Текст книги "Діти Яфета"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 13 страниц)

«Вважаю своїм обов’язком піддержати зо всіх сил акцію, яка відповідає почуттям і бажанням цілої української нації, не дивлячись на ріжниці між її політичними  партіями».

І тут закрутило у суперечках, замело та завіяло, як в суху переджнивну пору вихор раптом знімається: одні лякалися, що стане те визнанням Скоропадського єдиним легітимним репрезентантом народу українсь– кого, інші швиденько свої представлення у Женеву шкрябали. Мовляв, Скоропадський поміщик, і самі лише поміщики його настановили, а не весь народ, мовляв, німці силою його возвели, забувши, хто того німця кликав ще до нього, і взагалі змело гетьмана повстання загальнонаціональне. То ж він про федера– цію з москалями грамоту написав…

От тільки автори представлень мов очі позав’язува– ли та вуха позатулювали, коли Скоропадський пуб– лічно казав:

– Я стою за самостійну Україну, тому що лише ясно й чітко поставлене національне гасло може вря– тувати Україну від більшовицького поневолення; крім того, рішуче зневірившись у прагненні Росії всіх табо– рів до чесного вирішення українського питання, я вва– жаю, що, тільки стоячи на самостійному шляху, Україна і Великоросія зможуть встановити чесні бра– терські відносини… В той момент, коли Україна пере– буває в боротьбі за своє право на життя, не маючи ніз– відки підтримки, говорити про федерацію з Велико– росією, яка не існує і має значно менше шансів існува– ти в даний час як народ, що дійсно живе своїм жит– тям, своїм розумом і так далі, це означає підштовхува– ти свій рідний край до провалля…

А ще Скоропадському вельми хотілося якось утлу– мачити тим дипломатам лукавим, що не слід з його землі творити базарний товар для гешефту дрібного,

їм же самим буде зле, не слід шинкувати цілим наро– дом.  Зі  сторінок  доволі  тиражної  в  тих  краях

«Лозанської газети» пробував докричатися:

– Одначе я переконаний, що для майбутнього спо– кою Східної Європи у боротьбі з розкладовими тенден– ціями крайніх течій є тільки одна опора, один охорон– ний мур – це національне почуття. Україна, зоргані– зована в державу, базована на національному почутті, відповідно глибокому бажанню всього народу керува– тися самим собою, стане несокрушимою опорою того миру, який цілий світ тепер шукає…

Закружляло, замело в суперечках серед емігрант– ського товариства, в тому стовпові вихору крутилися і піщинки правди, і словесне сміття пліток чи вигадок, кружляв той вихор, аж очі сліпив.

Тільки плечима знизували дипломати в Лізі Націй: який же то народ, яка нація, в якій один – в ліс, інший – по дрова; та приповідка у кожній мові свій відповідник має, по-різному серед різного люду зву– чить, але сутність її однакова. То ще не народ, то гурт лише або натовп, хай і сорокамільйонний. Навіть представникам від ЗУНРу більшого досягти від над– дніпрянців вдалося, таки визнала Ліга Націй, що Галичина під займанщиною військовою польською перебуває. Щоправда, вже потім Рада послів і того визнання позбавить, а Ліга Націй незнане в історії людства лихо – український голодомор – сором’яз– ливо чомусь, на свою ганьбу, потаємно розглядати візьметься…

А Липинський почувався по тому, мов ліками пере– дозував і об’ївся тими пігулками: гіркота нестерпна й все довкола, світ всенький жовтим постав. Милий Боже, думалося В’ячеславу Казимировичу, зглянься над людом цим дивним, тож істинні діти Яфета, вони ж справді до вищого тягнуться, аніж власного шлунка

тваринні якісь забаганки слухають, вони справді про добро мріють на тій землі, де закопана їхня пуповина.

Отець Небесний, Творець-Вседержитель, поможи їм хоч колись спам’ятатися…

25

Сивий серпанок туману-дощу плив поволі за вікон– цем мансарди, чутно було, як  бляшаним дахом  лопо– тять великі краплини і з шумом збігають униз, крізь

той серпанок хіба смутно проглядаються барвисті пря– мокутники червневих полів та городів, а вдалині рідку– ватий лісок зеленіє на горбиках. Олександр Скоропис із дружиною Вікторією вперто вирішили перечекати негоду і ще побродити ліском-переліском – вчора знайшли десяток суниць і аж однісіньку сироїжку.

Настрій в Олександра Філаретовича був так само кислий, як за вікном погода. Він одержав сердитого листа від тестя, Євгена Чикаленка. Тесть добряче нам’яв-таки боки, висварив і його, і Липинського. Попри нелукаву натуру старого, здатність на словах викласти те, що на думці, не приховавши за пазухою й крихти іншого, Скоропис не міг з ним погодитися. Йшлося про цілковито різне бачення постаті Скоро– падського.

«Ви пишете, що ще зрозуміли б нас, коли б ішли з Вишиваним. Ми не лише про це думали, але, як Ви з газет знаєте, добилися навіть можливого об’єднання обох цих позитивних чинників, наскільки це можливо на теперішні, безнадійно сумні з політичного погляду, часи. Сливе все, що Ви про гетьмана в цім листі напи– сали, зовсім не відповідає дійсності. Слово «дегене– рат», яке і Ви вживаєте, чув я не раз ще у Києві. Тоді,

коли він був перепрацьований, затурканий і нашими, і німцями, і москалями, з тягарем моральної відпові– дальності за неморальний спосіб одержання влади – цей первородний гріх гетьманату, тоді я не знав, як поставитися до цього твердження. На щастя, тепер, коли я мав змогу кілька тижнів сливе зустрічатися з ним, обговорювати самі різнорідні справи як теперіш– ні, так і гріхи його гетьманування, які він сам тепер бачить, з яких деякі бачив він і тоді вже, – на щастя, кажу, можу Вас запевнити, що це абсолютно морально і розумово здорова людина, без сильної волі, щоправ– да, але наскрізь чесна й порядна, з державним розу– мом далеко ширшим, ніж, скажімо, партія соціалі– стів-федералістів…»

Олександр Філаретович написав «людина, без силь– ної волі, щоправда, але наскрізь чесна й порядна» і завагався. А чи сповна має він тут рацію? В порядно– сті Павла Петровича ніхто не сумнівається, а от щодо волі… Справді, Скоропадський інколи довгенько-таки запрягає, метушню не вельми шанує, не має звички зверхньо розмовляти, властивим йому, видавалося б, генеральським тоном. Однак як набіжить критична мить, діє доволі рішуче. Хіба забув ти, Скорописе, як десять міністрів його кабінету подали Скоропадському записку, де серед інших «федералістичних» викрута– сів зажадали, щоби російська мова була державною нарівні з українською? І що вчинив тоді гетьман, який українською сам ще толком не володів? Скоропад– ський негайно відправив весь кабінет у відставку, ввів до уряду семеро визначних українських діячів, і цей кабінет на  першому засіданні не  тільки  відхилив

«двоязичіє», а й ухвалив кардинальний для України закон про автокефалію церкви.

Вікторія спустилася вниз порати обід і вже вдруге гукала чоловіка до столу, але йому не хотілося відри-

ватися від листа, він мав сповна викласти всі незгоди з людиною, яку поважав не лише як тестя.

«Ще Ви дивуєтеся, як ми, Липинський і я, «люди, яких вважаю за розумних та чесних, встряєте в справу з таким заплямованим чоловіком, як Скоропадський». Коли Ви нас справді вважаєте за розумних і чесних, то не дивуйтеся, а зробіть такий висновок, який з Вашого признання виходить: що ми на дурне і нечесне не піде– мо; що нам наш розум і наша честь наказують іти з дер– жавно будівничим Скоропадським, хоч на нього тюкають всі наші щирі українці, бо в цім ми бачимо порятунок нашої державності і, навпаки, не бачимо його ніде інде. Якщо Ви бачите – чому Ви нам очей не розкриєте?»

Олександр Філаретович на якусь мить відклав ручку: напевне, останні рядки викреслити слід, надто круто для зятя, зрештою, навіть як до уваги не брати родинні стосунки, то однаково якимось докором зву– чить те людині, яка на такий докір зовсім не заслуго– вує. Але ні, він не викреслюватиме нічого, надто вели– ка і непідробна повага до Євгена Харлампійовича виробилася впродовж років: попри несхожість вдач, щось вловлював Олександр Філаретович спільне у Чикаленка з Липинським, чимось подібними один до одного були, так обоє й не навчилися упівсили за спра– ву братися чи ділити на частки себе між справою та всім іншим, житейським і cум’ятливим, що від діла хіба відволікає.

Укотре пропустив Скоропис прохання дружини йти до столу, вже й сердитися вона починала, бо вихолону– ти страва може: нащо ж тоді клопоталася. Він мав дописати листа на одному подихові, перерва розм’як– шить, не все з думки сповна на папір ляже – десь малодушність, чого доброго, напливе…

А ще мав застерегти він Євгена Харлампійовича від злих нашептів та наговорів, якими емігрантське сере– довище так насичене, як вологою повітря отам за ман– сардним віконцем, уберегти від пліток, чуток і пересу– дів – чоловік бо через здоров’я не завжди має змогу варитися у закіптюженому та обсмаленому політично– му казанку. Бо чого тільки Скорописові не доводилося чувати, навіть несусвітнє таке.

Я задушив би власними руками Скоропадсько– го, – цілковито щиро зізнавався знайомий, якого байдужим до їхньої справи ніяк не назвеш.

А то ж за які провини?

За розстріли та шибениці для українців.

Чи ж то за його наказом?

Атож, певні люди казали…

Коли ж Олександр Філаретович просив назвати хоча б один достеменний факт, то наводили різні каральні експедиції. Насправді ж, як неважко було з’ясувати, йшлося про каральні діла німців чи моска– лів, які охоче на гетьманців списувалися. І Болбочана не Скоропадський до страти судив, а сталося те з мов– чазної згоди Симона Петлюри…

До столу Скоропис добрався тільки опісля догани вельми суворої його Вікторії, але все ж на папір поклав останні слова:

«Я не думаю, щоб Ви на мене за цього листа серди– лися... Тут же одверто написане те, що думаю у відпо– відь на Ваш такий же одвертий лист. Їхатиму нонче у Німеччину. По дорозі туди або звідти конче вступлю до Вас; бо на поїздку нас обох справді з грошима скрут– но. Щиро Ваш Олександр».

…Як задощило, вмить замурзалося все до видно– краю, так і прояснилося небо раптово, заясніло, мов хустиною  хто по запотілому  склу тернув,  –  Олек-

сандр з Вікторією ще до вечора назбирали піввідра сироїжок, що навперейми розкривали до сонця свої капелюшки. І то було в метушні розтерзаного і роз– шматованого емігрантського життя такою рідкісною втіхою...

26

Задощило знову, вплелася сіра негода, кисла осінь у німецькому містечку Райхенау ще нуднішою видава– лася Липинському, аніж у далеких Затурцях – в таку

пору хворість його молоділа. Він почав писати листа Дмитрові Донцову напівлежачи, бо несила було навіть звестися, а писати, не відкладаючи, мусив: і так затри– мався з відповіддю на його попередній лист, просив дарувати йому, тож вибачатися ще раз зовсім не випа– дало.

Поклавши кілька перших рядків на папір, В’яче– слав Казимирович на мить зупинився. Звиклий до чіт– ких формулювань, він мав насамперед подумки окрес– лити речення. Якийсь час просто дивився у вікно, де по шибках ліниво спливали дощові краплини і де, вітром занесений, до скла притулився жовтий кленовий листок, мов просився у дім від сирої нудної мряки; великий такий, лапатий, з чорними цятками поміж прожилок, листок той дивом хіба на шибці тримався. Липинському в листі не хотілося просто відбутися чем– ністю чи напустити отої осінньої, як за вікном, мряки літературної, продумати аргументи він мав конче, бо не медом намащені будуть слова, а незгода гірка в них звучатиме; мусив відверто сказати:

«Прикро мені, що нам з Вами, мовляв, не по полі– тичній дорозі і ще прикріщі Ваші думки про одного з

наших співробітників. Скажу Вам щиро: якби з того гуртка нашого, довоєнних українських самостійників європейського складу, було менше «привати» – спра– ва Українська сьогодня б не пропадала… Нездатність до витворення власної організованої аристократії, брак у кандидатів до неї аристократичного духа, який єсть перш за все духом сили і любови – ось проклят– тя України. У всякому разі, я як завжди бороню Вас, так само буду боронить і Скорописа, бо вважаю, що помимо всіх глибинних різниць між вами, по суті і Ви, і він в європейському розумінню того слова – Патріоти…»

Чого ж воно так, думав Липинський, чого ж в еміг– рації нашій осіння сира незгода як вплуталася, то й досі нема просвітку; всі вони, або майже всі, є дітьми Яфета, порядні і нелукаві, чом доводиться Скорописа– Йолтуховського боронити від Донцова Дмитра, а Донцова од такого ж інтелігентного Скорописа? Всі ж бо покинули статки, маєтки, чи заробітки, чи стан сус– пільний поважний, покинули сім’ї, стиснувши серце, нерідко під загрозами грізними, і не в пошуках яко– гось примарного золотого руна чи інших скарбів поки– нули, подалися з землі своєї або викинуті зі зневагою були з неї щенятами; чом воно так? Може, тому що за незнаними досі законами в кожного одночасно тече кров і Яфета, і Хама, просто питання в відсотках, хто– зна, може те дослідять колись велемудрі вчені…

Він напише-таки давно задуману працю про Яфета і Хама, про обох цих кревних синів на його землі, на якій вигодувалися і зростали. Він чесно напише, як непросто долати та впокорювати розбурхану і розхрис– тану хамську стихію, як у собі помогти Яфетові:

«Хамство це мусить пізнати без страху, до самого коріння, кожний не трус, не позер, не фразер; кож– ний, хто любить Україну. Пізнати не на те, щоб над

Україною по-хамськи насміхатись, а щоб її любовю синівською з пониження піднести, перемігши хамство кругом себе і перш за все в собі».

Таке вже життя повелося в Липинського, що мусив частенько спілкуватися з лікарями та час до часу ана– лізи крові здавати. Якось попросився було глянути під мікроскопом, яка ж у нього та кров – клітини рослин не раз, і не два в мікроскопічному збільшенні бачив, як вчився агрономії у Кракові, а от крові якось не доводилося досі. Він без пояснень, звісно, спершу не знав, як дрібнюсінькі ті тільця відрізняти, інше ж на думку спало. Малесенькі часточки, ті тільця дрібню– сінькі, які понесуть по судинах поживу і кисень, під скельцем мікроскопа штовхалися хаотично і безтол– ково. Отже, з них ніякого зиску тілу, мимовільно подумалося, як не буде якоїсь сили, не буде чогось, що стисне у струмінь їх та направить до цілі, Творцем і природою предковічною писаної, – в кроля чи люди– ни, птахи чи жаби – а робить те діло серце, двигунчик невтомний.

Так і тут, в еміграції, всі вони лише дрібні кров’яні тільця, що спиняться поступово, затихнуть і висох– нуть, як оті, що під мікроскопічним скельцем, коли не буде кому їх стиснути в струмінь.

Доки вагання тривали, було одне, а як зійшлися на постаті Павла Скоропадського, на його гетьманській персоніфікації, то всі сумніви і балачки мали лиши– тись десь там за спиною.

У Румунію, в Бухарест, Андрієві Білопольському несла пошта слова В’ячеслава Казимировича:

«Не зневірюйтеся першими невдачами і конче постарайтеся закласти місцеву хліборобську органі– зацію. На мою думку, мусить вона бути автономна, як наш Союз Варшавський, важно тільки, щоби визнава-

ли і надалі авторитет Павла Петровича та готувались до майбутнього зїзду в зимі хліборобських органі– зацій».

Науковий львівський щоквартальник «Богосло– вія» звернувся до В’ячеслава Казимировича з прохан– ням участі в ювілейній книзі, присвяченій митропо– литові Андрею Шептицькому. Липинський не мав серця відмовити, але й участь взяти не було змоги: пошана моя, відповідав, до митрополита не дозволяє мені виконати свою працю наспіх і зле. А виконати її добре не можна, бо тут, на чужині, бракує потрібних для праці джерел, та й нездужає він якраз тяжко. Але ґрунтовний лист цілковито відповідав науковій солід– ній розвідці. Дві постаті В’ячеслав Казимирович поряд поставив:

«Власне з таких найглибших і найміцніших істо– ричних підкладів нації виросли: і найвидатніший представник нашої Влади духовної – Церковної, і найвидатніший представник нашої Влади світської – Державної. Тому, незважаючи на всі ріжниці, які від– било на них наше вікове розшарпання Української Землі, обидва вони – і нащадок галицьких бояр та митрополитів, Андрей Шептицький, і нащадок козацьких гетьманів, Павло Скоропадський – дійш– ли в своїй природній еволюції до творення реальної Української Держави, йдучи до неї двома споконвіч– ними шляхами: шляхом Церкви і шляхом Меча…»

У Торонто головному обозному Січової організації Канади Володимирові Босому через океанські хвилі долітали слова В’ячеслава Казимировича:

– Всі ми об’єднуємось біля персоніфікуючої нашу державну ідею особи гетьмана Павла Скоропадського і біля його Роду, і всі ми підлягаєм йому через безпо– середні наші влади тих організацій, до яких нале– жимо.

27

Від  Чикаленка  не  сховалася  втома  на  зятевому обличчі: посіріле якесь воно, навіть з відтінком жов– тизни,  мов  аркуш  газетного  паперу,  що  пролежав кілька днів на підвіконні під прямим сонячним проме-

нем. Олександр Філаретович заїхав в Карлсбад прові– дати тестя – власне, заїхав попутно, бо прямував на Берлін, аби здобути там гроші для В’ячеслава Липинського.

Лікарі посилають В’ячеслава Казимировича у Швейцарію, – оповідав мету подорожі Скоропис, – кажуть, що він довго не видержить, коли не виїде туди.

Шкода мені дуже цього чоловіка, – розумів кло– поти зятя Євген Харлампійович. – Як там не було б, але то один з найцінніших наших робітників.

Про нехитре здоров’я В’ячеслава Казимировича ще раніше розказувала дочка Вікторія, коли мова зайшла про другий випуск «Хліборобської України»:

То досить велика книжка, і є в ній багато солід– них статей. Особливо, кажуть, гарна стаття Липин– ського. На жаль, він дуже некріпкий: оце недавно про– лежав знов майже місяць з температурою тридцять дев’ять з лишнім; якийсь грип, мовлять, а я думаю, що у нього також легені хворі, а од легенів вже ослабло страшно і серце. Треба спокій, а він дуже працює, боїться, що умре з голоду, бо грошей за душею ніяких не має. А мусить слать ще жінці й дитині в Галичину – і ті нічого не мають. Тут ще й на «Хлібороба» треба: друк тепер коштує страшенно, ось тому так довго аль– манах не виходить, що все бракує грошей, а позичить ніде.

Чикаленко не раз у думці сердився і на зятя, і на Липинського, і на всю їхню затію зі Скоропадським.

Євгена Харлампійовича переконують, що Скоропад– ський є людиною надзвичайно сміливою, рисковитою і тепер це вже зовсім не та невиразна постать, що була 1918 року – він набрався досвіду, став свідомим укра– їнським націоналістом та самостійником, розвився політично взагалі…

Ну як же ці милі й самовіддані люди не втямлять, гадав Чикаленко, що монархії не на часі, хай і в формі для наших земель традиційного гетьманату, монархії та імперії всюди падають, як струхлявілі й зогнилі дуби, люд обирає тепер якийсь демократичніший путівник… А Липинський всієї моці до того ж докла– дає, аби теоретичну, якусь ідеологічну підвалину під задумку ту непевну підкласти. «Як можна в сей час, – писав у щоденнику обурений Чикаленко, навіть не обурений, а такий роздратований і злий, аж між рукою та сторінкою щоденника, видавалося, іскри сердиті проскакували, – коли людство стремиться до визволення, виходити на світ Божий з ідеєю монархіз– му, автократизму і т. д. Я розумію, що можна говори– ти про часову диктатуру, бо тепер на Україні ні парла– ментаризм, ні радянські форми не зможуть привести до порядку розбурхане море, втихомирити отих звірів ненажерії. Для них дійсно треба якогось «усмирите– ля», але возводити се в систему, проголошувати прин– цип «единовластия» в часи, коли валяться трони, коли людство отим єдиновластієм доведене до розва– лу, до повної руїни, шукає нових форм, які б врятува– ли його, повернули до норми життя, заснованого на справедливості, на знищенні визискування одними – других. Не розумію! Не розумію особливо тому, що ці ідеї виходять від людей, яких я вважав здатними до державного творчества».

З іншого ж боку, наше населення так змучилося, гортав думки Євген Харлампійович, так втомилося від

безладдя, анархії та большевицького раю, що радісно стрічатиме і Скоропадського, який вже раз довів, що він здатен створити державу, в якій запанують спокій, лад і можливість жити й працювати; а коли й трапля– лися надужиття (каральні експедиції тощо), то дуже вони були гуманними порівняно з большевицькими, бо тоді не розстрілювали, тільки шомполами били, та й то наперекір Скоропадському…

Зрештою, вишукуючи сьогодні кошти для хворого, людяно чинить зять ще й тому, думав Євген Харлам– пійович, що колись самому Скорописові і дочці Вікторії в лиху пору неабияк Липинський у поміч став. Як вибралися вони з того жаху на своїй землі до Відня, то негадано занедужав серйозно Олександр Філаретович та надовго зліг. А вибралися вони хіба з благенькими чемоданчиками і без ніяких запасів.

Липинський нам дуже багато поміг, – оповідала згодом Вікторія. – Ходив часто до хворого Олександра Філаретовича, виробив там документи, виплатив гроші…

Пам’яталося Чикаленкові зізнання самого Липин– ського про перепони й пороги в такому многотрудному в їхньому становищі видавничому ділі:

Нашу невеличку літературу видаємо власними коштами, то все тяжче долається, бо належимо до тих, які на революції не заробляли, а все, що мали, стратили. Така ось доля чистісінького поміщика, до того ж потомственного, В’ячеслава Липинського, як, зреш– тою, і його, Чикаленка, багатія-буржуя з далеких та завше милих, незабутніх ніколи його Перешор… Та й Скоропадський до схожих буржуїв належить: як став гетьманом, то запропонували йому в Маріїнський па– лац переїхати. Відмовився він одразу, не хочу, казав, як Керенський, у час людської біди чорної в палацах жити. Мешкав в одному будинку зі штабом та охоро-

ною, дочкам дали тісну кімнатку під дахом, а синові малому Данилові взагалі місця забракло, то у ванній кімнаті спав. Зараз же гетьманша професійно шиє, господарюють усі, город тримають, свиней, курей і навіть козу. А тим часом члени Директорії порозкра– дали своїм партіям, як оповідали Євгенові Харлам– пійовичу обізнані люди, по десятку мільйонів, а коли розбігалися після катастрофи, то кожний з них повіз із собою по мільйончику. Виправдовувалися тим, що ці гроші їм дала партія за витрачену енергію і нерви під час будування Української держави.

У щоденнику Чикаленка залишиться про це кілька рядків, таких суголосних рядкам Липинського про Хама і Яфета:

«Хамська вдача зосталась вірною собі, і ці добродії живуть тепер розкішно скрізь по заграницях, дивуючи всіх розкиданням грошей, і скандалізують Україну. В Бухаресті, кажуть, кокотки заявили місії претензію, що українські високопоставлені гості розплатилися з ними гривнями, яких ніхто не приймає, і в такий спосіб обманули їх…»

28

Наче стрілка  на годиннику раптово здригнулася, стрибнула й завмерла на поділці наміченій – Липин– ський відчув, що далі не буде вже відкладати давним– давно задуману працю «Хам і Яфет».

А в підзаголовок він поставить: «З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1918 р.».

З димом пустило хамство його Русалівські Чагари, з димом пішли недописані історичні праці та бібліоте– ка, а в могилу загнало воно щирого приятеля селяни– на  Левка Зануду. Для  В’ячеслава Казимировича

навіть не принципово було знати ім’я убивці, та й де його знайти тоді, на палаючій від краю до краю землі, ім’я те і так пізнаване, однаково звучить з сивих пра– давніх часів – Хамом кличуть його.

Щоправда, через низку десятиліть прізвище вбивці Левка таки відкрилося і зізнався нарешті він особи– сто – Григорій Вельбівець. Мов караючи, доля не до– зволила йому створити сім’ю, він ходив по людях, перебиваючись випадковими підробітками. Одного разу, напившись до поросячого стану, не стримався і сам завів мову:

А от і не знаєте, хто вбив насправді Левка Зануду… Певне, кожній людині, яка вік прожила, хочеться інколи пригадати найбільш значуще в тих літах за спиною. Григорій Вельбівець теж не був винятком, він у пам’яті п’яній шукав похапцем, чим похвалитися може, але все ніяк не міг щось значуще знайти; в тому минулому, мов у порожній коморі залишеної господа– рями домівки, яку й миші давно покинули, анічогі– сінько забачити у пітьмі не вдавалося; врешті від випитого його розчервонілі очі сяйнули радісно, і

Григорій видав урочисто:

А то я прикінчив Левка!

І взявся на мигах показувати, як Левкові відрубу– вав тоді голову.

Липинський писатиме про Хама українського, чому спроба сотворити державу та стати нацією скінчилась руїною, як і всі попередні, упродовж тисячі літ…

«Хамство є скрізь, – писав швидко, не відриваючи пера від паперу В’ячеслав Казимирович. – Це правда. Скрізь єсть «гін» до виділювання себе із своєї громади, до непослуху їй, до насмішки над її авторитетами. Але скрізь поруч цієї сили відосередкової, руйнуючої, єсть сила доосередкова, здержуюча. І власне оця друга сила перемагає завжди в тих людських громадах, що стають окремими націями, державами.

Прикметою українських людей єсть не само хам– ство, а ніким і нічим необуздане хамство. В громадах державних Ной, поруч Хама, має завжди ще й другого сина: Яфета. Хам батьком погорджує, Яфет любить батька. І будуючою силою своєї любови він перемагає руйнуючу силу хамової злоби. Бо Хам шанує тільки силу. До піддержаного яфетовою силою батька він перший прибігає просити ріжних милостей…»

Окремі рядки В’ячеслав Казимирович писав через силу, спиняючись та вагаючись, але не написати він просто не міг – якщо хотів сам перед собою не лукави– ти і не брехати.

«Повстання Пушкаря завалило українотворче діло Богдана Хмельницького. Повстання отаманів під фір– мою «Петлюра—Винниченко» завалило українотвор– че діло Гетьманства 1918 р. І як в першім так і в другім випадку – так вчора як від віків – переможці, обдер– ши Україну в Законности, Маєстатичности, Загаль– ности, перерізали зараз же на другий день самі себе і щезли в рабстві…»

А ще Липинському було важко й непросто писати такі рядки, бо він розділяв Винниченка-людину від Винниченка – політичного діяча та Петлюру-людину від Петлюри-політика; Винниченкові навіть матеріа– ли надсилав із Кракова для його майбутньої книги. І морально підтримував Володимира Кириловича, коли той вагався та просив поради. «І не зражуйтесь першими труднощами, – писав далекого 1912 року В’ячеслав Казимирович Винниченкові. – З сучасних українських письменників історичну повість часів Хмельнищини можете написати тільки і виключно Ви. Це ж часи великих діл: людей-титанів. Треба мати самому почуття сили, щоб тодішніх людей, а не мане– кенів, як досі бувало у нас, змалювати і в творі художньому воскресити».

Того дня В’ячеслав Казимирович навіть не зміг дописати сторінку: він тільки скоса й невдоволено зиркнув на неї, мов на ворога несподіваного.

І чого ж воно так, думав Липинський, чом ці добрі й порядні люди, що життям ризикують не для вигоди, не для шкурної ницої цілі, високоосвічені й настирні, чом не можуть ці люди мову спільну знайти?

Далі писатиме він уже швидко, писатиме про те, як буде безмірно важко силу Яфетову в Україні сотвори– ти, силу, не об’єднану ненавистю до чогось поза собою, як об’єднані нею фашисти чи комуністи; вона не може об’єднатися ненавистю до свого брата Хама, бо Хама має виховати, а не вбивати…

А ще В’ячеслав Казимирович не зможе обійти тут роль гетьмана.

«Перший раз в історії України Владу Українську проголошено під проводом батьків, а не синів: під про– водом консервативного – старшого, а не революційно– го – молодшого класу.

Перший раз в історії України джерело Влади виве– дено з традиції, а не з бунту…

Перший раз в історії України знайшовся представ– ник старшої батьківської верстви, що, не підлизую– чись до хамства і не кланяючись йому на всі чотири сторони, зважився взяти на себе страшний тягар Верховної Української Влади.

Перший раз в історії України в творцях її дальшого життя проявилась свідомість Землі, а не Орди…»

29

Ще взимку, як затріщить мороз, а повітря сухе, аж видзвонює, Липинському легше велося в Берліні – тут більше року В’ячеслав Казимирович працював в Українському  науковому  інституті.  Але  не  мав  чим

дихати він у літню спеку, як розпече шпарке сонце міські каменюки, та ще своє додадуть авто, попухкую– чи синім їдким димком. Ускладнення особливі насту– пали восени, як зарядить тижнями мжичка і так само давитиме тижнями біль у грудях. Його тамував щомо– ці, аби не помітив того ніхто, бо якнайменше хотілося, аби його шкодували – у тих жалях якесь підспудне приниження чулось йому нерідко. І Липинський мусив знову їхати в Австрію, де гірське повітря тріш– ки умиротворювало та гасило біль.

Тим часом організації хліборобів-державників роз– тікалися по світах, народ долучався в їхні лави зде– більшого освічений і кожен щось своє додавав у полі– тологічному, економічному чи правовому баченні, а відомо ж: де два юристи, там три думки.

Спершу Сергій Шемет, який все ближче сходився з Павлом Скоропадським, міг дозволити кинути собі іронічне:

То нічого, що ми зростом різні вдалися… Небавом усіх гетьманців іменем гетьмана вирівняють по Липин– ському.

І знову В’ячеслава Казимировича терзали сумніви та вагання: а чи має він рацію, коли вважає, що без ясної державної ідеї і без залізної дисципліни вони нікому й ні на що не потрібні? З одного боку, не вартує вибудовувати казарму із вчерствілих постулатів, які рано чи пізно втратять колишню силу, а з іншого, рух їхній не має розпливатись, як у господині-невдахи роз– пливається тісто, і тоді не буде запашного у неї коро– ваю, хіба плаский, кислий та прісний пляцок.

Первородним гріхом українців, – не втомлював– ся казати колегам, – єсть ідейний хаос у політиці та брак організаційної дисципліни.

Зрештою, думав В’ячеслав Казимирович, не він щойно оце відкрив американський континент, вдум-

ливі та спостережливі люди задовго до нього помічали подібне й описали в трохи алегоричній, проте цілком прозорій формі. Як живі поставали перед Липинським образи Дон Кіхота і Санчо Панси – і Дон Кіхот укра– їнський видавався йому зовсім безсилим супроти зне– віри, кращезнайства та бунту Санчо Панси тутешньо– го. Той моральний, безкраїй, дикий і неосвоєний український бунтівний «степ духовний» ще вимагає плугів та борін, інших знарядь окультурення просить, інакше буде страшніший він, ніж за часів Тугайбея, коли виколювали очі, обрізували вуха, саджали на палю і тішились, як людина конала…

Надто багато посіялося бур’яну, мов на кілька років не ораному полі, і вітер далі розносив лихе те насіння, з якого вочевидь зростали нові «народні вожді», «дик– татори» й «українські Наполеони». І то теж був показ– ник безмежного українського хаосу, який мусив втя– мити врешті, наскільки сильною та зорганізованою має стати державотворча потуга…