Текст книги "Вбити пересмішника"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

А що було доказом її переступу? Том Робінсон, жива людина. Отже, вона мусить позбутися Тома Робінсона. Том Робінсон щоденно нагадував їй, що вона скоїла. А що вона скоїла? Намагалася звабити негра.

Вона була біла, але зваблювала негра. Вона зробила те, що у нашому суспільстві неприпустиме: вона поцілувала негра. Не якогось там кволого дідуся, а молодого дужого чоловіка. Вона не думала про жодні кодекси, коли порушувала їх, але потім цей кодекс її розчавив.

Її побачив батько, і відповідач переказав нам його слова. Що зробив її батько? Ми не знаємо, але є непрямі докази, що Меєла Юел була по-звірячому побита людиною, яка діяла майже винятково лівою рукою. І ми частково знаємо, що саме зробив містер Юел,– він зробив те, що за таких обставин зробив би будь-який богобоязливий, стійкий, поважний білий чоловік: він приніс присягу, без сумніву, підписавши її лівою рукою, і от Том Робінсон сидить тепер перед нами, присягнувши єдиною рукою, якою володіє,– правою.

І от сумирний, шанобливий, покірливий негр, який мав неприпустиму необачність «пожаліти» білу жінку, змушений сказати своє слово проти слів двох білих. Мені не потрібно нагадувати вам їхній вигляд і поведінку на місці для свідків – ви бачили їх на власні очі. Свідки звинувачення, за винятком шерифа округу Мейком, постали перед вами, джентльмени, і перед цим судом у цілковитій впевненості, що їхні свідоцтва ніхто не піддасть сумніву, у впевненості, що ви, джентльмени, повірите їм, виходячи з припущення – хибного припущення,– що всі негри брешуть, що всі негри загалом аморальні, що всі негри становлять загрозу для білих жінок, а такі припущення цілком відповідають уявленням людей їхнього рівня.

Але це, джентльмени, ніщо як наклеп, так само чорний, як шкіра Тома Робінсона, наклеп, який я не мушу вам пояснювати. Ви знаєте істину, і ця істина полягає ось у чому: деякі негри брешуть, деякі негри аморальні, деякі негри становлять загрозу для жінок – як білих, так і чорних. Але ця істина стосується всього роду людського, а не якоїсь однієї раси. В цій судовій залі не знайдеться людини, яка б ніколи в житті не збрехала, яка б не вчинила нічого аморального, і не знайдеться на світі чоловіка, який ніколи не дивився з жагою на жінку...

Атикус зробив паузу і витяг носовичка. Потім він зняв окуляри і протер їх, і тут ми побачили ще одне «вперше»: він ніколи не пітнів, він був з тих людей, обличчя яких завжди сухе, а зараз воно блищало й палало.

– І ще одне, джентльмени, перш ніж я закінчу. Томас Джефферсон^[28] якось сказав, що всі люди народжуються рівними,– цією фразою нас люблять під’юджувати янкі та жінки з виконавчої гілки влади у Вашингтоні. Деякі люди нині, у 1935 році від Різдва Христового, полюбляють вживати цю фразу поза контекстом, на будь-яку потребу. Найбільш безглуздо чути її від очільників системи громадської освіти, які ставлять тупих і ледащих на один щабель з талановитими й старанними, бо всі люди створені рівними, як твердять нам суворі педагоги, і не можна залишати дітей на другий рік, щоб не викликати в них жахливого почуття меншовартості. Але ж ми знаємо, що люди не створені рівними в тому сенсі, який нам дехто нав’язує,– хтось розумніший за інших, хтось має кращі можливості, тому що народився в такій родині, хтось заробляє більше грошей, хтось із жінок пече смачніші торти,– деякі люди народжуються з талантом, якого може не бути в інших.

Але в нашій державі є один спосіб довести, що всі люди створені рівними,– тут існує установа, в якій злидар урівнюється в правах з Рокфеллером, тупак – з Ейнштейном, а невіглас – із будь-яким ректором університету. Ця установа, джентльмени,– суд. Це може бути Верховний суд Сполучених Штатів, або найскромніший в країні мировий суд, або оцей поважний суд, якому ви служите. Наші суди мають свої недоліки, як і кожна створена людьми установа, проте в нашій країні вони – найкращі зрівнювані, й для наших судів усі люди створенні рівними.

Я не ідеаліст і не маю твердої віри в абсолютну чесність наших судів чи бездоганність системи присяжних,– вони для мене не ідеал, а жива, робоча реальність. Джентльмени, жоден суд не кращий за кожну людину з числа присяжних, які сидять тут переді мною. Суд розумний рівно настільки, наскільки розумні присяжні, а присяжні розумні настільки, наскільки розумний кожен з них. Я впевнений, джентльмени, що ви розглянете неупереджено ті докази, які вам було надано, дійдете рішення і повернете відповідача його родині. Заради Бога, виконайте свій обов’язок.

Голос Атикуса стих, і коли він відвернувся від присяжних, то щось сказав, але я не розчула. Він сказав це скоріше собі, ніж суду. Я пхнула ліктем Джемі:

– Що він сказав?

– «Заради Бога, повірте йому», здається.

Тут раптом Ділл перехилився через мене і смикнув Джемі:

– Дивись!

Ми простежили, куди він вказував, і серця в нас захололи. Центральним проходом ішла Келпурнія – простісінько до Атикуса.

10

Келпурнія нерішуче зупинилася біля поруччя і чекала, поки її помітить суддя Тейлор. На ній був свіжий фартух, а в руках вона тримала конверт.

Суддя Тейлор побачив її і сказав:

– Ти – Келпурнія, так?

– Так, сер. Можна передати записку містеру Фінчу, будь ласка, сер? Це зовсім не стосується суду.

Суддя Тейлор кивнув, і Атикус узяв у Келпурнії конверт. Він розпечатав його, прочитав уміст і сказав:

– Ваша честь, я... тут записка від моєї сестри. Вона пише, що мої діти пропали, їх не бачили від полудня... Я... чи не могли б ви...

– Я знаю, де вони, Атикусе,– це заговорив містер Андервуд.– Вони сидять отам на галереї для чорних, сидять рівно від першої години вісімнадцяти хвилин по обіді.

Наш батько обернувся і підняв голову.

– Джемі, негайно спускайся сюди,– гукнув він. А потім сказав щось судді, тільки ми не почули. Ми перелізли через превелебного Сайкса і попрямували до сходів.

Унизу на нас чекали Атикус і Келпурнія. Келпурнія здавалася роздратованою, а Атикус – змученим.

Джемі підстрибував від хвилювання.

– Ми ж виграли, Атикусе, правда, виграли?

– Гадки не маю,– коротко відповів Атикус.– І ви там просиділи цілий день? Мерщій додому разом з Келпурнією, повечеряйте – і з хати ані кроку.

– Ні, Атикусе, можна ми повернемося? – молив Джемі.– Будь ласка, дозволь нам послухати вирок, прошу, сер!

– Присяжні можуть вийти з вироком за хвилину, ми ж не знаємо...– (Проте ми бачили, що Атикус пом’якшується).– Що ж, ви і так усе чули, тож можете почути й решту. Слухайте, можете повернутися, коли повечеряєте, але їжте неквапно, зрозуміло, бо ви не проґавите нічого важливого, і якщо присяжні ще не вийдуть, зачекаєте тут з нами. Але я сподіваюся, що все закінчиться ще до вашого повернення.

– Ти думаєш, його так швидко виправдають? – спитав Джемі.

Атикус розтулив був рота для відповіді, але передумав і пішов від нас.

Я молилася, щоб превелебний Сайкс зберіг наші місця, але припинила молитися, пригадавши, що коли присяжні пішли радитися, публіка підвелася і чередою покинула залу засідань,– сьогодні ввечері непогана буде виручка у закусочній, у «Кафе ОК» та в готелі,– звісно, якщо тільки люди не прихопили вечерю з собою з дому.

Келпурнія погнала нас додому:

– Шкіру з вас живих злуплю, це ж треба таке надумати – щоб діти слухали бозна-що! Містере Джемі, у вас розум є: потягти сестричку на такий суд? Міс Александру шляк трафить, коли вона дізнається! Не годиться дітлахам таке чути...

Вуличні ліхтарі вже засвітилися, і ми, проходячи під ними, бачили обурений профіль Келпурнії.

– Містере Джемі, я гадала, ви маєте хоч якусь голову на карку, отаке вигадати, це ж ваша молодша сестра! Отаке вигадати! Вам має бути соромно – невже зовсім втратили здоровий глузд?

Я була в захваті. Так багато всього сталося за такий короткий час, що, здавалося, і за рік не розгребти, а тут ще Келпурнія дає прочуханку своєму безцінному Джемі! Які ще дива принесе сьогоднішній вечір?

Джемі тільки посміювався.

– А тобі хіба не хочеться почути, як усе було, Кел?

– Стуліть рота, сер! Замість повісити голову від сорому, він ще й регочеться,– тут Келпурнія вдалася до низки застарілих погроз, які не викликали у Джемі жодних докорів сумління, і вона піднялася парадними сходами зі своїм коронним номером:

– Якщо містер Фінч не відлупцює вас як слід, це зроблю я,– і миттю до хати, сер!

Джемі зайшов у будинок, усміхаючись, а Келпурнія мовчки дозволила Діллові вечеряти з нами.

– Зайди зараз до міс Рейчел і скажи, що ти тут,– наказала вона йому.– Вона мало не збожеволіла, шукаючи тебе,– гляди, щоб вона не відіслала тебе назад до Меридіана просто вранці.

Тітка Александра вийшла нам назустріч і мало не зомліла, коли Келпурнія розказала їй, де ми були. Гадаю, вона образилася, дізнавшись, що Атикус дозволив нами повернутися, бо під час вечері не вимовила й слова. Вона тільки пересувала їжу на своїй тарілці та сумно її споглядала, поки Келпурнія щедро пригощала Джемі, Ділла і мене. Келпурнія наливала молоко, розкладала картопляний салат і шинку, примовляючи на різні лади «Сорому у вас немає». Наостанок вона скомандувала:

– І щоб їли мені неквапно!

Превелебний Сайкс зберіг наші місця. Ми здивувалися, що нас не було майже годину, і так само здивувалися, що судова зала була така сама, якою ми її залишили, з невеличкими відмінностями: місця присяжних спорожніли, відповідача не було, судді Тейлора не було, але він знову з’явився, щойно ми всілися.

– Майже ніхто не рушив з місця,– зауважив Джемі.

– Ні, люди трошки розім’ялися, коли пішли присяжні,– відізвався превелебний Сайкс.– Чоловіки принесли своїм жінкам вечерю, а жінки годували дітей.

– Скільки вони вже відсутні? – запитав Джемі.

– Десь із півгодини. Містер Фінч і містер Гілмер ще говорили до присяжних, а потім суддя Тейлор дав їм настанови.

– І як він?

– Ну що сказати? Говорив він чудово. Я не маю підстав скаржитися – він був напрочуд справедливий. Сказав, якщо ви вірите одному, вам доведеться винести один вирок, якщо вірите іншому, доведеться винести інший вирок. Мені здалося, що він трошки схилявся на наш бік,– превелебний Сайкс почухав потилицю.

Джемі усміхнувся.

– Він не може схилятися ні на чий бік, пасторе, але не хвилюйтеся, ми виграли справу,– сказав він виважено.– Просто не уявляю, щоб присяжні могли визнати Тома винним після того, що ми чули...

– Я б не був таким упевненим, містере Джемі, не траплялося мені бачити присяжних, які б винесли вирок на користь чорного проти білого...

Але Джемі почав заперечувати превелебному Сайксу, і нам довелося вислухати довгий огляд доказів, перемішаних з поглядами Джемі на закон стосовно зґвалтування: не вважається зґвалтуванням, якщо жінка дає згоду, і ще їй має бути вісімнадцять років – у нас в Алабамі,– а Меєлі вже дев’ятнадцять. Звісно, треба брикатися і верещати, треба, щоб застосували силу, найкраще ударили до втрати тями. А якщо вісімнадцяти років немає, то і цього не потрібно.

– Містере Джемі,– застеріг превелебний Сайкс,– не дуже-то чемно говорити таке при маленьких дівчатках.

– Та вона не розуміє, про що йдеться,– відповів Джемі.– Скауте, це ж для тебе все надто доросле, правда?

– Аж ніяк, я розумію кожне твоє слово.

Мабуть, я сказала це аж надто переконливо, бо Джемі замовк і більше до того не повертався.

– Котра година, пасторе? – спитав він.

– Майже восьма.

Подивившись униз, я побачила, що Атикус ходить залою, запхавши руки в кишені: він пройшовся до вікон, потім уздовж бар’єра біля лав присяжних. Подивився на їхні місця, тоді перевів погляд на суддю Тейлора, що застиг на своєму троні, а далі повернувся туди, звідки починав. Перехопивши його погляд, я помахала рукою. Він кивнув у відповідь на моє привітання і продовжив ходити залою.

Містер Гілмер стояв біля вікна і розмовляв з містером Андервудом. Берт, судовий секретар, палив цигарки одну по одній, відкинувшись на стільці й поклавши ноги на стіл.

З усіх присутніх тільки судові чиновники – Атикус, містер Гілмер, суддя Тейлор, який міцно спав, та Берт – поводилися нормально. Я ніколи не бачила, щоб у переповненій залі суду було так тихо. Час до часу скрикувало якесь немовля або пробігало дитинча, але дорослі сиділи статечно, як у церкві. На нашій галереї негри сиділи і стояли навколо нас, сповнені біблійної терплячості.

Старий годинник на башті суду зібрався на силі й натужно пробив вісім разів – вісім оглушливих ударів, які тремтінням відізвалися у кожній кістці.

Коли годинник пробив одинадцяту, я вже була не здатна нічого відчувати: змучившись боротися зі сном, я притулилася до теплого плеча превелебного Сайкса і задрімала. Потім чогось схопилася і чесно спробувала не засинати, для чого дивилася вниз і вивчала людські голови: шістнадцять із них були лисі, чотирнадцять чоловіків могли зійти за рудих, сорок голів мали кольори між каштановим і чорним, і... тут я пригадала, як Джемі мені колись пояснив під час короткого свого захоплення фізичними дослідами, що коли доволі велика кількість людей, скажімо, цілий стадіон, зосередиться на чомусь одному, наприклад, як підпалити дерево у лісі, то це дерево загориться саме собою. Я побавилася думкою, як би попросити всіх людей унизу зосередитися на звільненні Тома Робінсона, але вирішила, що коли вони так само змучені, як я, нічого з того не вийде.

Ділл міцно спав, поклавши голову на плече Джемі, а сам Джемі сидів дуже тихо.

– Щось воно затягнулося,– зауважила я.

– Це ж добре, Скауте,– радісно відповів Джемі.

– Ти ж казав, усе вирішиться за п’ять хвилин.

Джемі стягнув брови.

– Є речі, яких ти не розумієш.

Але я надто втомилася, щоб сперечатися.

Втім, мабуть, я не зовсім спала, бо в іншому разі мене б не охопило якесь дивне відчуття. Воно трохи нагадувало те, що було в мене минулої зими, і я здригнулася, хоча ніч була дуже тепла. Відчуття це поширювалося, доки в залі суду атмосфера не стала такою, як отого холодного лютневого ранку, коли замовкли навіть пересмішники, і теслі припинили стукати молотками на будівництві нового житла міс Моді, і всі дерев’яні двері позачинялися по сусідству так само міцно, як у Садибі Редлі. Безлюдна, напружена, порожня вулиця – і судова зала, повна людей. Спекотна літня ніч нічим не відрізнялася від зимового ранку. Містер Гек Тейт, який повернувся до зали суду і розмовляв з Атикусом, немов знову був у своїх високих чоботях і шкіряній куртці. Атикус припинив своє неквапне ходіння і поставив ногу на перекладину стільця; слухаючи містера Тейта, він розтирав собі стегно. Я очікувала, що містер Тейт ось-ось скаже: «Стріляйте, містере Фінч».

Але містер Тейт сказав: «До порядку в залі суду»,– голосом, у якому прозвучали владні нотки, й усі люди внизу сіпнулися. Містер Тейт вийшов і повернувся разом з Томом Робінсоном. Він провів Тома на його місце поруч з Атикусом і став за ним. Суддя Тейлор пробудився і, випроставшись на кріслі й дивлячись на порожні лави присяжних, видавався дуже жвавим.

А далі все було як сон: наче уві сні я бачила, як повертаються присяжні, що рухалися так, ніби пливли під водою, і голос судді Тейлора пролунав звідкись іздалека, такий тоненький-тоненький. Я побачила те, що тільки дитина правника здатна побачити, помітити й вистежити, і це було схоже на те видіння, коли Атикус вийшов на середину вулиці, підняв рушницю до плеча і натиснув на гачок, але цього разу я розуміла, що рушниця не заряджена.

Присяжні ніколи не дивляться на відповідача, якого засудили, і коли увійшли ці присяжні, жоден з них не глянув у бік Тома Робінсона. Старшина присяжних простягнув аркуш паперу містеру Тейту, який передав його секретареві, а той – судді Тейлору...

Я заплющила очі. Суддя Тейлор оголошував результати голосування присяжних: «Винен... винен... винен... винен». Я глянула на Джемі: він так учепився у поруччя, що аж руки побіліли, а від кожного «винен» плечі його здригалися, ніби від удару ножем.

Суддя Тейлор щось говорив. Він тримав свій дерев’яний молоток у руці, але не стукав ним. Як у тумані, я бачила, що Атикус ховає папери зі столу в портфель. Він різко клацнув застібкою, підійшов до протоколіста і щось йому сказав, кивнув містеру Гілмеру, потім підійшов до Тома Робінсона і прошепотів йому щось на вухо. Шепочучи, Атикус поклав руку Томові на плече. Потім вийшов із судової зали, але не через свій звичайний вихід. Вочевидь, він хотів якнайшвидше дістатися додому, тому майже пробіг центральним проходом до південного виходу. Я бачила його маківку, коли він наближався до дверей. Він не підвів голови.

Хтось стусонув мене, але я не могла відірвати очей від людей унизу, від проходу, яким самотньо ішов Атикус.

– Міс Джін-Луїзо?

Я озирнулася. Всі вже стояли. Всі люди навколо нас і на протилежному балконі, всі негри підвелися на ноги. Голос превелебного Сайкса лунав так само здалеку, як і голос судді Тейлора:

– Міс Джін-Луїзо, підведіться. Ваш батько іде.

11

Прийшла черга Джемі плакати. Злі сльози заливали йому обличчя, коли ми пробиралися крізь пожвавлену юрму.

– Це несправедливо,– бурмотів він весь час, поки ми не дійшли до рогу, де на нас чекав Атикус. Батько стояв під ліхтарем і мав такий вигляд, ніби нічого не сталося: жилетка його була застібнута на всі ґудзики, комірець і краватка в повному порядку, кишеньковий годинник на ланцюжку поблискував, і сам він був незворушний, як завжди.

– Це несправедливо, Атикусе,– повторив Джемі.

– Так, сину, несправедливо.

Ми пішли додому.

Тітка Александра не лягала спати, чекала нас. Вона була у халаті, і я б заприсяглася, що під халатом був корсет.

– Мені дуже прикро, брате,– тихо промовила вона.

Я ще ніколи не чула, щоб вона називала Атикуса братом, і крадькома поглянула на Джемі, але він не слухав. Він то позирав на Атикуса, то опускав в підлогу, і я подумала, чи не вважає він, що Атикус несе певну відповідальність за те, що Тома Робінсона визнали винним.

– З ним усе гаразд? – спитала тітка, вказуючи на Джемі.

– Скоро він заспокоїться,– мовив Атикус.– Він сприйняв усе занадто гостро,– тато зітхнув.– Я піду спати. Не будіть мене вранці, не кличте мене.

– Я не думаю, що було розумно, по-перше, дозволяти їм...

– Це їхня домівка, сестро. Саме такою ми її зробили, і їм тут жити, отже, вони мають учитися з цим управлятися.

– Але ж необов’язково ходити до суду і валятися в цьому бруді.

– Це така ж частина Мейкома, як і місіонерські чаювання.

– Атикусе,– в очах тітки Александри спалахнуло занепокоєння.– Я ніколи не чекала, що саме ти зможеш від цього озлобитися.

– Я не озлобився, просто втомився. Піду спати.

– Атикусе,– похмуро промовив Джемі.

Атикус зупинився в дверях.

– Що, сину?

– Як вони могли це зробити, як вони могли?

– Не знаю, але вони це зробили. Вони робили так раніше, зробили так сьогодні й робитимуть це знову, і коли вони це роблять, то плачуть, здається, тільки діти. Добраніч.

Але вранці завжди все видається кращим. Атикус прокинувся у свій звичний безглуздо ранній час і читав у вітальні газету, коли припленталися ми. Ранкове обличчя Джемі ставило те саме питання, з яким не могли впоратися сонні губи.

– Ще не час хвилюватися,– підбадьорив його Атикус, ідучи з нами до їдальні.– Це ще не кінець. Подамо апеляцію, можеш не сумніватися... Святий Боже, Кел, що це все означає? – він з подивом дивився на свою тарілку.

– Татко Тома Робінсона прислав вам сьогодні вранці курку. Я її приготувала.

– Перекажи йому, що я сприйняв це за честь,– сумніваюся, що навіть у Білому домі подають курятину на сніданок. А це що?

– Булочки,– відповіла Келпурнія.– їх передала Естелла з готелю.

Атикус звів на неї очі, не розуміючи, що відбувається, і Келпурнія провадила:

– Ви лишень зайдіть на кухню і подивіться, що там, містере Фінч.

Ми пішли слідом за батьком. Кухонний стіл був ущерть заставлений їжею – її вистачило б не на одну родину. Були там здоровецькі шматки шинки, помідори, боби, навіть виноград. Атикус усміхнувся, побачивши банку маринованих свинячих ніжок.

– Гадаю, ваша тітонька дозволить мені поласувати ними у їдальні?

– Коли я прийшла вранці, все це лежало на ґанку з чорного ходу,– сказала Келпурнія.– Люди... вони дуже цінують те, що ви зробили, містере Фінч. Ви ж не вважаєте це зухвальством, правда?

На очах в Атикуса виступили сльози. Він не зразу зміг відповісти.

– Перекажи їм, що я дуже вдячний. Але скажи, щоб більше вони такого не робили. Адже часи нині скрутні...

Він вийшов з кухні, повернувся до їдальні, вибачився перед тіткою Александрою, надягнув капелюх і пішов до середмістя.

Ми почули у передпокої Діллові кроки, тому Келпурнія залишила на столі неторканий сніданок Атикуса. Жуючи, як кролик, передніми зубами, Ділл переповів нам, якою була реакція міс Рейчел учора ввечері: якщо хтось на кшталт Атикуса Фінча хоче пробити кам’яну стіну головою, то це його голова.

– Я б їй відповів,– бурчав Ділл, обгризаючи курячу ніжку,– але сьогодні вранці не той у неї вигляд був, аби щось пояснювати. Каже, що просиділа півночі, гадаючи, де я подівся, що хотіла вже посилати шерифа на розшуки, але той був у суді.

– Ділле, годі вже тобі виходити з дому, не попередивши її,– зауважив Джемі.– Вона аж надто переймається.

Ділл покірно зітхнув.

– Я їй сто разів казав, куди іду, аж посинів,– просто їй всякчас ввижаються змії у шафці. Присягнуся, що за сніданком ця жінка видудлює добру пінту, точно знаю, що не менш як дві склянки. Сам бачив.

– Не слід так говорити, Ділле,– втрутилася тітка Александра.– Дітям це не личить. Надто цинічно.

– Нічого не цинічно, міс Александро. Хіба говорити правду – цинічно?

– Так, як сказав це ти,– вийшло цинічно.

Джемі блиснув на неї очима, але звернувся до Ділла:

– Ходімо вже. Можеш узяти з собою китицю винограду.

Коли ми вийшли з парадних дверей на ґанок, міс Стефані Крофорд захоплено розповідала про суд міс Моді Аткінсон і містеру Ейвері. Озирнувшись на нас, вони продовжили розмову. Джемі грубувато гарикнув. Я пошкодувала, що не маю зброї.

– Терпіти не можу, коли дорослі отак-от дивляться,– сказав Ділл.– Таке враження, ніби ти бозна-що накоїв.

Міс Моді гукнула:

– Джемі Фінчу, ходи-но сюди!

Тяжко зітхнувши, Джемі неохоче підвівся з гойдалки.

– Ми з тобою,– сказав Ділл.

У міс Стефані ніс аж посмикувався від цікавості. Їй хотілося знати все: хто нам дозволив прийти до суду,– сама вона нас не бачила, але все місто сьогодні гуде, що ми сиділи на галереї для чорних. Це Атикус нас туди посадив, щоб...? Мабуть, там і дихати не було чим серед усіх тих...? А Скаут зрозуміла, що саме...? Напевне, ми дуже розізлилися, коли наш татусь програв?

– Стули рота, Стефані,– голос міс Моді прозвучав убивчо.– Я не маю часу стирчати на ґанку цілий ранок,– Джемі Фінчу, я покликала тебе сюди спитати, чи не хочеш ти зі своїми колегами скуштувати торта. Піднялася о п’ятій ранку, щоб його спекти, тому вам краще погодитися. Вибач, Стефані. На все добре, містере Ейворі.

На кухонному столі міс Моді стояв один великий торт і два маленьких. Власне, мало би бути три маленьких. Не схоже на міс Моді забувати про Ділла, і, мабуть, у наших очах прозирнув подив. Проте ми все зрозуміли, коли вона відрізала шматок від великого торта і простягнула його Джемі.

Ми їли і відчували, що таким чином міс Моді хоче показати, що для неї особисто нічого не змінилося. Вона сиділа на кухонному стільці й мовчки спостерігала за нами.

Раптом вона заговорила.

– Не ятри себе, Джемі. Життя не такс жахливе, як іноді здається.

У себе вдома, коли міс Моді збиралася говорити довго, вона клала руки на коліна і поправляла зубний міст. Так вона зробила й зараз, і ми чекали.

– Я просто хочу вам сказати, що на світі є люди, які народжуються виконувати за нас неприємні справи. Ваш батько – один з них.

– А-а,– сказав Джемі.– Що ж.

– Не акай мені й не щокай, добродію,– відповіла міс Моді на приречені вигуки Джемі,– ти ще надто юний, аби оцінити, що я тобі зараз сказала.

Джемі втупився у свій недоїдений торт.

– Це як гусінь у коконі, такс відчуття,– промовив він.– Ніби хтось спить, закутаний, у теплому місці. Я завжди гадав, що мейкомці – найкращі люди на землі, принаймні так мені здавалося.

– Ми – найобачніші люди на землі,– сказала міс Моді.– Нам так рідко доводиться діяти по-християнському, що коли виникає потреба, за нас це робить Атикус.

Джемі сумно посміхнувся.

– Якби всі решта в округу думали так само.

– Ти б здивувався, дізнавшись, як нас багато.

– І хто ж ці люди? – Джемі підвищив голос.– Хто в цьому місті бодай щось зробив для Тома Робінсона, ну хто?

– Насамперед, його друзі – негри, потім такі люди, як ми. Як суддя Тейлор. Як містер Гек Тейт. Годі вже їсти, Джемі, починай думати. Тебе не вразило, що суддя Тейлор зовсім не випадково призначив саме Атикуса захищати хлопця? Не втямив, що суддя Тейлор мав свої підстави призначити саме його?

В цій думці таки щось було. Зазвичай суд призначав адвокатом Максвела Гріна, нашого нового правника, який потребував досвіду. Власне, Максвел Грін мав би отримати справу Тома Робінсона.

– Подумай про це,– провадила міс Моді.– То не було випадково. Я сиділа тут на веранді вчора увечері, чекала. Чекала й дочекалася, як ви всі йшли вулицею, і подумала собі: Атикус Фінч не виграє процесу, не може виграти, але він – єдина людина в наших краях, яка може примусити присяжних сперечатися так довго у подібній справі. І я подумала собі: ми робимо крок уперед, крихітний, але все ж таки крок.

– Усе це лише балачки – але наші християнські судді не здатні дати собі ради з присяжними-язичниками,– пробурчав Джемі.– От коли я виросту...

– Це ти вже обговорюй з батьком,– сказала міс Моді.

Новими затіненими сходами міс Моді ми вийшли на осоння, а містер Ейвері з міс Стефані Крофорд там стояли і досі. Тільки з тротуару вони перейшли ближче до будинку міс Стефані. До них наближалася міс Рейчел.

– Коли я виросту, стану клоуном,– сказав Ділл.

Ми з Джемі так і застигли на місці.

– Так, шановні, клоуном. Нічого в цьому світі я не можу зробити з людьми, от і буду їх висміювати. Вступлю до цирку й сміятимуся з них.

– Усе навпаки, Ділле,– сказав Джемі.– Клоуни сумні, а люди сміються з них.

– А я створю новий тип клоуна. Стоятиму посередині арени і сміятимуся з людей. Поглянь-но лише на них,– він тицьнув пальцем.– їм тільки на мітлі літати. Тітка Рейчел он уже літає.

Міс Стефані та міс Рейчел несамовито махали нам руками, і це якось дуже пасувало до зауваження Ділла.

– Дідько,– видихнув Джемі.– Гадаю, некрасиво буде вдати, що ми їх не бачимо.

Вочевидь, щось сталося. Містер Ейворі розчервонівся від чихания і мало не здув нас на тротуар, коли ми наблизилися. Міс Стефані аж тремтіла від захвату, а міс Рейчел ухопила Ділла за плече.

– Іди у двір і носа звідти не вистромлюй,– наказала вона.– Тут вам загрожує небезпека.

– А що трапилося? – спитала я.

– Невже ви ще не чули? Все місто знає...

В цю мить у дверях показалася тітка Александра і покликала нас, але було вже пізно. З великим задоволенням міс Стефані переповіла нам: сьогодні вранці містер Боб Юел зупинив Атикуса на розі біля пошти, плюнув йому в обличчя і пригрозив, що поквитається з ним, навіть якщо на це піде ціле його життя.

12

– Я волів би, щоб Боб Юел не жував тютюну,– таке було єдине зауваження Атикуса щодо події.

Проте, за свідченням міс Стефані Крофорд, Атикус саме виходив з пошти, коли до нього наблизився містер Юел, вилаяв його, плюнув на нього і пригрозив убити. Міс Стефані (коли вона розповідала це вдруге, то вже й сама була там і бачила все на власні очі – саме поверталася з бакалійної крамниці, бачте) – так от, міс Стефані казала, що Атикус і оком не зморгнув, просто витяг носовичка, витер обличчя і стояв і слухав, як містер Юел лаяв його таким словами, що вона не повторить їх і під страхом смерті. Містер Юел був заслуженим майстром лайки; це, а ще мирна реакція Атикуса, мабуть, спонукали його спитати: «Що, надто гордий, щоб битися, ти, паскудний чорнолюбцю?» І, за словами міс Стефані, Атикус відповів: «Ні, надто старий»,– заклав руки в кишені й пішов своєю дорогою. Міс Стефані додала, що в Атикуса Фінча того не відняти: вже як скаже, то скаже.

Нам із Джемі все це зовсім не здавалося веселим.

– Урешті-решт,– сказала я,– недаремно ж він був найвлучнішим стрілком у нашому окрузі. Він міг би...

– Ти же знаєш, він не носитиме зброї, Скауте. Та її у нього і немає. Пам’ятаєш, він тоді навіть до в’язниці пішов неозброєний. Він каже, що носити зброю – це наражатися, щоб хтось тебе застрелив.

– Тут інша справа,– заперечила я.– Ми можемо попросити, щоб він у когось її позичив.

Ми попросили, і почули у відповідь: «Дурниці».

Діла уважав, що могло би спрацювати звернення до кращого боку Атикусової натури: адже ми помремо з голоду, якщо містер Юел його вб’є, крім того, тоді нас виховуватиме сама лише тітка Александра, а нам було добре відомо, що не встигнуть Атикуса і поховати, як вона прожене Келпурнію. Джемі припустив, що батько погодиться, якщо я розплачуся і влаштую істерику, я ж іще маленька, і до того ж дівчинка. Але і це не спрацювало.

Та коли Атикус помітив, що ми пригнічено вештаємося подвір’ям, нічого не їмо і не займаємося нашими звичними справами, він усвідомив, як сильно ми налякані. Він якось приніс Джемі новий футбольний журнал; та коли Джемі спроквола погортав його і відклав убік, спитав:

– Що тебе бентежить, сину?

Джемі одразу перейшов до суті.

– Містер Юел.

– А що трапилося?

– Нічого не трапилося. Ми боїмося за тебе і думаємо, що тобі слід щось із ним робити.

Атикус ледь усміхнувся.

– Що саме? Підписати з ним мирну угоду?

– Коли чоловік каже, що помститься, то, схоже, він не жартує.

– Він і не жартував, коли це казав,– відповів Атикус.– Джемі, спробуй на мить влізти у шкуру Боба Юела. Я вщент розбив усі його докази на суді, виставив його брехуном, якщо хтось йому до цього ще вірив. Йому необхідно було з кимось розправитися за це, така у нього натура. Отже, якщо плювок мені в обличчя і погрози врятували Меєлу Юел бодай від одного лупцювання, я це з радістю приймаю. Йому треба було на комусь відігратися, і краще вже хай це буду я, ніж ті його бідолашні діти. Тобі зрозуміло?

Джемі кивнув.

Тітка Александра увійшла до кімнати, саме коли Атикус говорив: «Нам нема чого боятися Боба Юела, він відвів собі душу того ранку».

– Я не була б аж така впевнена в цьому, Атикусе,– сказала вона.– Такі, як він, ідуть на все, щоб помститися. Я знаю цих людців.

– Ну що може мені зробити Юел, сестро?

– Щось підступне, нишком. Можеш не сумніватися.

– У Мейкомі важко зробити щось нишком,– відповів Атикус.

Після цього ми вже не боялися. Літо спливало, і ми брали від нього все можливе. Атикус запевнив нас, що з Томом Робінсоном нічого не трапиться, доки суд вищої інстанції не перегляне його справи, і Том має непоганий шанс на виправдання, або принаймні на новий процес. Він перебував у Ейнсфілдській виправній колонії в окрузі Честер, за сімдесят миль від нас. Я спитала, чи дозволено Томовій жінці й дітям його відвідувати, й Атикус сказав: ні.