Текст книги "Вбити пересмішника"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

Міс Керолайн почала урок з читання історії про кицьок. Кицьки вели між собою довгі розмови, вбиралися у чудернацький одяг і жили у теплому будиночку під кухонною плитою. На той момент, коли місіс Киця замовила в аптеці мишей, глазурованих шоколадом, увесь клас просто корчився від стримуваного сміху, як клубок хробаків. Міс Керолайн, здається, не усвідомлювала, що її першокласники, обірвані, в зношених сорочках і спідницях з мішковини, які збирали бавовну і годували свиней, ледь навчившись ходити, були мало сприйнятливі до художньої літератури. Міс Керолайн дочитала до кінця і сказала:

– Правда, чудова історія?

Потім вона підійшла до дошки й велетенськими друкованими літерами написала алфавіт, обернулася до класу і спитала:

– Чи знає хтось із вас, що це таке?

Знали всі; більшість першого класу становили другорічники.

Гадаю, вона обрала мене, бо знала, як мене звати; коли я прочитала всю абетку, між бровами у неї з’явилася складочка, а коли вона примусила мене прочитати вголос майже весь буквар і біржові новини з «Мобіл реджистер» і переконалася, що я письменна, то в її погляді читалася відверта огида. Міс Керолайн звеліла мені переказати батькові, щоб він припинив мене вчити, бо це завадить мені читати правильно.

– Вчити мене? – здивувалася я.– Та він ніколи мене не вчив, міс Керолайн. В Атикуса часу немає мене вчити...– (Тут міс Керолайн посміхнулася і похитала головою).– Чесно, він приходить такий утомлений вечорами, що просто сидить у вітальні й читає.

– Якщо не він тебе навчив, хто ж тоді? – лагідно запитала міс Керолайн.– Хтось мусив же тебе вчити. Ти ж не з колиски читаєш «Мобіл реджистер».

– А Джемі каже, що саме з колиски. Він прочитав у одній книжці, що насправді я не Фінч, а Булфінч^[6]. Джемі каже, що моє справжнє ім’я Джін-Луїза Булфінч, що мене підмінили, коли я народилася, а по-справжньому я...

Міс Керолайн, вочевидь, подумала, що я брешу.

– Не треба так захоплюватися фантазіями, люба моя. Просто скажи батькові, щоб він тебе більше не вчив. Найкраще починати читання зі свіжим сприйняттям. Перекажи йому, що тепер тобою опікуватимусь я – спробую якось виправити завдану шкоду...

– Мем?

– Твій батько не вміє правильно вчити. А тепер сідай.

Я пробелькотіла вибачення і поринула у роздуми про мій злочин. Я ніколи навмисно не вчилася читати, просто порпалася собі нишком у щоденних газетах. А може, я навчилася під час довгого сидіння на церковних службах? Не можу пригадати, коли я не вміла читати гімни. Тепер, коли мене змусили над цим замислитися, я зрозуміла, що читання прийшло до мене саме собою, як уміння застібати комбінезон ззаду чи зав’язувати шнурки на бантик замість заплутувати їх у клубок. Не пам’ятаю, коли рядки під пальцем Атикуса почали ділитися на слова, але я, скільки себе пам’ятаю, вечорами дивилася на них і слухала про новини дня, законопроекти, які мали прийняти, щоденники Лоренцо Доу^[7],– все, що траплялося читати Атикусу, коли я щовечора залізала до нього на коліна. Поки я не боялася, що мені заборонять, я й не знала, що люблю читати. Хіба люблять дихати?

Я розуміла, що роздратувала міс Керолайн, отож я принишкла і почала дивитися у вікно – аж до першої перерви, коли Джемі висмикнув мене зі зграї першокласників у дворі. Він спитав, як у мене справи. Я йому все розповіла.

– Якби я не мусила залишатися, я б пішла додому. Джемі, ця бісова леді каже, що Атикус учив мене читати і щоб він припинив...

– Не переймайся, Скауте,– заспокоював мене Джемі,– наша вчителька сказала, що міс Керолайн запроваджує нову методику навчання. Вона вивчила її у коледжі. Скоро так учитимуть в усіх класах. Тепер майже нічого не доведеться вивчати по книжках: це ніби як хочеш вивчити щось про корову – треба її подоїти, розумієш?

– Слухай, Джемі, та не хочу я вивчати корів, я...

– Звісно, хочеш. Треба знати про корів, бо без них уся економіка округу Мейком занепаде.

Я втішилась тим, що спитала, чи не з’їхав він, бува, з глузду.

– Просто я намагаюся пояснити тобі нову методику, за якою вчитимуть у першому класі, чого ти така вперта? Вона називається Десяткова система Дьюї.

Я ніколи не піддавала сумніву декларації Джемі й не бачила сенсу починати зараз.

Десяткова система Дьюї, зокрема, полягала в тому, що міс Керолайн розмахувала перед нами карточками зі словами «КІТ», «КИТ», «КУТ», «У» і «ТИ». Жодних коментарів від нас не очікувалося, клас мовчки сприймав ці імпресіоністичні одкровення. Мені стало нудно, і я почала писати листа Діллу. Міс Керолайн впіймала мене на гарячому і наказала заборонити батькові вчити мене.

– Крім того,– додала вона,– у першому класі ми пишемо тільки друкованими літерами. А прописними ви будете вчитися тільки в третьому класі.

У цьому була вже винна Келпурнія. Тільки так вона, мабуть, могла від мене відпочити дощовими днями. Вона давала письмове завдання, написавши твердою рукою алфавіт на грифельній дошці, а потім загадувала переписувати главу з Біблії. Якщо я відтворювала її почерк задовільно, то отримувала в нагороду хліб з маслом, посипаний цукром. Келпурнія вчила мене без зайвих сентиментів: я рідко задовольняла її, тому і балувала вона мене так само рідко.

– Ті, хто йде додому обідати, піднесіть руки,– сказала міс Керолайн, перериваючи мою чергову образу на Келпурнію.

Міські діти піднесли руки, і вона уважно на нас подивилася.

– Ті, хто приніс їжу з дому, покладіть її на парти.

Невідомо звідки з’явилися відерця з-під патоки, і на стелі заграли сонячні зайчики. Міс Керолайн ходила між рядами, роздивляючись, який у кого був харч, кивала, якщо вміст їй подобався, трошки супилася, якщо ні. Вона зупинилася біля парти Волтера Каннінгема.

– А де твій обід?

З обличчя Волтера Каннінгема зразу було видно, що у нього глисти. Відсутність черевиків усім нам підказувала, звідки вони в нього узялися. Люди набиралися глистів, якщо ходили босоніж по клунях та по хліву. Якби Волтер мав черевики, він би обов’язково взув їх у перший шкільний день, а потім зняв би до середини зими. Проте сорочка на ньому була чиста, а комбінезон ретельно заплатаний.

– Ти забув узяти з собою обід сьогодні? – спитала міс Керолайн.

Волтер дивився просто себе. Я бачила, як у нього смикнулося худе підборіддя.

– Ти забув сьогодні обід? – повторила міс Керолайн. Підборіддя Волтера знову смикнулося.

– Так, мем,– нарешті промимрив він.

Міс Керолайн підійшла до свого столу і розкрила гаманець.

– Ось тобі чверть долара. Піди й купи собі чогось поїсти сьогодні в місті. Гроші можеш віддати завтра.

Волтер похитав головою.

– Ні, мем, дякую, мем,– протягнув він тихо.

У голосі міс Керолайн забриніло нетерпіння.

– Ну ж бо, Волтере, бери.

Волтер знову похитав головою.

Коли він і втретє похитав головою, хтось прошепотів: «Скажи їй, Скауте».

Озирнувшись, я побачила, що більшість із міських дітей і всі заміські, які приїздять на шкільному автобусі, дивляться на мене. Ми з міс Керолайн сьогодні вже двічі спілкувалися, і вони покладалися на мене у блаженній впевненості, що близьке знайомство породжує розуміння.

Я поблажливо погодилася пояснити справу Волтера.

– Е-е-е... міс Керолайн?

– Чого тобі, Джін-Луїзо?

– Міс Керолайн, він з Каннінгемів.

І я сіла на своє місце.

– Що, Джін-Луїзо?

Я гадала, що пояснила все гранично чітко. Усім нам було цілком зрозуміло: Волтер Каннінгем безсоромно бреше. Зовсім він не забув узяти з собою обід – йому не було чого брати. Не мав він обіду сьогодні, не матиме завтра ані післязавтра. Він, мабуть, ніколи в житті не бачив трьох четвертаків разом.

Я зробила ще одну спробу:

– Волтер з родини Каннінгемів, міс Керолайн.

– Перепрошую, Джін-Луїзо?

– Та нічого, мем, ви скоро знатимете про місцевих усе. Каннінгеми ніколи нічого не беруть, якщо не можуть розплатитися, навіть речей з церковного благодійного кошика чи талонів від муніципалітету. Вони нічого ні від кого не беруть, обходяться тим, що мають. Мають вони небагато, але тим і живуть.

Моє особисте знайомство з племенем Каннінгемів, принаймні з одним його відгалуженням, відбулося минулої зими. Батько Волтера був одним з клієнтів Атикуса. Після невеселої розмови у нашій вітальні про ущемлення його прав містер Каннінгем сказав перед виходом:

«Не знаю, містере Фінч, коли я зможу з вами розплатитися».

«Хай це буде найменшою з ваших турбот, Волтере»,– відповів Атикус.

Коли я спитала у Джемі про ущемлення, а той пояснив, що це коли тобі прищемляють хвіст дверима, я спитала в Атикуса, чи заплатить нам колись містер Каннінгем.

«Не грошима,– відповів Атикус,– але ще до кінця року я отримаю належне повною мірою. Сама побачиш».

І ми побачили. Одного ранку ми з Джемі знайшли у дворі велику купу хмизу. Потім біля чорного ходу з’явився мішок лісових горіхів. На Різдво прибула коробка з гостролистом і омелою. А навесні – великий лантух свіжої ріпки. Атикус сказав, що містер Каннінгем розплатився з лихвою.

«А чому він так сплачує?» – спитала я.

«Тому що це для нього єдиний спосіб розплатитися зі мною. Грошей він не має».

«А ми бідні, Атикусе?»

Атикус кивнув:

«Так, бідні».

«Такі ж бідні, як Каннінгеми?» – наморщив Джемі носа.

«Не зовсім. Каннінгеми – селяни, фермери, і криза вдарила по них найболючіше».

Атикус сказав, що правники й лікарі збідніли, оскільки збідніли фермери. Округ Мейком – аграрний, тож юристи, дантисти й терапевти тепер рідко бачать живі гроші. Ущемлення прав – не єдина біда містера Каннінгема. Його землі, які не потрапили під ущемлення прав, були закладені й перезакладені, а ті невеликі гроші, що з’являлися, йшли на виплату відсотків. Якби містер Каннінгем умів тримати язика за зубами, то міг би отримати роботу в рамках державної підтримки постраждалих від кризи, але тоді його земля пропала б зовсім без догляду, а він волів голодувати, проте залишитися при своїй землі й голосувати за кого схоче. Містер Каннінгем, пояснив Атикус, належить до твердої людської породи.

Оскільки Каннінгеми не мали грошей заплатити адвокату, вони просто платили тим, що мали.

«А вам відомо, що лікар Рейнольдс працює на таких самих умовах? Він бере з декого мішок картоплі за допомогу при пологах. Міс Скаут, якщо ви приділите мені трохи уваги, я поясню вам, що таке ущемлення прав. Визначення Джемі іноді бувають лише відносно точними».

Якби я спромоглася розтлумачити міс Керолайн оце все, я б уникла подальших неприємностей, а міс Керолайн – почуття образи, але пояснювати так гарно, як Атикус, було поза моїми можливостями, тому я тільки й сказала:

– Ви його тільки соромите, міс Керолайн. У Волтера вдома немає четвертака, щоб розплатитися з вами, а хмиз вам ні до чого.

Міс Керолайн виструнчилася й завмерла, потім схопила мене за комір і потягла до свого столу.

– Джін-Луїзо, маю тебе досить цього ранку,– проголосила вона.– Ти погано починаєш у кожному сенсі, моя люба. Простягни руку.

Я подумала, що вона хоче плюнути мені на долоню, тільки для цього у нас у Мейкомі і простягали руку,– це був усталений звичай скріпляти усну угоду. Не знаючи, яку угоду ми з нею уклали, я подивилася на клас у пошуках відповіді, але клас дивився на мене у повному замішанні. Міс Керолайн узяла лінійку, легенько поплескала п’ять чи шість разів мене по долоні, потім наказала стати у куток. Клас вибухнув реготом, коли нарешті всі збагнули, що це міс Керолайн мене відлупцювала.

Коли міс Керолайн пригрозила, що покарає так само увесь перший клас, усі знову зайшлися у реготі, але швиденько притихли, щойно на порозі з’явилася міс Блаунт. Міс Блаунт, яка була родом з Мейкома і ще не долучилася до таїнств Десяткової системи, виросла у дверях, руки в боки, й оголосила:

– Якщо я почую бодай писк із цієї кімнати, то з усіх шкуру злуплю. Міс Керолайн, шостий клас не може зосередитися на пірамідах через цей гармидер!

Моє перебування у кутку виявилося недовгим. Міс Керолайн, врятована дзвінком, дивилася, як наш клас вервечкою тягся на велику перерву. Я виходила останньою і побачила, як вона важко опустилася на стілець і затулила обличчя руками. Якби вона поставилася до мене краще, я б її пожаліла. Дуже вона була гарненька.

3

Я з задоволенням упіймала на подвір’ї Волтера Каннінгема, та коли я тицяла його носом об землю, підійшов Джемі та звелів мені припинити.

– Ти ж більша за нього,– сказав він.

– Йому майже стільки років, скільки тобі,– відповіла я.– Через нього я погано почала.

– Відпусти його, Скауте. А в чому річ?

– Він не взяв з дому обіду,– і я пояснила свою причетність до харчової проблеми Волтера.

Волтер, звівшись на ноги, мовчки дослухався до нашої з Джемі розмови. Він стиснув кулаки, ніби очікував, що зараз ми на нього накинемося удвох. Я тупнула ногою, щоб прогнати його, але Джемі простягнув руку, зупиняючи мене. Він оглядав Волтера з замисленим виглядом.

– Твій тато – містер Каннінгем зі Старого Сарема? – спитав він, і Волтер кивнув.

Вигляд Волтер мав такий, ніби за все життя не їв нічого, крім риби: блакитні, як у Ділла Гариса, очі були водянисті, з червоними повіками. Обличчя зовсім безбарвне, от тільки кінчик носа якийсь мокрий і рожевий. Хлопець смикав лямки комбінезона, колупав на ньому металеві застібки.

Джемі раптом широко усміхнувся:

– Ходім обідати до нас, Волтере,– сказав він.– Ми були б раді тебе пригостити.

Обличчя Волтера прояснішало, а там потемнішало.

– Наш тато,– сказав Джемі,– друг твого тата. А Скаут у нас розбишака – більше вона тебе не чіпатиме.

– Я не була б аж такою впевненою,– зауважила я. Мене розізлило, що Джемі вільно роздавав обіцянки від мого імені, проте спливав дорогоцінний час обідньої перерви.

– Гаразд, Волтере, я вже тебе не битиму. Любиш боби? Наша Кел – чудова куховарка.

Волтер не ворухнувся з місця, тільки губу прикусив. Ми з Джемі махнули було на нього рукою, та коли ми підійшли майже до Садиби Редлі, він закричав: «Стійте, я з вами!»

Волтер нас наздогнав, і Джемі завів з ним світську бесіду.

– Тут живе привид,– душевно повідомив він, вказуючи на будинок Редлі.– Чув про нього, Волтере?

– Ще б пак! Я мало дуба не врізав, коли вперше прийшов до школи і наївся тих горіхів,– Люди кажуть, що він їх затруює і навмисно підкидає на шкільний двір.

Джемі удавав, що зовсім не боїться Примари зараз, коли ми з Волтером йшли поруч. Та ще й почав хвалитися.

– Одного разу я підійшов до самісінького їхнього дому,– повідав він Волтерові.

– Той, хто одного разу підійшов до самісінького дому, міг би потім і не бігати повз нього стрімголов,– звернулася я до хмарок на небі.

– І хто ж це бігає стрімголов, міс Причепо?

– Ти, коли з тобою нікого немає.

Коли ми підійшли до нашого ґанку, Волтер вже й думати забув, що він Каннінгем. Джемі збігав на кухню попередити Келпурнію, щоб поставила ще одну тарілку, бо ми не самі. Атикус привітався з Волтером і завів з ним розмову про врожай, яку ми з Джемі підтримувати не могли.

– Я чому не міг ніяк закінчити перший клас, містере Фінч, та тому, бачте, що мусив допомагати таткові щовесни, але тепер уже малий підріс і може виходити у поле.

– Ви заплатили за нього лантухом картоплі? – спитала я, й Атикус невдоволено похитав головою.

Волтер накладав собі на тарілку їжу, і вони з Атикусом розмовляли, як двоє дорослих чоловіків, а ми з Джемі тільки дивувалися. Атикус пояснював проблеми фермерів, аж тут Волтер спитав, чи немає у нас вдома патоки. Атикус покликав Келпурнію, і та принесла цілий глечик. Вона стояла й чекала, а Волтер поливав патокою овочі й м’ясо щедрою рукою. Він, мабуть, і в молоко налив би собі патоки, не спитай я, що це він, в дідька, робить.

Срібне блюдце дзенькнуло, коли він поставив глечик на місце, а сам поспішно поклав руки на коліна. І похнюпив голову.

Атикус знову невдоволено подивився на мене і похитав головою.

– Але ж він мало не втопив свій обід у сиропі,– запротестувала я.– Він налив собі повну...

Отут Келпурнія і викликала мене на кухню.

Вона була розлючена, а коли Келпурнія лютувала, вона переходила на просторічну говірку. У спокійному стані говорила вона не гірше за всіх наших знайомих мейкомців. Атикус казав, що Келпурнія освічена краще, ніж більшість негрів.

Вона зиркнула на мене своїми косими очима, і невеличкі зморшки довкола них поглибилися.

– Може, дехто і не так їсть, як ми,– сердито зашепотіла вона,– а ти мовчи та диш, і не лізь зі своїми заувагами, хоч би що вони робили. Цей хлопчина – твій гість, і якщо він схоче жувати церату на столі, твоя справа маленька – не втручатися, утямила?

– Та який він там гість, Кел, він просто Каннінгем...

– Стули пельку! Хто б він не був, та якщо людина увійшла до цієї хати – вона гість, і не дай Боже я ще раз почую, як ти з когось кепкуєш, ніби ти якесь велике цабе! Може, твої кревні і кращі за Каннінгемів, але ти не маєш права їх кривдити,– а коли не вмієш пристойно поводитися за столом, то їстимеш на кухні!

Келпурнія виштовхнула мене крізь поворотні двері назад до їдальні добрячим штурханом. Я забрала свою тарілку і доїла обід на кухні, втішена бодай тим, що уникла приниження знову бачити їх усіх. Я пригрозила, щоб Келпурнія начувалася, я з нею розквитаюся: найближчими днями, тільки-но вона відвернеться, я піду і втоплюся у Чорториї Баркера, тоді вона знатиме. А ще я через неї сьогодні вже потрапила у халепу: це вона навчила мене писати, і тому то її провина.

– Годі скиглити,– відрубала Келпурнія.

Джемі з Волтером повернулися до школи раніше за мене, а я залишилася, щоб наскаржитися Атикусу на всі злочинства Келпурнії,– задля цього варто було промчати повз Садибу Редлі самій.

– Вона любить Джемі більше за мене,– сказала я наостанок і запропонувала Атикусу негайно її позбутися.

– А тобі не здається, що Джемі завдає їй наполовину менше клопоту? – в голосі Атикуса забринів метал.– Я не збираюся позбуватися її ні зараз, ні будь-коли. Ми б і дня не прожили без Кел, це тобі не спадало на думку? Добре подумай, скільки Кел для нас робить, і будь люб’язна з нею рахуватися, чуєш?

Я повернулася до школи, плекаючи ненависть до Келпурнії, аж поки раптовий зойк не перервав мої обрізи. Підвівши очі, я побачила, що міс Керолайн стоїть посередині класу з заціпенілим від жаху обличчям. Вочевидь, вона знову була готова до звитяг у своїй професії.

– Воно живе! – заволала міс Керолайн.

Уся чоловіча частина класу кинулася їй на допомогу. Господи, подумала я, мишки злякалася. Коротулька Чак Литл, який славився безмежною терплячістю до усього живого, спитав:

– Куди вона побігла, міс Керолайн? Швидше кажіть, куди вона побігла! А ти,– звернувся він до хлопця, що стояв за ним,– біжи зачини двері, й ми її упіймаємо. Ну ж бо, мем, куди вона побігла?

Міс Керолайн вказувала тремтячим пальцем не на підлогу, не на парту, а на незнайомого мені нечупару. Коротулька Чак скривився і м’яко спитав:

– Ви про цього, мем? Звісно, він живий. Він вас чимось налякав?

Міс Керолайн у відчаї відповіла:

– Я проходила повз нього, а вона як виповзе з його волосся... просто отак узяла й виповзла з його волосся...

Коротулька Чак широко усміхнувся.

– Не варто боятися вошок, мем. Хіба ви їх раніше ніколи не бачили? Та не бійтеся, ідіть до свого столу і повчіть нас іще трошки.

Коротулька Чак Литл також належав до того прошарку, який не знає, коли й чим обідатиме наступного разу, але він був природжений джентльмен. Підтримуючи міс Керолайн під лікоть, він підвів її до столу.

– А тепер заспокойтеся, мем,– сказав він.– Немає чого боятися вошок. Я зараз принесу вам холодної водички.

Хазяїн вошки не виявив ані тіні цікавості до того фурору, який спричинив. Він помацав голову, знайшов свою гостю і роздушив її двома пальцями.

Міс Керолайн спостерігала за цим процесом із зачудованим жахом. Коротулька Чак приніс води у паперовому стаканчику, й вона з вдячністю її випила. Нарешті до неї повернувся голос.

– Як тебе звати, дитинко? – лагідно спитала вона.

– Кого, мене? – заморгав хлопець.

Міс Керолайн кивнула.

– Барис Юел.

Міс Керолайн перевірила класний журнал.

– Тут є один Юел, але імені не зазначено... Будь ласка, скажи, як пишеться твоє ім’я.

– Звідки я знаю як. Вдома мене просто кличуть Барис.

– Гаразд, Барисе, думаю, краще відпустити тебе сьогодні з уроків. Тобі треба піти додому і помити голову.

Вона витягла з шухляди свого столу товстелезний том, погортала сторінки і щось прочитала.

– Гарний домашній засіб від... Барисе, я хочу, щоб ти пішов додому і помив голову дігтярним милом. А потому оброби всю голову гасом.

– Це ще для чого, місіс?

– Щоб позбутися цих... вошок. Розумієш, Барисе, інші діти можуть їх підхопити, а ти ж не хотів би того, правда?

Хлопець підвівся. Таких брудних, як він, я за все своє життя не бачила. Шия в нього була темно-сіра, руки в ципках, чорні нігті згризені аж до крові. Він зиркав на міс Керолайн з єдиного відносно відмитого місця на своєму обличчі – завбільшки з кулак. Раніше його ніхто не помітив, можливо, тому, що ми з міс Керолайн потішали весь клас цілий ранок.

– А ще, Барисе,– додала міс Керолайн,– будь ласка, помийся у ванні, перш ніж приходити завтра до школи.

Хлопець нахабно розреготався.

– Не думайте тільки, що це ви мене виганяєте звідси, місіс. Я сам збирався піти – своє на цей рік я вже відбув.

Міс Керолайн розгубилася.

– Що ти маєш на увазі?

Хлопець не відповів. Він лише презирливо чмихнув.

Відповів їй один з ветеранів першого класу:

– Він з Юелів, мем.

Тут я собі поцікавилася, чи це пояснення пройде так само невдало, як і моя спроба. Проте міс Керолайн ніби намагалася зрозуміти.

– Бачте, цих Юелів повна школа. Вони приходять у перший день занять, а потім зникають. Інспекторка з прогулів примушує їх з’явитися, погрожуючи викликати шерифа, але вже не намагається утримати їх на заняттях. Вона гадає, що виконала закон, бо внесла їхні імена до списку і загнала до школи у перший день. А ви потім відмічатимете їх цілий рік як відсутніх...

– А їхні батьки? – запитала міс Керолайн зі щирою турботою.

– Матері в них немає,– була відповідь,– а з батьком ніхто не хоче зв’язуватися.

Барису Юелу ця оповідь полестила, і він охоче повідав:

– Я вже третій рік прихожу до першого класу. Якщо пощастить цього року, то мене переведуть до другого...

Міс Керолайн сказала:

– Будь ласка, сідай на місце, Барисе,– і тільки вона це промовила, я миттю зрозуміла, що вона допустилася серйозної помилки. Поблажливість хлопця перетворилася на злобу.

– А от спробуйте-но мене примусити, місіс.

Тут підвівся Коротулька Чак Литл.

– Та хай йому грець, мем,– сказав він,– він підлий, справді підлий. З нього станеться вчинити колотнечу, а в нас тут є зовсім маленькі.

Сам Чак був мало не найнижчий у класі, та коли Барис Юел обернувся до нього, він швидко запхнув праву руку в кишеню і попередив:

– Стережися, Барисе. Бо ти в мене мигцем копита відкинеш. Чалапай собі до хати.

Схоже було, що Барис злякався хлопчини вдвічі меншого за себе, і міс Керолайн скористалася з його нерішучості:

– Іди додому, Барисе. В іншому разі я викличу директора. Мені доведеться так чи так написати доповідну.

Хлопчина, чмихнувши, поплентався до дверей.

Відійшовши на безпечну відстань, він озирнувся і крикнув:

– Доповідай і йди під три чорти! Буде якась шмарката хвойда-вчителька мені тут наказувати! Це не ти мене виганяєш, ясно? Затям собі, тітко,– не ти мене вигнала, я сам пішов!

Він постояв трохи, переконався, що вона розплакалася, і посунув зі школи.

Ми всі скупчилися біля її столу і наперебій заходилися втішати її, як могли. Він просто паскудний... так не чесно... нема чого таких і вчити... це не по-мейкомському, міс Керолайн, їй-богу... не переймайтеся, мем. Міс Керолайн, може, ви нам ще почитаєте? Ота історія з кицьками, що ви читали вранці, ну просто шик...

Міс Керолайн усміхнулася, витерла сльози, сказала «дякую, мої хороші», звеліла сісти по місцях, розгорнула книжку і спантеличила наш перший клас нескінченною історією про жабу, яка жила у передпокої.

Коли я проминала Садибу Редлі вчетверте того дня – двічі чвалом,– мій смуток міг би посперечатися з похмурістю цього дому. Якщо і решта навчального року проходитиме з такими переживаннями, як у перший день, воно, може, було б і непогано, але перспектива утримуватися від читання й письма цілі дев’ять місяців навіювала думки про втечу.

Ближче до вечора мої плани щодо мандрів були готові; коли ми з Джемі мчали наввипередки зустрічати Атикуса з роботи, я не дуже рвалася його обігнати. Ми мали звичку бігати назустріч Атикусу, щойно він виходив з-за рогу біля пошти. Атикус, схоже, забув, що був мною невдоволений за обідом, і засипав мене питаннями про школу. Я відповідала лаконічно, і він не наполягав.

Келпурнія, мабуть, відчула, що день мені випав нелегкий: вона дозволила мені спостерігати, як готує вечерю.

– Заплющ очі й розтули рота – отримаєш сюрприз,– наказала вона.

Нечасто робила вона хрусткі хлібці, завжди посилалася на брак часу, та коли ми обоє з братом були сьогодні у школі, день видався легким. Вона знала, що я пропадаю за хрусткими хлібцями.

– Скучила я за вами сьогодні,– сказала вона.– В хаті було так самотньо, що десь о другій довелося увімкнути радіо.

– Чого це? Та ми з Джемі ніколи не сидимо вдома, хіба що коли дощить.

– Знаю. Але я завжди можу вас покликати, і ви прибігаєте. Цікаво, скільки разів на день я вас кличу? Отже,– тут вона підвелася зі стільця,– я мала купу часу зробити повну пательню хрустких хлібців. А тепер біжи звідси і дай мені накрити на стіл.

Келпурнія нахилилася і поцілувала мене. Я не розуміла, що це на неї найшло. А, напевне, хоче помиритися. Вона повелася зі мною занадто суворо, зрозуміла, що була неправа, розкаялася, але не хоче це визнати, бо вперта. Я страшенно змучилася від кривд сьогоднішнього дня.

По вечері Атикус усівся читати газету і покликав мене: «Скауте, ідеш читати?» Це переповнило чашу моїх страждань, і я вискочила на ґанок. Атикус вийшов слідом за мною.

– Щось трапилося, Скауте?

Я відповіла, що почуваюся кепсько і краще мені не ходити більше до школи, якщо він не проти.

Атикус сів на гойдалку, схрестивши ноги. Застромив пальці у кишеньку для годинника; для нього, як він казав, то був єдиний спосіб зосередитися. Він доброзичливо чекав, а я зробила спробу посилити свою позицію:

– Ти от ніколи не ходив до школи, а вивчився, ну, і я також сидітиму вдома. Ти можеш сам мене вчити, як дідусь учив тебе і дядька Джека.

– Ні, не можу,– відповів Атикус.– Мені треба заробляти на життя. Крім того, мене посадять до в’язниці, якщо я триматиму тебе вдома,– отже, прийми магнезію перед сном, а завтра – до школи.

– Та я здорова, чого там.

– Я так і думав. А тепер кажи, що трапилося.

Мало-помалу, я розповіла йому про всі сьогоднішні негаразди.

– А ще вона сказала, що ти мене вчив неправильно і більше нам не можна разом читати, ніколи. Будь ласка, не посилай мене більше туди, благаю!

Атикус підвівся і підійшов до перил. Закінчивши роздивлятися лозу гліцинії, він обернувся до мене.

– Насамперед,– промовив він,– якщо ти вивчиш нехитрий фокус, Скауте, тобі буде легше ладнати з усіма людьми. Ти ніколи не зрозумієш іншу людину, якщо не розглядатимеш ситуацію під її кутом зору...

– Перепрошую?

– Поки ти не влізеш у її шкіру і не побудеш у ній.

Атикус сказав, що я багато чого вивчила сьогодні, й міс Керолайн також. Вона вивчила, по-перше, що не треба нічого пропонувати Каннінгемам, але якби ми з Волтером влізли у її шкуру, то зрозуміли б, що вона нікого не хотіла ображати. Не можна ж чекати, що вона за один день дізнається про всі звичаї Мейкома, і не слід звинувачувати її в тому, чого вона не знала.

– Щоб мені пропасти! – відповіла я.– От я не знала, що мені не слід було читати їй, а вона мене звинуватила! – І тут мене осінило.– Слухай, Атикусе, та я ж можу не ходити до школи. Як Барис Юел, пам’ятаєш? Він приходить тільки у перший день. Інспекторка вважає, що виконала закон, якщо внесла його до списку...

– Тобі так робити не годиться, Скауте. У деяких випадках буває доцільно обійти закон. Але у твоєму випадку закон непохитний. Отже до школи ти ходитимеш.

– Не розумію, чому це йому можна, а мені – ні.

– Тоді слухай.

Атикус пояснив, що Юели – ганьба для Мейкома вже протягом цілих трьох поколінь. Жоден з них не пропрацював чесно й одного дня, скільки він пам’ятає. Якось після Різдва, сказав він, ми відвеземо ялинку на звалище, і він покаже мені, де і як вони живуть. Вони люди, але живуть як свині.

– Існують способи примусити їх ходити до школи, але то немудро – силоміць тягти таких, як Юели, до іншого оточення...

– Якби я не пішла до школи завтра, ти б мене потяг силоміць.

– Досить про це,– сухо відрік Атикус.– Ти, міс Скаут Фінч, належиш до звичайних людей. Ти мусиш підкорятися закону.

Він додав, що Юели становлять виняткове товариство, яке складається з самих Юелів. За певних обставин звичайні люди розважливо надають Юелам певні привілеї, просто заплющуючи очі на деякі їхні вчинки. По-перше, їх не примушують ходити до школи. По-друге, містеру Бобу Юелу, батьку Бариса, дозволяється полювати не в сезон.

– Атикусе, але ж так не можна! – вигукнула я. В окрузі Мейком полювання поза сезоном вважається тяжкою провиною, неабияким злочином в очах усього люду.

– Справді, це протизаконно,– сказав батько,– і дуже погано, та коли хтось витрачає усю грошову допомогу на дешеве віскі, його діти пухнуть з голоду. Я не знаю жодного землевласника, який пошкодував би для цих дітей дичини, яку спромагається підстрелити їхній батько на чужих ділянках.

– Містер Юел не має права...

– Звісно, не має, але його вже не змінити. Ти готова перенести своє обурення на його дітей?

– Та ні,– промимрила я і висунула останній аргумент.– Але якщо я й далі ходитиму до школи, ми вже більше не зможемо читати...

– І це тебе дуже бентежить, правда?

– Так, дуже.

Коли Атикус подивився на мене, я побачила на його обличчі вираз, який завжди вселяв у мене надію.

– Тобі відомо, що таке компроміс? – спитав він.

– Обхід закону?

– Ні, угода, досягнута взаємними поступками. Компроміс працює так: якщо ти визнаєш необхідність ходити до школи, ми читатимемо щовечора, як і раніше. Домовились?

– Домовились!

– Закріпимо угоду без звичайних формальностей,– сказав Атикус, побачивши, що я вже готова плювати на долоні.

Коли я відчиняла скляні двері до вітальні, Атикус додав:

– До речі, Скауте, краще нічого не кажи у школі про нашу домовленість.

– Чому?

– Боюся, наша діяльність викличе неабияке невдоволення з боку авторитетних освітян.

Ми з Джемі вже звикли до манери нашого батька вживати звороти, запозичені з судочинства, і нам дозволялось звертатися до Атикуса з проханням розтлумачити те, чого ми не могли втямити.

– Що-що?

– Сам я ніколи не ходив до школи,– пояснив він,– але підозрюю, що коли ти розкажеш міс Керолайн про наші вечірні читання, вона візьметься за мене не на жарт, а я не хотів би, щоб вона мене гнобила.