Текст книги "Вбити пересмішника"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

– Лицеміри, місіс Перкінс, природжені лицеміри,– говорила місіс Меривезер.– Принаймні цього гріха ми тут позбавлені. Люди з Півночі дали їм волю, але не сідають з ними за один стіл. Ми їх принаймні не дуримо, не кажемо: ви такі самі, як ми, тільки тримайтеся від нас подалі. Тут, на Півдні, ми просто кажемо: у вас своє життя, а у нас своє. Гадаю, ця жінка, ця місіс Рузвельт, зовсім збожеволіла, просто розуму позбулася, коли приїхала сюди до Бірмінгема і спробувала посадити їх за свій стіл. Якби я була мером Бірмінгема, я б...

Утім, ніхто з нас не був мером Бірмінгема, але я б хотіла стати губернатором штату Алабама бодай на один день: я б звільнила Тома Робінсона так швидко, що місіонерське товариство і моргнути б не встигло. Келпурнія днями розповідала куховарці міс Рейчел, як погано Том переносить ув’язнення, але вони замовкли, коли я увійшла до кухні. Вона казала, що Атикус робить усе можливе й неможливе, щоб якось полегшити йому перебування у виправному закладі, але останнє, що Том сказав Атикусу, перш ніж його туди повезли, було: «Прощавайте, містере Фінч, більше ви нічого вже не зробите, годі й старатися». Келпурнія додала, що, за словами Атикуса, Том утратив усяку надію, коли його забрали у в’язницю. Вона казала, що Атикус намагався йому все пояснити, що він мусить вірити і сподіватися на краще, бо Атикус робить усе, щоб його звільнили. Куховарка міс Рейчел спитала, чому Атикус просто не сказав: так, тебе випустять, та й по тому,– це б утішило Тома. Але Келпурнія пояснила: «Тому що ти не знаєш законів. Перше, чого навчаєшся, працюючи у сім’ї правника, це що немає чітких відповідей на жодне питання. Містер Фінч не міг би сказати нічого, доки не мав би цілковитої певності».

Грюкнули парадні двері, і в передпокої почулися кроки Атикуса. Машинально я поцікавилася, котра може бути година. Йому ще зовсім не час повертатися додому, а у дні частувань місіонерського товариства він узагалі залишався на роботі по пізньої ночі.

Він зупинився на порозі. Капелюх він тримав у руці, й обличчя в нього було дуже бліде.

– Перепрошую, пані,– сказав він.– Продовжуйте свою зустріч, не звертайте на мене уваги. Александро, ти не могла б вийти на хвилину до кухні? Мені треба ненадовго забрати Келпурнію.

Він пройшов не їдальнею, а бічним коридором, і увійшов до кухні через чорний хід. Ми з тіткою Александрою вже були там. Прочинилися двері їдальні, й до нас приєдналася міс Моді. Келпурнія почала підводитися зі свого стільця.

– Кел,– сказав Атикус.– Я хочу, щоб ти поїхала зі мною до Гелен Робінсон...

– Що трапилося? – спитала тітка Александра, налякана виразом татового обличчя.

– Том загинув.

Тітка Александра затиснула долонями рота.

– Його застрелили,– сказав Атикус.– Він утікав. Це сталося під час прогулянки. Кажуть, він несамовито рвонув до муру і почав на нього видиратися. Просто у всіх на очах...

– А його не пробували зупинити? Не дали йому попередження? – голос тітки Александри зірвався.

– Охорона кричала, щоб він зупинився. Вони кілька разів вистрелили в повітря, а потім уже стріляли на ураження. Кажуть, якби обидві руки у нього були здорові, він би втік, так швидко він біг. У нього в тілі сімнадцять куль. Зовсім не треба було аж стільки. Кел, я хочу, щоб ти поїхала зі мною і допомогла сповістити Гелен.

– Так, сер,– прошепотіла Келпурнія, намагаючись розв’язати фартух неслухняними пальцями. Міс Моді підійшла до неї і допомогла їй його зняти.

– Це вже остання крапля, Атикусе,– промовила тітка Александра.

– Залежить від кута зору,– відповів він.– Одним негром більше, одним негром менше, а їх там дві сотні. Для них він був не Том, а просто в’язень-утікач.

Атикус притулився до холодильника, зсунув на лоба окуляри і потер очі.

– Ми мали чудовий шанс,– мовив він.– Я пояснював йому, що про це думаю, але не міг я по совісті сказати, що це більше, ніж просто шанс. Гадаю, Томові набридли всі ці шанси білих людей, і він вирішив скористатися власним шансом. Ти готова, Кел?

– Так, сер, містере Фінч.

– Тоді поїхали.

Тітка Александра опустилася на стілець Келпурнії і затулила руками обличчя. Вона сиділа непорушно; так завмерла, що я вирішила: зомліла. Я чула, що міс Моді дихає так, ніби щойно збігла сходами нагору, а пані в їдальні щасливо собі цвірінькали.

Я думала, тітка Александра плаче, та коли вона відняла руки від обличчя, я побачила, що ні. Вигляд у неї був змучений. Коли вона заговорила, голос її звучав безбарвно.

– Не все, що він робить, мені подобається, Моді, але він мій брат, і я просто хочу знати, коли все це скінчиться,– тут вона підвищила голос.– Він себе просто згризає. Виду не подає, але він себе згризає. Я бачила його, коли... чого ще їм від нього треба, Моді, чого ще?

– Кому саме і що треба, Александро? – спитала міс Моді.

– Я маю на увазі це місто. Вони буквально примушують, щоб він робив те, що вони самі робити бояться,– аби лише не втратити своїх грошей. Вони буквально примушують, щоб він підірвав собі здоров’я, роблячи те, що вони бояться робити, вони...

– Тихше, тебе почують,– застерегла міс Моді.– А ти не пробувала подивитись на це з іншого боку, Александро? Усвідомлює це Мейком чи ні, але ми сплачуємо Атикусу найвищу данину, яку можна сплатити людині. Ми довіряємо йому відстоювати справедливість. Усе дуже просто.

– Ми – це хто? – тітка Александра не знала, що повторює слова свого дванадцятирічного племінника.

– Жменька людей у цьому місті, які твердять, що справедливість стосується не лише білих; жменька людей, які вірять, що правдивий суд має бути для всіх, а не тільки для нас; жменька людей, у яких вистачає смиренності думати, коли вони бачать негра: якби не Божа милість, на його місці міг би бути я,– до міс Моді поверталася її звична рішучість.– Жменька людей доброго походження, ось хто вони.

Якби я слухала уважно, я б додала ще одну рису до Джеміного визначення походження, але мене почало трусити, і я ніяк не могла з цим упоратись. Я колись бачила Ейнсфілдську виправну колонію, Атикус показував мені двір для прогулянок. Він був завбільшки з футбольне поле.

– Припини труситися,– звеліла міс Моді, і я припинила.– Вставай, Александро, ми і так надовго залишили їх самих.

Тітка Александра підвелася і розправила всі кісточки на своєму корсеті. Вона витягла з-за паска носовичок і витерла ніс. Потім пригладила волосся і спитала:

– Нічого не помітно?

– Нічогісінько,– відповіла міс Моді.– Ти вже заспокоїлася, Джін-Луїзо?

– Так, мем.

– Тоді ходімо до пані,– суворо наказала вона.

Голоси пані стали гучнішими, коли міс Моді прочинила двері до їдальні. Тітка Александра ішла переді мною, і я побачила, як вона гордо звела голову, заходячи до кімнати.

– Ох, місіс Перкінс,– сказала вона,– ви вже випили каву. Дозвольте я вам ще наллю.

– Келпурнію відіслали з дорученням на деякий час, Грейс,– пояснила міс Моді.– Зараз я передам тобі ці тістечка з ожиною. А ти чула, що утнув нещодавно мій кузен, отой, який схиблений на риболовлі?

Й отак вони походжали по всій їдальні поміж усміхнених жінок, розливаючи по філіжанках каву, пропонуючи ласощі, ніби єдиним їхнім горем була тимчасова відсутність Келпурнії.

Безжурний гомін відновився.

– Так, шановна місіс Перкінс, цей Джей Ґраймз Еверет – просто святий великомученик, він... Треба було одружитися, і вони втекли... До салону краси щосуботи... Одразу після заходу сонця... Він лягає з... Квочками, повний ящик з хворими квочками, і Фред каже, з цього все й почалося. Фред каже...

Тітка Александра кинула на мене погляд через усю кімнату й усміхнулася. Вона вказала мені очима на таріль з печивом. Я обережно узяла його і підійшла до місіс Меривезер. З найкращими світськими манерами я запропонувала їй пригоститися.

Врешті-решт, якщо тітонька може поводитися як леді у такий час, то можу і я.

14

– Не треба, Скауте. Поклади її на сходи.

– Джемі, ти що, з глузду з’їхав?

– Повторюю, поклади її на сходи.

Зітхнувши, я узяла маленьку істоту, поклала її на нижню сходинку і повернулася на свою розкладачку. Прийшов вересень, але було тепло, як улітку, і ми досі спали на веранді. Ще й досі було повно світляків, і всілякі нічні комахи, які билися об москітну сітку все літо, не перебралися до тих місць, де вони живуть, коли приходить осінь.

Одна гусінь заповзла до будинку; мабуть, ця маленька пустунка видерлася сходами і проповзла під дверима. Я саме клала свою книжку на підлогу біля розкладачки, коли її побачила. Ці створіння мають довжину лише у півпальця, і якщо їх торкнутися, вони скручуються у тугу сіру кульку.

Я лягла на живіт, звісилася з розкладачки і тицьнула гусінь пальцем. Вона скрутилася. Потім, вочевидь, гадаючи, що небезпека минула, вона неквапно випросталася. Проповзла трохи на своїх ста ніжках, і я знову до неї доторкнулася. Вона скрутилася. Мені хотілося спати, і я вирішила покласти цьому край. Рука моя саме потяглася до неї, коли заговорив Джемі.

Джемі сердився. Мабуть, це був складник тієї фази, через яку він зараз проходив, і я тільки чекала, щоб вона скоріше минула. Він ніколи, звісно, не був жорстокий з тваринами, але я не думала, що його благодійність поширюється ще й на комах.

– Чому я не можу її роздушити?

– Тому що вона тебе не чіпає,– відповів з темряви Джемі. Він вимкнув свою настільну лампу.

– Гадаю, ти увійшов у ту фазу, коли не вбивають мух і москітів, ось що я гадаю,– сказала я.– Повідомиш мене, як передумаєш. Але я тобі ось що скажу: я не збираюся покірно терпіти, коли мене кусатимуть червоні мурашки.

– Та цить ти,– сонно звелів він.

Саме Джемі зараз день у день дедалі більше нагадував дівчисько, а не я. Втішена цією думкою, я перевернулася на спину і чекала, поки прийде сон, а чекаючи, думала про Ділла. Він поїхав першого вересня, твердо запевнивши, що повернеться, тільки-но закінчаться шкільні заняття,– він гадав, що його сім’я нарешті втямила, що йому подобається проводити літо в Мейкомі. Міс Рейчел повезла нас із собою на таксі до Мейкомської вузлової, і Ділл махав нам рукою, поки не зник з очей. Але не з серця: я за ним скучала. Останні два дні, що він їх провів з нами, Джемі вчив його плавати...

Вчив плавати. Сон у мене пропав, коли я пригадала, що розказав мені Ділл.

Чорторий Баркера розташований у кінці ґрунтової дороги, що іде вбік від меридіанського шосе, десь за милю від міста. Туди завжди може хтось підкинути – фургон з бавовною або попутна вантажівка, та й пішки дійти не штука, проте повертатися назад у присмерках, коли дорога порожня, не дуже весело, тому пляжники не залишаються там допізна.

За словами Ділла, вони з Джемі саме вийшли на шосе, коли побачили, що до них на машині наближається Атикус. Він їх наче не помітив, тож вони замахали йому руками. Атикус пригальмував; вони підбігли до нього, і він сказав: «Ліпше вам знайти попутку. Я нескоро буду вдома». На задньому сидінні сиділа Келпурнія.

Джемі запротестував, потім почав проситися, й Атикус мовив: «Гаразд, можете їхати з нами, тільки з машини не виходьте».

Дорогою до хатини Тома Робінсона Атикус розповів їм, що сталося.

Вони звернули з шосе, повільно проїхали повз звалище і Юелівське обійстя, потім вузьким провулком наблизилися до негритянських хатин. Ділл розповів, що на подвір’ї Тома гралася у мармурові кульки зграйка чорних дітлахів. Атикус зупинив машину і вийшов. Келпурнія крізь головні ворота рушила за ним.

Ділл чув, як Атикус спитав у котрогось із дітей: «Де твоя мама, Семе?» – а Сем відповів: «Пішла до сестри Стівенс, містере Фінч. Хочете, щоб я її привів?»

За словами Ділла, Атикус ніби завагався, але потім сказав: так, і Сем побіг з двору. «А ви собі грайтеся, хлоп’ята»,– звернувся Атикус до дітей.

Маленька дівчинка вийшла на поріг хатини і стояла там, роздивляючись Атикуса. Ділл казав, що її кучеряве волосся було заплетене у безліч тугих кісок, зав’язаних яскравими бантиками. Вона широко усміхнулася і подалася до нашого татка, але не могла сама впоратися зі сходинками. Ділл сказав, що Атикус підійшов до неї, зняв капелюха і простягнув їй палець. Вона ухопилася за палець, і він допоміг їй зійти додолу. А потім передав її Келпурнії.

Показалася Гелен – Сем за нею ледь встигав. Вона сказала: «Добривечір, містере Фінч. Може, хочете присісти?» – і більше нічого не сказала. Як і Атикус.

– Скауте,– мовив Ділл,– вона просто впала на землю. Просто узяла і впала на землю, ніби підійшов якийсь велетень і наступив на неї. Отак – раз! – Ділл притупнув своєю тугою стопою об землю.– Як ми наступаємо на мурашку.

Діла розповів, що Келпурнія з Атикусом підняли Гелен і наполовину понесли, наполовину повели до хати. Вони пробули там доволі довго, а тоді Атикус вийшов сам. Коли вони проїжджали повз Юелів, ті щось кричали їм услід, але Ділл не розчув доладно.

Мейком виявляв цікавість до Томової загибелі днів зо два; двох днів вистачило, щоб новина розійшлася округом. «Ви чули про...? Ні? Та кажуть, він мчав, як несамовитий...» Для Мейкома смерть Тома була типовою. Типово для негра зірватися і втікати. Типово для негритянських мізків діяти навмання, не подумати про майбутнє, а отак чкурнути світ за очі при першій-ліпшій нагоді. Найкумедніше те, що Атикус Фінч міг домогтися його звільнення без покарання, але чекати? Це не для них. Ви ж знаєте, що вони за фрукти. Як прийшло, так і пішло. Ось цей хлопець, цей Робінсон, був одружений за законом і, кажуть, жив охайно й чисто, ходив до церкви, але все це тільки на поверхні, й він такий самий, як вони всі. Що з негра узяти?

Ще декілька деталей давали змогу слухачеві висловити власну версію подій, і більше не було про що говорити, доки наступного четверга не вийшла газета «Мейком триб’юн». У ній був короткий некролог у колонці «Негритянські новини», але була й передовиця.

Містер Б. Б. Андервуд писав дуже жорстко, але йому було байдуже, якщо хтось і припинить розміщати у нього свої рекламні оголошення чи розірве передплату (але Мейком не грався в такі ігри: містер Андервуд міг надриватися скільки завгодно і писати що заманеться, він усе одно матиме своїх передплатників. Якщо він хоче клеїти з себе дурня у своїй газеті, це його особиста справа). Містер Андервуд не говорив про помилки судочинства, він писав так, що зрозуміла б і дитина. Містер Андервуд просто твердив, що убивати калік – гріх, стоять вони, сидять чи біжать. Він порівняв загибель Тома з безглуздим знищенням співочих пташок мисливцями і дітьми, й увесь Мейком дійшов висновку, що він просто намагався написати передовицю так поетично, щоб її передрукували у «Монтгомері едвертайзер».

Як це так може бути, питала я себе, читаючи передовицю містера Андервуда. Безглузде знищення... але ж із Томом поводилися за законом до самого дня його смерті; його судили відкритим судом, і вирок винесли дванадцятеро чесних і порядних людей; мій батько боровся за нього до кінця. І раптом думка містера Андервуда стала дуже зрозумілою: Атикус використав усі засоби, якими володіють вільні громадяни, щоб урятувати Тома Робінсона, але в потаємних судах людських сердець Атикус програв свій процес від початку. Том був засуджений на смерть тієї самої миті, коли Меєла Юел розтулила рота і заверещала.

Від імені «Юел» мене занудило. Мейком миттєво ознайомився з поглядами містера Юела на смерть Тома – головним чином, через такий Суецький канал пліток, яким була міс Стефані Крофорд. Міс Стефані Крофорд переповіла тітці Александрі у присутності Джемі («Та годі, він уже достатньо дорослий, щоб таке чути!»), що містер Юел сказав: з одним покінчено, залишилося двоє. Джемі мене заспокоював, мовляв, нема чого боятися, містер Юел просто базікало, яких мало. А ще він попередив: якщо я бодай словом прохоплюся Атикусу, що я про це чула, він, Джемі, не розмовлятиме зі мною до скону.

15

Розпочалася школа, а з нею і наші щоденні походи повз Садибу Редлі. Джемі ходив у сьомий клас, а старші класи розміщалися в іншій будівлі, за нашою школою; я була вже у третьому класі, й наші розклади уроків так відрізнялися, що ми тільки вранці ходили до школи разом та ще зустрічалися за обідом. Джемі записався до футбольної команди, але був ще надто худий і юний, щоб грати,– йому доручили тільки носити відра з водою для команди. Це він робив із захватом, тому рідко приходив додому засвітла.

Садиба Редлі мене більше не лякала, проте вона не стала ані веселішою, ані теплішою під своїми величезними дубами, ані привітнішою. Містер Нейтен Редлі так само ходив у ясні дні до середмістя і назад, і ми знали, що Примара і досі вдома, з тієї самої старої причини: ніхто не бачив, щоб його звідти винесли. Іноді мене мучила совість, коли я проходила повз їхній старий будинок і пригадувала, як брала участь у тому, що не назвеш інакше як мордуванням Артура Редлі: якому нормальному затвірнику сподобається, що діти зазирають у його віконниці, передають послання на кінці вудочки і гасають ночами по його капустяним грядках?

Але пам’ятала я і дві монетки з головами індіанців, і жувальну гумку, і ляльок, вирізаних з мила, і іржаву медаль, і зіпсований годинник на ланцюжку. Джемі їх десь, напевне, заховав. Одного дня я зупинилася подивитися на те дерево: навколо зацементованого дупла кора загрубла. А сама пломба пожовкла.

Ми майже бачили Примару кілька разів – таким мало хто похвалиться.

І все ж таки я щоразу, проходячи там, чекала на нього. Можливо, колись я його побачу. Я мріяла, як це станеться: він сидить у кріслі-гойдалці, а я собі іду. «Як ся маєте, містере Артуре»,– кажу я, ніби це звичайнісінька річ. «Добридень, Джін-Луїзо»,– каже він, ніби це звичайнісінька річ, «Гарна погода стоїть, правда?» – «Так, сер, погода дуже гарна»,– відповідаю я і йду собі далі.

Втім, це лише фантазії. Ніколи ми його не побачимо. Може, він і виходить ночами, коли місяць сідає, і дивиться у вікно на міс Стефані Крофорд. На його місці я б дивилася на когось іншого, але це вже його справа. На нас він ніколи не дивитиметься.

– Ти що, розпочинаєш усе знову? – спитав Атикус якось увечері, коли я необачно висловила бажання бодай раз побачити Примару Редлі ще до того, як помру.– Якщо так, то попереджаю: припини негайно. Я вже надто старий, щоб ганяти вас із території Редлі. До того ж це небезпечно. Тебе можуть підстрелити. Пам’ятай, містер Нейтен стріляє у першу-ліпшу тінь, яку побачить, навіть якщо ця тінь залишає сліди босих дитячих ніг. Щастя, що ви живі зосталися.

Я миттю примовкла. І водночас подивувалася на Атикуса. Це він уперше показав, що знає про все значно більше, ніж ми собі думали. А сталося оте все хтозна-коли. Та ні – лише минулого літа,– ні, позаминулого, коли... Час грав зі мною в ігри. Не забути спитати у Джемі.

З нами трапилося так багато усякого, що Примара Редлі лякав нас найменше. Атикус говорив, що більше нічого такого не буде, у житті все потроху налагоджується, і за деякий час люди забудуть про існування Тома Робінсона, яким їм довелося перейматися.

Можливо, Атикус мав рацію, але події того літа висіли над нами, як дим у зачиненій кімнаті. Дорослі мейкомці ніколи не обговорювали цієї справи з Джемі чи зі мною; проте, схоже, вони обговорювали її зі своїми дітьми, і позиція у них була така: ми з Джемі не винні, що маємо такого батька, тому діти повинні гарно до нас ставитися, незважаючи на нього. Самі діти до такого ніколи б не додумалися: якби нашим однокласникам дозволили діяти самостійно, ми з Джемі добряче побилися б з ними кілька разів, і справі кінець. А так нам доводилося високо тримати голову і бути джентльменом і леді. Певним чином це нагадувало історію з місіс Генрі Лафаєт Дьюбоз, тільки без її репету. Була ще одна річ, якої я так і не змогла зрозуміти: попри всі недоліки Атикуса як батька, люди радо переобрали його того року до Законодавчих зборів штату, як завжди, без жодного спротиву. Я дійшла висновку, що люди просто незбагненні. Я віддалилася від них і припинила ними перейматися, поки мене до цього не змусили.

А змусили мене одного дня у школі. Раз на тиждень у нас був урок політінформації. Кожен учень мав вирізати якесь повідомлення з газети, зрозуміти його зміст і розповісти у класі. Така практика буцімто допомагала виробити цілу низку якостей: виступ перед класом сприяв гарній поставі й навчав дитину самовладання; коротка промова змушувала доцільно обирати слова; вивчення тексту тренувало пам’ять; вихід наперед викликав бажання чимшвидше повернутися у колектив.

Ця задумка була досить кмітлива, але, як завжди у Мейкомі, вона не спрацювала як слід. По-перше, майже ніхто з сільських дітей не мав доступу до газет, тому ввесь тягар політінформації ліг на плечі міських дітей, а це ще більше переконувало сільських, що вся увага приділяється міським. Сільські діти, якщо могли, зазвичай приносили вирізки з так званого «Радикального аркуша», видання доволі сумнівного в очах міс Гейтс, нашої вчительки. Чому вона була незадоволена, коли хтось із дітей переповідав інформацію з «Радикального аркуша», я не знаю, але якимось чином вона поєднувалася з любов’ю до примітивної музики, з просоченими патокою перепічками на обід, крутінням перед дзеркалом, протяжним виспівуванням «Як солодко співає наш віслюк»,– одним словом, з усім тим, від чого шкільні вчителі нас відраджували.

Так чи інак, мало хто з дітей розумів, що таке політінформація. Коротулька Чак Литл, який достеменно знав усе про корів і їхні звички, вже майже закінчував історію про дядька Нетчела, коли міс Гейтс його обірвала:

– Чарльзе, це не інформація. Це рекламне оголошення.

Сесил Джейкобс натомість знав, що воно таке. Коли підійшла його черга, він став перед класом і почав:

– Отой старигань Гітлер...

– Адольф Гітлер, Сесиле,– поправила міс Гейтс.– Не годиться починати словами «Отой старигань такий-то».

– Так, мем,– погодився Сесил.– Отой старигань Адольф Гітлер цькує...

– Переслідує, Сесиле...

– Ні, мем, тут сказано – цькує,– добре, нехай,– так от, старигань Гітлер гнобить євреїв, саджає їх до в’язниць, а ще відбирає в них усе їхнє добро і не дозволяє їм виїжджати з країни, і ще він вимиває усіх недоумкуватих і...

– Вимиває недоумкуватих?

– Так, мем, міс Гейтс, я так гадаю, що їм бракує глузду самим помитися, гадаю, ідіоти не здатні тримати себе в чистоті. Коротше, Гітлер розпочав програму на утискання всіх євреїв, та й напів-євреїв також, і хоче їх усіх пильнувати, щоб вони йому якої біди не наробили, і я думаю, це погано, от така у мене інформація.

– Дуже добре, Сесиле,– похвалила міс Гейтс. Сесил гордівливо пішов на своє місце.

Хтось із задніх парт підніс руку.

– Як же він може таке витворяти?

– Хто саме і що? – терпляче спитала міс Гейтс.

– Ну, як отой Гітлер бере і запроторює людей у тюрми, треба, щоб уряд якось втрутився,– сказав той, хто підвів руку.

– Гітлер і є уряд,– пояснила міс Гейтс і, скориставшись нагодою зробити викладання динамічним, підійшла до дошки. Вона великими друкованими літерами написала: «ДЕМОКРАТІЯ».

– Демократія,– промовила вона.– Хтось може дати визначення?

– Це ми,– сказав хтось.

Я піднесла руку, пригадавши одне старе передвиборче гасло, про яке мені розповів Атикус.

– Що це означає, як гадаєш, Джін-Луїзо?

– «Рівні права усім, особливих привілеїв нікому»,– процитувала я.

– Дуже добре, Джін-Луїзо, дуже добре,– усміхнулася міс Гейтс. Перед словом «ДЕМОКРАТІЯ» вона написала « МИ ».– А тепер, усі хором: «Ми – демократія».

Ми повторили. Міс Гейтс пояснила:

– Ось у чому відмінність між Америкою і Німеччиною. У нас – демократія, у Німеччині – диктатура. Дик-та-ту-ра. Тут ми нікого не переслідуємо. Переслідування вчиняють люди з упередженнями. У-пе-ре-джен-ня,– чітко вимовила вона.– У світі немає людей кращих за євреїв, і чому Гітлер так не уважає, для мене просто загадка.

Якась зацікавлена душа в гущі класу спитала:

– А чому вони не люблять євреїв, як думаєте, міс Гейтс?

– Не знаю, Генрі. Ті приносять багато користі країні, у якій живуть, а найголовніше, вони вельми побожні люди. Гітлер намагається знищити релігію, можливо, через це він їх і не любить.

Тут заговорив Сесил.

– Я, власне, не знаю точно, але вони нібито міняють гроші абощо, але ж це не причина їх цькувати. Вони ж білі, хіба ні?

– Коли ти вчитимешся у старших класах, Сесиле, ти дізнаєшся, що євреїв переслідували упродовж усієї їхньої історії, навіть вигнали з їхньої власної країни. Це одна з найжахливіших сторінок в історії людства. А тепер час переходити до арифметики, діти.

Я ніколи не любила арифметики, тож до кінця уроку просто дивилася у вікно. Лише раз я бачила, як Атикуса аж перекосило,– це коли він слухав по радіо останні вісті про Гітлера. Атикус із тріском вимкнув приймач і гмикнув. Я спитала якось, чого його так дратує Гітлер, і Атикус відповів: «Бо він маніяк».

Це не пояснення, роздумувала я, поки клас вирішував свої задачки. Один маніяк – і мільйони німців. Хіба не можна запроторити Гітлера до в’язниці, замість дозволяти йому саджати всіх? Тут щось не так – треба буде порозпитувати тата.

Я й порозпитувала, а він сказав, що нічого не може мені сказати, бо сам не знає відповіді.

– А правильно буде ненавидіти Гітлера?

– Ні,– сказав Атикус.– Ненавидіти взагалі неправильно.

– Атикусе, є дещо, чого я не розумію. Міс Гейтс каже, жахливо так чинити з людьми, як то чинить Гітлер, вона аж розчервонілася, коли це казала...

– І не дивно.

– Але...

– Що?

– Нічого, сер,– і я пішла собі, не упевнена, чи зможу пояснити Атикусу, що мене бентежить, не упевнена, чи зможу роз’яснити те, що відчуваю. Можливо, Джемі дасть мені відповідь. На шкільних справах Джемі розумівся краще за Атикуса.

Джемі цілий день тягав воду футболістам і був страшенно зморений. На підлозі біля його ліжка валялися шкірки від щонайменше дванадцяти бананів, а поруч стояла пляшка молока.

– Навіщо ти стільки трощиш? – поцікавилася я.

– Тренер каже, якщо я наберу двадцять п’ять фунтів протягом року, то зможу грати у команді. А це – найшвидший спосіб.

– Якщо тебе тільки не знудить. Джемі, я хочу в тебе дещо спитати.

– Давай,– він відклав книжку і простягнув ноги.

– Міс Гейтс – гарна леді, правда?

– Ясна річ. Вона мені подобалася, коли я вчився у її класі.

– Вона страшенно ненавидить Гітлера...

– Що ж тут поганого?

– Бачиш, вона сьогодні довго розводилася про те, як погано він ставиться до євреїв. Джемі, будь-кого переслідувати погано, правда ж? Тобто навіть мати про когось погану думку?

– Певна річ, Скауте. Що тебе гризе?

– Бачиш, того вечора, коли міс Гейтс виходила з зали суду,– вона спускалася сходами просто перед нами, ти, мабуть, її помітив,– вона розмовляла з міс Стефані Крофорд. Я почула, як вона сказала, що хтось уже мусить провчити їх як слід, бо вони дуже знахабніли, ще трохи – і вони схочуть одружуватися з нами. Джемі, як це можна так ненавидіти Гітлера і при цьому казати такі огидні речі про своїх, про місцевих...

Джемі раптом розлютився. Він зіскочив з ліжка, ухопив мене за комір і почав трусити.

– Я не хочу нічого чути про цей суд – ніколи! Чуєш мене – ніколи! Ти мене чуєш? Ніколи й словом не згадуй оте при мені, чуєш? А тепер – геть звідси!

Від приголомшення я навіть не заплакала. Я виповзла з кімнати Джемі й тихесенько причинила по собі двері, щоб він знову не оскаженів. Зненацька я відчула таку втому, що мені захотілося до Атикуса. Він сидів у вітальні, і я наблизилася і спробувала умостися в нього на колінах.

– Ти вже така велика, що мені тебе не втримати,– Атикус усміхнувся і міцніше притиснув мене до себе.– Скауте,– сказав він лагідно,– не переймайся через Джемі. У нього зараз важкий період. Я чув, як він на тебе накинувся.

Атикус сказав, що Джемі силується все забути, але насправді тільки відштовхує це подалі від себе, поки не спливе досить часу. Потім він зуміє про це думати і розкладе все по поличках. Коли Джемі зможе про це думати, він знову стане самим собою.

16

Життя більш-менш налагодилося, як і передрікав Атикус. До середини жовтня тільки дві невеличкі пригоди спіткали двох мешканців Мейкома. Власне, трапилися три події, але вони не заторкнули нас, Фінчів, безпосередньо,– хоча, певним чином, і заторкнули.

Першою подією було те, що містер Боб Юел знайшов собі роботу і тут-таки втратив її, що було майже нечувано у тридцяти роки: він був єдиний, кого вигнали з громадських робіт за байдикування. Гадаю, його короткий спалах слави породив ще коротший спалах працьовитості, але робота його тривала не довше, ніж його популярність: містера Юела забули так само, як і Тома Робінсона. Відтоді він поновив свої щотижневі відвідини служби підтримки безробітних і, отримуючи без тіні вдячності грошову допомогу, лаяв тих клятих покидьків, які захопили владу в місті й гадають, що можуть відібрати у чесної людини її заробіток. Рут Джонс зі служби підтримки переказувала, що містер Юел відкрито звинувачував Атикуса в тому, що втратив роботу. Вона вельми засмутилася і навіть прийшла до контори Атикуса повідомити про це його. Атикус заспокоїв міс Рут, сказавши, якщо Боб Юел хоче обговорити, як саме Атикус відібрав у нього роботу, він знає, де його знайти.

Друга подія трапилася з суддею Тейлором. На відміну від місіс Тейлор, суддя Тейлор не ходив на вечірні служби у церкві по неділях. Суддя Тейлор полюбляв провести цю недільну годину на самоті у кабінеті свого величезного будинку, занурившись у читання творів Боба Тейлора (не родича, хоча суддя пишався б таким кревним). Одного недільного вечора якесь підозріле настирливе дряпання відвернуло увагу судді від барвистих метафор і пишного стилю. «Годі тобі!» – наказав він Енн Тейлор, своїй розжирілій, незугарній собаці. Згодом він усвідомив, що в кабінеті нікого немає; дряпання линуло з задньої частини будинку. Суддя Тейлор затупав до чорного ходу, щоб випустити Енн надвір, і побачив, що двері розчинені навстіж. Біля рогу будинку його увагу привернула якась тінь, але краще роздивитися свого відвідувача йому не вдалося. Коли місіс Тейлор повернулася з церкви, вона знайшла чоловіка у кріслі, заглибленого у читання Боба Тейлора, але на колінах він тримав дробовика.

Третя пригода сталася з Гелен Робінсон, удовою Тома. Якщо містера Юела забули так само, як і Тома Робінсона, то Тома Робінсона забули, як і Примару Редлі. Проте колишній хазяїн Тома містер Лінк Діз не забув його. Містер Лінк Діз узяв Гелен до себе на роботу. Насправді вона не була йому потрібна, але він казав, що на душі у нього дуже тяжко через те, як усе повернулося. Не знаю, хто доглядав дітей Гелен, коли вона йшла з дому. Келпурнія казала, що Гелен було нелегко, бо їй доводилося проходити зайву милю, аби не йти повз халупу Юелів, які, за словами Гелен, жбурляли в неї усяким непотребом, коли вона уперше спробувала піти громадською дорогою. Містер Лінк Діз нарешті помітив, що Гелен щоранку приходить на роботу не з того боку, і витяг у неї зізнання. «Облиште їх, містере Діз, прошу вас, сер»,– молила Гелен. «Дідька лисого!» – відтяв містер Лінк Діз. Він звелів їй зайти до нього в крамницю, перш ніж вона піде додому. Вона послухалася, і містер Лінк замкнув крамницю, нап’яв на голову капелюха і провів Гелен додому. Вони йшли короткою дорогою, повз Юелів. Повертаючись назад, містер Лінк зупинився біля їхньої чудернацької хвіртки.