Текст книги "Вбити пересмішника"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

– Не думаю, що він потрапить у двір Редлі,– сказав Атикус.– Йому перешкодить паркан. Радше він ітиме вулицею...

Я уявляла, що скажені пси пускають піну з пащі, мчать стрімголов, підстрибують і хапають людей за горло. А ще я гадала, що таке буває тільки в серпні. Якби Тим Джонсон поводився саме так, я б, мабуть, злякалася менше.

Немає видовища моторошнішого, ніж безлюдна, нашорошена вулиця. Дерева застигли, пересмішники замовкли, теслі з подвір’я міс Моді десь зникли. Я почула, як містер Тейт чмихнув, а потім висякався. Тоді побачила, як він умостив рушницю у вигин ліктя. Побачила обличчя міс Стефані Крофорд у рамі скляних парадних дверей. Поруч з нею показалася міс Моді. Атикус поставив ногу на перекладину стільця і потер собі стегно.

– Ось і він,– тихо промовив тато.

На розі вулиці, з боку, протилежного до Садиби Редлі, показався Тим Джонсон – млявий, неповороткий.

– Поглянь на нього,– прошепотів Джемі.– Містер Тейт казав, що вони рухаються по прямій, а Тим навіть дороги триматися не в змозі.

– Здається, що йому ще погіршало,– сказала я.

– Постав перед ним що-небудь – він так і кинеться.

Містер Тейт приклав руку дашком до чола і вдивився як слід.

– Він таки сказився.

Тим Джонсон рухався зі швидкістю черепахи, він не грався, не нюхав листя: здавалося, він іде тільки йому одному відомим маршрутом під впливом невидимої сили, яка штовхає його уперед, до нас. Видно було, як він здригається – немов кінь, що відганяє ґедзів; він то розтуляв, то стуляв пащу; його хилило набік, але він неухильно наближався до нас.

– Він шукає собі місце, де вмерти,– припустив Джемі.

Містер Тейт озирнувся.

– До смерті йому ще дуже далеко, Джемі, він ще й не починав навіть.

Тим Джонсон дістався провулочка перед Садибою Редлі, й те, що ще жевріло у його нещасному мозку, примусило його зупинитися й поміркувати, куди йти далі. Він зробив декілька непевних кроків і зупинився біля воріт Редлі; потім спробував повернути назад, але не зміг.

Атикус сказав:

– Його вже можна дістати, Геку. Стріляйте, поки він не звернув у провулок,– не відомо, хто може опинитися за рогом. Зайди в дім, Кел.

Келпурнія відчинила скляні двері, замкнула їх по собі, потім відімкнула і накинула гачок. Вона намагалася відгородити Джемі й мене своїм тілом, але ми висовувались у неї з-під рук.

– Стріляйте ви, містере Фінч,– містер Тейт простягнув рушницю Атикусу; тут ми з Джемі мало не зомліли.

– Не гайте часу, Геку,– відповів Атикус,– цільтеся.

– Містере Фінч, тут треба з одного пострілу.

Атикус рішуче похитав головою.

– Не зволікайте, Геку, час діяти! Він не чекатиме вас на одному місці цілий день...

– Заради усього святого, містере Фінч, погляньте-но, де він! Якщо промажу – розтрощу вікно Редлі! Я не дуже вправно стріляю, ви це чудово знаєте!

– Я не брав до рук рушниці років тридцять...

Містер Тейт мало не силоміць тицьнув рушницю Атикусу.

– Мені буде значно спокійніше, якщо зараз ви її таки візьмете,– сказав він.

Немов заворожені, дивилися ми з Джемі, як наш батько узяв рушницю і вийшов на середину вулиці. Він рухався швидко, але мені здавалося, що він ніби пливе під водою: час повз моторошно повільно.

Коли Атикус узявся за окуляри, Келпурнія прошепотіла:

– Добрий Ісусе, поможи йому,– і стиснула долонями щоки.

Атикус зсунув окуляри на лоба; вони зісковзнули й упали на землю. У повній тиші я почула, як вони тріснули. Атикус потер очі й підборіддя; ми бачили, що він часто моргає.

Біля воріт Редлі Тим Джонсон зібрав докупи свій згасаючий глузд. Він нарешті спромігся розвернутися, щоб рухатися й далі нашою вулицею. Зробив два кроки уперед, потім зупинився і підвів голову. Видно було, як напружилося його тіло.

Рухами настільки швидкими, що видавалися одночасними, Атикус клацнув затвором і притиснув рушницю до плеча.

Пролунав постріл. Тим Джонсон підскочив, гепнувся і завмер на тротуарі невеличкою коричнево-білою купкою. Він не встиг зрозуміти, що з ним трапилося.

Містер Тейт зіскочив з веранди і побіг до Садиби Редлі. Зупинився перед собакою, присів навпочіпки і постукав пальцем себе по лобі над лівим оком.

– Ви узяли трохи праворуч, містере Фінч,– гукнув він.

– Моя споконвічна проблема,– відповів Атикус,– якби я мав вибір, то віддав би перевагу дробовику.

Він нахилився підняти окуляри, підбором розтер у порох розбиті скельця, потім підійшов до містера Тейта і почав роздивлятися Тима Джонсона.

Одні за одними прочинялися двері, й сусіди помалу заворушилися. Міс Моді зійшла з веранди разом з міс Стефані Крофорд.

Джемі немов заціпенів, і я його ущипнула, щоб отямився, та коли Атикус побачив, що ми йдемо до нього, звелів залишатися на місці.

Коли містер Тейт з Атикусом повернулися на подвір’я, містер Тейт усміхався.

– Я пришлю Зібо забрати його,– сказав він.– А ви не так уже багато й забули, містере Фіни. Кажуть, що такі уміння нікуди не щезають.

Атикус мовчав.

– Атикусе,– покликав Джемі.

– Що?

– Нічого.

– Я все бачила, Фінчу-З-Одного-Пострілу!

Атикус різко озирнувся – й угледів просто перед собою міс Моді. Вони мовчки подивилися одне на одного, й Атикус сів у машину шерифа.

– Іди сюди,– покликав він Джемі.– Не наближайтеся до того собаки, зрозуміло? Близько не підходьте, мертвий він так само небезпечний, як і живий.

– Так, сер,– відповів Джемі.– Атикусе...

– Що, сину?

– Нічого.

– Ти що, хлопче, язика проковтнув? – містер Тейт широко усміхнувся до Джемі.– Невже ти не знав, що твій тато...

– Облиште, Геку,– обірвав його Атикус,– нам уже час повертатися до справ.

Вони поїхали, а ми з Джемі пішли й сіли на сходах у міс Стефані. Ми чекали, коли приїде Зібо на своєму сміттєвозі.

Джемі спантеличено мовчав, а міс Стефані запричитала:

– Ой-ой-ой, та хто ж це чував про скаженого собаку в лютому? Може, він зовсім не сказився, а просто здурів? Не хотіла б я бачити обличчя Гаррі Джонсона, коли він повернеться з Мобіла і дізнається, що Атикус Фінч застрелив його собаку. Переконана, що він просто набрався блощиць...

Міс Моді зауважила, що міс Стефані завела б іншої пісні, якби Тим Джонсон досі сунувся вулицею, але все невдовзі проясниться, бо голову собаки відвезуть до Монтгомері у лабораторію.

Джемі все не міг отямитися:

– Ти бачила, Скауте? Бачила, як він стояв?.. Як він раптом увесь розслабився, а рушниця ніби стала частиною його самого... і як усе блискавично... я по десять хвилин цілюся, поки стрельну...

Міс Моді єхидно посміхнулася.

– Ну, міс Джін-Луїзо, тепер ти вже не думаєш, що твій батько нічого не вміє? Досі його соромишся?

– Ні, мем,– відповіла я покірно.

– Забула тобі сказати тоді, що Атикус Фінч не лише гравець на варгані, а й був свого часу найвлучніший стрілець на весь округ Мейком.

– Найвлучніший стрілець...– повторив Джемі.

– Ти добре мене розчув, Джеремі Фінчу. Сподіваюся, ви тепер зміните пісеньку. Дивовижно, ви навіть не знали, що замолоду вашого батька називали Фінч-З-Одного-Пострілу. Ще коли ми всі мешкали на Пристані, якщо з п’ятнадцяти пострілів він влучав у чотирнадцять голубів, то вважав, що просто переводить набої.

– Та він і словом ніколи не прохопився про це,– промимрив Джемі.

– І словом не прохопився, он як?

– Ніколи, мем.

– Цікаво, чого він ніколи не ходить на полювання,– спитала я.

– Гадаю, зможу тобі пояснити. Ваш батько насамперед – надзвичайно шляхетна людина. Влучність у стрільбі – це талант від Бога; зрозуміло, треба практикуватися, щоб сягнути досконалості, але стріляти – це не грати на піаніно абощо. Думаю, він відклав рушницю, коли усвідомив, що Бог надав йому несправедливу перевагу над іншими живими істотами. Мабуть, він вирішив, що стрілятиме тільки у крайньому разі, як от сьогодні.

– Здається, він мав би цим пишатися,– сказала я.

– Люди при здоровому глузді ніколи не пишаються своїми талантами,– відтяла міс Моді.

Ми побачили, як під’їхав Зібо. Він дістав з кузова вила й обережно підхопив Тима Джонсона. Потім поклав його на машину, а тоді полив якоюсь рідиною з великого бутля тіло собаки й місце, де той лежав.

– Не ходіть тут поки що,– гукнув він.

Коли ми повернулися додому, я сказала Джемі, що нам буде що розказати у школі в понеділок. Джемі обернувся до мене.

– Навіть не думай нічого нікому розказувати, Скауте.

– Отакої! Ще й як розкажу! Не у кожного татко – найвлучніший стрілок округу Мейком.

– Бачиш,– сказав Джемі,– якби він хотів, щоб ми це знали, він би нам сам розповів. Якби він цим пишався, він би розповів.

– А може, він просто забув?

– Та ні, Скауте, тобі не зрозуміти. Атикус дійсно старий, але мене не обходить, що він нічого не вміє, мене не обходить, якби він узагалі нічого не зміг би робити.

Джемі підняв із землі камінець і тріумфально жбурнув ним у гараж. Побіг за ним услід, потім озирнувся і крикнув:

– Атикус – джентльмен, так само як і я!

11

Коли ми з Джемі були менші, то гралися головно на південній околиці, та як я вже майже закінчувала другий клас і пішли у небуття часи наших знущань з Примари Редлі, нас дедалі частіше приваблювала ділова частина міста, але потрапити туди можна було лише повз володіння місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Проминути її будинок було неможливо, хіба що пройти в обхід милю з гаком. Попередні недовгі зустрічі з нею не викликали у мене гострого бажання поглибити це знайомство, але Джемі сказав, що прийшов час дорослішати.

Місіс Дьюбоз жила сама, якщо не рахувати служниці-негритянки, за два двори від нас, у будинку з крутими сходами і відкритою терасою. Вона була дуже стара; майже весь час проводила у ліжку або у кріслі на коліщатах. Подейкували, що під своїми численними шалями й накидками вона ховає старий пістоль часів Громадянської війни.

Ми з Джемі її просто не зносили. Якщо вона сиділа на терасі, коли ми проходили вулицею, то потрапляли під обстріл її гнівних очей і під безжальний допит щодо нашої поведінки, а потім нам виносився прикрий вирок щодо того, ким ми виростемо,– зрозуміло, ніким путнім. Ми давно вже не переходили на той бік вулиці: це не рятувало, вона тільки кричала ще голосніше, щоб почули просто всі сусіди.

Хай що ми робили, догодити їй було неможливо. Якщо я сонячно усміхалася і гукала «Привіт, місіс Дьюбоз», то у відповідь лунало грізне:

– Не смій казати мені «привіт», паскудне дівчисько! Мусиш говорити «Доброго дня, місіс Дьюбоз!».

Вона була лиха. Якось вона почула, що я називаю нашого тата просто Атикус, так її мало родимець не вхопив. Мало того, що ми найзухваліші, найбезпардонніші йолопи, які їй траплялися у житті, так ще й наш батько гідний жалю, що не одружився вдруге по смерті нашої матері. Яка то була чарівна, досконала жінка, кричала вона, і в місіс Дьюбоз просто серце рветься навпіл, коли вона бачить, як Атикус дозволяє дітям такої пані рости дикими й некерованими. Я не пам’ятала мами, а Джемі пам’ятав – іноді він мені про неї розказував, то він аж пополотнів, коли місіс Дьюбоз нам оце все видала.

Після усіх жахів з Примарою Редлі, скаженим собакою і пожежею, Джемі вирішив, що це просто боягузтво – зупинятися біля порогу міс Рейчел і чекати, і він оголосив, що ми тепер добігатимемо щовечора до пошти на розі й там зустрічатимемо Атикуса з роботи. Скільки разів Атикус бачив, що Джемі стоїть розлючений через слова місіс Дьюбоз, які вона встигла викрикнути нам услід.

– Не переймайся, сину,– заспокоював його Атикус,– вона стара і дуже хвора. А ти тримай собі голову високо і будь джентльменом. Хай що вона тобі наговорить, не дай їй себе розізлити.

Джемі відповідав, що не така вже вона, мабуть, і хвора, якщо так репетує. Коли ми утрьох підходили до її будинку, Атикус знімав капелюха, галантно махав їй рукою і промовляв:

– Доброго вечора, місіс Дьюбоз! Ви сьогодні як картинка.

Щоправда, Атикус ніколи не уточнював, яка саме картинка.

Він розповідав їй судові новини і висловлював щиру надію, що завтра у неї видасться приємний день. Потім він знову вдягав капелюха, закидав мене до себе на плечі просто у неї на очах, і ми йшли в сутінках до себе додому. У такі моменти я думала, що мій тато, який ненавидів зброю і ніколи не воював, був найхоробріший чоловік на світі.

На дванадцятиліття Джемі подарували гроші, й вони буквально пропікали йому кишеню, тому наступного дня одразу по обіді ми пішли до середмістя. Джемі гадав, що йому вистачить купити собі модель парового двигуна, а мені – жезл тамбурмажора.

Я вже давно задивлялася на цей жезл: він продавався у крамниці В. Дж. Елмора, був прикрашений цехінами й блискітками і коштував сімнадцять центів. Моєю найпалкішою мрією було диригувати на ходу шкільним оркестром округу Мейком. Я вже почала тренуватися: підкидала палиці й майже навчилася їх ловити, проте Келпурнія ніколи не пускала мене в хату, якщо заставала з палицею в руках. Мені здавалося, що коли я матиму справжній жезл, усе піде як по маслу, і з боку Джемі було вельми шляхетно його мені купити.

Місіс Дьюбоз уже розташувалася на своїй терасі, коли ми йшли до крамниці.

– Чого це ви тут вештаєтеся у таку пору? – загорлала вона.– Не інакше як школу прогулюєте. От я зараз зателефоную директору і все йому розкажу!

Тут вона ухопилася за колеса свого крісла і зробила таке обличчя, ніби й справді виконає свою погрозу.

– Та сьогодні ж субота, місіс Дьюбоз,– сказав Джемі.

– Субота чи не субота, байдуже,– туманно відповіла вона.– Цікаво, а ваш батько знає, де вас носить?

– Місіс Дьюбоз, ми ходили до міста самі, ще коли були ось такі,– Джемі показав рукою фути зо два над тротуаром.

– Не бреши мені! – заголосила вона.– Джеремі Фінчу, Моді Аткінсон доповіла, що ти сьогодні вранці зламав у неї виноградну лозу. Вона все розповість твоєму батькові, й тоді ти пошкодуєш, що взагалі народився на світ! І якщо тебе не допровадять до виправної школи цими днями, моє прізвище не Дьюбоз!

Джемі й близько не підходив до винограду міс Моді з минулого літа, до того ж він твердо знав, що міс Моді ніколи б не наскаржилася Атикусу, навіть якби щось і було, тому він усе заперечив.

– Не смій сперечатися! – аж заверещала місіс Дьюбоз.– А ти? – тут вона тицьнула у мене своїм покарлюченим пальцем.– Чого це ти розгулюєш у комбінезоні? Ти мусиш вдягатися у сукні з корсажем, юна леді! І якщо ніхто тебе не перевиховає, будеш прислуговувати у корчмі,– ну от, дожилися, молода Фінч уже прислуговує у «Кафе ОК», нічого собі!

Мене охопив жах. «Кафе ОК» було дуже підозрілим закладом на півночі центральної площі. Я вчепилася в руку Джемі, але він різко її вирвав.

– Ходімо, Скауте,– прошепотів він.– Не звертай на неї уваги. Просто високо тримай голову і будь джентльменом.

Але місіс Дьюбоз не вгамовувалася.

– Мало того, що одна з Фінчів прислуговує по шинках, але й той, що в суді, боронить чорномазих!

Джемі так і заціпенів. Удар місіс Дьюбоз влучив у ціль, і вона це усвідомлювала.

– Так, так, куди ж котиться світ, якщо Фінч повстає проти свого кола? Так я вам зараз скажу! – вона піднесла руку до рота. А коли відвела руку, за нею потяглася, довга цівка слини.– Ваш батько нічим не кращий за чорномазих і за покидьків, на яких працює!

Джемі спалахнув. Я потягла його за рукав, а нам услід линули звинувачення у моральній деградації нашої сім’ї, і головним пунктом було те, що половина родини Фінчів вже й так у божевільні, але якби була жива наша мати, ми б не скотилися до такої ганьби.

Не знаю, що обурило Джемі найбільше, але я страшенно образилися на натяки місіс Дьюбоз щодо психічного стану нашої родини. Я вже майже призвичаїлася до клинів у бік Атикуса. Але це вперше сказала доросла людина. Якщо не зважати на зауваження щодо Атикуса, все решта в нападках місіс Дьюбоз було як завжди. А в повітрі вже відчувалося літо – в тіні ще було прохолодно, але сонце пригрівало дужче, а це означало, що наближаються гарні часи – канікули і Ділл.

Джемі купив собі паровий двигун, і ми попрямували до крамниці Елмора по мій жезл. Покупка не принесла Джемі жодного задоволення; він запхав модель у кишеню і мовчки йшов поруч зі мною додому. Дорогою я раз у раз підкидала свій жезл, намагаючись його упіймати, поки мало не налетіла на містера Лійка Діза, який тільки й сказав: «Обережно, Скауте, дивися, куди йдеш!» Коли ми наблизилися до будинку місіс Дьюбоз, мій жезл уже був геть брудний від безкінечних падінь на землю.

На терасі її не було.

Пізніше, через багато років, я іноді питала себе, що примусило Джемі так вчинити, чому він не дотримався девізу «Будь джентльменом, сину», чому відійшов він правил непоказної шляхетності, які почав сповідувати. Вочевидь, Джемі не менш за мене потерпав від балачок про те, що наш батько обстоює негрів, і я звикла, що він тримає себе в руках: від природи він мав характер лагідний і незапальний. Але у той час я могла пояснити його вчинок єдине тим, що він на декілька хвилин буквально збожеволів.

Джемі зробив достеменно те, що весь час робила б я, коли б Атикус мені не заборонив, і я підозрювала, що його заборона стосується і старих мерзенних жінок, яких мені також не можна бити. Коли ми опинилися біля воріт місіс Дьюбоз, Джемі вихопив у мене з рук жезл, увірвався, розмахуючи ним, як скажений, на подвір’я, забувши про всі напучення Атикуса, забувши, що місіс Дьюбоз ховає під шалями пістоль, забувши, що як вона і промахнеться, її служниця Джессі нізащо не схибить.

Він не вгамувався, доки не позбивав верхівки з усіх кущів камелії у саду місіс Дьюбоз, доки усю землю не встелили зелені пуп’янки і листя. А тоді переламав об коліно мій жезл і жбурнув уламки на землю.

Я на той час уже щосили верещала. Джемі смикнув мене за волосся, крикнув, що йому начхати, а якщо я не стулю пельку, він мені всі патли повидирає. Я пельку не стулила, і він копнув мене як слід. Не втримавшись на ногах, я впала долілиць. Він ривком підхопив мене, та, схоже, йому стало мене шкода. Говорити не було чого.

Ми вирішили не зустрічати того вечора Атикуса з роботи. Тинялися по кухні, доки Келпурнія нас не виштовхала. Якимось незбагненним чином вона нібито про все здогадалася. Втішати вона не дуже-то вміла, але дала Джемі гарячий тост із маслом, який він розламав навпіл і поділився зі мною. Тост був на смак як вата.

Ми перейшли до вітальні. Я узяла футбольний журнал, знайшла фото Диксі Гаувела і показала його Джемі, кажучи, що він дуже на нього схожий. Приємнішого компліменту годі було й уявити, але на брата він не подіяв. Джемі похмуро скоцюбився біля вікна на кріслі-гойдалці й чекав. Стемніло.

Минули дві геологічні епохи, коли ми нарешті почули Атикусові кроки на парадних сходах. Грюкнули скляні двері, потім усе ненадовго замовкло: це Атикус клав капелюх на полицю над вішаком,– а там пролунало: «Джемі!» Голос був мов крижаний вітер.

Атикус увімкнув верхнє світло у вітальні й побачив нас там, заціпенілих від страху. В одній руці він тримав мій жезл; заяложена жовта китиця волочилася по килиму. Атикус простягнув другу руку – на долоні лежали напіврозкриті бутони камелії.

– Джемі,– спитав він,– це ти наробив?

– Так, сер.

– Навіщо?

– Вона сказала, що ти обстоюєш чорномазих і покидьків,– тихо відповів Джемі.

– Тобто, ти це зробив через оті її слова?

Джемі поворушив губами, але його «Так, сер» було майже нечутно.

– Сину, я не сумніваюся, що тобі чимало перепадає від однолітків за те, що я обстоюю чорномазих, як ти кажеш, але вчинити подібне зі старою хворою жінкою неприпустимо. Я настійно раджу тобі піти зараз до місіс Дьюбоз і поговорити з нею. А потім негайно повертайся додому.

Джемі не ворухнувся.

– Іди, чуєш?

Я попленталася за Джемі з вітальні.

– А ти залишайся тут,– наказав мені Атикус. Я залишилася.

Узявши свою газету, Атикус усівся у крісло-гойдалку, де недавно сидів Джемі. Я не могла утямити, хоч убийте, як він може спокійнісінько сидіти й читати газету, коли у його єдиного сина зараз стрілятимуть з іржавого пістоля конфедератів. Ніде правди діти, Джемі іноді дратував мене так, що я й сама ладна була його вбити, але, якщо розібратися, хто у мене, крім нього, є? Атикус, схоже, цього не розуміє, або ж йому байдуже.

Я його за це ненавиділа, та коли сильно хвилюєшся, швидко втомлюєшся: невдовзі я вже вмостилася у нього на колінах, і він мене до себе пригорнув.

– Яка ти вже велика, тебе й не вколисати на руках,– зауважив він.

– Тобі начхати, що з ним станеться,– сказала я.– Послав його на вірну загибель, а він же заступався за тебе.

Атикус притиснув мою голову собі до грудей.

– Ще рано тривожитися. От не чекав, що саме Джемі урветься терпець,– гадав, що матимемо більше проблем з тобою.

Я відповіла, що не розумію, чому це ми маємо тримати себе в руках, бо ніхто в нас у школі ніколи себе в руках не тримає.

– Скауте,– сказав Атикус,– прийде літо, і вам доведеться тримати себе в руках у значно гіршій ситуації... це дуже несправедливо щодо тебе і Джемі, але іноді ми вимушені твердо стояти на своєму і не відступати, і те, як ми поводимося у вирішальний момент... словом, коли ви з Джемі виростете, то, можливо, подивитеся на цю ситуацію з більшим розумінням і збагнете, що я вас не зрадив. Оця справа, справа Тома Робінсона, зачіпає саму сутність людської совісті,– Скауте, я не зміг би ходити до церкви і молитися Богу, якби не спробував допомогти цьому чоловікові.

– Атикусе, ти, мабуть, не маєш рації...

– Чому ти так думаєш?

– Бо всі люди гадають, що рацію мають вони, а не ти.

– Вони, звісно, мають повне право так гадати, і мають право на повагу до їхньої думки,– відповів Атикус.– Але перш ніж дійти згоди з іншими, я мушу дійти згоди з самим собою. Єдине, що не підлягає закону більшості,– це власна совість.

Коли повернувся Джемі, я ще сиділа в Атикуса на колінах.

– Ну як, сину? – спитав Атикус і зняв мене з колін.

Я крадькома обстежила Джемі. Здавалося, він живий і здоровий, тільки вираз обличчя мав доволі дивний. Можливо, місіс Дьюбоз примусила його випити якусь гірку мікстуру.

– Я там у неї все поприбирав і вибачився, але насправді я зовсім не шкодую, а ще я там працюватиму щосуботи і спробую все відновити.

– Не варто було вибачатися, якщо ти не шкодуєш,– мовив Атикус.– Джемі, вона стара і дуже хвора. Не можна зважати на все, що вона каже і робить. Звісно, було б краще, якби вона висловила оте все мені, а не вам, але не завжди буває так, як краще.

Джемі, здавалося, зосереджено вивчав троянду на килимі.

– Атикусе,– нарешті вимовив він,– вона хоче, щоб я їй читав.

– Читав?

– Так, сер. Вона хоче, щоб я приходив щодня після школи і по суботах і читав їй уголос дві години. Атикусе, невже я мушу це робити?

– Певна річ.

– Але вона хоче, щоб я ходив цілий місяць.

– Отже, ходитимеш цілий місяць.

Джемі обережно тицьнув носаком у серединку троянди і притиснув її. Нарешті він вичавив із себе:

– Атикусе, на подвір’ї у неї все ще так-сяк, але всередині все темне й моторошне. По стелі шугають тіні й усяке таке...

Атикус невесело посміхнувся.

– Тобі, з твоєю багатою фантазією, це має бути до вподоби. Уяви, що ти потрапив до будинку Редлі.

Наступного понеділка після уроків ми з Джемі піднялися крутими парадними сходами у будинок місіс Дьюбоз і пройшли навшпиньках відкритою терасою. Джемі, озброєний романом «Айвенго»^[15] і гордий з того, що вже знає тут усі входи й виходи, постукав у другі двері ліворуч.

– Місіс Дьюбоз? – гукнув він.

Служниця Джессі прочинила глухі дерев’яні двері й відімкнула скляні.

– А, це ти, Джемі Фінчу,– сказала вона.– Ти сестру з собою привів? Не знаю, чи...

– Хай обоє заходять, Джессі,– почувся голос місіс Дьюбоз. Джессі впустила нас і пішла до кухні.

Коли ми переступили поріг, нас охопив задушливий сморід, який буває у старих дерев’яних будівлях, прогнилих від дощів, з гасовими лампами, з діжками для питної води, з домотканою, невибіленою постільною білизною. Цей запах мене завжди непокоїв, насторожував, напружував.

У кутку кімнати стояло бронзове ліжко, й у ньому лежала місіс Дьюбоз. Цікаво, подумала я, це вона не через Джемі злягла, і на якусь мить мені стало її шкода. Вона була вкрита цілою горою ковдр і вигляд мала майже дружній.

Біля ліжка стояв мармуровий умивальник; на ньому – склянка з чайною ложкою, червона спринцівка для вух, коробочка ватних тампонів і сталевий будильник на трьох тендітних ніжках.

– Бачу, ти припхався зі своєю нечупарою-сестрою,– привітала вона нас.

– Моя сестра зовсім не нечупара, і я вас не боюся,– Джемі відповідав спокійно, але я бачила, що коліна у нього тремтять.

Я очікувала, що вона зараз як роззявить рота, але вона тільки й мовила:

– Можеш розпочинати читання, Джемі.

Джемі сів на плетений стілець і розгорнув «Айвенго». Я узяла другий стілець і сіла поруч з ним.

– Сядьте ближче,– наказала місіс Дьюбоз.– Сядьте біля ліжка.

Ми підсунули стільці ближче. Так близько я ще ніколи її не бачила, і чого мені кортіло найбільше, то це відсунути свій стілець якнайдалі.

Вона була бридка. Обличчя мала кольору брудної наволочки, у кутиках губ збиралася слина і стікала повільно, як вода з льодовика, у глибокі зморшки на її підборідді. Щоки були помережані коричневими старечими плямами, а чорні зіниці вицвілих очей були буквально як цяточки. Руки мала покарлючені, нігті неохайні, зарослі. Вона не вставила нижньої щелепи, тому верхня губа випиналася; час до часу вона втягувала нижню губу під верхню щелепу, і підборіддя задиралося. Тоді слина стікала швидше.

Я намагалася не дивитися на неї. Джемі знову розгорнув «Айвенго» і почав читати. Я спробувала стежити за текстом разом з ним, але він читав надто швидко. Коли Джемі траплялося незнайоме слово, він його випускав, тоді місіс Дьюбоз викривала його і вимагала, щоб він вимовив слово по літерах. Джемі читав уже хвилин зо двадцять, а я дивилася то на брудну від сажі камінну дошку, то у вікно – куди завгодно, аби тільки не на місіс Дьюбоз. Він усе читав і читав, і я помітила, що вона дедалі рідше його виправляє, хоча одне речення Джемі взагалі не дочитав до кінця. Вона не слухала.

Я поглянула в бік ліжка.

Зі старою щось коїлося. Вона лежала горілиць, напнувши ковдри по саме підборіддя. Виднілися тільки її голова й плечі. Голова її хиталася з боку в бік. Коли-не-коли вона широко роззявляла рота, і я бачила, як у неї сіпається язик. На губах набиралася густа слина, вона її втягувала, а потім знову розтуляла рота. Здавалося, що рот живе своїм життям. Він діяв окремо від усього іншого, стулявся й розтулявся, як молюск під час морського відпливу. Подеколи з рота вихоплювалося «Пт», немов закипала якась в’язка речовина.

Я смикнула Джемі за рукав.

Він глянув на мене, потім на ліжко. Голова місіс Дьюбоз саме повернулася в наш бік, і Джемі спитав, чи все з місіс Дьюбоз гаразд. Вона його не почула.

Задзеленчав будильник, чим до смерті нас налякав. Не минуло й хвилини, як ми з Джемі опинилися на вулиці й побігли додому. Ми не втекли, нас відіслала Джессі: будильник ще не встиг додзвонити, як вона влетіла до кімнати і нас виштовхала.

– Мерщій,– сказала вона,– ходу звідси!

У дверях Джемі затримався.

– Їй час приймати ліки,– пояснила Джессі. Двері зачинилися, але я встигла побачити, як вона побігла до ліжка місіс Дьюбоз.

Була тільки за чверть четверта, коли ми прийшли додому, тож ми з Джемі поганяли м’яча у дворі, аж поки не прийшов час зустрічати Атикуса. Атикус приніс мені в подарунок два жовтих олівця, а Джемі – футбольний журнал, і я зрозуміла, що це нам винагорода за перший раунд із місіс Дьюбоз. Джемі розповів йому про те, як усе було.

– Вона тебе налякала? – спитав Атикус.

– Ні, сер,– відповів Джемі,– але вона така бридка! У неї якісь напади. І слина всякчас цебенить.

– Мене вона налякала,– поскаржилася я.

Атикус поглянув на мене з-понад окулярів.

– А ти, до речі, зовсім не зобов’язана ходити з Джемі.

Наступного дня місіс Дьюбоз була така сама, як у перший день, і всі решта також, доки поступово не виробилася певна система: спершу все йшло нормально, тобто місіс Дьюбоз цькувала Джемі на свої улюблені теми – камелії і чорнолюбські нахили нашого батька, потім помалу стихала, а там і зовсім відключалася. Дзеленчав будильник, Джессі нас видворяла, і ми були вільні до самого вечора.

– Атикусе,– якось спитала я,– а що таке, власне, чорнолюбець?

Обличчя Атикуса спохмурніло.

– Тебе хтось так назвав?

– Ні, сер. Це тебе так називає місіс Дьюбоз. Вона безнастанно так тебе обзиває і сердиться. А мене так обізвав Френсис минулого Різдва, тоді я вперше почула це слово.

– Через це ти його і відлупцювала?

– Так, сер...

– Навіщо ж ти у мене питаєш, що воно означає?

Я спробувала пояснити, що розлютилася не стільки через те, що сказав Френсис, скільки через те, як він це сказав.

– Розумієш, він ніби лаявся – як-от шмаркач абощо...

– Скауте, чорнолюбець – одне зі слів, які нічого не означають, так само як і шмаркач. Це важко пояснити... неотесані, ниці люди вживають його, коли їм здається, що хтось поважає негрів більше, ніж їх. Так вони називають таких, як ми, коли їм хочеться грубо й вульгарно когось обізвати.

– Але ж насправді ти не чорнолюбець?

– Звісно, я чорнолюбець. Я намагаюся любити всіх... Про мене зараз говорять багато неприємного... доню, якщо тебе обзивають якимось поганим словом, це не образа. Це просто показує, наскільки жалюгідна та людина, і не повинно тебе зачіпати. Не переймайся через місіс Дьюбоз, нехай вона лається. У неї дуже багато власних проблем.

Сплив місяць, і одного пообіддя, коли Джемі продирався крізь писання сера Вальтера Скаута, як він його називав, а місіс Дьюбоз його виправляла на кожному кроці, у двері хтось постукав.

– Заходьте! – заволала місіс Дьюбоз.

Увійшов Атикус. Наблизившись до ліжка, він потиснув руку місіс Дьюбоз.

– Я повертався з роботи, а мої діти мене не зустрічають,– сказав він.– От і вирішив, що вони ще, мабуть, у вас.

Місіс Дьюбоз усміхнулася до нього. Я не розуміла, хоч помри, як це вона взагалі з ним розмовляє, коли так люто його ненавидить.

– Знаєте, котра година, Атикусе? – спитала вона.– Рівно чотирнадцять хвилин по п’ятій. А будильник поставлено на пів на шосту. Я хочу, щоб ви це знали.

Тут до мене раптом дійшло: щодня ми залишалися у місіс Дьюбоз дедалі довше, і щодня будильник дзвонив дедалі пізніше, і в неї на ту мить вже у повному розпалі був напад. А сьогодні вона мордувала Джемі мало не дві годині, а на напад і натяку не було, і я відчула, що ми вскочили у безнадійну пастку. Дзвінок будильника провіщував наше визволення; а якщо він колись зовсім не задзвонить, що тоді з нами буде?

– У мене таке враження, що час, обумовлений для читання Джемі, вже вичерпався,– сказав Атикус.

– Ще один тиждень, ну, просто для надійності.

– Але ж...– підвівся Джемі.

Атикус поклав руку йому на плече, і Джемі замовк. Дорогою додому Джемі наполягав, що йшлося лише про один місяць, і цей місяць минув, і так нечесно.