Текст книги "Русичі"

Автор книги: Ігор Юринець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц)

5

Лемент та тиснява вирували у кріпості з рана до вечора. Навіть у цю нічну пору, коли густа смоляниста темінь запала понад усім світом, накликаючи спокій та умиротворення, не до сну було люду, що схоронився за міцними стінами надтисьменської твердині. Події того дня, розвіявши звичні буденні клопоти, кинули всю громаду вировище нових турбот. І та непевність, лиховісне передчуття невідворотної біди, що, здавалося, зачаєно скрадалася з нічного мороку до багать, ще більше зміцнили незримі узи, що зв’язували таких неподібних між собою людей у єдине ціле – рід, громаду, народ.

У середині широкого кола, утвореного багаттями надтисьменців, на узвишші височіла приземкувата і масивна невелика кам’яна споруда. Пласкі камінні плити підтримувані були складеними із каменю стовпами. Посередині склепіння опиралося на важку чорного граніту брилу, на кожній з чотирьох граней якої проступав вирізьблений лик єдиновладного повелителя всіх богів – Перуна. У відсвітах довколишніх багать червоно зблискували глибокі очниці істукана, з яких проглядало довго тамоване злорадство. І на якусь мить здалося Младі, що то не відблиск вогню, а густа спінена кров стікає потоком доліруч камінного божества. Аж рукою змахнула, відганяючи те видиво, зашепотіла злякано: «О всевладний Перуне, захиснику і оборонцю роду нашого, благаю тебе: відведи руку вражу і підступну, меч точений і стрілу гостру від мужа мого Влада, і від мене, і батька Гостомисла, від усього роду нашого. О, Перуне, владарю землі і неба, блискавиць вогненних та громовища небесного! Трьох ягничок найкращих з білими як сніг рунами віддарую за милість твою…»

Благала всевладного і жорстокого бога, виговорювала слова найласкавіші, аби прихилити його до себе, і не помічала, що від слів її – так, як з однієї іскри спалахує полум’ям цілий ліс – спочатку ледь чутним гомоном, а далі щораз голосніше загомонів благально і покірливо увесь велелюдний майдан: «О, великий Перуне, вбережи і нас, і близьких наших від лиховісного ока Морани, най зворухнуть твоє камінне серце наші благання…»

І коли перейшло вже те голосіння до надривних скриків, що надавали своєрідного ритму розпачливій молитві, від одного з багать відділилась сухорлява висока постать. Попільно і гордовито, наче зважуючи кожен крок, прямував старійшина Гостомисл до недалекого жертовника – похмурого, вселяючого непогамовний острах кожному із сотень зібраних тут людей. У червонястих відблисках кострищ постать старця, вбрана у все біле, тремтіла, наче марево. Здавалося, що не жива людина, а сланець далекого вираю [24]24
  Вирай– потойбічний світ (за язичн. віруваннями).


[Закрыть], що його, зглянувшись на благання, вислав до горян сам Перун.

Ось уже злилася біліюча в темені, мов примара, тінь старійшини із масивними каменями святилища, ніби розчинилася в них без сліду. Поголоснішало, переходячи у надривні схлипи, голосіння, все наростав химерний ритм тих перегуків. І нараз сколихнув доокілля крик радісного захвату: там, на Перуновому жертовнику, зблисла сліпуча іскра, Відтак полум’я шугнуло увись, а потім, так само раптово, задимувало важкими клубастими хвилями.

І в тій іржавій димовій сутіні, що, навіть доходячи до найвіддаленіших кострищ, п’янила гіркавим різким пахом, стояв, сягаючи головою колін камінного істукана, старійшина громади. Коли поволі розсіялася жовтава їдуча імла, яскраві спалахи вогню чітко вирізьбили на тлі чорної нічної прірви прозору постать старця. Довгий час незрушний, він враз почав оживати. Стрімкими уривчастими порухами рук ніби ганьбив камінну Перунову подобу, докоряючи, що байдужий всевладний бог до людських благань. Аж по якомусь часі рухи старійшини стали повільнішими, плавкішими, злилися із молитовним виспівом громади а чи й самі задавали той химерний ритм. Постать його, що миготливо звивалася у священному танці, раптом припала до самої землі. От ніби скрадається якийсь нападник до людей, котрі спокійно і безпечно трудяться на полі, от натягує він тугу тятиву лука. З передсмертним зойком падає на землю оратай, вцілений ворожою стрілою, інший – від удару меча. Тікає від настигаючої смерті жінка з дитям на руках, але рятунку немає – доокруж вороги. У німому благанні підіймає дитя догори, в останній надії вдивляється у камінний лик Перуна. І завмирає… Мить… Ще мить… Замовкають поволі звуки пісні чи стогону, що рокоче, дзвенить над Перуновим горбом. Тиша…

Вивіркою шугнув над людським гуртовищем сам повелитель вітрів Стрибог, зметнувши вгору полою своєї чуги жаркі вогненні язики багать.

Тиша…

Одна лиш біла постать зі зведеними догори у відчаї руками.

І раптом з тріском розпанахала небо гаряча золота блискавиця. Ту ж мить здригнулася громада, і радісний багатоголосий скрик, що скинувся у вись, пригасив гук громового удару: «Перун! Перун! Перун!..»

Наче підтятий, безсило впав у тій хвилі на твердь земну, всього себе віддавши великому таїнству розмови з велителем богів, мудрий старійшина Гостомисл.

А під гучні величальні скрики торжествуючого люду вже тягнулися безконечною вервечкою до камінної святині стрункі, налиті силою молодою легіні – краса і гордість довколишнього краю.

Кожен тримає на руках маленьких жертовних ягнят, прикрашених різноколірними стрічками та вінками із барвистих польових квітів.

Почув, почув великий Перун благання про помогу і озвався зі своїх полонин небесних!

Розрізнені вигуки поступово з’єдналися у могучий та розлогий виспів. Стрімкі студені пориви вітру підхоплювали його і, здавалося, доносили аж туди, де розмітав своїми вогненними стрілами на шмаття чорні хмаровища всевладний бог січей і ратної звитяги.

Тим часом святково вбраний люд тісно обступив жертовник. Чекали, доки старійшина Гостомисл, який один лиш з усієї громади володів високим таїнством пізнавати пожадання богів, сповістить, що готовий Перун прийняти щедрі пожертви.

Через якусь хвилю, наче зможений сном, підвівся із землі біловолосий старець, застиглий погляд його був незрушно втуплений у жаркі червонясті звихри полум’я. Відтак, розгледівши в них лише йому відомий знак, затиснув у сухорлявій десниці кістяну рукоять жертовного ножа, розпечене лезо якого світилося синім мертвотним зблиском. Змахом руки наказав приступити найближчому з легінів. Той простягнув до самого вогню біле, без єдиної цяточки ягня. Ледь помітно ворухнув десницею верховода надтисьменців, і тої ж миті яскрава червона кров бризнула у кострище, хвилево пригасивши пожадливий оскал пломеню. Збуджено загомоніло велелюддя. Час настав! Радійте, люди, – Перун прийняв жертви!

Все прийшло в рух.

То був танець мужів. Весело гули-видзвонювали ріжки та пищалки, в’юнилося довкруг святилища широке коло танцюючих. Грізно блискотіли леза дзвінких барток, що стикалися дико, викрешуючи іскри, відсвічуючи червоними відблисками багать. Дивися, дивися, Перуне, які дужі і вдатні вої твої, як багато зібралося їх у цьому колі! Дивися і радій! Жоден ворог не встоїть перед несхибними ударами барток, перед дзвінкими наконечниками їх стріл! Зіркі, мов у гірських беркутів, очі їхні, міцні, мовби із найкращої криці ковані, руки, а серця не відають, що таке страх. Радій, Перуне! Гей-гей!

Вже дрібний піт зросив чоло, втома наливає вагою ноги.

Втома?!

Летять на землю бартки. Руки змикаються на раменах ближніх, і сплітаються танцівники у єдиний живий нероз’ємний ланцюг. І кружляють далі, наче щойно стали у коло. Бо спочинок – для дітей та жіноцтва, а зрілим мужам стояти у тому танці на ногах, аж доки не згасне остання іскра на жертовнику – годину, другу, ніч… Аби повірив Перун у звитягу їхню, вділив нездоланності оружжю у час двобою з ворогом.

Гей-гей!

Видивляється Млада на безконечний танець воїв, видивляється та тужить. Болить серце, йой, болить! Де ж ти загубився, муже мій Владе, у цьому безконечно великому світі, де застала тебе ніч ця, важка і тривожна? Може, й ти тепер тягнешся спомином до жони своєї? А чи лежиш незрушний і холодний, як камінь, у обіймах матері-землиці, мечами чужинецькими посічений, копитами кінськими столочений?..

О ні, не можеш полягти. Бо говорив же – пам’ятаєш? – «Доки світу цього, доти разом нам бути, Младо моя, ладо».

Коли ж те діялось – місяць тому, рік чи, може, мить одну?.. Не згубилася у шумовинні часу та ніч купальська. Блакитна була, прозора, щедра. Світилася святково багаттями, пишалася намистом зоряним, чари обіруч розсипала. Владно кликала у невідь, у безум, єднала серця. Щедра!

І збувалися бажання всі, і знаходили один одного закохані, мов нічні метелики, на огонь летіли, навстріч долі. І стрічалися. І згоряли.

Солодко і боляче. Вперше!

У шалі, у коханні, у безвісті…

Ой, солодкі вуста твої, Владе. Медові і духмяні, як липовий цвіт, сильні й спекотні, мов остання мить перед боєм. І спраглі…

Б’ють бубни. Згойкують ріжки та пищалки. Музика! Звиваються легіні – бистрі, мов тіні мерехтливі. Єднаються руки і серця. Танець! Танець мужів! Сліпучий відсвіт давніх поколінь у зблисках полум’я.

І немає вже святилища Перунового, і немає тісних стін кріпості, і немає потойбіч ворожого табору. Тільки ніч, дивна і всевладна чаклунка, розсипає чаром зблиски ватр. Ніч на Купала.

– Ти, Младо? Чи не мала ще вінки для Купала вити? – і глянув, і побачив, як тремтять солодкою спрагою, спираючись під сорочкою-вишиванкою, перса дівочі, як зблискують черню, в ночі позиченою, очі манливі, як горять потамованою спрагою уста – і жадають, і кличуть.

– Ліпше придивися, Владе. Може, й не молодша любок твоїх, що чекають при ватрах Купалових, аби на них оком повів. Може, й незгірша, – крутнулася перед ним та й гайнула до дівочого гурту.

Хотів сказати щось гостре навздогін Влад, аби таки його зверху було, хотів сказати… Та й чи не вперше спіткнувся на слові. Не знати чого розгнівався і на себе, і на доньку язикасту Гостомислову, розгнівався – аж вуса чорного закусив.

Що ж потім?..

А потім таки був той короткий, наче мить, і безконечно довгий, мов сама вічність, політ понад диким вируючим полум’ям, крізь вогненну куряву іскор та гривасті клубочища диму і, коли спинилися вони, очищені священним вогнем, по той бік звихреної прірви – вперше! – пекучий і жаданий поцілунок легіня.

І п’янливий трунок опівнічного лісу, на темному тлі якого, мов на дивному вишиваному рушникові, проступали, здавалося, вигаптувані незнаним майстром, мінливі, сяючі блакиттю химерні візерунки, цятковані іскринками світляків. І впокорюючий шепіт, і – близько-близько – омріяні у дівочих снах, глибокі, аж бездонні, очі Владові, і пітьма – наче спалах! – солодка і болюча.

Вперше!

Танець! Танець мужів. Ні на мить не дають спочинку глухі удари бубнів. Безустанку звивається довкола святилища невтомне коло танцюючих. Піт заливає очі, все важче дається кожен крок, рвучкіше здіймаються груди, але тільки більшає впертості у зблиску очей, руки міцніше стискають рамена побратимів. Бо ж ліпше смерть, аніж роз’єднати коло і полишити рід свій, громаду без Перунового заступництва.

Ще не час спочинку і торжества, бо ні-ні та й зблискують на священному жертовнику останні іскри з-під попелу, ще здіймаються час од часу сивуваті струмини диму, а отже, ще випробовує міць люду свого всевладний бог блискавиць і січей, ще розмислює: достойна а чи ні його прихильності надтисьменська громада.

Аж тоді, коли загасне на камінному жертовнику остання іскра, сповістить старійшина Гостомисл, що вдоволений Перун і пожертвами щедрими, і доблестю обранців своїх. Аж тоді розпадеться коло легінів і стоголосим вигуком радості й торжества відгукнуться гори. Аж тоді жодні мечі і кольчуги чужинські не встоять перед крицею дзвінких барток та гартованими вістрями цільних стріл надтисьменських воїнів.

Аж тоді…

6

Ще не було нічого.

Був тільки пекучий, мов полум’я жертовного кострища, біль, що обволікав звідусюд, шматував на клапті тіло, добирався все глибше і глибше. Важкі віхті того болю, просяклі запахом овечої вовни, забивали віддих. Відтак та безформна маса, що, здавалося, ось-ось розчавить його, набрала обрисів ошкіреної рисячої пащеки. Скрегочучи іклами, примара наблизилася до самого обличчя і ніби лише вишукувала, куди б вгородити гострі смертельні леза. Дужі пазурі величезної лісової кішки кавальцювали йому груди, впивалися в саме серце. Та нараз нависаюча пащека звіра почала поволі бліднути, доки не перейшла у зловісний і моторошний оскал вибіленого дощами та часом черепа, що з тріском розняв щелепи і зареготав, загиготів лунко, дихнувши в обличчя Владові гострим повівом потойбічного світу. «А таки не втік ти від мене, легіню, – злорадно і торжествуюче ощирилася мара просто йому в обличчя. – А таки будеш мій! Ніхто ще не зміг одурити Морану».

Рвонувся з усіх сил Влад, аби вивільнитися з важких обіймів вісниці смерті, та не міг навіть ворухнути руками. Від безсилля та безнадії холодним потом вкрилося тіло.

«Ой, не протився, сину Улібів, ой, не протився, – вела своє страшна примара. – Від мене не вирвешся і не випросишся. Не такі, як ти, бралися… Гай-гай, наймоцніші легіні мені таки корилися, мудреці найбільші випрошувалися – не вимолилися, і купці, і бояри найбагатші не відкупилися. Тож чи тобі супроти мене встояти. Не бійся лише, Владе, змирися – тиша, і супокій, і бездум’я чекають на тебе. Хіба ж то не добре – тиша і супокій: ні горя, ні тривог, ні бажань жодних… Тиша і супокій».

Кожне слово Морани забирало з собою краплю сили, сотало думки та жадання, притлумлювало прагнення до супротиву. Здавалося, вже зовсім близько та межа, за якою порожнеча і небуття. Нараз десь із самого денця свідомості проступило обличчя дружини. Тужливе і смутне. І – з якої то далечі? – забриніли, мов струмок чистий, слова: «Мусиш вистояти, Владе, мусиш оборонитися. Задля мене і сина нашого. – Прикрила довгими віями блакить очей, смутком виповнених. – Мусиш жити…» З тих слів наче сила нова влилася в груди. Рвонувся – обіруч відіпхнув від себе потворну вісницю смерті. Відсахнувся-таки від неї. Ту ж мить гострий біль пронизав тіло. Поволі сповзав з очей туман забуття, неохоче блід і танув. Влад зі стогоном відкрив очі.

Посеред невеликої оселі на камінному узвишші весело палахкотів вогонь. Дим від нього стелився попід стелю і виходив крізь отвір, прорубаний у сволоку. Біля вогню того порався старші, зсохлий від часу дідок, щось помішував у невеликому глиняному кухлі. Наче відчувши порух на ложі, господар відірвався від свого заняття і повернув до Влада зморшкувате обличчя.

– Довго спати любиш, легіню. Так і життя проспати можна, а його вже потім, хоч би як хотів, не повернеш, – голос старого скрипів, мов розпанахана блискавицею смерека на вітрі. – Та, як прийшов до тями – то вже добре. Довго тепер жити будеш…

– Де я?.. Що зі мною?.. – над силу мовив Влад.

– Сам згадуй. Ще мені легінь, аби від якихось рисячих пазурів геть і про світ білий забути, – бурчав насмішкувато старий. – Тепер хоч нікому не признавайся, що такий єси вдатний. При оружжю будучи, аби ради собі не дати з диким котом. На ніщо люд зійшов нині, – скрушно змахнув рукою господар хижі. – При моїй молодості легінь з одним ножем і на ведмедя йшов! А сей от влігся посеред лісу, – вів своєї дід.

– Не вгледів її, – ледь чутно виправдовувався Влад. – Зненацька на плечі впала…

– Мусив помітити. Для того в людини й очі, аби себе оборонити могла. А то лежиш, гейби… Тьфу! – аж сплюнув з досади старець і знову вернувся до свого варива.

– Гориславі дякуй – мовив по хвилевій мовчанці, підсипаючи щось у глек. – Що то за світ настав! Легінки нині мужів від смерті рятують, – зняв глиняний кухоль з вогню, перелив вариво до іншого, аби остигло швидше.

– А хто така Горислава? – спроквола озвався Влад. – Щоб знати хоч, кому дяку скласти маю.

– Хто-хто! Дочка моя, от хто! Ще вчора надвечір тебе в гущаку біля стежки надибала, думала, неживий уже… Добре, хоч на коні була, бо не доволокла б сюди такого бембаса. Та ще й виходжувала цілу ніч – рани примовляла. Тепер морочся тут з тобою, – в тому воркотанні старого вгадувалася радше звичка, аніж невдоволення. Взяв до рук горня, підійшов до ложа.

– На от, випий. То питво силу повертає – може, скоріше на ноги станеш. Та й згадаєш колись, собі на встид, що тебе, мов дитину малу, виходжував старий Від.

– О, багато чув про вас, діду Віде, – вже зацікавлено оглядав кволу постать старця. – Кажуть, що ви – охоронитель усіх таємниць нашого краю. Кілька раз до вашого святилища Перунового приходив із надтисьменцями вогню живому поклонитися, а вас не видів-таки.

– А що мене оглядати?! Вогонь живий – он він, перед хижею на горбі, до нього і йдуть люди, я ж лише служитель того священного полум’я, що очищає душі і серця.

Питво було гіркуватим на смак, а все ж приємним і дуже запахущим. Терпка гіркота перебивалася якимось солодкавим присмаком. І хоч гарячим був той напій, але обволікав остудою запечені від спраги вуста.

– Отак, – задоволено перехилив господар оселі порожнє горня. Та тут же поквапився притлумити те вдоволення словами: – Як пити та їсти, то легінь – хоч куди. А подужати якусь рись паскудну – то вже не для нього.

– Дякую, батьку, – кволо всміхнувся Влад.

– Дякувати будеш, як на ноги станеш. А теперечки скажи, звідки ти тут у нас взявся? Бо що знаю про тебе – приблуда приблудою.

– Влад я, син Улібів. Із надтисьменського городища, – мовив поранений, тамуючи біль у грудях, туго перев’язаних чистою полотниною. – Не з добра у сю глушину забрів. Лехіти обсіли кріпость… Не встиг схоронитися за її стінами. Доки з гір зійшов – ті вже при стінах стояли.

Лехіти, кажеш? Давно зуби гострили на окрайні наші землі, та не сміли при Святославові. А се, відай, прикинули, що слабкий ще Володимир, аби відбити порубіжжя. Осміліли, вибравши слушну часину… А може, й справді страшні такі та непоборні, коли самим виглядом своїм такого страху нагнали на ваших мужів, що ті в найглухіших дебрях схорону шукають. Ех, виродилися, певно, справжні вої в нашому краї, – розпалившись, старий кидав тепер слова важкі і болючі, що ранили незгірш гострого каменяччя.

– Не зі страху сюди забився, не рятунку в дебрях шукав, – паленіючи від образи, мовив Влад. – Хотів до Тустаня дістатися, посаднику тамтешньому про біду оповісти, помогу випросити. Бо що сам-один зробити міг супроти цілого війська – хіба що згинути без користі.

– Та знаю, що не від страху… А от до Тустаня йти не варто. Два дні тому завернули сюди кілька люда з тустаньських околиць. Як і ти, не встигли схоронитися у кріпості, подалися аж до Корчина. Бо Тустань теж лехіти обсіли. Певно, великим військом сюди рушили.

– Що ж маю робити? Мушу привести своїм підмогу, мушу!

– Приведеш. Бо виджу: не заради власного спокою в яруги глухі забрів, не подібний на боягуза… Тому, кого наблизив до себе сам Перун, не доконче у захожої людини випитувати: хто та що. Бо й то сказати, не завше у словах правда проступить. А от обличчя ніколи істини не сховає, навіть найпотаємніше виповістить. Всі помисли – і минуле, і майбутнє – карбовані на нім, як на камінній плиті.

– Минуле своє знаю добре. А от майбутнє… Кожен хотів би знати, що там, попереду.

Марнота то. Негоже знати свій завтрашній день людині. Бо втрачають силу тоді неспокій і пожадання, які все життя кличуть вперед. Коли увіруєш, що чекає на тебе щаслива і безхмарна днина, – зупиняєшся і, розкошуючи мислю, непокоєно ждеш, заки знайде тебе писане на роду добро. І в тім блаженнім чеканні без руху і устремлінь припадають порохом думки і чуття, і трухлявіють, і розсипаються в прах. А без гостроти мислі і свіжості чуттів немислиме ніяке щастя… Коли ж попереду є горе і важкі випробування, людина теж впокоряється перед всевладдям долі і згоряє дочасно. Тож нікому не дозволено відкривати перед людьми будущину, вторгатися у перебіг подій – гнів всевладних богів страшною карою впаде на безумця, – старець нараз перервав мову, прислухався, аж примруживши від зосередженості очі.

Тепер уже й Влад уловив глухий тупіт кінських копит, що, наближаючись, лунав усе гучніше.

– Стій! – вже при самому вході до оселі обірвав той перестук дзвінкий дівочий голос.

За мить у дверях оселі з’явилася і сама вершниця. Висока й тоненька, у сірій вовняній накидці, що спадала де колін, відкриваючи на грудях щедро розшиту барвними узорами сорочку. Зібране у важкий вузол попелясте волосся перев’язане було лискучою стьожкою, на якій зблискувало ледь вище чола срібне кружальце. Ще задихана після одчайдушного скоку та розрум’янена, вона аж променилася свіжістю і якоюсь прозорою радістю. Вся постать красуні-незнайомки ніби дзвеніла звабою, промовляла: «Подивіться, яка я ставна і гарна, мабуть, і не знайти в горах більш такої, подивіться, як весело зблискують чорним оксамитом очі мої, як переливається барвами сорочка-вишиванка. Подивіться: хіба ж то не щастя мені жити в сьому чудовому вільному світі!»

– Знайшла, батьку, – радісно кинулась дівчина до старого. – Знайшла. У тій самій печері, що на згині Туровиці. Півдня стратила, а таки знайшла, – дзвенів переможно голос дівчини. – Ось скільки, – простягла батькові розкриту долоню, на якій тьмяно зблискувала невелика чорна грудка. – А як він? – спохватившись, кинула бистрий погляд на Владове ложе.

– А що йому станеться. Отямився вже. І без цього ліку на ноги став би. – Господар оселі обережно, мов скарб, взяв із доччиної долоні смолянисту грудку. Виважив її в руках, кинув погляд на пораненого: —Дякуй Перунові, легіню! Ся от смола за два дні загоїть твої подряпини, що й сліду не лишиться. – Відтак перейшов на звичайний вже для Влада воркітливий тон: – Може, встанеш швидше та хоч якась користь від тебе буде…

– Батьку!.. – осудливо зиркнувши, перепинила ту мову дівчина.

– Та добре вже, добре… – старий, розминаючи в руках цілющу грудочку, підійшов до ложа. – Ну, давай гляну, що там у тебе за рани такі. – Почав обережно розв’язувати полотняну шматину.

Різким пронизливим болем відзивався у грудях Влада кожен порух кістлявих рук старого. Хоч як обережно старався той знімати з ран пов’язку, однак, зашкарубла від засохлої крові, вона, здавалося, приросла до тіла. Впоравшись із нелегкою справою і промивши якимось настоєм із різкуватим запахом розполосані звіром груди молодого верховинця, старець набрав урочистого і втаємниченого вигляду. Швидко зажеботів упівголоса лише йому відомі слова, а відтак став поволі втирати у рани роздобуті десь Гориславою ліки. Від болю холодний піт скропив скроні пораненого, але навіть стогону не зірвалося із уст Влада. Бо негоже справжньому мужеві виказувати неміч свою, а тим більше – при легінці. Терпів мовчки. І коли вже здалося, що ось-ось ввергне його та безконечна мука у небуть. Він знову обв’язав обережно рани шматком чистого полотна.

– Ну, тепер будемо лише покладатися на милість великих богів наших. В їхніх-бо руках життя і смерть усього сущого на землі, – вдоволено мовив старий, дбайливо вкриваючи пораненого грубим повстяним укривалом.