Текст книги "Русичі"

Автор книги: Ігор Юринець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 16 страниц)

16

Важке гнітюче відчуття, що охопило Влада і Гориславу від побаченого у розореному та спаленому поселенні, поволі розвіювалося разом із нічною пітьмою. В’юнилася поміж гір бита дорога, відбивали химерний ритм кінські копита.

Щойно почало світати, як постала на виду мандрівців на густо порослому лісом узгір’ї Корчинська кріпость. Спокоєм і безпекою дихали розкидані навсібіч по схилах гір людські оселі. Лунко злітав час від часу півнячий виспів, ревіла худоба. І від тою вспокійливого видива страхітливим вимислом здавалося побачене всього лиш кілька годин тому пожарище, трупи, кров, смерть…

Проте і тут відчувалася непояснима тривога. Не видно було поміж хат людей, що мали б уже давно стати до праці на довколишніх полях, та й ревіння зголодженої худоби дочувалося лише з-поза кріпосних стін. Не треба було багато спостережності, аби відчути, що за зовні мирним краєвидом ховається, ніби жар під вспокійливим покривом попелу, щось грізне і непривітне.

Дорога ковзнула вниз, присадкуваті обриси кріпосних стін сховалися нараз за молоденькими ялицями.

– Стій! – вдарив виляском погрозливий окрик. Влад аж здригнувся від несподіванки. Стримав коня, що, схропуючи і дико косячи очима на придорожні чагарі, звівся на диби, ледь не скинувши на землю вершника.

Даремно вглядався молодий леґінь у передранкову. сутінь, що клубочилася у лісовому гущаку, годі було щось розгледіти у тому мороку. Скоряючись міцній руці вершника, кінь зупинився як вкопаний і лише збуджено загрібав поперед себе копитом. Влад спинив порухом руки Гориславу, чекав, що буде далі.

– Хто такі і чого прибули сюди? – владно пролунало майже поруч з придорожніх заростей. Голос той, гучний і впевнений, міг належати лише людині, що звикла наказувати.

– Не вмію розмовляти з тінями, мушу видіти, з ким говорю, – повернувся Влад до невидимого за зеленою стіною гущака.

– Не час для жартів, легіню. Говори: що потрібно вам на нашій землі, бо і я не вмію запитувати двічі. Не ми до вас у гості прийшли, а таки ви до нас крадетеся ні світ ні зоря.

– Не крадемося до вас, – розважливо і спокійно заперечив Влад. – Ідемо до посадника корчинського помочі просити. Сланці ми із кріпості надтисьменської від воєводи Миловида.

– До посадника, кажеш… – зашурхотіли, розступившись, кущі, і на дорогу вийшов середніх літ кремезняк. Неабияка сила відчувалася у кожному поруху незнайомця. Недбало накинутий на плече кептар, хвацько заломлена на чоло крисаня із яскраво-синім глухариним пером, що задирливо стриміло догори, майстерно цяткований черес – усе це надавало юначої легкості поставі незнайомця, хоча за віком він був насправді старший. Погляд його розумних очей під смолянисто-чорними, ніби намальованими вуглиною, бровами був розсудливим та вивчаючим.

Оглянувши прибульців, перестрічник взявся в боки і продовжував допитуватися:

– Здалеку, здалеку нас принесло, соколики мої… І хто ж то вам сказав, що з посадника корчинського може бути якась користь. Та наш Коритко серед зими снігу не подасть. Як тільки вчув, що неспокійно в окрузі, то й носа за кріпосні ворота не витикає. І буком не виженеш!

Підтвердженням тих слів став гучний регіт, яким виявляли схвалення тим словам товариші незнайомця, що стояли віддалік. «Ха-ха-ха! Помочі захотіли… Від нашого Коритка!»

Той безпечний сміх, яким відізвалися на глумливий обрисунок корчинського володаря інші вартівники, і зовсім розтопив Владове недовір’я.

– Ну, гайда до нашого гурту, – вже привітно і люб’язно, як і належить гостинному господареві, запросив Влада і Гориславу ватаг корчинської варти.

– Егей, Богданку, роздмухай-но вогонь… Певно, наші гості вже й виголодніли за довгу дорогу.

Відтак звернувся знову до подорожніх:

– Ми вже давно вас примітили. Час такий, що без остороги ніяк не можна. Дозори аж до ріки виставили – чули, може, як сови розпугукалися над ранок? – Запитально глянув на Влада і, вгледівши здивування у його погляді, вдоволено посміхнувся. – Ну, коли й ви не розпізнали у тому пугуканні людських голосів, то чужинець і поготів не відрізнить… Ну, ходімо. – Помітивши нерішучість подорожніх, провадив далі: – Відігрієтеся коло вогню та й розкажете, що нового у околицях надтисьменських. Бо чутки всякі ходять… У кріпості все одно не опустять міст швидше, ніж сонце на гору зійде. Обережний Коритко наш…

– Що ж, за гостинність дякуємо. – Влад повернувся до супутниці. – Ходімо.

Зіскочивши з коней, вони рушили за верховодою, що пробирався крізь придорожні зарослі ліщинника та терну.

За кілька кроків гущак розступився і погляду надтисьменців відкрилася невелика поляна, у центрі якої вже весело потріскувало багаття. Довкола вогню поприсідали навпочіпки п’ятеро оружних легінів, що за віком годилися б у сини своєму ватагові.

Доки один з них роздмухував пригашене з остороги перед незнайомими вершниками багаття, двоє інших підтягнули до самого кострища півтуші велетенського вепра. Весело перемовляючись, легіні заходилися готувати сніданок.

Та чекати довго не довелося. Поки призвичаїлися на новому місці та перемовилися з дозорцями кількома словами, підрум’янене на жаркому полум’ї м’ясо було готове. І господарі, і гості розташувалися півколом і взялися до апетитного сніданку.

– Так, неспокійний час настав, – порушив мовчанку ватаг корчинського дозору. Недавно купці угорські додому вертали, половину товару назад везли. Казали, не до торгівлі нині у наших краях, війною пахне. Виділи, у Червені бувши, що до походу військо лехітське ладналося. Князь Мешко не вдовольнився червенськими градами, намислив і нашу землю повоювати. Чутки є, під Сільцем уже загони його.

– Коби ж то лише під Сільцем, – похмуро озвався Влад. – Уже й надтисьменську кріпость та Тустань обложили. Багато їх там, а прибуває щораз більше. Тож і прийшли ми до вашого посадника помочі просити. Бо самі не здолаємо ворога, ще хоча б дві сотні воїнів треба, аби на рівних поговорити з чужинцями. А Сільце спалено уже, попіл лишився…

– Невже спалили-таки? – скрушно і недовірливо хитали головами слухачі. – Гай-гай, яке ж то ненадійне все у світі сьому. А у нас тут ніби спокійно поки що. Може, й обмине лихо…

– Вже не обмине. Чи й справді не знаєте, що й вашу землю вже ворог толочить?

– Та ні, про таке ми не чули. Спокійно у нас, – загомоніли поміж себе корчинці.

– Тихо, тихо… Дайте людям сказати, – втихомирював їх Борич, як звали ватага самі корчинці. Та видно було, що й сам сумнівається у правдивості почутого. – Але таки справді вперше від вас чуємо про те, – стенув плечима недовірливо, звертаючись уже до посланців із кріпості. – Як тільки дізналися, що послав у сі краї військо своє лехітський володар, – оповідав розважливо, – одразу сповістили про те всі довколишні поселення. Люд нині за стінами кріпості хорониться. Бачили, може, наше поселення там, на підгір’ї, де дубина така красна, що за деревом тим із найдальших околиць охочі приїжджали. Звідтам ми й прибули… – та нараз спинив ту розважливу оповідь, помітивши, як при словах його здригнувся Влад та опустив донизу очі. – Чи, може, знаєш що? – прикипів стривоженим поглядом до надтисьменця. – Говори! Жінка там, діти. Лаштувалися одразу за нами і собі сюди вирушати, нині вже повинні прибути… Говори! Чуєш?! – вольове обличчя Борича умить втратило впевненість, його голос затремтів, тривога і розпач спалахнули в очах. – Говори!

– Якби ж то можна було змінити щось мовчанням, – похмуро мовив Влад. Почав здалеку, ніби сподівався, що інший хтось, не він, оповість цим людям про страхітливу долю придорожнього поселення. – Чи ж є наша вина у тому, що саме ми… принесли вам сю вість недобру…

– Немає більше поселення того, – прийшла на допомогу своєму супутнику Горислава. – Заїжджали ми туди дорогою, обігрітися думали, та… надибали тільки колоди обгорілі на місці зрубів і тіла людські…

Важка тиша запала над поляною, де тільки-но лунали веселі жарти та сміх. Останні слова дівчини, ніби безжальна сліпуча блискавиця, обпекли корчинського ватага. Розгублено і нерозуміюче огледівся довкола і ніби скам’янів, втупивши погляд у зблискуючі язики вогню.

Довкола, ніби дерев’яні істукани, німі та незрушні, заціпеніли його соратники, похиливши голови та стискаючи в руках крисані. Згадували тих, кого ще вчора залишили вдома, сподіваючись на швидку зустріч, і важко було повірити, що зустрічі ніколи вже не буде.

– Хто вчинив ту наругу, злочин той? – тихо, майже пошепки подав голос Борич, не відриваючи очей від витанцьовуючого полум’я ватри. Спитав, ні до кого не звертаючись і не сподіваючись на відповідь.

– Знаємо, хто злочинець, – подав голос Влад.

– Звідки ж знати вам? Хіба можуть розповісти щось обгорілі бервена чи тіла мертві? – прошепотів неслухняними вустами.

– Так, мертві не говорять, – згодився з тими словами Борича Влад. – І все ж… – Він встав на ноги і підійшов до свого коня. Молодий горянин вспокійливо поплескав свого сивого по гриві і, витягши із торби при сідлі якусь загорнуту в ганчірку річ, повернувся до багаття. Поволі розгорнув полотняний ошматок і простягнув ватагові корчинців оскалок меча.

– Отут усе сказано.

Той виважив у руках оздоблене сріблом руків’я з обламком гострої криці, здвигнув плечима.

– Для чого даєш те мені?

– А ти придивися ліпше. Сей обламок знайшла Горислава на згарищі вашого поселення.

– Там, коло дубини? – прикипів Борич поглядом до знахідки. – Герб чийсь вибито отут сріблом…

– Такий самий був і на знамені війська, що обсіло нашу кріпость. Такий самий, на власні очі бачив. Гадаю, то слід одного звіра…

– Лехіти?!

17

Та думка визрівала довго і неквапно, спочатку була розпливчаста і безформна, як от далека гірська вершина на світанку, що тільки час від часу ледь проступає крізь густе покривало туману. Відтак усе чіткіше вимальовувалися її окремі контури, доки не вирізьбилося в уяві головне. Від того часу ніби вросла у нього наміцно, намертво, не полишала його й на мить. Розпізнавати в сутіні і витягувати на світло окремі деталі – це вже було неважко і навіть захоплювало. Певно, так втілює подумки візерунок вправний коваль: кожна нова виїмка чи рисочка на лезі меча чи бартки, здається, мало що додає до інших невиразних деталей, проте один ледь помітний штрих змушує з’єднати заглибини у єдине виразне і викінчене ціле. Ніби з нічого постає раптом перед очима враженого глядача двобій гордих оленів, що сплелися, приросли гіллястими рогами один до одного, а чи дивні, вихоплені з давнини контури казкових птахів.

Тим останнім штрихом, який надав докінченості думкам Миловида, стала вчута від Гостомисла звістка про потайні змови найближчих його поплічників.

Спочатку була лише лють, що, не вихлюпнута на винуватців, а погамована в собі, палила єство жарким болючим вогнем, відтак байдужість та безпорадність огорнули серце. А по якомусь часі думки знову пробудилися, снували в уяві химерні видива помсти підступним зрадцям, доки не сплелося все те у чіткий, мов різьблений на криці, задум. Аж дивувався воєвода, як то раніше не спала йому на думку ота справді чудова рада, що давала можливість водночас одним-єдиним змахом покінчити із осадою та своїми підлими поплічниками.

Осада… Сотні лехітів перекрили всі дороги до кріпості, що й муха не залетить. Але ж усі вони – наче та трава, що хилиться в один бік лише силою внуків Стрибожих, а нема того вітру – і кожна травинка сама по собі врізнобіч нахиляється.

Так само й військо лехітське, яке сплавлене докупи лише волею Гнєза, а не стане верховоди – перегризуться поміж себе соцькі та десяцькі незгірш виголоднілих здичавілих псів, кожен з яких лише позирає, аби собі тлустіший шмат урвати…

А до Гнєза їхнього не так уже й важко добратися, хоч і видніється намет його на віддалі, недосяжній для найтугішого лука. Та ж власне військо хоронить свого ватага лише з боку обложеної кріпості, проте від лісу можна дістатися до намету майже без перешкод. Добре остерігається воєвода лехітський, але хіба може допустити хоч у мислях, що всього за кілька десятків кроків від його оселі безпечної, на крутому березі річки, ще багато літ тому затаїлася та чекає на нього небезпека.

Лише Миловид знає, що саме туди тягнеться виритий у земних глибинах обачними господарями кріпості потайний хід. Непомітно для чужого ока глупими ночами пробивали його колись у тьмі та задусі бунтівники та злочинці, а ще полонені, поховані живцем у підземеллях посадницької хоромини. Обіцяно їм було, аби квапніше довбали неподатливий камінь, що після тої праці випустять їх на світ божий, на волю. І таки на совість робили. А обіцянка, що ж, то як забавка для дитини: най собі бавиться, аби лиш не плакала… Не відали того нещасні, кривавим потом та прокльонами добували кожен крок, але вперто добиралися все далі й далі, до обіцяної волі. Якби знали, що той потайний лаз стане для них останнім у житті, то, певно, і донині порпали б ту землю. Лише найживучіші, худі та чорні, як сама земля, таки ступили на волю по той бік лазу. Як діти, раділи, вдихнувши свіжого повітря, солодкого і запахущого повітря волі. Раз чи й два вдихнули, бо добре знали свою справу кілька дружинників посадника, що стріли копачів на виході з підземного пекла. Знали, ой, знали справу свою воїни, не відали лише, що тим самим і свої порахунки з життям зводять. Тож поховали побитих, надійно схоронили лаз від очей чужих, а за кілька днів і собі пішли всі четверо за посіченими копальниками. Мусило так бути, адже нікому ще не вдалося вирвати з мертвих жодної таємниці. Погано, о, як погано інколи забагато знати!

Про той потаємний лаз мав право відати тільки посадник кріпості – сам-один… Та ще порадник княжий у всіх справах потайних, боярин Добрятин. Перед засланням у це глухе порубіжжя він і відкрив Миловидові таємницю, доступну тільки обраним…

Безустанку міряв воєвода світлицю важким кроком, думу думав. Таки знайдено шлях до порятунку, але не принесло те світла та безпечності, щораз нові клопоти перепиняли дорогу до мети. Певно, не варто надовго відкладати здійснення надуманого. Ще цієї ночі слід спробувати, чи не відвернеться від свого обранця ратна удача, що дотепер щедрою була для воєводи… Чекати більше не можна. Вже три сланці один за одним вирушили по допомогу до самого стольного Києва. Вирушили – і пропали без сліду. Жодної вісточки не надійшло звідти. Правда, віддавна ходять між людом чутки, що ладнає князь Володимир військо велике, аби повернути собі назад повойовані лехітами червенські гради та землі порубіжні, котрі спрадавна належали Київській державі. Та то лише поговір, а як насправді є – ніхто того не відає. Чи Володимир сповнився відваги і рушив рать відбивати спадок, зоставлений мудрим і удачливим у походах войовничих батьком Святославом, а чи, може, лехітський володар вже й на Київ полки повів. Тож самому треба нині рятунок шукати.

О, як би здався тепер Миловидові порадник вірний! Та ні з ким сумніви розвіяти. Хитрий тивун Горазд за діла нечестиві переселився з просторої хоромини у поруб… Тепер, певно, по землі повзатиме, щоб довести відданість свою. Гай-гай, вдячність людська – як сонячна днина, ніколи не вгадаєш, чи надовго її стачить. Хто раз зрадив – тому віри нема.

Так і Горазд, дочекається слушної нагоди та й всадить ніж у спину.

Монах Іов теж ненадійний. Бо не відає він, що таке земля рідна; пізнаючи у чужинських краях мудрість істинної віри, забув про все, що єднає його з людом руським. Ділить усіх Іов не на русичів та чужинців, а лиш на єдиновірців та язичників. Тому і Миловида ворогом своїм вважає, що не втворив той брами перед християнами, не пішов супроти сумління власного, а зберіг вірність землі своїх предків.

От і всі порадники… Самітний ти лишився, воєводо, у часину найважчу. А чи й справді самітний? Може, послати-таки за верховодою громади надтисьменської та шукати в ньому не лише соратника, наближеного примхою долі, якого можна використати у своїх цілях, а однодумця. Та ж за ним стоїть дві сотні воїв, завдяки яким і не впала донині кріпость. А чого б то й ні?.. Покластися на старійшину Гостомисла таки можна, та і мета у них нині спільна. Правда, високо несе себе той старець, немає в ньому покірливості перед слугами княжими…

Згадавши гордливу постать Гостомислову, відчув посадник, як хвиля ворожості і недовіри зминає ще незміцнілу прихильність до старого ватага надтисьменців, але зусиллям волі перепинив їй дорогу. Не до того нині, порахунки нехай зачекають ліпших часів. Тепер же нема на те іншої ради, бо замало вірних людей у нього, посадника Миловида, аби самому таке діло впорати.

«Треба таки у Гостомисла помочі питати», – проказав мимоволі вголос, тими словами, ніби рвучким змахом меча, відсікаючи зайвину сумнівів та осторог.

– Ти закликав мене, Миловиде, і я прийшов, – мовив поволі і ніби байдуже старійшина. На його сухорлявому обличчі не проглядало навіть натяку на зацікавленість чи радість від того, що вперше сам володар надтисьменської твердині пожадав говорити з ним. Лише очікування променіло в вуглинках на диво моложавих очей, що ховалися у тіні кущуватих брів. Вираз суворості, що надав обличчю горянського ватага гордий чи навіть хижий вигин тонких уст, дещо згладжувало високе чоло, обрамлене сивим, аж до білого, довгим і на диво густим волоссям. Перетягнуте на чолі тоненьким срібним обручем, воно вільно спадало до самих пліч.

– Радий, що знову виджу тебе, Гостомисле, – кивнув гостеві посадник. – І… сідай. Довга буде у нас розмова. Закликав тебе нині не яко свого поданника, а як рівний рівного, – тими словами думав потішити самолюбство старого, але той, здавалося, не слухав Миловида. Зручно вмостився на лаві, примружив лукаво очі.

– А хіба ж не завжди рівними були ми, посаднику? Ніхто ще не народився ні вищим, ні нижчим, а тільки людиною. Різницю поміж собою самі люди вигадали собі ж на біду.

– Але ж таки є та різниця.

– Лише для тих, хто добровільно чи з примусу визнає чиюсь зверхність над собою. Я ж до них не належу.

– Дивні слова твої, Гостомисле. Помисли сам: хіба можна рівняти хоч би того соцького із простолюдом. Таки п’ятеро простих людей віддали нам лехіти, аби виміняти чоловіка знатного роду, полоненого нами.

– А в чому ж різниця? Зніми з того ж лехіта знатного одіж кращу, а тоді постав поміж людей чорних. І вже, певно, й сам не добереш, хто знатніший. Жоден соцький а чи й боярин, – хитрувато зиркнув на Миловида, – не зумів ще народитися у шатах золочених… Вся та різниця – лише химера уяви людської.

Від роздратування різкі зморшки шрамами розсікли чоло воєводи. Та стримав гнів на ті образливі слова. Примирливим усміхом стер з обличчя невдоволення, бо потрібен був йому нині – о, як потрібний! – цей непокірливий старець.

– Ну, та добре, про те посперечаємося й іншим разом. Не для пустих балачок закликав тебе, є справи важливіші… Чи не ти говорив, що в усьому можу при потребі на громаду надтисьменську покластися?

– Так, то мої слова, і від них не відмовляюся. Але чому заходиш так здалеку та обережно, мов подорожній, що не зважується ступити на перший річковий лід?

– Тому, що дуже вже багато залежить від нашої розмови нинішньої. А може, й все, – додав по короткій мовчанці. – Сам бачиш: з кожним днем сутужніше стає, й навряд чи відступить Гнєз. Певен своєї сили воєвода, тож не квапиться, вичікує, поки терпіння наше обірветься. Два дні як змовкли топори за становищем їхнім. Що там майструють – годі увидіти зі стін. Та гадаю, метавки ладили. А тоді, як поставлять перед стіни ті метальні орудки, вже ніхто не зможе їх спинити.

Правду мовиш, воєводо. Нині мусимо на хвилі час лічити. Лише безумці могли б успокоєно очікувати свого кінця. Кожен день згаяний смертельним для нас може стати. Тож мусимо зважитися на щось більше, ніж відсиджування за сими стінами. Не один раз про те й сам думав, але який вихід знайти – не відаю…

– Є один вихід, – з неприхованим не то торжеством, не то лукавством, що променилося у кожній рисочці обличчя, промовив Миловид. – Звичайно, ризик чималий. Але все-таки можемо розраховувати на удачу. А суть ось у чому: мусимо зважитися на вилазку, спалити метальні орудки і будь-що знищити верховоду їхнього Гнєза. У тім порятунок. – Мовлячи те, зухвало зиркав на Гостомисла, смакуючи подумки здивування та недовіру, що відбивалися на обличчі старого. Посадник вдихнув гучно на повні груди повітря, струснув плечем, ніби виважуючи, чи стачить сили змести одним змахом усі заперечення та остороги Гостомислові, до яких наготовлений був заздалегідь. Розкошував боярин – накінець-то оцінить цей гордливий старець усю далекоглядність володаря кріпості. Та, не дочекавшись великого подивування з уст Гостомислових, продовжив квапливо: – Я все уже обмислив, Гостомисле. Треба, аби дві сотні ваших мужів, усі, хто може тримати в руках зброю, вийшли із кріпості і вдарили разом по чужинському становищу. Мусять стояти на смерть, до останнього стримувати натиск ворожих сотень. За той час я проберуся з загоном дружинників у лігвище вороже, знищу і порахуюся з воєводою лехітським. Саме це і є головним у тій нічній вилазці. Та знатимемо про кінцеву мету лише ми обидвоє… Тож мусиш переконати своїх воїв врости в землю за стінами кріпості і не ступити і кроку назад, доки ми не скінчимо справу. А звістить про те полум’я на тому місці, де ладнають вони свої орудки метальні. В успіху тої справи єдиний для нас порятунок…

– Багато оповів ти мені, Миловиде, – невдоволено насупив брови старець. – Та найголовніше таки не зважуєшся довірити, таки не зважуєшся. – Гостомисл потирав сухорлявою долонею чоло та позиркував спідлоба на свого співрозмовника. Здавалося, тими настійними рухами хоче стерти породжені недовір’ям боярина невдоволення та образу, що глибокими зморшками розкреслили надбрів’я. – А я повинен знати все, адже йдеться про життя чи смерть кращих воїв – силу і гордість нашої громади. Не думаю, що зможеш ти пробитися зі жменькою дружинників через товписько ворожого стану до метавок, обставлених вартівниками зі всіх боків. Для такої легковажної забави забагато шрамів на тілі носиш…

– Таки твоя правда, Гостомисле, не все сказав. Та від тебе хоронитися не мав наміру. Просто не дійшов ще до того, найголовнішого. Та що там слова, ходімо – сам увидиш… – рвучко підвівся з місця Миловид і рушив до дверей, порухом руки запрошуючи за собою старійшину надтисьменської громади.

Не перемовилися дорогою навіть словом. Поминувши просторе господарське дворище, де в міцній загорожі вспокоєно ремигало зо два десятки вгодованих биків, попрямували до високих дубових дверей, що темніли у складеному з сірого каменю підмурівку посадської хоромини.

Вартівник, що мить перед тим куняв, зіпершись на держак списа, вмить зігнав із обличчя залишки дрімоти, квапливо почав поратися коло хитромудрих гаків, що замикали двері. За хвилю вони відчинилися, і з темного приміщення війнуло на прибулих могильним мертвим холодом. Запаливши один із смолоскипів, що завжди стояли напохваті при вході, воєвода першим рушив камінними сходами униз, у холодну і вогку студінь підземелля.

Хвильку повагавшись, Гостомисл і собі ступив на камінні сходи, попрямував за мерехтливим світлом смолоскипа, що ледь просвічувало густий морок.

– Ну, от і прийшли… – обвів поглядом запилюжену комірчину посадник. – Давно вже сюди не ступав ніхто… – Він щільно причинив двері, перевів погляд на Гостомисла. Розгледівши неприховане здивування у очах старійшини, хрипко зареготав: – Що, Гостомисле, певно, обмислюєш, чи не стратив розуму посадник від клопотів та тривог? Заспокойся, ще не обезумів. Не для того привів тебе сюди, аби покірливішим зробити, показавши сі сутерини глухі, де наймоцніші мужі за ніч-другу втрачають і силу, і волю до супротиву, і сподіванки на рятунок. Справедливий я. Втрапляють сюди лише злочинці великі. Ти ж нині спільник мій, а отже, можеш відкинути підозри, – глипнув на старійшину і, помітивши, що таки не зовсім розвіяв словами його настороженість, зареготав голосно і добродушно.

Та нараз обірвав глухо виляскуючий під низьким сволоком сміх. Рвучко ступив до камінної лавиці. Відсунув важку брилу, що була опорою з одного боку, відтак перейшов у протилежний кут. Вхопивши важку плиту лави, якусь мить ніби виважував її в руках, а потім рвонув з усієї сили догори. Край плити лише трохи перехилився. Миловид обіперся плечем у піднятий кінець, із хрипким стогоном таки зсунув лаву з місця. Ще одним ривком поставив її на ребро.

– Ну от, – витираючи з чола рясний піт, обернувся до ватага горян. – Оцей лаз нині вартий, певно, й двох сотень воїнів.

Гостомисл опустив смолоскип до темніючого на тому місці, де стояла лава, великого отвору. Полум’я вихопило із мороку припалі порохнявою камінні сходи, що вели вниз, у темну безвість. Відтак звів погляд на Миловида.

– Дивися-дивися, – обізвався той. – Це не просто лаз потаємний, це глибина мого довір’я… Звідси можна добратися попід землею аж до Чорного потоку, а там уже рукою подати і до намету Гнєзового, і до метавок, що їх кожну часину можуть виволокти перед кріпосні стіни. Що тепер скажеш на мої слова?

– Так, то порятунок, Миловиде, – схвально хитнув головою сивий як лунь старець. – І якщо не зуміємо скористатися ним як належить, то нарікати нам лиш на себе, лиш самі будемо винуватцями загибелі кріпості…