Текст книги "Вбити пересмішника"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)

Але за вечерею, коли я попросила передати мені оту бісову шинку, дядько Джек вказав на мене пальцем.

– Поговоримо пізніше, юна леді.

По вечері дядько Джек пішов до вітальні й умостився там. Він поплескав себе по стегнах, показуючи, щоб я сіла йому на коліна. Мені подобалося, як від нього пахне: як від флакона зі спиртом і ще чимось солодким. Він відвів убік мій чубчик і уважно глянув на мене.

– Ти більше схожа на Атикуса, ніж на свою маму,– сказав він.– І ти вже трохи виросла зі своїх штанців.

– А по-моєму, вони мені якраз.

– Ти, здається, дуже захоплюєшся словами «чорт» і «біс»?

Я відповіла: так.

– А от я – ні,– сказав дядько Джек.– А надто коли в них немає жодної потреби. Я пробуду тут тиждень і не маю наміру чути подібні слова, поки я тут. Скауте, ти наражаєшся на неприємності, вимовляючи такі слова. Ти ж хочеш вирости справжньою леді, хіба ні?

Я відповіла, що не дуже.

– Звісно, хочеш. А тепер ходімо прикрашати ялинку.

Ми прикрашали ялинку до глибокого вечора, і мені снилися оті довгі пакунки для Джемі й для мене. Наступного ранку ми так і кинулися по них під ялинку: вони були від Атикуса, який у листі попросив дядька Джека купити їх нам, і це було саме те, про що ми мріяли,– пневматичні рушниці.

– Тільки не в хаті,– застеріг Атикус, коли Джемі прицілився у картину на стіні.

– Тепер тобі доведеться вчити їх стріляти,– сказав дядько Джек.

– Це вже твоя справа,– відповів Атикус,– я лише скорився перед неминучим.

Знадобилася вся юридична суворість Атикуса, аби відтягти нас від ялинки. Він заборонив нам брати пневматичні рушниці з собою на Пристань (а я саме розмріялась, як застрелю Френсиса) і попередив: один невірний рух – і він відбере їх у нас назавжди.

Пристань Фінча – це триста шістдесят шість сходинок на високій кручі, які виходять на мол. Далі за кручею видніються рештки старої пристані, на якій чорношкірі раби Фінчів вантажили тюки бавовни, розвантажували блоки льоду, мішки з борошном й цукром, обладнанням для ферми і жіночим убранням. Двоколійка бігла від самого берега й аж до темної смуги лісу. В кінці дороги стояв двоповерховий білий будинок, який оперізували дві галереї – верхня й нижня. Побудував його Саймон Фінч, вже у вельми похилому віці, задля втіхи своєї вічно невдоволеної дружини; але ці галереї єдині нагадували типову архітектуру свого часу. Внутрішнє облаштування будинку Фінчів свідчило про простодушність Саймона й абсолютну довіру, яку він плекав до своїх нащадків.

Нагорі було шість спалень, чотири з них для його вісьмох дочок, ще одна для Велкама Фінча, його єдиного сина, і ще одна для гостей з числа родичів. Усе дуже просто; але до спочивалень дочок можна було потрапити лише одними сходами, а до кімнати Велкама і гостьової спальні – лише іншими. На сходи дочок можна було потрапити тільки зі спочивальні батьків на першому поверсі, отже Саймон завжди знав, о котрій годині його доньки приходять чи виходять ночами.

Ще там був флігель, у якому розміщалася кухня,– з будинком його поєднував дерев’яний місточок; у дворі на високому стовпі висів іржавий дзвін, яким колись скликали до роботи челядь або били тривогу; на даху була так звана «удовина площадка», але жодні вдови там не ходили, натомість Саймон наглядав з неї за своїм наглядачем на плантації, дивився на пароплави і стежив за життям орендарів, що селилися поблизу.

З цим домом була пов’язана легенда часів війни з янкі: одна дівчина з роду Фінчів, нещодавно заручена, натягла на себе все своє придане, щоб уберегти його від мародерів, що орудували по сусідству; вона застрягла у дверях на Сходах Дочок, і її довелося поливати водою, щоб проштовхнути. Коли ми прибули на Пристань, тітка Александра поцілувала дядечка Джека, Френсис поцілував дядечка Джека, дядько Джиммі мовчки потиснув руку дядечку Джеку, ми з Джемі вручили подарунки Френсису, який вручив подарунки нам. Джемі почувався дорослим і тягнувся до дорослих, тож на мою долю випало розважати нашого кузена. Френсис мав вісім років і гладко зачісував волосся назад.

– Що тобі подарували на Різдво? – чемно спитала я.

– Те, що я просив,– відповів він. А просив Френсис пару бриджів, червоний шкіряний ранець, п’ять сорочок і краватку-метелик.

– Гарно,– збрехала я.– А ми з Джемі отримали пневматичні рушниці, а Джемі ще й набір для хімічних дослідів...

– Іграшковий, мабуть.

– Ні, справжній. Він обіцяв виготовити мені невидимі чорнила, і я напишу ними листа до Ділла.

Френсис запитав, який у цьому сенс.

– Ти тільки уяви його обличчя, коли від мене приходить лист, а там порожній аркуш. Він просто сказиться.

Розмовляти з Френсисом – усе одно що повільно опускатися на дно океану. Зроду не зустрічала більшого зануди. Він жив у Мобілі, отже, не міг доносити на мене шкільному начальству, але примудрявся доносити все, що вивідував, тітці Александрі, яка в свою чергу відводила душу перед Атикусом, а вже Атикус або одразу все забував, або давав мені прочухана, це вже як йому подобалося. Єдиний раз, коли я почула, що Атикус розмовляє різко, був саме з тіткою. Він сказав: «Сестро, я виховую їх, як можу!» Йшлося, здається, про те, що я одягаюся в комбінезон.

Тітка Александра була схиблена на моєму одязі. Хіба можу я сподіватися вирости справжньою леді, якщо ношу штани; та коли я пояснила, що у сукні я нічого не можу робити, вона заявила: просто не треба робити нічого такого, що потребує штанів. На думку тітки Александри, я мусила б гратися маленькими кухонними плиточками і крихітними чайними сервізами, вдягати намисто зі штучних перлів, яке вона мені подарувала, коли я народилася, і взагалі, бути сонячним променем у самотньому житті мого тата. Я зауважила, що можу бути сонячним променем і в штанах, але тітка наполягала, що сонячні промені поводяться інакше, а я спершу була просто чудова, а от з роками все псуюся і псуюся. Вона безнастанно мене ображала і прискіпувалася до мене, тож я пішла до Атикуса і спитала у нього, і він сказав, що у родині й без мене сонячних променів – хоч греблю гати, тож хай усе лишається, як є, я його і така влаштовую.

Під час різдвяного обіду мене всадовили за маленький столик у їдальні, а Джемі та Френсис сиділи з дорослими за великим столом. Тітка і далі ізолювала мене, а Джемі та Френсиса вже давно пересадила за «дорослий» стіл. Я часто пробувала здогадатися, чого вона боялася – що я підстрибну і жбурну щось на підлогу? Іноді мені хотілося попросити її дозволити сісти за стіл разом з усіма,– тоді б вона побачила, як гарно я вмію поводитися; тим більше, що вдома ми завжди їмо разом – і нічого. Коли я звернулася до Атикуса, щоб він на неї вплинув, він сказав, що вона його не послухається, ми в її хаті лише гості й сидітимемо там, де нам вкажуть. А ще він додав, що тітка Александра не розуміє дівчаток, бо своїх у неї ніколи не було.

Але її кулінарні таланти винагороджували за все: скромний різдвяний обід складали три різновиди м’ясних страв, овочі, заготовлені з літа, консервовані персики, два торти й амброзія. По обіді дорослі, трохи очманілі від переїдання, влаштувалися у вітальні. Джемі розтягнувся на підлозі, а я вийшла надвір. Атикус крізь дрімоту наказав мені вдягти пальто, але я удала, що не почула.

Френсис сів поруч зі мною на сходинках задньої веранди.

– Оце був обід так обід,– сказала я.

– Бабуся готує унікально,– підтвердив Френсис.– Вона і мене навчить.

– Хлопці не куховарять,– зауважила я і захихотіла, уявивши Джемі у фартуху.

– А бабуся каже, що всі чоловіки мають навчитися куховарити, що вони мусять дбати про своїх дружин і прислужувати їм, коли ті хворіють,– промовив мій кузен.

– Я не хочу, щоб Ділл мені прислужував. Краще я прислужуватиму йому.

– Ділл?

– Так. Не говори поки що нікому, але ми з ним одружимося, щойно виростемо. Минулого літа він мені освідчився.

Френсис зайшовся сміхом.

– Чого ти регочеш? – спитала я.– Знаєш, який він класний.

– Це отой курдупель, про якого бабуся казала, що він щоліта гостює у міс Рейчел?

– Саме він.

– Я про нього все знаю.

– І що ж ти знаєш?

– Бабуся каже, що у нього немає домівки...

– Все у нього є, він живе у Меридіані.

– Його просто передають від родичів до родичів, і міс Рейчел забирає його на літо.

– Френсисе, не бреши!

Френсис посміхнувся.

– Яка ти буваєш тупа, Джін-Луїзо. Хоча, власне, що ж тут дивного?

– Це ти про що?

– Якщо дядько Атикус дозволяє тобі ганяти бездомних собак, це його справа, як говорить бабуся, тут ти не винна. Я гадаю, що нема твоєї вини і в тому, що дядько Атикус – чорнолюбець, але мушу сказати, щоб ти знала,– це ганьбить усю нашу родину...

– Френсисе, що ти в дідька верзеш?

– Те, що чула. Бабуся каже: те, що він дозволяє тобі без догляду гасати усюди, вже саме по собі погано, та коли він став чорнолюбцем, нам уже і на вулицях Мейкома більше не можна буде показатися. Він знеславлює всю родину, ось що!

Френсис підвівся і дременув галереєю до старої кухні. На безпечній відстані він прокричав:

– Хто вій, хто він – чорнолюбець! Чорнолюбець – ось він хто!

– Брешеш! – загорлала я.– Не знаю, про що ти патякаєш, але стули свою брудну пельку негайно!

Я зіскочила зі сходів і помчала за ним. Миттю наздогнала його і наказала забрати свої слова назад.

Френсис вирвався і кинувся прожогом до старої кухні, а на ходу верещав: «Чорнолюбець!»

Коли вистежуєш здобич, найголовніше – не метушитися. Принишкни – тоді її розбере цікавість і вона – кров з носа – вилізе. Френсис з’явився у дверях кухні.

– Ти ще сердишся, Джін-Луїзо? – обережно спитав він.

– Зовсім ні.

Френсис вийшов на галерею.

– Береш свої слова назад, Фре-енсисе?

Але я зарано кинулася до нього. Френсис зник у кухні, і я повернулася на веранду. Я вмію чекати. Просидівши на сходинках хвилин зо п’ять, я почула голос тітки Александри.

– А де Френсис?

– Десь там на кухні.

– Він же знає, що я забороняю йому ходити туди гратися.

Френсис підійшов до дверей і закричав:

– Бабуню, вона мене сюди загнала і не випускає!

– Що це означає, Джін-Луїзо?

Я подивилася на тітку Александру.

– Нікуди я його не заганяла і ніде не тримаю.

– Тримає, тримає! – репетував Френсис.– Вона не дає мені вийти!

– Ви посварилися?

– Вона розізлилася на мене, бабусю,– скаржився Френсис.

– Френсисе, негайно виходь з кухні. Джін-Луїзо, якщо я почую бодай слово від тебе, я все розкажу твоєму татові. Мені почулося, чи ти щойно вимовила слово «дідько»?

– Почулося, мем.

– Сподіваюсь, що так. І щоб більше мені такого не чулося.

Тітка Александра безнастанно підслуховувала. Варто було їй відійти, як Френсис вистромив голову і вишкірився до мене:

– Ти зі мною краще не жартуй.

Він вибіг надвір, але тримався на відстані, ганяючи, наче м’яч, жмути сухої трави; час до часу він озирався і скалив зуби. На веранду вийшов Джемі, подивився на нас і повернувся у хату. Френсис виліз на мімозове дерево, зліз, заклав руки в кишені й почав кружляти подвір’ям.

– Ха! – крикнув він.

Я спитала, кого він з себе удає, дядька Джека? Френсис заявив, що мені, здається, наказали сидіти тихо і не лізти до нього.

– Та кому ти потрібен,– промовила я.

Френсис пильно подивився на мене, вирішив, що я вже достатньо змирилася, і затяг напівголоса:

– Чорнолюбець, чор...

Цього разу я до крові розбила собі кісточки пальців об його передні зуби. Не в змозі діяти лівою рукою, я активно підключила праву, але ненадовго. Дядько Джек так міцно стиснув мене, що я й поворухнутися не могла, і наказав: «Стій сумирно!»

Тітка Александра клопоталася біля Френсиса, витирала йому сльози своєю хусточкою, пригладжувала чуба, ніжно поплескувала по щоці. Атикус, Джемі й дядько Джиммі теж вийшли на веранду, коли Френсис почав лементувати.

– Хто з вас перший розпочав? – спитав дядько Джек.

Ми з Френсисом вказали одне на одного.

– Бабуню! – завив він.– Вона обізвала мене шльондрою і напала на мене.

– Це правда, Скауте? – спитав дядько Джек.

– Мабуть.

Дядько Джек подивився на мене, й обличчя у нього стало точнісінько як у тітки Александри.

– Я ж попереджав тебе про неприємності, якщо ти вживатимеш подібні слова, не забула?

– Ні, сер, але...

– Ось зараз ти матимеш неприємності. Стій де стоїш.

Поки я думала, стояти мені чи втікати, слушний момент було втрачено. Щойно я зібралася тікати, як дядько Джек перехопив мене. І вже у мене перед очима маленька мурашка, яка тягне у траві хлібну крихту.

– Більше ніколи в житті я з тобою не розмовлятиму! Я тебе ненавиджу, і зневажаю, і сподіваюся, що ти завтра помреш!

Ця заява, схоже, тільки дужче розпалила дядька Джека. Я побігла до Атикуса по підтримку, але він сказав, що я сама напросилася і нам час збиратися додому. Я скулилася на задньому сидінні машини, ні з ким не попрощавшись, і вдома побігла до своєї кімнати і грюкнула дверима. Джемі хотів був сказати мені щось втішне, але я і слухати не стала.

Я оглянула свої збитки – виявилося, що маю усього сім чи вісім червоних плям, і я роздумувала про відносність усього сущого, коли хтось постукав у двері. Я спитала, хто там. Виявилося, дядько Джек.

– Іди геть!

Дядько Джек сказав, що коли я й далі так розмовлятиму, він мене ще раз відлупцює, і я замовкла. Він увійшов до кімнати, а я стала у куток спиною до нього.

– Скауте, ти мене і досі ненавидиш?

– Можеш мене знову відшмагати, ну ж бо!

– Не думав, що ти така злопам’ятна,– сказав він.– Ти мене розчарувала – сама напросилася, хто тобі винен?

– Нічого я не напросилася.

– Золотко, не можна обзивати людей всякими словами...

– Ти несправедливий,– сказала я.– Несправедливий.

Дядько Джек звів брови.

– Несправедливий? Чому це?

– Ти дуже хороший, дядьку Джеку, і я, мабуть, усе одно тебе люблю, навіть після всього, але ти зовсім не розумієшся на дітях.

Дядько Джек узяв руки в боки і подивився на мене з висоти свого зросту.

– І чому ж це я не розуміюся на дітях, міс Джін-Луїзо? Твою поведінку зрозуміти не штука. Ти галасувала, бешкетувала й ображала...

– Дай мені пояснити! Не думай, що я зухвала, просто хочу розказати, як усе було.

Дядько Джек присів на ліжко. Звівши брови, він пильно подивився з-під них на мене.

– Вперед,– сказав він.

Я глибоко зітхнула.

– По-перше, ти навіть не дав мені змоги нічого пояснити, а одразу налетів. Коли ми з Джемі сваримося, Атикус вислуховує не тільки Джемі, а й мене, а по-друге, ти сам сказав, щоб я не вживала оті слова, якщо тільки не буде серйозної справокації. А Френсис справо-ка-ці-ю-вав мене так, що йому довбешку мало відірвати...

Дядько Джек почухав потилицю.

– І які ж твої пояснення?

– Френсис обізвав Атикуса, а я не стерпіла.

– А як він його обізвав?

– Чорнолюбець. Не дуже-то я розумію, що воно означає, але те, як Френсис його вимовляв... Знаєш, що я тобі зараз скажу, дядьку Джеку,– хай мене розірве, якщо я дозволю йому лаяти Атикуса.

– Він сказав такс про Атикуса?

– Сказав, і не тільки це. Нібито Атикус ганьбить усю родину, а ми з Джемі дичавіємо без належного догляду...

В дядька Джека стало таке обличчя, що я вирішила – зараз мені знову перепаде. Але він сказав «Я з цим розберуся» таким голосом, що я зрозуміла: перепаде не мені, а Френсису.

– Доведеться мені сьогодні до них з’їздити.

– Ой, будь ласочка, не треба! Хай усе залишається, як є.

– Жодним чином не залишу це, як є. Треба серйозно поговорити з Александрою. Подумати тільки! Дістануся я до того хлопчиська...

– Дядьку Джеку, ну будь ласка, обіцяй мені дещо, дуже прошу. Обіцяй, що ти й слова не скажеш Атикусу. Він – він попросив мене не розпускати руки і не казитися, хай що я почую про нього, і для мене краще, аби він думав, що ми побилися через щось інше. Прошу, обіцяй!

– Але я не хочу, щоб Френсис так легко відбувся...

– Нічого він легко не відбувся. Перев’яжеш мені руку? Вона ще кривавиться.

– Само собою, золотко. Немає на світі ручки, яку б я перев’язував з такою насолодою. Ходімо зі мною, гаразд?

Дядько Джек галантно супроводив мене до ванної кімнати. Коли він промивав і перев’язував мені пальці, то забавляв мене історією про кумедного короткозорого чолов’ягу, який мав кота на ім’я Годж і який рахував усі тріщини в тротуарі дорогою до міста.

– От і все,– сказав він.– Матимеш на пальці для обручки шрам, який зовсім не личить леді.

– Дякую, сер. Дядьку Джеку!

– Слухаю, мем?

– А що такс шльондра?

Дядько Джек заходився розповідати про якогось старого прем’єр-міністра, який на засіданнях у Палаті громад підкидав у повітря пір’ячко і дмухав на нього, щоб не впало, а навколо всі просто скаженіли. Гадаю, він намагався відповісти на моє питання, але я так нічого й не утямила.

Пізніше, коли я вже мала б лягти спати, я спустилася на кухню попити води і почула, як у вітальні розмовляють Атикус і дядько Джек.

– Я ніколи не одружуся, Атикусе.

– Чому?

– Бо можуть народитися діти.

– Тобі доведеться багато чого навчитися, Джеку.

– Знаю. Твоя донька сьогодні дала мені перші уроки. Вона сказала, що я не розуміюся на дітях, і пояснила, чому саме. Вона має цілковиту рацію. Атикусе, вона мене навчила, як я мав би з нею обійтися,– Господи, як же мені прикро, що я на неї накинувся!

– Вона заслужила, тож ти надто не переймайся,– усміхнувся Атикус.

Я застигла навшпиньках – видасть мене дядько Джек Атикусу чи ні. Не видав. Тільки пробурмотів:

– Її володіння ненормативною лексикою вражає. Проте значення й половини тих слів їй не відоме – вона спитала у мене, що таке шльондра...

– І ти пояснив?

– Ні, розказав їй про лорда Мельбурна.

– Джеку! Коли дитина тебе про щось питає, неодмінно відповідай! І нічого не вигадуй. Діти є діти, але вони миттєво відчувають нещирість, значно краще за дорослих. Ні,– міркував далі тато,– її слід було покарати сьогодні, тільки не за те. У кожної дитини настає період захоплення лайкою, але він швидко минає, якщо не звертати на це уваги. Інша річ запальність. Скаут має навчитися високо тримати голову, і навчитися швидко, бо на неї чекають дуже важкі часи. Вона, гадаю, впорається. Джемі дорослішає, а вона бере з нього приклад. Просто їй треба іноді трошки допомогти.

– Атикусе, ти ж її ніколи не бив?

– Ніколи. Досі вистачало тільки пригрозити. Джеку, вона дуже старається, дуже. Рідко коли з цього щось виходить, але вона намагається.

– Справа не в тому,– сказав дядько Джек.

– Справа в тому, що вона розуміє: я знаю, як вона старається. І це найголовніше. Мене найбільше хвилює, що їй і Джемі доведеться зіткнутися з огидними речами, і дуже скоро. Я гадаю, Джемі витримає, а от Скаут одразу лізе битися, якщо зачеплять її самолюбство...

Я чекала, чи не порушить зараз дядько Джек своєї обіцянки. Не порушив.

– Атикусе, буде дуже важко? Ти мені ще нічого не розповів.

– Гірше не буває, Джеку. Єдине, що ми маємо,– це слово чорношкірого проти слова Юелів. Усі докази непрямі – «він зробив» – «я не робив». Навряд чи можна сподіватися, що присяжні повірять на слові Тому Робінсону, а не Юелу,– ти знаєш цих Юелів?

Дядько Джек відповів, що нібито пригадує. Він їх описав, але Атикус зауважив, що він відстав на ціле покоління, хоча нинішні не набагато кращі.

– І що ж ти збираєшся робити?

– Спробую трохи розтрусити присяжних – гадаю, у нас непогані шанси на апеляцію. Але поки що важко щось сказати. Я сподівався, що мені вдасться уникнути в своєму житті такої справи, але Джон Тейлор вказав на мене і промовив: «Це – твоє».

– Нехай обмине ця чаша тебе, так?

– Саме так. Але хіба я зміг би інакше дивитися в очі своїм дітям? Ти незгірше за мене знаєш, що трапиться, і я можу тільки молитися, щоб Джемі та Скаут пройшли через це і не озлобилися, а головне, щоб вони не підхопили віковічної мейкомської хвороби. Чому нормальні люди починають казитися, коли у справу замішаний негр? Не розумію... Але сподіваюся, що Джемі та Скаут прийдуть з питаннями до мене, а не слухатимуть міські плітки. Сподіваюся, вони достатньо мені довіряють... Джін-Луїзо?

У мене аж волосся стало сторчма. Я вистромила голову.

– Слухаю, сер?

– Лягай спати.

Я дременула до своєї кімнати і вскочила в ліжко. Дядько Джек – шляхетна людина, не видав мене. Втім, я ніяк не могла здогадатися, як Атикус дізнався, що я підслуховую. І тільки багато років по тому я зрозуміла, що він хотів, аби я почула кожне його слово.

10

Атикус не був силачем: йому скоро мало виповнитися п’ятдесят. Коли ми з Джемі питали, чому він такий старий, він відповідав, що пізно розпочав, і ми відчували, що це вплинуло на його суто чоловічі якості. Він був набагато старший за батьків наших шкільних товаришів, і коли ті починали вихвалятися – «Мій батько те, а мій батько це...», нам не було чого сказати.

Джемі був схиблений на футболі. Атикус завжди відмовлявся, коли Джемі намагався затягти його на гру, посилаючись на те, що він застарий.

Наш тато не вмів робити нічого путнього. Він працював у конторі, а не в аптеці. Він не правив сміттєвозом нашого округу, не був ані шерифом, ані фермером, не працював у гаражі,– одним словом, не займався нічим, що могло б викликати хоч якесь захоплення.

А крім того, він носив окуляри. Лівим оком він майже нічого не бачив і скаржився, що ліве око – родове прокляття Фінчів. Коли він хотів щось добре роздивитися, то повертав голову і дивився правим оком.

Він не робив нічого з того, чим займалися батьки наших однокласників: не ходив ні на полювання, ні на риболовлю, не грав у покер, не пив, не палив. Він просто сидів у вітальні й читав.

З усіма цими якостями він, на наш превеликий жаль, не залишався у тіні: того року школа аж гуділа розмовами, що він захищає Тома Робінсона, і ці розмови мало нагадували компліменти. Після моєї сутички з Сесилом Джейкобсом, коли я повелася як боягузка, пішов поголос, що Скаут Фінч уже не буде битися, їй татусь не дозволяє. Це була не зовсім правда: я не билася з чужими – заради Атикуса, але сім’я – інша справа. Я готова була розірвати на клоччя будь-кого, хоч би й троюрідного брата. Френсис Генкок добре відчув це на власній шкурі.

Атикус подарував нам пневматичні рушниці, але відмовився учити стріляти. Дядько Джек показав нам основи; він пояснив, що Атикуса не цікавить зброя. Одного разу батько сказав Джемі:

– Я б волів, щоб ти обмежився стрільбою по бляшанках, але знаю, що ти стрілятимеш у птахів. Стріляй по сойках скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, тільки запам’ятай, що вбити пересмішника – гріх.

Уперше в житті я почула, як Атикус говорить про щось – гріх, і я спитала про це у міс Моді.

– Твій тато правий,– сказала вона.– Пересмішники не роблять ніякої шкоди, тільки співають і веселять нам серце. Вони не розкльовують ягід по садах, не гніздяться у клунях, нічого – тільки виспівують людям на радість. Ось чому вбити пересмішника – гріх.

– Міс Моді, наша вулиця дуже стара?

– Вона існувала, коли ще й міста доладного не було.

– Ні, мем, я маю на увазі, що тут живуть старі люди. Ми з Джемі – єдині діти. Місіс Дьюбоз мало не сто років, і міс Рейчел стара, і ви, і Атикус.

– Не сказала б, що п’ятдесят – така вже глибока старість,– відрубала міс Моді.– Мене поки що на візку не катають, здається. Як і твого батька. Але мушу подякувати провидінню, яке зглянулося та спалило мій старий мавзолей. Я дійсно не така молода, щоб з ним упоратися,– тут ти маєш рацію, Джін-Луїзо, наш квартал таки не юний. Ти нечасто буваєш серед молоді, так?

– Чому ж, мем, а в школі?

– Я маю на увазі молодих дорослих. Втім, тобі пощастило. Вік вашого батька – для вас перевага. Якби він мав тридцять років, життя ваше було б зовсім інше.

– Ясна річ. Атикус нічого не вміє...

– Ти навіть не уявляєш,– сказала міс Моді,– як багато ще у ньому життя.

– І що ж він таке уміє?

– Він може так скласти заповіт, що тільки цьом та в люлю.

– Подумаєш!

– А ти знаєш, що він краще за всіх у нашому місті грає в шашки? Ще замолоду, коли ми всі жили на Пристані, Атикус Фінч міг побити в шашки будь-кого на обох берегах річки.

– Та Господи, міс Моді, ми з Джемі його завжди обіграємо.

– Ти вже мала б розуміти, що він вам просто піддається. А тобі відомо, що він вміє грати на варгані?

Це скромне вміння могло тільки викликати у мене ще більший сором за батька.

– А ще...– почала вона.

– Що ще, міс Моді?

– Нічого. Нічого... гадаю, усім цим можна пишатися. Не кожний вміє грати на варгані. А тепер не заважай теслям. І взагалі, йди вже додому, бо я займуся своїми азаліями і не зможу тебе пильнувати. Ще вдаришся головою об дошки.

Я пішла до нас у двір, де Джемі стріляв по бляшанках,– дурна справа, коли кругом стільки сойок. Тоді я повернулася на подвір’я і години дві майструвала фортецю з боку веранди: мені знадобилися для цього автомобільна шина, ящик з-під апельсинів, кошик для білизни, шезлонги і маленький американський прапор, який вирізав для мене Джемі з коробки кукурудзяних пластівців.

Коли Атикус прийшов додому на обід, я сиділа у своїй фортеці й цілилася через вулицю.

– У що це ти мітиш?

– У сідницю міс Моді.

Атикус озирнувся і побачив мою величеньку мішень над азаліями. Він зсунув капелюха на потилицю і перейшов вулицю.

– Моді,– гукнув він,– мушу попередити. Тобі загрожує велика небезпека.

Міс Моді випросталася – і побачила мене.

– Атикусе,– сказала вона,– ти сущий диявол з пекла.

Атикус повернувся до нас на подвір’я і звелів мені розібрати всі укріплення.

– І не дай Боже я ще раз побачу, що ти цілишся в людей,– застеріг він.

Хотіла б я, щоб тато був сущим дияволом з пекла. Я вирішила попитати про нього у Келпурнії.

– Містер Фінч? Та чого тільки він не вміє робити!

– Що, наприклад?

Келпурнія почухала потилицю.

– Так зразу й не скажеш,– відповіла вона.

Справу погіршив ще й Джемі: він спитав у Атикуса, чи гратиме той за методистів, а Атикус відповів: у жодному разі, він для такого застарий. Методисти прагнули викупити закладену ділянку під свою церкву і викликали на футбольний матч баптистів. Батьки усіх наших школярів брали участь – окрім одного Атикуса. Джемі сказав, що він навіть не піде на гру, але не встояв, бо обожнював футбол, і стояв похмурий як ніч разом зі мною й Атикусом на краю поля, а батько Сесила Джейкобса так і гатив голи у ворота баптистів.

Одного суботнього дня ми з Джемі узяли свої рушниці й вирішили піти пошукати якусь білку чи кролика. Проминули Садибу Редлі, пройшли ще кроків з триста, як раптом Джемі примружився і почав вдивлятися у щось вдалині вулиці. Схиливши голову набік, він дивився скоса.

– Що ти там угледів?

– Якийсь старий собака біжить.

– Здається, це Тим Джонсон.

– Та нібито він.

Тим Джонсон був собака містера Гаррі Джонсона, мейкомського автобусного водія, який жив на південній околиці міста. Тима, рудуватого пойнтера, знали й любили всі в місті.

– Що це з ним коїться?

– Не знаю, Скауте. Ходімо краще додому.

– Та ну, Джемі, зараз же зима, лютий місяць!

– То й що? Треба сказати Кел.

Ми помчали додому і вбігли до кухні.

– Кел,– сказав Джемі,– ти можеш вийти на хвилинку на вулицю?

– З якого це доброго дива, Джемі? Немає у мене часу бігати на вулицю щоразу, як вам щось заманеться.

– Там щось дивне відбувається з одним старим собакою.

Келпурнія зітхнула.

– Не маю я зараз часу перебинтовувати лапи собакам. Візьміть бинти у ванній і перев’яжіть самі.

Джемі похитав головою.

– Його нудить, Кел. З ним щось дуже негаразд.

– А що він робить, намагається ухопити себе за хвіст?

– Ні, він робить отак.

Джемі почав хапати ротом повітря, як золота рибка, згорбився і засмикався усім тілом.

– Він робить отак, але не схоже, щоб він бавився.

– Ти нічого не вигадуєш, Джемі Фінчу? – у голосі Келпурнії прозвучали жорсткі нотки.

– Ні, Кел, слово честі, ні.

– Він швидко біг?

– Ні, він ледь тягнеться, майже непомітно. Але наближається сюди.

Келпурнія сполоснула руки і вийшла слідом за Джемі надвір.

– Не бачу я ніяких собак,– сказала вона.

Всі разом ми пройшли повз Садибу Редлі, і Джемі показав їй, куди дивитися. Тим Джонсон видавався невеликою цяткою вдалині, але він рухався у наш бік. Ішов він якось криво, ніби праві лапи були у нього коротші за ліві. Він мені нагадав автомашину, яка загрузла у піску.

– Його перекорчило,– зауважив Джемі.

Келпурнія уважно придивилася, потім схопила мене й Джемі за плечі й потягла додому. Вона зачинила зовнішні двері, схопила телефон і закричала:

– З’єднайте мене з конторою містера Фінча! ...Містере Фінч! Це Кел. Богом клянуся, тут на нашій вулиці скажений пес – він наближається до нас, так, сер, він... містере Фінч, я присягаюся, це старий Тим Джонсон, так, сер... так, сер... так...

Вона повісила слухавку і замотала головою, коли ми спробували дізнатися, що сказав їй Атикус. Потім постукала по важелю телефону і промовила:

– Міс Юло Мей... так, мем, я вже поговорила з містером Фінчем, будь ласка, не з’єднуйте мене з ним більше... послухайте, міс Юло Мей, ви можете зв’язатися з міс Рейчел і міс Стефані Крофорд, і всіма, у кого є телефон на нашій вулиці, й попередити, що тут скажений пес? Прошу, мем!

Келпурнія послухала, що їй відповідала телефоністка.

– Я знаю, що зараз лютий, міс Юло Мей, але я вмію розпізнати скаженого пса, коли його бачу. Прошу, мем, не зволікайте!

Келпурнія спитала у Джемі, чи мають телефон Редлі. Джемі пошукав у телефонній книзі – телефону в них не було.

– Та вони так і так не виходять з дому, Кел.

– Все одно я піду їх попередити.

Вона вибігла на подвір’я, Джемі за нею.

– Ану мерщій назад до хати! – закричала вона на нього.

Всі сусіди отримали повідомлення Келпурнії. Зовнішні двері всіх будинків, які було видно з наших вікон, щільно позачинялися. Тим Джонсон десь пропав з очей. Ми дивилися, як Келпурнія бігла до Садиби Редлі, притримуючи спідницю й фартух вище колін. Вона піднялася на їхню веранду і застукала у двері. Відповіді не було, тоді вона закричала:

– Містере Нейтене, містере Артуре! Тут на вулиці скажений пес! Скажений пес на вулиці!

– Взагалі-то їй належить заходити з чорного ґанку,– зауважила я.

– Яке це зараз має значення? – похитав головою Джемі.

Коли Келпурнія метнулася до чорного ходу, на нашу під’їзну доріжку вирулив чорний «форд». З нього вилізли Атикус і містер Гек Тейт.

Містер Гек Тейт був шерифом округу Мейком. На зріст він був такий самий високий, як Атикус, але худіший і з довгим носом. Він носив чоботи з блискучими металевими застібками, бриджі й мисливську куртку. Зараз він тримав у руках важку рушницю. Коли вони з Атикусом підійшли до веранди, Джемі прочинив двері.

– Не виходь, сину,– застеріг Атикус.– Де пес, Кел?

– Уже мав би бути тут,– відповіла Келпурнія, вказуючи на вулицю.

– Він ще не біжить, ні? – спитав містер Тейт.

– Ні, сер, поки що його тільки трясе, містере Геку.

– Чи не варто піти йому назустріч, Геку? – спитав Атикус.

– Ні, ліпше зачекаймо його тут. Зазвичай вони рухаються по прямій, але усяке трапляється. Він може піти вулицею, де вона робить дугу,– сподіваюся, так і буде, а може вийти просто у двір Редлі. Зачекаймо хвилину.