Текст книги "Русичі"

Автор книги: Ігор Юринець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 16 страниц)

18

Поволі зводив над гірським пасмом свій палаючий лик Ярило. Ніби добрий газда, що над ранок завше загляне в кожен закуток свого обійстя, так само пильно оглядав володар усього живого на світі свої безкраї володіння. Владно розігнав по лісових вертепах легковажні вруна сивих туманів, що порозбігалися було понад виднокраєм, якусь часинку милувався мерехтливим зблиском діамантів, що ними щедро прикрасила чаклунка-ніч кожну травинку, кожну віть смерекову, кожен листочок. А відтак, ніби невдоволений, що сліплять зір, стер їх владним порухом своєї палаючої золотої чуги.

Аж о тій порі Влад та його супутниця, супроводжувані ватагом корчинської нічної варти, рушили до кріпосних валів. Спинилися перед самим ровом, навпроти воріт.

– Гей там, у кріпості, спите дотепер, чи що?! Міст опускайте! – роздратовано гукнув Борич.

– А чого то так тобі не терпиться? Виджу, чужаки якісь із тобою, а значить, треба перше посадника сповістити, дочекатися його вказу. А потім уже можна і сповняти велене, можна і міст опустити, і втворити браму… – єхидно веселився на стіні старий, висхлий, як скіпка, воїн, висунувши з-поза частоколу плескате, як місячний лик, розпогоджене усміхом обличчя.

– Ой, Світе, не край мені серце своїми приповідками дурними! Не той час нині. Чорна біда вже і на нашу землю ступила… Роби, що кажу, коли й справді родаком мені доводишся!

Від того, як було мовлено ті слова, вмить зникла веселість з нахиленого над подорожніми обличчя. Посуворішав на виду воїн, відчувши тривогу в голосі Борича.

– Відчиняй! – кинув кудись позад себе.

Там ніби лише чекали того наказу, бо одразу ж натужно заскрипів важкий дубовий міст і поволі почав сповзати донизу, аж доки не влігся, постогнуючи, ніби древній дідуган, на своє належане місце.

Гамірно і велелюдно було за стінами. Щойно підняли ворота, як висипали на міст ґазди корчинські, спішили один перед одного до своїх розкиданих по узгір’ї осель, не терпілося їм огледіти полишене напризволяще на цілу ніч господарство. Майже бігцем ринули через міст і овечі отари та стада худоби, голосним бекотанням та ревом виповідаючи своє обурення, що так допізна нині тримали їх без зеленої поживи.

– Гей, стійте, люди! Впиніть той тлум! – загукав у повен голос Борич, перекриваючи гамір, що стояв довкола. – Лихі вісті принесли сланці із надтисьменського городища. Вже і до нас біда докотилася – придубинський висілок дотла спалив ворог! Забудьте нині про ґаздівства свої та й рихтуйтеся стати на оборону…

По перших схвильованих словах почав обступати люд корчинського ватага вартівного загону. А коли той скінчив говорити, вже чималий натовп вирував довкола.

Кожен хотів пробратися поближче до промовця, аби з перших вуст почути тривожні новини. У збентеженому гаморі запитань годі було щось розібрати. І лише коли заговорив Влад – важка і гнітюча тиша запала над людським юрмищем. А як змовкли останні слова його оповіді, насторожене мовчання вибухнуло раптом погрозливим гулом голосів. Довго не стихали стривожені скрики та розпачливі зойки тих, хто мав родаків у повойованому придубинському висілку.

Людське юрмовище супроводжувало надтисьменських сланців аж до хоромини боярина Коритка, що височіла на горбі посеред кріпості, обгороджена задля більшої надійності високим та міцним частоколом.

Посадник корчинський вже був сповіщений про прибуття послів від обложеного надтисьменського городища. Тож два кремезні дружинники одразу завели Влада і Гориславу у простору світлицю, стіни якої були згори донизу завішені барвистими вовняними килимами та дорогоцінними хутрами лісової звірини. Посередині стояв довгий широкий стіл, заставлений золотим та срібним посудом. Тут і там на стінах висіла дорога, щедро оздоблена цінними камінцями зброя.

Посадник Коритко все зробив для того, аби кожен, хто мав честь втрапити сюди, з першого погляду усвідомив, з яким багатим та вельможним паном має він стосунки. Здавалося, володар кріпості прагнув блиском золота та срібла, статками своїми, що виставляв напоказ, доточити собі і зросту, і сили, і сміливості. Оберігаючи скарби свої, не довіряв ні ключнику, ні челядникам найвірнішим, чіпко зберігав у пам’яті кожен камінчик зі збройної оздоби, найдрібніший пугар – срібний чи лише посріблений – закарбував у голові намертво. Все простити міг, бо добрим був і веселим чоловіком, не дарував нікому лиш одного – посягань на його власність.

– День добрий тобі, боярине, – вклонився Влад, – Хай примножить гаразди твої та щедро вділить здоров’я і віку всевладний Перун!

– І вам того ж зичу… Хоча які там зараз гаразди. Все хистке і ненадійне у сьому світі. – Коритко підвівся з-за столу, гордо вип’явши велетенське, мов добре барило, черево. Здавалося, ладен стати навшпиньки, аби хоч у такий спосіб набавити зросту, а отже, й статечності побільше. Мабуть, через те не ступив і кроку до гостей, а тільки помахом руки запросив підійти ближче. – Сідайте, сідайте, гості дорогі. Видить Перун, що радий бачити сланців від дорогого серцю моєму воєводи Миловида. О, не в одній битві разом із ним бували, пліч-о-пліч сікли ворога на друзки! Всього було, – значуще покивував головою товстун.

Посміхнувся про себе Влад над хвалькуватістю боярина, бо хто в доокіллі не знав, що з корчинського посадника такий воїн, як з ложки сокира. А кріпость прибрав до рук, бо близько при князеві ходив та з півслова умів бажання його вдовольняти. Аби прислужитися Володимиру, не шкодував ні свого, ні чужого, ладен був травою під ноги стелитися. Тож і дослужився…

Та не мовив нічого молодий горянин, лиш перемигнувся із Гориславою, яка тупила донизу очі, аби не пирснути сміхом, слухаючи ті вихваляння, що ніяк не клеїлися до кумедної постаті товстуна.

– Ну, то з чим прислав вас побратим мій Миловид, – раптово перейшов до діла корчинський посадник. – Завше радий я прислужитися своєму товаришеві по ділах ратних… По можливості, звичайно, – поспішив додати з вродженої обережності.

– Не з добра послані ми до тебе, боярине. Про біду нашу і сам, певно, знаєш. Ворог обсів кріпость. Усе сутужніше доводиться люду за її стінами. Посилали ми гінців до князя у Київ, та далеко стольний град, доки надійде підмога – довго чекати треба, не протримаються стільки часу оборонці надтисьменської твердині. Ворогів сила-силенна. Потрібно хоча б зо дві сотні воїнів, тоді можемо сподіватися на перемогу. Розгромимо чужинців так, що й нащадкам своїм закажуть дорогу до руських поселень, – впевнено і піднесено дзвенів голос молодого горянина. Здавалося, бачить перед собою наяву вже розгромлених і тікаючих безоглядно ворогів. Очі його, що зайнялися голубуватим зблиском точеної криці, не могли б залишити байдужим жодного слухача… Жодного, крім боярина Коритка. Бо коли Влад, скінчивши мову, глянув на нього, то ніби спіткнувся поглядом об незрушну скелю. Лише ледь помітна насторожена посмішка кривила вуста посадника.

– Добре все обмислив побратим мій Миловид, – спроквола подав голос Коритко. – От хіба… не подумав, що нізвідки взяти мені тих дві сотні воїв, – розвів безпорадно руками. – У мене і так мало мужів оружних, а коли віддам ще й вам на підмогу, то сам ні з чим лишуся. З ким боронитиму отсю кріпость, за яку тримаю одвіт перед самим князем? То так і передай Миловидові, що радий я допомогти, але дати дві сотні воїв ніяк не можу. Дуже мало людей у мене.

– І все ж подумай ще, боярине. Зрозумій, повоюють нас чужинці і на тім не зупиняться. Прийдуть тоді і до тебе, бо ж на всі руські гори точить зуби володар лехітський… Вже й тепер показали, на що здатні. Чув, може, посаднику, якраз учора спалили виселок, що зовсім близько звідси, поблизу Купецького шляху?

– О, бачиш! – ніби аж зрадів тій звістці Коритко. – У мене тут також неспокійно. Стане ворог під стінами, то хто кріпость оборонить, коли вам на підмогу воїв своїх пошлю?! Передай воєводі своєму, що хотів би дуже допомогти, але час нині непевний. Якщо треба, то можу вділити трохи зброї, припасу різного, але оружними людьми помогти не можу, – боярин примовк на мить, мовби щось обмислював.

Влад почав було сподіватися, що таки передумає Коритко. Насправді лиш одне хвилювало посадника: як би тією відмовою не настроїти проти себе грізного Миловида. Хоча в опалі нині воєвода княжий, бо ж одісланий аж у цю глушину, але через якийсь час, либонь, знову наблизить його до себе Володимир. А тоді може нагадати Миловид про нинішню відмову, тож ліпше якось по-доброму залагодити цю справу. Проте дати воїнів було б таки необачно. Треба повернути справу так, щоб, як кажуть, і вівці були цілі, і вовк ситий.

– Знаєш, – довірливо прихилився до Влада, – люблю людей, що вболівають за спільне благо, але все потребує винагороди. – Коритко видобув із-за череса тугий шкіряний капшук, довго виважував у долоні, ніби не наважувався, віддати чи не віддати, і все ж урочисто простягнув Владові. – То за доблесть твою. Гм… А ти вже там постарайся як належить оповістити Миловидові, що довкола нашої кріпості теж ворожі загони никають, що й нам, мовляв, сутужно доводиться. Скажи: «Дуже бідкався Коритко, що мусить відмовити у помочі, бо у самого в нього лише сотні зо дві воїв…» Ну, та бачу, що й сам розумієш, – кинув на стіл перед Владом шкіряник із монетами.

– Не буду неправду Миловидові говорити, – похмуро здвигнув плечима Влад. – Видів же: у вас тут і тисяча ратників набереться…

– А ти скажи. Скажи! – з притиском мовив боярин. – Зла від того нікому не буде. А тобі – прибуток, – підморгнув довірливо, кивнувши на капшук з грішми. – Хіба, може, мало?

– Дешево, ох, дешево цінуєш кров людську, боярине, – перегнувшись через стіл, Влад злісно випльовував в обличчя корчинському володареві грізні слова. – Чи, може, й справді подібний я на супостата-перекупника, якому все на світі заступив зблиск злота та срібла?! – При тих словах погляд Влада, що пропікав вогнем співбесідника, робив його схожим на гірського беркута, готового за мить уп’ятися пазурами у свого ворога, який необачно перепинив дорогу.

Хворобливими плямами вкрилося обличчя посадника, він затнувся на півслові, ніби хотів щось заперечити, але так і не спромігся щось сказати. Аж тоді, коли Влад оволодів собою та, відкинувши рвучким порухом долоні шкіряник з грішми, підвівся з-за стола, Коритко прийшов до тями.

– Грізн! – верескнув якимось чужим і здерев’янілим голосом.

Ту ж мить став на порозі дружинник-велетень, один з тих, що супроводжували Влада та Гориславу до боярської хоромини.

– Тут я, боярине…

Посадник відізвався не одразу, мовчав якусь мить, ніби обдумуючи, як покарати зухвалого простолюдина.

Іншим разом наказав би згноїти його у підземеллі. Іншим разом… А нині мусив пам’ятати, що перед ним сланець колишнього дорадника княжого Миловида. Прочує посадник надтисьменський, що посланця його наказав Коритко кинути у поруб, не забуде повік образи такої. Ну що ж, нехай буде так. Звідси живий і здоровим мусить виїхати той глумливець. Та чи добереться до кріпості надтисьменської – на те вже воля богів. Коли десь у гущаку втрапить у нього стріла неждана, то таки ніхто не закине, що недопильнував посланця боярин Коритко.

– Нагодуй сланців від побратима мого Миловида… І нехай відпочинуть з дороги, – кивнув понуро дружинникові.

Мовчки повернувся Влад і разом із Гориславою попрямував за Грізном.

19

Чим прогнівила тебе, Ладо, заступнице родинного вогнища?! Чи ж не прикрашала тебе вінками із цвіту духмяного та стьожками барвними?! Чи ж не уславляла тебе співами величальними у хороводах дівочих? Чому ж нині не вимолю прихильності твоєї, о Ладо, не вблагаю повернути мені мужа мого, Влада. Одна, самітна скнію при вогнищі родинному, і нікому тугу розвіяти, неспокій та тривоги приспати.

Тихо. Нічна просинь ледь цідиться крізь маленькі присліпкуваті віконця, огортає сонною теплою хвилею все в затишній хижі коваля Добромисла. Всевладний сон розпростер свої невидимі сіті понад горами. Ніч.

Тільки Млада не може склепити і на часину повік. Намарно вговорює стара Літодана, аби лише про добре думала собі Млада: «О, виджу, виджу, ще кілька днів – і прийде твій час… Забудь про все зле і тривожне, споминай липі добро і красу споминай. Не для себе – для нього, дитяти, що під серцем носиш. Я знаю, що кажу. Про добре згадувати будеш, то й сина щасного і веселого народиш. Не думай лиш про зле, доню. Згадуй весну красну, і роси світлі ранкові, і потоки гірські – могутні та бистрі. І мужа… коли любиш його, споминай…»

Коли любиш… Та чи могла б не любити тебе, Владе? Хіба ж не кохання наше проростає у мені тривогою… і болем… і щастям? Мовби й немає між нами відстані жодної, стін кріпосних неприступних. І лав ворожих ніби й немає. Бо ось тут, перед собою, бачу усміхнені твої вуста, і очі променисті та гарячі, і голос твій чую, що розганяє неспокій та передчуття недобрі, і розраджує, і вспокоює. Навіть коли втома склепить повіки, і тоді не полишаєш мене, ладе мій, наодинці з сумнівами, приходиш, міцний і певний себе, аби могла обіпертися на долоню твою, мов із криці ковану, на хитливій дорозі життя.

Не спиться. Млада встає із ложа і аж тепер помічає, що сама у хижі. Знадвору сіється крізь віконце ледь чутний гамір. Щось діється у кріпості, певно, десь там, поміж людьми, і батько, і Добромисл із синами. Не захотіли тривожити її, піднялися тихо, що й не почула.

Хутко накинула на себе теплу чугу з овечої вовни, ступила до дверей.

У кріпості, здавалось, ніхто і не лягав спати. Час від часу стишений гамір голосів перебивав збрязкіт оружжя, воїни у бойових обладунках тихо про щось перемовлялися, тужно кам’яніли, видивляючись на ті наготування, жони та юнки, ніби випроводжали мужів та легінів своїх у далеку, сповнену небезпек дорогу. І лиш дітвора не переймалася нічим, ганяла доокруж, вбачаючи у тому нічному тлумі лише привід для розваг та забав.

Холодне світло місяця, що цебеніло згори крізь легенький, розкудланий нічним леготом, серпанок хмар, надавало доокіллю таємничої загадковості. Від того хижі зблиски зброї були нечіткими, розпливчатими, а бліді, аж голубуваті, обличчя людей – розгублені й безпомічні. Тривожний гамір голосів теж скидався на оманливе відлуння схованого нічним мороком плюскотливого потоку.

На якусь мить здалося Младі, що все те – лише химерний витвір уяви. Варто струсити із себе залишки сну, широко відкрити очі – і затишком та спокоєм зблисне пригаслий жар вогнища у їхній зовсім недавно зрубленій хижі, і війне терпкий пах смолистих соснових бервен. А потім… потім одним-єдиним порухом гарячої долоні розвіє всі тривоги та напасті муж її, Влад.

І так захотілося того Младі, що повірила у правдивість надуманого. До болю прижмурила повіки і аж по довгій хвилі, ніби вірячи, що таки зможе силою своєї переконаності все змінити, поволі відкрила очі. Ні, не під силу їй, при найбільшому бажанні переінакшити щось у сьому світі, долю якого так, заради забавки, творять всевладні боги, ох, не під силу. Бо коли б то було можливим, кожен з оцих наготовлених до бою воїнів знайшов би ліпше заняття, аніж вбивати собі подібних а чи важити власним життям на браннім полі. Може, колись і прийде час, коли всі на світі люди зможуть жити у мирі та злагоді, працею, а не грабунком та розбоєм у походах військових здобуватимуть достаток для своїх родин. І жоден не поглядатиме завидющим оком на добро та землі сусідські – ні верховоди чужих народів, ані власні князі та бояри. Адже земля – вона безконечна, кожному стачить її щедрот.

Нараз думки ті обірвалися від стишеного до шепоту окрику-повеління, яке сколихнуло гурти воїнів, єднаючи їх у одну могутню силу. «Готуйтесь!» – той поклик, що вихопився з мороку, ніби останній порив вітру перед грозою, прошелестів поруч і почав стихати десь далеко в темені, де губився кінець військової колони надтисьменців.

Першою гадкою Млади було пробратися до воріт, де на чолі колони мав би бути батько Гостомисл. Бо хоч забрали потроху літа міць та спритність, але на те не зважав старійшина. Досвід ратний та гострий розум давали йому право вже понад десять літ очолювати військо надтисьменської громади.

Годі було протовпитись крізь шумуюче велелюддя. Тож рушила у бік кріпосної стіни, аби звідти, згори, обдивитися, що ж то буде далі, та й розпитати когось про мету нічної вилазки.

Аж тепер відчула, що пробирає до кісток вогкувата нічна прохолодь. Тугіше загорнулася у накидку, пришвидшила крок.

Поминувши кілька хиж ремісного люду та дружинників, що тісно обступали з ближнього боку підніжжя горба, на якому височіла боярська хоромина, Млада почала підніматися пологим схилом. На його верхівці височіла похмура і неприступна стіна, увінчана вартівною вежею.

– А тобі, доню, чому вдома не сидиться?

– А… І ви тут, нанашко Літодано, – аж одсахнулася з несподіванки Млада.

– Тут, а де ж мені в таку ніч бути. Там мій молодший на вежі вартувати лишився. Не вспокоїться ніяк, що мусить у кріпості нидіти, коли інші стають до бою… – скрушно закивала головою. – Йому біда, а мені все ж спокійніше – як-не-як, а там безпечніше. А Добромисл зі старшим моїм – сохрани їх, Перуне! – ті до бою лаштуються. О, чує серце лиху годину.

– Що ви таке говорите, нанашко? Зіб’ють гонор з тих зайд та і вернуться. Не раз уже такі виступи нічні бували.

– Е, доню, я знаю, чого журюся – перебив її слова скрипучий голос старої. Прихилилася до Млади, зашепотіла на саме вухо. – Великий бій нині буде. Ая, старий мені так казав, але просив, аби нікому не говорила про те. Стоятимуть нині на смерть, аж доки… але то вже тобі знати не конче. Прощався зі мною Добромисл, казав, щоб не споминала його лихом, аби простила, коли чимось жалю мені завдав, – захлипала безутішно стара, відтак витерла сльози, заговорила знову. – Вже благала його, молила, аби нікуди не рихтувався, бо ж літ йому – повну торбу неси. Та не послухав. «Ти, – мовить, – з мене діда немічного не роби і на ганьбу не підбивай…» Гай-гай, то я його на ганьбу підбиваю. А сам… – Літодана безнадійно змахнула рукою. – Де вже йому воювати, вік такий, що варт берегтися, аби вітер на землю не звалив, та коло вогню у хижі гріти кості. Ох, чує біду моє серце, чує біду.

Від тих примовлянь застукотіло серце у Млади, мовби хотіло вирватися з грудей. Схоже, то не звична вилазка, а виправа на довгий і важкий бій. Чому ж батько ні півсловом не прохопився, навіть не попрощався.

Пришвидшила ходу, щоб хоч зі стіни кріпосної ще раз глянути на батька, хоч постать його вгледіти. Ішла – майже бігла, а перед очима незрушні тіла загиблих, які після отаких нічних вилазок вносили соратники до Перунового святилища. Нараз перехопило подих, затремтіла й хитнулася під ногами земля. Над силу ступила кілька кроків до темніючої неподалік високої хоромини нового бога, збудованої за наказом воєводи. Незчулася вже, як і добиралася до складеної з важких колод стіни, прихилилася до шерехатих колод, поволі сповзла на землю.

Аж по довгій хвилі відчула Млада, що сили повертаються.

Вже хотіла звестися та й рушити, куди надумала, як раптом увагу її прикували ледь чутні слова, що глухо долітали зсередини. Підвела голову і примітила над собою прорубане в стіні невеличке віконечко. Бичачий міхур, що затягував його, був з одного боку розірваний. Чи то постарався вітер, чи хтось із надтисьменців у такий спосіб виказав свою зневагу до цієї облудливої споруди та її господаря. Однак завдяки тому отвору Млада цілком могла розчути мовлені впівголоса слова.

– Відвернувся від нас господь, отче. Саме в сю ніч, коли все наготовлено для подвигу нашого во ім’я святої віри, коли з того боку воїни християнського володаря лише чекають, аби увійти в кріпость і навік навернути сих язичників до правдивого бога, Миловид вирішив заскочити зненацька певне своєї безпеки військо Гнєзове… Саме в таку ніч! – аж тремтів з розпачу скрадливий глухуватий голос.

– А може, не так усе й зле, сину мій, не так усе й зле. Не допустить господь всевидящий погибелі нашої, не може того допустити. Най тішаться язичники, що заскочать зненацька військо осадне. А насправді-то загибель чатує на них за кріпосними стінами. Бо ж сам мовиш, що сеї ночі наготовлені до приступу наші брати по вірі і лише знака чекають, – голос отця Іова аж пирскав тамованим злорадством, шипів обережно, мов гадина в гущаку, що підібралася до близької вже, заздалегідь наміченої жертви. – Несповідимі путі господні, але завжди спрямовані до одного: скарати невірних і віддати належне достойним.

Зіп’явшись навшпиньки, Млада таки дотягнулася очима до віконця-щілини, крізь яке пробивалося ледь помітне хитливе світло. У мерехтливому присмерку маленької, у три кроки завдовжки, кімнатки розгледіла постаті кількох мужів, що розмістилися при стіні на низенькій лаві. Чіпко тягнулася поглядом до облич змовників: отець Іов, два дружинники, яких неоднораз бачила в особистій охороні Миловидовій, ще один з довгою, до грудей, бородою (з ним не стрічалася дотепер жодного разу) і… Гадан. Той самий, що не так давно на громадській раді клявся у відданості звичаям предків.

Млада відхилилася від щілини і вся перетворилася у слух, тепер не мала права пропустити жодного слова, бо кожне з них могло стати вістрям ножа, вже наготовленого цими недолюдками, аби вгородити його неждано у спину надтисьменській громаді – і батькові Гостомислу, і синам старої Літодани, і мужу її, Владу, і синові ще ненародженому.

– Тож можемо возрадуватися, діти мої, – провадив по хвилевій мовчанці монах. – Бо чи можна не помітити перст господній у тому, що саме нинішньої ночі надумав Миловид здійснити свій диявольський підступ. Чень легше для нас зараз, коли увага всіх прикована буде до бою, що, може, й зараз точиться за стінами цієї твердині язичництва, непомітно обрубати шнури і закрити ворота, тим самим відрізавши шлях до порятунку для ворогів нашої віри, аніж втворити їх для війська Гнєзового у переповненій людом кріпості. А вже потім, коли за стінами все буде скінчено із залогою кріпосною, за іграшку буде для Гнєза взяти приступом і саму кріпость, у якій залишаться лиш немічні старці та жони.

– Не так усе просто, отче. При воротах залишено десятка зо два вартових, з них лише двоє, Сівер та Гірл, погодилися бути з нами. А ще й на кожній з веж по кілька лучників.

– Нелегко, але можливо. Здійснити замислене мусимо чимшвидше, аби вберегти себе від несподіванок. Адже, зрозумівши, що не вдалося напасти зненацька, Миловид може одразу повернути військо назад. Отже, не можна гаяти і хвилини. Та перед тим, як приступити до діла, попросимо благословення у господа нашого, – отець Іов перехрестився і зложив руки для молитви.

Глухий стукіт за стіною змусив усіх насторожитися. Гадан хапливо загасив рукою полум’я свічки. Ту ж мить змовники, натикаючись у темряві один на одного, шуснули до дверей.

Аж похолола Млада. Не спам’яталася, як вислизнув з-під ноги камінь, який підклала під ноги, аби дотягнутися до віконця. Ледь утрималася на ногах, притьмом відсахнулася від стіни і метнулася у тінь найближчої будівлі. Дослухаючись до тупоту ніг позад себе, ніби на крилах летіла до воріт, аби повідомити горян про нависле лихо.

Коли вибігла на широкий пішник, що одним кінцем впирався у майдан-торговище, аж відсахнулася від несподіванки: там, де зовсім недавно гуло, мов у бджолиній борті, стало тихо і пустельно. Лише далі, коло самих воріт, можна було розгледіти якийсь порух. Повернула туди, та раптом почула уже знайомий, почутий щойно у храмині нового бога глухуватий голос котрогось із змовників: «… двоє з них – Сівер та Гірл – погодилися бути з нами…»

Владна млість огорнула тіло, здавалося, чиїсь велетенські руки підхопили Младу і м’яко, ніби шкодуючи, поклали у куряву битого пішника…