Текст книги "Вбити пересмішника"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

8

З причин, незбагненних навіть для найдосвідченіших провидців з округу Мейком, осінь того року обернулася на зиму. Два тижні стояли холоди, яких не було з 1885 року, якщо вірити Атикусу. Містер Ейворі проголосив, що на Розетському камені викарбовано: якщо діти не слухаються батьків, палять цигарки і б’ються між собою, пори року змінюються, і це на нас із Джемі покладається провина за відхилення природи від норми, яке потягло за собою прикрості для сусідів і труднощі для нас самих.

Тієї зими померла стара місіс Редлі, але її смерть нікого особливо не засмутила,– сусіди бачили її дуже рідко, хіба що коли вона поливала свої канни. Ми з Джемі сподівалися, що Примара врешті-решт її уколошкав, та коли Атикус повернувся з будинку Редлі, він сказав, що смерть її була природною, і це нас страшенно розчарувало.

– Спитай у нього,– прошепотів Джемі.

– Ти спитай, ти ж старший.

– Ось тому ти і мусиш питати.

– Атикусе,– сказала я,– ти бачив містера Артура?

Атикус суворо подивився на мене з-понад газети.

– Не бачив.

Джемі утримав мене під подальших розпитувань. Він сказав, що Атикус ще не пробачив нам історії з Редлі, тому не варто до нього лізти. Джемі підозрював: Атикусу відомо, що наші пригоди минулого літа далеко не обмежувалися покером на роздягання. Твердої впевненості Джемі не мав, тільки нутром відчував.

Прокинувшись наступного ранку, я подивилася у вікно і мало не вмерла зі страху. Я так горлала, що Атикус вискочив з ванної кімнати, не встигши доголитися.

– Кінець світу настав, Атикусе! Зроби що-небудь! – я потягла його до вікна і тицьнула пальцем на двір.

– Це не кінець світу,– сказав мій тато.– Просто іде сніг.

Джемі спитав, чи довго це триватиме. Він, як і я, ніколи не бачив снігу, але знав, який він на вигляд. Атикус відповів, що знає про сніг не більше за Джемі.

– Він такий мокрий, що, гадаю, швидко перетвориться на дощ.

Під час сніданку задзвонив телефон, і Атикус вийшов з-за столу узяти слухавку.

– Дзвонила Юла Мей,– повідомив він, повернувшись.– Цитую: «Оскільки у Мейкомі не було снігу з 1885 року, заняття у школі на сьогодні відміняються».

Юла Мей була головною телефоністкою Мейкома. У її обов’язки входило передавати громаді всі важливі оголошення, сповіщати про весілля та про пожежі, а також давати поради щодо першої медичної допомоги за відсутності лікаря Рейнольдса.

Коли Атикусу вдалося нарешті вгамувати нашу бурхливу радість і примусити доїсти сніданок, Джемі спитав:

– А як робити сніговика?

– Гадки не маю,– відповів Атикус.– Не хотів би тебе розчаровувати, але сумніваюся, що снігу набереться бодай на одну сніжку.

Увійшла Келпурнія і сказала, що сніг начебто не тане. Коли ми вибігли у двір, там усе було вкрите благеньким шаром вогкого снігу.

– Не наступай на нього,– застеріг Джемі,– дивись, він так і тане під ногами.

Я подивилася на свої розмоклі сліди. Джемі сказав, що як ми трохи зачекаємо, снігу нападає стільки, що вистачить на сніговика. Я висунула язик, і на нього впала велика сніжинка. Вона обпікала.

– Джемі, вона гаряча!

– Та ні, просто така холодна, що аж пече. Не їж їх, Скауте, не марнуй. Хай вони падають на землю.

– Але ж мені хочеться походити по снігу.

– Придумав! Пішли походимо у дворі міс Моді.

Джемі великими стрибками перетнув наше подвір’я. Я ставила ноги у його сліди. Біля воріт міс Моді нас перестрів містер Ейворі. Обличчя його розчервонілося, а товсте черево випиналося з-під ременя.

– Бачите, що ви накоїли? – сказав він.– У Мейкомі не було снігу з кінця Громадянської війни. Це через таких неслухняних дітей, як-от ви, псується погода.

Цікаво, подумала я, чи здогадується містер Ейворі, з яким нетерпінням чекали ми минулого літа повторення його звитяжної вистави, і якщо ми зараз розплачуємося за ту свою провину, то гріх – не така вже й погана річ. Проте я не допитувалася, звідки містер Ейворі видобуває свої метеорологічні дані: прямісінько з Розетського каменя, ясна річ.

– Джемі Фінчу, агов, Джемі Фінчу!

– Тебе міс Моді кличе, Джемі.

– Стійте посередині двору. Там біля ґанку присипало снігом левкої, не потопчіть їх!

– Добре, мем! – вигукнув Джемі.– Як гарно, правда ж, міс Моді?

– Чорт їй радий, цій красі! Якщо вночі підморозить, усі мої азалії загинуть!

На старому солом’яному брилі міс Моді блищали кришталики сніжинок. Схилившись над якимись маленькими кущиками, вона замотувала їх у ряднину. Джемі спитав, навіщо вона це робить.

– Щоб не померзли.

– Як це квіти можуть мерзнути? Вони ж не мають кровообігу.

– Не можу нічого тобі на це відповісти, Джемі Фінчу. Знаю одне – якщо вночі буде мороз, ці рослини загинуть, отже, їх треба укрити. Тобі ясно?

– Ясно, мем. Міс Моді?

– Чого тобі?

– Можна ми зі Скаутом позичимо у вас трохи снігу?

– Боже милостивий, та хоч увесь забирайте! Он там під сходами стоїть стара верейка, тягайте сніг у ній...– Тут міс Моді примружила очі.– Джемі Фінчу, а що ти збираєшся робити з моїм снігом?

– Побачите! – пообіцяв Джемі, й ми заходилися переносити сніг з подвір’я міс Моді на наше, справа та була мокра й холодна.

– А що тепер, Джемі? – спитала я.

– Побачиш. А зараз бери верейку і тягни сюди увесь сніг, який нашкребеш з нашого двору. Тільки гляди, наступай у свої сліди,– застеріг він.

– Ми зліпимо сніговичка-малючка?

– Ні, справжнього, великого. А тепер до справи!

Джемі побіг у двір, узяв сапку і почав швидко згрібати землю за стосом дров, відкладаючи убік черв’яків, що йому траплялися. Потім зайшов до хати, виніс кошик для білизни, наповнив його землею і потяг на подвір’я.

Коли ми наносили п’ять кошиків землі та дві верейки снігу, Джемі сказав, що можна починати.

– Схоже, робота буде дуже брудна,– зауважила я.

– Спершу брудна, а далі вже ні.

Джемі ухопив цілий оберемок землі, зліпив кулю, на неї умостив ще одну, потім ще, і вийшов тулуб.

– Джемі, я ніколи не чула, що бувають сніговики-негри,– зауважила я.

– Зажди, скоро він буде білий,– пробурчав брат.

Він приніс із двору персикові гілочки, переплів їх і зробив каркас, який покрив глиною.

– Нагадує міс Стефані Крофорд, коли вона ставить руки в боки,– сказала я.– Сама як діжка, а руки тоненькі.

– Я їх зроблю товщими,– і Джемі облив водою нашого глиновика, а згори додав ще глини. Уважно його роздивився, а потім примостив здоровецький живіт, що випирав нижче пояса. Очі у брата заблищали.– У містера Ейворі фігура точнісінько як у сніговика, скажеш ні?

Джемі набрав у жмені снігу і почав обліплювати ним нашу статую. Мені він дозволив покривати снігом тільки спину, а фасад робив сам. Поступово містер Ейворі побілів.

Зі шматочків деревини Джемі зробив сніговикові очі, ніс, рот і ґудзики. Вигляд наш містер Ейворі мав сердитий. Дровина, встромлена до його рук, доповнила картину. Джемі відступив назад, оглядаючи наше творіння.

– Він просто чудовий, Джемі,– запевнила я.– Здається, ось-ось заговорить.

– Справді непогано вийшло,– зніяковіло погодився Джемі.

Ми не могли дочекатися, коли Атикус прийде додому на обід, тому зателефонували йому і сповістили, що на нього чекає великий сюрприз. Для нього дійсно стало сюрпризом, що половина заднього двору перекочувала на подвір’я, але він сказав, що ми чудово попрацювали.

– Я не знав, як ти впораєшся,– звернувся він до Джемі,– але надалі я не тривожитимуся, що з тебе вийде, сину,– ти завжди зумієш дати собі раду.

Джемі аж спалахнув від татового компліменту, але побачивши, що Атикус відступив назад і, примружившись, роздивляється сніговика, він насторожився. Атикус усміхнувся, потім розсміявся.

– Сину, не знаю, ким ти станеш – інженером, юристом чи художником. Але нині тебе можуть звинуватити у наклепі. Треба замаскувати цього чолов’ягу.

Атикус запропонував трохи зменшити черево сніговика, вставити замість дровини мітлу і вдягти на нього фартух.

Джемі пояснив, що в такому разі сніговик почорніє і вже не буде сніговиком.

– Роби, що хочеш, але щось роби. Не можна виставляти у себе надворі карикатури на сусідів.

– Це ніяка не характекатура,– заперечив Джемі.– Він точнісінько такий і є.

– Можливо, містер Ейворі має щодо цього дещо іншу думку.

– Придумав! – закричав Джемі.

Він перетнув вулицю, майнув у двір міс Моді та з тріумфом повернувся. Нап’яв на голову сніговика її солом’яний бриль і встромив у руки садовий секатор. Атикус сказав, що так уже краще.

Міс Моді прочинила парадні двері й вийшла на веранду. Вона подивилася через вулицю на нас. Несподівано вона широко усміхнулася.

– Джемі Фінчу,– гукнула вона,– ти справжнє чортеня, негайно поверни мені мій бриль, чуєш!

Джемі поглянув на Атикуса, який похитав головою.

– Вона просто жартує. Насправді її вразили твої... досягнення.

Атикус підійшов до воріт міс Моді, й вони вступили у палку суперечку, розмахуючи руками. Єдина фраза, яку я розчула, була: «...виставили у себе надворі справжнісінького мофродита! Атикусе, ти ніколи їх не виховаєш як слід!»

Сніг припинився по обіді, температура знизилася, і проти ночі справдилися найжахливіші пророцтва містера Ейворі: Келпурнія розтопила всі грубки в домі, але ми все одно мерзли.

Коли Атикус повернувся додому, він сказав, що справи наші кепські, й запропонував Келпурнії переночувати у нас. Келпурнія поглянула на наші високі стелі й величезні вікна і відповіла, що у неї вдома тепліше. Атикус відвіз її на машині.

Я ще не заснула, коли Атикус зійшов підкласти вугілля до грубки в моїй кімнаті. Він сказав, що не пригадує такої низької температури і що наш сніговик надворі на морозі закам’яніє.

Мені здалося, що я не поспала і двох хвилин, як хтось мене розштовхав. Згори на моїй ковдрі лежало пальто Атикуса.

– Що, вже ранок?

– Вставай, доню.

Атикус тримав мій купальний халат і куртку.

– Спершу надягни халат,– сказав він.

Поруч з Атикусом стояв Джемі, заспаний і скуйовджений. Однією рукою він притискав до горла комір свого пальта, другу запхнув у кишеню. Він був якийсь товстий.

– Не барися, сонечко,– поквапив мене Атикус.– Тримай черевики і шкарпетки.

Нічого не розуміючи, я взулася.

– Вже ранок?

– Ні, трохи по першій ночі. Ну ж бо, не барися.

Нарешті я збагнула, що трапилося щось погане.

– А в чому річ?

Але він міг і не відповідати. Як пташки знають, де ховатися, коли іде дощ, так і я зрозуміла, що на нашу вулицю прийшла біда. М’яке шовковисте шурхотіння і приглушена метушня за вікном викликали у мене безпорадний страх.

– У кого це?

– У міс Моді, люба.

Ми вийшли на веранду і побачили, як з вікон їдальні міс Моді видираються вогняні пломені. Щоб у нас уже не лишалося жодних сумнівів щодо події, завила пожежна сирена – пронизливо й різко, і все ніяк не могла зупинитися.

– Пропав будинок, так? – майже простогнав Джемі.

– Боюся, що так,– відповів Атикус.– А тепер от що. Ви обоє ідіть до Садиби Редлі й стійте там біля воріт. А сюди не лізьте, чуєте? Бачите, звідки вітер?

– Еге ж,– відповів Джемі.– Атикусе, може, вже час виносити меблі?

– Ще ні, сину. Роби, як я сказав. Ну, біжіть. І припильнуй за Скаутом, добре? Очей з неї не зводь.

Атикус легенько підштовхнув нас у напрямку до воріт Редлі. Звідти ми дивилися, як на вулиці з’являється дедалі більше людей і машин, а вогонь безшумно пожирає будинок міс Моді.

– Чого вони тягнуть, ну чого вони тягнуть...– бубонів Джемі.

І тут ми побачили чого. Мотор старої пожежної машини від холоду не заводився, і гурт чоловіків штовхав її від самого середмістя. Коли вдалося прикрутити шланг до водорозбірного крану, шланг луснув, вода плеснула фонтаном і розтеклася тротуаром.

– Що робиться, Джемі...

Джемі обхопив мене за плечі.

– Мовчи, Скауте. Ще рано тривожитися. Я скажу тобі, коли починати.

Чоловіки Мейкома, напіводягнені чи напівроздягнені, виносили меблі з будинку міс Моді на подвір’я навпроти. Я побачила, що Атикус тягне важку дубову гойдалку міс Моді, й подумала, що з його боку дуже передбачливо рятувати те, що вона цінувала найбільше.

Час до часу ми чули крики. Раптом у вікні другого поверху показався містер Ейворі. Він виштовхнув надвір матрац, а потім скидав ще якісь меблі, поки знизу йому не загукали:

– Давай додолу, Діку! Сходи загорілися! Вибирайтеся звідти, містере Ейворі!

Містер Ейворі поліз через вікно.

– Скауте, він застряг...– видихнув Джемі.– Боже милостивий...

Містера Ейворі заклинило. Я сховала голову під пахву Джемі й не дивилася, поки Джемі не закричав:

– Він вибрався, Скауте! Все гаразд!

Поглянувши, я побачила, що містер Ейворі вже іде балконом. Він перекинув ноги через перила і вже з’їжджав по стовпцю, як раптом зірвався, і з криком упав просто у чагарник міс Моді.

Тут я помітила, що чоловіки відступають від будинку міс Моді й наближаються до нашого. Вони вже не носили меблів. Полум’я охопило увесь другий поверх і проривалося через дах: віконні рами чорніли на яскравому жовтогарячому тлі.

– Нагадує гарбуз, правда ж, Джемі?

– Дивися, Скауте!

Дим, схожий на туман понад річкою, заклубився від нашого будинку й будинку міс Рейчел, і чоловіки потягли шланги туди. Позаду нас заскреготіла на повороті пожежна машина з Еботсвіля і зупинилася біля нашого двору.

– А книжка...– сказала я.

– Яка книжка? – здивувався Джемі.

– Та книжка про Тома Свіфта, вона ж не моя, а Ділла...

– Не переймайся, Скауте. Ще не час. Ліпше поглянь отуди.

Атикус стояв серед гурту сусідів, застромивши руки в кишені пальто. З таким виглядом він міг би дивитися футбольний матч. Поруч із ним стояла міс Моді.

– От бачиш, він зовсім не хвилюється.

– А чому він не лізе на дах?

– Він уже старий, зірветься і зламає собі карк.

– Може, скажемо йому, щоб виносили наші речі?

– Не треба до нього лізти, він сам знає, коли і що.

Пожежна машина з Еботсвіля почала качати воду на наш будинок ; один пожежник стояв на даху і показував, де найбільше треба води. Тут я помітила, що наш Справжнісінький Мофродит почорнів і весь осів; згори на кучугурі землі лежав бриль міc Моді. Садового секатора видно не було. Між нашим будинком і домівками міс Рейчел і міс Моді була така спекота, що всі чоловіки давно поскидали пальта і купальні халати. Вони працювали у піжамних куртках або нічних сорочках, заправлених у штани, а от я відчувала, що потроху крижанію, стоячи на місці. Джемі обійняв мене, намагаючись зігріти, але це мало допомагало. Я вивільнилася і обхопила себе за плечі. Потім потупала ногами, щоб знову їх відчути.

Під’їхала ще одна пожежна машина і зупинилася перед будинком міс Стефані Крофорд. Для їхнього шлангу не було крана, то пожежники почали поливати дім з ручних вогнегасників.

Бляшана покрівля міс Моді зупинила вогонь. З гуркотом будинок розвалився; у різних місця спалахувало полум’я, і на сусідніх дахах його збивали ковдрами, пригашуючи іскри і тліючі шматки деревини.

Тільки на світанку люди почали розходитися, спершу по одному, потім групами. Відкотили назад до міста мейкомську пожежну машину, відбула до Еботсвіля і їхня пожежна, лишилася тільки третя. Лише наступного дня ми довідалися, що вона приїхала з містечка Кларкс Феррі за шістдесят миль від нас.

Ми з Джемі повільно перетнули вулицю. Міс Моді замислено споглядала задимлене чорне провалля на своєму подвір’ї, і Атикус похитав головою на знак того, щоб ми до неї не лізли з розмовами. Він відвів нас додому, притримуючи за плечі, щоб ми не впали на слизькій заледенілій бруківці. Сказав, що міс Моді тимчасово перебереться до міс Стефані Крофорд.

– Кому какао? – спитав він. Я затремтіла, коли він розпалив вогонь у кухонній плиті.

Ми пили своє какао, і тут я помітила, що Атикус дивиться на мене – спершу з цікавістю, потім з незадоволенням.

– Я ж попереджав, щоб ви з Джемі не рухалися з місця,– промовив він.

– Так ми й не рухалися. Ми стояли...

– Тоді звідки ж цей плед?

– Плед?

– Так, мем, плед. Це не наш.

Я оглянула себе і побачила, що на плечах у мене, на манер індіанських жінок, накинутий коричневий вовняний плед.

– Атикусе, я не знаю, слово честі, не знаю... Я...

Тут я обернулася до Джемі – може, він знає, але Джемі здивувався ще більше за мене. Він сказав, що й гадки не має, звідки узявся той плед, ми стояли на місці, як і звелів нам Атикус, стояли біля воріт Редлі, осторонь від усіх, і на крок не відступили – і тут Джемі замовк.

– Містер Нейтен був на пожежі,– пробелькотів він.– Я його бачив, я бачив, як він тягнув той матрац – Атикусе, присягаюся...

– Все гаразд, сину,– Атикус помалу всміхнувся.– Схоже, що увесь Мейком вийшов сьогодні вночі на вулицю, так чи інакше. Джемі, здається, у нас у комірчині є обгортковий папір. Піди принеси його, і ми...

– Атикусе, ні, благаю!

Джемі, схоже, зовсім збожеволів. Він почав вибовкувати всі наші таємниці поспіль, зовсім не піклуючись ні про мою безпеку, ні про свою власну, не випускаючи нічого – ні дупла, ні історії зі штанями.

– Містер Нейтен запломбував те дерево, Атикусе, він навмисно, він не хотів, щоб ми там знаходили подарунки,– може, він і ненормальний, як усі кажуть, але, Атикусе, присягаюся, він нам нічого поганого не зробив, він же міг мені горло перерізати від вуха до вуха тієї ночі, а він натомість залатав мої штани... він ніколи нас не кривдив, Атикусе!

– Тихо, тихо, синку,– сказав Атикус так лагідно, що мені значно полегшало. Було ясно, що він нічогісінько не зрозумів зі слів Джемі, бо додав він тільки одне: – Ти маєш рацію. Ми залишимо цей плед собі. Хто знає, може, колись Скаут матиме нагоду подякувати йому.

– Подякувати кому? – не зрозуміла я.

– Примарі Редлі. Ти так захопилася пожежею, що й не помітила, як він укрив тебе пледом.

У мене всередині все аж перевернулося, і мені стало млосно, коли Джемі ухопив плед і почав до мене підкрадатися.

– Він вислизнув з дому – обернувся – наблизився тихо-тихо – і раз!

– Не надто захоплюйся своїми фантазіями, Джеремі,– сухо обірвав його Атикус.

– І на думці не маю,– набурмосився Джемі. Але я помітила, що в очах у нього спалахнув вогник нової пригоди.– Тільки уяви, Скауте, якби ти озирнулася, ти б його побачила.

Келпурнія збудила нас опівдні. Атикус того дня дозволив нам не ходити до школи, все одно після безсонної ночі користі не буде. Келпурнія сказала, що нам не завадило б опорядити все на подвір’ї.

Бриль міс Моді вкрився тонким шаром льоду, як мушка у бурштині, й нам довелося розкопати всю кучугуру землі, поки ми знайшли садовий секатор. Сама міс Моді стояла у себе у дворі й роздивлялася померзлі, обгорілі азалії.

– Ми принесли ваші речі, міс Моді,– сказав Джемі.– Нам дуже шкода.

Міс Моді озирнулася, і тінь її звичної усмішки пробігла по губах.

– Я завжди мріяла про менший будинок, Джемі Фінчу. Тепер у мене буде більше місця для квітів. Уяви лише, скільки я зможу насадити азалій!

– Ви не горюєте, міс Моді? – здивувалася я. Атикус казав, що, крім цього будинку, в неї практично нічого немає.

– Горюю, дитино? Зовсім ні, я терпіти не могла той старий хлів. Сама сто разів збиралася його підпалити, тільки тоді мене б запроторили до божевільні.

– Але ж...

– Не хвилюйся за мене, Джін-Луїзо Фінч. Є речі, яких ти поки не розумієш. А собі я візьму й побудую невеличку хатину, пущу піднаймачів – і, присягаюся, в мене буде найкрасивіший квітник на всю Алабаму. Порівняно з ним хвалений сад Білінгратів^[10] видасться смітником.

Ми з Джемі перезирнулися.

– А чому воно загорілося, міс Моді? – спитав він.

– Не знаю, Джемі. Мабуть, через димар на кухні. Я там весь вечір палила грубку, щоб зігрівати кімнатні квіти. Чула, ви вночі мали несподіваного гостя, міс Джін-Луїзо.

– Звідки ви знаєте?

– Атикус розповів уранці дорогою на роботу. Правду кажучи, хотіла б я опинитися там поруч з тобою. У мене принаймні вистачило б клепки озирнутися.

Міс Моді мене просто спантеличила. Вона втратила чи не все, що мала, її улюблений сад перетворився на руйновище, а її живо й щиро цікавлять наші з Джемі справи.

Вона, здається, помітила мій подив.

– Єдине, що мене хвилювало минулої ночі,– це увесь той гармидер і та небезпека, яку спричинила пожежа. Адже всі сусідні будинки могли згоріти. Містеру Ейворі доведеться тиждень провести в ліжку, він доволі сильно забився. У його віці не слід лізти на рожен, я йому так і сказала. Щойно я відмию руки і діждуся, коли Стефані Крофорд відвернеться, то спечу йому свій фірмовий торт. Та ця Стефані вже тридцять років полює на мій рецепт, але даремно вона сподівається, що я поділюся ним з нею тільки тому, що перебралася до неї жити.

А я подумала, що якби міс Моді й дала слабину і таки поділилася рецептом, у міс Стефані все одно нічого не вийшло б. Одного разу міс Моді дозволила мені подивитися, як вона робить цей торт: туди, окрім усього іншого, треба додати велику склянку цукру.

День видався тихий. Повітря було таке холодне та прозоре, що чути було, як натужно брязкає і лящить годинник на будівлі суду, перш ніж пробити час. Ніс міс Моді був якогось дивного кольору, я такого ніколи не бачила і спитала, в чому річ.

– Я тут із шостої ранку,– пояснила вона.– Мабуть, відморозила.

Вона показала нам руки. Вони були вкриті сіткою тріщин, забруднені землею і кров’ю.

– Пропали ваші руки,– поспівчував Джемі.– Треба було найняти когось із негрів...– а потім додав без жодної нотки самопожертви,– та й ми зі Скаутом можемо вам допомогти.

– Дякую, любий, але у вас і без мене купа справ,– і вона вказала на наше подвір’я.

– Це ви про Мофродита? – уточнила я.– Тю, та ми його одним духом розгребемо.

Міс Моді широко розплющила очі й беззвучно заворушила губами. Раптом вона обхопила руками голову і зайшлася реготом. Ми вже пішли, а вона досі сміялася.

Джемі сказав, що не розуміє, чого її так розібрало: просто міс Моді – це міс Моді.

9

– Ану негайно візьми свої слова назад, чуєш!

Цей мій наказ Сесилу Джейкобсу був початком надзвичайно важкого для нас із Джемі часу. Я стиснула кулаки і готова була пустити їх у хід. Атикус пообіцяв відлупцювати мене, якщо почує, що я з кимсь билася; я вже доросла і треба кінчати з цими дитячими звичками, і що швидше я навчуся стримуватися, то краще буде для усіх. Я про це забула.

І примусив мене забути Сесил Джейкобс. Напередодні у шкільному дворі він оголосив, що татуньо Скаута Фінч захищає чорномазих. Я заперечувала це, але розповіла Джемі.

– На що він натякав?

– Ні на що. Спитай у Атикуса, хай він тобі сам скаже.

– Ти захищаєш чорномазих, Атикусе? – спитала я того ж вечора.

– Так, звісно. Тільки ніколи не кажи «чорномазі». Це нечемно.

– А у школі всі так говорять.

– Відтепер так говоритимуть усі, крім тебе...

– Якщо не хочеш, щоб я так і далі говорила, чого ж ти посилаєш мене до школи?

Тато подивився на мене з м’яким подивом. Попри наш компроміс, мої спроби уникнути школи продовжувалися у тій або іншій формі з самого першого дня занять: від початку вересня мене обсіли запаморочення, страшенна слабкість і болі у животі. Я навіть заплатила п’ятак сину куховарки міс Рейчел, у якого був запущений стригучий лишай, щоб він дозволив мені потертися головою об його голову. Але я не заразилася.

Проте зараз мене турбувало інше.

– Всі адвокати захищають чорно... тобто, негрів, Атикусе?

– Звісно, так, Скауте.

– А чого тоді Сесил кричить, що ти захищаєш чорномазих? Він це так сказав, ніби ти підпільно женеш віскі.

Атикус зітхнув.

– Просто я захищаю одного негра, його звати Том Робінсон. Він мешкає у тому невеличкому поселенні поза міським звалищем. Він ходить до тієї ж церкви, що й наша Келпурнія, і Кел добре знає його родину. Вона каже, що вони живуть чесно й охайно. Ти поки ще маленька, Скауте, і багато чого не розумієш, але в місті було чимало балачок, що мені не слід захищати цього чоловіка. Справа ця дуже непроста – вона розглядатиметься у суді під час літньої сесії. Джон Тейлор люб’язно погодився надати нам відтермінування...

– Якщо тобі не слід його захищати, чого ж ти погодився?

– Через низку причин. Головна з них – якби я відмовився, я не міг би дивитися людям в очі, я не міг би представляти наш округ у законодавчих зборах, я навіть не міг би більше казати вам з Джемі, як треба поводитися.

– Тобто, якби ти не захищав того чоловіка, ми з Джемі могли б тебе вже не слухатися?

– Мабуть, що так.

– А чому?

– Тому що я не мав би права вимагати, щоб ви мене слухалися. Скауте, просто в адвоката така робота, що бодай раз у житті він береться за справу, яка зачіпає його особисто. Для мене це саме така справа. Можливо, у школі тобі доведеться почути різні неприємні балачки, але я тебе дуже прошу зробити задля мене одну річ: просто високо тримай голову і не розпускай кулаки. Хай хто і що тобі казатиме, не дай їм вивести тебе з терпіння. Спробуй боротися з ними не кулаками, а головою, просто спробуй... вона в тебе зовсім непогана, хоча й не любить учитися.

– Атикусе, а ми виграємо?

– Ні, доню.

– Тоді навіщо...

– Те, що нас розбили на війні сто років тому, ще не причина, щоб ми не пробували перемагати,– відповів Атикус.

– Ти говориш точнісінько як старий кузен Айк Фінч,– сказала я.

Кузен Айк Фінч був єдиний на весь округ Мейком досі живий ветеран армії конфедератів. Борода в нього була, як у генерала Гуда^[11], і він нею страшенно пишався. Принаймні раз на рік Атикус брав нас із Джемі до нього в гості, й мені доводилося його цілувати. Це було дуже бридко. Ми з Джемі ввічливо слухали, як Атикус і кузен Айк обговорюють війну. «Ось що я скажу тобі, Атикусе,– торочив кузен Айк,– нас доконав Міссурійський компроміс^[12], але якби мені треба було знову пройти через оте все, я повторив би весь шлях крок за кроком, нічого не міняючи, і повір, тут ми б уже не схибили... а у 1864-му, коли припхався Джексон Кам’яна Стіна^[13]... хоча ні, перепрошую, юнацтво, наш старий Синій Вогонь^[14] на той час уже віддав Богу душу, царство йому небесне...»

– Іди сюди, Скауте,– покликав Атикус. Я вмостилася у нього на колінах, притулившись головою до грудей. Він обхопив мене і почав легенько погойдувати.– Цього разу ми воюємо не з янкі, ми воюємо з нашими друзями. І пам’ятай, що хай як кепсько може обернутися справа, ці люди все одно наші друзі й це все одно наш рідний край.

Я ще пам’ятала це, коли зустріла наступного дня у школі Сесила Джейкобса.

– Забери свої слова назад, чуєш!

– А ти мене примусь! – загорлав він.– У нас удома кажуть, що твій татусь – ганьба Мейкома, а того чорномазого слід повісити на водокачці!

Я вже готова була йому врізати, як пригадала слова Атикуса, розтиснула кулаки і пішла геть.

«Скаут боягузка!» – так і бряжчало у мене у вухах. Вперше в житті я відмовилася від бійки.

Чомусь виходило, що коли я поб’юся з Сесилом, я зраджу Атикуса. Атикус так рідко просив про щось мене й Джемі, що хай мене і дражнять боягузкою, заради нього я витримаю. Я почувалася страшенно шляхетною цілі три тижні. А тоді прийшло Різдво, і вибухнула катастрофа.

Ми з Джемі очікували на Різдво зі змішаними почуттями. З одного, гарного боку, Різдво – це ялинка і дядько Джек Фінч. Щороку в переддень Різдва ми зустрічали його на Мейкомській вузловій, і він проводив з нами цілий тиждень.

Зворотним, негативним боком медалі була неминуча зустріч з тіткою Александрою і Френсисом.

Гадаю, я мала би включити сюди і дядька Джиммі, чоловіка тітки Александри, але він мені за все життя сказав тільки одну фразу – «Злізай з паркана», тож я не бачу причини брати його до уваги. Як не брала його до уваги і тітка Александра. Колись давно, у пориві дружніх почуттів, тітонька й дядько Джиммі привели на світ сина Генрі, який вирвався з дому при першій-ліпшій нагоді, оженився і привів на світ Френсиса. Генрі та його дружина кожного Різдва скидали Френсиса на руки дідуся й бабусі, а самі поринали у вир утіх.

Ніякі наші стогони і зітхання не могли спонукати Атикуса залишити нас на Різдво вдома. Скільки я себе пам’ятаю, стільки ми їздили на Пристань Фінча святкувати Різдво. Єдиною винагородою за необхідність проводити свято з Френсисом Генкоком була кулінарна майстерність тітоньки. Френсис був на рік старший за мене, але я уникала його принципово: йому подобалося все, чого я терпіти не могла, а він не зносив моїх вигадливих витівок.

Тітка Александра була рідною сестрою Атикуса, та коли Джемі розповів мені, як ельфи підміняють немовлят, я вирішила, що її підмінили у колисці, й наші бабуня й дідусь отримали не Фінча, а Крофорда. Якби я плекала уявлення, які, схоже, нерідко гнітять адвокатів і суддів, то тітка Александра видавалася б мені Еверестом: скільки я її знала, вона була холодною і далекою.

Коли дядько Джек вискочив з потяга в переддень Різдва, нам довелося чекати на носія, який приніс два довгі пакунки. Нас із Джемі завжди смішило, що дядько Джек цмокає Атикуса у щоку; вони були єдині серед наших знайомих чоловіків, які цілувалися при зустрічі. Дядько Джек потиснув руку Джемі, а мене підкинув у повітря, але не дуже високо, бо він був на голову нижчий за Атикуса. З них трьох він був наймолодший, молодший за тітку Александру. Вони з тіткою зовні були дуже подібні, але дядько Джек якось краще ладнав зі своїм обличчям: його гострий ніс і підборіддя ніколи не викликали у нас підозри.

Він належав до нечисленних людей науки, які не лякали мене,– мабуть, через те, що ніколи не поводився як лікар. Коли він надавав мені чи Джемі якусь медичну допомогу, скажімо, витягав з ноги скабку, то чесно розповідав, що саме робитиме, який саме пінцет візьме і наскільки буде боляче. Одного Різдва я загнала собі в ногу криву скабку і ховалася по кутках, нікому не дозволяючи й наблизитися до мене. Коли дядько Джек мене виловив, то страшенно розсмішив історією про одного проповідника, який не терпів ходити до церкви, а стояв щодня біля своїх воріт у халаті, курив кальян і виголошував п’ятихвилинні проповіді для тих перехожих, які потребували духовної розради. Я перебила його проханням попередити мене, коли він почне витягати скабку, а він показав мені закривавлену деревинку, затиснуту пінцетом, і пояснив, що витяг її, поки я реготала, і все це зветься відносністю.

– А що у тих пакетах? – спитала я, вказуючи на довгі вузькі пакунки, які вручив йому носій.

– Дізнаєшся свого часу,– відповів він.

– Як почувається Роза Ейлмер? – поцікавився Джемі.

Роза Ейлмер – кицька дядька Джека. Вона була дуже гарна, руда, і дядько Джек казав, що Роза – єдина істота жіночої статі, яку він може витримувати. Він витяг з кишені декілька знімків і показав нам. Ми їх похвалили.

– Вона товстішає,– зауважила я.

– Схоже, що так. Вона поїдає всі відрізані пальці й вуха, які я приношу з лікарні після операцій.

– Яка чортова дурня! – вигукнула я.

– Перепрошую, юна леді?

– Не звертай на неї уваги, Джеку,– втрутився Атикус.– Вона тебе просто перевіряє. Кел каже, що вона без упину чортихається вже цілий тиждень.

Дядько Джек насупив брови, але нічого не сказав. Окрім природної привабливості лайливих слів, я плекала дещо туманну теорію, що коли Атикус з’ясує, що я підхопила їх у школі, він забере мене звідти.