Текст книги "Вбити пересмішника"

Автор книги: Харпер Ли

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

– Юеле! – гукнув він.– Чуєш мене, Юеле?

Вікна, у яких завжди стирчали дитячі голови, стояли порожні.

– Я знаю, що ви там геть усі полягали на підлогу! А тепер слухай мене, Бобе Юеле: якщо я бодай один звук почую від моєї дівчини Гелен, що вона не може ходити цією дорогою, ти у мене опинишся за ґратами ще до заходу сонця! – тут містер Лінк плюнув на землю і пішов додому.

Гелен пішла на роботу наступного дня громадською дорогою. Ніхто її не зачіпав, але пройшовши кроків десять поза Юелів будинок, вона озирнулася і побачила, що містер Юел іде за нею назирці. Вона пішла далі, а містер Юел тримався на невеликій відстані від неї, доки вона не дійшла до будинку містера Лінка Діза. Весь час, за словами Гелен, вона чула, як він брудно, хоча й неголосно, лаявся собі під ніс. Страшенно налякана, Гелен зателефонувала містеру Лінку до крамниці, яка була недалеко від дому. Коли містер Лінк вийшов з крамниці, він побачив, що містер Юел притулився до його паркана.

– Чого витріщився на мене, Лінку Дізе, ніби я якесь лайно? Я не чіпав твоєї...

– Насамперед, Юеле, відірви свій смердючий тулуб від мого паркана. Ти його торкаєшся, а я грошей не настачу на свіжу фарбу. По-друге, відчепися від моєї куховарки, або я тебе звинувачу в нападі...

– Я не торкався її, Лінку Діз, на біса мені потрібна якась чорномаза!

– Тобі й не треба її торкатися, досить і того, що ти її залякуєш, а якщо нападу не вистачить, щоб тебе запроторити за ґрати, я вдамся до закону про скривдження жінок, тож чухрай звідси, щоб очі мої тебе не бачили! І якщо ти гадаєш, що я жартую, спробуй зачепити ту дівчину ще хоч раз!

Містер Юел, вочевидь, уторопав, що він не жартує, бо Гелен більше не скаржилася.

– Не подобається це мені, Атикусе, зовсім не подобається,– так оцінила всі ці події тітка Александра.– Цей чоловік, здається, зачаїв довічну злобу на кожного, хто причетний до тієї справи. Я добре знаю цю мстиву породу, але не розумію, чого він казиться: адже справу в суді він виграв, хіба ні?

– Здається, я розумію,– відказав Атикус.– Мабуть, це тому, що в глибині душі він знає, що майже ніхто в цілому місті не повірив його з Меєлою вигадкам. Він уявляв, що станс героєм, а натомість отримав за всі свої зусилля тільки одне: добре, ми засудили того чорномазого, а ти собі повертайся на своє звалище. Він уже поквитався майже з усіма, отже, мусить вгомонитися. Він заспокоїться, не встигне і погода змінитися.

– А чого він намагався вдертися до будинку Джона Тейлора? Він, вочевидь, і гадки не мав, що Джон удома, в іншому разі б не наважився. В недільні вечори Джон вмикає світло тільки спереду на веранді та у своєму барлозі...

– Ти ж не знаєш напевне, чи то Боб Юел вдирався до Джона, не знаєш, хто то був,– сказав Атикус.– Але я маю певні міркування. Я довів, що він брехун, а от Джон виставив його дурнем. Увесь час, що Юел давав свідчення, я не наважувався глянути на Джона, бо боявся розсміятися. Джон дивився на нього так, ніби він – триноге курча або квадратне яйце. І не кажіть мені, що судді не намагаються вплинути на присяжних,– хихотнув Атикус.

Наприкінці жовтня наше життя увійшло у звичну колію: школа, ігри, домашні завдання. Джемі, схоже, забув те, що прагнув забути, а шкільні товариші милосердно дали нам забути про дивакуватість нашого батька. Сесил Джейкобс якось запитав, чи, бува, Атикус не радикал^[30]. Коли я переказала це Атикусу, він так розвеселився, що я аж образилася, проте він пояснив, що сміється не з мене. Він мовив:

– Скажи Сесилу, що я приблизно такий самий радикал, як Бавовняний Том Гефлін^[31].

Тітонька Александра процвітала. Міс Моді, напевне, закрила одним махом роти цілому місіонерському товариству, бо тітонька знову заправляла у своєму курнику. Її частування стали ще смачнішими. Я дізналася ще більше про суспільне життя мрунів, слухаючи оповіді місіс Меривезер: вони були майже позбавлені відчуття сім’ї, тому жили однією великою родиною. Дитина мала стільки батьків, скільки громада мала чоловіків, і стільки матерів, скільки там було жінок. Джей Ґраймз Еверет знесилювався, щоб змінити ситуацію, і відчайдушно потребував наших молитов.

Мейком знову став собою. Точнісінько таким, як минулого року і позаминулого, лише з двома невеличкими відмінностями. По-перше, люди познімали з вітрин і автомобілів наліпки «АНВ. МИ РОБИМО СВОЮ СПРАВУ». Я спитала в Атикуса чому, і він відповів, що «Акт національного відродження»^[32] загинув. Я спитала, хто його вбив; він відповів: дев’ятеро стариганів.

Друга відмінність не набула у Мейкомі порівняно з минулим роком загальнонаціонального масштабу. Досі Геловін – День усіх святах – відзначався цілком стихійно. Кожна дитина робила, що хотіла, за допомогою інших дітей, коли треба було щось переставити чи перенести – наприклад, запроторити легкий повіз на дах платної стайні. Проте батькам здалося, що минулого року ми зайшли задалеко, порушивши спокій міс Тутті та міс Фрутті.

Міс Тутті та міс Фрутті були старі дівиці, сестри, які мешкали у єдиному на весь Мейком будинку, що мав льох. Подейкували, що вони – республіканки, які перебралися до нас з Клентона у штаті Алабама у 1911 році. Їхні звички нас дивували, а навіщо їм знадобився льох, не знав ніхто, проте вони його собі облаштували, а потім усе життя тільки ганяли з нього цілі покоління місцевих дітлахів.

Міс Тутті та міс Фрутті (насправді їх звали Сара і Френсис Барбер) мало того що засвоїли звичаї янкі, були ще й глухі. Міс Тутті це заперечувала і жила у світі тиші, а міс Фрутті, яку все цікавило, завела собі слухову трубку таку велетенську, що Джемі твердив, ніби вона її викрутила зі старовинного грамофона.

Знаючи все це, з наближенням Геловіна декілька шалапутів дочекалися, поки сестри Барбер позасинають, прокралися до їхньої вітальні (ніхто, окрім Редлі, не замикав дверей на ніч), крадькома винесли звідки всі-всенькі меблі та сховали їх у льоху. Я повністю заперечую власну участь у цій витівці.

– Я чула їх! – таким криком збудили усіх сусідів сестри Барбер на світанку наступного дня.– Чула, як вони під’їхали на вантажівці просто до дверей! Тупали, як коні. Вони вже зараз у Новому Орлеані!

Міс Тутті була переконана, що меблі викрали комівояжери – торгівці хутром, які проїжджали нашим містом за два дні до події. «Вони такі смагляві,– розповідала вона,– мабуть, сирійці».

Викликали містера Гека Тейта. Він оглянув територію і припустив, що орудували місцеві. Міс Фрутті заявила, що усіх місцевих вона чудово знає по голосу, а з вітальні минулої ночі не долинало жодного місцевого голосу,– а ті гаркавили, як казна-хто. Вона наполягала, щоб зниклі меблі розшукували щонайменше з хортами, тож містеру Тейту довелося їхати аж за десять миль, щоб привезти спеціальних службових собак і пустити їх по сліду.

Містер Тейт відпустив їх зі шворки на порозі сестер Барбер, але вони тільки оббігли навколо будинку і почали вити біля входу до льоху. Коли містер Тейт зробив аж три спроби, він нарешті здогадався, в чому річ. До опівдня в усьому Мейкомі не зустріти було жодної босої дитини, і ніхто не зняв черевиків, аж доки собак не відіслали назад.

Ось чому мейкомські пані заявили, що цього року вони такого не допустять. В актовій залі старшої школи пройде велика вистава для дорослих, а для дітей улаштують різні конкурси: вкусити яблуко на мотузці, ухопити підвішені іриски, тягти віслюка за хвіст. А ще буде приз за найкращий костюм до Геловіна, виготовлений самим учасником карнавалу.

Ми з Джемі аж застогнали. Не те що ми хотіли щось там утяти, а просто з принципу. Джемі так і так уважав, що він уже переріс геловінські забави; казав, що не хотів би, аби його застукали у старшій школі за якоюсь витівкою. Ну і не треба, подумала я, мене відведе Атикус.

Проте я невдовзі дізналася, що мої послуги того вечора знадобляться на сцені. Місіс Грейс Меривезер написала оригінальний сценарій вистави під назвою «Округ Мейком: Ad Astra Per Aspera», і я маю там грати свинину. Їй здавалося, що буде просто чудово, якщо діти у відповідних костюмах продемонструють усю сільськогосподарську продукцію нашого округу: Сесил Джейкобс переодягнеться коровою, з Агнес Бун вийде пречудова квасолина, хтось із дітей буде арахісом – і так далі, скільки вистачить уяви у місіс Меривезер і дітей, щоб її втілювати.

Єдине, що ми мусили робити, як я змогла утямити на наших двох репетиціях, це вийти з лівого боку сцени, коли місіс Меривезер (не лише авторка, а й оповідачка) називатиме нас. Коли вона оголосить: «Свинина!» – буде мій вихід. Потім усі хором заспівають «Округ Мейком, округ Мейком, ми з тобою назавжди!», а там і грандіозний фінал – місіс Меривезер підніметься на сцену з прапором штату.

Мій костюм не складав великої проблеми. Місіс Креншо, місцева кравчиня, мала уяву не гіршу, ніж місіс Меривезер. Вона узяла дротяну сітку, з якої роблять загорожу для курчат, і зігнула її у формі копченого окосту. Цю конструкцію вона обтягнула коричневою тканиною і розфарбувала її під справжній окіст. Я присідала, і хтось натягував на мене через голову цю конструкцію. Вона сягала мені майже до колін. Місіс Креншо прорізала дві дірочки для очей. Вона дуже гарно все зробила. Джемі сказав, що я точнісінько як окіст на ніжках. Щоправда, були деякі незручності: у костюмі було важко дихати, і він мені тиснув: крім того, я б не мала змоги почухати носа, якби у ньому засвербіло, а надягнувши костюм, сама його зняти я не могла.

Коли прийшов Геловін, я вважала, що вся наша родина піде дивитися на мій виступ, але мене спіткало розчарування. Атикус дуже делікатно повідомив, що не витримає сьогодні вистави, бо неймовірно стомився. Він цілий тиждень провів у Монтгомері й тільки сьогодні надвечір повернувся додому. Він припустив, що Джемі не відмовиться мене супроводжувати, якщо я його попрошу.

Тітка Александра сказала, що збирається рано лягти спати, вона весь день прикрашала сцену і тепер зовсім знесилена... тут вона раптом обірвала себе на півслові. Стулила рот, потім розтулила, ніби хотіла щось додати, але слова не йшли.

– Що таке, тітонько? – спитала я.

– Нічого, нічого,– заспокоїла вона,– хтось, мабуть, ступив на мою могилу.

Вона відігнала від себе те, що штиркнуло її тривогою, і запропонувала мені влаштувати попередній показ для родини у вітальні. Джемі запхав мене у мій костюм, став у одвірку вітальні, проголосив «Свини-и-ина!» незгірше за саму місіс Меривезер – і тут наперед виступила я. Атикус і тітка Александра були у захваті.

Я повторила свій вихід у ролі для Келпурнії на кухні, й вона сказала, що я просто неперевершена. Я хотіла ще збігати показатися міс Моді, але Джемі зауважив, що вона, безперечно, і так буде на виставі.

Після цього мені вже було однаково, підуть вони чи ні. Джемі сказав, що відведе мене. І так розпочалася наша з ним найдовша в житті подорож.

17

Погода, як на останній день жовтня, стояла незвично тепла. Ми навіть курток не надягли. Здіймався вітер, і Джемі сказав, що може піти дощ, не встигнемо ми і додому повернутися. Місяця не було.

Вуличний ліхтар на розі кидав гострі тіні на Садибу Редлі. Я почула, як Джемі тихо засміявся.

– Закладаюся, сьогодні ввечері їх ніхто не потурбує,– сказав він. Джемі ніс мій костюм доволі незграбно, бо той був громіздкий. Я подумала, як це шляхетно з його боку.

– А все ж таки тут лячно, правда? – сказала я.– Примара, звісно, нікому шкоди не робить, але я дуже рада, що ти пішов зі мною.

– Ти же знаєш, Атикус ніколи не відпустив би тебе до школи саму.

– Не знаю тільки чому: це ж просто за рогом і через двір.

– Двір надто великий, маленьким дівчаткам не слід ним ходити пізнього вечора,– піддражнював Джемі.– Невже ти не боїшся привидів?

Ми засміялися. Ми подорослішали, і привиди, гарячка-палючка, заклинання, потаємні знаки зникли з нашого життя, як туман на сонці.

– Пам’ятаєш оті старі чари: «Янгол світлий, помагай, задушить мене не дай»?

– Припини, чуєш! – попросила я. Ми саме порівнялися з Садибою Редлі.

– Примари, напевне, немає вдома,– сказав Джемі.– Дослухайся.

Високо над нами, десь у темряві, самотній пересмішник представляв увесь свій репертуар, на щастя, і гадки не маючи, на чиєму дереві він сидить: то він цвірінькав, то стрекотав, то тьохкав, то щось жалісно теркотів.

Ми повернули за ріг, і я перечепилася за корінь, який стирчав із землі. Джемі спробував мені допомогти, проте тільки упустив мій костюм на землю. Утім, я втрималася на ногах, і ми продовжили свій шлях.

Ми звернули з дороги і вийшли на шкільне подвір’я. Там було темно, хоч в око стрель.

– А як ти знаєш, де ми, Джемі? – спитала я, коли ми зробили кілька кроків.

– Можу сказати, що ми зараз під великим дубом, бо земля тут холодніша. Пильнуйся, щоб знову не впасти.

Ми перейшли на дуже повільний крок, обережно ступаючи, щоб не стукнутися об дерево. Це був самотній і старезний дуб; двоє дітей не могли повністю охопити його руками. Він стояв далеко від учителів, їхніх нишпорок і цікавих сусідів: поблизу жили тільки Редлі, але вони не виявляли цікавості. Невеличка ділянка землі під його кроною була утрамбована численними бійками і забороненою грою в кості.

Вікна актової зали яскраво палали удалині, але вони нас тільки засліплювали.

– Не дивись уперед, Скауте,– порадив Джемі.– Дивися під ноги, тоді не впадеш.

– Шкода, що ти не захопив свого ліхтарика, Джемі.

– Не думав, що буде так темно. Коли ми виходили, було ясніше. Це, мабуть, через хмари. І не схоже, щоб вони розійшлися.

Хтось раптом стрибнув на нас.

– Боже поможи! – скрикнув Джемі.

Нам в обличчя вдарило світло, і ми побачили Сесила Джейкобса, що аж підстрибував від радості.

– Ага, попалися! – загорлав він.– Я так і знав, що ви підете цим шляхом!

– А сам ти тут що робиш, хлопче? Вже не боїшся Примари Редлі?

Сесил благополучно приїхав до школи на машині разом зі своїми батьками, не знайшов нас у залі й наважився зайти так далеко, бо знав, що ми неодмінно тут пройдемо. Щоправда, він думав, що з нами буде містер Фінч.

– Подумаєш, це просто за рогом,– сказав Джемі.– Хто боїться повернути за ріг?

Але йому довелося визнати, що Сесил придумав таки непогано. Він нас добряче налякав, і тепер міг хвалитися цим перед усією школою, мав повне право.

– Слухай,– сказала я,– ти ж сьогодні граєш корову? Де твій костюм?

– Залишив за сценою. Місіс Меривезер каже, що вистава почнеться ще не скоро. Можеш і свій там покласти, Скауте, а ми тим часом порозважаємося з усіма.

Перфектно придумано, схвалив Джемі. Він був також радий, що ми з Сесилом будемо разом. Тоді Джемі може приєднатися до своїх ровесників.

Коли ми прийшли до актової зали, там було все місто, окрім Атикуса й дам, знесилених після прикрашання приміщення, а ще звичних вигнанців і затвірників. Було враження, ніби тут зібрався мало не весь округ: зала аж лускалася від причепурених фермерів. У старшій школі був просторий вестибюль; люди юрмилися біля яток, що стояли уздовж стін.

– Ой, Джемі, я забула взяти гроші,– зітхнула я, побачивши ятки.

– Зате Атикус не забув,– заспокоїв мене Джемі.– Ось тобі тридцять центів, вистачить на шість розваг. Побачимося пізніше.

– Згода.

Я була рада, що маю тридцять центів і Сесила. Ми з ним пройшли через залу за сцену. Там я позбулася свого костюма і швидко чкурнула геть, бо місіс Меривезер стояла за трибуною перед першим рядом і гарячково вносила останні поправки до сценарію.

– Скільки у тебе грошей? – спитала я у Сесила. Сесил також мав тридцять центів, і це урівнювало наші шанси. Ми розтринькали наші перші п’ятаки у Камері жахів, яка нас ані крапельки не налякала; ми увійшли до затягнутого чорним сьомого класу, де за гіда правив тимчасовий упир, який наказував нам торкатися певних предметів – буцімто частин людського тіла.

– Ось очі,– сказали нам, коли ми намацали дві виноградинки без шкірок на блюдечку.

– Ось серце,– а на дотик воно було як сира печінка.

– Ось нутрощі,– і наші руки занурилися в миску з холодними спагеті.

Ми з Сесилом відвідали ще декілька атракціонів. Купили кожний по пакунку божественного домашнього печива дружини судді Тейлора. Я хотіла була витягти ротом яблуко з діжки, але Сесил заявив, що це негігієнічно. Його-бо мати сказала, що можна підхопити якусь заразу, коли всі лізуть головами в ту саму посудину.

– Та зараз у місті немає ніякої зарази,– заперечила я. Але Сесил твердив, що його мати наполягала: їсти за чужими людьми негігієнічно. Пізніше я спитала про це у тітки Александри, і вона відповідала, що особи з такими поглядами – звичайнісінькі вискочні.

Ми саме збиралися придбати собі ірисок, як прибули гінці від місіс Меривезер і покликали нас за сцену, час було готуватися. Зал заповнювався народом; духовий оркестр старшої школи округу Мейком зібрався спереду біля сцени; увімкнули вогні рампи, і червона оксамитова завіса ходором заходила від метушні поза нею.

За сценою ми з Сесилом опинилися у вузькому коридорі, повному людей: дорослі у саморобних трикутних капелюхах, у кашкетах-конфедератках, в уборах часів іспано-американської війни, у касках Першої світової війни. Дітвора в костюмах різноманітних дарів ланів скупчилася біля маленького віконця.

– Хтось зім’яв мій костюм! – у розпачі аж зойкнула я.

Місіс Меривезер примчала до мене на всіх парах, вирівняла дротяний каркас і запхнула у нього мене.

– Як ти там, Скауте? – спитав Сесил.– Твій голос лунає здалеку, ніби ти десь за горою.

– Та й ти не ближче,– відповіла я.

Оркестр заграв державний гімн, і ми почули, як публіка підвелася. Коли загуркотів великий барабан, місіс Меривезер, яка стояла на трибуні поруч з оркестром, проголосила:

– «Округ Мейком: Ad Astra Per Aspera».

Знову вдарив барабан.

– Це означає,– переклала місіс Меривезер для сільської публіки,– «З багнюки до зірок».– І додала, як на мене, без жодної потреби: – Вистава.

– Мабуть, вважає, що ніхто не утямив б, якби вона не сказала,– прошепотів Сесил, якого тут-таки зашикали.

– Усьому місту відомо,– видихнула я.

– Але понаїхало багато заміських,– зауважив Сесил.

– Ану тихше ви там! – наказав чоловічий голос, і ми замовкли.

Великий барабан відбивав кожне речення місіс Меривезер. Вона віщала замогильним голосом, що округ Мейком старіший за наш штат, що він входив до територій Міссісіпі й Алабами, що першою білою людиною, яка з’явилася в цих прадавніх лісах, був прадід у п’ятих судді у справах заповітів, про якого потім більше нічого не чули. За ним підійшла черга безстрашного полковника Мейкома, на честь якого назвали округ.

Ендрю Джексон призначив його на відповідальну посаду, але надмірна самовпевненість полковника Мейкома і його хибне орієнтування на місцевості згубили усіх, хто бився пліч-о-пліч з ним проти індіанців племені струмка. Полковник Мейком непохитно ніс у ці краї ідеї демократії, але перша його кампанія виявилася й останньою. Йому було наказано – через відданого індіанського перебіжчика – рухатися на південь. Оглянувши дерево, щоб лишайник на ньому підказав, де саме буде південь, і не дослухавшись до своїх підлеглих, які ризикнули його виправити, полковник Мейком цілеспрямовано вирушив у похід громити ворога і завів своє військо так далеко на північ у первісні ліси, що їх ледь-ледь врятували від вірної загибелі переселенці, які рухалися вглиб країни.

Місіс Меривезер півгодини описувала звитяги полковника Мейкома. Я з’ясувала, що, зігнувши ноги в колінах, можу втиснути їх під каркас костюма і більш-менш присісти. Я сиділа, слухала бубоніння місіс Меривезер і бухкання барабана й невдовзі міцно заснула.

Потім мені розповідали, що місіс Меривезер, яка вклала всю душу в свій грандіозний фінал, проспівала «Свини-и-на!» з упевненістю, породженою своєчасним виходом на сцену сосон і квасолин. Вона зачекала кілька секунд і повторила: «Свини-и-на?» Коли нічого не матеріалізувалося, вона заволала: «Свинина!!!»

Мабуть, я почула її крізь сон, чи, може, мене збудив оркестр, який заграв гімн Південних Штатів, але саме в ту мить, коли місіс Меривезер піднялася на сцену з прапором штату, я вирішила здійснити свій вихід. Власне, я нічого не вирішувала: просто приєдналася до решти.

Потім мені розповідали, що суддя Тейлор вискочив із зали і так реготав, плескаючи себе по стегнах, що місіс Тейлор принесла йому склянку води і якусь його пілюлю.

Схоже, місіс Меривезер зробила фурор – такі були овації, але вона упіймала мене за сценою і заявила, що я зіпсувала їй усю виставу. Вона мене страшенно засмутила, але потім по мене прийшов Джемі й почав утішати. Сказав, що з його місця мене навіть і видно не було. Не знаю, як він здогадався, що мені так кепсько під тим костюмом, але він сказав, що я гарно виступила, хіба що трохи запізнилася, от і все. Джемі вже міг заспокоювати майже так само добре, як Атикус, коли все йшло не так. Майже – але навіть Джемі не зумів умовити мене пройти крізь юрму людей і погодився зачекати зі мною за сценою, доки публіка не розійдеться.

– Хочеш зняти костюм, Скауте? – спитав він.

– Та ні, хай буде,– промимрила я. Під костюмом легше було приховати відчай.

– Підвезти вас додому? – почувся чийсь голос.

– Ні, сер, дякую,– долинули до мене слова Джемі.– Нам тут два кроки.

– Стережіться привидів,– сказав той самий голос.– Хоча ліпше хай привиди стережуться Скаута.

– Вже майже нікого не залишилося,– сказав мені Джемі.– Ходімо.

Ми пройшли через залу до вестибюлю, зійшли сходами. Було зовсім темно. З тамтого боку будинку стояло кілька машин, але світло від їхніх фар нам мало що давало.

– Якби вони їхали в один з нами бік, нам було б видно краще,– сказав Джемі.– Скауте, я притримаю тебе за «кістку». В іншому разі ти можеш утратити рівновагу.

– Мені добре видно.

– Так, але ти можеш упасти...– (Я відчула невеличкий тиск на голову і зрозуміла, що Джемі ухопився за верхній кінець «окосту»).– Тобі ясно?

– Еге ж.

Ми пішли через темний двір, намагаючись дивитися собі під ноги.

– Джемі, я забула свої черевички, вони залишилися там, за сценою.

– Ходімо заберемо їх.

Але щойно ми повернули назад, світло в актовій залі згасло.

– Підеш по них завтра.

– Але ж завтра неділя,– заперечила я, та Джемі вже розвернув мене у напрямку домівки.

– Скажеш сторожу, і він тебе пустить... Скауте?

– Що?

– Нічого.

Джемі давно вже так не робив, і я не знала, про що він думає. Він розповість, коли схоче, можливо, коли ми прийдемо додому. Я похитала головою.

– Джемі, зовсім не обов’язково...

– Помовчи хвилину, Скауте,– і він мене ущипнув.

Ми пішли мовчки.

– Хвилина минула,– оголосила я.– Про що ти думаєш? – я обернулася, щоб бачити його, але його силует ледь окреслювався.

– Здалося, ніби я щось почув,– сказав він.– Зачекай хвилинку.

Ми зупинилися.

– Ти щось чуєш? – спитав він.

– Ні.

Не пройшли ми і п’яти кроків, як він мене знову зупинив.

– Джемі, ти що – хочеш мене налякати? Я ж уже не маленька...

– Цить,– наказав він, і я зрозуміла, що він не жартує.

Ніч була дуже тиха. Я чула легке дихання Джемі. Час до часу налітав вітерець і обдував мої голі ноги, але тільки це і нагадувало про очікувану вітряну ніч. Це було затишшя перед грозою. Ми дослухалися.

– Якийсь собака гавкає,– зауважила я.

– Ні, то щось інше,– відповів Джемі.– Я чую, коли ми йдемо, а коли зупиняємося, нічого не чую.

– То мій костюм шелестить. А ти переймаєшся Геловіном...

Я сказала це не стільки Джемі, скільки собі, тому що і справді: щойно ми рушили, я почула те, про що він говорив. То не був мій костюм.

– Це друзяка Сесил,– трохи згодом сказав Джемі.– Але тепер він нас не налякає. Хай не думає, що ми поспішаємо.

Ми уповільнили крок, майже поповзли. Я спитала у Джемі, як це Сесил може йти за нами у такій темряві, невже він хоче напасти на нас іззаду.

– А я тебе бачу, Скауте,– раптом сказав Джемі.

– Як це? Я ж тебе не бачу.

– Смуги сала на твоєму «окості» світяться. Місіс Креншо розмалювала їх якоюсь блискучою фарбою, щоб їх видно було у вогнях рампи. Мені дуже добре тебе видно, отже, і Сесил тебе бачить здалеку.

Я вирішила показати Сесилу: нам відомо, що він нас переслідує, і ми готові його зустріти.

– Сесил Джейкобс – мокра курка! – загорлала я зненацька, обернувшись назад.

Ми зупинилися. Жодного відгуку, тільки «курка» відлунням відізвалося десь біля шкільного муру.

– Ми його покличемо,– сказав Джемі.– Агов!

«Агов-агов-агов»,– відповів шкільний мур. Не схоже було на Сесила так довго триматися: якщо жарт виявлявся вдалим, він його без кінця повторював. Він би вже мусив на нас стрибнути. Джемі зробив мені знак знову зупинитися.

– Скауте, ти можеш зняти з себе цю штукенцію? – спитав він тихенько.

– Гадаю, що так, але під нею майже нічого немає.

– Твоя сукня у мене.

– Я не зможу її надягти у темряві.

– Гаразд. Забудь.

– Джемі, тобі страшно?

– Ні. Ми вже майже підійшли до дерева. Кілька кроків від нього – і ми вже на вулиці. А там горить ліхтар,– Джемі вимовляв це неквапно, безбарвно, невиразно. Я спитала себе, як довго він ще намагатиметься підтримувати міф про Сесила.

– Може, нам варто заспівати, Джемі?

– Ні. А тепер анічичирк, Скауте.

Ми не прискорили кроку. Джемі знав, так само як і я, що дуже важко іти швидко, не поранивши пальців, не наступивши на камінці, не зашкодивши собі ще якось, а я була боса. А може, то просто вітер шарудів у деревах. Утім, вітру зовсім не було, та й дерев не було – окрім великого дуба.

Наш супутник сильно човгав, ніби взутий у грубезні черевики. Він носив жорсткі парусинові штани, і те, що я прийняла за шелестіння вітру, насправді було тертям тканини об тканину – шух-шух, при кожному кроці.

Відчувши під ногами холодний пісок, я збагнула, що ми біля великого дуба. Джемі стиснув мені голову. Зупинившись, ми дослухалися.

Цього разу човгання не припинилося. Штани шурхотіли тихо й мірно. Потім їх не стало чути. Хтось біг до нас, і то не були кроки дитини.

– Тікай, Скауте, тікай! – закричав Джемі.

Я зробила величезний крок – і захиталася: руками балансувати я не могла, і зберегти рівновагу в темряві не вдалося.

– Джемі, Джемі, рятуй, Джемі!

Хтось стиснув на мені дротяний каркас. Метал заскреготів об метал, я впала на землю і відкотилася якнайдалі, силуючись виплутатися зі своєї клітки. Десь неподалік було чутно звуки ударів, совання тіл на землі, дряпання об дубове коріння. Хтось підкотився до мене, і я відчула – Джемі. Він блискавично підвівся і потяг мене за собою, але хоча голова й плечі у мене були звільнені, дротяна сітка так мене оплутала, що далеко ми не втекли.

Ми вже майже дійшли до дороги, коли Джемі відпустив мою руку, бо хтось відірвав його від мене, смикнувши назад, і він упав на землю. Звуки бійки, потім якийсь глухий хрускіт – і Джемі страшно зойкнув.

Я рвонулася туди, звідки лунав зойк Джемі, й налетіла на обвислий чоловічий живіт. Його володар хукнув і спробував ухопити мене за руки, але вони були мідно затиснуті. Живіт у нього був м’який, а от руки сталеві. Він поступово вичавлював з мене дихання. Рухатися я не могла. Раптом його від мене відсмикнули і жбурнули на землю, і я мало не полетіла за ним услід. Я подумала: це Джемі підвівся.

Іноді мозок працює дуже повільно. Приголомшена, я стояла стовпом. Звуки бійки стихали, чулося чиєсь хрипке дихання, й усе навкруги замовкло.

Замовкло, якщо не рахувати того важкого чоловічого дихання, натужного й переривчастого. Мені здалося, що хтось підійшов до дерева і притулився до стовбура. Він кашляв надривно, зі схлипуваннями, від такого кашлю ламаються ребра.

– Джемі?

Ніякої відповіді, тільки отой чоловік виснажливо дихає.

– Джемі?

Джемі не відповідає.

Чоловік почав рухатися; здавалося, він щось шукає. Я чула, як він застогнав і потяг по землі щось важке. Потроху я усвідомлювала, що нас під деревом четверо.

– Атикусе?

Чоловік непевними важкими кроками рухався до дороги.

Я пішла туди, де, на мою думку, він перебував, і почала босими ногами несамовито обмацувати землю. Невдовзі я когось торкнулася.

– Джемі?

Ногою я намацала штани, пряжку ременя, ґудзики, щось незрозуміле, комірець і обличчя. Колюча щетина підказала мені, що то не Джемі. Потім я відчула запах перегару.

Я просувалася у напрямку, як мені здавалося, дороги. Точно я не знала, бо мене стільки разів крутили в різні боки! Але я знайшла-таки дорогу й побачила вулицю у світлі ліхтаря. Там ішов чоловік. Він ступав непевними кроками людини, яка несе завеликий для неї тягар. Зараз він заверне за ріг. Він ніс Джемі. Рука Джемі якось чудернацьки звисала перед ним.

Коли я дійшла до рогу, той чоловік уже перетинав наше подвір’я. В освітленому одвірку на мить показалася фігура Атикуса, він збіг сходами униз, і вдвох із тим чоловіком вони занесли Джемі в хату.

Я стояла на порозі, коли вони йшли через передпокій. Мені назустріч кинулася тітка Александра.

– Виклич лікаря Рейнольдса! – пролунав різкий голос Атикуса з кімнати Джемі.– Де Скаут?

– Тут,– відгукнулася тітка Александра і потягла мене за собою до телефону. Вона схвильовано мене термосила.

– Зі мною все гаразд, тітонько,– сказала я.– Ви ліпше телефонуйте.

Вона схопила слухавку і крикнула:

– Юло Мей, з’єднайте мене з лікарем Рейнольдсом, швидше!... Агнес, твій тато вдома? Господи, а де він? Прошу, перекажи йому, щоб він негайно приїхав до нас, щойно повернеться. Будь ласка, дуже нагально!

Тітці Александрі не було потреби представлятися, у Мейкомі всі знали одне одного по голосу.

Атикус вийшов з кімнати Джемі. Тільки-но тітка повісила слухавку, як її узяв Атикус. Постукавши по важелю, він заговорив:

– Юло Мей, дайте мені, будь ласка, шерифа... Геку? Атикус Фінч. Хтось напав на моїх дітей. Джемі поранено. Між нашим будинком і школою. Я не можу залишити мого хлопчика. Приїжджайте якнайшвидше сюди і подивіться, може, він ще там. Сумніваюся, що ви його зараз знайдете, але я хотів би на нього подивитися, якщо знайдете. Мушу зараз іти. Дякую, Геку.

– Атикусе, Джемі помер?

– Ні, Скауте. Припильнуй за нею, сестро,– гукнув він, ідучи передпокоєм.

Пальці в тітки Александри тремтіли, коли вона розкручувала на мені зібгану тканину і дротяну сітку.

– З тобою все гаразд, маленька? – питала вона раз у раз, вивільняючи мене з «клітки».

Яке полегшення я відчула! Руки мені кололо, вони були червоні від маленьких восьмикутних відмітин. Я розтерла їх, і стало трохи легше.

– Тітонько, Джемі помер?

– Ні... ні, маленька, тільки знепритомнів. Ми дізнаємося, наскільки все серйозно, коли до нас приїде лікар Рейнольдс. Джін-Луїзо, що трапилося?

– Не знаю.

Вона не наполягала. Принесла мені одяг, і якби я тоді була в змозі щось тямити, я б ніколи не дала їй про це забути: тітка була у такому розпачі, що подала мені мій комбінезон.

– Одягнися, маленька,– простягнула вона мені вбрання, яке найбільше зневажала.