Текст книги "Русичі"

Автор книги: Ігор Юринець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 16 страниц)

Ігор ЮРИНЕЦЬ
РУСИЧІ
Історико-пригодницька повість

Рецензенти: О. Б. Головко, А. О. Стась

Художнє оформлення О. І. Дмитрієва

1

Поволі займався світанок. Усе чіткіше проступали із сутіні, ніби різьба з-під упевненої руки майстра-дереводіла, ближчі узвишшя та верховіття далекі, що, видавалося, тримають на собі небесний звід. Цілющим трунком сповнювало груди терпке, настояне на смолистому вітті довколишніх лісів повітря і змушувало стрімкіше бурхати в жилах гарячу кров, владно кликало до дії, до життя налиті силою м’язи.

Влад рвучко відкинув назад поли легкої вовняної чуги [1]1
  Чуга– накидка.


[Закрыть], що надійно боронила від нічного пронизливого холоду, і далі пильно вдивлявся у далекий викрут Купецького шляху, що ледь прозирав крізь сивуваті вруна густого понадрічкового туману. Гей, нема тому путівцю ні кінця ні краю! В один бік веде він аж до земель полянських, до стольного міста Києва, де от уже кілька літ міцно сидить на золотому престолі великокняжому Володимир – син уславленого звитягами ратними Святослава, а в другий бік тягнеться через Тустань, попри кріпості Синевидську та Корчинську – аж ген до земель угрів.

Та спорожнів цього літа недавно ще велелюдний Купецький шлях, лише у великій скруті зважується торговий люд відправити валку з хутрами та медом, із білою як сніг карпатською сіллю, що високо ціниться в чужих землях.

Неспокійно в горах. Ще не так давно лехітський князь Мешко, скориставшись із недавнього розбрату між нащадками Святославовими, відхопив під свою руку багаті Червенські гради, а тепер, ходять чутки, замислив повоювати і порубіжні кріпості руські, цей міцний щит Київської держави супроти заскоків чужинців.

Та хтозна, чи зважиться на те. Бо силу Володимира Святославовича, мудрого і далекоглядного володаря руської землі, вже пізнали на собі недруги. Щойно зійшов на престол великокняжий – мисль одну плекав: у єдиний п’ястук [2]2
  П’ястук– кулак.


[Закрыть]зібрати роздроблені землі. Знав-бо: лише тоді можна скельно стояти і супроти набігів кочівників, і супроти угрів та лехітів, котрі віддавна зазіхають на західні окраїни Київської Русі. О, не побоявся Володимир збройно вгамувати непокірних йому, посадити своїх бояр та старших синів на престоли княжі, адже знав: на благо Русі все те.

– Войє! – перервав ті розмисли дзвінкий скрик із надворітної вежі – однієї з чотирьох стрімких споруд, що здіймалися по кутах над масивними, зладнаними із грубих дубових колод, заборолами [3]3
  Забороло– щити з дерева або з каменю, встановлені на мурах фортеці для захисту її оборонців від ворога.


[Закрыть]. Ті вежі кутові зведено лише минулого літа за наказом нового надтисьменського посадника Миловида, аби ще більше зміцнити неприступні стіни кріпості.

– Войє! – і собі відгукнув, набравши повні груди ранкової прохолоди, Влад. О, той навальний бойовий клич гірського племені не раз змушував тікати, не вибираючи дороги, чужинських заброд.

Горді і мужні люди живуть у сьому верховинському краї – змалечку навчені міцно тримати в десницях бартки [4]4
  Бартка– маленька сокира.


[Закрыть]а чи вціляти з тугих луків куницю, що затаїлася на гілці височенної смереки. Мабуть, тому і донині жоден чужинець не обжився ще на цих стрімких верховіттях, полонинах роздольних, щедрих і зелом, і звіриною.

– Войє! – спробував ще раз вартівник силу свого голосу і заслухався даленіючим відлунням…

Поволі розсіювалися рештки ранкової імли. Куди сягне зір – завовтузилися над гірськими уголовинами клубасті м’які тумани, виповзаючи аж до далеких узвиш. То-то страх пробрав перед всевладним світлом Яриловим злих духів лісових! Так квапно шукають собі прихистку у диких та сутінних яругах – аж сиваві дими до небес спливають. Та не сховатися їм у найдальших хащах від золотого проміння Ярилового, і там сягне він цю нечисть своїми огнистими стрілами.

Над горами зачервонілося. Світлішали, ніби всміхалися, довколишні узвишшя, чіткіше проступали обриси долішніх полів, що бовваніли на північ від городища золотом вистигаючого жита.

Оживала й сама кріпость. Закуріли мирними димками людські оселі, що розсипалися далеко-далеко по гірських схилах, наче непокірна овеча отара.

«Бо-о-ом!» – розлого і гучно гримнув ковальський молот звідти, де тулилися рубленими стінами одні до одних майстерні та житла ремісного люду. Нараз стих, мовби щось обдумуючи, а відтак знову забив дзвінко й молодо, розсипаючи луною, понад горами голосне: «Бом! Дзінь-дзінь! Бом! Дзінь-дзінь! Бом!..»

Ще кілька хвиль – і зблисне на блідому небозводі золотий віз Ярилів, віщуючи настання нового дня. Коли б швидше, бо тоді замінять на варті мужів громадських дружинники Миловидові. Хіба ж годиться їм, землеробам та скотарям, ремісному люду марнувати погожу днину на оцих стінах. Неохоче, ох, неохоче дала згоду громада виставляти на ніч людей для охорони кріпості та спокійного сну воєводи. Досить того, що той обдирає їх, тягне в свої комори збіжжя і хутра, сир овечий та меди – все, що лиш можна взяти. Об’їжджає тивун [5]5
  Тивун– господарський управитель князя, боярина або іншого феодала.


[Закрыть]із дружинниками цілу округу – без жалю оббирає люд, аби лиш заслужити схвальний покив посадника [6]6
  Посадник– у Київській Русі – намісник князя.


[Закрыть]княжого. Пожадливий Миловид так і бликає оком недремним, аби хто на його добро не поласився. Не раз впоминалася про свої кривди громада, та відповідь на всі ті скарги одна: я вас, мовляв, від напасті оберігаю, то платити за те мусите.

Та на словах лише все те по справедливості. Коли ж таки доходить до гарячого – діставай списа та бартку і ставай сам собі на оборону…

Нараз зарипіли під неквапними кроками грубі смерекові ворини [7]7
  Ворина– зрубаний тонкий довгий стовбур дерева.


[Закрыть]містка. За кілька сажнів від себе Влад побачив самого посадника Миловида, який піднявся спозарана, аби глипнути, як пильнують його спокій вартові.

– Про що замислився, легіню? – примружив очі посадник. Міцний, кряжистий, він, незважаючи на сивину, що густо всріблила скроні, здавався набагато молодшим своїх п’яти десятків літ. – Негоже, на варті стоячи, своїми клопотами перейматися, адже спокій усього городища пильнуєш. Кожен шерхіт маєш чути, кожен порух в доокіллі ловити, – клекстав густий голос боярина, ніби над силу видобуваючись з-під пишного чорного вуса. – А ти от мене за два кроки підпустив… Не гоже!

Не образився Влад на те суворе виказування. Справді, наче наївний хлопчик, замилувався смарагдовими відсвітами далеких полів та й стратив на хвильку пильність. Однак мусив сказати щось на свою оборону.

– Пильнував, боярине, поперед себе. Не думав, що й позаду, в самій кріпості, підступ якийсь критися може.

– Ніхто того не відає, – задумливо мовив воєвода. При тих словах тінь смутку лягла на повновиде, ледь подзьобане чорними цятками обличчя. – Багато народу прибилося до нас за останні дні, здалеку прийшли, від наруги лехітської хоронячись. Спробуй-но сказати, що в кожного з них на думці, які хто помисли в душі плекає, – струснув головою, наче відганяв від себе немилу, надоїдливу думку, і повагом рушив уздовж заборола.

Так… Неспокійний час прийшов на землю руську. Осміліли вороги по смерті князя Святослава. Все сподіваються, що не до снаги буде сину його оберегти надбані батьком володіння, розмислював Влад. Та хоч і молодий ще князь, та меч у десниці тримає міцно, добре дбає про оборону держави. Від Новгорода і до Волги-ріки, від берегів моря Руського і до Бескидів неоглядні землі під свою руку зібрав…

– Гей, пастухи овечі! Скуштували служби ратної?! На варті стояти – не коло жінки грітися!..

Голосні жарти, брязкотіння оружжя та збуджений гамір сповістили про наближення дружинників з кріпосної залоги, які мали заступити на стінах громадських вартових. В лискучих кольчугах, з важкими двосічними мечами при боці, луками та повними сагайдаками стріл, вони дуже різнилися від добровільних вартових, яких змінювали.

І хоч більшість із них зовсім недавно поповнила кріпосну залогу, а до того сіяла жито та випасала биків, овець та кіз на далеких полонинах, однак дивилися вони на своїх недавніх товаришів із неприхованою зверхністю. Ще б пак! Адже сам воєвода їх вибирав у дружинники. Вибирав знаючим оком – з-поміж тих, хто на тридцять сажнів відсікав кинутою барткою грубу смерекову віть, хто на баскому коні на всьому скаку вціляв стрілою у зарубку, котру навіть вгледіти важко було. Тож і кольчуги боярських воїв носили як відзнаку за звитягу та вміння своє.

Наблизившись, дружинники посадника прогупотіли дерев’яним містком, вибираючись на стіну.

– Ну що, Владе, не змерз, заки мене дочекався? – зблиснув очима один із них, поправляючи рукою повний стріл сагайдак, що ніяк не хотів наміститися на спині.

– Ойє! Чи так постарівся, що за одну ніч замерзнути мав би?! – блиснув білозубим усміхом Влад до ровесника свого Дарослава, з яким знався ще з дитячих літ. – Ніби заскоро ще до Морани [8]8
  Морана– богиня смерті.


[Закрыть]в гості! Та й зігрітися завжди є чим, – плеснув рукою по невеликій дерев’яній баклазі, що висіла при боці на широкому чересі [9]9
  Черес– широкий шкіряний пояс.


[Закрыть], вицяткованому узорно срібними блискітками.

Перемовившись з приятелем ще кількома словами, Влад збіг зі стіни і, поминувши рублені з дуба боярські хороми, попростував поміж хижі дружинників та заможніших ремісників до єдиних воріт назовні.

Міст, що з’єднував кріпость із округою, щойно почали опускати. Робили те з допомогою двох колод, на яких кріпилися ужви-канати товщиною з людську руку. По двоє воїв коло кожної корби поволі відпускали колесо-колоду. Ледь схитуючись у повітрі, міст з’єднав два береги широкого рову, що в цьому місці був глибиною в три людські зрости. Не була зайвою осторогою така глибина. Якщо з інших боків робило кріпость неприступною стрімке урвище, то з півдня боронив її лише отой рів та ще пологий схил, що далі йшов урівень із нижчими узвишшями.

Тільки-но став на місце вхідний міст і підняли догори з надсадним скрипом важкі, збиті з міцних колод ворота, як завібрувало довкола повнозвучне життя. Нестримним потоком хлинули знайомим шляхом отари кіз та овець, що їх, зважаючи на непевні часи, наказав боярин щовечора заганяти на ніч за кріпосні стіни, де злагоджено було для тої невеличкої маржини просторі загони.

Таки мудро рішив посадник, міркував про себе Влад. Аби обсів знагла ворог, то нелегко було б прогодувати стільки люду. А з тією худібкою і кілька місяців можна сидіти та посвистувати, доки поміч не прийде. Благо: вода в глибоченькій студні [10]10
  Студня– криниця.


[Закрыть], продовбаній у кам’янистому грунті ще в часи незапам’ятні, ніколи не всихає. А коли ще й харчу досить, то ніякий осадник не страшний.

Схарапуджені отари під вигейкування пастухів накінець вибралися за ворота. Зрештою, овець та кіз і підганяти не треба було. Виголоджені за ніч, вони одна поперед одної перебігли невелику улоговину та розсипалися по росянисто зблискуючому під сонцем зрубі, на бігу висмикуючи жмутки трави.

Перемовляючись з такими, як і сам, добровільними вартовими, Влад, поминувши місток, попрямував навпрошки до власної хижі. Спішив, аби швидше вибратися стрімким схилом догори, де на узліссі виднілася свіжотесаним зрубом його оселя. О, певно, вже чекає не дочекається Млада свого мужа.

Красна і лагідна у нього дружина. Ще й року не минуло з того дня, коли оповістив старійшина Гостомисл усій громаді, що відтепер мужем та опорою для його доньки буде Влад – син Уліба. Ім’я батька його донині пам’ятають всі у довколишніх горах, ніколи не забуде громада надтисьменська, хто відвернув од неї смерть та небуття в час небезпеки.

Гай-гай… Давно те діялось. Чи не всі мужі з городища вирушили тими осінніми днями далеко в гори на лови, аби наготувати на зиму м’яса різної дичини. Отоді неждано і набігли угри. У вузькій улоговині, яку відтоді зовуть Улібовою, до останнього подиху спиняв їх натиск батько Влада ще з кількома сміливцями, аби решта люду – старці, жони та діти – змогли схоронитися у місцях безпечних. Всього кілька воїв довго стримували близько сотні нападників, доки останній верховинець не поліг від вражої стріли. Там же загинула і мати, що, полишивши немовля на руках своїх подруг, сама зосталася з мужем, вірна йому і в житті і в смерті.

Відсвіт батькової доблесті супроводив Влада з дитячих літ, вимагав ліпше від інших володіти важкою барткою, найцільніше з-поміж ровесників влучати стрілами з лука тугого, першим бути в бігу та боротьбі, бо ж був сином самого Уліба. А ще не забував ніколи, що тільки від нього тепер залежить, чи забрунькує молодою порослю всихаюча віть їхнього роду, підтята при самій основі мечами чужинськими. О, коли милостивий буде Перун, то вже цього літа подарує йому жона Млада сина-первістка – міцного і сміливого, як батько.

Ще тоді, коли перед усією громадою привів до нього старійшина Гостомисл дочку свою, що вабила зір, мов прекрасна гірська косиця [11]11
  Косиця– квітка.


[Закрыть], сказав Владові голосно, аби чули всі: «З дитинства леліяв і оберігав я Младу, був для неї годувальником і охоронцем, та нині без жалю віддаю доньку тобі, Владе, бо такий закон життя: все на світі шукає собі пари, аби продовжити рід свій. Бери її – вірною жоною буде для тебе і в щасті, і в лиху годину. Най з любові вашої примножиться громада, най подарує тобі молода жона синів міцних і мужніх, щоб і через десятки літ було кому стати на захист нашого краю, всієї землі руської…» Так сказав старійшина Гостомисл, і схвальним гомоном відгукнулася на ту річ громада: «Войє! Войє! Най ніколи не оскудіє наш край на воїв славних!..»

Ще тільки підходив до оселі, як майнула йому навстріч меткою вивіркою [12]12
  Вивірка– білка.


[Закрыть]Млада. Врадувано пригорнулася до нього, щебетала, як пташка: «Ой, чекала тебе, муже, чекала… Спати не могла, все думала: як там тобі самому серед ночі темної… А чи й ти про мене хоч разочок згадав? Чи тягнувся спомином до своєї Млади?» – обпекла лукавим поглядом голубих, глибоких, наче та бездонна студня у кріпості, очей.

– Отепер кожен завважив би, що лиш недавно жоною стала, – усміхнувся Влад. – Бо добра газдиня [13]13
  Газдиня– господарка.


[Закрыть]найперше нагодувала б чоловіка, а вже по тому випитувала, що він собі обмислював усеньку ніч. – Говорив їй те, а сам не міг відірвати погляду від молодої дружини. Розповніла в стані, що донедавна ще був тоненьким, як у смерічки молодої. А все ж стала ще милішою йому, манила якась незбагненна таємнича сила, що проступала і в обличчі, і в рухах, і навіть у мові лагідній: вся променилася глибинним світлом близького вже материнства.

Скоро, скоро народить йому Млада сина силою та мужністю в діда Уліба, а розумом най буде кмітливий, як батько Млади, старійшина Гостомисл.

– Не гніви Перуна, Владе. Не така вже недолуга жона в тебе: і свіжий корж ще затемна спекла, і ошмат бринзи та глек козячого молока давно тебе дожидаються, – ображено накопилила вуста.

Цілунком стер з її обличчя ту образу і, підхопивши неждано на руки, мов мале дитя, лиш посміюючись на її показне обурення, обережно поніс до хижі…

У гарячих обіймах літнього сонця палахкотіла маревом земля, вмита щедрими вранішніми росами, тремтіла зеленню стрімких смерек, що тягнулися у світлу небесну глибінь.

Усе віщувало лагідну і погідну днину.

2

Тяжко і неспокійно на серці у боярина Миловида, навіть уночі не дають йому спокою думи тривожні, безсоння накликають, поволі підточують сили, наче хробаки деревні серцевину ще міцного на вигляд, та потроху всихаючого дуба. А може, то старість надходить, адже не минули безслідно місяці і роки, в сідлі проведені, коли під орудою князя Святослава молодий ще тоді десяцький Миловид водив своїх воїнів у далекі походи. У лютих січах з хозарами та печенігами здобував князеві славу, а собі милість княжу та нові рани. І таки помітив Святослав старання молодого дружинника, наблизив до себе, возвисив. Та нічого вічного немає під сонцем. Там, у степу при Дніпрових порогах, дістала-таки великого князя київського вражина стріла. О, коли б міг передбачити Миловид, що страшна біда чатує на володаря землі руської! Мабуть, вперше зробив би тоді всупереч повелінню: не гнав би коня наосліп до стольного града з вістю про повернення, а прикрив своїми грудьми Святослава від смертельної небезпеки…

Посадник спробував відігнати від себе ті нерадісні спомини, міцно стулив повіки і якийсь час лежав незрушно. Та намарно сподівався, що таки прийде довгожданий сон… Відтак підвівся з одрини [14]14
  Одрина– ліжко, постіль.


[Закрыть], високий та кремезний, провів по обличчю непомірно широкою, мовби сплетеною із самих жил долонею, ніби прагнув стерти з-перед очей якесь невидиме та надокучливе павутиння, ступив до ослона. Хвильку вагався, а потім таки наповнив із череп’яного глека духмяним угорським вином срібний келих. Підніс до вуст і жадібними ковтками випив до дна. Замість очікуваного забуття лише яскравіше проступали спогади, спливали із сивини часу, мов із глибіні річкового виру, давні кривди. Та з-поміж них найбільше ятрила серце одна. Донині не міг подарувати нащадку Святославовому Володимиру, що заслав його, мужнього, відданого воїна, котрий усе своє життя вірно служив нині покійному Святославу, в це глухе порубіжжя, де й словом перемовитися ні з ким. Бо ж чи личить боярину звіряти думки свої низькородним пастухам та оратаям а чи й тивуну своєму, який ще кілька літ тому простим дружинником звався? Та поки мусить глибоко в собі ховати ту погорду до черні, по-доброму ладнати із громадою. Бо хоч і міцні стіни кріпості, але й за ними не врятуєшся, якщо збунтуються.

Сильна нині громада. Занадто сильна. Як та стіна кріпосна, в котрій кожна деревина за іншу тримається. І все то справа рук ватага їхнього Гостомисла. О, мудрий то і впертий старець! Та нічого, недовго вже йому лукавити і наставляти чернь супроти волі боярської. Давно пора би старому ворохобнику до Морани в гості. Як сам не спішить, то й поквапити можна, помогти… Немало способів для того є, криво всміхнувся своїм думкам.

Скоро, скоро прийде той час, коли побачать усі, що таки він, боярин Миловид, єдиний владар у цім краї. А поки що нехай монах Іов упокорює їх по-доброму, словом божим.

Зареготав уголос, відчувши полегкість від вина та відтворивши в уяві довгу і сухорляву, наче сучкуватий клебук [15]15
  Клебук– обрізок стовбура.


[Закрыть], постать божого служителя, який прибув сюди з Києва разом із ним, аби утвердити в серцях гірського люду парості нової віри. «Най проповідує, – мовив уголос, раптово перервавши сміх, ніби сперечався із кимось невидимим. – А коли відчують себе рабами божими, то й боярську владу належно сприймуть. Бо віра нова таки корисна, адже приповідує: всяка власть від бога».

Дотепер не міг збагнути, чому не зважив молодий князь на мудрі поради, відвернувся від віри християнської, що навчає чернь послуху та смирення. Недарма ж міцно утвердилося нове вчення у всіх довколишніх землях. Та не зважає на те Володимир, знає своє: звелів істуканів камінних понаставляти у стольному граді, ні ногою до храмини християнської, яку ще звела мудра княгиня Ольга.

Ну, та Володимир – у Києві, а тут Миловид закони встановлює. Наказав – і звели величаву хоромину для нового бога, в якій щодень проповідує монах Іов. Правда, пастви негусто, та прийде час – і він, Миловид, геть усіх туди позаганяє, сліду не залишить від диявольських істуканів, яким нині поклоняються. О, нехай лиш спокійніше стане у землях довколишніх.

Але швидко померкла та коротка радість. Спохмурнів. Тяжко уявити, як упокориться та буйна, злита воєдино громада. О, Миловид добре знає, яка сильна, непоборна вона своїм єднанням. Ще від першої стрічі знає… З люттю затеребив пучками пальців довгого вуса, при згадці про те давнє аж кров’ю зайшли очі воєводи.

Неблизька дорога з Києва… Змучилися і люди, і коні. Та не давав наказу воєвода, аби спинилися перепочити, квапився. І мчав невпинно на захід загін із двох десятків вершників. Гупотіли кінські копита, кресали іскри з кам’янистої вибоїстої дороги, що вела в невідь уздовж безконечних гірських узвиш, димуючих сивим розпливчатим мревом. Блискотіли в сонячнім промінні кольчуги та оружжя, тріпотів поперед загону на наконечнику списа стяг великого князя київського.

Похмурий мовчазний їхав боярин Миловид. Незрушним було обличчя його – вітрами степовими випражене, наче з мореного дуба різьблене. Лише час від часу посіпувався від нуртуючого в серці гніву припорошений сивиною вус. Мовчав боярин, похитуючись у сідлі, снував думи невеселі. Така-то нагорода за кров, у січах лютих пролиту, в походах Святославових, за те, що стільки літ, не шкодуючи живота свого, беріг від лихих підступів молодого княжича. Та якби не він, Миловид, то й донині сидів би Володимир у далекому Новгороді та воював з непокірним вічем, повік не видіти б йому Києва. Чи ж не Миловид нарадив Святославичу схоронитися від підступів Ярополка, брата старшого, у землях варягів [16]16
  Варяги– давньоруська назва жителів Скандінавії.


[Закрыть]чи ж не він груддю спинив ніж убивці, підісланого Ярополком?! А може, хто інший став на чолі дружини варязької, мечами якої Володимир повернув собі Новгород, завоював князівство Полоцьке, а далі й Київський великокняжий престол?!.

О, Володимире Святославовичу, хіба ж не вартий за те почестей і милості твоєї вірний слуга?!

Та, певно, таки не міг князь київський щодня зустрічатися з тим, хто вже самим, виглядом своїм нагадував про підступно вбитого старшого брата Ярополка, який не сховався від помсти Володимирової і за стінами Родня [17]17
  Родень– давньоруське місто.


[Закрыть]!. Бо якось закликав до себе воєводу і, ховаючи погляд, мовив:

– Із кріпості надтисьменської сланець прибув, сповістив, що посадник тамтешній Богданко загинув. Стоптав його зранений тур на ловах. Тебе туди посилаю… Потрібні мені на порубіжжі з лехітами та уграми вірні люди, у справі ратній вдатні. Тож завтра до схід сонця і рушай.

Не чекаючи відповіді, Володимир підвівся, подався до себе.

Розумів Миловид: не з потреби великої відсилає його князь у таку далеч. Певно, донині не дають князю спочинку докори сумління, донині не згубився в часі привид брата старшого Ярополка, страченого за його велінням. Один за одним щезали усі, хто хоч упіввуха чув про той давній злочин. Тож радіти треба, розмірковував сам до себе, що донині не подався і він услід за ними. І хоча ятрила серце образа від несправедливої немилості, жодним словом не виказав тоді невдоволення. Поклонився Володимиру: «Твоя воля, княже…»

А на ранок, коли ще темінь не розсіялась, прогупотіли сонними вулицями Києва вершники. Лише на мить стишили крок гривасті скакуни побіля дворища княжого, де здіймався ввись небаченої краси храм нового бога, зведеного за наказом мудрої Ольги, яка перша з володарів Русі звернула свій погляд до християнської віри. І знову задвигтіла земля під кінськими копитами. Все далі і далі на захід мчав загін – туди, де незнаний край чекає посадника княжого…

– Поселення, боярине! Сільце! – вихопив Миловида із задуми окрик котрогось із дружинників. Радісно загалайкали воїни. Коні, мовби відчувши нетерпіння вершників, пустилися учвал. Оглядівся Миловид: вже стелилися понад землею вечорові сутінки, де-не-де непевно зблискували в піднебессі блідуваті звізди [18]18
  Звізди– зірки.


[Закрыть]. Там, вдалині, де сходився небозвід із земною твердю, на невисокому узвишші похмуро темніли розлогі вали, вивершені гостряками частоколу. Ті земляні укріплення оперізували довкола невелике поселення Сільце, що розкинулося поблизу соляних копалень.

– Агей! – шмагонув повітря боярин майстерно виплетеною із сириці нагайкою – аж здригнувся під ним гривастий булань і розмашистим скоком, ніби й не торкаючись землі, помчав вершника вперед…

Гостинно зустрів їх боярин Радомир, що урядував у поселенні, заздалегідь довідався про гостей від сланця. А що знав Миловида ще за своєї юності (був його помічником у дружині князя Святослава), то не пошкодував ні медів сичених, ні вин духмяних, із земель угорських доставлених. Вгиналися столи від всякого їства. У широких череп’яних полумисках парувала молода ніжна баранина та оленятина, височіли поміж ними узгірки смаженої птиці, а посеред столу на широченному срібному тарелі спливав жиром засмажений на кострищі молодий вепр, за словами господаря, лише в полудень впольований задля такої нагоди.

Чи не до самого світання пінилося у келихах вино, снувала безконечна розмова: і про справи київські, і про зростаючі апетити князів лехітських, котрі віддавна точать зуби на руське порубіжжя, і про те, як нелегко впокорювати звичну до волі гірської місцеву чернь.

– Раджу тобі, як брату, Миловиде, – важко видавив із себе слова захмелілий господар. – З першого дня припни їх на короткий ланц, аби не те що супротивитися – писнути не сміли. Силу свою покажи, бо інак не впокориш їх плем’я гаспидське. От мої зворохобилися, мовляв, подать більшу, аніж належить, беру. В очі кричали: не по справедливості чиниш, боярине. Та не на того напали. З дружинниками своїми прибув на їхню раду, мечами гуртовисько впокорили, – загиготів п’яно Радомир. – А заводіїв наказав до хвостів кінських прив’язати та й прогнав коней кілька верстов. Повіриш, саме шмаття з тих лобомудрих лишилося, – хижо блиснули очиці господаря.

Масними від їства руками охопив Миловида за плечі, відтак поволі обтер рукавом лисніючу від смальцю рудувату бороду та вуса і кивнув підозріло пальцем перед собою, мовби погрожував комусь невидимому.

– Правда, – скривив вуста, – після. того розбіглося їх трохи. Але тих, хто лишився, отак-о тримаю! – стиснув жилавий костистий кулак, аж пальці набігли кров’ю.

Слухав ту мову Миловид та вибирав з неї лише те, що справді знадобитися може. Не заходив у суперечку, але про себе помислив, що тяжко, ой, як тяжко доведеться за оцими ненадійними валами Радомирові, коли нападники обложать кріпость. Бо чи піде хто з його поданників кров власну проливати, аби допомогти оборонитися цьому жорстокому боярину. Кривда така довго пам’ятається…

Вже за полудень зійшов Ярило, як зібрався Миловид у дальшу дорогу. Не схоплювався зарання, хотів, щоб відпочили після багатоденної путі воїни і перед черню, якою відтепер орудувати має, постали могучими та повними сил.

Щойно став загін на виду надтисьменської кріпості, протяжний згук трембіт сповістив доокілля про приїзд нового посадника княжого. Далеко навсібіч відлунювали ті тривожні і ледь тужливі згуки, скликали люд на віче. Радо відізвався глухуватий відспів бойового ріжка, який підніс до вуст за наказом боярина один із дружинників.

Скоком злетіли коні стрімким схилом до кріпосних воріт. Спинилися. Десятки або й сотні люду зібралося на вибитому дочорна широкому майдані перед входом у кріпость. Святкове було то видовище. Веселковими барвами іскрилися різноколірно гаптовані кептарі [19]19
  Кептар– у жителів Карпат – верхній хутряний одяг без рукавів.


[Закрыть], широкі шкіряні череси, за якими майже з кожного виднілись руків’я довгих ловецьких ножів. Оксамитно зблискували на крисанях [20]20
  Крисаня– бриль своєрідної форми з вузькими краями (крисами).


[Закрыть]глухарині пера.

Довкіл радного узвишшя поважно стояли кілька сивоголових старців. Аж по хвилевій мовчанці, що її не зважився порушити навіть боярин, один із них виступив наперед.

– Вітаємо тебе на своїй землі! – обмацував Миловида допитливим поглядом. Поважно взяв до рук пухку житню паляницю, подану одним із молодших мужів, ступив кілька кроків до посадника. – Прийми хліб-сіль краю сього в знак гостинності, у знак того, що добровільно визнаємо тебе своїм зверхником. Ти – слуга княжий і володар сеї кріпості, а отже, наставлений на оборону землі нашої. Тож довіряємо тобі віднині, – поважно продовжував старець, – нарівні зі старійшинами обраджувати справи громадські. Ми ж будемо, як належить, як на світі заведено здавен, податі зі свого добра тобі платити і шанувати яко посадника княжого…

Спалахнув боярин. Чи ж видів хто таке, аби простий оратай чи скотар смів говорити з ним на рівних та ще й вказувати, що має він, воєвода Миловид, робити! О, не бувати цьому!

– Не потребую дозволу чи згоди вашої, – мовив, аж зайшовшись гнівом. – Дозвіл той і право владарювати на сій землі дістав від самого князя Володимира. І мені вирішувати всі справи городища та всього довколишнього краю, а не громаді вашій. Мені! – аж запінився. – Ваше діло – послух та покора!

Тиша запала над майданом. Спохмурнів старець, обпікав очима з-під брів кущуватих співрозмовника, та вів мову і далі спокійно.

– Як вічні гори оці, – звів десницю на довколишні верхів’я гір, – такими вічними є закони громади. – Стиха шелестів голосом, ніби шкарубкий висхлий лист осінній на вітрі, та від того не меншало певності і непокори в кожному слові. – Ніколи ще не корився наш люд з чийогось примусу. Бо не раби ми, а вільні люди з діда-прадіда. І не тобі, о, не тобі, посаднику, те переінакшувати…

– Що-о-о?! – зблід боярин від того неочікуваного супротиву, стис у долоні руків’я меча. – Владі княжій всупереч ідете? Візьміть діда! – гарикнув до воїв своїх. – До порубу [21]21
  Поруб– в'язниця, тюрма.


[Закрыть]його! Всіх у нагаї! – засліплений шаленством, воєвода аж тепер звів очі на велелюдний натовп, здивований, що не зачув тої ж хвилі ніякого руху поміж своєї дружини. І остовпів нараз. Півколом охопили його загін ті, хто щойно радо вітав нового посадника. Стріли на луках з натягнутими вже тятивами, здавалося, чекали лише знаку старійшини, аби умертвити на місці кожного, хто посміє зробити хоч порух.

Ту моторошну тишу порушив голос старійшини Гостомисла:

– Нерозсудливі слова твої, посаднику. Певно, дорога тяжка була, що став таким дратівливим. Не гоже з першої зустрічі кров людську проливати, – дав знак рукою, і розступилися верховинці з одного боку, відкривши дорогу до воріт кріпості. – Не один рік спільно жити маємо, – ніби сам із собою розмислював старець, – соратно обороняти порубіжжя всієї землі руської. Про те помисли…

Мовчав боярин. Закусив вус від люті, та мовчав. Ледь торкнув за повід коня і, звернув до кріпості.

Тлумляться ті спомини недобрі, шумують-вишумовують, дужо лупають спокій, наче річкові хвилі повіні глинистий та піддатливий берег. Сильна-таки громада надтисьменська. Це на руку воєводі, бо з двома сотнями ратників, що виставить громада у лихий час, можна за цими стінами від будь-якого ворога оборонитися. Та відтепер треба спосіб добирати, як розколоти єдність тих людей, що збиває їх докупи і робить непіддатливою скелею, у якій безліч каменів воєдино скріплено, спресовано часом намертво. Розколоти, бо інакше так і лишиться примарною влада посадника, що ніби гора з попелу: дивишся – надійна, а подує вітер – сліду не лишиться.

Багато клопотів у воєводи Миловида…