Текст книги "Вбити пересмішника"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

– Містер Роберт Юел? – спитав містер Гілмер.

– Так мене звати, капітане,– відповів свідок.

Містер Гілмер мало не закляк, і мені стало його шкода. Мабуть, тут мені варто дещо пояснити. Я чула, що діти правників, коли бачать, як їхні батьки сперечаються у суді, можуть скласти собі хибну думку: їм здається, що протилежна сторона – особистий ворог їхнього батька, вони вельми через це страждають, а потім не можуть з дива вийти, коли у перерві бачать їх обох рука об руку. У нас із Джемі таких думок не було. Ми не переймалися, виграє наш батько процес чи програє. На жаль, я не можу розказати про жодні наші терзання з цього приводу, бо якби й розказала, то були б лише вигадки. Звісно, ми бачили, коли дебати з суто професійних ставали уїдливо-жовчними, але з нашим татом такого не траплялося. Ніколи в житті я не чула, щоб Атикус підвищив голос – хіба що свідок недочував. Містер Гілмер виконував свою роботу, Атикус – свою. Крім того, містер Юел був свідком містера Гілмера і не мав ніякого права грубіянити саме йому.

– Ви – батько Меєли Юел? – було наступне питання.

– Навіть якщо ні, що з цим поробиш зараз – адже мамка її померла.

Суддя Тейлор поворушився. Він спроквола обернувся на своєму кріслі й добродушно поглянув на свідка.

– Ви – батько Меєли Юел? – спитав він таким тоном, що сміх у залі миттєво обірвався.

– Так, сер,– смиренно відповів містер Юел.

Суддя Тейлор провадив миролюбним голосом:

– Ви вперше у суді? Не пам’ятаю, щоб я вас тут бачив раніше.

Коли свідок ствердно кивнув, він повів далі:

– Тоді дещо з’ясуймо. В цьому залі я не потерплю жодного непристойного висловлювання, поки я тут суддя. Ви зрозуміли?

Містер Юел кивнув, але, здалося мені, не зрозумів. Суддя Тейлор зітхнув і попросив містера Гілмера питати далі.

– Дякую, сер. Містере Юел, розкажіть, будь ласка, просто своїми словами, що трапилося ввечері двадцять першого листопада.

Джемі, усміхнувшись, відкинув назад чуба. «Просто своїми словами» був коронний номер містера Гілмера. Нас завжди цікавило, а чиїми ж іще словами міг би, як він побоювався, говорити свідок.

– Ну от, увечері двадцять першого листопада я ішов собі з лісу з в’язанкою хмизу. Тільки-но підійшов до паркана, як чую – Меєла верещить, як різана свиня, в нас у хаті...

Тут суддя Тейлор кинув суворий погляд на свідка, але, мабуть, переконався, що той не має на меті нікого ображати, бо знову ніби впав у дрімоту.

– О котрій це було годині, містере Юел?

– Та зразу по заході сонця. Я ж кажу, що Меєла репетувала так, що й мертвий прокинувся б...

Ще один погляд з суддівського крісла примусив містера Юела осіктися.

– Так? Вона кричала? – спитав містер Гілмер.

Містер Юел збентежено поглянув на суддю.

– Авжеж, Меєла підняла такий ґвалт, що я кинув свій хмиз та й рвонув туди з усіх ніг, але зачепився за огорожу, а коли відчепився і підбіг до вікна, то бачу,– і тут обличчя містера Юела аж побуріло. Він підвівся і тицьнув пальцем у Тома Робінсона,– бачу, як оцей чорномазий човгається на моїй Меєлі!

Засідання у судді Тейлора завжди проходили спокійно, і він дуже рідко користувався своїм молотком, але тут йому довелося стукати не менш як п’ять хвилин. Атикус підійшов до столу судді й щось йому говорив, містер Гек Тейт як перша офіційна особа округу стояв у проході та втихомирював людну залу. У нас за спинами чувся невдоволений, приглушений гомін негрів.

Превелебний Сайкс перехилився через мене і Ділла і схопив Джемі за лікоть.

– Містере Джемі,– сказав він,– ліпше б вам відвести міс Джін-Луїзу додому. Ви мене чуєте, містере Джемі?

Джемі повернув голову.

– Скауте, іди додому. Ділле, бери Скаута – і гайда додому.

– А ти спершу спробуй мене примусити,– пригадала я благословенну заповідь Атикуса.

Джемі кинув на мене лютий погляд, а потім звернувся до превелебного Сайкса:

– Та все гаразд, пасторе, вона нічого не розуміє.

Я смертельно образилася.

– Все я розумію, не дурніша за тебе!

– Цить ти! Вона не розуміє, пасторе, їй і дев’ятьох років немає.

Чорні очі превелебного Сайкса випромінювали занепокоєння.

– А містер Фінч знає, що ви всі тут? Непідходяща ця справа для міс Джін-Луїзи, та й для вас обох також.

Джемі похитав головою.

– Він нас тут не бачить. Все гаразд, пасторе.

Я знала, що Джемі переможе, бо чудово розуміла, що тепер ніяка сила не примусить його рушити з місця. Ми з Діллом були у безпеці, принаймні на деякий час: Атикус міг би нас побачити, тільки якби подивився в цей бік.

Поки суддя Тейлор гамселив своїм дерев’яним молотком, містер Юел чванькувато сидів на місці свідків і спостерігав за гармидером, який спровокував. Однією фразою він перетворив спокійну публіку, що зібралася порозважатися, на розгніваний, напружений, загрозливий натовп, який мало-помалу вгамовувався під впливом ударів молотка, аж доки нарешті єдиним звуком у залі суду стало ледь чутне постукування суддівського олівця по столу.

Повернувши собі владу над публікою, суддя Тейлор відкинувся у кріслі. Раптом стало помітно, що він утомлений; вік його давався взнаки, і я пригадала, що казав Атикус: вони з місіс Тейлор не так уже багато й цілуються, адже йому, мабуть, років під сімдесят.

– Тут надійшло клопотання,– промовив суддя Тейлор,– звільнити залу від публіки, або принаймні від жінок і дітей, але воно наразі відхилено. Люди зазвичай бачать те, що шукають, і чують те, що хочуть почути, і вони мають право залучати до цього своїх дітей, але я твердо запевняю вас в одному: ви почуєте і побачите все в цілковитій тиші, в іншому разі вас усіх виведуть із зали суду, але не раніш як кожен отримає звинувачення у неповазі до суду. А ви, містере Юел, будьте люб’язні давати свідчення в межах мовних норм благопристойності, якщо на це здатні. Продовжуйте, містере Гілмер.

Містер Юел нагадував мені глухонімого. Я переконана, що він так і не втямив звернених до нього слів судді Тейлора, хоча він і ворушив губами услід за ним,– але вагомість тих слів до нього дійшла. З його обличчя сповзла маска чванькуватості, натомість проступив вираз серйозної упертості, який жодним чином не обманув суддю Тейлора: поки містер Юел перебував на місці для свідків, суддя не зводив з нього очей, ніби провокуючи на хибний крок.

Містер Гілмер з Атикусом перезирнулися. Атикус знову сів, підпер щоку кулаком, і ми вже не бачили його обличчя. Містер Гілмер мав доволі розпачливий вигляд. Питання судді Тейлора повернуло йому рівновагу:

– Містере Юел, ви бачили, як відповідач вступив у статеві стосунки з вашою донькою?

– Авжеж бачив.

Публіка сиділа тихо, проте відповідач щось сказав. Атикус зашепотів йому на вухо, і Том Робінсон замовк.

– Ви кажете, що стояли під вікном? – спитав містер Гілмер.

– Так, сер.

– Як високо вікно над землею?

– Футів зо три.

– І вам добре було видно кімнату?

– Так, сер.

– Який вигляд мала кімната?

– Все було розкидано, як після бійки.

– Що ви зробили, коли побачили відповідача?

– Я оббіг навколо будинку, щоб увійти, але він вискочив через парадні двері просто у мене під носом. Одначе я його упізнав, будьте певні. Просто хвилювався через Меєлу і не погнався за ним. Я вбіг до хати, а вона лежала на підлозі й вищала...

– І що ви тоді зробили?

– Що-що, прожогом побіг по Тейта. Я же знав, хто був той фрукт, він жив у тому негритоському кублі та щодня ходив повз нас. Чуєте, судде, я вже років п’ятнадцять прошу округ очистити від чорномазих оте кубло, бо поруч з ними жити небезпечно, та й моя власність від такого сусідства в ціні падає...

– Дякую, містере Юел,– поспішно промовив містер Гілмер.

Свідок швиденько виліз із-за трибуни і прямісінько врізався в Атикуса, який підвівся, щоб ставити йому питання. Суддя дозволив публіці відсміятися.

– Одну хвилинку, сер,– привітно сказав Атикус.– Чи не міг би я у вас дещо спитати?

Містер Юел повернувся на місце для свідків, умостився там і подивився на Атикуса з бундючною підозрілістю – типовим виразом свідків у окрузі Мейком, коли їх опитує протилежна сторона.

– Містере Юел,– почав Атикус,– того вечора було дуже багато біганини. Дивіться, ви кажете, що ви побігли до будинку, потім ви побігли до вікна, потім ви побігли в хату, потім ви побігли до Меєли, потім ви побігли по містера Тейта. І серед усієї цієї біганини ви не побігли по лікаря?

– А це ще навіщо? Я ж бачив, що сталося.

– Є одна річ, якої я не можу збагнути,– сказав Атикус.– Вас не тривожив стан Меєли?

– Звісно, тривожив,– відповів містер Юел.– Я ж бачив, хто це вчинив.

– Ні, я маю на увазі стан її здоров’я. Вам не здалося, що природа її травми вимагає негайного медичного втручання?

– Чого?

– Ви не подумали, що їй треба якнайшвидше викликати лікаря?

Свідок сказав, що йому це на думку не спадало, він ні до кого зі своїх за все життя лікарів не викликав, а якби викликав, то воно б йому стало у п’ять доларів.

– Це все?

– Не зовсім,– невимушено відповів Атикус.– Містере Юел, ви чули свідчення шерифа, правильно?

– І що з того?

– Ви перебували в залі суду, коли містер Тейт давав свідчення, правда? Ви чули все, що він сказав, я не помиляюся?

Містер Юел ретельно обдумав питання і, здається, вирішив, що в ньому немає жодної небезпеки.

– Все правильно.

– Ви погоджуєтеся з його описом ушкоджень Меєли?

– Чого?

Атикус подивився на містера Гілмера й усміхнувся. Містер Юел явно не збирався обдаровувати захист надмірною чемністю.

– Містер Тейт засвідчив, що у неї запливло праве око, що вона мала синці на всій...

– Атож,– сказав свідок.– Я підтверджую все, що говорив Тейт.

– Підтверджуєте? – лагідно уточнив Атикус.– Я саме й хотів переконатися.

Він підійшов до протоколіста, щось сказав, і той розважав нас декілька хвилин, зачитуючи свідоцтва містера Тейта, ніби то був нудний біржовий бюлетень: «...яке око а дійсно це було її праве око праве око містере Фінч тепер я пригадав обличчя в неї було розбите з цього боку». Він легенько стукнув по сторінці. «Розбите з цього боку шерифе будь ласка повторіть що ви сказали її праве око я сказав...»

– Дякую, Берте,– мовив Атикус.– Ви знову почули його слова, містере Юел. Маєте щось до цього додати? Ви погоджуєтеся з шерифом?

– Що шериф, те і я. Око в неї запливло, і вона була вся дуже побита.

Чоловічок, здається, вже й забув, як його поставив на місце суддя. Було очевидно, що Атикус не видавався йому серйозним супротивником. Він знову розчервонівся, випнув груди і став схожий на рудого бойового півня. Я думала, він лусне від злості, коли Атикус поставив йому наступне питання.

– Містере Юел, ви вмієте читати й писати?

Тут утрутився містер Гілмер.

– Протестую. Не розумію, який стосунок письменність свідка має до справи, питання недоречне й несуттєве.

Суддя Тейлор не встиг ще нічого сказати, як Атикус пояснив:

– Ваша честь, якщо ви мені дозволите додати до цього питання ще одне, ви зрозумієте зв’язок.

– Добре, побачимо,– погодився суддя.– Але глядіть, щоб ми зрозуміли, Атикусе. Протест відхиляється.

Містеру Гілмеру, схоже, було так само цікаво, як і всім решті, до чого в цій справі рівень освіти містера Юела.

– Я повторюю питання,– сказав Атикус.– Ви вмієте читати й писати?

– А то ні!

– Ви можете написати своє ім’я, щоб усі в цьому переконалися?

– Само собою! А як, гадаєте, я підписуюсь на отримання допомоги з безробіття?

Містер Юел завойовував симпатії своїх співгромадян. Шепіт і сміх у нижній залі напевне означали, що його вважають молодчагою.

Я починала хвилюватися. Атикус нібито знає, що робить, але мені здавалося, що він тицяється у темряві навмання. Ніколи, ніколи, ніколи під час перехресного допиту не можна ставити свідкові питання, на яке ви самі не знаєте відповіді,– ось принцип, який я затямила з колиски. Постав таке питання – й отримаєш відповідь, якої не хочеш, яка може зруйнувати увесь твій захист.

Атикус витяг із внутрішньої кишені свого піджака конверт. Потім з кишеньки жилета добув авторучку. Він не квапився і стояв так, щоб присяжні могли добре бачити кожен його рух. Відкрутивши ковпачок авторучки, він обережно поклав його перед собою на стіл. Потім легенько струснув авторучкою і подав її разом з конвертом свідкові.

– Напишіть, будь ласка, своє ім’я, добре? – попросив він.– Чітко, щоб присяжні могли бачити, як ви це робите.

Містер Юел написав його на зворотному боці конверта, само-вдоволено звів очі – й наштовхнувся на здивований погляд судді Тейлора, який, здавалося, побачив на місці для свідків запашну гарденію у самому розквіті. Містер Гілмер напівпіднявся з-за свого столу. Присяжні не зводили зі свідка очей, а один з них аж перехилився через поруччя, вчепившись у нього руками.

– Що це вам так цікаво? – спитав містер Юел.

– Ви – шульга, містере Юел,– відповів суддя Тейлор. Містер Юел сердито до нього обернувся і сказав, що не розуміє, яке це має значення, і що він – побожна людина, а Атикус Фінч із нього знущається. Всі ці хитромудрі правники штибу Атикуса Фінча тільки й знають з нього знущатися своїми причіпками. Він їм розповів, що сталося, він скаже це ще сто разів. Ніщо з того, що говорив Атикус Фінч, не похитнуло його оповіді: він зазирнув у вікно, потім прогнав негритоса, потім побіг по шерифа. Нарешті Атикус його відпустив.

Містер Гілмер поставив йому ще одне питання.

– Стосовно того, що ви пишете лівою рукою, можливо, ви так само володієте і правою, містере Юел?

– Та ні, зовсім ні, але лівою я можу робити все не гірше, ніж дехто правою. Лівою не гірше, ніж дехто правою,– додав він, кинувши повний люті погляд на Атикуса.

Джемі тихо торжествував. Він стукав долонями по балконному поруччю й навіть прошепотів:

– Ми його впіймали.

Я так не думала: Атикус намагався продемонструвати, як мені здавалося, що містер Юел міг сам побити Меєлу. Це я розуміла. Якщо її праве око запливло й удари були головно з правого боку обличчя, це свідчило, що її бив шульга. Шерлок Холмс і Джеремі Фінч тут дійшли б згоди. Але Том Робінсон так само може виявитися шульгою. Як і містер Гек Тейт, я уявила перед собою цього чоловіка, зіграла у себе в голові швидку пантоміму і зробила висновок, що він міг її тримати правою рукою і бити лівою. Я поглянула вниз на Тома. Він сидів до нас спиною, але я бачила його широкі плечі й міцну, як у бика, шию. Він легко міг так зробити. І я подумала, що Джемі ділить шкуру ще не вбитого ведмедя.

7

Тут знову загудів голос:

– Меєла Вайолет Юел!

До трибуни для свідків наближалася дівчина. Коли вона піднесла руку і присяглася, що свідчення, які вона надасть, це правда, вся правда і нічого крім правди, і хай допоможе їй Бог, вигляд вона мала дуже тендітний, та коли сіла на стілець, то стало видно, яка вона насправді,– з кремезним тілом, призвичаєним до важкої праці.

В окрузі Мейком неважко відрізнити, хто миється регулярно, а хто раз на рік. Містер Юел був на вигляд мов ошпарений – ніби шкіра його стала надчутливою і вразливою після того, як її напередодні судового засідання відмочили у гарячій воді й зішкребли з неї захисні шари бруду. Меєла, схоже, намагалася дотримуватися чистоти, і мені пригадався рядок червоних гераней на подвір’ї Юелів.

Містер Гілмер попросив, щоб Меєла своїми словами розповіла присяжним, що трапилося увечері двадцять першого листопада минулого року, просто своїми словами, будь ласка.

Меєла сиділа мовчки.

– Де ви були після заходу сонця того вечора? – терпляче почав містер Гілмер.

– На ґанку.

– На якому ґанку?

– Та в нас тільки один, спереду.

– І що ви робили на ґанку?

– Нічо’.

Заговорив суддя Тейлор.

– Просто розкажіть нам, що сталося. Ви ж це можете, правда?

Меєла витріщила на нього очі й розридалася. Затуливши руками рота, вона схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, а потім сказав:

– Ну, досить. Тобі нема кого тут боятися, якщо ти говоритимеш правду. Я розумію, що все тут для тебе незвично, але не треба соромитися і не треба боятися. Що тебе лякає?

Меєла щось промимрила, досі затуляючи руками рота.

– Кого ти боїшся? – повторив суддя.

– Он його,– схлипнула вона і вказала на Атикуса.

– Містера Фінча?

Вона енергійно закивала:

– Я не хочу, щоб він на мене тиснув, як на татка, ото коли виставив його шульгою...

Суддя Тейлор почухав свою густу сиву шевелюру. Вочевидь, він ще досі не стикався з такою проблемою.

– Скільки тобі років? – запитав він.

– Дев’ятнадцять з половиною.

Суддя Тейлор відкашлявся і спробував говорити заспокійливим тоном, проте марно.

– Містер Фінч і думки не має тебе залякувати,– пробурчав він.– А навіть якби й мав, я б йому не дозволив. Для цього я тут і сиджу. А ти вже доросла дівчина, тож сядь рівно і розкажи мені, що з тобою сталося. Ти ж це можеш, хіба ні?

Я прошепотіла на вухо Джемі:

– Вона що, несповна розуму?

Джемі скоса поглянув на трибуну для свідків.

– Поки що важко сказати. У неї вистачає розуму розжалобити присяжних, але, можливо, вона просто... ні, не знаю я.

Дещо заспокоївшись, Меєла кинула останній перестрашений погляд на Атикуса і звернулася до містера Гілмера:

– Так от, сер, я була на ґанку, а він... він проходив вулицею, а у дворі стара шафонера, яку татко припер, щоб порубати на дрова... татко наказав мені порубати, поки він буде в лісі, а я трошки заслабла, от він і підійшов...

– Він – це хто?

Меєла вказала на Тома Робінсона.

– Я попросив би вас говорити конкретніше,– сказав містер Гілмер.– У протоколі важко занотовувати жести.

– Отой, що там сидить,– уточнила вона.– Робінсон. Я кажу: ходи сюди, чорномазий, порубай мені ту шафонеру, я тобі дам мідяка. Йому це неважко, раз-два – і все. Ну, зайшов він у двір, а я пішла в хату по мідяка, та тільки повернулася спиною, незчулася – а він уже на мені. Отак побіг за мною – і все. Як схопить мене за шию і давай душити і лаятися,– а я відбиваюся й верещу, як несамовита. А він як почне мене бити...

Містер Гілмер почекав, поки Меєла заспокоїться: вона скрутила свій носовичок у вологу від поту мотузку; коли вона хотіла обтерти ним обличчя, той був геть пожмаканий від її спітнілих рук. Вона чекала наступного питання від містера Гілмера, але він мовчав, і тоді вона провадила:

– Він жбурнув мене на підлогу і душив, а потім силоміць мене узяв.

– Ви кричали? – спитав містер Гілмер.– Ви кричали і відбивалися?

– Ясна річ, кричала як різана, брикалася і репетувала щосили.

– І що тоді сталося?

– Не дуже-то я добре пам’ятаю, але потім бачу – татко в кімнаті, стоїть наді мною і горлає: хто це зробив, хто це зробив? Потім я нібито зомліла, пам’ятаю лише, як містер Тейт піднімав мене з підлоги і вів до відра з водою.

Виглядало, ніби оповідь надала Меєлі впевненості, але не такої нахабної, як у її батька: було в ній щось потайне, як у кицьки, що вичікує, посмикуючи хвостом.

– Ви кажете, що відбивалися від нього щосили? Боролися не на життя, а на смерть? – спитав містер Гілмер.

– Авжеж,– відповіла Меєла словами свого батька.

– І ви стверджуєте, що він узяв вас силоміць?

Обличчя Меєли перекривилося, і я злякалася, що вона знову розплачеться. Натомість вона заявила:

– Він отримав, чого хотів.

Містер Гілмер нагадав усім, що день спекотний,– він обтер чоло рукою.

– Наразі досить,– сказав він люб’язним тоном,– але залишайтеся на місці. Я гадаю, що страшний і злий містер Фінч хоче поставити вам декілька питань.

– Обвинувач не має права налаштовувати свідка проти захисника,– офіційно промовив суддя Тейлор,– принаймні у цьому випадку.

Атикус підвівся з усмішкою, але, замість підійти до місця для свідків, він розстібнув піджак і заклав великі пальці у пройми жилета, потім пройшовся через залу до вікна. Визирнув у вікно, нічим особливо не зацікавився, обернувся і неквапно наблизився до місця для свідків. Довгі роки досвіду підказали мені, що він намагається прийняти якесь рішення.

– Міс Меєло,– сказав він усміхаючись,– я не лякатиму вас, поки що ні. Просто давайте познайомимося. Скільки вам років?

– Казала ж уже, дев’ятнадцять, казала отому дядькові, судді,– і Меєла обурено мотнула головою в бік суддівського столу.

– Правильно, казали, казали, мем. Вам доведеться з дечим примиритися, міс Меєло, я людина немолода, і пам’ять у мене вже не та, що колись. Можливо, я питатиму вас про те, що ви вже казали, але ви відповісте мені, правда? Чудово.

Я не побачила на обличчі Меєли нічого на підтвердження впевненості Атикуса, що він отримав її щиросердну згоду співробітничати. Дивилася вона на нього з лютістю.

– Слова не скажу, поки ви будете з мене глумитися,– сказала вона.

– Мем? – перепитав здивовано Атикус.

– Поки ви з мене будете глумитися.

Заговорив суддя Тейлор.

– Містер Фінч зовсім не глумиться з тебе. Що це ти вигадала?

Меєла зиркнула спідлоба на Атикуса, але відповіла судді:

– Чого він мене обзиває мем і міс Меєла? Я не збираюся його кпини терпіти, не на таку напав.

Атикус знову підійшов до вікна, даючи можливість судді Тейлору залагодити ситуацію. Суддя Тейлор був не з тих людей, хто викликає жалість, але цього разу мені стало його страшенно шкода, коли він намагався їй розтлумачити.

– У містера Фінча така манера,– пояснював він Меєлі.– Ми з ним багато років працюємо разом у суді, й містер Фінч завжди дуже чемний з усіма і кожним. Він зовсім не хоче з тебе насміхатися, він просто прагне бути ввічливим. Така в нього манера,– суддя відхилився на кріслі.– Атикусе, продовжимо процес, і нехай занесуть до протоколу, що зі свідка не кепкували, хоча їй здається протилежне.

Цікаво, подумала я, чи хтось колись у житті називав її мем чи міс Меєла; мабуть, ні, оскільки вона образилася на просту ввічливість. Яке ж у неї було життя, Господи? Невдовзі я дізналася.

– Ви кажете, що вам дев’ятнадцять років,– повторив Атикус.– Скільки у вас братів і сестер?

Він пройшов од вікна до місця для свідків.

– Семеро,– відповіла вона, а я подумала, чи всі вони такі самі фрукти, як отой, якого я бачила у свій перший день у школі.

– Ви найстарша? Найстарша з них?

– Так.

– Коли померла ваша мати?

– Не знаю. Давно.

– Ви ходили до школи?

– Читаю і пишу незгірше за татка мого.

Меєла нагадала мені містера Джингля з «Піквікського клубу»^[27] – я саме зараз читала цю книжку.

– Як довго ви ходили до школи?

– Два роки – або три, не пам’ятаю.

Повільно, але певно я починала розуміти схему питань Атикуса: з питань, які містер Гілмер не міг відхилити як недоречні чи не суттєві для розглядання справи, Атикус поступово вимальовував для присяжних картину домашнього життя Юелів. Присяжні дізналися про таке: допомоги з безробіття не вистачало, щоб прогодувати всю сім’ю, і була сильна підозра, що татусь її пропиває,– іноді він цілі дні пропадає десь на болотах і повертається додому зовсім одурілий; погода рідко буває холодна, тож можна обійтися без взуття, та коли справді холодно, можна змайструвати собі гарненькі черевики з обрізків старих шин; родина носить воду відрами зі струмка, що протікає за звалищем,– навколо струмка сміття не викидають,– та коли хочеш помитися як слід, сам собі притаскай води; менші діти всякчас ходять шмаркаті від застуд, а ще у них сверблячка; якось до них учащала одна пані, все питала в Меєли, чому вона до школи не ходить,– вона записала відповідь, що коли двоє в родині вміють читати й писати, то решті нема чого вчитися,– діти потрібні таткові вдома.

– Міс Меєло,– не втримався Атикус,– дівчина дев’ятнадцяти років, от як ви, мусить мати друзів. Хто ваші друзі?

Меєла стягла брови, ніби не зрозуміла питання.

– Друзі?

– Так, ви ж, мабуть, знаєте когось з однолітків, або старших чи молодших за вас? Юнаків, дівчат? Просто звичайнісіньких друзів?

Ворожість Меєли, яка була перейшла у нейтральну холодність, знову спалахнула.

– І далі кепкуєте з мене, містере Фінч?

Атикус прийняв це питання за відповідь.

– Ви любите свого батька, міс Меєло? – було наступне питання.

– Як це – люблю?

– Я маю на увазі, чи він добрий до вас, чи легко з ним ладнати?

– Можна порозумітися, якщо він не...

– Якщо він не – що?

Меєла поглянула на свого батька, який відкинувся на своєму стільці, спираючись спинкою на бар’єр. Батько випростався і чекав на її відповідь.

– Якщо він нічого,– промовила Меєла.– Я ж кажу, з ним можна порозумітися.

Містер Юел знову відкинувся на стільці.

– Якщо він не напивається? – спитав Атикус так лагідно, що Меєла кивнула.

– Він вас не ображає?

– Чого?

– Коли він сердився, він ніколи вас не бив?

Меєла роззирнулася навсібіч, подивилася на судового секретаря, на суддю.

– Відповідайте на питання, міс Меєло,– наказав суддя Тейлор.

– Мій татко і пальцем мене за все життя не торкнувся,– заявила вона твердо.– Пальцем ніколи не торкнувся.

Окуляри Атикуса трошки сповзли, і він поправив їх на переніссі.

– Ми приємно поговорили, міс Меєло, а тепер, гадаю, час повернутися до справи. Ви кажете, що попросили Тома Робінсона порубати ша... що воно було?

– Шафонеру, такий старий комод з шухлядами збоку.

– Ви добре знали Тома Робінсона?

– Як це?

– Ви знали, хто він такий, де живе?

Меєла кивнула.

– Авжеж, знала його, бо він щодня ходив повз нашу хату.

– Ви вперше тоді запросили його зайти на ваше подвір’я?

Меєла здригнулася від цього питання. Атикус неквапно вирушив у свою мандрівку до вікна, як і раніше,– поставить питання, визирне у вікно, чекаючи на відповідь. Він не побачив її мимовільного сіпання, але, здається, знав про нього. Він обернувся і звів брови.

– Ви вперше...– почав він знову.

– Так.

– І раніше ви ніколи не запрошували його заходити У двір?

Тепер він не заскочив її зненацька.

– Ніколи, звісно, ніколи.

– Одного заперечення вистачить,– спокійно сказав Атикус.– Ви ніколи не просили його допомогти вам з роботою у дворі?

– Може, і просила,– погодилась Меєла.– Завжди тут якісь чорномазі крутяться.

– Ви можете пригадати інші випадки?

– Ні.

– Гаразд, перейдімо до того, що сталося. Ви сказали, що Том Робінсон стояв позаду вас у кімнаті, коли ви обернулися, так?

– Так.

– Ви сказали, що він схопив вас за шию і почав душити,– так?

– Так.

Раптом пам’ять перестала зраджувати Атикуса.

– Ви сказали: «Він схопив мене, почав душити й узяв мене силоміць»,– це так?

– Так я і сказала.

– Ви пам’ятаєте, чи бив він вас по обличчю?

Дівчина завагалася.

– Здається, ви були переконані, що він вас душив. І весь час, пам’ятаєте, ви відбивалися? Ви «брикалися і кричали як різана». Ви пам’ятаєте, що він бив вас по обличчю?

Меєла мовчала. Схоже було, ніби вона силкується сама для себе щось прояснити. Я подумала, що вона повторює прийом містера Тейта і мій – уявляє, що перед нею хтось стоїть. Вона зиркнула на містера Гілмера.

– Це просте запитання, міс Меєло, отже, я спробую ще раз. Ви пам’ятаєте, що він бив вас по обличчю? – голос Атикуса втратив усю свою лагідність; він говорив своїм сухим, відстороненим, професійним тоном.– Ви пам’ятаєте, що він бив вас по обличчю?

– Ні, не пам’ятаю, щоб він мене бив. Тобто, так, пам’ятаю, бив.

– Відповідь – ваше останнє речення?

– Чого? Так, він вдарив – я просто не пам’ятаю, я просто не пам’ятаю... все сталося дуже швидко...

Суддя Тейлор суворо подивився на Меєлу.

– Не плач, дівчино,– почав він, але Атикус його перервав:

– Нехай поплаче, ваша честь. Нам немає куди поспішати.

Меєла злобно чмихнула і подивилася на Атикуса.

– Та питайте собі, що заманеться,– витяг мене сюди і ще насміхається, диви на нього! Питайте, що заманеться...

– От і чудово,– сказав Атикус.– Маю ще кілька запитань. Міс Меєло, не затягуватиму справи; ви свідчили, що відповідач ударив вас, схопив за шию, душив вас і оволодів вами силоміць. Я хочу, щоб ви переконалися, що він – саме та людина. Ви упізнаєте чоловіка, який вас зґвалтував?

– Упізнаю, он він, отой, що там сидить.

Атикус звернувся до обвинувачуваного.

– Томе, підведіться. Нехай міс Меєла вас як слід роздивиться. Це той самий чоловік, міс Меєло?

Могутні плечі Тома Робінсона напружилися під тонкою сорочкою. Він звівся на ноги і стояв прямо, спираючись правою рукою на спинку стільця. Вигляд він мав якийсь дивний, ніби втратив рівновагу, але не через те, як стояв. Його ліва рука була на добрі дванадцять дюймів коротша за праву і мертво звисала уздовж тулуба. Долоня її була маленька, зморщена, і навіть зі свого місця на галереї я бачила, що він нею не володіє.

– Скауте,– видихнув Джемі.– Скауте, дивися! Превелебний, він каліка!

Превелебний Сайкс перехилився через мене і зашепотів Джемі на вухо:

– У нього рука втрапила у бавовноочисну машину, у бавовноочисну машину містера Дольфуса Реймонда, ще коли він був хлопчиком... мало не сплив кров’ю... відірвало йому всі м’язи від кісток...

– Це саме той чоловік, який вас зґвалтував? – спитав Атикус.

– Звісно, саме той.

Наступне питання Атикуса складалося з одного слова:

– Як?

Меєла розлютилася.

– Не знаю як, але ж зробив,– казала ж уже, що все трапилося так швидко, і я...

– А тепер розгляньмо це спокійно,– почав Атикус, але містер Гілмер перервав його протестом: хоча питання не було ані недоречним, ані несуттєвим, Атикус залякує свідка.

Суддя Тейлор аж зареготав.

– Та вгомоніться, Горасе, нікого він і думає залякувати. Якщо на те пішло, то це свідок залякує Атикуса.

Суддя Тейлор був єдиною людиною в залі, яка засміялася. Навіть немовлята принишкли, і я чогось подумала, чи не задихнулися вони на руках у матерів.

– Отже,– провадив Атикус,– міс Меєло, ви показали, що відповідач душив і бив вас – ви не сказали, що він підкрався ззаду, оглушив вас, щоб ви знепритомніли, ні,– ви озирнулися, і він стояв за вами,– Атикус повернувся до свого столу і підкреслив свої слова, постукавши по ньому кісточками пальців.– Ви не бажаєте переглянути свої свідчення?

– Ви хочете, щоб я сказала те, чого не було?

– Ні, мем. Я хочу, щоб ви сказали, що відбулося насправді. Будь ласка, розкажіть нам ще раз, що ж сталося.

– Та вже казала вам що.

– Ви показали, що озирнулися, і він стояв за вами. І тоді він вас почав душити?

– Так.

– Потім він відпустив ваше горло і почав бити?

– Я казала, що так.

– Він підбив вам праве око своїм правим кулаком?

– Я ухилилася – і він промазав, ось що. Я ухилилася, і кулак прослизнув.

До Меєли почало доходити.

– Ви раптом дуже ясно все пригадали. Хвилину тому ваша пам’ять не була такою чіткою, правда?

– Казала ж, що він мене вдарив.

– Гаразд. Він вас душив, він вас бив, потім він вас зґвалтував, так?

– Звісно, так.

– Ви міцна дівчина, що ж ви увесь час робили, просто стояли собі?

– Кажу ж вам, я верещала, і брикалася, і відбивалася...

Атикус неквапно зняв окуляри, повернувся своїм здоровим оком до свідка і засипав її питаннями. Суддя Тейлор попередив:

– По одному запитанню, Атикусе. Дайте свідку час відповісти.

– Добре, але чому ви не втекли?

– Я намагалася...

– Намагалися? І що ж вам завадило?

– Я... він мене жбурнув на підлогу. Ось що – він мене жбурнув і навалився зверху.

– А ви весь цей час кричали?

– Звісно, кричала.