Текст книги "Русичі"

Автор книги: Ігор Юринець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц)

Ніби від удару схитнувся від слів тих сивоголовий старець. Гнівом спалахнули глибоко запалі очі його, але поборов-таки спокусу відповісти образою на образу, лиш частий віддих, що здіймав груди, видавав тамований гнів.

– Не там ворогів шукаєш, воєводо, – набрав сили його глухуватий голос. – За багато десятків літ, що живу на сьому світі, ніхто ще не смів звинуватити мене у підступності і зраді. Але образив ти лише мене одного, і я забуду твої слова нерозсудливі, бо не маю права ставити своє власне на один рівень зі справами громади. Ти сказав своє, боярине, а тепер слухай, з чим ми прийшли до тебе. Вже два тижні триває осада, і мабуть, не скоро вона скінчиться. Сукупно стоїмо ми на стінах кріпості проти сильного і небезпечного ворога, сукупно боронимо нинішнє і майбутнє нашої землі. У тяжкий час стали ми до оборони пліч-о-пліч з твоїми дружинниками. Та й зараз прийшли просити не безпечного схоронку, а тільки справедливості…

– Справедливості?! – аж підвівся при тому слові посадник. – Хіба чиню не по правді, хіба вирізняю чимось своїх дружинників від ваших воїв, хіба сам у скрутну хвилину відсиджуюся у безпечному місці, а не йду туди, де найважче?!! Чи, може, кажу неправду, Гостомисле? То якої ж справедливості хочеш іще? Чи тієї, коли не перечитиму, споглядаючи, як легіні ваші грабують та розтягують моє добро?!

– Ні, посаднику. Не можеш не знати, що вигибає від голоду худібка наша, жодної травинки не лишилося в кріпості. А се для нас все одно, що смерть. Знаючи те, відмовляєш погордливо вділити для порятунку хоч трохи збіжжя, від якого ломляться твої засіки, хоч дещицю сіна, що трухліє у копицях коло стаєнь. Вділити не в дарунок, бо не жебраки ми, а на майбутню віддачу… І все це по правді та справедливості, боярине?!

– Певно, ошукали тебе, Гостомисле, – здивування ворухнулося у глибині зіниць посадника. – Твої ж люди обвели довкола пальця, мов дитину малу. А ти… Невже повірив, що пошкодував я кілька стогів сіна, яке й так гниє в скиртах? Чи, може, мислиш, що геть звівся розумом Миловид і забув, для чого поставлений над сим краєм. А так! Надумав нудьгу розвіяти та й задля забавки схотів пустити за вітром усе добро громадське, все, з чого й сам живу. Так, чи що?! – змовк нараз, аби пригасити той раптовий спалах. – Сам видиш, як мало подібне на правду те, що наговорили, наворкотіли тобі облудники… А тепер послухай, як то насправді було. Кілька отроків ваших чи то з п’яних очей, чи з того, що силу велику за собою чули, почали в повен голос лихими словами споминати і мене, і великого князя нашого. Чи ж дивно, що не стерпів того тивун мій Горазд, який саме нагодився. Сказав їм, аби проспатися ішли, бо, певно, випили забагато. Але замість прислухатися тої поради, зухвальці ще більше розпалилися. Взявши слугу мого в коло, нахвалялися, що коли тої хвилі не відчинить їм боярські пивниці, то зроблять з нього опудало і виставлять на стіні, аби лехітів уночі відлякував. А коли сказав на те Горазд, що не дасть і дрібки з добра свого владики, поволокли нещасного до стаєнь і перед його очима почали все ламати та стоги розкидувати, аби видів, що я, воєвода княжий Миловид, для них – порожнє місце. Якби не прийшли на поміч тивуну дружинники, то не знати, чим би все скінчилося… У правдивості тих слів Горазд вірою нашою поклявся, а таку клятву ми, християни, на вітер не кидаємо.

Миловид уже не говорив, а ніби вихлюпував із себе презирство та зневагу до горян – сих облудних простолюдів, які не спинилися й перед тим, щоб обдурити навіть достойних старійшин. Грімливо і важко падали в тишу його слова, ніби гранітні брили, що, котячись гірським схилом, набирають щораз більшої сили, зрушуючи дорогою все нові уламки, і стають нестримною лавиною, котра поглинає на своєму шляху все живе. Та таки спинилися важкі брили запальних слів воєводи напівдорозі, не викликавши навіть непевності на обличчях старійшин. На подив, чомусь посвітліли їхні суворі погляди. І доки губився посадник у здогадах, розмислюючи, що б то могло означати, глухуватим голосом озвався один із старійшин.

– Втішені ми, боярине. Втішені, бо видимо, що таки справді введений ти в оману. Не хочемо образити тебе, а все ж мусиш ліпше придивитися до тих, кого називаєш вірними слугами своїми. Сам Гостомисл говорив з тивуном Гораздом, аби той переповів тобі нашу біду та вмовив порятувати громаду у скруті… Чи передав він тобі те прохання?

– Сам Гостомисл? – перепитав збентежено воєвода. – Чи хочеш сказати, що Горазд козні чинить супроти громади вашої та господаря свого? Гм… Правда, лякливий він і пожадливий, але ж якраз через своє заяче серце не зважився б на такий підступ, – не дуже певно провадив далі Миловид. Боровся сам із собою, ніби мандрівець, що блукав довго у незнаних лісових вертепах і раптом наткнувся на торовану стежку, але все ще не вірить своїй удачі. – Але ж таки не повідав мені про розмову з Гостомислом, – розмірковував уголос. – Жодним словом не прохопився. Лише вчора надвечір переповів, як глумилися наді мною, як ім’я великого князя паплюжили… зухвальці.

– То вже сам обміркуй, воєводо: чи смів би він, а чи ні. Я ж скажу лишень, що передавав нам слова, ніби тобою мовлені. Сказав, мовляв, посадник: «Бідуєте, бо ліниві та легковажні. А до ваших клопотів діла мені нема. Своїх вистачає. Тож самі викручуйтеся. Бо голови на плечах для того носите. А тим, хто на добро моє хоч позирне, завжди місце у підземеллі знайдеться, поруби порожні нині…» Чи ж після тих слів, переданих нам тивуном Гораздом, могли ми і далі повеління твої сповняти?! Після образи такої тільки ниций раб, що забув у неволі про гідність свою, мав би відвернутися та й забути. Ми ж – вільні люди, посаднику.

Кров’ю зайшли очі боярина. Якусь мить, здавалося, не міг спромогтися на слово. Невже й справді замислив хтось посварити його з громадою, примусити власноруч відтяти віть, на якій сидить? Тивун? Цей лякливий лис зважився хитрувати з самим Миловидом?! Недарма так настійливо радив навіть не говорити із вибраними мужами надтисьменців, а лише поставити біля стодол та стаєнь побільше дружинників. О, він ще відчує на своїй шкурі, чим пахнуть такі жарти!

– Я вірю словам вашим, – звів погляд на старійшин посадник. – Вірю! – проказав ще раз з притиском, ніби відкидаючи тим словом останні сумніви…

Коли ранкові гості вийшли, Миловид ще якусь часину обмислював почуте. Потім рвучко підхопився з лави і рушив до дверей. Відчинивши їх, лице в лице зіткнувся з дружинником-вартовим. Люто глипнув на нього.

– Тивуна до мене! – мовив погрозливо. – Сю ж мить!..

12

За пам’яті Влада ще не родили так щедро горіхи лісові. Кожен кущ ліщини, кожна віть аж до землі гнулися під вагою буйних кетягів. Тугі і підрум’янені, випиналися горіхи із жовтавих коронок, наче дорогоцінні камінці в оправі перснів, здавалося, аж просили, аби хто простягнув руку та скуштував смаковитого, схованого надійно під тонкою шкаралупою, добірного зерна. З таким урожаєм не страшна буде і найлютіша зима для дрібної живності лісової.

Влад ще раз сягнув рукою до гілля і, обхопивши пучками пальців тугий горіховий кетяг, ледь труснув, доки не повипадали зі своїх прихистків на долоню червонобокі, сонцем випражені лущаки. Вкинувши і їх за пазуху, де хрускотіло вже повно тих дарів лісових, повернув назад до густого молодого смеречняка. Там чекала на нього Горислава.

Ситно попирхували за спиною коні. Добре відпочивши за ніч та досхочу поласувавши соковитим різнотрав’ям гірського пасовища, вони аж просилися до бігу, аби розім’яти знуджені за роботою м’язи, розігнати по жилах застояну від безділля кров.

Довкола світліло, щебетом та співами вирувало царство лісове, славлячи настання нового дня. На густій росянистій зелені, де недавно пройшов Влад, слалася темнава стежина, чітко, ніби на першому снігові, видно було кожен його крок.

Зачепивши поводи за низько навислу над землею дубову віть, попрямував туди, звідки тягло гіркуватим димком та ароматом смаженини. З насолодою вдихав той запах, бо, здавалося, зголоднів від ранкової студені. За кілька кроків, побіля вогнища, вже готувала сніданок Відова дочка. Смачно шкварчали над вогнем шматки м’яса молодої сарни, що її вдалося вполювати Владові вчора надвечір.

– О, як ти швиденько впоралася, – посміхнувся Гориславі. – Так міцно спала, думав: до схід сонця не прокинешся. А ти уже й сніданок приготувала. Доброю господинею будеш комусь…

Від тої похвали аж зарум’янилася дівчина, ніби від жару прикрила обличчя руками. Та за мить уже зухвало зиркнула на свого супутника з-під розтуленої долоні.

– Не жалкуєш, що поспішив та іншу господиню собі вибрав? А то могла б і твоєю бути…

Тільки усміхнувся Влад, не розчувши в тих словах прихованого смутку, не розгледівши у глибині палких очей дівчини якогось особливого відтінку чи то ніжності, чи туги. Хотів відказати на те щось жартівливе, та глянув на Гориславу і спинився, застиг у подиві: очі… Так дивилися на нього очі Млади у ту далеку чаклунську ніч на Івана Купала. І тепер – знову очі… І сміх… Чом не помічав він його досі, цей тремкий прозорий сміх, що тривожить, манить, хвилює, кличе…

Він дивився і не міг відвести очей. Здавалося, якась владна сила скувала його волю і чуття, відібрала здатність бодай поворухнутися.

Ці очі…

Може, й справді Горислава зуміла прочитати ті думки. Бо підвелася від багаття мов уві сні, не відриваючи погляду від Влада, ступила до нього – крок, другий… Ледь повела головою, стріпнувши важкою хвилею темного волосся. Терпким ароматом трав гірських війнуло на Влада – сп’янив той запах, аж схитнулася пругко земля під ногами. Він чи й не він простягнув їй навстріч руки?! Він чи й не він припав до вуст її пристрастно і одчайно, наче потопаючий, що у бурхливих нещадних хвилях нуртуючої ріки таки дотягнувся до рятівного деревця на березі?! Він чи й не він таки відсахнувся непевно за крок до солодкого забуття, що обіцяли йому гарячі обійми дівчини?!

Долонею провів по обличчі, ніби стираючи ту всевладну і солодку, але таку облудливу ману.

Чому, задля чого возстав над власним жаданням? Чи обличчя дружини виринуло з непам’яті? Чи довірливі очі Віда побачив перед собою? Чи відчув, що не має права на власне щастя, коли десь там, у двобої з ворогом, вирішується доля всієї громади? Того не відав, знав лише, що інакше вчинити не може.

– Пора… в дорогу… – зронив не своїм, якимось далеким голосом.

Не оглядаючись, попрямував до коней.

Навіть тим, хто виріс у горах, нелегко було знайти стежку поміж завалами бурелому, що перепиняли шлях. Зарослі буйною зеленню, прикриті ненадійним шаром перепрілого листя та глиці, чатували на безпечних мандрівників підмиті гірськими потоками урвища, глибокі ями на місці вивалених з корінням дерев. Тому й зраділи, коли виїхали на сонячну полонину, що полого спадала донизу. Коні, відчувши волю, понесли скоком – розпласталися над землею, мов птахи казкові, здавалося, не торкаються копитами землі. Швидко поминувши галявину, зупинилися над крутим, буйно порослим смеречинням берегом. Внизу могутньо рокотали стрімкі, збиті дочорна води великої ріки. Заворожувала грізна велич її: люто били важкі бурі хвилі в круті береги, збиваючи біле шумовиння довкола оголених камінних брил, ніби задумавши за всяку ціну вирвати їх зі століттями насиджених місць.

– Не пощастило нам, Гориславо, – мовив Влад, заклопотано споглядаючи страхітливе вировище. – Великі грози впали у горах, не проберемося звідси. Треба проїхати берегом та пошукати спокійнішого місця. Рушимо донизу, а там буде видно.

Довгий час їхали вершники по затиснутій горами з обидвох боків улоговині, нарешті вибралися на горбисту рівнину, де збавила ріка свій шалений плин, ніби вгамувала лють, і поволі почала вспокоюватися. Вже не втискали її у камінне русло береги, розлилася широко, роз’єднавшись на кілька окремих рукавів. Тут і зважилися на переправу.

Холодна вода пробирала до кісток, льодяна студінь, від якої аж терпло тіло, забивала віддих. Та Влад знав, що зовсім близько, на тому боці, обіч торгового шляху, що вів через гірські перевали у землі білих хорватів [29]29
  Білі хорвати– частина слов’янського племені хорватів, які жили на території західної Русі.


[Закрыть]і далі – аж ген на угри, є невелике, у два десятки хиж, поселення, там можна буде перепочити та обсушити мокру одіж.

Правда, чомусь не долітав з того боку ні собачий гавкіт, ні якісь інші звуки, що завше виказують близькість людського житла. Та, певно, причина тому – гучний і одноманітний гул гірської повені, що ваговито, мов осінні хмари, стелився доокіллям.

– Ну, здається, перебралися, – кинув Гориславі, водночас ухиляючись від дощової зливи, що, обтріпуючись, розсіяв довкола його сивий. – А що змокли – не біда. Он за тим викрутом дороги чекають нас і жарке багаття, і дах над головою. Та й кілька ковтків гарячого меду не зашкодить у таку холоднечу.

За мить обоє вже були в сідлах.

– А-гей! – зірвав коня до скоку Влад. Стрімко вилетіли вершники на битий шлях і понеслися до схованих за могутнім дубчаком людських жител.

Звернули з путівця на широку лісову стежку, що вела до поселення. Та, на диво, й тепер не чути було жодного відгомону близьких осель. Глибоку і моторошну тишу, що огортала все довкола, порушували тільки стихаючий вдалечині гуркіт вируючої ріки та зловіще каркання гайвороння. «Певно, бути дощу, – подумав Влад, спостерігаючи, як кружляє над самими верхівками дерев величезна зграя чорного птаства. – Чують чорні негоду краще від людей…» Ударом руки передав своє нетерпіння коневі, і незвичний до такого обходження огир, коротко схропнувши, миттю вилетів на вершину горба.

Моторошне і гнітюче видиво відкрилося його погляду. На місці хиж лишилися чорні плями пожарищ, з яких тут і там стриміли недогорілі головешки зрубів. Трупи забитих, розкидані по всьому видолинку, свідчили, що неждані нападники вирішили до останнього винищити всіх поселян. Мужі, старці, діти та жони лежали впереміж. Жодного поруху життя – тільки вітер, бавлячись, підіймав із попелищ та жбурляв куди заманеться пригорщі попелу.

Закам’яніли на вершині горба вершники. Певно, найжорстокішим збійникам забракло б люті для цього кривавого глуму. Тривожна тиша поволі цідила хвилю до хвилі. Лиш чорне гайвороння, що, покинувши свою поживу при появі двох подорожніх, хмарою знялося вгору, хрипко і безутішно оплакувало недавно ще квітуче поселення.

Поволі, не перемовившись і словом, під’їхали до однієї з крайніх, дивом уцілілих хиж. Сутінно і вихолоджено було за її стінами. Влад ступив до камінного підвищення для вогнища. Найперше треба розвести вогонь, щоб Горислава зігрілася, бо промокла до нитки, вся тремтить від студені та щойно побаченого. Зігнувся над каменем і нараз аж здригнувся: здалося, відчув на потилиці чийсь віддих.

Та як тільки зблиснув з-під рук сліпучий сніп іскор – із закутка, оповитого густим мороком, метнулася до нього з диким вереском, від якого, здалося, кров застигла у жилах, якась невиразна тінь. Той привид блискавично вп’явся пальцями йому у карк: «Се ти! Се ти вбив моїх дітей! І мужа… Усіх! Геть усіх!..»

На якусь мить шалений погляд очей скував жахом усе тіло Влада. Все ж рвонувся і відірвав від себе скорчені тремтливі пальці, і з почуттям огиди відштовхнув примару у куток хижі, і, підкоряючись інстинкту самозбереження, вихопив із піхов довгий ловецький ніж. Лише розпачливий скрик Горислави спинив на півдорозі руку зі зброєю.

– Стій! – кинулася до свого супутника дівчина. – Схаменися! Боги забрали у неї розум!..

Поволі приходив до тями. Відчув на своїй руці, що досі судорожно стискала рукоять ножа, вспокійливу долоню своєї супутниці. Мовчали, вслухаючись у чи то ридання, чи регіт, що долинав із сутіні. Потім почувся тихий вколисуючий виспів: «Діткам треба спати, бо зрана вставати… худібку на пашу гнати… на трави, на роси, на буйні покоси…»

З іскор, щойно викресаних Владом, таки зайнявся блідим вогником жмут сухої трави, припасеної, мабуть, ще колишніми господарями оселі. Влад присів і обережно підживив той тремкий вогник сухим смерековим хмизом. Зразу ж врадувано шугнуло догори полум’я, розганяючи сутінь, і освітило кімнату. Збоку, в кутку, сиділа навпочіпки, ледь схитуючись. з боку на бік, жінка. Важко було розпізнати її вік, жахом спотворене обличчя скидалося на страхітливу маску страждання і горя. Сиве пасмо волосся, що вибилося з-під барвистої хустки, скрадало темною тінню півлиця. Не помічала нікого довкола себе, погляд її був прикутий до загорнутого у окровавлене шмаття дитинчати, яке обережно тулила до оголених грудей.

Горислава закрила руками обличчя, Влад, тамуючи страждання, здійняв руки догори.

– Заступнику наш, Перуне! – зі стогоном вихопилося у Влада. – Не подаруй винуватцям сього злочину, найлютішу кару знайди для них. Молю тебе, візьми для тої помсти мій меч, мої руки…

Похоронили своїх одноплемінців Горислава та Влад, бо негоже залишати мертвих на поїдання воронню та диким звірам. Аж коли спала на землю густа непроглядна темінь, рушили у дальшу дорогу,

13

Круті камінні сходи вели кудись у непроглядну темінь. Мерехтливе світло смолоскипа вихоплювало з густої пітьми і ніби обмацувало насторожено важкі та червонясті, мов іржею поїдені, шерехаті брили, ладні, здавалося, щомиті розчавити своєю вагою нічних пришельців. Кожен крок відлунював у тиші гучно і зловісно. Монах підняв високо вгору смолоскип і обвів настороженим поглядом похмуре склепіння підземелля, що дихало могильним холодом. Відтак ступив униз із останньої приступки, та враз, мов обпечений, відхопив ногу назад. Щось м’яке і податливе вихопилося з-під стопи та, настрашено запискотівши, шмигнуло у лише йому відомий сховок.

– Тьфу! Скарай тебе сила небесна! – сплюнув, перехрестившись, нічний пришелець. – І наплодиться поріддя гаспидського…

Монах, а то був таки він, прихилився до самої стіни та владним кивком голови звелів своїм супутникам іти вперед. Один за одним два воїни в обладунках княжих дружинників незворушно поминули свого духовного наставника і підійшли до масивних дубових дверей, схованих у заглибині мурованої з каменю стіни. Аж схропуючи від натуги, витягли важкі гаки із залізних петель. Із надривним скрипом, що, здавалося, вгризався приреченістю та безнадією у саме серце, двері поволі, неохоче відчинилися. Отець Іов ступив крок вперед і освітив смолоскипом підземелля. Троє висохлих і блідих, мов мерці, людей поволі підвелися, зашурхотівши чорною, зітлілою на порох солом’яною потерухою, і, прикриваючи руками очі від незвичного світла, втупилися у прибульців.

Монах якусь мить прискіпливо оглядав полонених лехітів. Відтак, ніби зважившись, вказав на одного і кивнув своїм супутникам:

– Його!..

На той наказ обидва кинулися до полонених та, вихопивши з-поміж них вибраного отцем Іовом, потягли його до дверей. Той спробував було пручатися, але, відчувши, що все те марно, впокорився.

Монах ще раз обвів поглядом тісну кам’яну домовину, щось прошепотів про себе, ніби дивуючись, як можуть існувати в такій вогкості та темені люди. Підставив руку і довго розглядав на долоні краплі води, що цяпотіли тут і там зі стелі. Здавалося, вдоволений тим спогляданням, не мовивши слова, вийшов за своїми супутниками. Сам причинив скрипучі двері, рушив в глиб підземелля. Тьмяне світло пробивалося там ще з однієї пройми. Зайшов досередини.

– Ведіть його сюди, а самі зачекайте за дверима, – наказав конвоїрам, що все не випускали з рук припровадженого ними полоненого. – Та добре пильнуйте, аби не надумав хто завітати сюди.

– Та хто на те зважиться? Хіба що посадник, – простакувато мовив один.

– Те, що були нині тут, маємо знати лише ми троє та ще господь бог. Навіть воєвода недостоїн бути втаємниченим у сі справи божі, – підозріло глипнув на своїх помічників. – Ідіть!..

Коли за дружинниками зачинилися важкі масивні двері, у кам’яному склепі на кілька хвиль запала тиша.

Монах встромив держак смолоскипа у залізне кільце, що стриміло зі стіни тут-таки при вході, і перевів погляд на полоненого. Довго і прискіпливо вдивлявся у виснажене, змарніле обличчя молодого ще чужинця.

– Ну що, сподобалося в нас? Чи довіку намислив славний воїн відсиджуватися у сьому підземеллі? – розтягував у глумливій посмішці тонкі безбарвні вуста. – Та й чом би не посидіти: тихо тут, затишно, їсти дають, ніякої тобі мороки, – ніби розмірковував сам із собою.

Від тих глумливих слів поволі оживали очі полоненого, спалахували гнівом і неприхованою ненавистю, ніби сухий хмиз – полум’ям від іскри.

– Ну-ну… Громи та блискавиці у бою треба було метати, щоб не датися до рук живцем. А зараз усе те – намарно, – перейшов на примирливий тон монах. – Та й не для того привів тебе сюди, аби тлумитися. Але перш ніж перейдемо до розмови, скажи, хто єси, аби знав, з ким справу маю. Увидів я тебе ще там, на стіні. Зброя дорога, обладунок – не з простих…

– Соцький я воєводи Гнєза, – мовив хрипко очужілим голосом. Прочистив горло від сухого накипу і продовжував уже певніше. – А тут – запхали межи щурів, у сморід, у темінь. Коби знаття, ліпше у бою сконав би…

– А чому ж у полон добровільно пішов?

– Добровільно?! Видів, що навіть смерть моя вже нічого не змінить, тому й вибрав життя… Аби потім віддячити за ганьбу свою.

– Чи не забагато гонору маєш? Помсти захотів. Та з цих підземель камінних лиш одиниці живими на світ божий виходили, а здебільш перетліває люд, як ота солома, що за ложе її маєте…

– На те вже воля божа. У нього рятунок вимолюю. На тобі також виджу хрест святий, то чому ж не поможеш у тяжку часину своїм браттям по вірі? Гріх тобі!

– Якраз тому, може, і прийшов нині до тебе… А! Молодий ти ще. Увесь світ на чорне та біле ділиш. А у ньому ж є барви, що не одразу й збагнеш. Порятувати так, щоб самому на твоє місце втрапити, то не звитяга, а дурість. По-іншому – чого ж? – можна. Про те якраз і хочу з тобою говорити. Завтра або найпізніше позавтра виміняні будете на бранців, захоплених воєводою вашим Гнєзом… Те ще не все, – охолодив запал співбесідника, зауваживши, як зблиснули надією його очі. – Тепер слухай найголовніше. Сам же говорив про помсту. Воєвода Гнєз чекає не дочекається твого повернення… Бо добру вість принесеш йому, – перейшов на півшепіт монах. – Тож запам’ятовуй, дослівно мусиш передати володареві своєму почуте зараз. Хай віднині на третю ніч буде готовий для приступу. Три смолоскипи, що спалахнуть на північ на західній вежі, звістять, що час настав. Міст буде опущено, і відкриються брами перед християнським воїнством. Коли ж знаку не буде, то нехай чекають на нього ще через три ночі.

Згідливо покивував на ті слова полонений. Та вже не було у його постаті й натяку на послужливість а чи хоча б вдячність до старця, завдяки якому вийде скоро на волю. Одну лиш зневагу відчував у душі та очі відводив, аби не прочитав тих почувань перекинчик-монах. Зараз мусить бути обачним, бо від таких людців, що готові зрадити навіть рідну землю задля вдоволення власного честолюбства, всього можна чекати. Тож тупив очі долу та вже погордливо, з усвідомленням власної вищості дослухався до скриплячого в сутіні голосу.