Текст книги "Русичі"

Автор книги: Ігор Юринець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 16 страниц)

31

Від густого запаху цвілі і вільгості, що обволікала важким задушливим баговинням, іржею в’їдався в тіло та думки, ще безпросвітнішим бачилося майбутнє. Та й чи є воно у них, те майбутнє?!

Щойно Осташко приніс звістку, яка закреслила рештки сподіванок на успішне скінчення щойно виплеканого задуму. Боярин Миловид вирушив у світ ліпший, а замість себе наставив господарем у кріпості якогось безрідного язичника. Того самого, що, власне, і є винуватцем усіх бід, бо хтозна-як зумів привести надтисьменцям помогу, що й вирішила долю битви.

Розумів Горазд, що коли й можна було сподіватися на милість Миловида, передавши йому цього повискуючого в темряві старого щура, то навряд чи вдасться умовити нового повелителя порубіжної твердині. Гм… зять старійшини Гостомисла… Нічого не говорило те ім’я колишньому тивуну. Знав одне, що у помсту за свого вбитого батька не прислухається той Влад до їхніх благань. Миловид – той би простив, бо ж не один рік ділився з ним, Гораздом, всіма помислами своїми. А помисли ті до одного були: як впокорити громаду надтисьменську, як довести тій черні, що лише один боярин є справжнім господарем у цьому краї… А тепер – на тобі! Замість думати про зміцнити в цих околицях справедливої княжої влади, Миловид передає її зятеві старійшини Гостомисла, зачинателя всіх бунтів супроти себе. Ні, з новим посадником можна домовитися хіба що про власну смерть.

І все ж потаємно гордився собою колишній тивун, що навіть у такій скруті діяв обачно і далекоглядно. Що не поспішив з покаянням, а таки вирішив перечекати та огледітися. Певно, завдяки тому і живий ще разом із цими безмізкими войовниками, що єдине вміють – мечем махати та шукати власної вигоди.

Що ж, і далі годиться діяти обачливо та з осторогою. От повернеться Осташко, висланий знову на вивідний, розповість, що новенького намислив новий «боярин». Отоді й можна буде щось вирішувати. Зрештою, дорога до порятунку тепер одна: через хід підземний. Ночі можна й тут дочекатися, навряд чи сюди хто сьогодні загляне. Бо ж із дружинників, що знають про цей лаз, кажуть, усі полягли у тій січі разом із воєводою.

Та відчував Горазд, що тим лише вспокоює себе. Насправді ж непевність становища, довга бездіяльність та постійно нависаюча небезпека незримо, ніби шашіль деревину, підточували волю до супротиву. Не було бажання навіть перемовитися словом зі спільниками, глуха злість та роздратування врешті-решт підкорили собі всі інші чуття. Здавалося, навіки поховано їх у цій мертвотній тиші.

І тільки скрадливі, ледь чутні кроки на камінних сходах, що вели до підземелля, пробудили до життя тіні людей, зачаєних у тісному камінному мішку.

Горазд припав до дверей і насторожено вслухався у ті звуки, чуючи позад себе похапливий віддих тих, хто тісно пов’язаний із ним спільним злочином.

– То я, Осташко… – почувся тривожний шепіт. Горазд наліг на важкий металевий гак, закріплений у камені, і ледь відхилив двері. Худорлява постать підлітка просковзнула досередини.

– Ну, що там нового? – обступили хлопця тісним колом, видихаючим страх та непевність.

– Нічого доброго… – глухувато і якось знехотя, ніби через силу, почав оповідати хлопець. – Наші… – спіткнувся на слові, але таки не поправив себе, – готуються знову кріпость обороняти. Звістили, що йде сюди велике військо, певно, на поміч воєводі Гнєзу. А воєвода вже віддав богові душу… – всміхнувся з хлоп’ячою безпосередністю.

– Гм… – потер радісно руки колишній тивун, – А кажеш – нічого доброго не приніс. Та ліпших вістей годі було й ждати! – Горазд миттю сповнився енергії та снаги: – Не гаючи часу, ідемо назустріч лехітам. А родичі наші дорогі нехай укріплюють стіни, нехай чатують на ворога скільки влізе. Разом із посадником новоспеченим. Не порятуватися їм тепер від смерті. Непомітно над ранок проведемо у кріпость воїнів християнських цим от лазом. А тоді вже, – зареготав торжествуюче, – буде по всьому. Ніхто не порятується від кари, посланої самим господом. Ніхто!

Щойно змертвілі від страху перед неминучою відплатою люди змінилися на очах. Де й поділася безнадія: вісті, принесені Осташком, відкинули геть у небуття готовність колінно вимолювати прощення у своїх співгромадян.

Коли зібралися вже було ступити у темніючу вирву підземного лазу, тивун ще раз оглянув тісний схоронок, високо догори піднісши смолоскип. І враз аж зайшовся реготом, аж хилився від нестримного гиготіння.

– Отця… Отця духовного забули… Га-го-го, – аж похлинався сміхом, тикаючи рукою у куток, де звивався, нажахано поскімлюючи, отець Іов. Відтак урвав регіт, кивнув Гаданові: – Розв’яжи його. Зашкодити нам не зможе, а залишати – не по-християнськи… Все ж не хто інший, а він наставив нас на правдиву дорогу.

Аж в’юнився від безсилої люті монах. Та притлумив її у собі, лиш постогнував, піднятий на рівні ноги. Мовчав. Розв’язали – і то благо. Все ж не залишили на поталу тим язичницьким ідолам. Мовчав, бо від пастви своєї міг віднині всього сподіватися.

– Ну, ходімо, і нехай помагає нам господь, – став колишній тивун біля отвору лазу, пропускаючи вперед спільників. Лиш Гадана притримав – волів завжди мати при собі надійного і вірного охоронця.

– А ти чого чекаєш? – гарикнув на Осташка, який припізнився, ніби не зважувався і собі ступити за іншими.

– Не піду з вами, – промовив спокійно, аж сам вражений власною зухвалістю. – Не піду, – проказав уже твердіше.

– Що-о-о?! – протягнув погрозливо Горазд.

– Не можу я… Батька стяли там, на бранному полі. Лехіти стяли…

– Не жартуй, хлопче, не до того зараз, аби умовляти тебе.

– Не піду! – з відчаєм крикнув Осташко і метнувся було до дверей. Та не встиг – втрапив просто у жилаві руки Гадана, який питально лупав очима на свого теперішнього повелителя.

– Шкода мені тебе, отроче. Та, виджу, робити нічого, – криво посміхнувся Горазд. По хвилі додав спроквола, вже звертаючись до свого повірника: – Не можемо тут його лишати. Проговориться комусь про цей хід підземний – і вже з нашого задуму нічого не вийде… Чуєш, Гадане?! Не можемо його тут залишити, – блиснув промовисто на свого охоронця і, повернувшись, ступив у темінь лазу…

Та не зробив і десятка кроків, як загупотіла позаду важка поступ Гадана.

– Ти вже тут? – кинув через плече, – А Осташко як там?

– Не могли ми його там залишити… – байдуже прогудів той, гидливо обтираючи рухи об одіж. – Сам винен.

32

Щойно поминув Ярило-сонце половину свого щоденного шляху у небесній прозорості, як уже наготовлена була кріпость зустріти нові випробування. Влад сам обійшов довжелезну стіну, переконався, що доволі наготовлено сушняку, аби підтримувати вогонь під котлами, у яких уже булькотіла глухо і нетерпляче смола. Скінчив той обхід біля воріт. Полагодили їх надійно: свіжі бервена, намертво схоплені залізними скобами, зрослися у єдине міцне і неподатливе ціле. Був би і зовсім вдоволений, коли б не пекли серце скорбота та біль за полеглими у вранішній битві.

Спокійно і сонячно довкола. Мирно. Щебетом незмовкаючим і голосним виспівом возславляє літню днину незлічимий пташиний хор, схований у святковій смарагдовій гущавині довколишніх лісів, що привільно розкинулися навсібіч від надтисьменської кріпості. Ніби й не кавальцювали світ ще кілька годин тому скрики поранених та вмираючих. Ніби й не чигає довкола величних стін та веж стрімливих страшна небезпека нової навали. І хтозна, може, вже через кілька хвиль знову війне над цим розквітлим і сонячним краєм своїми чорними крилами всевладна Морана.

Та то буде потім.

А поки що повні сил і сподіванок на майбутнє перемовляються жартівливо з легінками молоді воїни у хвацько заломлених крисанях та накинутих наопашки узорно розшитих кептарях; з радісним вереском ганяють поміж хиж діти та підлітки, яким нема діла до клопотів дорослих. І десь там, у гостинній світлиці полеглого в бою коваля Добромисла, тулить до набухлих молоком грудей новонародженого сина жона його, Млада. Перед її материнськими турботами зовсім дріб’язковими стають усі остороги та гризоти цілого світу. Бо ж не сина-первістка плекає, а майбутнє краю надтисьменського, всієї руської землі. Бо без материнства все втрачає глузд – і мужність десятків полеглих у вранішній битві горян, і приготування до майбутньої оборони, і саме життя.

Замислившись, і не помітив Влад, як опинився біля західної стіни, де стільки літ невтомно видзвонювала крицевими ударами кузня Добромислова. В цю тривожну часину підсвідомо спрямував крок туди, де голосним криком сповіщав про свій прихід у цей ненадійний світ нащадок його, якому судилося успадкувати і примножити добру славу роду. Таки мусив побачити і жону, і сина свого. Бо коли стане під стінами ворог, не буде часу прийти та попрощатися. А попрощатися треба – нетривке людське життя, ох, нетривке.

Влад прочинив двері і, поминувши вузькі та сутінні сіни, ступив досередини. Тихо було тут і сонно. Лише від скрипу дверей стріпнула віями Млада, відкрила очі.

– Ти?! – звелася обережно на лікоть, остерігаючись потривожити маля, що спокійно посопувало побіч неї.

– Младо!.. Дружино моя… – Влад ступив до жони, притиснув до грудей радісно, спрагло, і так щемно затужавіло в грудях від не знаного досі почуття значимості власної у цьому світі, адже він тепер батько, він удвічі в одвіті за мир і майбутнє рідної землі – перед односельцями і перед цим маленьким життям… – Мудрий Перун послав нам сина. Спасибі, Младо! – він схилився на коліна і вдячно стис долоню дружини.

– Любий… Ми так чекали тебе. Ніби розлучилися недавно, а здається – вічність не бачилися.

Не відповів нічого на ті слова, лиш посміхнувся стомлено і прихилив голову до її руки.

У тій хвилі знагла відкрилися двері і ступив до світлиці Борич. Квапливість у його рухах, тривожний зблиск очей дали зрозуміти велителю надтисьменської кріпості, що настав час нових випробувань.

– Маю перемовитися з тобою, Владе, про справи пильні… – Перехопивши острах у погляді Млади, заспокоїв її: – Не тривожся, незадовго поверну тобі мужа.

Та лиш тільки ступили за поріг, заговорив поквапливо:

– Не хотів при жоні твоїй казати – з вежі західної помітили рух у лісі, побіч Купецького шляху. Мислю, що то і є лехіти. На відкрите місце не витикаються, у лісі хороняться. На сторожі мусимо бути. Бо кажуть, що є з кріпості потаємний вихід, ним Миловид дістався аж по той бік табору обложників, спалив уже наготовлені для приступу метавки. Всі, хто з воєводою із кріпості вийшов, – мертві. Відомо лише, що лаз той починається десь у підземеллях під хороминою боярина. Та спробуй-но його знайти…

– Лаз?.. То добра думка: треба його знайти і чим-скоріш. Ходімо! – коротко зронив Влад, та враз спинився, хутко прочинив двері і сказав Младі: – Я повернусь, ще мушу сина на ноги поставити!

33

Прислухалися довго. Зовсім поруч вспокійливо плюскотів потік, набридливо дзижчала комашня, ховаючись від спекотного сонця у прохолоді порослого буйною зеленню урвища. Ніщо не віщувало небезпеки.

– Здається, врятувалися… – полегшено видихнув Горазд, рукавом обтер скроплене потом чоло. – Значить, довго жити будемо.

– Господу нашому дяку складіть, що порятував вас від нечестивців, – озвався непевно десь із сутіні монах.

– А… – відмахнувся від нього, як від надокучливого комара, колишній тивун. – Встигнемо ще намолитися. Не до того тепер, – тими словами, мовленими нарочито голосно, відігнав остатки страху. – Ідемо. Нема часу відсиджуватися в цій норі, уподібнившись щурам, – впевнено ступив до виходу, крізь який проглядав протилежний бік потоку, порослий густим та буйним ліщинником. І враз закляк на місці, втративши всю свою впевненість. Захрумкотіли кущі, ламані важкими кроками, з-над отвору посипалася суха земля. Здавалося, і в сутіні можна було розгледіти, як вкрила обличчя Горазда смертельна блідість, відігнавши рештки недавньої впевненості. Вже бачив перед собою воїнів, які спускаються схилом, аби забрати йому життя. Все ближче ближче… Ось уже зовсім поряд. Не сховатися, не втекти…

В тій хвилі щось важко гупнуло. Збиваючи куряву: шугнула повз отвір важка темна маса.

Горазд прихилився до пристінка лазу і захихотів – тонко, по-дитячому.

– Ги-ги-ги… А-га-га-га… – реготав, аж хитався зі сторони в сторону. – Там… Ги-ги-ги… Там – кінь, – свердлив поперед себе пальцем повітря. – Чуєте?! Ги-ги-ги… То якийсь дурний жеребець страху такого на нас нагнав.

Раптово обірвав сміх, ступив назовні. За ним з осторогою, мружачи очі від сонячної іскріні, один за одним вислизнули з підземної нори й інші втікачі.

– Гей, та тут цілий табун, – радісно прогудів Гадан. – Один, два, три… – лічив, загинаючи за кожним словом пальці на руці. – Отой буде мій, – хутко шугнув вниз, до потоку, схопив за вуздечку одного з коней, що, нахилившись над водою, вдоволено похоркували, смакуючи прозорою остудою. Миттю черкнув ножем стремено, у якому намертво застряг ногою труп колишнього господаря, й спритно злетів у сідло.

– Коней у нас тільки троє, – протягнув спроквола колишній тивун, міряючи важким поглядом своїх спільників. Задоволення проглядало у тому погляді, бо жоден не зважився заявити свої права поперед нього, а отже, таки його, Горазда, визнали своїм верховодою. – Ви рятуйтеся пішки, – презирливий усміх торкнув кутики його уст. – Ми ж з Гаданом поспішимо вперед. А хочете – чекайте тут, скоро приведемо лехітів.

Вже сидячи в сідлі, хвацько підкрутив вус, ніби хотів показати свою впевненість чи підбадьорити соратників. Та нараз спинився, щось згадавши.

– А третім з нами поїде наш духовний отець – мусимо шанувати старість. Та й хто ліпше уміє полагоджувати ті справи, що чекають на нас попереду. Сідай-сідай! – прикрикнув на монаха, який не дуже-то спішив у дорогу, позиркуючи скрушно на безпечне підземне пристанище. – І пам’ятай моє добре серце, – посміхався злорадно Горазд, споглядаючи жалюгідні потуги древнього старця видертися на спину норовистому дволітку.

Пришпорили коней верхівці і почали обережно пробиватися кам’янистим руслом потоку. Відтак сховала їх непроникна стіна буяючої зелені.

Ще якийсь час кілька полишених на самих себе втікачів безмовно видивлялися услід своїм верховодам. А потім так само мовчки поховалися у підземному пристанищі, мов кроти, що бояться денного світла.

Смеркалося. Поминувши широким півколом ворожу їм кріпость, трійця вершників виткнулася з лісових хащів на світлішу місцину побіля Купецького шляху.

– Тут перепочинемо, заки над’їдуть передні дозори, – подав голос Гаразд. – Спішити нам нікуди…

Та чекати довго не довелося. Щойно розділили ошмат бринзи, прихопленої десь запасливим Гаданом, як зачули цокіт кінських копит та тихе перемовляння. З десяток вершників поволі їхали дорогою, з осторогою оглядаючи довколишні лісові зарослі.

Ту ж мить Горазд з Гаданом та монахом один поперед одного, радісно галайкаючи, вислизнули назустріч дозорцям лехітської підмоги.

– Вітаємо на цій землі християнських воїнів славного князя Мешка! – схилився у глибокому поклоні отець Іов, а за ним і двоє інших втікачів з надтисьменської твердині.

Під’їхавши до трьох схилених постатей, дозорці мовчали, здивовано перезираючись поміж собою. Заквапився Іов, згоряв від бажання швидше розбити стіну їхньої недовіри.

– Вийшли до вас назустріч, аби остерегти і допомогти, – світилося зичливістю обличчя монаха. – Вдалося розбити підступним язичникам військо славного воєводи Гнєза, – скрушно похитував сивою головою Іов. – Але ще нічого не втрачено. Ми готові хоч і цієї ночі вказати доблесним лехітським лицарям надійну дорогу до перемоги!

– Ми проведемо вас у кріпость потаємним ходом, – безцеремонно відштовхнувши монаха, ступив уперед Горазд. – Тільки запам’ятайте – Гораздом мене звати, був тивуном у посадника надтисьменської кріпості. Ого, я тут усе знаю, як своїх п’ять пальців! І воєводі вашому, Гнєзу, теж я допомагав, вічна йому пам’ять… Тивун Горазд, запам’ятайте! – цокотів шанобливо та радісно, аж похлинався словами. – Ще нині віддам вам до рук кріпость. Я один можу провести тією дорогою, – при тій мові відхилився з поклону колишній тивун, гордо вип’яв тлусте черево. Звів упевнений погляд на вершників, які, певно, не тямляться з радості, що зустріли таких надійних помічників, і… остовпів. Прикипів до місця, негоден видавити більше й звуку.

Люто зблиснула криця мечів, і ту ж мить вляглися у сиву куряву гостинця троє зрадників, скропивши своєю іржавою кров’ю копита коней.

Вже хилилося до заходу сонце – наче розіклав хтось у піднебессі велике червонясте багаття. Влад вислизнув із сутіні підвалу та прикрив долонею очі, що їх осліпило враз яскраве проміння. Постояв хвильку, призвичаюючись до світла. Аж тоді обернувся знову до темного провалу дверей, із якого один за одним вихоплювалися воїни. Мимоволі прикипів очима до тендітної постаті, що з’явилася в отворі. Горислава! Звідки взялася, як опинилася поміж надтисьменців, що визвалися відшукати той клятий потаємний лаз? Хотів було гримнути – не жіноча то справа бартку в руках тримати, але враз спинився. Обпікся поглядом об її тужливі очі, і щемно захвилювалося в грудях. Даремно відганяв від себе згадку-блискавку про ту останню зустріч, даремно відводив погляд і тамував збуджену радість – зрозумів, що впоїла його дівчина зіллям чаклунським і не стачить ні сил, ані бажання стерти спомини про ту п’янку далеку ніч…

– Тобі, Владе, пора б уже до кріпосних стін, – навернув до тями голос Борича. – У такий непевний час, коли ворог зовсім близько, посадник мусить бути з військом. А останнє підземелля ми й самі оглянемо. Даремна то справа, бо навряд чи знайдемо той лаз. Темниці ж там, а в одній із них лехітів полонених напхом. Скільки живу, а ще не чув, аби хтось у порубах лаз потайний зладнав. То вже таки найменш підхоже місце.

Хочу своїми очима все обдивитися, – сухо заперечив Влад. Не міг приховати невдоволення від невдачі. – Хлопці нехай до стін прямують, вони там потрібніші. А тут ми з тобою і самі впораємося.

Тим часом воїни перемовлялися стиха та, розморені спекою, ліниво обтріпували один одного від пилюки та павутиння.

Вже три підземелля оглянули, не обминувши жодної тріски, жодної щілини у кам’яних мурах. І все намарно. Навіть натяку на якийсь потаємний схоронок.

Не чекаючи, доки Борич передасть те повеління воїнам, сам заходився коло залізних гаків, аби звільнити двері від міцного засуву. Впоравшись із тією справою, зиркнув на Борича, що знову стояв поруч.

– Ходімо! – прочинив двері й ступив було досередини, та враз стрепенувся від неголосного оклику.

– І я з вами, – дивилася благально Горислава. – Хочу й собі глянути, які там клітки для людей налаштовані.

– Мало там цікавого для жінки, – сухо обізвався Влад.

– А чому і не взяти з собою таку красуню? – Борич лукаво підморгнув дівчині. – Кажуть, від жіночого ока ніщо не сховається. То як, Владе?

Влад нерішуче потупцював на місці, кивнув головою:

– Гаразд. Ходімо втрьох, – видушив ті слова та, пірнувши у чорну пащеку отвору, попрямував у глиб підземелля, освітлюючи смолоскипом дорогу.

Але недовго ховався там, бо одразу ж озвався стривожено до своїх товаришів:

– Гей, Боричу! Двері тут невеличкі. А зачинені… начеб ізсередини.

– Зачинені, кажеш? – кинувся на ту звістку Борич.

– Стій! – спинив його на півдорозі окрик посадника. – Мечем тут нічого не вдіємо. Там, біля виходу, бартка валяється – давай її сюди.

Невеликими та міцними були ті дверцята. Вовтузилися біля них, аж доки не вирубали кусень дошки та не витягнули із петлі залізний засув, що й надавав тій перешкоді неподатливості.

Влад жестом зупинив своїх супутників, прочинивши трохи двері, вище підняв смолоскипа. Хоча не зовсім розвіяв густу сутінь той непевний вогник, однак світла було досить, аби переконатися, що ніхто не зачаївся у темені тісної кімнатини. Обережно, стискаючи в десницях оголені мечі, ступили досередини і майже водночас завмерли, зауваживши у кутку темну пляму.

– Лежить хтось… – озвалася першою Горислава. Влад підніс до тієї тіні тріскотливий язичок вогню й опустився на коліна.

– Мертвий він, – перекинув тіло на спину. – Молодий ще зовсім.

– Це перекинчики, певно, його вбили. Хто б іще на таке зважився, – гарячково зашепотіла Горислава.

– Вони. Мислю, й самі десь неподалік носи ховають.

– Чого б то на нас чекали? – заперечив побратимові Борич. Підніс догори смолоскипа та обвів повільним поглядом вузьку комірчину. Стіни як стіни. Міцні. А більш нічого. От тільки ще ота камінна лава. Лава?.. Він поквапно ступив уперед. Таки так, порохняви на ній нема – усе зметено. І перекошена чомусь. Нагнувшись, приглядався довго, прискіпливо.

– Знайшов! – озвався раптом. – Ось він, лаз потаємного ходу, – торжествуюче вказав на лаву.

Хутко вхопився за край плити, ніби боявся, що хтось йому завадить. Натужним ривком перекинув важкий камінь і видихнув вдоволено.

Чорний отвір постав перед очима надтисьменців.

– Треба б за хлопцями послати. Хтозна, може, там перекинчики переховуються… – подала голос дівчина.

– Перш за все мусимо знати, куди веде той хід, – розважливо проказав Борис. – Може, він нам знадобиться – ворог же за стінами… Ми – туди, Гориславо, а ти збігай і поклич кількох моїх корчинців. Про всяк випадок… – Перевів погляд на побратима. – Залишимо їх тут на варті. Бо під час бою можуть повернутися ті перевертні, та ще й не самі, а з лехітською підмогою.

– Так-так, слава Перунові, що навернув нам таку удачу… А біди б нам не минути, якби не знайшов ти цього лазу… Іди, Гориславо, а ми тим часом спустимося вниз, – вже рішуче проказав Влад та, зачекавши, поки дівчина зникне в отворі навстіж відчинених дверей, ступив на кам’яну плиту і пірнув у чорне провалля. За ним подався й Борич.

Тримаючись за пропахлі пліснявою вологі стіни, що наче видихали зачаєну небезпеку, сторожко ступали по кам’яній вибоїстій підлозі. Жовтий мерехтливий вогник смолоскипа освітлював їм шлях.

Вслухалися напружено у глибоку, аж дзвінку, тишу. І таки недаремною була та осторога, бо, обережно виткнувшись із-за рогу звивистого ходу, Влад раптово сахнувся назад, миттю схилив донизу смолоскипа, аби сховати його світло. Жестом повелів Боричу завмерти на місці. Прислухався довго. Відтак прошепотів самими губами:

– Там… десь за п’ять десятків сажнів – вихід… Тінь якась мигнула… Людина, здається…

І ніби на підтвердження тих слів зашамкотів звіддалека чийсь голос. Обізвався у відповідь інший. Тепер уже не було сумнівів, що десь у темені затаїлося кілька людей.

– Значить, не встигли ще зникнути ті покручі. Таки побачимося наостанок… – Борич міцно стиснув рукоять бартки.

– Глянемо спочатку, скільки їх там, – сказав Влад. При цих словах ткнув смолоскипом у підлогу, пригасив ногою мигливий пломінець.

– Ближче підійдемо, а там видно буде.

Нечутно пробиралися у непроглядній чорноті вперед – туди, де проглядалася бліда пляма виходу. Тамували навіть віддих у грудях, аби дочасно не видати себе.

Всього кілька кроків віддаляло тепер побратимів від ворогів, що спокійно перемовлялися стиха про щось своє. Четверо було їх. Сиділи там, при самому виході із підземелля, втома проступала і у байдужих перемовляннях, і в постатях, знесилено обіпертих на стінку. Одягнуті у кольчуги, воїни, напевно ж, мали й зброю, проте важко було розгледіти у пітьмі мечі чи бартку:.

Хвилини минали. Необхідно було діяти: чи самим спробувати захопити четвірку зрадників, що було нелегко у цій тисняві, а чи зачекати підмогу.

Доки Влад обмислював, на що ж зважитися, лункий дзенькіт змусив темні постаті насторожено заметушитися біля виходу. Борич необережно обіперся об стіну, розминаючи отерплі ноги, та при тому черконув знагла вістрям меча об низький звід ходу. Тої ж миті Влад, зрозумівши, що не можна гайнувати і хвилі, кинувся вперед.

– Стійте! Хто зрушить з місця – дістане стрілу! Зброю – мені до ніг!

Недовго вагалися сковані страхом втікачі. Зворухнулася одна з постатей, і дзенькнула лякливо криця біля ніг молодого посадника. Туди ж полетіло ще три мечі.

– Зв’язати треба, бо ради собі з ними не дамо, – прошепотів на саме вухо побратимові Борич. – Ти звідси слідкуй за ними, а я познімаю пояси та скручу кожному руки. Гадаю, не завадить та осторога.

Він вклав у поножі меча й підійшов до одного з тих, що сидів, обіпершись об стіну. Через якийсь час озвався спокійно і вдоволено:

– З цим – готово.

Підштовхнувши зв’язаного до Влада, Борич схилився над наступним з перекинчиків.

– Двоє їх тільки! Вирвемося! – верескнув раптом той, зі зв’язаними руками, та всією вагою навалився на Влада, прагнучи повалити на землю. Той вигук ніби повернув до життя інших втікачів. Двоє схопилися з Боричем, а ще один ступив у глиб підземелля, де Влад марно намагався вивільнитися з-під супротивника. Хижо зблиснуло у десниці напасника лезо ножа. Все мала вирішити одна-єдина мить…

І раптом з глибини темного коридора з’явилася дівоча постать, стрімко мигнуло вістря меча і увіп’ялось у спину велетневі, що, поваливши Влада на землю, стискав йому горло. Знавісніло стріпуючись усім тілом, той відкинувся назад. Випроставшись, Горислава глянула перед себе і завмерла: над Владом, який усе ще не міг вивільнитися від тіла вбитого, уже нависло лезо ножа другого перебіжчика. І ту ж мить зрозуміла дівчина, що вже не стачить ні сили, ні часу їй спинити змах важкої ворожої руки і залишалося єдине – ступити вперед і на себе прийняти той удар. Залишалося єдине…

І таки ступила той останній крок, власним життям захистивши від смерті своє кохання…

Вбивця одразу ж відіпхнув з-перед себе ту неждану перешкоду, але цієї миті вистачило, аби Влад, струснувши зі спини тіло вбитого, схопився на ноги та рвонув із поножів меча. І коли, гаркнувши щось погрозливе, ворог подався усім тілом вперед, аби вгородити у супротивника скривавлене лезо, на нього вже чекало невидиме в пітьмі наготовлене вістря меча… Лиш хруснула кольчуга та дикий розпачливий скрик зашамкотів відлунням кудись у глиб підземного ходу. Хрипкий вереск обірвався надсадним булькотінням, і вбивця Горислави шугнув у чорну безпросвіть небуття.

Влад вихопив меча із грудей ворога та, спритно, відскочивши вбік, озирнувся навколо себе, чекаючи нового нападу. Та погляд його натикався лише на похмурі стіни підземелля й скривавлені трупи ворогів, і враз… Ні, то не видалося йому… Невже не видалося?.. Горислава? Чому вона тут? Влад якусь мить заціпеніло вдивлявся в обличчя дівчини і врешті почав розуміти, що це вона, Горислава, встромила ножа у спину ворога, який, ще б мить, задушив би його, Влада…

– Горисла-а-а-во-о-о… – стогін, що нараз вихопився із глибини грудей надтисьменського посадника, змусив Борича озирнутися. Він уже вклав на землю одного зі своїх супротивників, тепер зводив рахунки з останнім із зрадників, що спробував було вислизнути назовні. Пальці корчинця, мов залізні лещата, зімкнулися на горлянці ворога, який вмить зів’яв та лиш вичавлював із себе нажахане хлипання.

– Тікати намислив… Мене одурити схотів… Не сховаєшся від покари, гидотне поріддя, – торжествуюче гримкотів голос Борича, який за кожним словом стріпував невдатного втікача, ніби надумав витрясти з того рештки життєвих сил.

Враз відкинув від себе охлялого ворога та поглядом увіп’явся в глиб підземелля, звідки на повну силу лунали тупіт ніг та стривожені вигуки.

– Владе, наші! Нарешті… – віддихуючись після жаркої сутички, вигукнув Борич.

Одразу ж кілька смолоскипів жовтими плямами вихопилися із-за викруту ходу та через хвильку освітили місце недавнього бою. Загомоніли збуджено воїни.

– Зловили їх таки!

– Наздогнав їх посадник наш!

Воїни ближче підійшли до посадника, і враз стихли веселі вигуки. Біля тіла вбитої дівчини стояв на колінах їх посадник, тужно похилившись у скорботі і незважаючи на прибульців. – Горисла-а-во-о… – все було у тому стогоні – незагойний біль втрати і кохання, прокляття всьому світові за жорстоку несправедливість і клятва завжди зберегти у серці образ дівчини, котра вдруге захистила його від смерті…

Тихо було.

Вигойдувалося, мерехтіло жовтаве світло смолоскипів та карбувало на чорному тлі схилену над полеглою коханою тужну постать молодого мужа, похмурих воїнів, які, похиливши на груди голови, мовчки кам’яніли перед цим втіленням нерозрадного горя і страждання.