Текст книги "Діти Яфета"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 13 страниц)

У цьому разі «варяги» не возстановлять, а лише доруйнують органічну структуру української нації…

Де ж ти послизнувся, гетьмане, спіткнувся у ці ней– мовірно скоротечні сім з половиною місяців, думав

Скоропадський, – чи тоді, як  «федералізацією» з Росією гадав обхитрити підсліпувату, нерозумну і підлу Антанту, чи як недооцінив безтолкової отаман– щини власного, рідного із глибини століть твого наро– ду, того самого, до якого Пантелеймон Куліш звертав– ся «народе, без пуття, без чести, без поваги», і чи є на всенькій землі людина, здатна з того народу витвори– ти за сім місяців і два тижні горду та мужню націю?.. Від сортування документів Скоропадського відірва-

ли раптово, попросивши невідкладно до телефона.

Пане гетьмане, пане гетьмане! – схвильованим голосом мало не кричав міністр закордонних справ Афанасьєв. – Еміль Енно приїхав, я послав за ним авто!

Міністр тішився, як дитина, яка негадано знайшла вельми розкішну і звабливу цяцьку; Скоропадський якусь мить потримав у руці слухавку , а врешті, не промовивши й слова, її обережно повісив – знову всміхалася доля лукаво й єхидно, забракло хіба кіль– ка годин для шансу все врівноважити та вирівняти.

Тим часом безладна стрілянина на вулиці ближчала і до Скоропадського підбіг офіцер:

Чого ви чекаєте, ви ж загинете!

А нікуди мені йти, – кволо якось відказав геть– ман.

Йдіть до мене…

Скоропадський згадав про дворик отой прохідний на Левашівській, але коли підійшов до воріт, то вони так і лишались забиті, бо через халатність, певне, роз– порядження його не виконали. Накинувши на себе доху, аби не впізнали, з випадковим візником дістався на Банкову – біля будинку стояла гармата, яку якраз заряджали…

Врешті вирішив їхати до турецького посла, що мешкав у готелі «Палас». Відмовитися офіційно від

влади чи цього робити не слід? Поодинокі ще пострі– ли та зрідка кулеметне гарчання, мов пересвари, свід– чили про опір вірних обов’язку військовиків: ні, довше люди не мають гинути, їх від присяги потрібно негайно звільнити.

Рівним, чітким почерком лягав на папір куций текст відречення від гетьманської посади. Крапка після останнього речення була крапкою опісля бага– тьох величних сподівань, обвалу будівлі, що зводила– ся з таким трудом, аж долоні вкривалися одним водя– нистим суцільним мозолем, зводилася потом солоним і такою ж солонуватою кров’ю, опісля краху ілюзій, яким не судилося на світ білий пробитися, як блідо– зеленій траві крізь надто грубу і упродовж тривалого часу втоптану підошвами кам’яну бруківку.

17

Горів його дім у Русалівських Чагарах.

Він метався світлицею в напівпам’ятстві,  гатив

кулаками у двері й пробував виламати їх плечем, та все намарне; між тим крізь щілини вужами вповзав сизуватий дим, спершу стелився підлогою, далі підні– мався все вище і вище, вже й до пояса став сягати, забиваючи подих та рвучи й без того хворі легені, полум’я гоготіло ззовні, червоні його язики вививали– ся за вікном, знущально й злостиво сміючись, зазира– ли крізь шибки, а Липинський все лупцював у двері…

– Рами віконні ламайте, рятуйтеся! – голос Левка Зануди ледве чутно лунав десь з-за стіни.

Як же воно так, змайнула подивована думка в Липинського, Левка ж тоді вбили злі люди, вже й могила досі травою поросла, а він усе ще гукає через роки, йому порятунок радить?..

В’ячеслав Казимирович прокинувся і тяжко закашлявся, мов той сизий ядучий дим справді щойно лещатами безжальними чавив йому груди, той сизий дим, що бридкими вужами вповзав у кімнату, міг зі сну якимось дивом впозти у життя, в цей досві– ток, що займався за вікном його віденського помеш– кання.

Липинський не вельми то досі вірив у сни і прикме– ти, але цього разу, прокинувшись, почувався чомусь негаразд, щось гірке залишалося на душі, мов у домі, коли після справжнісінької таки пожежі ще довго лишається, як не провітрюй, гіркуватий запах горіло– го. Навіть коли вже був у посольському кабінеті, зоставався той дух погорілля, незрозуміла і непоясни– ма тривога, і він мимохіть, геть по-хлопчачому, кіль– ка разів навіть підшморгнув носом, ніби упевнитися хотів, що то лиш обман, то ще сон не до кінця вивіт– рився з думок.

Цього разу, попри скепсис до снів і прикмет, непо– яснювана тривога раптом підтвердилася.

Найперше на порозі постав Андрій Жук зі свіжим дипломатичним пакетом.

– Полковника Болбочана розстріляли, – замість

«добридень»  проказав упівголоса.

Знову горіле, лише дужче, почулося у повітрі.

Боже милий, що діється, думав Липинський, при нашім страшнім убожестві на людей, коли кожна сві– дома і чесна одиниця на вагу золота важиться. А Болбочан, В’ячеслав Казимирович твердо певен, був одним серед найвизначніших українців, які пристали до національної роботи допіру в часи революції, дещо пізній, але пристали щиро й усією душею.

Липинському оповідали про похід Запорізької дивізії Петра Болбочана в Крим, хоч від крутійства з півостровом перед підписом договору у Бересті душа

кривилась і мерзла. Але не захоплюватися Болбо– чаном він просто не міг.

Уночі, як тільки зорі зблискували й кришилися на раптово потривоженій весняній воді, українське вій– сько брало Сиваш. То нездійсненне було б, якби не козацька зухвалість та витончена психологічна гра командирів, – стрімко просувалася Запорізька диві– зія півостровом, з наскоку захопивши Джанкой, і ось вже вона на вулицях Сімферополя.

Ніде по всій Україні, – оповідатиме згодом учас– ник походу, – не стрічали нас з такою непідробною радістю, як зустрічали нас і вітали тут, в Сімфе– рополі…

Воно й зрозуміло: на вулицях, після втечі більшо– виків, ще хиталися на вітрах тіла повішених, ще не всі вікна в домівках засклили після погромів червоних.

Рідко біда самотиною ходить, тож оскільки Німеччина собі накинула виголоднілим оком на ласі для них кримські простори, то війська генерала фон Коша оточують українців та враз беруть під контроль найважливіші в місті вузли.

Скласти зброю, здати майно. Ви інтерновані, – з прусською прямотою висунув генерал ультиматум.

Мовляв, пояснила німецька депутація, за Берестей– ською угодою то не ваше, нічиє майже лишилося, то вже ми тут господарі. І папери перед Болбочаном, як карти ворожка, переконливо розкладають:

Ми давали запит у Київ, і нам з міністерства вій– ськових справ УНР відповіли, що про вас вони зовсім не знають та ніяких завдань воювати в Криму не дава– ли нікому.

Отакої…

Тим часом Болбочан розробив два паралельних плани звільнення Криму від червоних частин,    а

німецькому командуванню висунув зустрічні вимоги: Запорізька дивізія відступить лише після наказу повноважних на те своїх урядовців, зброї не віддасть, хоча рух транспортних і санітарних частин, як ком– проміс, готова узгоджувати з німцями.

Слава Богові, прибув генерал УНР Зураб Натієв, безпосередній начальник Болбочана, і, як старший військовим званням за фон Коша, залагодив кон– флікт.

Між тим німецьким штабістам вдалося якось нала– годити зв’язок з Києвом, але звідти Петрові Болбочану по черзі надходило:

Україна не забуде ніколи жертовності Запорізь– кої дивізії.

А ще через півгодини:

Радимо прийняти вимоги німецького команду– вання.

У цій безтолковщині немалого труда вартувало Петрові Болбочану зберегти боєздатність дивізії. А вона таки зберігалася, як лишався беззмінним напис на  дивізійному прапорі довкола  тризуба:

«З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!» І сам Петро Болбочан, і його запоріжці не належали ніколи до тих, про кого гірко згадуватиме О. Вишнівський: «Ці «отамани» вирушали окремими потягами на фронт, до якого, зрештою, майже ніколи не доїздили, а коли й доїздили, то нікому підлягати не хотіли, наказів не виконували й чинили лише те, що самі хотіли. «Війну» провадили переважно з пляшками в потязі, а поза потягом – з людністю містечок…

Головний отаман, який… завжди тяжко переживав подібні ексцеси, видавав із цього приводу найгостріші накази».

Ті накази здебільшого не виконувалися.

Липинський терпіти не міг безвідповідальності та розхристаності не тільки в великому, а й в найдрібні– шому на позірний погляд: нещодавно зовсім розлюту– вало, аж позеленів з образи, коректорське нехлюй– ство. В його публікації про українську гетьманську традицію, якій надавав неабиякого значення, замість

«германське варварство» раптом читає… «гетьманське варварство».

Андрій Жук, розкладаючи на столі перед Липин– ським свіжу дипломатичну пошту, трохи вагаючись, докинув:

– Може, воно якось по-іншому ще склалося б, якби Болбочан не був таким йоршистим…

В’ячеслав Казимирович тільки головою покру– тив – так, мов була вона якась окремішня і не зовсім слухняна, тож тепер мусив її ліпше на плечах припа– сувати. Він ще раніш ознайомився з відкритим листом Петра Болбочана Головному отаманові, членам Ди– ректорії, прем’єр-міністру, начальникові Генераль– ного штабу, головам Українського Національного Союзу і Українській партії соціалістів-самостійників.

«Ви думали тільки, – гнівно писав Болбочан,– над всякими сортами соціалізації, Ви думали й думаєте над тим, як найкраще й найдовше зруйнувати Україну. Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам-большевикам, аби не казатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-большевиків, і не бачите того, що через большевизм ведете Україну до «Єдиної Росії»…»

Липинський гадав, що вдача Петра Болбочана у чомусь схожа на його: він теж у Харкові вчинив би так,

як без вагань робив той. Коли там зібрали «робітничий з’їзд», який став закликати до повалення Директорії, Болбочан враз розігнав це проросійське збіговисько. Схоже сталося зі з’їздом Селянської спілки на Полтав– щині, що не визнавала української влади і підбурювала люд боротися з нею. Власне, армія УНР трималася на Запорізькому корпусу Петра Болбочана та на Січових стрільцях Євгена Коновальця. І коли за доносом таємно– го чекіста Омеляна Волоха, чоловіка арештували і зго– дом перевезли до Києва та розмістили в готелі «Конти– ненталь», де в сусідньому номері мешкав тоді Симон Петлюра, а поряд жили інші очільники Директорії, то чомусь ні Головний отаман, ні будь-хто з них не знайш– ли часу поцікавитися долею уславленого командира.

Ще за Петра Болбочана пробували заступатися його побратими. П’ятнадцятого червня бійці-запоріжці звернулися до уряду з постановою: «З болем у серці та ненавистю до тих кол, що руйнували Україну і досі продовжують цю руйнацію, ми… зазначаємо, що життя отамана Болбочана ми рахуємо під персональ– ною відповідальністю членів уряду УНР. Отамана Болбочана ніхто не має права відірвати від нас, бо він є наш старий працівник, людина освічена, патріот, вояк-лицар і заплямованість його честі не доказана». Спільно із Січовими стрільцями запоріжці намірили– ся навіть потяг з урядом захопити і утримувати його доти, доки не звільнять їхнього командира. Звинува– чення Болбочана у спробі вчинити переворот вони щиросердно вважали вигадкою і злою нісенітницею.

А це опис допитів та його останніх днів, – мовив Андрій Жук і поклав на стіл Липинському окремий аркуш паперу, мовив так, наче йому щось заважало говорити, мов камінець який десь у роті тримав, ска– зав і відразу вийшов.

В’ячеслав Казимирович повільно читав, як свої катували полковника Болбочана в останню ніч, як кров’ю стікав і врешті збожеволів.

Симулює! – не вірили і катували далі.

Спершу двічі виводили його на розстріл, копали яму і стріляли сліпими патронами. А наприкінці дня двадцять дев’ятого червня було винесено вирок – такий самий, як раніше виносили йому по черзі боль– шевики і білогвардійці.

Вивели Болбочана востаннє на розстріл, і стрільці підняли рушниці.

Вогонь!

Натомість тиша стояла, навіть дихнути стрільці боялися.

Удруге лунає команда:

Вогонь!

І цього разу тишу ніщо не порушило, лише зловісно каркнула десь збоку ворона.

Тоді начальник охорони, розчервонілий, мов буря– ковим соком щойно вмивався, вихопив пістолет, вистрелив напівпритомному в голову і за комір пово– лік до готової ями.

Липинський, не дочитавши останні рядки, раптом знову закашлявся, той ядучий нічний дим пік і роз’їдав побиті ще окопною бідою легені, він судорож– но й жадібно заковтував повітря, тримаючись руками за груди…

Урешті, як попустило трішки, без вагань узяв перо і чистий папір – Липинський писав заяву про власну відставку.

– Факт розстрілу отамана Болбочана, – не втихо– мириться душа і через роки, – се тільки вище, видні– ше полум’я того процесу самоспалення, в якому зго– ряє наша хата…

18

Ще як заява про демісію Липинського під стукіт коліс на розхитаних в час безладу рейках котилася у поштовому  вагоні  до  Києва,  то  дізнався  В’ячеслав Казимирович  обставини  першого  свого  звільнення

опісля зречення гетьманства Скоропадським. Якраз на Різдво 1919 року, як побігли діти попід вікна пана– господаря заколядувати, а самі урядовці вже облизу– валися подумки в передчутті святкової вечері, департамент чужоземних зносин МЗС УНР ухвалив рішення про звільнення всього складу віденського посольства і передачу справ Миколі Троцькому, секре– тареві представництва.

Повідомлення офіційно мав зробити Модест Левицький, що якраз перебував у Відні після дипло– матичної своєї роботи в Атенах. Але як дізнався про рішення департаменту барон Микола Василько, дип– ломатичний представник Західноукраїнської Народ– ної Республіки, то зовсім забув нараз свій багатющий дипломатичний та парламентський досвід і тільки руками сплеснув, мов селянка яка в його рідному виж– ницькому краї:

Не робіть цього, Модесте Пилиповичу!

Брехати, Миколо Миколайовичу, хоч уже й вуса посивіли, а все не навчився,– похмуро опустилися ті вуса в Левицького.

Христа ради, задля справи нашої, – зовсім не дипломатичним тоном благав барон, визнаний автори– тет у цьому товаристві, який так багато зробив завдя– ки своїм європейським зв’язкам при укладанні Берес– тейського миру; чоловік з того аж спітнів і взявся залисини витирати поспішно, але якось кумедно так, як промокашкою чорнило вимочують.

І таки укоськав Модеста Левицького.

Що діється в нас? – голодними очима запитував Липинський у гостя. – Ми тут зовсім одрізані і розіб– ратися не в силах. Може, ви, хоч на макове зерня, зві– домі?

Та я ж в Греції був, – віднікувався Левицький, бігаючи очима кабінетом, мов шукав, де подіти ті очі, прихистити чи знайти їм надійну схованку.

Для мене се надзвичайно важно знати, – підо– зріло глипав на колегу недавнього В’ячеслав Казимирович. – Справа наша уся поставлена на кар– ту, один незручний хід – і все може бути програне, і надовго. Я писав Дорошенкові, але не маю відповіді, дні ідуть, тим часом ні слуху, ні духу…

У передостанньому абзаці того листа, як зойк, звучали слова: «Отже ще раз прохаю дуже – напи– шіть докладно про все. Думаю, що не відмовите мені, во імя хоча би тої спільної праці, яку вели ми з Вами і яка страшенно трагічно не склалася так, як ми того з Вами бажали».

Змовчав тоді Модест Пилипович, уперше в житті насправді збрехав, – дорікав сам собі він ще довго.

В’ячеслав Казимирович потім дізнався про те мимо– вільне малодушшя Модеста Левицького. Але й крихти образи чи зла не тримав за душею, йому сам Микола Василько про те розказав, та ще й просив пошкодува– ти Левицького – у далекій Греції навічно в землі спочиває дружина, син на руках, сам же Модест Пилипович зоставався без роботи, без засобів для про– життя, з таким непевним майбуттям своїм, як у пониззі тумани осіннього досвітку в його такій же далекій Вихилівці на Поділлі…

Але вилізло шило з мішка, вилізли ті звинувачен– ня, які недалекі люди невідомо з яких причин Липинському висували. І тепер уже сам В’ячеслав Казимирович вимагає від міністерства   закордонних

справ призначити слідство щодо того, «хто вніс більше плутанини в польсько-українські відносини і хто вів дійсно небезпечну та шкідливу для Української Держави супроти поляків політику…»

Тепер по демісії ти вільна людина, тішився чи, точ– ніше, зловтішався сам із себе Липинський, можеш спати до котрої заманеться і світло на ніч гасити так само в будь-яку пору, можеш парками віденськими шпацірувати, як звичайний тутешній рантьє, для якого всі війни і вся світова метушня не більше, ніж грім за виднокраєм далеким – вухо ловить те гоготін– ня, приглушене віддалями невимірними, але все ж грім той не страшний, ледве чутний, навіть блиска– виць не зобачиш…

Лист від Дмитра Дорошенка надійшов тижнів за шість.

«Карлсбад,7 серпня 1919.

Любий мій Вячеславе Казимировичу!

Мені дуже тяжко було довідатись, що Ви подались до димісії через те, що я розумів та здогадувався, що Ваша димісія звязана для Вас з дуже прикрими й тяжкими пере– живаннями; очевидно, щось мусіло статись такого, що Ви не витерпіли і сказали нарешті: годі! Але, на мою думку, Ви добре зробили. Ще 11/2 місяці назад я, коли пригадуєте, радив Вам не кидати цеї посади, а тепер, по тому всьому, що робилось і робиться (мені докладно оповіла про це людина, що прибула з Кам.-Под.), я бачу, що лишатись не можна. Одпочиньте, заспокойтесь, а тоді буде для Вас робота: і гро– мадська, і наукова, і публіцистична. Ви маєте добре перо, і це може служити Вам доброю зброєю для оборони рідного краю. А я таки думаю, що обставини зміняться і не за горами такі часи, що Ви знов будете працювати на політичному полі. Ми повинні працювати для нашої України при всяких обстави– нах, але не при всяких обставинах можемо брати на себе одпо– відальність за те, що робиться урядом. Бог з ними! Горбатого могила виправляє, а ці люди належать до тих, що їх наймен– ше може чомусь навчити історія, досвід, обставини…»

Липинський, прочитавши листа, і справді подався поблукати містом: тільки не в парк пішов, спершу без– думно тинявся вулицями, доки не вийшов на набереж– ну, а тоді присів на краєчок лавки. Він довго дивився на плин пологих у цю тиху пору хвиль, те споглядан– ня тихої течії води, в якій відбивалися високі перисті хмари, той плин заворожував так, як заворожує довге споглядання вогню у нічному багатті; думки стають тоді легкими, вільно і безборонно собі пливуть, куди заманеться, якось провітрюється душа і непомітно стає спокійнішою. Як бути далі? І для чого потрібен він у житті такому химерному, з якою метою, навіщо прийшов у цей дивний, неймовірно заплутаний та непередбачуваний, жорсткий та колючий світ?

19

Подібної пори хвилюючої краще чимдуж утікати із  затісного  помешкання  –  у  весняних  віденських парках  зеленим туманом оповилося  гілля платанів і

кленів, досі аж до оскоми сумних та сірих, їжилася пружною щіткою трава, не припала ще курявою, якою ностальгічно манило пройтись босоніж, і легкий вітер доносив з-за міста ледь чутний дух свіжої, щойно з зимового сну, сирої ріллі. Та не на променади приїха– ли до Відня Д. Дорошенко і М. Тимофіїв, С. Шемет і О. Скоропис-Йолтуховський, С. Крилач і М.Кочубей… Уже котру годину точиться мова про засадничі доку– менти, на яких має знятися нова спілка за нових обставин, Український союз хліборобів-державників.

– Збудування міцної незалежної Української дер– жави, – коли читав, час до часу піднімаючи погляд, коли переказував власний текст Липинський, бо й передрукувати не встиг, – є нашим завданням. Рада

Земель має стати законодавчим органом, тимчасовий адміністративний комітет згодом, по заняттю терито– рії, творитиме кабінет міністрів, дорадчим органом буде Генеральна Рада при Начальному Вождеві, себто головнокомандувачу війська, Гетьманові Держави. Се є конституційна, правова, а не самодержавна, монархія…

Крізь напівпрочинене вікно пискнули жалібно трамвайні колеса на повороті, долинали задерикуваті голоси хлопчаків, продавців газет, що викрикували найінтригуючі заголовки, і десь далеко поважним басом відізвався пароплав, який підходив до річкової пристані.

Восьмого травня 1920 року вони підписали угоду від імені новопосталої монархічної організації. То був перший підготовчий крок перед розробкою В’ячес– лавом Казимировичем статуту і регламенту УСХД, які мали бути підтверджені уже по новорічних святах 1921-го. Діяльністю новоохрещеної УСХД мала опіку– ватися Рада Присяжних, яку очолив Липинський.

Ревнивим оком на справу Липинського, Скоропад– ського та їхніх однодумців відразу ж накинули ті, хто хотіли так само добра землі своїй і своєму людові, хоті– ли, аби чужий черевик не топтав більше зерня ні в полі, ні в душах, не пливли чорні дими над селами і полями, – та кожен сповідував правду власну та її мав за найправовірнішу. Ще тільки з вікон вагонів на вес– няні поля виглядали, їдучи до Відня, учасники пер– шого зібрання хліборобів-державників, як уже в департаменті чужоземних зносин уряду УНР в екзилі лежали папери про ті наміри, повідомлення з грифом

«таємно» і «дуже таємно» про контакти Скоропад– ського не лише з гуртом В’ячеслава Казимировича, а й з полковником Зеленським, німцями Альвенслебе– ном і майором Гассе, про барона Кноррінга з близько-

го оточення гетьмана, який задля його справи щільно працює з американськими і англійськими банками; щоправда, відзначалося, «із московськими кругами гетьман не зноситься». Нерідко в ті папки з таємними грифами поряд з правдивими вістями  прилітала

«качка», яка лопотіла бозна-звідки взятою чуткою про двадцятитисячну армію на теренах Чехії для Скоропадського, що ось-ось піде через Бессарабію в Україну.

Зелена жаба завидок ураз пристрибала, як дійшло про продаж Скоропадським жінчиного маєтку в Британії за двісті мільйонів німецьких марок; окрім завидок до Яфета була й зрозуміла тривога, бо ж за такі кошти чималенько різного можна вчинити.

Своя правда у віденському тижневику «Боротьба», в редагованій Володимиром Винниченком «Новій добі», у журналі «На переломі» Олександра Олеся, якому неймовірно хотілося чистий духовний простір в еміграції витворити, та все чомусь не завжди вдавало– ся. А найбільше дратувало В’ячеслава Казимировича, що замість зведення цільної, знаної вже раніше геть– манської держави, десь взялася єзуїтська потуга роз– дерти, розшарпати і розшматувати люд на «кляси» й

«прошарки», які мають між собою на смерть чубити– ся; звідси й хотіння у тій шарпанині від немочі власної частенько жар загребти чужими руками. Без вихиля– сів він викаже те Андрієві Жукові:

Сьогодні Винниченко на своїм «посліднім» від– читі заявив, що проти «української реакції» і «укра– їнської буржуазії» він готовий знов увійти в союз з Російською комуністичною партією. Отже ж, що дивуватися сій «буржуазії», – а принаймні тій її неідеалістичній частині, яка хоче їсти галушки укра– їнські не менше Винниченка зо всякими Р.К.П. і заключає союз чи то з Росією, чи то з Польщею.

Так було, так буде, доки в її духовнім життю провід вестимуть глупі хитруни типу Винниченків, Клименків і т. п., у яких єдиним щирим і нехитрим єсть їх зненависть до «панів»…

Ще Липинський полюбляв згадувати, як Сергій Єфремов передражнював манеру письма винниченко– вого:

Таж Винниченко не пензлем пише, а щіткою, – і Єфремов руками розмахував, як той щіткою незграб– но та неоковирно орудує.

Мило так і запобігливо всміхався Іван Полтавець– Остряниця, як був при правлінні Скоропадського генеральним писарем. А тут раптом долоні чомусь засвербіли, взяти самому в ті долоні булаву гетьмансь– ку захотілося: відколюється і власне козацтво засно– вує. То в Мюнхен переїжджає і дружбу з майбутнім міністром східних територій гітлерівської Німеччини А. Розенбергом заводить, то бачать його в оточенні монархістів російських, то подейкують про його пере– мовини ген з неблизькими куклукскланівцями…

Я нелегально вернувся в Україну і воював у Холодному Яру проти большовика, – каже він, і ніхто йому чомусь не вірить. Українське національне козаче товариство (УНАКОТО) невідомо звідки раптом має чималі кошти й починає діяти, окрім Австрії та Німеччини, у Фінляндії, Естонії, Польщі, Румунії, Чехословаччині, Болгарії, Марокко і навіть… Ватикані.

В’ячеслав Казимирович тепер багато писав. Писав, аж руку інколи зводило направець, він вставав, ходив кімнатою і розмахував тією рукою, мов гіпнотизер, що приспати хоче на сцені довірливого глядача-добро– вольця, а як уже зовсім від болю у грудях заливав очі піт, то пробував далі писати лежачи. Полтавцю– Остряниці він незадовго відповість:

«Основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків. Оця основна прикмета приймала в історії ріжні форми: князівської, магнатської, шляхетської, козацької і врешті сучасної отаманської та інтелігент– ської «партійної» гризні та анархії серед українських верхів, і такої самої анархії – боротьби села з селом, кутка з кутком, і взаємної ворожнечі та взаємного недовіря – серед українських низів…»

Мов продовження давньої суперечки з Володи– миром Винниченком  про «соціалізацію», «панів» та

«буржуїв», звучатимуть його слова з «Вступного слова до читачів з ворожих таборів», що   передуватиме

«Листам до братів-хліборобів»:

«І памятайте Ви, інтелігенти українські, що народ український визволитись може лиш тоді, коли з пащі московської і варшавської метрополії він свою голову вирве. Голова його – це пани. Не тільки сучасні, а всяка, у всякій добі, місцева верхня – провідна і прав– ляча – верства, яку Ви – представники народу – свої– ми «очима завидющими і руками загребущими» всякий раз, як починається творення Держави Української, назад в Москву та Польщу заганяєте. Верству цю Ви му– сите до народу притягнути і з народом в одну націю звя– зати. А зробите це лиш тоді, коли панські сепарастичні українсько-державницькі стремління всіма силами своїми, всім Вашим впливом на народ, піддержите. Без цього вся Ваша українська – соціялістична, націоналі– стична чи як би Ви її не називали – праця, буде кон– вульсіями живого кадовбу з прищемленим верхом…»

Липинський тепер багато писав, писав сидячи, тоді лежачи, але як уже несила було, то диктував, а тоді прискіпливо, зиркаючи ревізором підозрілим на літе– ру кожну, чи нема тут до чого причепитися, вичитував текст і відправляв нарешті на пошту.

20

Оте  роздоріжжя  із  казки  згадалося  мимовільно однодумцям Липинського, оте перехрестя, де камінь великий лежить і напис на ньому: «Направо підеш —

коня втратиш, наліво підеш…» А на камені чи то крук, чи ворона стара, аж сива, сидить, каркає так єхидно і зверхньо на подорожнього, насмішкувато поводячи з боку на бік сірим дзьобом. Мовляв, яку дорогу тут не обрав би, однаково нема певності, що на кожній лож– кою мед сьорбатимеш.

Як утворили у Відні союз хліборобів-державників, то подальші путі, видавалося, вибирали з глуздом: треба якось помирити колишніх супротивників полі– тичних, претендентів імовірних на український геть– манський престол – ерцгерцога австро-угорського Вільгельма Габсбурга, відомого як Василь Виши– ваний, і Павла Скоропадського. Проводу УСХД бачи– лося, що головнокомандувач збройних сил Скоропад– ський, довкола якого мали гуртуватися «українські державотворчі елементи», першим назустріч крок сту– пить, піде без гордині та зарозумілості і доручить Василеві Вишиваному під власним командуванням окрему військову операцію в Галичині. Тим паче, Василь Вишиваний увійшов у дорадчий орган, попе– редницю Ради Присяжних, Генеральну Раду.

То була б добра дорога, порозумінням вистелена, на якій ціль бачилася б наприкінці, виднілася чітко з-по– між заростей безтолкових та чагарів.

Гірко всміхався Липинський, бо на камені отому, що на казковому перехресті лежить, у житті сиділа не одна єхидна й насмішкувата ворона, а цілісінький виводок: і кожна з різномастої української еміграції каркала по-своєму, клювала розлючено час до часу

найближчу сусідку, інколи навіть чубилися всі разом, аж пір’я над ними знімалося.

Спершу Вишиваний не погодився з дечим у статуті й регламенті хліборобів-державників.

Не згоден, – головою крутив, – то може витво– ритися цілком авторитарний режим.

А ще з того каменя на роздоріжжі ворона якась ерц– герцогові накаркала про буцімто польську заангажо– ваність Липинського. Те до решти заплутувало клу– бок, який і так заколошматили. Поступово мінявся тон у спілкуванні В’ячеслава Казимировича і Василя Вишиваного. Цілком щиро звертався Липинський 1918 року до ерцгерцога:

В історії наша державність і наша нація все хита– лися між двома полюсами – сходом і заходом. Це хитання не закінчилось і досі. У нас на сході хоч тяж– ко, але невпинно і твердо йде емансипація од східних пережитків, так само в Україні західній повинна йти емансипація од пережитків західних. Тільки очищені з впливів неволі знайдуться колись вільні сили України в своїй Вільній Великій Батьківщині. І тому я щиро радію, бачучи Вашу Цісарську Високість на сто– рожі наших західних границь. Радію мрією, що, мо– же, тут на заході родиться така Україна, котра своїм прикладом навчить свою рідну сестру по той бік Збруча. А що ніхто інший, як Ваша Цісарська Висо– кість, не зможе краще повести свій нарід до сього великого діла, то запорукою тому служать діла і слова Вашої Цісарської Високости.

Спершу в березні 1921 року, ще вагаючись, сумні– ваючись і прискіпливо добираючи кожне слово, як потрібну цеглину муляр, що реставрує давню та цінну будову, Липинський дискутує з Василем Вишива– ним – хоча вже проривається мимовільно роздрату– вання:

Нам дуже дивно, що вас так сильно вразив неде– мократичний характер нашого статуту. Знаючи ваші колишні симпатії до большевизму, ми ніколи не при– пускали, що ви одночасно так шалено – як пишете – прив’язані до парляментаризму і демократизму.

Кілька разів брав Липинський і відкладав якнайда– лі від себе папір, коли мав відповісти на звинувачення в польськості, навіть хитруючи сам перед собою, вига– дував якийсь клопіт спішний, чай варив або брався за книгу, аби не писати лише, але змовчати на несправед– ливий закид уже просто не міг:

«Ви даєте пізнати в свому листі, що порвали Ви з нами між инчим тому, що ми «ідем з поляками». Не знаю, що Ви розумієте під словом «Поляки». Коли Ви говорите про наших спольщених українських поміщи– ків, то думаю, що вони мають таке саме право почува– ти себе Українцями і брати участь в українській полі– тиці, як Ви, або як Ваш Батько і Брати почували себе Поляками. І підозрювати їх, що вони «стали Україн– цями» тільки на то, щоб відобрати свої маєтки, це те саме, що підозрювати Вас, що Ви стали Українцем, щоб дістати Українську Корону.

Коли ж Ви під словом «Поляки» розумієте поль– ський уряд, то це, що ми ідем з ними, являється про– вокаційною брехнею. І коли Ви тому порвали з нами, то Ви свідомо чи несвідомо впали жертвою прово– кації…»