Текст книги "Діти Яфета"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

У цій шпаркій суперечці мала вигартуватися істи– на, як у доброго коваля гартується залізо – зле, як недогріти метал на вогні, але недобре, коли перегріти, бо вийде той виріб зовсім м’яким і до діла ніяк непо– трібним. Андрія Білопольського, колишнього члена Української Центральної Ради, який в Бухаресті засновував союз хліборобів, Липинський ознайомлю– вав з перебігом подій:

– До мене приїздив Євген Харлампійович Чика– ленко намовляти нас до спільної акції з Василем Ви– шиваним, який тепер таку ширшу акцію задумує і в яку Євген Харлампович вірить. Я йому відповів, що ми не можемо про цю справу балакати доти, доки Василь згідно з даним словом, не помириться з Пав– лом Петровичем і не поведе свої акції в порозумінні й контакті з ним.

Вельми непрості суперечки нуртували, пінилися і шуміли тоді поміж хліборобів-державників, те було рікою у весняну повінь, де стрімко котилися, зблис– куючи на сонці гребенями хвиль, бунтівні води, але вирувало все і кипіло суворо поміж двох берегів: або особу гетьмана персоніфікувати, як знову постане Українська держава, на площі Святої Софії, під дзво– нів віковічних урочистий передзвін; або зійтися на постаті гетьмана зараз, аби не нищив на корені справу розбрат.

Зійшлися на думці спільній нарешті, бо привид роз– брату не чекав навіть ночі, розгулював собі без страху вже серед білого дня… Зійшлися на постаті Скоропад– ського. Ще, правда, хтось заїкнувся: та він же зрікав– ся, є власноручно підписаний документ. Ні, твердили правники, він зрікся конкретної влади у певний час, через повстання, та ніде не написано, що зрікався гетьманства, що зрікся древнього роду свого гетьман– ського.

То була вже третя пропозиція Павлові Петровичу Скоропадському. По другій він справді зрікся посади, про першу, і то настійну йому пропозицію, знало вель– ми мало, навіть серед найближчих людей.

…Святкували двохсотліття Полтавської битви. Бучно так святкували, силячись витворити з Полтави

«город русской славы и русского оружия». Гримлять на могилах оркестри, імператор Микола ІІ, великий

князь Михаїл Олександрович, Фредерікс, Сухом– линов, Столипін, принц Ольденбурзький любуються почесним караулом у Ставці під містом. І тут комусь з царедворців стукнула в голову думка, що є добрий шанс удостоїтися високого благовоління: вірнопідда– ним малоросам зробити істинно царський дарунок – присвоїти спадкоємцеві древнього роду титул гетьма– на. Як не перебирали, а кращого, аніж полковник Павло Скоропадський, віднайти не змогли – флігель– ад’ютант імператора, бойовий офіцер, що зажив слави в минулу війну.

Ні, – тільки й сказав на пропозицію Скоропад– ський.

Як? Як сміє він відмовлятися від такої імператорсь– кої честі? Чи розуміє він, що ставить на кін свою кар’єру, своє майбуття?

Ні, – повторив Скоропадський, стиснувши зуби. Флігель-ад’ютант Павло Скоропадський супрово– джував, звісно, скрізь імператора, а від його, тренова– ного на війні, уважного ока багато чого не могло при– ховатися. Шпалери військ по вулицях та дорогах скрізь були завчасно вишикувані, аби, крий Боже, хтось не наблизився до царя. «Союз русского народа» і

«казацкие» полки оточили місто, поїзди з Полтави не відбували й не приїздили, на вулиці, розташовані біля місця святкування, нікого не допускали, чимало їх дро– том колючим обгородили – то не приїхав господар землі, то прибув переляканий і сторожкий окупант.

Ні, утвердився в думці тоді Скоропадський, він бойовий офіцер, не раз смерті дивився в приплющені очі і ще, як треба буде, не злякається глянути, але лялькою оперетковою та блазнем його не зробить ніхто.

Тож довго з ним провадили перемовини хлібороби– державники, довго не мали відповіді, довго важив і

зважував усе в душі Павло Петрович, доки дістали згоду однодумці Липинського.

21

Кахкав ситою качкою паровоз, пускав угору довгу цівку білої пари, рушаючи з віденського вокзалу, на прощання махали руками услід потягу ті, хто на перо– ні проводжав пасажирів, роз’їхалися учасники уста-

новчого зібрання хліборобів-державників, і Липинсь– кий найняв візника, вертався у враз спорожніле своє помешкання. Але не було у В’ячеслава Казимировича відчуття того полегшення, що звичне після справи доконаної, навпаки, клопітливі думки голову обсіда– ли, як наприкінці травня дрібна мошкара у мокру погоду обсідає худобину чи людину в рідних його Затурцях…

Можна ще підписати хоч п’ять засадничих і вельми правильних документів, сотворити кілька союзів або спілок, але все лишиться мертвим, зжовтілим від часу папером, як не буде твердого шляху, що ним той союз чи спілка рухатися має, як не буде твердої теорії. Такої твердої, як бруківка ота, якою стугонять під ним колеса найнятого візниці, – покладена бозна– коли, та бруківка століттями тепер людям слугує.

Так, В’ячеславе, тобі вже не треба, звісно, починати з чистого аркуша, який перед собою поклав і ото міз– куєш про заглавні рядки на ньому. Насамперед потріб– но заснувати видання, хай воно на перших порах ще не стане періодичним, прийдуть колись же ліпші ча– си, налагодиться регулярний вихід; навіть назву його обговорили й узгодили – «Хліборобська Україна». Ти видрукуєш у тому виданні свої «Листи до братів-хлібо– робів»,  он  стос чималенький написаного на  столі

лежить, і той стос щодня підростає. З пережитого, збо– леного і вимученого за останні роки ти дійшов для себе безперечного висновку, що бідою найбільшою і най– скулкішою став брак чіткої теорії побудови держави: один з даху волає почати будову, другий кличе сто– лярку найперше стругати, а третій ніяк не зважиться, чим той дім критимуть… Через брак того креслення, бодай начерку первісного, і чвари поміж теслів та мулярів безперестанні йшли і діло на підвалинах ще губили.

А як вже писав свої «Листи до братів-хліборобів», то принесла пошта від Андрія Жука привітання з юві– леєм, трішки гірким ювілеєм, трішки ностальгічно щемливим: то ж бо десятиліття збігло від таємної наради у Львові українських емігрантів і галицьких діячів. Як давно те було, коли ти запропонував створи– ти Український інформаційний комітет, почати видання «Вільної України», готувати меморандум для підвалин Спілки визволення України. Інформаційний комітет запрацює, жилавим вродиться, з виданням, на жаль, щастя не мали, а Спілка визволення в плоті й крові постане лише років через три.

То не десяток літ, то життя цілісіньке промайнуло, де за спиною війна світова, заметілі на розбурханій колотнечею революційною твоїй землі, життя непро– сте дипломата. Все відкинувши, взявся відписувати давньому приятелеві.

«9. ІІІ. 1921

Райхенав

Любий мій Товаришу!

Дуже сердечно дякую Вам за Ваші привітання з нагоди нашого десятилітнього ювілею. Ваша картка глибоко мене зворушила і разом навіяла сумні думки. Хто сьогодні біль– ше знає на Україні про цей наш ювілей, який все ж таки має деяке значіння для історії нашої політичної думки і нашої культури? – Жук, Липинський і хіба Бог, якому   колись

розкажемо про те, як повинна була бути збудована і як дійс– но будувалась Українська Держава. І де сьогодні всі ми, учасники наради у Львові 4–6 марта 1911 року? Розєднані, розпорошені, посварені, ображені взаїмно – одно слово, повернуті в «первобитноє состояніє» до цієї наради. А ми ж мали в своїх руках талісман-ідею, ідею, яка в кінці перемог– ла, викинувши нас одночасно за береги життя…»

Тим паче, гадав Липинський, запечатуючи конверт, потрібна теорія, яка до кореня скосить оту найбільшу нашу біду – чи то вроджену, чи занесену лихими віт– рами, мов гидкий осот, який запаскудить цілісіньку, так дбайливо доглянуту досі, нивку.

«Всякий повинен знати, – писав Д. Греголинсько– му, – що така сварка і брак єдности погубить нас знов, як настане наше слідуюче політичне Різдво. Як же зробити, щоб цієї сварки і розєднання не було? Ось питання, над яким ми повинні думати про всяк час».

А на нотки зневіри, такі зрозумілі й такі неприй– нятні, відказував без вагань:

Державна неміч, в якій опинилася Україна, не вічна. Сили, які розвалили зачатки нашої державно– сти, зуживаються. Кожний день панування наближає ці сили до їхнього кінця, а нас до нового політичного Різдва. Воно прийде знов, як вже не раз приходило в нашій історії. І від нас самих буде залежати, чи зумієм ми врешті як держава народитись, чи знов в момент народження згинемо.

«Як же і хто будувати має, – думав і нотував ті роз– думи Липинський, – чому один етнічно відмінний люд, «посідаючи свій окремий характер, тип, терито– рію, окрему розговірну мову (напр., провансальці, бретонці, шотландці, ріжні германські племена, ка– шуби і т. д.), націями не стали, а инші такі ж етнічно відмінні колективи в собі прикмети окремої індивіду– альної нації розвинули? Значить, не етнографічна маса, яко така, не тип, не характер, не мова, не окрема

територія творять самі по собі, автоматично, націю, а творить націю якась активна група людей серед цієї етнографічної маси, група, що веде серед неї перед в розвитку обєднуючих, організуючих, будуючих націю політичних вартостей».

Хто вони, ці «Божі люде» нації? – запитував сам себе, як писав, Липинський і навіть роззирався мимо– вільно порожньою кімнатою, мов десь у закутках міг їх раптом видивитися та вигледіти.

Він назве їх, аби уникнути довгих окреслень, націо– нальною аристократією. Хай то буде означенням гру– пи найкращих в той історичний момент серед нації людей, які найкращі серед неї тому, що власне вони в той час організатори, правителі та керманичі. І не важить, чи то лицарі-феодали, двірська французька шляхта і офіцери Наполеона, прусські «юнкери» часів Германської імперії чи фінансова буржуазія, що пра– вить ниньки Америкою, російська бюрократія часів імперії чи англійська робітнича аристократія – навіть теперішні російські «совнаркоми», коли б вони не пограбували російську націю…

А ще маєш виписати, В’ячеславе, все про матері– альну силу і моральний авторитет, без яких не буває національної аристократії, про володіння нею землею, виробництвом і зброєю, так багато виписати і на поличках ретельненько все розкласти… Інакше як пояснити, що червоношкірі індіанці живуть досі в від– ведених американським урядом загородах – хіба серед них бракує хоробрих і войовничих, з великою волею до влади вождів? Адже правлять вони своїми

«націями» в чітко окреслених дрючками-загороддю межах, мають в очах співплемінників авторитет, бо найбільше убили на ловах звірів і найбільше у них здо– бутих скальпів. Та коли ця індіанська національна аристократія, навіть у часи, коли індіанців було біль-

ше, ніж білих, захотіла зайняти місце національної аристократії Сполучених Штатів, то могло це статися тільки у двох випадках. Або коли біла нація сама зни– щила б свою рільничу, промислову і військову техніку та вернулась у час, де все вирішує прицільний кидок томагавка, або коли б індіанці витворили вищу воєн– ну техніку, державну та військову організацію – а доти виглядати лише сумовито та ностальгічно інді– анським вождям з-за дрючків чи дротів огорожі…

Так ще багато виписати потрібно…

А мету книги своєї викласти маєш у передмові, яку чи не в останню чергу писатимеш: «Для державного унезалежнення України як від Варшавської, так і від Московської метрополії ми хочемо всі класи і     всі

«нації» України обєднати під спільним гаслом полі– тичним (спільна всім мешканцям України любов до спільної Батьківщини). Ви ж підюджуєте мешканців Української Землі до боротьби між собою: одні під гас– лом зненависти соціальної, другі під гаслом зненави– сти національної. І Ви готові кликати метрополії проти власних земляків…»

Зрештою, переднє слово до книги можна потім ко– лись дописати, але перша, трохи їжакувата, сторінка його вже покладена на папір і чекає своєї пори на про– довження: «Коли в руках Ваших, читачу з ворожого табору, випадково опиниться ця книга, Ви запитаєте: на що вона? Скептик скаже: це ж нездійсненні мрії, утопійність яких виказало життя. Що ж з того, що автор цих «Листів» від початку своєї громадської пра– ці боровся з тупостю панів і інтелігентів? Що з того, що одним і другим він казав: без власної Української Держави не може бути Української Нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі людського громадського життя? Що з того, що в імя здобуття Держави, він панів кликав до національної

єдности з народом і його представниками – інтеліген– тами, а його інтелігентів – до піддержування укра– їнських державників панів, без яких Держави Української здобути неможливо».

А шлях до цього, як не міркував Липинський, най– імовірніший і найпевніший може бути тільки один – конституційна монархія: «І у панів українських най– шлось ще стільки українського державного інстинк– ту, чести і відваги, щоб здрігнутись на згадку історич– ного Імени Гетьманського. Вони відновили в лиці його Нащадка українську традицію державну. Вони одні зуміли цим вказати порятунок від страшних наслідків української безвласнодержавности і колоніального розкладу»…

22

Чимось  Липинському  та  його  однодумцям  їхня справа нагадувала парусного човна перед бурею, коли на півнеба  зависла над головою чорна, аж синювата

грозова хмара і вітер раптово дме то в один бік, то завертає в інший – ледве встигай, моряче, поратися зі стерном. Що б не робилося в емігрантських колах, доброго чи не вельми, обов’язково хтось знайдеться і заволає тут же: «Не так!»

Переслали В’ячеславу Казимировичу вирізку з га– зети «Вперед», де в публікації під заголовком «Реак– ція працює. Затії московських і немосковських реак– ціонерів» теребили серед інших і його ім’я.

«Берлінський кореспондент «Daily Herald» подає цікаві вістки про новий центр затій московської реак– ції: Берлін. Реакція групується біля княжни Боря– тинської. В її кімнатах стрічаються англійські та французькі офіцери з провідниками московських

протибольшевицьких кругів. Одним з головних орга– нізаторів нової білої армії є генерал дивізії армії Юденича Родзянко. Кожний з новобранців має дістати 1 000 марок готівки і 30 тисяч марок як депозит в одному з німецьких банків для рідні.

Намірами усіх реакціонерів являється здобути укра– їнську територію, а відтак вдарити на Московщину. Щоби скаптувати собі українців, думають іменувати українського гетьмана з автономічною властю. На при– кметі є 3 кандидати: Полтавець-Остряниця, поміщик з Полтави, тепер в Берліні, князь Василь Кочубей, мо– нархіст, тепер в Парижі, і Скоропадський, який одначе має найменше шансів.

Для надання цій акції національної закраски позискано українську групу «хліборобів-демократів», здекларованих гетьманців. Ця група утворилася минулої зими у Відні, а тепер перенеслася до Берліна. На її чолі стоять Липинський, Шемет і Скоропис– Йолтуховський, і вони саме конспірують тепер з анг– лійськими та французькими імперіалістами.

В Баварії заложив Скоропадський вербункову стани– цю для боротьби з большевиками під протекторатом німецьких центровців. Головний штаб Скоропадського перебуває в Білгороді, щоби евентуально вдарити на Московщину від полуднево-західної сторони на спілку з мадярами та румунами…»

Липинський то реготав, аж колька у бік бралася, перечитуючи замітку, то бурчав, вишукуючи в зака– пелках пам’яті найдошкульнішу лайку. Та нехай, врешті подумалося йому, хай собі далі пописують дур– ниці, Бог з ним, з тим невігласом-автором, який вмуд– рився до мачини правди домішати копицю дивовиж– них нісенітниць, брехні та чудернацьких вигадок. Найгірше і найгіркіше, що в їхню справу не вірять люди, чия репутація в очах і самого Липинського, і

більшості емігрантського співтовариства бездоганною була за будь-якої погоди.

Почуте від Олександра Скорописа-Йолтуховського було для Липинського такою ж прикрою несподіван– кою, ніби на сад його у Затурцях, на щойно вигулькну– ле перше тендітне і беззахисне зовсім листя та юний цвіт раптово випав сніг навпереміж із градом: оббива– ла негода зла, нищила наперед урожай, на який вже було в душі затепліла втіха.

– Євген Харлампійович, – розповідав про свого тестя Євгена Чикаленка Скоропис, – не тільки не вірить в успіх гетьманської справи, а й вельми різко про неї відгукується… Ви ж знаєте чикаленківську натуру, він просто в очі говорив Скоропадському, що Павло Петрович відвернув народ від українства. Євген Харлампійович, як відомо, був рішучим ворогом повстання проти Скоропадського, каже, він все наді– явся, що той набереться розуму і, хоч в своїх особи– стих інтересах, стане українцем. Але коли почалося повстання, то Чикаленко чомусь утвердився на думці, що Павло Петрович просто «шарлатан», який хапався за все, аби вдержатися на висоті, він не зумів навіть з честю скінчити своєї кар’єри, став попихачем добро– вольців з тих загонів, що формувалися для Денікіна. Оті «добровольці» топтали бюсти Шевченка й Франка, коли зайняли під казарми «Український клуб», де ще недавно Скоропадський, видавалося, цілком щиро говорив про самостійну Україну…

Олександр Філаретович мовив те з жалем, опустив– ши винувато очі, начеб то не тесть, а він сам такий без– вірник, що без вагань навхрест перекреслює всі їхні наміри і діла. Не хотілося тільки Скоропису говорити про різкіші оцінки, які Чикаленко давав у листі до нього. «За увесь час революції ніхто Україні не зробив стільки шкоди, як Скоропадський та Гренер; вони

опаскуджували українство серед народу, бо ніколи над народом ніхто так не знущався, як українська влада за Скоропадського, яка руками російських доб– ровольців катувала селян за те, що вони виконували закони Ц. Ради…

Я ще розумів би Вас, якби Ви зв’язували свої заміри з Вишиваним, про якого ми нічого, крім доброго, не знаєм, а комбінація з Скоропадським безнадійна! Всі ми його добре пізнали, і я волію вже ліпше комбінацію з Леніним, як з цією гидкою нікчемністю. Знов кажу, я вважаю величезною помилкою повстання проти Скоропадського, саме тоді, коли ми мали вже половину своїх міністрів, але ще більшою помилкою вважаю думку про нову комбінацію з ним… Мені тільки досадно на Липинського та Вас, яких я вважаю за людей розум– них і чесних, що Ви встряєте в таку брудну справу».

На ці роздуми вголос Скорописа, на ці прикрі й гіркі слова В’ячеслав Казимирович не зразу своє від– казав, він подумки підбирав якесь порівняння чи образ для відповіді, і тільки по довгій мовчанці додав:

Ми не можемо вилізти або вискочити із свого часу, як з сорочки… Ми не маємо іншого, ліпшого в чомусь народу, який витворив саме таку, а не іншу, мудрішу і досконалішу, власну еліту. Мусимо діяти саме зараз і саме за цих обставин.

А ще Липинському подумалося, що такий похму– рий, як осіннє надвечір’я у час жидівських кучок, гні– тючий настрій Чикаленка почасти можна пояснити його істинним бідуванням. Що ж до гетьманської справи, то Євген Харлампійович не завше такий кате– горичний, хоч майже завше у судженнях різкий, як добре виклепана коса. В час останньої зустрічі вони розговорилися про Симона Петлюру.

От вона, доля людська, – казав Чикаленко, з жалем похитуючи головою, – ще недавно він вважав-

ся за найбільшого чоловіка на Україні, за геніальну людину, і коли я осмілювався не згоджуватися з цим і казав, що Петлюра замаленький для теперішньої епохи, то всі певні були, що я це кажу через те, що уряд Петлюри одібрав у мене маєтки. Але не тільки Петлюра, а й Грушевський, та навіть Винниченко, – як виявилось, вони були не більшими, як Петлюра, – не зрозуміли і не вгадали, на кого опертись і якою дорогою треба йти, щоб опанувати подіями.

Хвильку помовчавши і хитро примруживши очі, Євген Харлампійович додав:

На мою думку, ви, В’ячеславе Казимировичу, разом із Шеметом та Скорописом стояли весь час на певнішій дорозі, але соціалісти наші з Грушевським та Винниченком на чолі своїми демагогічними заходами потягнули за собою революційні елементи народу, тобто босячню, і завели їх, темних, в провалля, де й погинула наша справа.

Якось перед тим Євген Харлампійович доволі від– верто, як то завше мав звичку, виказав свої міркуван– ня про отой «революційний елемент»:

До революції ця верства населення стояла най– нижче через свою нездатність, ледарство, пияцтво, а часом і недугу та нещастя; вся вона була озлоблена проти всякого, хто щось мав, хто стояв вище, бо вона заздрила всякому маючому, а він, в свою чергу, ста– вився з презирством до цієї голоти і експлуатував її. Тепер ця верства – оті босяки поставлені в становище панів, владарів, яким підлягає все населення.

А на завершення Чикаленко відрізав, дивлячись у вічі незмигно Липинському:

Та сільська маса, якої Ви були речниками, ви– явилася надто боязкою і неактивною, щоб вихопити владу у босяка, бо тому губити нічого…

23

Симон Петлюра видався Чикаленкові втомленим, навіть змученим, чимось пригніченим, помітно поси– вілим і постарілим. Євген Харлампійович поцікавив– ся, природно, з якої причини його викликали оце з

Чехії у Варшаву, надто складно тепер добиратися. Та й хворість насідала в останні тижні, боявся зомліти в дорозі.

Нам дуже хотілося б порадитися з представника– ми української буржуазної верстви, а особливо з вами, що весь вік відпрацювали для нашого відродження, – відповів Петлюра, і Чикаленко звернув увагу, що у нього ще й мішечки з’явилися під очима, мов від до– брячого перепою, хоча напевне знав: того за Симоном Васильовичем не водилося. – Шкода, що нема Лівицького, ми хотіли б разом послухати ваші думки. Чи не могли б ви провести пару деньків у Варшаві, доки приїде Лівицький?

Чикаленко останнім часом добряче хворів і аж ніяк не у захваті був від такої перспективи.

Симоне Васильовичу, ви ж і без Лівицького знає– те, які поставити запитання… Зрештою, і по тому дум– ками зможете вдвох обмінятися.

Петлюра вагався, не маючи відразу, що відказати, але після роздумів додав:

Знаю, звісно… Нам конче важливо почути вашу точку зору про договір, який маємо підписати з поля– ками.

Симон Васильович підійшов до великої карти, що на стіні висіла, і взявся водити по ній незаструганим кінцем олівця.

Границя з Польщею приблизно має піти від Дністра по Збручеві, далі по Стиру та Прип’яті до Дніпра. Натомість Польща за те визнає на Сході

Українську державу в її етнографічних межах, зобо– в’язується помогти військом і технікою вигнати боль– шевика, очистивши повністю Лівобережжя.

Щось знайоме промайнуло у пам’яті Чикаленка, ще й таке, до чого відчув наплив раптової гіркоти. Це вже було, було, було…

Не вірю, Симоне Васильовичу, в успіх та добро сього договору, – Чикаленкові не випадало ховатися за кругленькими, обтічними словами. – Він немину– че скінчиться так само, як і договір Івана Виговського, бо не всі дії враховано третьої сторони, Москва неми– нуче щомоці шкрябатиметься відхопити  Україну. І вся катавасія з українською державністю скінчиться майже точнісінько так, як прикро все відбулося у сім– надцятому столітті – Москва нашим коштом спільно з Варшавою розшматують Україну якимось ново– спеченим Андрусівським договором.

Тоді підкажіть інший вихід. Хіба це не остання спроба зберегти нашу державність? – підняв здивова– но й навіть сердито брови Петлюра.

Євген Харлампійович бачив на карті не тільки лі– нію по Дністру, Збручу, Стиру й Прип’яті, він перевів погляд у західний бік, де частину української землі охоче відріжуть собі чехи, румуни й мадяри, а москаль лишиться на Лівобережжі – на п’ять частин, наче торта, все розчвахтають…

Справді, не вродився ще Соломон, що нараїть тут вихід. Не слід було повстання супроти Скоропадського підпалювати та валити державу, що вже на ноги спина– лася. Ну, та минулося се… Коли хочете пробувати, то на страх і ризик спробуйте. Зрештою, схожа потуга– проба для імені Виговського зберегла людську, досить пристойну історичну репутацію.

Довгою була та непроста мова, вони немов блукали лабіринтами, з яких невідомо чи й взагалі був десь

рятівний вихід, а ще блукали нерідко із зав’язаними очима – не дано людині наперед знати долю.

Залишайтеся, пообідаємо разом, ще поганяємо ті думки, – запропонував насамкінець Петлюра.

Дякую красно, але маю відмовитися: через хво– рість свою сиджу на дієті, мені зась усе те, що всім на здоров’я… Але Лівицького, хай буде по-вашому, таки дочекаюся.

Коли через кілька днів над’їхав Лівицький, то мова пішла по другому колу, хіба спинилися довше на орга– нізації урядового апарату.

Ми телеграфічно вже запросили Липинського на посаду міністра зовнішніх зносин, Скорописові пропо– нуємо міністерство внутрішніх справ, Шелухіну – юстиції, Лукасевичу – здоров’я, а вас просимо очоли– ти міністерство справ земельних. Гадаю, на вашім імені помиряться всі українські і неукраїнські кола, воно підніме авторитет всього уряду.

Дякую на красному слові, – аж скривився Євген Харлампійович від мимовільної похвали, хоч звучала вона цілковито щиро. – Тільки не вірю в можливість зладнати державу з поміччю поляка чи іншого ще сусіда. Але якби й раптом взялася десь така віра, то однаково не маю здоров’я. Щодо інших міністерств, то кожен сам нехай зробить вибір.

Чикаленко подумки прикидав у думці, що й Липинський, напевне, не дасть згоди, бо й в нього здо– ров’я абияке, та ще злі люди капості чинять. Хтозна, чи від безділля, чи від злого умислу, тільки недруги розносять плітки, що коли Липинський кріпко зап’є, то спершу тримається як українець, потім удає із себе російського офіцера, а врешті, як зовсім вже під кутом, то починає кричати: «Jestem szlachtic honorowy!» Ці невмиті губи плещуть подібні байки, аби хоч якось підпсувати авторитет людини та поста– вити під сумнів його українськість – як не з’їм, то

бодай надкушу… Та нехай собі плещуть, он на зятя його Олександра теж тінь наводять. Мовляв, як ходив у соціалістах, то був просто Скорописом, а як порвав з тими соціалістичними витребеньками, то став себе іменувати надто поштиво, тепер він Скоропис– Йолтуховський. А про братів Шеметів наплескали, що вони мало не організатори перевороту і встановлення на гетьманство Скоропадського. Правда ж в іншому, до квітня 1918 року Павло Петрович з ними зустрічав– ся частіше, навіть у домі бував, а як було проголошено його гетьманом, то ці зв’язки чомусь ослабли. І Чика– ленко вельми з того шкодував, бо, як записав у щоден– нику, «Шемети та Міхновський надали б гетьманській політиці виразного українського характеру».

А ще Євгенові Харлампійовичу подумалося, що пропозиція Лівицького стати міністром земельних справ – то не перша така спроба на свій бік його залучити. Перед тим і Липинський, і Шемет писали до нього, аби шанував він своє здоров’я, бо ще гратиме немалу роль в українському політичному житті. Ні, гадалося, він красненько подякує за таку честь, він має хоч скромне, але чисте ім’я, з ним і померти мусить, не виквацявши його в тій чи тій непевній справі або авантюрі.

Чикаленко при згадці про скромне своє ім’я мимо– волі всміхнувся: на думку спав нещодавній кумедний випадок. У час, коли більшовицька мітла вкупі з без– ладом бандитизму геть очистила селянські комори, хліб на очах неймовірно дорожчав, а борошна хіба з трудами великими вдавалося десь віднайти, взявся для нього Іван Липа виклопотати того борошна тріш– ки. На те бухгалтер «Дніпросоюзу», якого Євген Харлампійович ніколи в очі не бачив, та й, напевне, не побачить, відказав без вагань:

– Як для Чикаленка, то можемо дати і цілий мішок…

24

У приймальні прем’єр-міністра Угорщини графа Бетлена було завізно, смиренно чекали черги генерали з рядами зблискуючих на грудях орденів, тихенько нудився інший сановний люд, хоч дехто час до часу

виймав кишенькового годинника на масивному золото– му ланцюгові і нетерпляче на нього зиркав. Дмитрові Дорошенку пощастило, бо не змусили довго ждати та дивитись у вікно на розкудлані осінні хмари: граф до візиту Дмитра Івановича, як недавнього гетьманського міністра закордонних справ, поставився приязно. У Бу– дапешті не зійшли ще з пам’яті сумні діяння Бели Куна, і мало часу ще збігло, як відмили з бруківки та стін будинків столиці людську кров по «червоному терорі».

Можете бути певні в нашій помочі. Як матеріаль– ній, так і моральній помочі гетьманському рухові, – граф кожне слово вимовляв чітко, навіть паузи неве– ликі поміж ними чомусь робив, – він не збирався ховати очі, а заразом власну позицію, сяк-так прикри– ти її обтічними, занадто туманними дипломатичними вихилясами.

Гетьманський рух поступово набирав сили в різних країнах, те визнавали навіть недружелюбні до нього кола з української еміграції.

Скоропадського заступає в Лондоні якийсь муд– рий чоловік, – пробували вони вираховувати «мудру людину», яка акуратно й толково помагала контактам з британським прем’єром Ллойд Джорджем. Успішна поїздка в англійську столицю Олександра Скорописа– Йолтуховського тільки ствердила зв’язок, що потроху міцнів.

Але то лишень окремішні наші кроки, – мізку– вали в оточенні Липинського. – Гучніша акція потре– бується, яка міжнародний розголос справі дала б, та й

в еміграційних колах піднесла авторитет Павла Скоропадського.

Нагода для цього небавом насувалася вельми зруч– на, наприкінці 1920 року Ліга Націй передбачала українське питання винести на розгляд.

Доволі несподівано до Скоропадського звернувся дипломатичний представник від Західноукраїнської Народної Республіки Роман Смаль-Стоцький, який не вважав себе досі гетьманським прихильником:

– Бувший посол УНР в Англії Арнольд Марголін, ваш бувший сенатор, повідомив, що він по препоручен– ню нашого уряду подав разом з радником посольства доктором Олесницьким прохання до Ліги Націй, щоби Україна була прийнята в союз народів. Засідання Ліги Націй, як ви знаєте, починається в Женеві 15 сього міся– ця, і на черзі стоїть питання про прийом України. Позаяк справа йде не про визнання того чи іншого уряду України, а про допущення українського народу, яко суверенного, у сім’ю народів, то пан посол Марголін і я думаємо, що кожний український патріот, а особливо відомий, може багато допомогти справі, коли зі свого боку звернеться про прийняття українського народу до Ліги Націй. Ваша екселенція була головою нашої дер– жави і тому, що в самому нашому проханні ми робимо вказівку на вашу першу грамоту, в якій ви прокламуєте суверенність українського народу, то ваше таке тепе– рішнє прохання до Ліги Націй було б дуже корисне…

В’ячеслав Липинський, Олександр Скоропис-Йолту– ховський, Микола Тимофіїв від управи Українського союзу хліборобів-державників, як від політичної сили, відразу ж ухвалили звернення до Павла Скоропад– ського, ґрунтуючись на його праві голови держави.

І Скоропадський пише наприкінці листопада 1920 року до генерального секретаря Ліги Націй Еріка Драммонда: