Текст книги "Русичі"

Автор книги: Ігор Юринець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 16 страниц)

3

Височенні, в три обхвати буки здіймалися, здавалося, під самісіньке небо, суцільною зеленою крівлею переплелися вгорі їх буйні крони. Ноги що не крок провалювалися в товстий брунатно-червоний покрив прілого листя та сухого віття. Стежки не було, та Влад міг би навіть із заплющеними очима втрапити до тої благодатної полонини. Ще минулого літа забрів туди слідом смертельно раненого оленя, який, трощачи все на своєму шляху, дерся крутим схилом вгору в надії порятуватися від наздоганяючого ловця.

Там, на околі полонини, на одному з кількох могутніх дубів, що хтозна-як потрапили в ці володіння смерек та буків, і вгледів Влад не значену ще ніким борть [22]22
  Борть– дупло в дереві, де живуть бджоли.


[Закрыть]. А відтак на ближніх деревах віднайшов ще два бджолині дупла.

Тож нині і подався сюди, аби взяти трохи щільників з медом: скоро за податтю боярський тивун Горазд заявиться, то легше медом та воском відбутися, аніж просо ділити, що його і так цього літа вродило не надто щедро.

Вже зблиснув зеленню між дерев полонинський простір, ступив ще крок-другий – і наче в сонячний потік втрапив. Зупинився, вгледівся довкола: весь діл [23]23
  Діл– долина.


[Закрыть]далекий наче на долоні. Довкола кріпосних стін близько одна до одної туляться хижі ремісників, а там далі на підгородді і його обора. Прудкий ігристий легіт розкуйовдив довге, до пліч, волосся, здавалося, ось-ось зірве з голови крисаню, однак відчув вітрисько, що замало для того має сили, то й кинувся чубити околичні дерева.

– Егей! Гори, чуєте мене?! То Влад, владар ваш прийшов! – гукнув, аж відлуння дзвінко розсипалося вдалечині.

Нараз здригнувся, наготував бартку. Гучний тріск зачув від дуба з медовим дуплом. Глянув туди насторожено – і остовпів. М’яко ковзнула донизу по стовбурі дерева жива червоняста гора. Аж засоромився свого страху.

– Стій, злодюго бджолиний! – надав духу ведмедеві і якийсь час дослухався, як тріщить смеречиння, ламане велетенським звіром. А відтак рушив до своїх медових комор. Поклав на землю при дубовому кореневищі узорчасто гаптований шкіряний кептар, мереживом оздоблену торбинку, перекинув через плече невелику бочівку-довбанку і, обхопивши стовбур обіруч, подерся догори.

Дуб розгалужувався високо над землею, тож Влад аж захекався, заки вчепився за нижню гіллю. Бджоли, розтривожені ведмедем, здавалося, відчули в ньому ще одного напасника – дзижчали погрозливо, так і липли до обличчя та рук, вишукували будь-яку шпарку, аби дістатися до живого тіла. Влад піднявся на верхівку та осідлав товсту віть – вирішив спочити трохи, перечекати, доки вгомониться бджолиний рій.

Розглядав, ніби вперше побачивши, хвилясте пасмо гірського хребта, звивисту стрічку Тисьмениці, пообіч вигинів якої стелився безконечний Купецький гостинець.

Зиркнув і в той бік, де погожої днини можна було розгледіти обриси недалекого Сільця.

Зиркнув – і отерп. Над валами, що оперізували поселення, здіймалися у височінь клубасті димові гривуни, розпливалися щораз ширше та ширше.

З того скам’яніння вихопили Влада тужливі згуки трембіт, що долинули від надтисьменського городища, – сповіщали про біду, од якої можуть врятувати лише стіни кріпості.

Звідси, з височіні, видно було пожвавлення побіля кріпосних воріт. Там, на мості, зануртувало вировисько – ніби Тисьмениця вийшла з берегів у весняну повінь. З ближніх околиць збігався люд зі своїм нехитрим скарбом, аби порятуватися від нежданих нападників. Тягнулися через міст піші і кінні впереміж із отарами овець та кіз.

Нараз увагу Влада привернув Купецький гостинець. Там, де зараз за Сільцем вихоплювався він на узгірок, заблискотіла в сонячнім промінні криця. Наче величезна гадина сповзала з улоговину, раз у раз блимаючи лискучим довжелезнім тілом.

Годі було розрізнити з такої відстані людей, та Владові здавалося, що чітко бачить він і наочниці шоломів, і плетиво кольчуг, і гаптовані золотом знаки на червонястому стягові, що тріпоче на вітрі поперед оружного загону.

Сумнівів не було: чужинці вступили на руську землю.

Влад вивіркою злетів додолу, навпростець, вже не вибираючи дороги, кинувся туди, де готувалася до нелегкого бою його громада. Аж тепер стисла серце пекуча тривога за Младу. Як там вона? Чи встигла схоронитися за кріпосними стінами?

Здавалося, забрала зворотна дорога зовсім небагато часу, але коли вигулькнув на пригірок, за яким уже починався випряжений сонцем зруб, що спадав полого аж до самого кріпосного рову, спинився вражено. Ту ж мить припав до землі. Один за одним вихоплювалися догори перед кріпостю чужинські вершники.

Ставало їх усе більше і більше. Щось збуджено поміж собою вигалайкуючи, розсипалися вусібіч, по троє-четверо відбивалися від гурту, гнали коней до розкиданих по узгір’ї хиж, палені надією поживитися поки хоч чим-небудь. Та основна маса з кількох сотень воїнів вигарцьовувала на безпечній відстані перед воротами кріпості. Голосно перемовлялися та жартували, не сходячи, однак, на землю, ніби чекали когось.

І справді, через кілька хвиль загули бойові ріжки, на гору вихопилися кілька вершників у дорогих лискучих обладунках. У переднього на списі схитувалася важко і ніби вдоволено червоняста, золотом гаптована корогва. З-поміж усіх виділявся молодий ще, світловолосий чужинець; у жорстких рисах обличчя, чітко окреслених, ледь викривлених презирливим півусміхом устах, у кожному поруху проглядало усвідомлення своєї вищості над іншими людьми та звичка повелівати. На шкіряному поясі та руків’ї меча зблискувало барвисто дорогоцінне каміння. На всьому скаку осадивши коня, він спинився. Бундючно окинув поглядом військо, що встигло вирівнятися у довгі ряди, відтак перевів погляд на кріпость, оцінюючи досвідченим оком неприступність ровів та міцність стін, вивершених дубовим частоколом.

На якусь мить стихло все довкола. Лише з-поза стін кріпості, мов із розтривоженого бджолиного дупла, долинав стишений насторожений гамір та час від часу знервовано збрязкував вудилами кінь, якому ніяк не стоялося на місці. Стрій вбраних у залізо вершників похмуро вглядався у стрімкі вали, оперезані частоколом із міцно припасованих одне до одного дубових колод, загострене верхів’я яких скидалося на шоломи велетенських воїнів. Моторошна у своїй незрушності надтисьменська твердиня видивлялася на незваних пришельців вузькими бійницями, вишукуючи з-поміж них тих, кому судилося першими полягти на цьому клаптику руської землі. О, від перших стріл, що сипонуть з цих стін, рятунку не буде. Сам Перун вділив тим гартованим на семи вогнях наконечникам частку своєї моці. Недарма від прощального змаху правиці, яким змітав всевладний бог залишки зжовклого осіннього листя, і до першого небесного гуркоту, віщуючого пробудження Перунове після довгої зимової сплячки, чаклував над тими наконечниками мудрий всезнаючий Від – єдиновладний господар загубленого у лісових нетрищах святилища Перунового. Лише по одній такій стрілі вділено кожному з лучників. Страшну вони таїли силу. Варто було залізному жалу лише черкнути об шкіру чи то людини, чи звіра – і рятунку не було. Через кілька хвиль назавжди кам’янів поцілений ворог.

Та кожен знав: скористатися такою стрілою можна лише проти того, хто посягне на волю гірського краю, скористатися на початку бою – потім прийде на поміч Перун і допоможе здолати нападників. Той же, хто забуде ту заповідь, сам згине у муках страшних.

Лунка тиша, що, здавалося, аж променилася сухим зеленуватим світлом, тривожила, забивала віддих. Ось-ось вона вибухне і бризне навсібіч брязкотом металу, сліпучою кривавою іскрінню, ревищем, у якому сплетуться воєдино і висвист стріл, і гупотіння кінських копит, і сп’яніння звитяги, приреченості і смертельного жаху… Ось-ось…

Похмуре небо плавиться сіруватим відсвітом, спадає на гірські узвишшя, смарагдову зелень лісів, на товпище воїв… Ось-ось…

У тій порожнечі, що розколювала надвоє світ, ледь кивнув рукою чужинський світловолосий воєвода. Ту ж мить виїхав наперед інших, зблискуючи, мов хизуючись, металевим обладунком, один з його соратників, високо вгору звів безоружну правицю, скерував скакуна у бік кріпосних воріт. Стріпнувши буйною гривою, кінь, здавалося, знехотя корився вершникові.

– Гей, люди! – спинившись за десяток сажнів від рову, загорлав чужинець. – Хочу говорити з посадником кріпості!

– Від чийого імені говорити будеш?

– Від імені воєводи Гнєза, достойного слуги великого князя Мешка.

На вежі, що височіла над воротами надтисьменської твердині, звелася кремезна постать боярина Миловида.

– Про що говорити зі мною маєш, лехіте?! Нападниками нежданими прийшли ви на нашу землю – тож не словами, а оружжям розмовляти будемо!

– Не квапся, вельможний боярине. Не з підступом, не з лихими намірами прийшли ми, вої славного і хороброго володаря землі лехітської, у ваш край, а з радісною вістю. Вельможний повелитель наш, що взяв уже під свою милостиву руку Червенські гради, не обминув ласкою і ваші землі… Тож подумай, боярине! Хто з належною вдячністю сприйме сю милість – і для себе, і для нащадків честь і шану здобуде. Бо милостивий до покірних підданців повелитель наш.

– Негоже мовиш, лехіте, – заклекотів гнівом голос Миловида. – Одвіку руські люди жили в сих горах, одвіку сягала сюди влада великого князя київського. Та й кріпості оці порубіжні закладено за повелінням великого Святослава на оборону і міць руської землі. Тож чи личить нам нині навіть мову вести про те, аби добровільно піддатися кознивому володарю вашому! – аж кипів від тамованої люті. – Ніхто ще не смів нахабно пропонувати боярину Миловиду зрадити землю руську. Пускаю тебе живим лише тому, що послом єси. Це моє останнє, слово, так і передай своєму господареві!

– Та все ж подумай, боярине! Подивися на сотні воїв, які стоять, перед твоєю кріпостю. А се лише передній загін. Їх не вистачить – інші прийдуть. Жодна кріпость не встоїть перед могуттю вельможного князя Мешка. Тож чи тобі йти всупереч його волі, посаднику! Щедрий він для друзів своїх, та нещадний до ворогів. Через непокору свою згинеш і сам, і всі, хто з тобою у кріпості.

Не міг стерпіти цих слів Миловид, хижо сіпнув верхньою губою, скинув оком на лучника, що стояв обіч, готовий щомиті відпустити тятиву.

– Коня!

Дзенькнула тятива – і ту ж мить кінь лехіта звівся на диби, голосне дике іржання його скинулося луною і перейшло у стихаюче хрипіння. Вершник рвонув повід, аби осадити скакуна, висмикнув стрілу, що вп’ялася трохи нижче його стрункої білої шиї. Бризнув із рани іскристий кров’яний струмінь. Кінь затремтів на ослаблих ногах, ніби з тою стрілою вийняли з нього всю силу життєву, осів на землю і забився в корчах. Відтак стих.

Верхівець, що встиг зіскочити, застиг на місці, якусь мить дивився на мертву тварину, наче дивуючись, що її змогла звалити така незначна рана, потім зі злістю відкинув стрілу вбік. Поволі повернувся і, щораз пришвидшуючи крок, ніби очікуючи, що ось-ось і його вцілить безжальна криця, похитуючись, попрямував до своїх…

4

Не дочікувався воєвода Гнєз, доки підоспіє його сланець: і чув, і бачив на власні очі, чим закінчилися ті переговори. Хоч не надіявся, що одразу відкриються ворота перед його воїнами, та не сподівався і на подібне зухвальство. Палка хвиля люті затопила думки, владно підштовхувала дати клич до наступу. Майже над силу стримував хижу лють, бо розумів: кинути з ходу людей на оці неподатливі стіни – не минути поразки. Та й Мешко не подарує йому, коли покладе у першій же сутичці добірне військо.

Не спіши, воєводо, – заспокоював сам себе. Найнеприступніші кріпості долає гострий розум. Тож треба виждати, зважити, а там… Хто знає, може, й відшукається ключик, яким відмикаються ворота, заплативши за те сміховинно низьку ціну. О, тоді можна буде із гордовитим руським боярином по-іншому поговорити. Можна й нинішній день пригадати, але так, щоб, у твані повзаючи, випрошував смерті, як найбільшої милості, незговірливий Миловид.

– Стаємо тут! Надовго!

Відтак звернувся вже до старшої дружини:

– Вислати вусібіч дозори. А кріпость оперезати довкола так, щоб навіть муха непоміченою не вилетіла. Все!

Владною рукою звів на диби коня, аж той крутнувся на місці, і спрямував його туди, де вже ставили для воєводи просторий похідний намет, зшитий із вичинених баранячих шкур.

Темно. Лиш коли-не-коли прогляне на мить поміж густих волохатих хмар блідий лик місяця, зблисне і знову щезне за ними. Зрідка перегукуються у верховітті дерев чи то птиці, чи духи лісові, потривожені присутністю чужинця.

«Гу-гу, гу-гу-гу… А-а-а!»

Стогнуть, ворохобляться, аж мороз поза шкіру.

Темно. Терпкий запах хвої та прілого листя стелиться понад землею, холодом пронизує тіло. Від нічної студіні не рятує навіть тепла вовняна чуга та товстий прошарок смерекового віття, що ним ще звечора пристелив Влад свій схоронок при корінні могутнього дуба. Забився в ці нетрища, ніби самітний вовк, якого облягли звідусюди озлоблені пси та мисливці на ловах.

Темно. Не розгледіти тої дороги, якою піде завтра. Він повинен, він мусить пройти туди, де, мабуть, і цієї ночі виглядає за ним очі молода жона, його Млада, де стали до оборони рідного краю рідні і друзі, люди, з якими спільно ділив і сонячний день, і непогідь. Що б там не було, він прийде туди, бо знає, що лише в єдності з громадою, із народом своїм повниться силою людина і невмирущими стають діла її.

Темно. Із сутіні глибокої проглянуло нараз розпливчасте і нетривке щось. Відтак почіткішали обриси тих непевних ліній, і ось уже побачив перед собою батькове обличчя, мов із каменю сірого різьблене. «Спочиваєш, сину? Чи ж час для спочинку, коли чужинці топчуть землю руську, коли ще не остигло багаття на місці хиж надтисьменських?! – гнівно гримів його голос, наче могутній дзвін стрімкого водоспаду. – Не для того дав я тобі життя, аби в таку часину хоронив ти його по лісових хащах… Не для того!»

«Але ж не заради власного спокою забрів я у сі нетрі… – спаленів під образи Влад. – І рад би стати до бою. Але що можу зараз, сам… один?!»

«Не один ти, сину. За тобою весь край наш гірський, вся руська земля. А то – нездоланна сила… І ще затям: той, хто увірував у власне безсилля, ні на що не здатний».

Нараз згладилися риси батькового обличчя, відтак розтанули зовсім. Широко відкриті Владові очі намарно вглядалися у сивуваті пасма густого туману, що тягнулися догори.

Світало… Народжувався новий день.

Аж по хвилі зрозумів, що було то тільки видиво, омана. А чи тільки? Чому саме цієї ночі, коли безвихідь заступила обрій, як незрушна кам’яна скеля, коли не бачив перед собою жодної стежини, мов сліпець на розпутті, з’явився уві сні батько Уліб. Чи не для того, аби вивести його з темені на твердий путівець? Певно, таким самотнім був і він в ту хвилю, як сколихнула городище жахлива вість про чужинців-угрів, які от-от вигулькнуть із-за викруту Купецького шляху… Та недовго розмислював і не вагаючись став на шляху незваних гостей. Став на смерть, аби захистити собою майбутнє громади, та й його, Влада, від чужинецьких мечів.

Тож і для тебе, сину Улібів, настав нині час того найвищого вибору, що один раз у житті таки випробовує на міцність кожного. Помочі чекають родаки твої там, за стінами кріпості, і ти повинен зробити так, аби не стало те чекання примарним і незбутнім.

О, Влад виправдає їх сподіванки і приведе підмогу, бо не так уже й далеко навіть пішому дістатися до стін Тустані, що здійнялися увись під саме небо на стрімких скелях – такі ж стрімкі і неприступні, як ті камінні виступи. Тільки швидше б добратися туди, розповісти про все. Допевна вділить сотню-другу воїнів тустаньський посадник для підмоги обложеним надтисьменцям. Бо залога в Тустань чи не найчисленніша з-поміж усіх кріпостей порубіжних.

Ті думки розсіяли рештки дрімоти, кликали до негайної дії. Влад заквапився, підняв із землі чугу, зволожену вранішньою росою, затягнув тугіше черес, пришпилив до нього довгий ловецький ніж у шкіряних піхвах. Взявши до рук бартку, довге топорище якої слугувало і за подорожню палицю, рушив у путь.

Під саме небо, наче закам’янілі велети, здіймалися – столітні буки, лискучі і гладенькі стовбури яких порізьбив зеленавий наріст. Сонячні промені ледь пробивалися згори до її підніжжя, а довкола нього буйно розрісся навсібіч молодий підлісок. Дзвеніло, вирувало все довкола від пташиного щебету. Росяниста зелень переливалася в сонячному сяйві безліччю відтінків, ніби обсипав хтось усе навкруги дорогоцінними скалками кришталю. Безконечно в’юнилася поміж гірського верхів’я ледь примітна в зеленому шаленстві ожинових заростей стежина. Добре знав ту стежку Влад, як, зрештою, і всі у надтисьменському городищі. Бо ж вела до відомого у довколишній окрузі святилища Перунового, загубленого у глухих лісових вертепах.

Ще в незапам’ятні часи, як повідають старці, облюбував цю місцину всевладний бог. Ніхто не знає, що саме принадило його на те місце, але одного дня метнув він свою огненну стрілу з піднебесся і там, де вп’ялася вона у земну твердь, спалахнуло осяйне непогасне полум’я. Відтоді і йдуть до камінного храму люди з близьких околиць і здалеку, з усіх неоглядних Бескидів, аби умилостивити владаря блискавиць небесних, вимолити удачу у ділах ратних, погибель для ворогів, міць і здоров’я для свого роду.

А ще кажуть: лиш тоді згасне той вогонь священний, коли розгнівається Перун на горян і позбавить своєї прихильності. Оскудіє ця земля на славних воїв, на мужів відважних, заіржавіють мечі і затупляться стріли, прахом розвіються локони давні та й самі гори під копитами коней чужинецьких полчищ. Тож щедрими дарами та пожертвами умилостивлюють шанолюбного і жорстокого бога всі довколишні громади, аби повік не згас той божий пломінь.

В уяві Влада постало похмуре склепіння требища Перунового, широкий, зладнаний з лискучих від часу камінних брил жертовник, посередині якого бурхає жарке синювате полум’я. А зовсім поруч вгрузла в землю хижа верховного служителя Перунового – Віда. Мало хто міг похвалитися, що на власні очі бачив господаря хижі та й самого святилища. Говорили люди, що старець той оберігає велику таємницю пращурів, а тому лише обрані з-поміж горян гідні спілкуватися з тим поважним і великомудрим старцем. Швидше б дістатися туди, й звідти до Тустаня – з годину швидкої ходи.

Так розмірковуючи, збирався подорожній крутизною гірського схилу, порослого густим пралісом. Раз по раз шурхотіли у висхлих ялівцевих зарослях меткі рухливі ящірки, жебоніли без перепочинку тріскотливі цвіркуни, розморено перегукувалося незліченне лісове птаство, передчуваючи наближення полудневої спеки. Сама земля ніби дихала умиротвореністю та спокоєм, мирними видивами благодатного доокілля вколисувала насторогу. Постійну готовність зустріти будь-яку небезпеку і в ту ж мить оберегтися від неї Влад, як і кожен з мужів його громади, виплекав у собі змалечку. І все ж, замислившись, стратив на мить пильність…

Раптовий страшний удар зім’яв Влада та повалив чи землю. Вже падаючи, зумів на якусь частку секунди втримати тіло і, вивернувшись, відкинутись назад. Та саме цей підсвідомий порух і врятував йому життя.

Жаскі жовті ікла величезної рисі не встигли зімкнутися, а лише деронули, мов гострі ножі, правий бік обличчя. Оскал скривавленої пащі шугнув мимо, власна вага не дала змоги звірові втриматися – з клаптями вовняної чуги у пазурах рись перелетіла через Влада. Її величезне жовтаве, мов вигоріла трава, тіло м’яко приземлилося за два кроки від обраної жертви. Кинутий додолу несподіваним ударом, Влад у змиг ока підхопився на ноги, стискуючи в руді вихопленого з піхов ножа.

Болю він не чув. Кров, що бурхнула з рани на щоці, заливала обличчя, цяпотіла на землю, вогнисті кола пливли перед очима.

Розлючений невдачею звір облизнув довгим рожевим язиком пащу, здавалося, оцінював свого супротивника щілинками злих очиць. Розпалений запахом свіжої крові, він бачив перед собою уже не небезпечного ворога, а лише довгоочікувану жертву, яка за всім правом належить йому. Рись ледь пригнулася до землі, хижо ощирилась – і тої ж миті злетіла в повітря.

Хоча вже наготовленим зустрів Влад той кидок, та відчував, що сили покидають його з кожною хвилею. Він не встиг відхилитися і, зметений дужим ударом, знову полетів на землю. Хруснула під міцними іклами рука, якою зумів-таки прикрити обличчя. Важка безжальна маса вчавила його у вогку випрілу листву, гострі кігті рвонули тіло. І коли вже не було нічого, крім жаху і нестерпного болю, Влад якимось надлюдським зусиллям таки вивернув руку з-під важенного тіла звіра. В останнім зусиллі вгородив по саме руків’я ловецького ножа у черево нападника. Він не відчув уже, як ослабли ікла, що хапливо добиралися до живого тіла, як обважніла і зсунулася з нього важка туша, лише дикий вереск велетенської лісової кішки, що перейшов у передсмертний хрип, сколихнув на якусь невимовно маленьку частку миті затьмарену свідомість…