Текст книги "Русичі"

Автор книги: Ігор Юринець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 16 страниц)

28

Надтисьменці, оточені звідусюд ворогом, уже не сподівалися на порятунок. Знали, що всі загинуть отут, перед неприступними, збитими із товстих дубових бервен воротами кріпості. І все ж жоден не випустив із рук зброю – стояли на смерть.

Гостомисл поволі приходив до тями. Ніби й не було спопеляючого болю, довгих хвилин забуття. Клекіт бою і скорботний виспів із кріпосних стін, де вже оплакували своїх рідних жони, матері та діти, влив нові сили у німіюче тіло старійшини, допоміг виборсатися із сивого тягучого мрева безнадії.

Де знайти порятунок для цих людей, що з останніх сил пинили оскаженілий натиск ворога? Та нав’язлива думка єдина ще не давала Гостомислові склепити обважнілі повіки. Думки поволі світліли, але всі вони розбивалися у крицеву неподатливість важких дубівців, що незгірш скелі перепинили шлях до порятунку.

Застогнав тяжко ватаг надтисьменської громади ледь підвів голову і змахом руки зумів-таки привернути до себе увагу. Ще зміг прошепотіти неслухняними вустами свій останній наказ, вислуханий шанобливо одним з воїнів, який нахилився над умираючим.

– Рубати ворота… У тому єдиний шлях до порятунку… Рубати… – повторив ще раз, і ляк відбився на зблідлому обличчі старця, ляк, що не зрозуміють слів його. – Хай змінюють одні одних, тоді буде швидше…

Аж коли почув часті удари барток, що вперто вгризалися у неподатливе дерево, безсило відкинув голову. Важко і натужно зітхнув, ніби стомлена цілоденною працею людина, яка наледве дочекалася вечірньої пори та й прилягла спочити. І ніхто не помітив, що не здіймає більш грудей старійшини Гостомисла хрипкий уривчастий віддих. Бо не надійшов ще час оплакувати полеглих.

Гримотіли безперестану бойові сокири у вмілих руках вчорашніх дереводілів. І хоча лиш дрібні тріски відлітали з-під їх леза, все ж поволі, дуже поволі кришили крицеву неподатливість дубових колод.

Сили танули, безнадія росла. Вузьке оборонне півколо надтисьменців не давало чужинцям змоги сповна скористатися своєю численною перевагою, проте не було вже в тому і негайної потреби. Із трьох сотень воїнів, що виступили кілька годин тому за кріпосні стіни, залишилося заледве п’ять десятків.

Коли блідий відсвіт світанку зовсім розсунув передранкову сутінь, перед очима тих, хто міг оглянути довколишню місцину з висоти кріпосних стін, постало моторошне видовище. Широка низина перед кріпостю всіяна була людськими трупами, здавалося, невситимий мор упав раптово на цю землю, не шкодуючи ні грішних, ні праведних.

Накінець отвір у воротах був розрубаний настільки, що крізь нього вже могла протиснутися людина. Але кілька воїнів кріпосної залоги, що кинулися одчайдушно на допомогу своїм спливаючим кров’ю соратникам, уже не могли змінити нічого.

Навіть вихопившись на узлісся, численний загін вершників залишився непоміченим. У змиг ока промайнули вони яругу і ввірвалися у сторопілі від несподіванки шеренги чужинців. Раптовість того натиску вмить розпорошила щойно боєздатне і об’єднане в одне ціле лехітське військо на окремі острівці – так викладена з каменю і не скріплена глиною стіна, на перший погляд, важка і неприступна, розсипається від одного лиш міцного удару у підвалину.

Навіть тоді, коли вже розпалися в ніщо ряди чужинців, жоден із останніх оборонців кріпості не зрушив з місця. Десниці їх так само міцно стискали рукояті барток та мечів, в очах не гасла рішучість радше полягти, ніж поступитися напасникам. Здавалося, не можуть увірувати у саму можливість тої раптової переміни, що враз вихопила їх із безнадії та змирення з невідворотністю смерті й знову поставила у лави живих, які мають право сподіватися, мають право на завтрашній день, на майбутнє.

А Влад дивився і не впізнавав рідне поселення. Чорні обпалені бервена стриміли на місці хиж та дворів, стелився понад землею, пригашуючи яскрінь вранішнього сонця, стоголосий стогін – ніби сама земля горянського краю оплакувала своїх полеглих захисників.

– Люди чекають, треба йти… – вихопив його з гіркої задуми голос Борича.

Кивнув згідливо на ті слова побратима. Замислено торкнув повід і скерував коня навперед військового строю корчинців, які вишикувалися уже при воротах.

Спинився на півдорозі, примітивши, що стривожено сколихнулися шеренги воїнів і розступилися. По якійсь хвилі ступили у вільний прохід кілька мужів у вбранні дружинників посадника. На схрещених бардах несли нерухоме тіло, прикрите яскраво-червоною накидкою. Годі було сумніватися – та черлена чуга вважалася ознакою влади велителя надтисьменської кріпості.

«Посадника несуть… Миловида вбито…» – зашелестіло поміж людом.

– Мертвий? – глипнув питально на людей.

– Ще не скінчив воєвода порахунки із сим світом, – відповів один з них. Груди дружинника оперізувала чиста полотняна шматина, на якій темніла заскорузла кривава пляма. Рана, певно, боліла, бо морщився при кожному слові. Переждавши, додав стишено, аби міг почути його лише Влад. – Не для життя уже посадник, відмучив своє… Забажав ще увидіти того, хто врятував кріпость від знищення.

Все ж почув помираючий ті слова, бо здригнулося збіліле, мов перший сніг, обличчя. Поволі відкрив очі та довго вивчав Влада поглядом.

– Ти… привів підмогу? – кожне слово спадало з уст натужно, хрипким клекотом відлунювало в грудях, ніби хтось там тер камінь до каменя.

Влад зійшов з коня, схилився над помираючим.

– Я, воєводо. – Ствердно схитнув головою.

– Обличчя твоє знайоме… певно, виділися десь. Хто будеш?

– Виділися, воєводо. Зять я старійшини надтисьменської громади Гостомисла.

– Старійшини? А де він сам зараз? Його хочу бачити, – спробував звестися на ослаблих руках, та зрозумів, що марними є ті спроби, відкинувся назад. – Не може кріпость без господаря бути, – зашелестів самими губами, запеченими до чорноти. – Мушу когось замість себе лишити…

– Гостомисла… нема вже, – мовив дружинник, ніби не міг дібрати потрібних слів. – Скололи його у січі…

Мовчав посадник. Щось виважував у думках, здавалося, боровся сам із собою. Відтак впився очима у Влада, видихнув зболено, та все ж з полегшенням.

– Гостомислу повірив – і не схибив. Мушу повірити й тобі… – Мить повагався і продовжував: – Прихилися до мене, бо нездужаю встати… Гривну княжу… жадаю передати тобі… Зніми.

Влад, скоряючись тому повелінню, обережно зняв із шиї боярина зчервонілий від крові золотий обруч із масивною, з долоню завбільшки, платівкою, на якій карбовано було знак Володимира – великого князя київського.

– Слухайте всі… – здалося, з останніх сил підвищив голос воєвода. – Віднині сей муж, зять старійшини Гостомисла, повеліватиме у кріпості іменем самого володаря руської землі. Така моя воля…

Ті слова висотали останні сили боярина, бо зі стогоном стулив повіки, щоб не розняти їх уже повік.

29

Монах Іов торжествував: ніхто вже не зможе переломити долю надтисьменців, їм кінець. А Миловид, може, вже й зараз сюди добирається, бо не такий він, аби ризикувати власною головою задля порятунку того простолюду, що гине під кріпосними воротами. Їх багато, їх є і буде, а Миловид один. Цю мисль не раз чув у довірливих бесідах із надтисьменським володарем, правда, давніше те було. Але не так давно, щоб міг за той час зовсім змінитися воєвода. Люди не гаддя якесь, аби щороку вбирати іншу шкуру. А отже, обов’язково подумає боярин про втечу, бо лише вона відкриває шлях до порятунку. Звичайно, простіше було б чкурнути вже зараз кудись подалі та перечекати у лісових хащах непевну пору. Так і зробив би, певно, Миловид, але перед тим хоч-не-хоч мусить знову побувати у кріпості. Бо за весь свій вік, треба сказати предовгий, ще не видів Іов, аби хтось із воєвод добровільно полишив набутки свої, злото та камінь дорогоцінний. Такого і не могло бути, бо ж то суперечило б самій природі достойної людини. Створена вона загребущою та пожадливою, і від того їй не відпекатися ніколи. А в Миловида таки є золота, є, сам не один раз хвалився вітцеві духовному. Тож обов’язково повернеться посадник за нажитим скарбом, в якому шлях до почестей та вдоволення усіх примх і потреб.

При тих думках злорадна усмішка розтягувала безбарвні уста старця, ніби наяву бачив перед собою ошелешене і перелякане обличчя Миловидове, Не вирватися йому із міцних обіймів отих бевзів, своїх колишніх дружинників, що при потребі миттю стали гарячими прихильниками християнської віри. О, які бембаси! – вдоволено глянув на могутні постаті воїв, що прихилилися до стіни по обидва боки входу у підземний лаз. Вони вже не випустять, міцно триматимуть, бо ж пообіцяно тим бовдурам велико почестей, коли схоплять самого Миловида та живеньким і тріпотливим поставлять відступника перед очі його ясновельможності Гнєза. А чого там, пообіцяти все можна. Бо ж заради великої мети, задля того, аби схопили-таки того погордливого княжого прислужника.

О, тоді… тоді прийде час порозкошувати і йому, відзначеному благодаттю божою монаху. Все пригадає зарозумілому посаднику, всі образи, і слова злі, і зустріч останню, коли вигнав його зі світлиці, мов паршивого пса, що не варт і миті уваги. Буде проситися Миловид, аби не губити його та випустити на волю, срібло-злото обіцятиме.

Та не на такого натрапив. Отець Іов не багатства потребує, а справедливості: вчинив непотребне, не прислухався до мудрих порад пастиря духовного – відповідай. Скавчатиме з перестраху Миловид, коли поставлять його слуги божі перед лицем лехітського верховоди. Ну, може, й не скавчатиме, але ганьбу ту вже ніколи не відмиє. Всевладен бог, і пошле він вірному слузі своєму торжество над поверженим ворогом.

Та намарно вслухалися підручні Іова до кожного шереху. Там, у підземеллі, не чутно було ні кроків людських, ні жодного іншого звуку. Натомість ледь чутний гамір кривавої битви, що долинав і сюди, чимдалі ставав тихішим, уже годі було й розчути його. І від того все тривожніше ставало на серці у старця.

Як на те, ще й Осташко, наймолодший зі змовників, посланий вивідати, що діється при кріпосних воротах, наче канув у безвість. І хоч ось-ось мало увірватися до кріпості лехітське військо та принести їм визволення із цієї добровільно обжитої темниці, довге очікування й непевність сього становища по краплі вичавлювали радісне збудження, що охопило їх після вдало здійсненого задуму.

Раптовий скрип дверей, що вели у підземелля, змусив змовників скам’яніти. Ожили знову аж тоді, як зачули розпачливий та тремкий голос Осташка, проте принесена ним звістка холодним дрожем відізвалася чи не в кожному із зачаєних у темені Гнєзових прибічників.

– Ой, прийшла наша година остання, – лементував, ковтаючи від хвилювання слова, вивідувач. – Побито чужинців! Чуєте, побито!.. Там військо свіже з-під лісу вихопилося, посікли та розігнали по сховках воїв християнських!

– Струсни його хоч ти, Горазде. Аби до себе прийшов та розповів по-людськи, що там таке страшне привиділося тому пуцьвірінку, – мовив розважливо монах, прикриваючи нарочитою байдужістю нотки страху в голосі.

– Вгамуйся! – гарикнув на отрока Горазд. Ревнув погрозливо та люто, аж тому й справді дух перехопило.

– А отепер говори, – виждавши хвильку, протягнув Іов. – Яке там ще тобі свіже військо привиділося? – Мовив ті слова лише для того, аби відтягнути несподівану і прикру вість, принесену тремтячим від збудження Осташком. Уже з перших квапливих слів отрока зрозумів старець: усі надії порозкошувати владою та статками хоч на схилі літ розвіялися, мов передранкова сутінь.

– Правду кажу, отче, – плаксиво скиглив хлопець. – Розбито військо наших братів по вірі… Тікати треба вам… і нам усім також. Бо не подарують нам зради. Не подарують…

– Та-а-ак… – протягнув Іов. – Ніби правду мовить отрок. І все ж, – вагався якусь мить, – мусимо пересвідчитися у тому, бо дуже вже тяжко повірити його словам. Ти й підеш, Гадане, разом із Гораздом. Обдивіться усе там добре. А ми чекаємо тут. Боятися нічого – ось цим лазом хоч і зараз можемо безпечно вибратися із кріпості, – вказав рукою на темніючий вхід до потаємного ходу.

Щойно вибралися Гадан з Гораздом із підземелля посадницької хоромини, як стало для них зрозумілим, що таки правду мовив отрок.

З омитого щедрим промінням сонця пологого горба, на якому привільно розкинулося дворище велителя надтисьменської твердині, добре проглядалася бита дорога, що вела вниз, аж до головних воріт. Видне було навіть трохи улоговини – там, поза стінами кріпості. Радісний гамір натовпу, ряди збройних вершників у кептарях та крисанях, які аж тепер поволі тягнулися крізь вивільнені з камінного полону та підняті догори ворота, не давали приводу для будь-яких сумнівів. Глянувши на все те, лиш перезирнулися між собою обидва перекинчики.

– Ну, то що маємо робити? – обережно та здалеку зайшов Горазд, у якого за ті короткі хвилі споглядання вже визрів у думці потайний задум. – Вибратися нам звідси навряд чи вдасться… Знаємо про лаз підземний, але ж знає про нього і Миловид, може, вже й тепер чатують на нас при виході з того боку його дружинники. А коли й виберемося – куди подінемося від посадника? Повелить розшукати нас князь Володимир – під землею знайдуть.

– Твоя правда, тивуне, – сказав понуро Гадан. – Може, знаєш, як порятуватися, то й мені скажи. Ще колись віддячу за те, – догідливо вибалушив маленькі очиці на співрозмовника.

– Так, мусимо щось інакше надумати… – оцінююче бликнув Горазд на товариша по біді. – Правду мовити, є у мене одна задумка…

– Не перший рік знаєш мене, тивуне, – шанобливо заглядав у вічі співрозмовнику Гадан. – Завжди готовий був прислужитися тобі. А тепер, коли йдеться про наш порятунок, і поготів.

– Знаєш, тяжко мені на таке зважитися, – обережно приступив до головного колишній тивун. – Але коли розібратися, то лиш одна людина винна у біді нашій. Ну, хто? – терпляче очікував, що таки поможе йому Гадан вимовити те, найголовніше. Та марними були ті сподіванки, бо нездогадливий велетень лиш тупо зиркав на Горазда.

– Старець винен. Іов… – роздратовано закінчив думку тивун. – Сам згадай, хіба ж не він підбивав нас на зраду?!

– Твоя правда, Горазде, твоя правда, – згідливо і багатозначно закивав головою Гадан та розплився в улесливій усмішці…

З нетерпінням чекав монах повернення своїх найвідданіших прибічників. І коли загупотіли підземеллям їхні кроки, рушив назустріч, гнаний нетерпінням швидше почути новини. Обачний був старець Іов, дуже обачний. Але ж кому дано звідати все, що схоронено на денці душі людської?!

Не встиг і огледітися монах, як у змиг ока втрапив у дужі обійми довірених своїх чад. Залізним обручем зімкнув руки Гадан – аж дух від того забило його недавньому господарю. Безжально жбурнув старця на землю і хутко зв’язав до хрускоту у кістках припасеним шкіряним пасом. Доки кілька інших сподвижників монаха ошелешено лупали очима, не розуміючи, що діється, Іов уже лежав на камінній долівці та лише постогнував настрашено.

– А тепер слухайте мене, – звернувся Горазд до єдиновірців. – Мислю, кожен із вас хотів би забути про вчинене досі та заслужити прощення велителя нашого Миловида. Є для того лиш одна можливість – вручити боярину призвідника всіх бід. – Горазд знову набув колишньої впевненості та бундючності. – Не примушуємо нікого. Хто хоче спробувати порятуватися в інший спосіб – он дорога для втечі, – повів рукою в бік темніючого отвору підземного лазу. – Та, певен, бо добре знаю Миловида, при виході з підземелля вже давно нас дожидаються.

Гнітючу мовчанку перервав один з воїнів, що, встромивши оголений меч у поножі, ступив кілька кроків і став поруч із Гаданом та Гораздом. Потім те ж саме зробив другий, третій…

І коли Горазд уже сповнився певністю, що владнав цю делікатну справу, раптово метнулася до нього темна тінь. Отерп від смертельного жаху колишній тивун, заціпенів поглядом на тонкому лезі меча, що, здавалося, дуже поволі падало на нього згори. І враз нежданий нападник ніби наштовхнувся з розгону на непроникну та міцну стіну. То лише здалося, бо не стіна спинила його за крок до обраної жертви, а вістря Гаданового меча, що по рукоять вгородився в груди вірного своєму духовному наставникові Гірла.

Коли Гадан байдуже та незворушно з натугою вирвав скривавлене лезо із тіла свого недавнього соратника, той постояв ще якусь хвилю, безвільно схитуючись, а відтак упав горілиць.

– Хто ще хоче спробувати? – процідив жорстко колишній тивун, вдячно стиснувши рукою плече рятівника.

Відповіддю йому стала важка насторожена тиша, що переривалася лише розпачливим виском монаха, який не полишав спроб виштовхнути із рота ошмат сириці, увіпхнутий Гораздом задля більшої надійності.

30

Квапитися не було куди. Поволі трюхикали коні вузькою, вибитою у кам’янистому грунті стежиною, що перебігала з верха на верх, інколи здіймаючи подорожніх врівень із хмарами. У променях сонячної яскріні парувала буйна та соковита зелень лісів, щедро скроплена ранковою росою.

Але і краса цього верховинського простору не в силі була розвіяти смуток на серці в Горислави. Знехотя перемовлялася легінка із Цвітою, згідливо покивувала на її розповіді про пережите, проте інше тривожило дівчину, не давало спокою.

Відколи розсталася з Владом, весь світ став порожнім та невеселим. Лише коли подумки вихоплювала з минулого ту зустріч нічну біля гомінливого потоку і знову бачила перед очима гордовите, зблискуюче усміхом обличчя свого обранця, світліло на серці. Розуміла, що ніколи не поєднатися їй із коханим, та не змогла до кінця покоритися цьому. Адже так небагато треба для щастя – лише б бачити його щодень хоч одну-єдину мить, чути голос, що сповнював Гориславу щемким і непогамовним відчуттям радості та світла.

Здавалося, вміла читати на обличчі людини найсокровенніше дружина Борича і, глянувши кілька разів на дівчину, відчула жіночим серцем її побивання, зупинила нараз коня, зачекала, доки наздожене її Горислава.

– Виджу-виджу: мучить тебе щось. Певно, хтось із легінів чарами обпоїв, полонив серце дівоче… О, вже й зарум’янилася, – усміхнулася, помітивши, як запломеніло обличчя супутниці. – А чого б то? Для кожного настає час кохати, тож не стидатися, а радіти треба…

Мовчала Горислава, знічено опустила очі.

– Певно, тяжко тобі бути для мене супутницею, коли серце рветься туди, де, може, вже й зараз вступив у бій з ворогом обранець твій, – розуміюче похитала головою Цвіта. Глянула на немовля, що посопувало супокійно біля грудей, запроменилася лагідністю. – А ти їдь за ним, Гориславо, за своїм обранцем… Нам уже недалеко, та й місця тут знайомі, з дитинства ходжені. Та й не одна я, ось і захисник росте, – усміхнулася щасливо та притиснула до себе маля. – Тож щасти тобі, легінко. Їдь за щастям своїм, бо саме воно не приходить… – по тих словах торкнула повід і кінь слухняно рушив далі.

– І вам щасливо! – задзвенів вдячністю дівочий голос. – Хай доля щедрою буде для малого захисника вашого!..

Не гаючи й хвилі, Горислава повернула свого коня, зірвала його з місця навскаки. Лиш вітер шумів навстріч.

Та, дивна річ, з наближенням до надтисьменського городища охоплювала Гориславу непояснима тривога, змушуючи і далі підганяти буланя, що й без того мчав, наче вихор.

Таки не одурило дівчину передчуття небезпеки. Вихопившись на безлісу верхівку гори, що владарювала над довколишньою місциною, огледілася і відчула, як отерпло тіло. Звідси ще не видно було близької вже надтисьменської кріпості, зате добре проглядався великий відрізок Купецького шляху, що тягнувся до Надтисьмені з боку спаленого ворогом Сільця. Там, де мала б побачити попелище та запустіння, копошився людський мурашник. Не треба було аж надто зірких очей, аби розпізнати у тому тлумі воїнів, вбраних у металеві обладунки. Раз по раз зблискували сліпучо під сонячним промінням щити та кольчуги. «Підмога! Лехітська підмога обложникам кріпості!» – та думка обпекла льодяним холодом.

Не роздумуючи більше, Горислава в повну силу шмагонула по крупу коня і погнала його далі.

Стугоніли копита у шаленому бігу, клапті жовтуватої піни спадали з морди скакуна, здавалося, стомлений стогін зривається разом з тими клаптями. Та не чула жалю до знеможеної тварини, була лише тривога, аби витримав кінь і не впав передчасно. Бо ж від того залежало, чи зуміє попередити про нову небезпеку захисників кріпості, чи не застануть їх знагла загони нападників.

Аж на закрайці випраженого сонцем зрубу, що випинався до середини гори, саме навпроти воріт кріпості дала короткий спочинок обезсилілому коневі. Звідси як на долоні виднілася сама кріпость і все доокілля. Здавалося, якесь велике військо обрало собі для перепочинку широку улоговину, що відділяла надтисьменську кріпость та городище довкіл неї від крайки лісу. Все там, внизу, дихало спокоєм і умиротворенням. Лише дивна скам’янілість тих десятків людських тіл, поодинокі постаті жінок, та дітей, що відшукували поміж полеглими своїх рідних, розвіювали завісу омани. І приходило розуміння, що цим спочиваючим воїнам вже ніколи не підвестися самотужки із землі, що не для них те сліпуче ранкове сонце та смарагдовий відсвіт порослих буйними лісами верхів’їв. Їм уже не почути навіть сього тремтливого стогону-плачу, що тужливо стелився над змовклим бойовищем.

Горислава поминула те поле скорботи і в’їхала під звід вежі. Звідси до Перунового горба, що височів за посадницькою хороминою, тягнулася безконечна вервечка люду – туди зносили полеглих у бою надтисьменців.

Зіскочивши з коня та припнувши його до конов’язі, дівчина подалася й собі в одному напрямку з тим людським потоком.

Велелюдно було довкіл Перунового горба. Та нині похмуро стелився понад землею стишений сумовитий гамір, густий і тягучий, ніби сірий дим від кинутого на вогонь свіжозрубаного ялицевого віття.

Дівчина одразу ж віднайшла у тому тлумі постать Влада. Стояв поруч із найдостойнішими мужами громади, сивочолими старцями. Говорив запально, раз по раз вказуючи десницею на кілька десятків полонених лехітів, ніби переконував подарувати бранцям життя. Байдужим поглядом ковзнув по дівочій постаті, не одразу й зрозумів, хто це і чого хоче від нього ця легінка. Бо ж не сподівався побачити зараз перед собою Гориславу.

– Ти?! – привітав її здивованим вигуком.

Спохмурніла. Лише заклопотаність та подив розгледіла у його очах. І більш нічого. Навіть відсвіт радості від цієї зустрічі годі було відшукати у тому погляді.

– Спішила дуже, – мовила сухо, не приховуючи образи. – Посадника Миловида остерегти мушу – велике військо бачила на Купецькому шляху, зовсім недалеко звідси. Багато воїв, може, з кілька сотень. Мислю, князь лехітський вислав підмогу своєму воєводі.

– Військо, кажеш? – стрепенувся Влад. Не перепитував, рвучко повернувся до дружинників, що стояли поруч. – Усі туди! Найперше – полагодити і закрити ворота, – провів поглядом воїнів і глянув знову на дівчину. – Розповідай, усе розповідай, Гориславо. Нині я у відповіді за кріпость нашу…

Намарно вслухалася у мову його, порожньо було за тими словами. Ніби і не цей голос дарував їй щастя тої чаклунської ночі, що спливла в невідь. Чи, може, й сама та ніч лише примарилася та й встала між ними глибокою прірвою, дна якої не судилося сягнути вже ніколи…