Текст книги "Русичі"

Автор книги: Ігор Юринець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 16 страниц)

20

Такого не прощають. Воєвода Гнєз міг накінець бути самим собою, прикидатися перед дружинниками більш не було потреби.

Тепер, поблизу становища, навряд чи хто з них посміє виказати невдоволення своє чи ремствувати.

Похмуро стелилися понад гірськими верхів’ями важкі крицеві хмари.

Зимно.

Незатишно і нудно у всьому світі.

Воєвода, погойдуючись у ритм кінській ступі, раз по раз гостро зиркав на соцького. Зрідка викидував з себе, якусь дещицю накипілої у душі жовчі, спромігшись вбрати її у сяку-таку одежину зі слів. Слова ті, безформні і уривчасті, лиш вимащували все брудом, ніби баговинням, що чворкало врізнобіч із-під кінських копит. Та не меншало від того ні безпросвітної нудьги, ні невдоволеності собою, ані над силу тамованої злості.

Такого не прощають…

Легшало, тільки коли смакував подумки покару винуватцям за своє приниження. О, звиватимуться у муках ті відступники, щойно втраплять йому до рук. Але спробуй-но відшукати їх у цих вертепах непрохідних, де, певно, і сам дідько голову собі зміг би зламати. До чого то все іде, коли вже простий смерд дозволяє собі підняти руку на воєводу княжого! Відчував, як від тих споминів ворушиться десь всередині холодний осколок страху. Бо хто знає, чим дихає кожен навіть із цих людей, – обмацував краєм ока свій невеличкий загін. Може, й серед них не один плекає на думці при нагоді вгородити у свого велителя лезо меча по саме руків’я. Таки зовсім мало бракувало, щоб і його труп лишився лежати зараз поряд з останками язичників у стертому з лиця землі поселенні, таки зовсім мало…

– Як прибудемо, прощупай кожного із сотні, в якій були ті відступники. Може, що надумали…

– Все зроблю, вельможний воєводо.

– На те і тримаю тебе при собі, Мете. Зрада у війську – гірше пошесті, бо від неї не встережешся, не порятуєшся. Так, як у посадника надтисьменського Миловида. Не позаздриш йому. Ніби й міцно сидить за стінами кріпості, а що з того. Вже, може, й нині розбудять його у власному лігві наші мечі. Певно, й сам не повірить тоді, що все те справа рук одного немічного старця.

На вершині гори спинив коня воєвода. Звідси вже видно було далекі кострища військового стану. Якусь мить замислено розглядав десятки вогнів, що всіювали околиці кріпості. Те споглядання ніби влило в нього колишню певність та прагнення дії. Дико гейкнувши на коня, безстрашно кинув його вскач по ледь видимій у нічному мороку стежині. Рвонулися вперед і інші вершники, загупотіли крізь ніч кінські копита, аж застогнала зболено земля карпатська…

Недовго після повернення свого верховоди гомонів розбуджений табір. Незабаром тривожив тишу тільки тріск хмизу у вогні. Здавалося, всевладний сон успокоїв. пристрасті та тривоги у стані обложників. Ніби й не багаття ворожі палають по широкій уголовині, а всіяний зорями небесний звід відбивається у темних і незрушних водах велетенського озера, що розлилося при гірському підніжжі.

Не чутно жодного поруху у ворожому стані. Але оманлива ота умиротворена тиша. Бо там, віддалік, прикриті нічною запоною, вже наготовлені до бою лехітські шеренги. Бо щомиті можуть зблиснути на головній вежі кріпості три смолоскипи. І тоді вже ніхто не спинить воїнів воєводи Гнєза, що з єдиною думкою про близьку перемогу і відзнаки за ратну доблесть, наче нестримна повінь, змітаючи все на своєму шляху, хлинуть у відчинені зрадою ворота надтисьменської твердині. І намарно скликатиме дружинників воєвода Миловид, і лягатимуть на землю сміливці, не випускаючи із рук зброю до останнього подиху, і сивітимуть на очах коси матерів, що не в силі будуть захистити своїх дітей… Бо ніщо не встоїть перед могуттю невидимої і тому непереможної зради. І впаде кріпость. Лише байдужий камінний лик Перуна вдивлятиметься у червонясті зблиски пожеж, смакуючи востаннє жаску ораторію смерті.

Так мусить бути. І тому до болю в очах вглядається воєвода Гнєз у ледь окреслену в темені надворітну вежу, вичікуючи умовного знаку. Подумки він уже там. Ось наближається до вартівника непевна тінь, ось впинається йому під серце криця ножа, ось з тихим здивованим схлипом падає останній, хто заступає воєводі княжому шлях до блискучої перемоги. Ще мить – і спалахнуть смолоскипи, сповіщаючи, що дорога вільна. Ще мить…

Та час минає.

Не видно довгожданих вогнів.

– Ну, що скажеш, Мете? Може, все те – лише хитра вигадка Миловидова, намислена для того, щоб вигадати час та дочекатися помоги?

– Не думаю, вельможний воєводо. Занадто правдоподібно все, аби вигадкою бути. Та й, сам знаєш, на поміч їм сподіватися марно. Далеко до Києва…

– О… Таки не збрехав монах, – до болю стис плече соцького Гнєз, прикипівши очима до ворітної вежі.

Тепер уже помітив і Мет, як, описавши у повітрі півколо, поволі опустився на землю міст. Щойно з’єднав міст два береги рову, як заповнила його темна рухлива маса. Вона розбухала і росла, розпливаючись навперед кріпості темною, час від часу зблискуючою крицево плямою.

Перезирнувшись, обидвоє дозорців миттю злетіли з пагорба і кинулися туди, де чекало їхнього наказу зготоване до бою військо.

– Ну, ось наш час настав, – видихнув, спинившись перед шеренгою поїв, Гнєз. – Одна сотня най лишиться тут, нехай думають, що й справді застали нас зненацька. Ти, Мете, з трьома сотнями обійдеш їх справа тією яругою. Я ж візьму дві сотні і відріжу Миловидові шлях за кріпосні стіни…

Нарешті збулася така солодка мрія для воєводи Гнєза. Передчуття майбутнього бою окрилило його, влило впевненість у кожну часточку тіла, думки спрямувало у єдине, чітко визначене русло. Там був ворог, але набагато слабший, отже, перемогти його, знищити – це лише справа часу.

– Пора! – кинув стиха.

Ніби два важкі клубовища диму поволі розходилися у різні боки загони воїнів, невидимі під прикриттям вибалок та лісових острівців. Сталевими лещатами охоплювало чужинське військо три сотні горян, що, не зраджуючи себе жодним звуком, поволі наближалися до ворожого стану.

21

Тяжко. О, як тяжко мужеві, руки якого в дубовець заковані. Бачиш біду, що насувається, і зловмисника бачиш, а вдіяти нічого не можеш. Що то, здавалося б, за велемудрість – меч а чи бартку до рук взяти та й заступити біді дорогу, одним змахом стяти і винуватця, і гнесь замислену, аби ніколи вона не змогла розродитися кров’ю і сльозами близьких тобі людей. Та нічим меч видобути, нічим! Руки-бо затиснуті в лещатах міцно, не поворухнеш.

Так і тепер. Все намарно. Там десь вмирають, стікаючи кров’ю, родаки, і дружина Млада, і батько Гостомисл, і побратими вірні. Стоятимуть на смерть, бо знають: відстоюють не бервена, з яких зложена надтисьменська твердиня, а весь руський край, право для нащадків своїх бути господарями, а не рабами на отчій землі.

Та помогти їм не можна нічим. Бо ж сказав Коритко: «А воїв не дам…» Ті кілька слів намертво скрутили, ніби закували у важкі колоди, всі сподіванки на підмогу, а отже, й на порятунок для громади надтисьменської.

Так-то, Владе. Можеш тепер нидіти тут та рятувати власне життя, можеш повернутися до рідної хижі та й загинути від меча чужинецького, перед тим спровадивши до Морани у гості двох, трьох чи й навіть чотирьох ворожих воїнів. Усе те, навіть і власна смерть, даремне і безглузде. Бо змінити щось у січі, де рахунок іде на сотні чи й тисячі, не під силу навіть наймужнішому.

– Щось не бачу, аби радів ти з гостинності корчинського посадника, – вихопив його із задуми знайомий голос ватага корчинської варти Борича. Допитливо примруживши око, оцінював незворушно Влада, ніби й забув уже про біду свою, про те, що на згарищі придубинського висілка залишилися і сини, і дружина. Лише загострені риси обличчя, що потемніло, мовби спекотним сонцем випражене, видавали пережите. – Чи харч не ситний у посадника, чи вино не солодке?

– Солодке вино, солодке. І слова боярина вашого ніби медом густим присмачені. Та тільки… порожньо за словами тими.

– Що, не схотів підмогу вислати? – з неприховуваною насмішкою дивувався Борич. – Та бути того не може!

Гнівно бликнув на корчинця Влад, вловивши у словах тих прихований глум. Стис десницею руків’я меча – аж пальці побіліли.

– Там люди на смерть стоять. А ти… – протягнув з хрипким віддихом. – Чи й про свою родину вже забув, що на кавалки посічена?!

Спохмурнів Борич. Втупився перед себе і німував якусь хвилю.

– Не гарячкуй, – пригасив спалах Влада. – Які вже там смішки… А що вколов словом – то тебе хотів до життя повернути. Виджу, стоїш тут, ледве сльози не пускаєш… Аби мужем зватися – не досить крисаню вбрати, треба вміти ще і в найтяжчу часину не зігнутися, вистояти.

– Вистояти. То не так вже й важко. А от як своїм зараз помогти, коли Коритко… Та… – лише рукою махнув обезнадіяно.

– Ну що ж, він – посадник княжий, своє знає. Але не забувай, що і громада корчинська чогось варта. Знав, що відмовить у помочі боярин, не з тих він людей, аби чужою бідою перейматися. Тому, заки ви із Гориславою його балачки слухали, і я не сидів без діла. Старійшини наші вже сказали своє слово: кожен, хто хоче допомогти вам у скруті та помститися за спалене придубинське поселення, може покинути кріпость. Така воля громади… Тож дві сотні воїв, повір мені, наберемо. От тільки зброї мало у нас. Та й коней роздобути не завадило. Добиратися треба далеко, а піші вої небагато варті супроти лехітських вершників. Десятки коней у стайнях посадника, та не дасть і одного Коритко. Не дасть, навіть коли б від того залежав порятунок усієї землі руської. Що вже прибрав до рук – ніяка сила в нього не вихопить, – скрушно хитнув головою Борич.

– Егей, братку, не тим клопочешся, – зраділо струснув за плече співрозмовника Влад. – У боргу ми відтепер в громади вашої. У великому боргу. Проте головне – є військо. Все інше – то вже мій клопіт. Будуть у нас і коні, і зброя буде. За зблиск золота та камінців коштовних, сам то кажеш, посадник ваш і себе самого продасть.

– Звідки ті скарби візьмемо? – з сумнівом звів на нього очі ватаг корчинських вартівників. – Де вже там на золото розжитися, коли боярин усе, що тільки можна, у свої комори тягне.

Влад відгорнув чугу та видобув із писаної тайстри, що висіла при боці, туго набитий шкіряний згорток. Озирнувся довкола і кивнув Боричеві на захищений від сторонніх очей закуток між двома стінами посадницьких стаєнь.

Аж коли заховалися у тому сховку, розв’язав сирівцеву зав’язку і обережно розгорнув клапоть шкіри. Заблискотіли звабливо барвними переливами коштовні камінці, червонясто і таємниче мінилися поміж ними золоті гарячі зливки, ніби скам’янілі жарини багато літ хороненого у землі вогню.

Зачудовано вбирав очима ті мінливі відблиски Борич, здалося, над силу відірвав від них погляд.

– Так… – протягнув майже пошепки. – За половину сього скарбу віддасть Коритко, певно, всі стада свої, і зброю, і кріпость на додачу. – Замислився на мить, доки згортав свій скарб горянин та примощував клунок назад у тайстру. – Посаднику покажи лише дещицю цього. Того стачить на зброю та коней для двох сотень наших мужів. Бо з таким скарбом не випустить тебе Коритко живим із кріпості.

– Твоя правда. Візьму половину, решту віддам Гориславі. Їй тут зараз робити більше нічого. Нехай чекає нас там, за стінами кріпосними, де зібралися люди від вашої громади. Так буде безпечніше. Я ж, не гаючи часу, піду торгуватися з посадником.

– Може, й мені з тобою? Хто знає, чи не засліпить боярина блиск коштовностей та не нашле мислі задарма все те до рук прибрати. Бо ж йому що комара позбавити життя, що людину – все одно.

– Все буде добре, друже. Для Коритка я – вістець від Миловида. – Він же добре знає, що моєї смерті не простить йому ніколи посадник надтисьменський. Не посміє.

– Ну що ж, щасти тобі. Я про всяк випадок чекатиму поблизу. В разі чогось – дай знати. Легіні мої не побояться і супроти посадника стати.

– О, бачиш, усе можна по-людськи залагодити, – посадник корчинський аж променився благодушністю. Натяк, що сланець Миловидів готовий заплатити за поміч, ніби влив у нього по вінця енергії. – А ти, виджу, хитрий, – покивував жартівливо пальцем на Влада. – Не виповів усього одразу. – Щойно розслаблений та вдавано зморений тяжкими клопотами, Коритко за одну-єдину мить перемінився, став гостинним та догідливим. – Так, завжди готовий я помогти у нещасті своєму побратимові Миловиду. Завжди. Хоч, може, й замало того золота за стільки зброї та дві сотні коней, але то – дрібне. З поваги до Миловида нічого не пошкодую. Так і передай… – радісно потирав пухкі долоні Коритко, пестячи поглядом коштовності, що причарували його. – У тяжку часину не до дрібних порахунків… – так примовляючи, він хутко і пожадливо згріб зі столу чималий клунок з коштовностями.

– Грізне! – гарикнув радісно, ступивши до порога. – Передай з рук у руки посланцю Миловидовому дві сотні коней із нижніх стаєнь та оружжя – він сам скаже скільки, – наказав посадник, коли зайшов до світлиці охоронець. Зиркнувши на застигле у здивуванні обличчя Грізна, поспішив додати: – А так, рятую у біді надтисьменців. Бо час такий, бо небезпека над усіма нависла… Іди. Виконуй.

Заціпенівши від небаченої щедрості свого господаря, якої ніяк не міг очікувати, велетень-охоронець повернувся незграбно і рушив до порога. І вже аж із сутіні сіней прогудів своє звичне: «Сю ж мить, боярине…»

– Ну що ж, і тобі пора, час не стоїть на місці, – почав хапливо випроваджувати Влада за двері боярин, пишне повновиде обличчя його аж світилося нетерпінням якнайшвидше залишитися зі своїм скарбом наодинці. – І передай воєводі: Коритко завжди готовий допомогти, – напучував на прощання Влада. – Завжди!

А надвечір великий кінний загін корчинської помоги вирушив до обложеної ворогом надтисьменської кріпості. Коли перші зірки засяяли на зблідлому високому небозводі, міцно обіпертому на стрімкі гірські верхів’я, двиготів Купецький шлях від гулкого витупу кінських копит. У густій сутіні під. розлогим шатром правічного лісу котився все далі й далі той грімливий гомін – глухо і таємниче, ніби відлуння зловісного сміху Перунового із недосяжно високих небесних полонин.

22

Під ногою дзвінко сплеснула вода. Миловид спинився і сторожко прислухався. Завмерли й ті, що йшли за ним. Важкий віддих розмоклої глини та цвілі, здавалося, аж тиснув на плечі. Тиша заспокоювала, жоден звук не долітав іззовні. Спалахи смолоскипів вихоплювали з темені вкриті плямами хирлявого моху вологі стіни та низьке склепіння, зловісні, землистого кольору обличчя людей, що скидалися на мерців, які не знати чого намислили глипнути на світ живих.

– Загасіть смолоскипи… – кинув ледь чутно позад себе воєвода. Підземелля лунко підхопило звук його голосу, торжествуючи, мов жива істота, що знову, по багатьох літах, може побавитися відгомоном людської мови. Зашалопотіло, заскімлило, заметалося знуджене без діла відлуння і понесло свою здобич, ніби вітер сухе осіннє листя, далі й далі по підземних скрутах і звивинах.

Смолоскипи згасли, і тільки той, що стискав у руці Миловид, заблимав непевно і хапливо. Не озираючись, воєвода кивнув головою на дві важкі брили, що перепиняли шлях. Був певен, що жоден його порух не залишиться зараз непоміченим. І справді – наперед ту ж мить вийшло кілька воїнів. Вони обережно відхилили спочатку одну, а потім і другу гранітні брили, очікувально звели очі на посадника.

– Давай! – змахнув той рвучко рукою, ніби відкидаючи останні остороги.

Обхопивши з боків величезну брилу, що одна тільки відгороджувала їх від зовнішнього світу, та схитнувши її кілька разів, ніби випробовуючи на міцність, налягли у повну силу. Підтримувана дужими руками, плита м’яко похилилася і, осипаючи дрібне каміння та землю, лягла навзнак.

Довго дослухалися надтисьменці до нових, незвичних звуків, що увірвалися в підземелля. Здавалося, навіть ревище збуреної повінню великої ріки було нікчемним у порівнянні з голосним передзвоном невеличкого потічка, що дзюркотів тут-таки, біля підніжжя лазу. Вспокійливо жебонів, увірвавшись у глибоку тишу підземелля, виспів цвіркунів. Але жодних інших звуків, що перестерігали б про небезпеку, не вловив гострий слух горян.

Велично стелилася понад землею владарка-ніч.

Один за одним розпливчатими невагомими тінями вихоплювалися воїни крізь невеликий отвір назовні і зливалися з темрявою, що огортала стрімкий схил гірського потоку. Навіть найпильніший вартівник не запідозрив би присутності жодної живої істоти в цьому лісовому закутку, насправді ж уже десятки мужів, готових перемогти або загинути в бою, вдивлялися у нечіткі обриси ворожого табору. Нечіткі тіні наметів, жовтаві плями багать, довкола яких блискотіли кольчуги та зброя чужинців, спокій нічного становища – усе вселяло впевненість у перемозі. Їх не помітили, а отже, задум, про який аж у останню хвилю дізналися від воєводи, повинен вдатися.

Та недовгою була та радість. Раптово прийшов у рух весь ворожий табір. Метушливо заснували біля багать тіні, і через кілька хвиль порожньо стало довкола вогнищ.

– Щось запримітили! – скрипнув зубами Миловид. – І все ж мусимо здійснити задумане. Хай же цільними будуть ваші стріли, – звернувся уже до дружинників. – Від того, може, залежить усе.

Кілька обраних ним найкращих лучників зникли у темені гущака, що простягнувся аж туди, де у вибалку під недремною охороною ворожої варти стояли страшні для кожної кріпості великі метальні оруддя.

Якийсь час воєвода, напруживши слух, вибирав із нічної тиші кожен звук, доки не вловив із того боку, де зникли лучники, ледь чутний дзенькіт металу. Від того аж поморщився, ніби від раптового зубного болю, – певно, якась стріла таки зачепила шолом чи кольчугу ворожого вартівника. Та зразу ж і заспокоївся – ледь помітні постаті чужинських воїнів, що стриміли на узгірку перед видолинком, у якому заховані були метавки, зникли, мов і не було їх там ніколи.

Заклично змахнувши рукою своїм дружинникам, пригнувшись майже до самої землі, по-юначому легко метнувся до недалекого вибалка. Тепер ніхто вже не потребував наказів, кожен знав, що має робити.

За кілька хвиль метавки були обкладені сухим хмизом та щедро политі масною земною оливою, припасеною заздалегідь. Годі було загасити вогонь, підживлений тою густою чорною рідиною, що сочилася просто з-під землі в одному із закутків підземного ходу.

– Запалюй! – тим словом, здавалося, видихнув хрипко із себе всю напругу нічної вилазки. Сліпучо зблиснули іскри від ударів кресал і зразу ж намертво вп’ялися у наготовлений смолянистий смерековий сушняк. Тут і там вихопилися перші, ще нерішучі вогненні язики, спочатку обережно, а відтак, допевнившись власної сили та безкарності, пожадливо нагортали до себе щораз більші оберемки хмизу і, смачно похрустуючи надибаною поживою, перепліталися та міцніли у химерному танці.

Та ще не вихопилися перші вогненні спалахи із сутіні темного видолинка, як змусив завмерти горян лютий стоголосий скрик, що донісся від стін кріпості. Поволі міцнів той кровожерний рев і, коли жарке полум’я враз зусібіч охопило ворожі метавки, у моторошному ревищі годі було розрізнити скрики сотень людських горлянок.

Через кілька хвиль лише зловіще червонясте полум’я трьох велетенських кострищ на місці ворожих метавок, розстеляючи довкола чорні їдкі клубовища диму, нагадувало про успіх Миловидових воїнів. Їх уже владно кликала до себе зловіща громовиця недалекої січі, що вилунювала видзвоном криці, розпачливими скриками та стогонами зранених і вмираючих, тлумилася і кидалася, ніби зненацька вцілений гострим списом велетенський, ще ніколи не бачений у гірському краї кровожерний звір.

А ніч дивувалася із того людського безуму. Ніч пливла незворушно над долами і полонинами, гірськими верхів’ями та неспокійними бурхливими ріками, над загубленим на безкраїх просторах Київської держави надтисьменським городищем, де в ті хвилини сотні люду стратили всі інші чуття, крім люті, зненависті та жорстокості.

Сон тікав з-перед очей. Влад, примруживши повіки, втупився у зблимуючий час від часу жар вогнища, яке стиха потріскувало і пускало догори терпкий сивуватий дим. Голубувато-молочні розпливчасті марива губилися в отворі покрівлі, а відтак безслідно зникали у нічній прозористій сутіні.

Молодий муж оглядав потемнілий від часу сволок, кожна тріщинка на якому закарбувалася в пам’яті ще відтоді, коли багато днів пролежав отут, лиш зрідка виборсуючись з обіймів важких хворобливих сновидінь.

Ніщо не змінилося у оселі старого Віда. Так само густо стелився запах сушеною різнотрав’я, солодкуватий і п’янкий, химерно витанцьовували по стінах відсвіти вогнища. Усе променилося спокоєм та затишком. Здавалося, клопоти та життєві буревії ніколи не посміють переступити поріг цього притулку гостинності та доброти.

Не спалося. Обережно, аби не потривожити Гориславу і господаря оселі, Влад підвівся з ложа, неквапно зібрався і тихо вислизнув у ніч.

Не час зараз відсипатися. От-от прибудуть з вістями дозорці, вислані вивідати, що діється довкола надтисьменської кріпості. Негоже, коли застануть його мирно спочиваючим. Часину подрімав – і досить. Та й поміркувати є над чим, бо ж він зараз у відповіді за десятки людей з корчинської підмоги, що спочивають побіля кострищ, розкладених довкола Відової хижі. Хай набираються сил, бо хто знає, може, вже спозарану судилося стати їм до виснажливої ратної праці.

Влад пройшов через заспокоєний сном табір, перемовився стиха із вартівниками і почав спускатися вниз, туди, де бився поміж тісними берегами стрімкий голосистий потічок. Захотілося побути на самоті, виповісти темній ночі та прозорим дзвонам потічка всі тривоги свої та болі, що важким накипом облягли серце. Хай тут залишаться сумніви та непевність, бо воїни, яких вестиме у бій, повинні бачити у ньому лише силу, впевненість і незворушність.

Шаліли цвіркуни у буйних соковитих травах, креслили темінь мінливі іскри світляків, п’янкими шатами оповивала ніч свої неозорі володіння.

Молодий горянин спинився коло потоку, якусь мить вслухався у тиху мелодію його вод. Опустився на коліна і плеснув прозорою студінню на обличчя, замислився. Спливли перед очима присадкуваті стіни надтисьменської твердині. Кличе його кличе до себе жона Млада, певно, й сеї ночі за ним очі виглядає. Як їй там, самітній?! Чи має де хоч голову прихилити?!

Аж здригнувся, зачувши зовсім близько позад себе тихий шерхіт трави. Обернувся хапливо і насторожено.

– Ти, Гориславо? – лиш проказав здивовано.

Не відповіла нічого. Підійшла близько-близько. І собі опустилася на землю біля нього. Мовчали. Довго.

– От, прийшла попрощатися… Певно, востаннє можу бути отак, поруч тебе, – говорила повільно, ніби спиняла над силу інші слова, що й собі рвалися на волю.

– Добре, що прийшла, а от що сумуєш – недобре… – аж скрушно плечима здвигнув, помітивши, що ніби й не чує слів тих Горислава. – Гей, легінко, хто сумує – той красу марнує. Ще не раз увидимося з тобою. Бо чи можу забути, хто мене до життя повернув?

– Повернути повернула. Та тільки не для себе, для іншої, для жони твоєї старалася… А хіба не маю хоч дрібку права на тебе. Сам мовиш, якби не натрапила тоді в лісі на твоє пошматоване тіло – певно, не ходив би вже по цій землі…

Здивовано звів очі на дівчину.

Пробуджена тим порухом, прихилилася до молодого мужа, рвучко обхопила руками білими його обличчя. Сполум’яніло і зло кидала одчайдушні слова, ніби поставила за мету в одну мить виповісти все, що на думці таїла.

– Мій ти, чуєш, мій! – зашепотіла спрагло, гаряче. – Нікому не віддам! Собі на біду до життя тебе повернула, собі на горенько…

Відтак, зніяковівши від того і для себе нежданого вибуху, затуркотіла ніжно і покірливо, ніби вірлиця на світанні.

– Любий ти мені, Владе… Хіба й сам не видиш, хіба байдуже тобі те? День тебе не побачу – сутінним і непривітним увесь світ стає. Ніхто так кохати тебе не буде, ніхто…

– Заспокойся, дівчинко моя, – м’яко відхилився Влад. – То все мине. Ти ще зустрінеш лада свого…

Та не слухала, не хотіла нічого чути. Тягнулася до нього, ніби хилена вітровієм лоза, тулилася тілом юним та гарячим, обпікала цілунками пожадливими, затуляла вуста його шепотом спекотним.

– Чим не люба тобі, ладе мій… Чи не красна є, чи не молода, чи, може, студенні цілунки мої та й не гріють… Відштовхни, забудь. Але потім, пізніше… А нині ще наша ніч… Нехай перша і остання, але – наша… – Тремтлива і легенька, вона топилася, мов віск на жару, обволікаючи Влада своїми чарами, п’янила гіркавим пахом трав полинних і кликала, кликала до щастя, у безум, у безвість.

О, немає знади могутнішої від спекотного поклику любої тобі молодої жони, немає чарів міцніших. Здалося Владу, що стоїть над глибоченною безоднею, на самому краєчку – от-от ступить той єдиний крок… А там? Щастя? Чи, може, лиш втіха миттєва, що висотує душу, надовго залишаючи у серці одну лиш порожнечу і холод?

А світ – і зорі, і земля, і темінь – ставав гойдливим і хистким, сам світ ставав тією безоднею, і годі вже втриматися на окрайці немічно малої тверді. І немає вже думок, і чуттів немає… Один тільки голос Гориславин був тут, поряд, – близький і жаданий, жебонів без упину, жарким шалом струменів по жилах.

– … Хай ложем весільним буде нам ця шовкова трава… Немає ні в кого ложа солодшого… Хай п'янять нас ці шати місячні—ні в кого немає трунків п'янкіших… Хай бавлять нас співом прозорим світлі і чисті води цього потічка – нікому ще не співали таких пісень у ніч весільну… І все те лише для нас обидвох, Владе. Лише для нас…

Розпалася ніч ту ж мить немічно і безсило, ніби два сліпучих сонця, зблиснули щемно і торжествуюче гріховні півкулі перс… Опала покірно розшита барвами сорочка дівоча. Не треба шаті Стою перед тобою відкрита і чиста, мов крапля роси світанної, прозора й правдива до останнього згину стою перед тобою, Владе…