор вважав, що єдиним порятунком для позбавлених державної дисципліни й несконсолідованих українців може бути запрошення якогось чужоземного принца,

«варяга» (натяк на «варязьку» легенду державності Русі) з його військовою гвардією і цілим державним апа– ратом (Чикаленко теж був прибічником монархії). У від– повідь на цю статтю Липинський написав цілий трактат під назвою «Покликання «Варягів» чи організація хлібо– робів?», де наголосив, що новітня «варязька» теорія – це вияв розпуки й зневіри, це філософія слабких. Якщо українці самі не схочуть і не зможуть побудувати свою державу, то ніякі варяги їм не допоможуть. Порятунок наш – тільки в наших руках. Ніхто з чужинців ніколи нікому не будував державу. Хіба що – безправний і слухняний васалітет.