Текст книги "Вбити пересмішника"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

– Чому ж вас не почули ваші брати й сестри? Де вони були? На звалищі?

Жодної відповіді.

– Чому ваші крики не спонукали їх прибігти додому? Звалище ближче, ніж ліс, правда?

Жодної відповіді.

– Може, ви закричали лише тоді, коли побачили у вікні свого батька? А до того ви не кричали, правда?

Жодної відповіді.

– Ви закричали, побачивши батька, а не Тома Робінсона? Так чи ні?

Жодної відповіді.

– Хто вас побив? Том Робінсон чи батько?

Жодної відповіді.

– Що побачив у вікні ваш батько? Злочинне зґвалтування чи, навпаки, відмову його вчинити? Чому ви не говорите правди, дитино, це ж ваш батько вас відлупцював?

Коли Атикус відвернувся від Меєли, він мав такий вигляд, ніби у нього розболівся живіт, але на обличчі Меєли застиг вираз жаху і люті водночас. Атикус утомлено сів на місце і почав протирати носовичком скельця окулярів.

Зненацька Меєла знайшла язик в роті.

– Я маю дещо сказати,– оголосила вона.

Атикус підвів голову.

– Ви хочете розповісти нам, що сталося?

Але у його заохоченні вона не почула співчуття.

– Я зараз щось скажу і повторювати не буду. Отой чорномазий узяв мене силоміць, і якщо ви, такі благородні й чесні джентльмени, його не покараєте, значить, ви всі смердючі боягузи, смердючі боягузи, всі до одного. І ваші шляхетні манери нічого не варті, всі ці «мем» і «міс Меєла», все це полова, містере Фінч...

І тут вона розридалася по-справжньому. Плечі її трусилися від злих схлипувань. Вона дотримала свого слова. Більше вона не відповіла на жодне питання, навіть коли містер Гілмер спробував повернути її до справи. Гадаю, якби вона не була така убога й неотесана, суддя Тейлор притяг би її до відповідальності за образу всіх присутніх у залі суду. Чимось Атикус сильно дошкулив їй, щоправда, я не розуміла, чим саме, але йому самому це не принесло жодного задоволення. Він сидів понурившись, а мені ще не траплялося бачити такої ненависті, з якою Меєла зиркнула на нього, коли з місця для свідків проходила повз його стіл.

Містер Гілмер сказав судді, що сторона звинувачення закінчила зі своїми свідками, і суддя зауважив, що саме час зробити перерву. На десять хвилин.

Атикус із містером Гілмером підійшли до суддівського столу і почали радитися пошепки, а потім вийшли з залу суду крізь ті двері, що ззаду за місцем для свідків, і це стало сигналом для всіх нас трохи розім’ятися. Я усвідомила, що сиділа на самому краєчку довгої лави й у мене заклякли ноги. Джемі підвівся і позіхнув, Ділл так само, а превелебний Сайкс протер собі обличчя капелюхом. «Дуже тут спекотно»,– сказав він.

Містер Бракстон Андервуд, який просидів усе засідання на місці, зарезервованому для преси, і всмоктував, як губка, всі свідчення, тепер звів утомлені очі на галерею для негрів, і ми зустрілися поглядами. Чмихнувши, він відвернувся.

– Джемі,– сказала я,– містер Андервуд нас помітив.

– Байдуже. Атикусу він не розповість, просто надрукує про це у колонці світських новин своєї газети.

І Джемі продовжив щось пояснювати Діллові – мабуть, якісь тонкощі судового процесу, але я не знала, які саме. З жодного питання Атикус із містером Гілмером не вели нескінченних дебатів; здавалося, що містер Гілмер мало не проти волі висуває звинувачення; свідки поводилися сумирно, як віслюки, протестів майже не виникало. Та колись Атикус сказав: коли прокурор або захисник починають аж надто вільно тлумачити свідчення на засіданнях, які веде суддя Тейлор, то вони отримують від нього сувору догану. Він добре розтлумачив мені, що хоча суддя Тейлор може видаватися млявим і напівсонним, повз його увагу не проскочить найменша дрібниця, а це вирішальне для справи. Атикус казав, що він – чудовий суддя.

Невдовзі суддя Тейлор повернувся й усівся у своє поворотне крісло. Витягнув із жилетної кишені сигару і заходився замислено її роздивлятися. Я тицьнула Ділла ліктем у бік. Після довгого розгляду суддя безжалісно відкусив кінчик сигари.

– Ми іноді приходимо, тільки щоб за ним поспостерігати,– пояснила я Діллу.– Тепер він жуватиме її все пообіддя. От побачиш.

Не знаючи, що за ним стежать, суддя спритно просунув відкушений шматок між губи і зі звуком «плюх!» виплюнув його просто у плювальницю, дуже влучно, й аж сюди було чути, як той чвохнувся.

– Уявляю, як він у школі прицільно жуйкою плювався,– пробурмотів Ділл.

Зазвичай під час перерви всі виходили з зали, але сьогодні люди не рухалися з місця. Навіть Нероби, яким не вдалося присоромити молодших чоловіків, аби ті поступилися їм місцем, і далі підпирали стінку. Гадаю, містер Гек Тейт звелів пускати у громадський туалет тільки офіційних учасників судового процесу.

Повернулися Атикус і містер Гілмер, і суддя Тейлор подивився на годинник.

– Майже четверта,– сказав він, і це було дивно: адже протягом засідання куранти на башті суду мали би пробити принаймні двічі, але я не чула ні дзвону, ні вібрацій.

– Спробуємо завершити сьогодні? – спитав суддя Тейлор.– Як гадаєте, Атикусе?

– Думаю, можна,– відповів Атикус.

– Скільки у вас свідків?

– Один.

– Що ж, викликайте його.

8

Томас Робінсон вийшов наперед, ухопив пальцями свою ліву руку і підняв її. Тоді поклав свою немічну, немов гумову, руку на Біблію, щоб вона торкнулася її чорної оправи. Коли він підніс праву руку, безпомічна ліва сповзла з Біблії і вдарилася об стіл секретаря. Він спробував ще раз, але суддя Тейлор прогуркотів:

– Облиш, Томе, все гаразд.

Том склав присягу і сів на місце для свідків. Атикус почав швидко його допитувати, і Том розповів, що йому двадцять п’ять років; що він одружений і має трійко дітей; що він притягувався до суду раніше: відсидів тридцять днів за порушення громадського порядку.

– І що це за порушення,– спитав Атикус,– у чому воно полягало?

– Побився з одним чоловіком, він поліз на мене з ножем.

– І поранив вас?

– Так, сер, трохи, не дуже сильно. Бачте, я...– і він ворухнув лівим плечем.

– Зрозуміло,– сказав Атикус.– І вас обох засудили?

– Так, сер, але відсидіти довелося тільки мені, бо я не міг сплатити штраф. А той хлопець сплатив.

Ділл перехилився через мене і спитав у Джемі, що це Атикус робить. Джемі відповів, що Атикус хоче продемонструвати присяжним, що Томові нема чого приховувати.

– Ви були знайомі з Меєлою Вайолет Юел? – спитав Атикус.

– Так, сер, мені доводилося щодня проходити повз їхню хату на плантацію та з плантації.

– Чия це плантація?

– Містера Лінка Діза.

– Ви в листопаді збирали бавовну?

– Ні, сер, восени і взимку я працюю в нього на подвір’ї. Я працюю у нього цілорічно, він має горіхові дерева і багато всього.

– Ви кажете, що проминали двір Юелів дорогою на роботу та з роботи. А інший шлях існує?

– Ні, сер, принаймні мені про нього не відомо.

– Томе, вона колись із вами розмовляла?

– Авжеж, сер, звісно, я знімав капелюха, проходячи повз них, і одного разу вона попросила мене зайти у двір і порубати для неї шафонеру.

– Коли це вона попросила вас порубати цю... шафонеру?

– Містере Фінч, було це минулої весни. Пам’ятаю, саме був час сапати бавовну, і при мені була мотика. Я сказав, що маю лише мотику, а вона каже: нічо’, у мене є сокира. Вона дала мені сокиру, і я порубав ту шафонеру. Вона каже: «Гадаю, треба дати тобі мідяк абощо?» – а я кажу: «Ні, мем, я за просто так». І пішов собі додому. Містере Фінч, це було минулої весни, понад рік тому.

– Ви ще колись заходили до їхнього двору?

– Так, сер.

– Коли?

– Та багато разів.

Суддя Тейлор машинально потягся по свій молоток, але опустив руку. Гомін у залі припинився без його втручання.

– За яких обставин?

– Перепрошую, сер?

– Для чого ви заходили до їхнього двору багато разів?

Чоло Тома Робінсона розгладилося.

– Вона мене кликала, сер. Щоразу як я проходив, у неї знаходилася для мене якась робота: то щось порубати, то щось спалити, то води наносити. Щодня вона поливала оті свої червоні квіти...

– А вам платили за ці послуги?

– Ні, сер, тільки того першого разу вона запропонувала мідяка. Я радий був допомогти, містер Юел там, схоже, нічого не робить, і інші діти також, а я знав, що зайвих мідяків у неї немає.

– А де були інші діти?

– Завжди крутилися десь поблизу. Дивилися, як я працюю: хто поруч стоїть, хто у вікно визирає.

– А міс Меєла розмовляла з вами?

– Так, сер, розмовляла.

Коли Том Робінсон давав свої свідчення, я зрозуміла, що Меєла Юел, мабуть, найсамотніша людина на світі. Самотніша навіть за Примару Редлі, який не виходив з хати двадцять п’ять років. Коли Атикус спитав у неї, чи має вона друзів, вона, здається, просто не зрозуміла, про що це він, а потім вирішила, що він з неї глузує. Вона була така сама нещаслива, як оті діти-мулати: білі не хотіли з нею знатися, бо вона живе серед свиней; чорні не хотіли з нею знатися, бо вона біла. Вона не могла жити, як містер Дольфус Реймонд, який віддавав перевагу товариству негрів, тому ще в неї не було земельних володінь понад річкою і вона не походила зі шляхетної старої родини. Ніхто не говорив про Юелів – «Просто у них так заведено». Мейком дарує їм різдвяні кошики, виділяє грошову допомогу – але знати їх не хоче. Том Робінсон був єдиною людиною, яка до Меєли поставилася по-доброму. І все ж таки вона сказала, що він узяв її силоміць, а коли давала свідчення, то дивилася на нього зверхньо, як на бруд у себе під ногами.

– Чи траплялося вам коли-небудь,– перервав мої роздуми голос Атикуса,– заходити на подвір’я Юелів – переступати межі їхньої власності – без чітко висловленого запрошення когось із них?

– Ні, сер, містере Фінч. Ніколи в житті. Я б не наважився, сер.

Атикус іноді казав, що єдиний спосіб дізнатися, бреше свідок чи говорить правду, це не стільки дивитися на нього, скільки слухати: я провела цей дослід – Том заперечив тричі на одному подиху, але спокійно, без натяку на скиглення в голосі, і я відчула, що вірю йому, хоча він і сказав забагато. Було очевидно, що він – порядний негр, а порядний негр ніколи не зайде в чужий двір із власної волі.

– Томе, що сталося з вами увечері двадцять першого листопада минулого року?

У залі під нами всі присутні, як один, затамували подих і гойднулися вперед. У нас за спинами те саме зробили всі негри.

Шкіра у Тома була оксамитово-чорна, не блискуча, а м’яко-чорна. Білки його очей сяяли на обличчі, а коли він говорив, спалахували білі-білі зуби. Якби він не був калікою, його можна було б назвати красенем.

– Містере Фінч,– сказав він,– я ішов собі додому того вечора, як завжди, а коли проходив повз оселю Юелів, на ґанку стояла міс Меєла, як вона вам сама і розповіла. Там було якось дуже все тихо, я навіть не зрозумів чому. Я іду і думаю, чого воно так, а тут вона мені й каже: ходи-но сюди і допоможи мені трохи. Ну, я зайшов у двір і дивлюся, чи не дров треба нарубати, але нічого такого не було, а вона й каже: «Ні, маю для тебе роботу в хаті. Старі двері злетіли з завіс, ось-ось впадуть». Я спитав: у вас є викрутка, міс Меєло? Вона каже: звісно, що є. Ну, я й піднявся сходами, а вона мені махає рукою, мовляв, заходь, то я й зайшов у кімнату і подивився на двері. Кажу: міс Меєло, з дверима начебто все гаразд. Похитав їх туди-сюди – всі завіси добре тримаються. І тут вона раптом бере й зачиняє двері. Містере Фінч, я все дивувався, чого так тихо, і тут утямив, що нікого з дітей немає, нікого, і питаю: міс Меєло, а де ж дітки?

Оксамитово-чорна шкіра Тома заблищала, і він протер рукою обличчя.

– Я кажу: а дітки де? – провадив він.– А вона каже – і якось так сміється,– каже: вони всі пішли до середмістя по морозиво. Каже: «Я мало не рік гроші відкладала й зібрала сім мідяків, але таки відклала. Всі вони пішли до середмістя».

Збентеження Тома походило не від того, що він спітнів.

– І що ж ви відповіли на це, Томе? – запитав Атикус.

– Щось таке, мовляв, як це ви добре придумали, міс Меєло, їх побалувати. А вона каже: «Ти так думаєш?» Гадаю, вона не зрозуміла, що я мав на увазі,– а я мав на увазі, що вона зібрала ті гроші, щоб їх порадувати.

– Я розумію вас, Томе. Продовжуйте,– сказав Атикус.

– Ну, кажу, я краще піду, бо нічим не можу їй допомогти, а вона каже: ще й як можеш, а я питаю: що треба зробити, а вона каже: стань на отой стілець і дістань коробку з шафонери.

– Не з тієї шафонери, яку ви порубали? – спитав Атикус.

Свідок усміхнувся.

– Ні, сер, з іншої. Дуже висока вона, аж до стелі. Ну я й зробив, що вона наказала, а коли я за тією коробкою потягся, то незчувся, як вона мене охопила за ноги, охопила мене за ноги, містере Фінч. Налякала вона мене страшенно, я зістрибнув зі стільця, і він перекинувся,– а решта меблів у кімнаті була на своїх місцях, містере Фінч, коли я вибігав. Господом Богом клянуся.

– І що сталося, коли ви перекинули стілець?

Том Робінсон як занімів. Він поглянув на Атикуса, потім на присяжних, потім на містера Андервуда, який сидів на протилежному боці зали.

– Томе, ви присягалися говорити всю правду. Розповідайте, будь ласка.

Том нервово обтер рукою рот.

– Що ж сталося після цього?

– Відповідай на запитання,– наказав суддя Тейлор. Одну третину своєї сигари він вже зжував.

– Містере Фінч, я зіскочив зі стільця й обернувся, а вона, той, на мене накинулася.

– Накинулася? Зі злості?

– Ні, сер, вона... вона мене обняла. Охопила руками за поперек.

Цього разу молоток судді Тейлора грюкнув об стіл як слід, і при цьому в залі суду увімкнули освітлення. Ще не стемніло, але пообіднє сонце вже не світило у вікна. Суддя Тейлор швидко відновив лад.

– І що вона зробила потім?

Свідок з натугою ковтнув.

– Вона стала навшпиньки і поцілувала мене у щоку. Каже: я ніколи не цілувалася з дорослим чоловіком, дай хоч із чорномазим поцілуюся. А те, що тато з нею робить, каже, не рахується. Вона мені каже: «Поцілуй і ти мене, чорний». Я кажу: пустіть мене, міс Меєло, і спробував утекти, а вона притулилася спиною до дверей і не пускає, тож мені довелося її відштовхнути. Я їй не хотів завдати шкоди, містере Фінч, просто казав: пропустіть, а саме тоді містер Юел як загорлає за вікном.

– І що він кричав?

Том Робінсон знову ковтнув і округлив очі.

– Таке, що не годиться повторювати,– не годиться таке чути усім людям, а тим паче діткам...

– Що він сказав, Томе? Ви повинні розповісти присяжним, що він сказав.

Том Робінсон міцно заплющив очі.

– Він кричав: «Ти, мерзенна шльондро! Я тобі всі кишки випущу».

– І що сталося далі?

– Містере Фінч, я побіг так швидко, що не знаю, що було далі.

– Томе, ви зґвалтували Меєлу Юел?

– Ні, сер.

– Ви завдали їй якоїсь шкоди?

– Ні, сер.

– Ви опиралися її залицянням?

– Містере Фінч, я намагався. Я намагався, але не силою. Я не хотів їй зашкодити, не хотів відштовхувати абощо.

Тут мені спало на думку, що у Тома манери такі само гарні, як і в Атикуса,– по-своєму. Тільки згодом, коли батько все пояснив мені, зрозуміла я всю скрутність становища Тома: якби він насмілився ударити білу жінку – за будь-яких обставин, жити б йому після цього недовго, отже, він міг тільки втекти – а це певна ознака провини.

– Томе, повернімося до містера Юела,– сказав Атикус.– Він вам що-небудь казав?

– Нічого, сер. Може й казав, але мене там не було...

– Досить,– різко обірвав Атикус.– А те, що ви чули, кому він кричав?

– Містере Фінч, він звертався до міс Меєли і дивився на неї.

– І тоді ви побігли?

– Авжеж, сер, побіг.

– Чому ви побігли?

– Я перелякався, сер.

– Чого ви перелякалися?

– Містере Фінч, якби ви були негром, як-от я, ви б також перелякалися.

Атикус сів. До місця для свідків попрямував містер Гілмер, але не встиг він туди дійти, як у залі підхопився містер Лінк Діз і проголосив:

– Я хочу, щоб усі ви тут зараз дещо почули. Цей хлопець працював у мене вісім років, і за весь цей час я не мав з ним ані крихти проблем. Ані крихти.

– Негайно замовкніть, сер! – загримів суддя Тейлор, від його дрімоти й тіні не залишилося. Він аж розчервонівся. Дивовижно, що жування сигари ніяк не впливало на чіткість його вимови.– Лінку Діз! – крикнув він,– якщо ви маєте щось сказати, кажіть це під присягою й у належний час, а доти – геть із зали, чуєте мене? Негайно геть звідси, чуєте? Хай мене чорти вхоплять, якщо я ще раз цього суб’єкта почую!

Суддя Тейлор вп’явся злим поглядом в Атикуса, ніби викликаючи його на протест, але Атикус нахилив голову і стиха посміювався. Я пригадала, як він розповідав, що суддя Тейлор подеколи перегинає палицю у своїх гострих випадах під час засідань, але адвокати майже ніколи не звертають на це уваги. Я поглянула на Джемі, а Джемі похитав головою.

– Це не те саме, якби хтось із присяжних підскочив і заговорив,– пояснив він.– Гадаю, тоді було б і не таке. Містер Лінк просто порушив порядок, от і все.

Суддя Тейлор наказав секретареві вилучити все, що той встиг записати після слів «Містере Фінч, якби ви були негром, як-от я, ви б також злякалися», і попросив присяжних не враховувати це переривання. Він з підозрою дивився на центральний прохід і чекав, гадаю, поки містер Лінк Діз зникне з очей. А тоді виголосив:

– Починайте, містере Гілмер.

– Ти колись відсидів тридцять днів за порушення громадського порядку, Робінсоне? – спитав містер Гілмер.

– Так, сер.

– Який вигляд мав той негр, коли ти з ним поквитався?

– Це він мене побив, містере Гілмер.

– Так, але ж засудили тебе, хіба ні?

Атикус підвів голову:

– То було дрібне порушення, і це зазначено у справі, ваша честь.

Мені здалося, що голос у нього втомлений.

– Проте нехай свідок відповідає,– суддя Тейлор теж видавався втомленим.

– Так, сер, мені присудили тридцять днів.

Я знала, що містер Гілмер щиро запевнятиме присяжних, що як чоловіка притягали до суду за порушення громадського порядку, то він з легкістю може замислити і зґвалтування Меєли Юел, з цієї причини він і розпитував Тома. Такі міркування завжди стають у пригоді.

– Робінсоне, ти вправно рубаєш шафонери і розпалюєш багаття однією рукою, я правильно розумію?

– Так, сер, гадаю, що так.

– У тебе вистачить сил придушити жінку і жбурнути її на підлогу?

– Я ніколи такого не чинив, сер.

– Але сили у тебе стане?

– Гадаю, що так.

– Ти давно вже поклав на неї око, правильно, хлопче?

– Ні, сер, я на неї ніколи не дивився.

– Тоді ти страшенно чемний, якщо рубав для неї дрова і тягав воду, так, хлопче?

– Я просто намагався їй трохи допомогти, сер.

– Це було надзвичайно люб’язно з твого боку, адже ти мав і власні справи удома після роботи, хіба ні?

– Так, сер.

– Чому ж ти не займався ними, а допомагав міс Юел?

– Я робив і те, і те.

– Схоже, ти був дуже зайнятий. Навіщо тоді?

– Навіщо – що саме, сер?

– Навіщо ти так прагнув прислужитися цій жінці?

Том Робінсон завагався, шукаючи відповідь.

– Здавалося, що їй більше ніхто не допомагав, я ж уже казав...

– А як же містер Юел і семеро дітей, хлопче?

– Бачте, я кажу, що вони ніколи їй не допомагали, жоден з них...

– І ти там усе рубав тощо просто від доброго серця, хлопче?

– Намагався їй допомагати, я ж казав.

Містер Гілмер похмуро подивився на присяжних.

– Ти просто страшенно добросердечний хлопець, як на те пішло,– робив усе те, не отримуючи й мідяка?

– Так, сер. Я її дуже жалів, вона там сама на силі знемагалася...

– Ти її жалів? Ти її жалів? – здавалося, що містер Гілмер зараз підскочить до стелі.

Свідок збагнув свою помилку і збентежено заворушився на стільці. Але найгірше вже трапилося. У залі під нами нікому не сподобалася відповідь Тома Робінсона. Містер Гілмер затягнув паузу, щоб відповідь дійшла до кожного.

– Й от ти проходив повз їхню оселю, як завжди, двадцять першого листопада минулого року,– сказав він,– і вона попросила тебе зайти і порубати шафонеру?

– Ні, сер.

– Ти заперечуєш, що проходив повз їхню оселю?

– Ні, сер, вона сказала, що має для мене роботу в хаті...

– Вона говорить, що попросила порубати шафонеру, це правда?

– Ні, сер, неправда.

– Тобто ти кажеш, що вона бреше, хлопче?

Атикус підхопився на ноги, але Том Робінсон не потребував його допомоги.

– Я не кажу, що вона бреше, містере Гілмер. Я кажу, що вона помиляється.

– Хіба містер Юел не вигнав тебе зі свого дому, хлопче?

– Ні, сер, навряд чи.

– Що значить – навряд чи?

– Бо я там не залишався так довго, щоб він мене виганяв.

– Якщо ти такий святий та божий, чого ж ти втікав?

– Я казав, що злякався, сер.

– Якщо сумління в тебе чисте, чого ти боявся?

– Я вже казав: для негра небезпечно потрапити у таку... таку халепу.

– Але ж ти не потрапив у жодну халепу – ти ж засвідчуєш, що опирався міс Юел. Ти боявся, що вона завдасть тобі шкоди, ти утік, отакенний лось?

– Ні, сер, я боявся потрапити під суд, як-от воно і сталося.

– Боявся арешту, боявся відповідати за те, що накоїв?

– Ні, сер, боявся відповідати за те, чого не коїв.

– Ти мені грубіяниш, хлопче?

– Ні, сер, ні в якому разі.

Більше я нічого не почула з перехресного допиту містера Гілмера, тому що Джемі звелів мені вивести Ділла. Ділл зненацька розплакався і не міг зупинитися; спершу він плакав тихо, потім його ридання почули кілька людей на балконі. Джемі сказав, якщо я його не виведу, він мене примусить, та й превелебний Сайкс додав, що мені краще піти, от я й пішла. Ділл цілий день почувався нормально, нічого йому не вадило, але я гадала, що він ще не зовсім оговтався від своєї втечі.

– Тобі зле? – спитала я, коли ми зійшли зі сходів.

Ділл намагався заспокоїтися, коли ми йшли до південного виходу. На верхній сходинці самотньо сидів містер Лінк Діз.

– Щось трапилося, Скауте? – спитав він, коли ми проминали його.

– Ні, сер,– відповіла я через плече.– Просто Діллу стало зле.

– Ходім посидимо отам, під деревами,– запропонувала я.– Мабуть, це в тебе через спеку.

Ми обрали собі найтовстіший дуб і вмостилися під ним.

– Мені вже несила була його терпіти,– сказав Ділл.

– Кого, Тома?

– Та ні, того огидного містера Гілмера, як він з нього знущався, з такою ненавистю...

– Ділле, просто робота в нього така. Бо якби не було прокурорів – тоді не було б і адвокатів.

Ділл терпляче зітхнув.

– Я все це знаю, Скауте. Просто від того, як він говорив, мене знудило, буквально знудило.

– Від нього вимагаються такі дії, він був жорстким...

– Але ж він поводився інакше, коли...

– Так то ж були його власні свідки.

– Але ж містер Фінч не поводився так із Меєлою і старим Юелом, коли вів перехресний допит. Як він всякчас називав Тома «хлопче», всякчас із нього насміхався і позирав на присяжних, коли той відповідав...

– Але ж, Ділле, він усього лише негр.

– А хоч би й негр. Просто це несправедливо, так не можна робити, не можна. Коли хтось починає отак говорити – мене просто нудить.

– У містера Гілмера така манера, Ділле, він завжди такий. Ти ще не бачив, як він може чавити людину. А сьогодні, сьогодні він нібито не дуже й старався, так мені здалося. Вони майже всі такі, правники тобто.

– Містер Фінч не такий.

– Він – виняток, Ділле, він...

Я спробувала пригадати доречну фразу міс Моді Аткінсон. І пригадала:

– Він такий самий у залі суду, як і на міській вулиці.

– Я не це маю на увазі,– відповів Ділл.

– Я розумію, що ти маєш на увазі, хлопчику,– почувся голос у нас за спинами. Нам здалося, що голос цей іде з самого стовбура, проте належав він містеру Долфусу Реймонду. Він визирнув з-за дерева.– Ти не тонкосльозий, просто тебе від цього нудить, правильно я кажу?

9

– Іди сюди, синку. Я тебе чимось пригощу, щоб не нудило.

Оскільки містер Долфус Реймонд був людиною лихою, я прийняла його запрошення неохоче, але посунула слідом за Діллом. Чомусь мені здавалося, що Атикус не був би в захваті від наших стосунків з містером Реймондом, а тітка Александра і поготів.

– Тримай,– сказав він, простягаючи Діллові свій паперовий пакет із соломинками.– Випий, і тобі полегшає.

Ділл потяг рідину через соломинки, усміхнувся і заходився смоктати далі.

Містер Реймонд захихотів, очевидно радіючи, що занапащає дитину.

– Ділле, вважай, що ти робиш? – застерегла я.

Ділл відірвався від соломинок і розплився в усмішці.

– Скауте, це усього лише кока-кола.

Містер Реймонд сів, спираючись спиною на стовбур дуба. Досі він лежав на траві.

– Ви, малеча, не викажете мене, правда? Моїй репутації кінець, якщо викажете.

– Значить, те, що ви п’єте з цього пакета,– кока-кола? Просто собі кока-кола?

– Так, мем,– кивнув містер Реймонд. Від нього приємно пахло: шкірою, кіньми, бавовняним насінням. Він єдиний з усіх, кого я знала, носив англійські чоботи для верхової їзди.– Тільки це я і п’ю, майже весь час.

– Тоді ви просто удаєте, що ви напівп’я... Пробачте, сер,– схаменулася я.– Я не хотіла вас...

Містер Реймонд засміявся, зовсім не ображений. І я наважилася вимовити делікатне питання:

– А чому вам подобається робити те, що ви робите?

– Чому? Тобто, чому я прикидаюся? Все дуже просто,– відповів він.– Декому не до шмиги те, як я живу. Я міг би сказати: пішли вони під три чорти. Мені байдуже, що їм там не подобається. Я повторюю, мені начхати, що їм не подобається, це правда, і все ж я не кажу їм: пішли під три чорти, розумієте?

– Ні, сер,– хором сказали ми з Діллом.

– Я, бачте, намагаюся дати їм привід. Людям легше, коли вони можуть зачепитися за якесь пояснення. Коли я приїжджаю до міста, що буває нечасто, і якщо я хитаюся і п’ю зі свого пакета, люди кажуть: Долфус Реймонд під владою віскі, ось чому він не може змінити своє життя. Це йому не до снаги, тому він і живе так, як живе.

– Але ж це нечесно, містере Реймонд, видаватися гіршим, ніж ви є насправді.

– Нечесно, але людям від цього значно легше. Скажу по секрету, міс Фінч, я зовсім не п’яниця, але вони просто неспроможні, зовсім неспроможні зрозуміти, що я живу так, як живу, бо саме так мені хочеться жити.

У мене було відчуття, що мені не слід сидіти тут і слухати цього грішника, у якого діти-мулати і якому байдуже, хто про це знає, але він захоплював. Я ще не зустрічала людини, яка навмисно паплюжить себе. Але чому він довірив нам свою найважливішу таємницю? Я спитала у нього чому.

– Тому що ви діти і можете це зрозуміти,– пояснив він.– А ще тому, що я чув, як оцей...– він кивнув у бік Ділла,– він поки що слухається своїх інстинктів, життя його ще не навчило черствості. От коли він подорослішає, то вже не плакатиме, і нудоти в нього не буде. Можливо, він відчуватиме: щось не так, але вже не плакатиме, як постаршає на кілька років.

– Через що плакати, містере Реймонд? – у Ділла заговорила його чоловіча природа.

– Плакати через те суцільне пекло, яке люди влаштовують іншим людям – іноді геть бездумно. Плакати через те пекло, яке білі влаштовують чорним, ані разу не замислившись, що чорні так само люди.

– Атикус каже, що обдурити негра вдесятеро гірше, ніж обдурити білого,– промимрила я.– Каже, що це гірше за все.

– Ну, я так не думаю,– відізвався містер Реймонд.– Міс Джін-Луїзо, ви ще не знаєте, що ваш тато – непересічна людина: щоб це усвідомити, потрібні роки, а ви ще мало знаєте життя. Ви навіть цього міста не знаєте, а для цього варто лише увійти до зали суду.

Тут я згадала, що ми проґавили майже весь перехресний допит містера Гілмера. Я поглянула на сонце, яке швидко котилося за дахи крамниць на заході площі. Між двох вогнів я не знала, котрий обрати – містера Реймонда чи П’яту сесію окружного суду.

– Ходімо, Ділле,– сказала я.– Тобі вже ліпше?

– Так. Радий був з вами познайомитися, містере Реймонд, і дякую за напій, він мені дуже допоміг.

Ми рвонули до суду, злетіли сходами нагору і протиснулися до поруччя балкона. Превелебний Сайкс зберіг наші місця.

У залі суду було тихо, і я знову здивувалася, що не чути немовлят. Сигара судді Тейлора перетворилася на коричневу цятку між губ; містер Гілмер писав у одному з жовтих нотатників у себе на столі, намагаючись випередити судового протоколіста, рука якого так і літала.

– Дідько,– пробурчала я,– ми все проґавили.

Атикус уже дійшов до середини свого звернення до присяжних. Він вже витяг якісь папери зі свого портфеля, який стояв у нього біля стільця, тому що зараз вони лежали на столі. Том Робінсон гортав їх.

– ...за відсутності переконливих доказів, цього чоловіка звинуватили у злочині, що карається на смерть, і притягли до суду...

Я підштовхнула Джемі ліктем.

– Він давно виступає?

– Щойно закінчив з доказами,– прошепотів Джемі.– Ми обов’язково виграємо, Скауте. Просто інакше й бути не може. Він уже п’ять хвилин говорить. Розклав їм усе по поличках – як-от я б розклав для тебе. Навіть ти зрозуміла б.

– А містер Гілмер?..

– Цить. Нічого нового, все як завжди. А зараз замовкни.

Ми знову подивилися вниз. Атикус говорив спокійно, трохи відсторонено, ніби диктував листа. Він неквапно ходив перед присяжними, які видавалися уважними: вони стежили за кожним кроком Атикуса, підвівши голови, і, схоже, схвалювали його. Гадаю, це тому, що Атикус ніколи не підвищував голосу.

Атикус замовк, а потім зробив те, чого не робив ніколи. Він відчепив ланцюжок свого кишенькового годинника і поклав його на стіл зі словами:

– Якщо високий суд дозволить...

Суддя Тейлор кивнув, і тут Атикус зробив таке, чого нам не траплялося бачити ні до, ні після, ні на людях, ні вдома: він розстібнув жилет, розщепив верхній ґудзик сорочки, розпустив вузол краватки і зняв піджак. Він ніколи жодного ґудзика не розстібував, доки не лягав спати, і для нас із Джемі це було так, ніби він роздягся догола. Ми перезирнулися, налякані до смерті.

Атикус, заклавши руки в кишені, знову обернувся до присяжних. Мені було видно, як виблискує під світлом золота запонка на комірці та кінчики ручки й олівця.

– Джентльмени,– промовив він, і ми з Джемі знову перезирнулися: таким тоном він міг би сказати «Скауте». Голос його втратив усю сухість, усю відчуженість, і він розмовляв із присяжними, ніби то були його сусіди, яких він перестрів біля пошти.

– Джентльмени,– повторив він,– я говоритиму коротко, але я хотів би використати весь той час, що мені залишився, аби нагадати вам, що справа ця не складна, вона не потребує ретельного просіювання заплутаних фактів, проте вона потребує, щоб у вас не було і найменшого сумніву у провині відповідача. Почати з того, що така справа взагалі не мала б дійти до суду. В цій справі все ясно, як Божий день.

Звинувачення не надало ані найменших медичних доказів, які б доводили, що злочин, нібито скоєний Томом Робінсоном, узагалі мав місце. Натомість воно поклалося на свідчення двох осіб, чиї слова при перехресному допиті викликали дуже серйозні сумніви і були повністю спростовані відповідачем. Відповідач не винний, проте дехто, присутній зараз у цьому залі, несе відповідальність.

У моєму серці немає нічого, крім жалю, до головного свідка звинувачення, але жаль мій не настільки великий, щоб виправдати цю жінку за те, що вона намагалася перекласти власну провину на іншу людину, яка може заплатити за це своїм життям.

Я кажу – провину, джентльмени, оскільки її мотивом було почуття провини. Вона не скоїла злочину, вона лише порушила жорсткий і випробуваний часом кодекс нашого суспільства, кодекс настільки суворий, що того, хто його порушує, суспільство зацьковує як не гідного перебувати в ньому. Вона – жертва безжальних злиднів і невігластва, але я не маю до неї жалю: вона біла. Вона повною мірою усвідомлювала масштаб свого переступу, та оскільки жага її була сильніша за той кодекс, вона порушувала його й далі. Вона не зупинилася, і далі її реакція була такою, яка відома кожному з нас у той або інший момент життя. Вона зробила те, що робить кожна дитина,– спробувала позбутися доказів власної провини. Але у цьому випадку вона – зовсім не дитина, яка намагається сховати поцуплені ласощі: вона завдала удару своїй жертві, їй необхідно було позбутися цього чоловіка, необхідно було усунути його подалі від себе, просто позбавити життя. Отож, вона мусить знищити докази свого переступу.