Текст книги "Вбити пересмішника"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

Ділл Гарне вигадував такі побрехеньки, що йому не було рівних. Наприклад, він твердив, що сімнадцять разів літав на поштовому літаку, що бував у Новій Шотландії, що бачив слона і що його дідусь – бригадний генерал Джо Вілер, який заповів йому свою шаблю.

– Годі вам базікати,– Джемі метнувся під сходи і витяг звідти жовту бамбукову вудочку.– Гадаю, оця достатньо довга, щоб дотягнутися з тротуару.

– Якщо дехто такий хоробрий, що може торкнутися будинку, то навіщо вудка? Чом би просто не постукати у парадні двері? – сказала я.

– Це – зовсім – інша – річ,– відрубав Джемі.– Скільки можна тобі повторювати?

Ділл витяг з кишені аркуш паперу і передав Джемі. Ми троє сторожко рушили до старої Садиби. Ділл зупинився на розі біля ліхтарного стовпа навпроти фасаду, а ми з Джемі скрадалися вздовж бічної стіни з того боку вулиці. Я йшла позаду Джемі й зупинилася там, звідки було видно наступний ріг.

– Усе спокійно,– повідомила я.– Не видно ані душі.

Джемі озирнувся на Ділла, і той кивнув.

Джемі причепив записку до кінчика вудилища, простягнув його до вікна, яке для цього обрав, і спробував дістати. Йому не вистачало декількох дюймів, і Джемі тягнувся щосили. Я так довго спостерігала за його штурханиною, що не витримала, покинула свій пост і підійшла до нього.

– Ніяк не можу відчепити записку,– пробурмотів він,– та якби й відчепив, вона там не втримається. Повертайся назад, Скауте.

Я повернулася і почала пильнувати поворот порожньої дороги. Час до часу я озиралася на Джемі, який терпляче намагався лишити записку на підвіконні. Вона падала на землю, Джемі її знову і знову підхоплював і тицяв у вікно, і я подумала, що коли Примара Редлі її і отримав би, то навряд чи зміг би прочитати. Я спостерігала за вулицею і раптом почула дзеленчання.

Втягнувши голову в плечі, я різко обернулася, думаючи, що у мене за спиною зачаївся Примара Редлі з вищиреними кривавими іклами; натомість я побачила Ділла, який щосили калатав у дзвоник просто перед самим носом Атикуса.

Джемі мав такий жалюгідний вигляд, що я вирішила промовчати і не зачіпати його. Він поплентався вулицею, тягнучи за собою вудилище.

– Припини теленькати,– наказав Атикус.

Ділл прихопив пальцями язичок дзвінка; запала така тиша, що я б дорого дала, аби він задзеленчав знову. Атикус зсунув капелюха на потилицю і взяв руки в боки.

– Джемі,– промовив він.– Чим ви займалися?

– Нічим, сер.

– Не крути. Відповідай.

– Я... ми просто хотіли дещо передати містеру Редлі.

– Що ж ви хотіли йому передати?

– Записку.

– Покажи її мені.

Джемі простягнув заяложений аркуш паперу. Атикус узяв його і спробував прочитати.

– Навіщо вам треба, щоб містер Редлі вийшов з дому?

– Ми думали, йому буде цікаво з нами,– почав відповідати Ділл, але знітився і замовк під поглядом Атикуса.

– Сину, я вже казав тобі це і скажу ще раз – припини мордувати цього чоловіка. Вас двох це також стосується.

Що робить містер Редлі – це його особиста справа. Якщо він схоче вийти, він вийде. Якщо він хоче сидіти у себе вдома, він має на це повне право, і нехай усякі набридали – і це ще дуже м’яко сказано про нас – дадуть йому спокій. Хіба нам сподобалося б, якби Атикус увірвався до нас серед ночі без стуку? А ми, власне, робимо те саме з містером Редлі. Те, як живе містер Редлі, може видаватися нам дивним, але для нього самого тут нічого дивного немає. Ба більше, нам ніколи не спадало на думку, що виховані люди, коли хочуть поспілкуватися, стукають у парадні двері, а не тицяють вудкою у наріжне вікно? І нарешті, ми мусимо триматися подалі від того будинку, доки нас туди не запросять, мусимо облишити дурнуваті ігри, за якими Атикус нас уже застукав, і не кепкувати ні з кого ані з нашої вулиці, ані з усього нашого міста...

– Ми з нього не кепкували і не сміялися,– урвав Джемі,– ми просто...

– Саме цим ви й займалися, хіба ні?

– Висміювали його?

– Ні, виставили напоказ історію його життя для напучування сусідів.

Джемі аж обурився.

– Я такого не казав, не казав!

– Ти в цьому щойно мені зізнався,– сухо усміхнувся Атикус.– Отже негайно припиняйте це неподобство, вам усім це ясно?

Джемі аж рота роззявив від подиву.

– Ти начебто хочеш стати юристом? – батько якось підозріло стиснув губи, ніби утримуючись від усмішки.

Джемі вирішив, що хитрувати немає сенсу, і нічого не відповів. Коли Атикус увійшов до хати, щоб забрати течку з паперами, яку він забув узяти вранці, Джемі нарешті зрозумів, що попався на гачок одного з найстаріших юридичних трюків. Він постояв на безпечній відстані від веранди і зачекав, поки Атикус не вийде з хати і не піде назад на роботу. Коли Атикус уже не міг його почути, Джемі загорлав йому вслід:

– Раніше хотів стати юристом, а от тепер навряд чи!

6

– Гаразд,– сказав тато, коли Джемі спитав, чи можна нам піти посидіти біля ставка міс Рейчел з Діллом, оскільки це його останній вечір у Мейкомі.– Попрощайтеся з ним за мене і перекажіть, що ми чекатимемо його наступного літа.

Ми перестрибнули через низький паркан, який відгороджував подвір’я міс Рейчел від нашого проїзду до гаража. Джемі свиснув перепілкою, і Ділл відповів з темряви таким само свистом.

– Як тихо, ні вітерцю,– мовив Джемі.– От дивіться,– він вказав на схід. Величезний місяць піднімався над горіхами міс Моді.– Здається, що від нього іде тепло.

– Що на ньому сьогодні видно? Хрест? – спитав Ділл. Сам він не підвів голови. Він скручував цигарку з клаптя газети і мотузки.

– Ні, тільки жінка. Не запалюй цієї штукенції, Ділле, вона засмердить на все місто.

У Мейкомі завжди було видно на повному місяці жінку. Вона сиділа перед дзеркалом і чесала коси.

– Сумуватиму за тобою, малий,– сказала я.– Може, підемо зараз постежимо за містером Ейвері?

Містер Ейвері мешкав навпроти місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз. Крім збирання пожертви у церкві по неділях, він ще просиджував у себе на веранді щовечора до дев’ятої години і чхав. Одного вечора нам пощастило побачити одну виставу, яка, схоже, виявилася й останньою, бо він ніколи її не повторював, скільки ми не стежили. Одного вечора ми з Джемі саме спускалися сходами міс Рейчел, як Діла нас зупинив:

– Нічого собі! Лишень погляньте!

І він указав на той бік вулиці. Спершу ми нічого не побачили, крім заплетеної пуерарією веранди, але, роздивившись, помітили, що з-поміж листя вихоплюється потужний струмінь, випинається дугою і вихлюпується у середині жовтого світляного кола від вуличного ліхтаря, на відстані у добрі десять футів від свого джерела,– принаймні так воно виглядало. Джемі зауважив, що містер Ейвері не потрапляє у самий центр, а Діла додав, що той, мабуть, випиває по піввідра рідини на день, після чого вони влаштували змагання між собою – хто поцілить своїм струменем далі й точніше, а я знову відчула свою меншовартість, бо в цій царині не мала ніяких здібностей.

Ділл потягнувся, позіхнув і сказав аж надто безневинно:

– Знаєте що? Ходімо прогуляємося.

Мені це видалося підозрілим. У Мейкомі ніхто просто так не гуляв.

– А куди, Ділле?

Ділл мотнув головою у південному напрямку.

– Гаразд,– погодився Джемі. А коли я запротестувала, додав ніжним голосом,– а тебе ніхто й не примушує, янголятко.

– І тобі нема чого туди ходити. Забув уже...

Джемі не любив пригадувати минулі поразки: здається, з усього, що говорив йому Атикус, він запам’ятав тільки одне – як вправно вести перехресний допит.

– Скауте, ми нічого не збираємося робити, просто пройдемося до вуличного ліхтаря і назад.

Ми мовчки пішли по вулиці, дослухаючись, як порипують крісла-гойдалки на сусідських верандах, як стиха перемовляються між собою наші дорослі сусіди. Час від часу до нас долинав сміх міс Стефані Крофорд.

– Ну? – сказав Діла.

– Гаразд,– відповів Джемі.– Може підеш собі додому, Скауте?

– А що це ви надумали?

Джемі з Діллом просто збиралися зазирнути у вікно з розхлябаною віконницею і, якщо пощастить, побачити Примару Редлі, а якщо я не хочу з ними йти, то ліпше мені забиратися додому і стулити свою дурну пельку, от і все.

– А якого дідька ви чекали аж до сьогоднішнього вечора?

А такого, що вночі їх ніхто не побачить, бо Атикус так зачитається книжкою, що і кінця світу не помітить, а ще якщо Примара Редлі їх уб’є, то пропадуть не канікули, а заняття у школі, а ще легше щось побачити у темному будинку ввечері, ніж удень, ясно мені?

– Джемі, будь ласка...

– Скауте, кажу тобі востаннє: стули пельку або чухрай додому! На Бога, ти дедалі більше перетворюєшся на звичайне дівчисько!

Після цього я не мала іншого виходу, як тільки до них приєднатися. Ми вирішили, що краще за все пролізти під дротяною огорожею на затиллі Садиби Редлі, бо там менше шансів, що хтось нас побачить. Той дротяний паркан охоплював великий город і вузенький дерев’яний флігель.

Джемі підняв нижню частину дроту і показав жестом, що Ділл може лізти. За Діллом пролізла я і потримала дріт для Джемі. Йому було важко туди протиснутися.

– Щоб я не чув ані звука,– застеріг він пошепки.– І глядіть, не потопчіть капусту, бо підніметься такий тріскіт, що мертвих розбудить.

Після таких попереджень я робила один крок на хвилину. Але прискорила ходу, побачивши у місячному сяйві, що Джемі зайшов доволі далеко і махає нам рукою. Ми підійшли до хвіртки, яка відділяла город від двору. Джемі торкнувся хвіртки. Вона рипнула.

– Поплюй на неї,– прошепотів Ділл.

– Ти загнав нас у пастку, Джемі,– буркнула я.– Нелегко буде нам звідси вибратися.

– Тихо! Поплюй на неї, Скауте.

Ми плювали, аж доки у роті не пересохло, потім Джемі повільно прочинив хвіртку, відслонив її убік і притиснув до паркана. Ми опинилися у дворі.

Ззаду будинок Редлі був ще менш привабливий, ніж його фасад: удовж усієї стіни тяглася занехаяна веранда; там було двоє дверей, а між ними – двоє темних вікон. За опору для одного краю даху правила грубо обтесана колода. В кутку веранди притулився допотопний металевий обігрівач; над ним висіло дзеркало з вішаком для капелюхів, у якому моторошно відбивалося місячне сяйво.

Джемі тихенько зойкнув, не наважуючись зробити крок.

– Що таке?

– Кури,– видихнув він.

Те, що нас зусібіч оточували невидимі перешкоди, стало ще ясніше, коли Ділл, який рухався попереду, також зойкнув. Ми підкралися до тієї стіни, де було вікно з розхитаною віконницею. Підвіконня на декілька дюймів вивищувалося над Джемі.

– Нумо я тебе підсаджу,– прошепотів він Діллу.– Хоча ні, стривай.

Ми з Джемі сплели руки, схопившись за зап’ястки: за свій лівий і чужий правий,– і присіли, Ділл умостився у сідло з наших рук, ми його підняли, і він вчепився у підвіконня.

– Не барися,– прошепотів Джемі,– довго ми тебе не втримаємо.

Ділл плеснув мене по плечу, і ми спустили його на землю.

– Що ти бачив?

– Нічого. Завіси. Там ще якийсь вогник світився.

– Треба вибиратися звідси,– прошепотів Джемі.– Ходім назад. Ш-ш-ш,– застеріг він мене, коли я спробувала була протестувати.

– А зазирнімо у заднє вікно.

– Ні, Ділле, ні,– не погодилась я.

Ділл зупинився, пропускаючи Джемі уперед. Коли Джемі поставив ногу на нижню сходинку, вона зарипіла. Він застиг на місці, потім почав потроху просуватися. Сходинка мовчала. Джемі здолав ще дві сходинки, поставив ногу на веранду, підтягнувся до неї, ледве не впав, але якось утримався і став навколішки. Підповз до вікна, підвів голову і зазирнув усередину.

І тут я побачила тінь. Це була тінь чоловіка у капелюсі. Спершу я подумала, що це дерево, проте вітру не було, а дерева самі не ходять. Задня веранда була залита місячним сяйвом, а тінь, чітка й різка, рухалася через веранду просто до Джемі.

Потім її побачив Ділл. Він затулив обличчя долонями.

Коли тінь накрила Джемі, її побачив і він. Охопивши руками голову, він застиг на місці.

Тінь зупинилася за один крок від Джемі. Піднесла руку, потім опустила і завмерла. А там обернулася, знову переповзла через Джемі, просунулася вздовж веранди до рогу будинку і зникла там, звідки прийшла.

Джемі стрибнув з веранди і помчав до нас. Розчахнув хвіртку, пропхав нас з Діллом крізь неї і погнав між двома грядками капусти, яка аж тріщала у нас під ногами. Десь на півдорозі я перечепилася у капусті й упала, і тут на всю округу пролунав постріл з рушниці.

Джемі з Діллом упали на землю біля мене. Джемі не видихнув, а майже схлипнув:

– До шкільного паркана! Мерщій, Скауте!

Брат підняв дротяну загорожу; ми з Діллом перекотилися під нею і вже майже добігли до рятівної тіні від шкільного дубу, як усвідомили, що Джемі з нами немає. Ми рвонули назад і побачили, що він намагається вилізти із своїх штанів, які намертво зачепилися за дріт. До дуба він прибіг у самих лише трусах.

Ми сиділи під дубом, як закляклі, але Джемі швидко зметикував:

– Гайда додому, бо помітять, що нас ніде немає.

Ми перебігли шкільний двір, проповзли під парканом на Оленячий вигін за нашим будинком, перелізли через огорожу нашого двору, і тільки вже на нашій веранді Джемі дозволив нам перепочити.

Відхекавшись, ми троє з геть безтурботним виглядом вийшли на подвір’я перед хатою. На вулиці біля воріт Редлі стояла купка сусідів.

– Краще нам підійти до них,– сказав Джемі.– Бо ще здивуються, чого ми не зголосилися.

Містер Нейтен Редлі стояв за своєю хвірткою з рушницею в руці. Атикус стояв поруч з міс Моді й міс Стефані Крофорд. Були там і міс Рейчел, і містер Ейвері. Ніхто з них не помітив, як ми підійшли.

Ми невимушено зупинилися біля міс Моді. Вона озирнулася.

– Де це вас носило, хіба ви не чули галасу?

– А що трапилося? – спитав Джемі.

– Містер Редлі стріляв у негра, який заліз у його город.

– Та невже? І убив?

– Ні,– відповіла міс Стефані,– він стріляв у повітря. Той від страху аж побілів. Каже, якщо хтось побачить тут білого негра, це той самий. Каже, в нього ще другий ствол заряджений, і щойно він почує бодай звук біля тих грядок, то вже стрілятиме в ціль, собака це, чи негр, чи – Джемі Фінч!

– Що, мем?

Тут заговорив Атикус.

– Де твої штани, сину?

– Штани, сер?

– Штани.

Викручуватися марно. Стоїть у самих трусах перед Богом і людьми. Я зітхнула.

– Е-е, містере Фінч?

У світлі вуличного ліхтаря я побачила, що Ділл щось виметикував: очі у нього розширилися, а пухле янгольське личко стало зовсім круглим.

– Чого тобі, Ділле?

– Я... я їх у нього виграв,– туманно пояснив Ділл.

– Виграв? Що значить – виграв?

Рука Ділла потяглася до потилиці. Він відвів її і потер собі чоло.

– Ми грали у покер на роздягання біля нашого ставка.

Нам з Джемі полегшало. Сусіди, схоже, зрозуміли,– принаймні вони так і заціпеніли. Але що це за покер на роздягання?

Можливості дізнатися в нас не було, бо міс Рейчел заревла, як пожежна сирена:

– Боже милостивий, Ділле Гарисе! Грати в азартні ігри у мене біля ставка? Я тобі зараз дам такий покер на роздягання, що ти...

Від неминучого каліцтва Ділла урятував Атикус.

– Хвилиночку, міс Рейчел, я ніколи раніше не чув, щоб вони цим займалися. Ви всі троє грали в карти?

Джемі відчайдушно прийняв пас від Ділла:

– Ні, сер, у сірники.

Ну й молодець мій брат! Сірники річ небезпечна, але карти – просто фатальна.

– Джемі й Скауте,– промовив Атикус,– щоб я більше ніколи не чув ні про який покер, на роздягання чи ні. Сходи до Ділла, Джемі, й забери свої штани. Домовтеся між собою.

– Не переймайся, Ділле,– сказав Джемі, коли ми відбігли від них,– нічого вона тобі не зробить. Він її умовить. Але ти класно все вигадав, малий. От послухай – чуєш?

Ми зупинились і дослухались до голосу Атикуса:

– ...нічого серйозного... вони всі через це проходять, міс Рейчел...

Ділл утішився, але ми з Джемі – ні. Проблема, де Джемі візьме штани вранці, залишалася.

– Я б тобі дав якісь зі своїх,– сказав Ділл, коли ми підійшли до ґанку міс Рейчел. Джемі відповів, що вони йому замалі, але все одно подякував. Ми попрощалися, і Ділл зайшов у дім. Вочевидь, він згадав, що заручився зі мною, бо вискочив і похапцем цмокнув мене на очах у Джемі.

– Пишіть мені, чуєте! – загорлав він нам услід.

Навіть якби штани Джемі були на місці, нам би все одно не вдалося заснути. Кожний нічний звук, який долітав до моєї розкладачки на веранді, здавався громом небесним; кожне шарудіння по жорстві означало, що то Примара Редлі підкрадається в жадобі помсти; якщо якийсь перехожий негр сміявся серед ночі, то був Примара Редлі, який зірвався з ланцюга і полює за нами; якщо метелики чи москіти билися об скляні двері, то це Примара Редлі дер унівець дротяну огорожу; платани оживали і нависали ворожо. Я скніла між сном і безсонням, як раптом почула шепіт Джемі.

– Спиш, Триочко^[9]?

– Ти при своєму розумі?

– Тихше! Атикус уже вимкнув лампу.

У тьмяному світлі низького місяця я побачила, що Джемі спустив ноги на підлогу.

– Я піду по них,– сказав він.

Я аж підскочила:

– Ти що? Не пущу!

Він уже натягував сорочку.

– У мене виходу немає.

– Тільки спробуй – і я збуджу Атикуса.

– Тільки спробуй – і я тебе вб’ю.

Я вчепилася в нього і силоміць усадовила на свою розкладачку.

– Містер Нейтен знайде їх вранці, Джемі,– намагалася я його переконати.– Він знає, що ти загубив штани. Коли він покаже їх Атикусу, нам попаде, але це нічого. Лягай спати.

– Я й сам усе це знаю. Тому і мушу їх забрати.

Мене мало не знудило. Самому повертатися на оте місце... я пригадала слова міс Стефані: містер Нейтен розрядить другий ствол, щойно почує бодай звук, хай то буде негр, чи пес... Джемі розумів це незгірше за мене.

Я була у відчаї.

– Слухай, воно того не варте, Джемі. Хай тебе відлупцюють, ну, боляче, але минеться. А так він тобі голову прострелить, Джемі. Прошу тебе...

– Я... справа от у чому, Скауте,– терпляче зітхнув він.– Атикус ніколи не бив мене, ніколи. І я б не хотів, щоб він починав.

Дійсно, Атикус незрідка погрожував нам, але й пальцем не торкався.

– Просто він жодного разу не спіймав тебе на гарячому.

– Може, і твоя правда, але – я просто хочу, щоб так залишалося і надалі. Даремно ми сьогодні туди попхалися, Скауте.

Мабуть, саме в ту мить ми з Джемі вперше почали віддалятися одне від одного. Бувало, що я його не розуміла, але воно не тривало довго. Цього ж я так і не змогла утямити.

– Будь ласка,– молила я,– просто уяви, як ти там сам-один, у тому місці...

– Мовчи!

– Це ж не значить, що він з тобою більше не розмовлятиме абощо... Я його зараз розбуджу, Джемі, присягаюсь, я...

Джемі ухопив мене за комір піжами і мало не придушив.

– Тоді і я з тобою,– прохрипіла я.

– І думати не смій, тільки галас зчиниш.

Усе було марно. Я відімкнула засувку на дверях чорного ходу і притримувала їх, поки він обережно спускався сходами. Була вже, мабуть, друга година. Місяць сідав, і мереживні тіні розпливалися й розпорошувалися. Біла сорочка Джемі то пригиналася, то виринала, немов невеличкий привид метлявся, аби уникнути близького ранку. Повіяв легенький вітерець і трошки охолодив піт, яким я стікала.

Джемі пішов туди затиллям, через Оленячий вигін, через шкільний двір і попід парканом. Принаймні так мені здалося. Цей обхід забирає більше часу, тож іще рано хвилюватися. Я зачекала, поки вже можна було хвилюватися, і дослухалася, чи не стріляє рушниця містера Редлі. Потім мені здалося, ніби рипнув паркан за будинком. Ні, тільки здалося.

Потім я почула, як закашлявся Атикус. Я затамувала подих. Іноді, під час опівнічних відвідувань вбиральні, ми бачили, що він у себе читає. Атикус казав, що часто прокидається серед ночі, перевіряє, як ми спимо, а потім читає, поки знову не засне. Я думала, він увімкне світло, і придивлялася, чи не посвітлішало у вестибюлі. Ні, світла не було, і я знову змогла дихати.

Нічні плазуни втихомирилися, але дозріле насіння техаського кедра торохкотіло по даху від кожного повіву вітру, і темрява, яку розтинало далеке гавкання собак, наганяла глуху тугу.

Ну ось і він, повертається нарешті. Біла сорочка майнула над парканом і неквапно наблизилася. Брат піднявся сходами, замкнув по собі засувку і сів на свою розкладачку. Мовчки показав мені штани. Ліг, і я почула, що його розкладачка труситься. Невдовзі він затих. І більше не ворухнувся.

7

Цілий тиждень Джемі ходив похмурий і мовчазний. Як мені колись порадив Атикус, я спробувала влізти у його шкуру і походити в ній: якби мені довелося вирушити самій до Садиби Редлі о другій годині ночі, то вже наступного дня відбувся б мій похорон. Тож я дала Джемі спокій і намагалася його не дратувати.

Почалися заняття у школі. Другий клас був не кращий за перший, ба гірший: перед нами і далі розмахували картками і не дозволяли ні читати, ні писати. Успіхи міс Керолайн у сусідній класній кімнаті легко було оцінити за кількістю вибухів реготу, та оскільки там залишилася ціла купа довічних ветеранів першого класу, вони допомагали наводити лад. Єдиною перевагою другого класу було те, що мої уроки закінчувалися разом з уроками Джемі, й о третій годині ми йшли додому вдвох.

Одного пообіддя, коли ми переходили шкільний двір, Джемі раптом сказав:

– Я тобі не все розповів.

Він майже зовсім не розмовляв зі мною останні декілька днів, і я радо відгукнулася:

– Про що?

– Про ту ніч.

– Ти взагалі нічого не розповідав про ту ніч.

Джемі відмахнувся від моїх слів, як від набридливих комах. Трохи ще помовчав, а потім сказав:

– Коли я пішов туди по свої штани, виявилося, що вони заплутались у дроті, коли я з них виліз, і відчепити їх я не міг. А коли повернувся, вони охайно висіли на паркані... ніби чекали на мене.

– На парка...

– І ще одне,– голос Джемі втратив усяку виразність.– Я тобі покажу, коли прийдемо додому. Хтось їх зашив. Не так, як зашивають жінки, а так, як це міг би зробити я сам. Криво й косо. Схоже, ніби...

– Ніби хтось знав, що ти по них прийдеш.

Джемі здригнувся.

– Ніби хтось прочитав мої думки... ніби хтось здогадався, що я робитиму. Хіба може хтось здогадатися, що я робитиму, якщо не знає мене, га, Скауте?

У питанні Джемі звучало благання. Я підбадьорила його:

– Ніхто цього не може сказати, якщо не живе з тобою під одним дахом, але навіть я не завжди знаю.

Ми порівнялися з нашим дубом. У його дуплі лежав клубок сірого шпагату.

– Не чіпай його, Джемі, це чиясь схованка.

– Навряд чи, Скауте.

– Точно! Хтось на кшталт Волтера Каннінгема приходить сюди під час великої перерви і ховає щось,– а ми проходимо й забираємо. Слухай, залишмо це тут і зачекаймо кілька днів. Якщо все зостанеться на місці, тоді й візьмемо собі, згода?

– Згода. Може, ти й маєш рацію,– відповів Джемі.– Мабуть якийсь дітвак ховає свої речі від старших. До речі, ми тут щось знаходимо тільки коли у школі ідуть заняття.

– Так. Але ми ж тут ніколи і не ходимо під час канікул.

Ми пішли додому. Наступного ранку шпагат був на місці.

Коли він залишався в дуплі й на третій день, Джемі витяг його і поклав собі у кишеню. Відтоді ми вважали своєю власністю все, що знаходили у дуплі.

Другий клас не приніс мені жодної радості, але Джемі запевняв, що з кожним роком ставатиме дедалі цікавіше, що у нього на початку було те саме, а от у шостому класі він нарешті почав учити щось вартісне. Шостий клас одразу йому сподобався; Джемі пройшов через недовгий Єгипетський період, чим збив мене з пантелику: він повсякчас вдавав із себе плаского, виставляв одну руку поперед себе, а другу заводив назад, і стопи ставив одну перед одною, слід у слід. Він твердив, що саме так ходили давні єгиптяни, а я казала, що так довго не проходиш і багато не зробиш, а Джемі заявив, що вони досягли значно більшого, ніж американці, бо винайшли туалетний папір і вічне бальзамування, і що б ми нині робили, якби не вони? Атикус порадив мені вилучити прикметники, і тоді я отримаю точні факти.

У нас у Південній Алабамі немає чіткої зміни пір року: літо плавно перетікає у осінь, але осінь ніколи не змінюється зимою, а просто перетворюється на одноденну весну, за якою знову приходить літо. Тогорічна осінь затяглася, було тепло, і ми навіть не вдягалися у найлегші курточки. Одного лагідного жовтневого пообіддя ми з Джемі пробігали нашим звичним маршрутом, і тут у нашому дуплі знову щось блимнуло. Цього разу там лежало щось біле.

Джемі поблажливо дозволив мені узяти здобич. Я витягла дві маленькі фігурки, вирізані з мила. Одна з них була хлопчиком, друга мала на собі незграбну суконьку.

Я й забула, що ніякого чаклунства не буває, тому заверещала і жбурнула фігурки на землю.

Джемі їх підхопив.

– Ти що, зовсім здуріла! – закричав він і стер з них рудувату пилюку.– Дивись, які вони гарненькі. Я ще таких симпатичних зроду не бачив.

Він простягнув їх мені. Фігурки майже ідеально відтворювали двох дітей. Хлопчик був у шортах, і на лоба йому спадало пасмо волосся. Я поглянула на Джемі. Пасмо прямого темного волосся звисало від проділу до брів. Ніколи раніше я цього не помічала.

Джемі переводив погляд з мене на фігурку дівчинки. Лялечка мала чубчик. Я також.

– Це ми,– сказав Джемі.

– А хто їх вирізав, як гадаєш?

– А хто з наших знайомих уміє вирізати?

– Містер Ейворі.

– Містер Ейворі тільки стругає, а я маю на увазі – хто вирізає фігурки.

Містер Ейворі винищував приблизно одну дровину на тиждень: вистругував з неї зубочистку і жував її.

– Тоді залишається залицяльник старої міс Стефані,– припустила я.

– Так, він справді вміє різьбити, але ж він живе за містом. Та й коли це він звертав на нас увагу?

– Може, він сидить на веранді й дивиться на нас, а не на міс Стефані. На його місці я б саме так і робила.

Джемі поглянув на мене так пильно, що я спитала, у чому річ, але у відповідь почула: ні в чому, Скауте. Коли ми прийшли додому, Джемі сховав фігурки у свою скриньку.

І двох тижнів не минуло, як ми знайшли у дуплі цілий пакет жуйки, якою з насолодою скористалися, а те, що біля Садиби Редлі все отруйне, якось вислизнуло у Джемі з пам’яті.

Ще за тиждень дупло видало нам потьмянілу медаль. Джемі показав її Атикусу, і той пояснив, що такі медалі видавалися за успіхи у правописі: ще до нашого народження у школах округу Мейком проводилися змагання з правопису і переможцям вручалися медалі. Атикус сказав, що її, напевно, хтось загубив і чи не розпитували ми сусідів. Джемі копнув мене як слід, коли я розтулила рота, щоб пояснити, де ми її знайшли. Брат спитав, чи не пам’ятає Атикус, кого нагороджували такою медаллю, але Атикус не пам’ятав.

Але найбільший наш приз з’явився за чотири дні. Ним виявився кишеньковий годинник, який не ходив, на ланцюжку з алюмінієвим ножиком.

– Як гадаєш, Джемі, це біле золото?

– Не знаю. Покажу Атикусу.

Атикус сказав, що все разом – годинник, ножик і ланцюжок – коштувало б доларів десять, якби було нове.

– Ти з кимсь помінявся у школі? – спитав він.

– Ні, ні, що ти, тату! – Джемі витяг годинник нашого дідуся, який Атикус дозволяв йому носити раз на тиждень, і Джемі був з ним дуже обережний. У ті дні, коли годинник був при ньому, він боявся зробити зайвий рух.– Атикусе, якщо ти не проти, я собі залишу оцей. Може, зумію його полагодити.

Коли цей новий годинник затьмарив цінність дідусевого і носити його можна було вже щодня, у Джемі якось швидко відпала потреба перевіряти час що п’ять хвилин.

Він дуже вправно розібрав і зібрав годинник, і хоча одна пружинка і дві якісь дрібні деталі назад не вмістилися, годинник усе одно не ходив.

– Ох-ох-о,– зітхнув він,– нічого не вдієш. Скауте...

– Що?

– Як думаєш, а чи не написати листа тому, хто залишає для нас усі ці штуки?

– Точно! Треба подякувати... Джемі, ти чого?

Джемі затулив руками вуха і замотав головою.

– Не розумію, просто не розумію, і не знаю чому, Скауте,– тут він поглянув у бік вітальні.– Може, розповісти все Атикусу... та ні, думаю, не варто.

– Хочеш, я розповім замість тебе?

– Ні, Скауте, ні! Знаєш що?

– Що-о?

Він весь вечір ледь утримувався, щоб не розказати мені щось; обличчя у нього сяяло, він уже нахилявся був до мене, а потім передумував. Передумав він і зараз.

– Та нічого.

– Ось, нумо писати,– і я підсунула йому нотатник і олівець.

– Гаразд. «Шановний пане...»

– А звідки ти знаєш, що це чоловік? Закладаюся, це міс Моді.

(Я вже давно про це здогадалася).

– Е ні, міс Моді не може жувати гумку,– тут Джемі розплився в усмішці.– Знаєш, як вона іноді кумедно говорить. Якось я їй запропонував пожувати, а вона каже – ні, дякую, якщо ця жуйка причепиться до моєї щелепи, я стану безмовною. Правда, класно звучить?

– Так, вона іноді скаже – як в око вцілить. Та й звідки б у неї взялися годинник і ланцюжок?

– «Шановний пане,– почав писати Джемі,– ми дуже вдячні... ні, ми високо цінуємо все, що Ви поклали у дупло для нас. Щиро Ваш Джеремі Фінч».

– Він не зрозуміє, хто це, якщо ти так підпишешся.

Джемі витер повне ім’я і написав – «Джемі Фінч». А я підписалася «Джін-Луїза Фінч (Скаут)».

Наступного дня дорогою до школи він обігнав мене і зупинився біля дерева. Побачивши його обличчя, я аж злякалася – так він зблід.

– Скауте!

Я підбігла до нього.

Хтось заліпив наше дупло цементом.

– Ну, не плач, Скауте, не треба... Не переймайся ти так...– повторював Джемі всю дорогу до школи.

Коли ми прийшли додому на обід, Джемі нашвидкуруч проковтнув їжу, вискочив на веранду і застиг на сходах.

– Ще не проходив,– повідомив він.

Наступного дня Джемі знову став на варту і цього разу дочекався.

– Доброго дня, містере Нейтен,– сказав він.

– Доброго дня, Джемі, Скауте,– відповів містер Редлі на ходу.

– Містере Редлі,– покликав Джемі.

Містер Редлі озирнувся.

– Містере Редлі, це ви зацементували дупло он у тому дереві?

– Так,– сказав той.– Я зацементував.

– А навіщо, сер?

– Дерево вмирає. Старі дерева пломбують цементом, аби продовжити їм життя. Тобі вже слід це знати, Джемі.

До самого вечора Джемі про це більше й словом не обмовився. Коли ми проходили повз наше дерево, він замислено постукав по цементній пломбі й далі щось своє думав. Видавалося, ніби він збирається розізлитися, тож я трималася трохи осторонь.

Як завжди, ми вийшли увечері зустрічати Атикуса з роботи. Піднімаючись сходами, Джемі сказав:

– Атикусе, подивися, будь ласка, на оте дерево, дуже прошу.

– Яке дерево, сину?

– Те, що на розі біля Садиби Редлі, на шляху до школи.

– А в чому річ?

– Це дерево вмирає?

– Та ні, сину, з чого ти узяв? Подивися на листя, яке воно зелене й пишне, без жодних коричневих плям...

– Воно навіть не хворе?

– Дерево так само здорове, як і ти, Джемі. Чому ти питаєш?

– Містер Нейтен сказав, що воно вмирає.

– Що ж, йому видніше. Гадаю, містер Нейтен краще за нас знає про свої дерева.

Атикус увійшов до будинку, а ми залитися на веранді. Джемі, притулившись до стовпа, потерся об нього плечима.

– У тебе спина свербить? – спитала я якомога чемніше. Він не відповів.– Ходімо в хату, Джемі.

– Пізніше.

Він простояв там до темряви, а я чекала на нього. Коли він зайшов, я побачила, що він плакав: на обличчі його були брудні патьоки у потрібних місцях. Мені видалося дивним, що я нічого не чула.