Текст книги "Вбити пересмішника"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

Тітка збігала до кімнати Джемі, потім повернулася до мене у передпокій. Попестила якось відсторонено і повернулася до кімнати Джемі.

Перед нашим будинком зупинилася машина. Я знала кроки лікаря Рейнольдса незгірше за кроки власного тата. Він допоміг нам із Джемі прийти на цей світ, він лікував нас від усіх відомих дитячих хвороб, ходив за Джемі, коли той упав зі своєї хатинки на дереві,– й увесь цей час залишався нам другом. Лікар Рейнольдс казав, що були б ми всі в чиряках, усе було б інакше, проте ми сумнівалися.

– Святий Боже! – вигукнув він, увійшовши в будинок. Підійшов до мене, сказав:

– Принаймні, ти можеш стояти на ногах,– і пішов до Джемі. Він знав кожний закапелок у нас удома. А ще він знав, що коли постраждала я, то Джемі тим паче.

Минуло десять вічностей, поки лікар Рейнольдс повернувся.

– Джемі помер? – спитала я.

– Зовсім ні,– відповів він, присівши біля мене навпочіпки.– У нього на голові величезна ґуля, як і в тебе, і рука зламана. Скауте, подивися сюди,– ні, не крути головою, тільки поводь очима. А тепер поглянь туди. Перелом дуже складний, наскільки я можу судити, зламано лікоть. Ніби хтось намагався відкрутити йому руку... Тепер дивися на мене.

– То він не помер?

– Ні ж бо! – лікар Рейнольде підвівся на рівні ноги.– Тепер мало що можна зробити, хіба що дати йому максимальний спокій. Слід зробити рентген руки, і доведеться йому походити деякий час у гіпсі. Але ти не хвилюйся, з ним буде все гаразд, він швидко одужає. Хлопці його віку оговтуються миттєво.

Говорячи це, лікар Рейнольдс мене ретельно оглядав, легенько обмацував ґулю, яка набрякала в мене на лобі.

– У тебе нічого не зламано, як тобі здається?

Жарт лікаря Рейнольдса викликав у мене усмішку.

– Отже, він не помер, так?

Він надягнув капелюха.

– Можливо, я помиляюся, але гадаю, він дуже навіть живий. Виявляє всі відповідні симптоми. Піди подивися на нього, а коли я повернуся, сядемо й вирішимо.

Хода у лікаря Рейнольдса була молода, пружна. Не те що в містера Гека Тейта. Під його важкими чоботами прогиналися східці, і двері він прочинив незграбно, але, увійшовши, сказав те саме, що й лікар Рейнольдс, тільки ще додав:

– З тобою все гаразд, Скауте?

– Так, сер, я збираюся провідати Джемі. Атикус і всі решта там.

– Яз тобою,– сказав містер Тейт.

Тітка Александра затінила настільну лампу Джемі рушником, і в кімнаті було темнувато. Джемі лежав горілиць. На обличчі у нього була велика жахлива рана. Ліва рука стирчала якось окремо від тіла, лікоть був зігнутий, тільки в протилежний бік. Джемі хмурився.

– Джемі?..

– Він не чує тебе,– заговорив Атикус.– Скауте, він непритомний, його вимикнули, як лампочку. Він був почав отямлюватися, але лікар Рейнольдс дав йому снодійне.

– Так, сер,– і я відступила від ліжка.

Кімната Джемі велика, квадратна. Тітка Александра сиділа у кріслі-гойдалці біля коминка. Той чоловік, що приніс Джемі, стояв у кутку, притулившись до стінки. Мабуть, хтось із нетутешніх, кого я не знаю. Напевне, був на виставі й опинився неподалік, коли все те почалося. Почув наші крики і прибіг на допомогу.

Атикус стояв біля ліжка Джемі.

Містер Гек Тейт зупинився в одвірку. Капелюха свого він тримав у руці, з кишені штанів визирав ліхтарик. Був він у своєму робочому одязі.

– Зайдіть до кімнати, Геку,– припросив Атикус.– Знайшли що-небудь? Уявити не можу, щоб людина була здатна на таку підлоту, але, сподіваюся, ви його знайшли.

Містер Тейт чмихнув. Він пильно подивився на чоловіка у кутку, кивнув йому, потім озирнув кімнату – поглянув на Джемі, на тітку Александру, на Атикуса.

– Сядьте, містере Фінч,– люб’язно сказав він.

– Усім нам краще сісти,– відізвався Атикус.– Візьміть отой стілець, Геку. Я принесу ще один з вітальні.

Містер Тейт усівся на Джемів робочий стілець. Він зачекав, поки повернувся й усівся Атикус. Мене здивувало, що Атикус не приніс стільця для чоловіка у кутку, але Атикус куди краще за мене знався на звичках заміських. Деякі з його сільських клієнтів прив’язували своїх довговухих скакунів до дерев у дворі, й Атикус незрідка консультував їх просто на сходинках чорного ходу. Цьому, напевне, було затишніше у кутку.

– Містере Фінч,– сказав містер Тейт,– розкажу вам, що я знайшов. А знайшов я дівчаче платтячко – воно у мене в машині. Твоє, Скауте?

– Так, сер, якщо воно рожеве у зборках,– відповіла я. Містер Тейт тримався так, ніби стояв на трибуні для свідків у суді. Йому подобалося розповідати все по-своєму, без втручання прокурора чи адвоката, і подеколи на це витрачалося чимало часу.

– Ще я знайшов якісь дивні шматки коричневої тканини...

– Це мій костюм, містере Тейт.

Містер Тейт провів руками себе по стегнах. Розтер свою ліву руку і уважно оглянув камінну дошку, потім зацікавився самим коминком. Пальці його потяглися до довгого носа.

– В чому справа, Геку? – спитав Атикус.

Містер Тейт намацав свою шию і розтер її.

– На землі, там під деревом, лежить Боб Юел, і між ребрами у нього стирчить кухонний ніж. Він мертвий, містере Фінч.

18

Тітка Александра зірвалася на ноги і схопилася за камінну дошку. Містер Тейт також підвівся, але вона відмовилася від допомоги. Уперше в житті вроджена шляхетність Атикуса схибила: він залишився сидіти на місці.

Чомусь я могла думати тільки про те, як містер Боб Юел погрожував, що поквитається з Атикусом, навіть якщо на це піде все його життя. Містер Юел майже поквитався, але більше він уже нічого не вдіє.

– Ви впевнені? – похмуро спитав Атикус.

– Мертвий, мертвий,– запевнив містер Тейт.– Жодних сумнівів. Тепер він уже не заподіє лиха вашим дітям.

– Я не про це,– Атикус говорив як уві сні. Тепер стало видно, що він уже старий,– це була єдина ознака його внутрішнього розбрату: лінія підборіддя втратила свою чіткість, на шиї проступили зморшки, і сивина на скронях помічалася більше, ніж чорно-смоляне волосся.

– Чи не перейти нам до вітальні? – нарешті спромоглася тітка Александра.

– З вашого дозволу,– сказав містер Тейт,– я б ліпше залишився тут, якщо це не зашкодить Джемі. Я хочу роздивитися, які у нього травми, а Скаут... розповість нам, що і як там було.

– Тоді дозвольте мені піти,– попросила тітка.– Я тут зайва. Буду в себе в кімнаті, якщо знадоблюся, Атикусе,– тітка Александра пішла до дверей, потім зупинилася й обернулася.– Атикусе, я мала погане передчуття щодо сьогоднішнього вечора... Це я винна... Мені слід було...

Містер Тейт підніс руку.

– Ідіть відпочиньте, міс Александро, я розумію, який це був для вас шок. Але не треба вам перейматися,– якби ми всякчас дослухалися до своїх передчуттів, то тільки й ганялися б, як коти, за власними хвостами. Міс Скаут, можеш нам переказати, що трапилося, поки воно ще свіже у пам’яті? Як думаєш, упораєшся? Ви бачили, що він вас переслідує?

Я підійшла до Атикуса, і він мене обійняв. Я притулилася обличчям до його колін.

– Ми пішли додому. Я сказала: Джемі, я забула черевички. Тільки ми повернули, а світло вимикнули. Джемі сказав, їх можна забрати завтра...

– Скауте, підведи голову, містер Тейт тебе не чує,– попросив Атикус, і я залізла йому на коліна.

– Тоді Джемі каже: замовкни на хвилину. Я гадала, він міркує,– він завжди мене зацитькує, коли хоче подумати,– а потім він каже: щось він чує. Ми вирішили, то Сесил.

– Сесил?

– Сесил Джейкобе. Він уже нас налякав один раз сьогодні увечері, й ми подумали, то знову він. Закутався у простирадло. За найкращий костюм давали четвертак у нагороду. Не знаю, хто його виграв...

– Де ви були, коли вирішили, що то Сесил?

– Недалеко від шкільного двору. Я йому щось крикнула...

– Ти кричала? Що саме?

– «Сесил Джейкобе – мокра курка», здається. Але ми нічо’ не почули, тоді Джемі загорлав «привіт» абощо, дуже голосно, так що і мертвий прокинувся б...

– Хвилиночку, Скауте,– перебив містер Тейт.– Містере Фінч, ви їх чули?

Атикус сказав, що ні. Він слухав радіо. Тітка Александра слухала свій приймач у себе в кімнаті. Він пам’ятає, бо вона попросила його трохи приглушити звук, щоб не заважати їй.

– Я завжди надто гучно вмикаю радіо,– усміхнувся він.

– Цікаво, чи сусіди щось чули...– замислився містер Тейт.

– Сумніваюся, Геку. Більшість із них слухають радіо або рано лягають спати. Можливо, Моді Аткінсон ще не лягла, але я не певен.

– Продовжуй, Скауте,– попросив містер Тейт.

– Так от, коли Джемі закричав, ми пішли далі. Містере Тейт, я була затиснута у своєму костюмі, але тоді вже і мені стало чути. Оті кроки. Він ішов, коли ми ішли, і зупинявся, коли ми зупинялися. Джемі сказав, що бачить мене, бо місіс Креншо намастила мій костюм якоюсь світляною фарбою. Я була свининою.

– Що-що? – здивувався містер Тейт.

Атикус пояснив йому, яку я грала роль і якої форми мала костюм.

– Бачили б ви її, коли вона увійшла! Від усієї конструкції залишилася зібгана маса.

Містер Тейт потер підборіддя.

– А я ніяк зрозуміти не міг, що це на ньому за відмітини. Рукава геть усі в маленьких дірочках. І на руках два-три проколи такого самого розміру, як дірочки. Покажіть мені, будь-ласка, оту штуку, сер.

Атикус приніс рештки мого костюму. Містер Тейт покрутив його в руках і розігнув, щоб мати уявлення про його первісну форму.

– Схоже, ця штукенція врятувала їй життя,– промовив він.– Погляньте.

Він тицьнув своїм довгим пальцем. На темному дроті виднілася свіжа блискуча зазублина.

– Боб Юел не жартував,– пробурмотів містер Тейт.

– Він збожеволів,– відгукнувся Атикус.

– Не хотілося б вам перечити, містере Фінч, але він не божевільний. Просто мерзенна падлюка. Паскудний скунс, який напився для хоробрості, щоб убити дітлахів. Виступити відкрито проти вас він би не насмілився.

Атикус похитав головою.

– Не можу уявити людини, яка б...

– Містере Фінч, є люди, яких слід убивати, перш ніж привітатися. Та навіть і тоді на них шкода кулю витрачати. Юел саме з таких.

– Я вважав, що він відвів душу, коли погрожував мені. Та й узагалі я гадав, що він схоче розрахуватися зі мною особисто,– сказав Атикус.

– У нього вистачило духу дошкуляти нещасній негритянці, вистачило духу дошкулити судді Тейлору, коли він гадав, що судді немає вдома, і ви припускали, що він виступить проти вас серед білого дня? – містер Тейт зітхнув.– Гаразд, рухаємося далі. Скауте, ви почули, що він іде за вами...

– Так, сер. Коли ми опинилися під деревом...

– А як ви про це дізналися? Там же було темно – хоч в око стрель.

– Я була боса, а Джемі сказав, що земля під деревом завжди холодніша.

– Доведеться узяти його своїм заступником. Продовжуй.

– І тут мене раптом хтось як ухопить і давай м’яти мій костюм... здається, я впала на землю... чула якусь колотнечу під деревом, ніби... когось жбурнули об стовбур, такий був звук. Джемі мене знайшов і почав тягти до дороги. Хтось... містер Юел збив його з ніг. Вони там ще билися, а потім отой жахливий хруст – і Джемі як зойкне...

Я замовкла. Це ж була рука Джемі!

– Так от, Джемі зойкнув, і більше я його не чула, а потім... містер Юел хотів мене задушити до смерті... потім хтось збив його з ніг. Напевне, то Джемі підвівся. Більше я нічого не знаю...

– А далі? – гостро подивися на мене містер Тейт.

– Хтось там човгав і хрипів... і так кашляв, що мало не вмер. Я була подумала, що то Джемі, але він так не кашляє, і тоді я почала його шукати на землі. Подумала, що це Атикус прийшов нам на допомогу, але знесилився...

– І хто ж то був?

– Та от же він, містере Тейт, він сам може сказати вам, як його звати.

Промовивши ці слова, я мало не показала пальцем на чоловіка у кутку, але похапцем опустила руку, щоб Атикус не насварив мене. Показувати на людей пальцем нечемно.

Чоловік і далі тулився до стінки. Коли я увійшла до кімнати, він так і стояв, прихилившись до стіни і схрестивши руки на грудях. Коли я на нього показала, він опустив руки і притиснув долоні до стіни. Руки у нього були білі-білі, хворобливо білі, ніби сонця ніколи не бачили, і вони дуже вирізнялися своєю білістю на тьмяно-кремових шпалерах у затемненій спальні Джемі.

Я перевела погляд з його рук на замазані піском штани кольору хакі; очі мої охопили всю його кощаву постать у розірваній бавовняній сорочці. Обличчя в нього було так само біле, як і руки, тільки випнуте підборіддя вкривала легка тінь щетини. Щоки у нього були худі та впалі; рот широкий; на скронях невеличкі, ледь помітні ямки, а його сірі очі були такі безбарвні, що він мені видався сліпим. Волосся на голові було якесь неживе, тонке, схоже на пушок.

Коли я вказала на нього, долоні його зсунулися, залишаючи по собі масні смужки від поту, і він запхав великі пальці за ремінь. Його якось дивно пересмикнуло, ніби він почув скрегіт металу по склу, але я не зводила з нього зачудованих очей, і напруження помалу зникло з його обличчя. Губи його розтяглися у несміливу усмішку, і тут образ нашого сусіди якось розплився, бо на очах у мене раптом виступили сльози.

– Привіт, Примаро,– сказала я.

19

– «Містере Артуре», доню,– м’яко виправив мене Атикус.– Джін-Луїзо, це містер Артур Редлі. А тебе, гадаю, він уже знає.

Якщо Атикус може спокійно представляти мене Примарі Редлі в таку хвилин... що ж, Атикус є Атикус.

Примара побачив, як я мимоволі сіпнулася до ліжка, де спав Джемі, тому що та сама несмілива усмішка з’явилася на його губах. Я спалахнула від ніяковості й удала, що просто поправляю простирадло.

– Обережно, не чіпай його,– застеріг Атикус.

Містер Гек Тейт дуже пильно розглядав Примару крізь свої рогові окуляри. Він хотів був заговорити, але тут з передпокою увійшов лікар Рейнольдс.

– Усі геть,– наказав він.– Добривечір, Артуре, не помітив тебе, коли був тут раніше.

Лікар Рейнольдс говорив так само легко й невимушено, як і ступав, немов казав такс щовечора, і це мене приголомшило ще більше, ніж те, що я перебуваю в одній кімнаті з Примарою Редлі. Власне... навіть Примара Редлі іноді хворіє, подумала я. Хоча хто його знає?

Лікар Рейнольдс приніс великий пакунок, загорнутий у газету. Він поклав його на стіл Джемі та скинув піджак.

– Тепер ти вже задоволена, так? Розкажу тобі, звідки я знав. Коли я спробував оглянути його, він мене добряче копнув. Довелося дати йому чималеньку дозу заспокійливого, в іншому разі він не дав би до себе доторкнутися. А тепер геть звідси! – сказав він мені.

– Е-е-е,– Атикус подивився на Примару.– Геку, ходімо на веранду. Там купа стільців, і ще доволі тепло.

Я здивувалася, чому Атикус запрошує нас на веранду, а не до вітальні, а потім зрозуміла. У вітальні світло надто яскраве.

Ми вервечкою посунули з кімнати, спершу містер Тейт,– Атикус чекав у дверях, щоб вийти перед ним. А потім передумав і пропустив містера Тейта уперед.

Люди мають звичку робити буденні речі у найдивовижніших обставинах. Не стала винятком і я.

– Ходімо, містере Артуре,– почула я власний голос.– Ви ж не дуже добре знаєте наш будинок. Я проведу вас на веранду, сер.

Він подивився на мене і кивнув.

Я повела його через передпокій і повз вітальню.

– Прошу, сідайте, містере Артуре. Це крісло-гойдалка дуже приємне і зручне.

Ніби ожили мої омріяні фантазії: він сидить на веранді... пречудова стоїть погода, правда ж, містере Артуре?

Так, погода стоїть пречудова. З відчуттям якоїсь нереальності я підвела його до стільця якнайдалі від Атикуса й містера Тейта. Туди світло не падало. В темряві Примара почуватиметься затишніше.

Атикус сидів у кріслі-гойдалці, а містер Тейт – на стільці поруч із ним. Світло з вікон вітальні падало просто на них. Я вмостилася біля Примари.

– Отже, Геку,– почав Атикус,– гадаю, нам слід... Господи, я втрачаю пам’ять...– він зсунув окуляри на лоба і притиснув пальці до очей.– Джемі ще не виповнилося тринадцятьох... чи вже виповнилося – не можу пригадати. Так чи так, цим займеться окружний суд...

– Чим, містере Фіни? – містер Тейт випростав ноги і гойднувся вперед.

– Зрозуміло, що це чистісінький самозахист, але мені треба буде піти в контору і переглянути...

– Містере Фінч, ви що, думаєте, ніби Боба Юела убив Джемі? Ви так вважаєте?

– Ви ж чули, що розповіла Скаут, які тут можуть бути сумніви? Вона сказала, що Джемі підвівся і відірвав його від неї – він, напевне, в темряві якось підібрав Юелів ніж... ми це завтра з’ясуємо.

– Міс-те-ре Фінч, облиште,– сказав містер Тейт.– Джемі й не думав устромляти ніж у Боба Юела.

Атикус помовчав якусь хвильку. Подивився на містера Тейта, ніби оцінюючи його слова. А потім похитав головою.

– Геку, це дуже шляхетно з вашого боку, і я знаю, ви це робите від щирого серця, але навіть не розпочинайте нічого такого.

Містер Тейт підвівся і підійшов до краю веранди. Сплюнув у кущі, потім запхав руки в кишені й повернувся обличчям до Атикуса.

– Чого саме? – спитав він.

– Вибачте, якщо я був різкий, Геку,– просто сказав Атикус,– але ніхто нічого не замовчуватиме. Я так не живу.

– Ніхто і не збирається нічого замовчувати, містере Фінч.

Містер Тейт говорив спокійно, але чоботища його так міцно вчавилися у мостини веранди, аж ніби вросли туди. Між батьком і шерифом відбувалося якесь дивовижне змагання, сутності якого я не розуміла.

Тепер прийшла черга Атикуса підвестися і підійти до краю веранди. Він відкашлявся і сплюнув у двір. Потім заклав руки в кишені й повернувся обличчям до містера Тейта.

– Геку, ви цього не висловили, але я знаю, про що ви думаєте. Дякую вам за це. Джін-Луїзо,– звернувся він до мене,– ти говорила, що Джемі відірвав містера Юела від тебе?

– Так, сер, принаймні я так подумала... Я...

– От бачите, Геку? Дякую вам від усього серця, але я не хочу, щоб мій хлопчик починав життя з таким тягарем. Найкращий спосіб очистити повітря – це нічого не приховувати. Нехай люди все знають і роблять висновки. Я не хочу, щоб він зростав, а в нього за спиною перешіптувалися, не хочу, щоб казали: «А, Джемі Фінч... отой, чий татусь виклав цілий статок, аби його витягти». Що скоріше ми через усе пройдемо, то краще.

– Містере Фінч,– незворушно промовив містер Тейт,– Боб Юел напоровся на власного ножа. І загинув.

Атикус пішов у куток веранди. Подивився на лозу гліцинії. Кожен з них, подумала я, упертий по-своєму. Цікаво, хто поступиться перший. Упертість Атикуса була спокійна й непоказна, але певним чином він був так само затятий, як Каннінгеми. Упертість містера Тейта була невгамовна і пряма, але не менша за батькову.

– Геку,– Атикус стояв до нього спиною,– якщо цю справу замовчать, це означатиме ніщо інше, як відмову від тих принципів, на яких я намагався виростити Джемі. Іноді мені здається, що я геть кепський батько, але я – все, що вони мають. Перш ніж дивитися на когось, Джемі дивиться на мене, і я намагався жити так, щоб і собі у відповідь дивитися йому прямо в очі... Якщо ж я допущу щось таке, я не зможу дивитися йому в очі чесно, і в той день, коли не зможу, я знатиму, що втратив сина. Я не хочу втрачати його та Скаута, тому що вони – все, що я маю.

– Містере Фінч,– чоботи містера Тейта і далі вчавлювалися у веранду,– Боб Юел напоровся на власний ніж. Я можу це довести.

Атикус різко обернувся. Руки його у кишенях стиснулися в кулаки.

– Геку, чому ви не хочете мене зрозуміти? Ви теж маєте дітей, але я старший за вас. Коли мої виростуть, я вже буду старий, якщо взагалі – буду, але тепер... якщо вони не довірятимуть мені, вони не довірятимуть нікому. Джемі та Скаут знають, що сталося. Якщо вони почують, що я розповідатиму по місту, ніби сталося щось зовсім інше,– Геку, я їх втрачу. Я не можу бути на людях одним, а у себе вдома – іншим.

Містер Тейт покачався на закаблуках і терпляче промовив:

– Він жбурнув Джемі на землю, перечепився через корінь дуба і – дивіться, я вам зараз покажу.

Містер Тейт поліз у бокову кишеню і витяг звідти довгий пружинний ніж. У цю мить у дверях показався лікар Рейнольдс.

– Цей сучий... небіжчик лежить отам під деревом, лікарю, у шкільному дворі. Маєте ліхтарик? Краще візьміть мій.

– Я можу під’їхати на своїй машині й посвітити фарами,– сказав лікар Рейнольдс, але ліхтарик узяв.– З Джемі все гаразд. Він, сподіваюся, не прокинеться до ранку, тож не хвилюйтеся. Це той ніж, яким його убили, Геку?

– Ні, сер, той ще у ньому. Судячи з рукоятки, то кухонний ніж. Кен уже має бути там з катафалком, лікарю. Добраніч.

Містер Тейт розгорнув пружинного ножа.

– Сталося от що...

Тримаючи ніж у руці» він удав, що перечепився, гойднувся вперед і виставив перед собою ліву руку.

– Тепер бачите? Заколовся сам, ніж устромився між ребер. Упав на нього всім тілом.

Містер Тейт згорнув ножа і заховав його назад до кишені.

– Скауту всього вісім років,– сказав він.– Вона занадто перелякалася, щоб зрозуміти, що до чого.

– Не дуже-то на це покладайтеся,– похмуро відповів Атикус.

– Я ж не кажу, що вона все вигадала, я кажу, що вона просто сильно перестрашилася, щоб тямити, що саме сталося. Там було дуже темно, нічого не було видно. Тільки людина, добре призвичаєна до темряви, могла б дати надійні свідчення...

– Я на це не піду,– тихо промовив Атикус.

– На Бога, містере Фіни, та не про Джемі я турбуюся!

Містер Тейт так сильно гупнув чоботом по мостинах веранди, що у спальні міс Моді загорілося світло. Й у міс Стефані Крофорд загорілося світло. Атикус і містер Тейт поглянули на той бік вулиці, а потім один на одного. Вони чекали.

Коли містер Тейт заговорив, його було ледь чути.

– Містере Фінч, мені неприємно з вами сваритися, коли ви в такому стані. На вас сьогодні таке звалилося, що не дай Боже нікому. Як ви ще самі не злягли, гадки не маю, але розумію, що зараз ви просто не в змозі взяти до тями прості речі, проте нам треба все вирішити нині, бо завтра буде вже запізно. Боб Юел знайшов кухонний ніж у себе на звалищі.

Містер Тейт додав, що Атикус не наважиться твердити, ніби хлопчик такої статури, як Джемі, та ще й зі зламаною рукою, мав би достатньо сили в суцільній темряві схопити й зарізати дорослого чоловіка.

– Геку,– різко перебив його Атикус,– а що це за пружинний ніж, яким ви розмахували? Де ви його узяли?

– Відібрав у одного п’яниці,– спокійно відповів містер Тейт.

Я намагалася пригадати. Містер Юел схопив мене... потім упав на землю... напевне, то Джемі підвівся. Принаймні я подумала...

– Геку?

– Кажу ж – відібрав його сьогодні в одного п’яниці в середмісті. Юел, вочевидь, знайшов отой кухонний ніж десь на звалищі. Нагострив його і вичікував... просто вичікував.

Атикус підійшов до гойдалки і сів. Руки його безсило звисали між колін. Очі втупилися у підлогу. Він рухався так само уповільнено, як тієї ночі перед в’язницею, коли мені здавалося, що він цілу вічність згортає свою газету і кидає її на стілець.

Містер Тейт неквапно походив по веранді. Ступав він важко.

– Тут вирішуєте не ви, містере Фінч, а я і тільки я. Я вирішую і я несу відповідальність. Навіть якщо ви бачите це не так, як я, зробити тут ви нічого не можете. А якщо спробуєте, я скажу вам в обличчя при всіх, що ви брешете. Ваш син не вбивав Боба Юела,– виразно мовив він,– і близько того не хотів, і вам тепер це відомо. Хотів він тільки одного: щасливо дістатися додому разом із сестрою.

Містер Тейт припинив міряти кроками веранду. Зупинився перед Атикусом, спиною до нас.

– Я, може, не дуже гарна людина, сер, але я – шериф округу Мейком. Живу в цьому місті все життя, а мені скоро сорок три. Знаю все, що тут трапилося ще до мого народження. Нещодавно в нас загинув один ні в чому не винний молодий негр, і тепер чоловік, відповідальний за його смерть, мертвий. Нехай мертві ховають своїх мерців, містере Фінч. Нехай мертві ховають своїх мерців.

Містер Тейт підійшов до гойдалки й узяв свого капелюха. Той лежав біля Атикуса. Пригладивши чуба, містер Тейт надягнув капелюха.

– Я ще ніколи не чув, що намагатися за всяку ціну попередити злочин – протизаконно для громадянина, а саме це він і зробив, та, можливо, ви скажете, що мій обов’язок – сповістити про це все місто, а не замовчувати справу. Знаєте, що тоді почнеться? Всі мейкомські пані, включно з моєю дружиною, помчать як навіжені до нього додому частувати своїми досконалими ласощами. А на мою думку, містере Фінч, узяти цього чоловіка, який зробив вам і всьому місту безцінну послугу, і витягти його, такого скромного й несміливого, на публіку,– це, на мою думку, гріх. Це гріх, і я не хочу, щоб він упав на мою голову. Якби то був хтось інший – то геть інакша справа. Але не цей чоловік, містере Фінч.

Містер Тейт намагався носаком свого чобота прокрутити дірку в підлозі. Він смикнув себе за ніс, потім розтер собі ліву руку.

– Може, я нічого собою не являю, містере Фінч, але я – шериф округу Мейком, і Боб Юел напоровся на власного ножа. Добраніч, сер.

Містер Тейт прогупав сходами і широким кроком перетнув подвір’я. Грюкнули дверцята машини, і він від’їхав.

Атикус довго сидів, не підводячи очей з підлоги. Нарешті він звів голову і мовив:

– Скауте, містер Юел упав на свого ножа. Ти це добре затямила?

Вигляд він мав такий, ніби його слід було підбадьорити. Я підбігла, обняла його і міцно поцілувала.

– Так, сер, затямила,– заспокоїла я його.– Містер Тейт має рацію.

Атикус відсторонився і поглянув на мене:

– Ти про що?

– Ну, це як убити пересмішника, так?

Атикус зарився обличчям у моє волосся і потерся об нього. Потім підвівся і пройшов через веранду в затінену частину. Він знову ступав енергійно та пружно. Перш ніж увійти в будинок, він зупинився перед Примарою Редлі.

– Дякую за моїх дітей, Артуре,– сказав він.

20

Примара Редлі важко звівся на ноги, і світло з вітальні блиснуло на його спітнілому чолі. Він ступав непевно, ніби не знав, як поведуться його руки й ноги, доторкнувшись до якихось речей. У нього знову почався жахливий напад хрипкого кашлю, і його так трусило, що він удруге змушений був сісти. З бокової кишені він витяг носовичка і кашляв у нього. Потім обтер собі чоло.

Я так звикла до його постійної відсутності, що ніяк не могла повірити, що він сидить тут весь час поруч, справжній. Він ще не зронив ані звука.

Ще раз він звівся на ноги. Подивився на мене і кивнув у бік вхідних дверей.

– Ви б хотіли попрощатися з Джемі, правильно, містере Артуре? Ходімо.

Я провела його передпокоєм. Тітка Александра сиділа біля ліжка Джемі.

– Заходьте, Артуре,– сказала вона.– Він ще спить. Лікар Рейнольдс дав йому дуже сильне снодійне. Джін-Луїзо, твій тато у вітальні?

– Так, мем, гадаю, що так.

– Піду перемовлюся з ним. Лікар Рейнольдс залишив якісь...– її голос затих десь удалині.

Примара відійшов у куток кімнати і стояв там, витягуючи підборіддя, дивлячись здалеку на Джемі. Я узяла його за руку – вона була несподівано тепла, хоч і така біла,– і легенько потягла. Він дозволив мені підвести його до ліжка Джемі.

Лікар Рейнольдс спорудив щось на кшталт намету над рукою Джемі – мабуть, щоб її не торкалася ковдра, і Примара нахилився й зазирнув під низ. На обличчі у нього з’явився вираз ніякової цікавості, ніби він ніколи не бачив хлопчика. Рот у нього трошечки розтулився, і він озирнув Джемі з голови до ніг. Примара підняв був руку, але тут-таки й опустив.

– Можете погладити його, містере Артуре, він спить. Якби не спав, то нізащо не дався б...– пояснювала я.– Не бійтеся.

Рука Примари сторожко застигла над головою Джемі.

– Не бійтеся, сер, він спить.

Рука його легенько торкнулася волосся Джемі.

Я починала розуміти мову його жестів. Він стиснув мою руку, і це означало, що він хоче піти.

Я провела його на веранду, і там його несміливі кроки завмерли. Він і далі тримав мене за руку і, схоже, не збирався відпускати.

– Ти відведеш мене додому?

Він це майже прошепотів, і голос був як у дитини, що боїться темряви.

Я поставила ногу на верхню сходинку і зупинилася. Я могла водити його за руку по нашому будинку, але вести отак до їхнього – нізащо.

– Містере Артуре, зігніть свою руку – отак. Тепер добре, сер.

Я узяла його попід руку.

Йому довелося трохи нахилитися, щоб мені було зручно, але якщо міс Стефані Крофорд підглядає зі свого горішнього вікна, вона побачить, що Артур Редлі проводжає мене вулицею, як то годиться справжньому джентльмену.

Ми дійшли до ліхтаря на розі, і я пригадала, скільки разів Діла стояв тут, обіймаючи товстий стовп, і вдивлявся, вичікував, сподівався. Я пригадала, скільки разів ми з Джемі ходили цією дорогою, але у хвіртку Редлі я заходила тільки вдруге в житті. Ми з Примарою піднялися сходами на веранду. Пальці його намацали клямку. Він обережно вивільнив мою руку, відчинив двері, увійшов у будинок і зачинив по собі двері. Більше я його ніколи не бачила.

Сусіди приносять їжу, коли в домі хтось умирає, дарують квіти, коли хтось хворіє, і всілякі дрібнички поміж цим. Примара був нашим сусідою. Він подарував нам двох ляльок з мила, кілька монеток на щастя – і наше життя. Але сусіди дарують щось навзаєм. Ми ніколи нічого не поклали у дупло на місце того, що забирали: ми ніколи йому нічого не подарували. І я засмутилася.

Я зібралася додому. Вуличні ліхтарі підморгували вздовж нашої вулиці, що вела до середмістя. Я ніколи не бачила нашої околиці з такого ракурсу. Он будинок міс Моді, он будинок міс Стефані Крофорд, там – наша домівка, мені видно гойдалку на веранді, зате будинок міс Рейчел майже затулений. Навіть подвір’я місіс Дьюбоз було звідси видно.

Я обернулася. Ліворуч від коричневих дверей виднілося довгасте затулене вікно. Я підійшла до нього, стала там і подивилася на вулицю. Вдень, подумала я, звідси видно навіть пошту.

Вдень... і ніч у моїй уяві відступила. Стояв день, і по сусідству всі метушилися. Міс Стефані Крофорд переходила вулицю, щоб переповісти міс Рейчел найсвіжіші плітки. Міс Моді схилилася над своїми азаліями. Літо, і двоє дітей мчать стрімголов назустріч чоловікові, що показався вдалині. Чоловік махає рукою, і діти біжать до нього наввипередки.

Досі літо, і діти підходять ближче. Хлопчик понуро плентається тротуаром, тягнучи за собою вудочку. Чоловік стоїть і чекає, узявши руки в боки. Літо, і діти граються у себе на подвір’ї з приятелем, розігруючи якусь дивовижну виставу власного винаходу.

Осінь, і діти б’ються на вулиці перед будинком місіс Дьюбоз. Хлопчик допомагає дівчинці підвестися, і вони рушають додому. Осінь, і діти бігають вулицею до школи і назад, й у них на обличчях то радість, то журба. Вони зупиняються біля дуба, зачудовані, збентежені, настрахані.

Зима, і діти тремтять біля воріт, на тлі охопленого пожежею будинку. Зима, і чоловік виходить на середину вулиці, впускає свої окуляри і стріляє в собаку.

Літо, і Примара бачить, як у його дітей розбиваються серця. Знову осінь, і Примарині діти потребують його допомоги.

Атикус мав рацію. Колись він сказав, що не можна зрозуміти людину, поки не влізеш у її шкуру. Мені вистачило постояти на веранді у Редлі.

Світло ліхтарів миготіло у дощовій мжичці. Ідучи додому, я почувалася дуже старою, та коли я скосила очі й побачила на кінчику носа крихітні затуманені краплинки, у мене закрутилася голова, і я припинила дивитися скоса. Ідучи додому, я думала, скільки мені доведеться розказати завтра Джемі. Він буде казитися, що все проґавив, і довго не розмовлятиме зі мною. Ідучи додому, я думала, що ми з Джемі виростемо, але нам уже мало що залишилося вивчити, хіба що алгебру.