Текст книги "Вбити пересмішника"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

– А якщо він програє апеляцію,– поцікавилась я якось увечері,– що з ним буде?

– Його посадять на електричний стілець,– сказав Атикус,– хіба що губернатор штату пом’якшить вирок. Ще зарано тривожитися, Скауте. Ми маємо непогані шанси.

Джемі розтягся на дивані й читав «Популярну механіку». Він подивився на нас.

– Це нечесно. Він нікого не вбивав, навіть якби й був винний. Він ні в кого не відібрав життя.

– Ти же знаєш, що зґвалтування карається у штаті Алабама на смерть.

– Так, сер, але присяжні не повинні були засуджувати його на смерть,– якби вони схотіли, могли б дати йому двадцять років.

– Засудити на двадцять років,– виправив Атикус.– Але Том Робінсон – чорний. У такому звинуваченні, як це, жоден присяжний у наших краях не скаже: «Ми думаємо, що він винен, але не дуже». Тут або повне виправдання – або нічого.

Джемі похитав головою.

– Я знаю, що це неправильно, але не можу зрозуміти, в чому помилка,– можливо, зґвалтування не треба карати на смерть...

Атикус аж упустив газету на підлогу. Він сказав, що цілком підтримує закон про покарання за зґвалтування, цілком, але не може погодитися з тим, що звинувачення просило, а присяжні підтримали винесення вироку, виходячи лише з непрямих доказів. Він поглянув на мене, побачив, що я слухаю, і пояснив простіше:

– Тобто, коли людину засуджують на смерть за вбивство, скажімо, треба, щоб було один-два свідки. Люди, які можуть сказати: «Так, я був там і бачив, як він натиснув на гачок».

– Але купу людей перевішали – повісили – на основі непрямих доказів,– заперечив Джемі.

– Знаю, і багато хто з них, можливо, заслуговував на смерть,– проте за відсутності безпосередніх свідків завжди є місце для сумніву, іноді лише тіні сумніву. Закон каже «поміркований сумнів», але я вважаю, що відповідач має право на тінь сумніву. Завжди існує можливість, хоч іноді майже неймовірна, що людина не винна.

– Тоді знову справа у присяжних. Слід покінчити з присяжними,– Джемі був невмолимий.

Атикус, як міг, намагався стримати усмішку, але марно.

– Ти дуже суворий, сину. Гадаю, є кращий спосіб. Змінити закон. Змінити так, щоб лише судді мали право виносити смертний вирок у відповідних справах.

– Тоді їдь до Монтгомері й міняй закон.

– Ти навіть не уявляєш, як це важко. Я не доживу до зміни закону, а ти, якщо доживеш, то хіба на старість.

Джемі таке не влаштовувало.

– Ні, сер, спершу треба покінчити з присяжними. Том узагалі не був винний, а вони сказали: був.

– Якби присяжним був ти і ще одинадцять таких хлопчиків, як ти, Том був би на волі,– сказав Атикус.– Ніщо в твоєму житті поки що не вплинуло на розумну аргументацію. Ті дванадцятеро людей, присяжні Тома, у повсякденному житті – розсудливі люди, але ти бачив, як щось встало між ними і розсудливістю. Те саме ти бачив тієї ночі під в’язницею. Та юрба розійшлася, але зовсім не тому, що вони дослухалися розуму, а тому, що там були ми. Є щось таке в нашому світі, від чого люди втрачають голову – вони не можуть бути справедливими, навіть якби й спробували. У наших судах, коли є слово білого проти слова чорного, завжди виграє білий. Це огидно, але така правда життя.

– Це не виправдання,– безбарвно відповів Джемі. Він стукнув кулаком по коліну.– Вони не можуть отак узяти й засудити людину через такі докази, не можуть – і все.

– Ти не зміг би, а вони змогли і засудили. Що дорослішим ти ставатимеш, то більше такого надивишся. Єдине місце, де у всіх мають бути рівні шанси,– це суд, хай якого кольору веселки буде їхня шкіра, але люди тягнуть свої упередження і на лави присяжних. Коли ти підростеш, ти побачиш, як білі щоденно обдурюють чорних, але я тобі хочу сказати одну річ, і ти її добре запам’ятай: коли біла людина робить таке з чорношкірим, не має значення, як звуть цю білу людину, наскільки вона багата чи з якої шановної сім’ї походить,– ця біла людина – покидьок.

Атикус говорив дуже спокійно, але його останні слова пролунали у наших вухах громом. Я поглянула на нього – обличчя його аж палало під прихованої пристрасті.

– Для мене не має нічого мерзеннішого, ніж коли ница біла людина наживається на неуцтві негрів. Не обманюймо себе: все це накопичується, і прийде день, коли нам доведеться сповна сплатити всі рахунки. Сподіваюся, що станеться це не за вашого життя.

Джемі почухав потилицю. Раптом очі його округлилися.

– Атикусе,– спитав він,– а чому такі люди, як ми чи міс Моді, ніколи не обираються присяжними? Серед присяжних немає мейкомців – вони завжди з якоїсь глухомані.

Атикус відкинувся у своєму кріслі-гойдалці. З якоїсь причини він дивився на Джемі з задоволенням.

– Я все чекав, коли це спаде тобі на думку,– сказав він.– Існує безліч причин. Передусім, міс Моді не може бути серед присяжних, тому що вона жінка.

– Ти хочеш сказати, що жінки в Алабамі не можуть...– я страшенно обурилася.

– Саме так. Гадаю, це щоб убезпечити наших ніжних леді від брудних справ на кшталт справи Тома. Крім того,– тут Атикус широко посміхнувся,– пані всякчас втручалися б у допити.

Ми з Джемі розсміялися. Міс Моді серед присяжних була б вражаюча. Я уявила стару місіс Дьюбоз на її каталці: «Негайно припини гамселити своїм молотком, Джоне Тейлоре, я маю дещо спитати у цього типа». Можливо, наші пращури мали рацію.

Атикус провадив.

– Таким людям, як ми,– нам теж доведеться сплачувати свою частину того рахунку. Ми головно отримуємо таких присяжних, яких варті. Наші мейкомські достойники цим не цікавляться, це раз. Вони бояться, це два. Потім, вони...

– Бояться? Чого? – перебив Джемі.

– Ну, уяви, що, скажімо, містер Лінк Діз мусить вирішити розмір відшкодування міс Моді, наприклад, якби міс Рейчел збила її машиною. Лінк не схотів би втратити жодну зі своїх клієнток, правда? Тому він каже судді Тейлору, що не може увійти до суду присяжних, бо йому немає на кого полишити крамницю, поки він засідає. Суддя Тейлор виключає його. Хоч і дуже гнівається.

– А чому він думає, що якась із них припинить ходити до його крамниці? – спитала я.

– Міс Рейчел припинила б, а міс Моді – ні,– сказав Джемі.– Але ж голосування присяжних таємне, Атикусе.

Наш тато засміявся.

– До цього ще дуже далеко, сину. Голосування присяжних мало би бути таємним. Участь у суді присяжних змушує людину приймати рішення і висловлювати свою думку. Люди не люблять цього робити. Подеколи це неприємно.

– Присяжні Тома ухвалили рішення поспіхом,– пробурчав Джемі.

Атикус помацав кишеньку для годинника.

– Зовсім ні,– сказав він не стільки нам, скільки собі.– І саме тому я подумав, що, можливо, це вже натяк на якийсь початок. Присяжні засідали не одну годину. Вирок був неминучий, мабуть, але зазвичай вони його ухвалюють за декілька хвилин. Цього разу...– він обірвав себе і подивився на нас.– Можливо, вам буде цікаво дізнатися, що один чоловік дуже довго опирався – спершу він узагалі вимагав повного виправдання.

– І хто ж він? – Джемі був вражений.

Очі Атикуса блиснули.

– Я не мусив би вам розповідати, але все ж таки скажу. Один з наших друзів зі Старого Сарема...

– Один з Каннінгемів? – скрикнув Джемі.– Один з... я їх зовсім не впізнав... ти жартуєш,– він скоса поглянув на Атикуса.

– Ваш приятель. З якоїсь причини (мабуть, мав передчуття) я його не відхилив. Міг відхилити, але не став.

– Сили небесні! – побожно вигукнув Джемі.– Тут вони збираються його вбивати, а тут намагаються випустити на волю... Ніколи не зрозумію цих людей, хоч сто років проживу.

Атикус сказав, що просто треба з ними ближче познайомитися. Він нагадав нам, що Каннінгеми ніколи нічого ні в кого не брали відтоді, як переселилися у Новий Світ. А ще їм притаманна і така риса: якщо вам вдалося заслужити їхню повагу, вони стоятимуть за вас тілом і душею. Атикус сказав, що в нього виникло враження, такий собі натяк, що тієї ночі біля в’язниці вони поїхали назад з почуттям неабиякої поваги до Фінчів. А ще тільки грім серед ясного неба плюс ще один з Каннінгемів може примусити котрогось із них змінити рішення.

– Якби серед присяжних їх було двоє, вирок ніколи не було б винесено.

– Тобто ти свідомо ввів до присяжних людину, яка хотіла тебе напередодні вбити? Як ти міг так ризикувати, Атикусе, як?

– Якщо придивитися, то ризику майже не було. Немає різниці між однією людиною, яка збирається винести звинувачувальний вирок, й іншою людиною, яка збирається винести звинувачувальний вирок, хіба ні? Проте існує крихітна відмінність між людиною, яка збирається винести звинувачувальний вирок, і людиною, в якої виник сумнів. Цей Каннінгем був єдиний з усього списку присяжних, щодо кого я не мав цілковитої упевненості.

– А ким цей чоловік доводиться містеру Каннінгему? – спитала я.

Атикус підвівся, потягнувся і позіхнув. Ще навіть нам не час був лягати спати, але ми знали, що він хоче почитати газету. Він підібрав її з підлоги, згорнув і злегка стукнув мене по голові.

– Поміркуймо...– він щось погудів собі під ніс.– Ага, зрозумів. Двічі двоюрідний брат.

– Це як?

– Дві сестри одружилися з двома братами. Більше я тобі нічого не скажу – сама думай.

Я помучилася і вирішила, що якби я одружилася з Джемі, а Діла мав сестру і одружився з нею, то наші діти були б двічі двоюрідними.

– Ну й ну, Джемі,– сказала я, коли Атикус пішов.– Якісь вони чудні. Ви чули, тітонько?

Тітка Александра плела гачком килимок і не дивилася на нас, але дослухалася. Вона сиділа у кріслі, поруч стояв її швацький кошик, а килимок лежав на колінах. І чого це тільки пані плетуть вовняні килимки у таку спеку, мені невтямки.

– Я чула,– відповіла вона.

Мені пригадалася ота давня катастрофічна пригода, коли я кинулася боронити Волтера Каннінгема. Тепер я була рада, що так зробила.

– От тільки розпочнуться заняття, я покличу Волтера до нас на обід...– (Я планувала це, зовсім забувши про своє потаємне рішення відлупцювати Волтера, щойно його побачу).– Він міг би залишатися тут погуляти після школи. А Атикус потім відвозив би його до Старого Сарема. Та й переночувати у нас він іноді міг би, що скажеш, Джемі?

– Це ми ще побачимо,– промовила тітка Александра, а ця заява з її вуст ніколи не була обіцянкою, завжди тільки погрозою.

Здивована, я обернулася до неї.

– А чому ні, тітонько? Вони добрі люди.

Вона подивилася на мене з-понад окулярів.

– Джін-Луїзо, я не маю найменшого сумніву щодо того, що вони добрі люди. Але це люди не нашого кола.

– Скауте, вона натякає, що вони неотеси,– втрутився Джемі.

– Що значить – неотеси?

– Ну, неуки. Люблять притупувати під просту музику і таке інше.

– Я теж люблю...

– Не верзи дурниць, Джін-Луїзо,– відтяла тітка Александра.– Справа в тому, що Волтера Каннінгема можна до блиску відмити, взути його у черевики, одягти в новий костюм, але він ніколи не стане таким, як Джемі. До того ж у його родині існує нахил до пиятики, глибокий як колодязь. Жінки з роду Фінчів не можуть цікавитися такими людьми.

– Ті-і-ітонько! – простогнав Джемі.– Та їй ще й дев’ятьох не виповнилося.

– Нічого, нехай уже зараз це затямить.

Тітка Александра висловилася до кінця. Це мені живо нагадало попередній раз, коли вона поклала край моїм планам. Тоді я носилася з мрією відвідати Келпурнію у неї вдома – мені було цікаво там побувати. Я хотіла бути її «гостею», хотіла побачити, як вони живуть, хто її друзі. З тим самим успіхом я могла б хотіти побачити зворотній бік місяця. Цього разу тактика тітки Александри була інша, але ціль – та сама. Можливо, саме задля цього вона й переїхала до нас жити – допомагати нам обирати друзів. Я могла сперечатися з нею до посиніння.

– Якщо вони добрі люди, чому я не можу добре ставитися до Волтера?

– Я не сказала, що ти не можеш добре до нього ставитися. Ти мусиш бути привітною і ввічливою з ним, як і люб’язною з усіма, дорогенька. Але ти не повинна запрошувати його до себе додому.

– А якби він був нам родич?

– Але він нам не родич, а навіть якби й так, моя відповідь була б та сама.

– Тітонько,– заговорив Джемі,– Атикус каже, що можна вибирати друзів, але родичів не вибираєш, і вони залишаються родичами, визнаємо ми їх чи ні, тому не визнавати їх доволі безглуздо.

– В цьому увесь ваш батько,– заявила тітка Александра,– але я повторюю, що Джін-Луїзі не дозволено запрошувати Волтера Каннінгема до цього дому. Навіть якби він був двічі двоюрідний брат, якого не визнають, його не приймуть у цьому домі, хіба що він прийде до Атикуса у справах. І не будемо більше про це.

Вона заборонила, але цього разу бодай пояснила свою позицію.

– Але я хочу дружити з Волтером, тітонько, чому ж мені не можна?

Вона зняла окуляри і пильно на мене подивилася.

– Я скажу тобі чому. Тому – що – він – бидло, ось чому тобі не можна з ним дружити. Я не потерплю його поруч із тобою, щоб ти підхоплювала його звички і вчилася казна-чому. Ти і так чималенька проблема для свого батька.

Не знаю, що б я зробила, якби мене не втримав Джемі. Він схопив мене за плечі, обняв і повів до своєї спальні, а я ридала від люті. Нас почув Атикус, зазирнув у двері, але Джемі різко сказав йому, що все гаразд, і Атикус пішов до себе.

– На, пожуй, Скауте,– Джемі попорпався у кишені й витяг жуйку. Знадобилася не одна хвилина, поки жуйка перетворилася на смачну кульку в мене в роті.

Джемі переставляв речі на своєму столику. Волосся у нього ззаду стояло сторчма, а спереду падало на лоба, і я подумала, чи буде воно в нього колись гладеньке, як у всіх чоловіків,– може, якби він його повністю зголив, воно б виросло охайно. Брови в нього погустішали, і я помітила, що він став стрункіший. Він ріс.

Коли він озирнувся, то, мабуть, думав, що я знову розплачусь, бо сказав:

– Хочеш, я тобі щось покажу, тільки ти нікому анічичирк.

Я спитала, що там. Він розстібнув сорочку і ніяково усміхнувся.

– То й що?

– А ти хіба не бачиш?

– Ну, не бачу.

– Ну, це ж волосики.

– Де?

– Тут. Ось тут.

Він мене втішав, тому я сказала, що вони чудові, хоча нічого не побачила.

– Вони справді гарні, Джемі.

– І під пахвами також,– похвалився він.– Наступного року почну вже грати у футбол. Скауте, ти не сердься на тітку.

Здається, лише учора він наказував мені не сердити тітку.

– Розумієш, вона не звикла до дівчаток, принаймні до таких, як ти. Вона силкується зробити з тебе леді. Може, ти спробуєш навчитися шити абощо?

– Та до дідька! Вона мене не любить, от і все, та мені однаково. Мені допекло, що вона обізвала Волтера Каннінгема бидлом, Джемі, а не те, що я нібито проблема для Атикуса. Я його питала, чи я проблема, а він відповів, та ні, здається, в усякому разі не така, щоб він не впорався, тож мені нема чого морочити йому цим голову. Ні, це через Волтера,– ніяке він не бидло, Джемі. Не те що Юели.

Джемі скинув черевики і поклав ноги на ліжко. Зіперся на подушку й увімкнув настільну лампу.

– Ось що я тобі скажу, Скауте. Я вже все з’ясував. Останнім часом багато про це думав – і зрозумів. У світі існує чотири типи людей. Звичайні люди, як ми і наші сусіди, люди на кшталт Каннінгемів, що живуть у лісі, люди типу Юелів, що живуть на звалищі, й негри.

– А китайці, а каджуни ^[29], що оселилися в округу Болдвин?

– Ні, я говорю тільки про мейкомців. Річ у тім, що такі, як ми, не люблять Каннінгемів, Каннінгеми не люблять Юелів, а Юели ненавидять і зневажають негрів.

Я сказала, якщо це так, тоді чому присяжні Тома, головно люди типу Каннінгемів, не виправдали Тома просто на зло Юелам.

Джемі відмахнувся від мого питання як від дитячого.

– Знаєш,– сказав він,– я сам бачив, як Атикус притупував ногою, коли по радіо грала народна музика, і він страшенно любить вимочувати хлібом соус з дна каструлі...

– Виходить, ми схожі на Каннінгемів. Чому ж тоді тітка говорить...

– Дай я закінчу. Так, у цьому схожі, але все одно ми не такі. Атикус якось сказав, що тітка так носиться з нашим родоводом, бо грошей у нас немає, саме лише походження.

– Ну, не знаю, Джемі,– Атикус одного разу сказав, що всі ці просторікування про Старовинні Родини – суцільні дурниці, бо всі родини однаково старовинні. Я спитала, чи стосується це негрів та англійців, і він відповів: так.

– Походження не означає Старовинної Родини. Гадаю, йдеться про те, як довго у сім’ї вміють читати і писати. Скауте, я в це добряче заглибився, і знайшов тільки цю причину. У прадавні часи, коли Фінчі ще жили у Єгипті, один з них вивчив кілька ієрогліфів і навчив свого сина,– Джемі засміявся.– Уяви лишень: тітка пишається, що її прадід умів читати й писати – пані знаходять кумедні приводи для пихи.

– А я дуже рада, що він це вмів, бо хто б тоді навчив Атикуса і їх усіх, адже якби Атикус не вмів читати, нам було б непереливки. Мабуть, походження – це щось інше, Джемі.

– Якщо так, поясни мені, чому Каннінгеми не такі, як ми? Містер Волтер ледь-ледь може нашкрябати своє прізвище, я сам бачив. Просто ми читаємо й пишемо довше, ніж вони.

– Ні, кожен може навчитися, ніхто не народжується вченим. Волтер кмітливий, він би не пас задніх, якби йому не доводилося пропускати школу і допомагати своєму татові. З ним усе гаразд. Ні, Джемі. Гадаю, є тільки один тип людей. Просто люди.

Джемі відвернувся і стукнув кулаком по подушці. Коли він знову обернувся до мене, обличчя в нього спохмурніло. У нього знову зіпсувався настрій, і я насторожилася. Він насупив брови; губи стиснулися в одну лінію. Він не зразу заговорив.

– Я також так думав,– нарешті промовив він,– коли був такий, як ти. Якщо існує тільки один тип людей, чого ж вони не можуть порозумітися? Якщо вони всі схожі, чого ж вони зі шкіри пнуться, аби дошкулити одне одному? Знаєш, Скауте, здається, я починаю дещо розуміти. Здається, я починаю розуміти, чому Примара Редлі всякчас сидить удома під замком... Він просто не хоче до людей.

13

Келпурнія вдягла свій найбільш накрохмалений фартух. Вона несла тацю з шарлоткою. Позадкувавши до дверей, вона злегка штовхнула їх спиною. Я милувалася, як граційно й невимушено вона розносила важкі таці з ласощами. Мабуть, тітці Александрі це також подобалося, бо сьогодні вона дозволила Келпурнії прислужувати за столом.

Серпень добігав кінця. Завтра Ділл повертався до Меридіана; сьогодні вони з Джемі вибралися на Чорторий Баркера. Джемі з’ясував, що ніхто досі не знайшов часу навчити Ділла плавати, і страшенно розсердився, бо для нього уміти плавати було те саме, що уміти ходити. Вони вже третій день проводили на Чорториї, казали, що плавають голі, тому мені з ними не можна, отож я й гаяла свої самотні години то з Келпурнією, то з міс Моді.

Сьогодні тітка Александра і її місіонерський гурток боронили своє праве діло у нас удома. З кухні мені було чути, як місіс Грейс Меривезер робить у вітальні доповідь про злиденне життя якихось мрунів,– принаймні так мені вчулося. Вони виганяють своїх жінок з дому в якісь хатини, коли тим приходить час (хай що це означає); вони зовсім не мають відчуття родини (я знала, це здатне засмутити тітоньку); вони піддають дітей, коли тим виповнюється тринадцять років, жахливим випробуванням; у них усіх воші та глисти, вони жують деревну кору і випльовують її у загальний котел, а потім напиваються п’яні.

Одразу по тому пані перейшли до частування.

Я не знала, іти мені до їдальні чи залишатися на кухні. Тітка Александра наказувала приєднатися до них за закусками; зовсім не обов’язково відвідувати ділову частину зустрічі, мені буде нудно, сказала вона. Я надягла свою рожеву вихідну сукню, черевички, нижню спідницю,– та якщо я щось проллю на них, Келпурнії доведеться прати мою сукню на завтра. А в неї і без того купа справ. Я вирішила посидіти на кухні.

– Може, допомогти тобі, Кел? – спитала я, бажаючи прислужитися.

Келпурнія застигла біля дверей.

– Сиди тихо як мишка у своєму кутку,– відповіла вона,– і допоможеш мені заповнити таці, коли я повернуся.

Тихий гомін паніїних голосів став чутніший, коли вона прочинила двері.

– Люба Александро, ніколи не куштувала такої шарлотки... просто диво... у мене ніколи не виходить такий корж, ніколи... а ці крихітні тістечка з ожиною... Келпурнія?... хто б міг подумати... всі подейкують, що дружина священика знову... ні, справді, а перша дитина ще й не ходить...

Вони замовкли, і я зрозуміла, що їм подають наїдки. Келпурнія повернулася і поставила на тацю важкий срібний кавник моєї мами.

– Цей кавник – рідкість,– промуркотіла вона,– нині таких не роблять.

– Можна я віднесу?

– Тільки обережно, гляди не впусти. Поставиш його на стіл біля міс Александри, там, де філіжанки й усе решта. Вона розливатиме.

Я спробувала відчинити двері спиною, як Келпурнія, але вони не піддавалися. Келпурнія усміхнулася і прочинила їх для мене.

– А тепер обережно, він важкий. Не дивися на нього, інакше проллєш.

Моя подорож пройшла успішно: тітка Александра розсяялася усмішкою.

– Посидь з нами, Джін-Луїзо,– сказала вона. Це входило до її стратегічного плану вишколити мене на справжню леді.

Існувала традиція, щоб кожна з керівничок світського гуртка запрошувала до себе сусідок на частування, баптистки вони чи пресвітеріанки, і це пояснювало, чому тут були і міс Рейчел (твереза як скло), і міс Моді, і міс Стефані Крофорд. Дещо збентежена, я сіла поруч з міс Моді й подивувалася, навіщо наші пані надягають капелюшки, тільки щоб перейти вулицю. Велика кількість пані вкупі завжди викликала у мене острах і непереборне бажання опинитися деінде, але це відчуття тітка Александра завжди пояснювала моєю « зіпсованістю ».

Пані були вдягнені у легкі сукні пастельних тонів: більшість із них були сильно напудрені, але не нарум’янені; помада – тільки натуральних відтінків. Лак на нігтях – безбарвний, тільки у трохи молодших – рожевий. Парфуми у них були божественні. Я сиділа сумирно, вчепившись руками у бильця крісла, щоб чогось не накоїти, і чекала, поки хтось до мене заговорить.

Блиснув золотом зубний міст міс Моді.

– Ти сьогодні така причепурена, міс Джін-Луїзо,– промовила вона.– А де ж сьогодні твої штанці?

– Під сукнею.

Я не збиралася жартувати, але всі розсміялися. Щоки в мене спалахнули, коли я усвідомила свою помилку, але міс Моді дивилася на мене серйозно. Вона ніколи не сміялася, хіба що я хотіла пожартувати.

В тиші, що несподівано запала, пролунав голос міс Стефані Крофорд з тамтого краю столу.

– Ким ти будеш, коли виростеш, Джін-Луїзо? Юристом?

– Ні, мем, я про це не думала...– відповіла я, вдячна, що міс Стефані перемінила тему. Поспіхом почала я обирати своє покликання. Медсестра? Льотчиця? – Бачте...

– Але ж я, само собою, гадала, що ти хочеш бути юристом, ти ж уже почала ходити на судові засідання.

Пані знову розсміялися.

– Стефані вже як скаже! – промовила одна з них, і це заохотило міс Стефані до подальших розпитувань.

– Невже ти не хочеш стати юристом, як виростеш?

Міс Моді стиснула мені руку, і я відповіла:

– Ні, мем, хочу просто бути леді.

Міс Стефані подивилася на мене з підозрою, вирішила, що я не мала на меті ніякого зухвальства, і вдовольнилася тим, що заявила:

– Навряд чи з цього багато вийде, якщо ти не почнеш частіше вбиратися в сукню.

Міс Моді міцніше стиснула мені руку, і я нічого не відповіла. Її тепло мене заспокоїло.

Ліворуч од мене сиділа місіс Грейс Меривезер, і я відчула, що з нею треба з увічливості поговорити. Містер Меривезер, правовірний методист проти волі, вочевидь, не вбачав нічого особистого, коли співав у церкві «О Милість Божа, як чудово, що ти спасіння дарувала такому грішнику, як я»,– адже Грейс означає «милість Божа». У Мейкомі всі вважали, що саме місіс Меривезер відучила його пиячити і зробила з нього відносно корисного громадянина. Адже місіс Меривезер була найпобожніша з усіх мейкомських дам. Я шукала тему, яка могла б її зацікавити.

– А що ви всі обговорювали сьогодні? – спитала я.

– Ох, дитинко, нещасних мрунів,– відповіла вона, і пішло-поїхало. Більше питань не знадобилося.

Великі карі очі місіс Меривезер завжди наповнювалися сльозами, коли вона говорила про знедолених.

– Живуть в отих джунглях, і нікого поруч, крім Джея Ґраймза Еверета,– почала вона.– Жодного білого, крім святого Джея Граймза Еверета.

Місіс Меривезер грала на своєму голосі, як на оргйні; кожне слово подавалося підкреслено:

– Злидні... невігластво... аморальність – ніхто не знає краще за Джея Ґраймза Еверета. Вірите, коли церква послала мене в поїздку до їхньої стоянки, Джей Ґраймз Еверет мені сказав...

– А він був тут, мем? Я думала...

– Приїхав у відпустку. Так от, Джей Ґраймз Еверет мені сказав: «Місіс Меривезер, ви гадки не маєте, гадки не маєте, з чим ми там боремося». Ось що він мені сказав.

– Так, мем.

– А я йому кажу: «Містере Еверет, кажу, парафіянки Методистської єпископальної церкви Мейкома, штат Алабама, підтримують вас на сто відсотків». Ось що я йому сказала. І знаєте, на тому самому місці й у ту саму мить я принесла присягу в серці своєму. Я дала собі обітницю, що, повернувшись додому, прочитаю лекції про мрунів і перекажу послання Джея Ґраймза Еверета місту Мейкому, що я, власне, і роблю зараз.

– Так, мем.

Коли місіс Меривезер трусила головою, її чорні кучерики аж підстрибували.

– Джін-Луїзо,– промовила вона.– Ти – щаслива дівчинка. Ти живеш у християнській родині, з родичами-християнами, у християнському місті. А там, де зараз перебуває Джей Ґраймз Еверет, немає нічого, самі лише гріх і злидні.

– Так, мем.

– Гріх і злидні... що ви казали, Гертрудо? – голос місіс Меривезер заграв іншу мелодію, коли вона заговорила з пані, що сиділа поруч з нею.– А, так. Так, я завжди кажу: пробачити і забути, пробачити і забути. Церква повинна допомогти їй вести християнське життя заради тих дітей. Хтось із чоловіків мусить піти й поговорити з їхнім проповідником, щоб він її настановив на шлях істини.

– Пробачте, місіс Меривезер,– перебила я.– Ви говорите про Меєлу Юел?

– Меє... Ні, дитинко. Про дружину того чорного. Дружину Тома, Тома...

– Робінсона, мем.

Місіс Меривезер знову обернулася до своєї сусідки.

– Я твердо переконана в одному, Гертрудо,– тягла вона далі,– але люди просто не хочуть мене зрозуміти. Якщо ми покажемо, що пробачили їм, що забули про все, тоді все вгомониться.

– Місіс Меривезер,– перебила я ще раз,– а що саме вгомониться?

Вона знову обернулася до мене. Місіс Меривезер була з тих бездітних жінок, які вважають за потрібне говорити з дітьми спеціальним голосом.

– Нічого, Джін-Луїзо,– проспівала вона величаво, у повільному темпі.– Просто куховарки й батраки незадоволені, але вони вже затихають,– а от весь наступний день після того суду бурчали.

Місіс Меривезер звернулася до місіс Фероу:

– Гертрудо, кажу вам, немає нічого дратівливішого за набурмосених негрів. Так скривляться, аж бридко. Просто нестерпно витримувати їх на кухні, коли вони такі. Знаєте, що я сказала своїй Софі, Гертрудо? Я сказала: «Софі, сказала я, ти сьогодні поводишся не по-християнському. Ісус Христос ніколи не бурчав і не скаржився»,– і знаєте, це на неї вплинуло. Вона підвела очі з підлоги, в яку втупилася, і відповіла: «Так, місіс Меривезер, Ісус ніколи не бурчав». Кажу вам, Гертрудо, ніколи не нехтуйте можливістю навернути їх словом Божим.

Мені пригадався невеличкий старий орган у каплиці на Пристані Фінча. Коли я була ще зовсім маленька і гарно поводилася цілий день, Атикус дозволяв мені нагнітати повітря в міхи, а сам одним пальцем підбирав мелодію. Остання нота звучала довго, наскільки вистачало повітря у міхах. Місіс Меривезер вичерпала своє повітря, як здалося мені, й поповнювала його запаси, поки взяти слово збиралася місіс Фероу.

Місіс Фероу мала зграбну фігуру, безбарвні очі й вузеньку ніжку. Вона щойно зробила перманент, і все волосся було закручене у тугі сиві кучерики. Вона посідала друге місце серед побожних жінок Мейкома. В неї була чудернацька звичка тихенько присвистувати перед тим, як заговорити.

– С-с-с, Грейс,– мовила вона,– саме це я казала днями брату Гатсону: «С-с-с, брате Гатсон, кажу, схоже, ми боремося за безнадійну справу, безнадійну справу. Кажу: с-с-с, їм усе байдуже. Ми можемо їх просвіщати, поки не посиніємо, можемо намагатися зробити з них християн, поки не знидіємо, але жодна порядна жінка тепер не почувається безпечно у власному ліжку». А він мені відповідає: «Місіс Фероу, не знаю, куди ми котимося». А я йому кажу: «С-с-с, саме так, істинно так».

Місіс Меривезер кивнула з мудрим виглядом. Голос її злетів над дзеньканням кавових філіжанок і тихим плямканням пережовуваних ласощів.

– Гертрудо,– сказала вона,– у нашому місті є непогані, але введені й оману люди. Непогані, але введені в оману. Люди, які вважають, що чинять правильно, бачте. Не мені називати цих людей, але деякі з мешканців цього міста думають, що вчинили допіру правильно, але вони тільки їх розбурхали. Ось чого вони домоглися. Може, тоді воно і здавалося правильним, не знаю, просто не знаю, я на цьому не розуміюся, але ремство... невдоволення... Кажу вам, якби моя Софі повелася так ще й на другий день, я б її звільнила. Їй навіть не спадало в дурну голову, що єдина причина, через яку я її не виганяю, це криза в країні, і їй просто не вижити без свого долара з чвертю на тиждень.

– А його хліб не застрягає у тебе в горлі, ні?

Це сказала міс Моді. У куточках її рота з’явилися дві жорсткі складки. Вона мовчки сиділа поруч зі мною, тримаючи філіжанку з кавою на коліні. Я доволі давно перестала стежити за бесідою: щойно вони припинили обговорювати дружину Тома Робінсона і заглибилася у спогади про Пристань Фінча та річку. У тітки Александри все йшло задом наперед: ділова частина зустрічі була така жахлива, що кров захолола, а світська дуже нудна.

– Моді, я не розумію, що ти хочеш сказати,– відповіла місіс Меривезер.

– Чудово розумієш,– відтяла міс Моді.

Більше вона не сказала ані слова. Коли міс Моді сердилася, вона говорила коротко, але невблаганно. Щось її сильно розізлило, і сірі очі її стали такі ж крижані, як і голос. Місіс Меривезер почервоніла, зиркнула на мене і відвела погляд. Місіс Фероу мені видно не було.

Тітка Александра підвелася з-за столу і швидко рознесла нову порцію ласощів, завівши коротку розмову з місіс Меривезер і місіс Фероу. Коли до них приєдналася ще й місіс Перкінс, тітка Александра відійшла вбік. Вона поглянула на міс Моді з такою щирою вдячністю, що я здивувалася цим жінкам. Міс Моді й тітка Александра ніколи особливо не товаришували, а тут тітонька раптом їй за щось дякувала без слів. За що – не знаю. Мені досить було і думки, що тітка Александра може бути настільки зворушена, щоб відчувати вдячність за надану допомогу. Понад усякий сумнів, невдовзі мені доведеться увійти в цей жіночий світ, на поверхні якого тендітні пані легенько погойдувались у кріслах, делікатно обмахувалися віялами і попивали холодну воду.

Але я почувалася затишніше у світі мого батька. Чоловіки, подібні до містера Гека Тейта, не підманювали вас невинними запитаннячками, аби виставити на посміховисько; навіть Джемі не надто кепкував, коли мені траплялося сказати щось дурнувате. Пані, схоже, перебували у легкому страху перед чоловіками й уникали їх щиро схвалювати. А от мені чоловіки подобались. У них було щось привабливе, хоча вони і лаялися, і випивали, і грали в карти, і жували тютюн; хай якими відразливими вони бували, я до них підсвідомо тягнулася... бо вони не...