Текст книги "Русичі"

Автор книги: Ігор Юринець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 16 страниц)

23

Біль, важкий, пекучий, спекотний, обценьками стискав усе тіло, вигинав, викручував, кавальцював. Піт заливав очі. Крізь сиваву запону, мов крізь туман, раз по раз проглядало лиш зморщене та висхле обличчя старої Літодани. Її прохолодна долоня стирала піт із чола, вспокійливо жебонів щось старечий голос. Час від часу покрикувала стара на молодиць, що допомагали їй поратися біля роділлі, а то й на саму Младу. І від того гіркота та образа на неї, та й на увесь світ, який байдуже споглядає на її муки, краяли серце.

Та враз імла розступилася. Здалося Младі, що вихопилася вона нарешті із кип’ячої пекельної купелі. Поволі почала знову сприймати навколишнє. Радістю було все: і цей старий, потемнілий та порепаний сволок знайомої світлиці коваля Добромисла, і голоси жінок, і навіть змога видихнути повітря зовсім безболісно, не корчачись у пекучих обіймах болю.

– Ади, матінко, – тішилася десь поряд Літодана, – прибуло нашого роду, прибуло! Хоч і в лихий час, а нічогенького сина собі виплекала. То вже муж твій зрадіє, на руках носитиме…

Знесилено відкрила очі на той голос. Дивилася, не могла надивитися на червонясте зморщене личко немовляти. Гарний легінь буде – міцний і сміливий, як батько його. І враз аж стрепенулася, згадка про Влада пронизала блискавицею. Згадала все – аж скинулась на ложі.

– Ти що ж, матінко, собі мислиш, – невдоволено заворкотіла на неї стара. – Лежи спокійно. Рано вставати надумала! – прикрикнула суворо.

– Ой, бабо Літодано! Ой… Там же монах говорив… і Гадан… Сівер та Гірл також з ними.

– Що то мені за напасть ще із тобою. Лежи, кажу! Про малого думай хоч трохи… Зглянься, Ладо, заступнице вогнища родинного! Хто ж то наврочив мою Младу?! – примовляла злякано і заклопотано стара, з усіх сил стараючись втримати породіллю на ложі.

– Та добре все зі мною! Добре, – почала вже спокійніше Млада, зрозумівши, що нелегко буде зараз пояснити все старій. – Вислухайте, тільки вислухайте! – мало не плачучи, притягнула її до себе. – Зрозумійте, що не хвороба то і не напасть якась, при повній пам’яті я! Чуєте?!

– Слухаю, слухаю, доню, – хитала головою стара, примовляючи те, аби лиш заспокоїти молоду матір. Осмута і недовіра прозирали у її погляді.

– Треба сповістити вартівників на стінах про небезпеку! Сповістити чимшвидше, бо всі-всі загинуть. Підслухала я там, під віконцем хоромини нового бога… Монах говорив Гадану… Зрадці вони! Умовлялися обрубати шнури ворітні, аби ніхто з наших не зміг повернутися назад у кріпость. Чуєте, бабо Літодано! Треба вже бігти! Вже, коли іще не пізно… Наших мало. Не вистояти, їм супроти лехітів. Всі пропадуть – і батько Гостомил, і дід ваш Добромисл, і сини, і всі-всі!

– Кажеш, зрадці? Надумали ворота закрити?.. – наростаюча тривога відбилася на обличчі старої, що аж тепер почала розуміти, про що йдеться. Вона обхопила обличчя тремтячими долонями, уже з увагою, аби не пропустити жодного слова, вслухалася у скоромовку молодої жінки. – Та як же то, доню?! Вже, вже біжу! – Літодана, накинувши на плечі кептар, вислизнула у темінь ночі, лупану далекими скриками і брязкотом криці…

Мало що можна було розрізнити внизу, у широкому видолинку, за сотню сажнів од кріпосних стін. Багато раз спостерігав Благовіст, як там, у ворожому таборі, звично копошаться воїни, ніби не неждані пришельці, а справжні господарі цих країв. Аж скипав, коли бачив, як без жодної остороги п’ють та їдять, провадять ратні забави. Та вдіяти нічого не міг. Годі-бо дістати когось із них звідси навіть стрілою із найтугішого лука.

І ось тепер, коли настав-таки час порахуватися із зухвальцями, наказано йому спокійно споглядати з кріпосних стін на бойовище, що поволі та неухильно, ніби лісова ненаситна пожежа, розбухало щораз більше. Ревіло, кублилося, раз по раз сліпуче зблискувало скриками торжества і передсмертними прокльонами. Грізне, страховинне виронище битви лише спокушало Благовісте, окриленого молодечим завзяттям та люттю до некликаних гостей. Аж тремтіла у м’язах туга, множена змалечку нелегкою ковальською роботою сила, владно кликала в криваве шумовиння жорстокої січі. Та мусив стримувати той поклик, бо ж велено стояти тут, і жоден, хто хоч трохи знається на ратній справі, не посміє діяти всупереч тому повелінню.

А внизу, ніби у велетенській кузні, стугонів, не стихаючи і на мить, видзвін криці. Снопи іскор викрешували леза мечів та барток, стикаючись у повітрі з непогамовною люттю, глухо стогнали під ударами важкі щити та металеві обладунки. І не було там місця жалю чи хоч би співчутливому погляду. Лиш зненависть, помста, прагнення вбивати і нищити все, що стане на дорозі, палали у жилах, сліпили очі та серця, що збайдужіли і оглухли до благань та схлипів поранених, толочених людським товпищем, до смертельної небезпеки, яка, здавалося, заснувала все довкола невидимим, але міцним і надійним павутинням.

Нараз Благовіст насторожився. Біля самої вежі чулися чиїсь поквапні кроки.

– Сину! Благовісте!.. – Голос матері видався вартівникові чужим, ніби охриплим від перестраху чи розпачу.

– Тут я, мамо, – одізвався невдоволено. – Чого то вам аж сюди прийти забаглося? Чи, може, вісті якісь недобрі?

Підбігла до нього, не похилилася – упала йому на груди, заговорила задихано, похлинаючись словами.

– Живий! Живий, синку, – обмацувала тремтячими пальцями, ніби не вірила, що бачить його перед собою.

Лиш позиркував здивовано.

– А що би зі мною могло статися?

– Ой, біда, Благовісте, біда! Млада, дочка Гостомислова, недобре оповіла… лихе намислив святенник нового бога. Гадан із ним і Сівер та Гірл – дружинники воєводи, які при воротах залишені. Хочуть обрубати шнури ворітні, аби наші не змогли у кріпость повернутися та схоронитися за стінами. Зрада то! У змові вони із лехітами, напевно… Ой, роби щось, синочку, роби! Бо, певно, не пізно ще, коли до тебе не добралися.

Аж тепер зрозумів усе Благовіст. Рвучко відсторонив матір, метнувся до огорожі, що охоплювала доокіл невеликий майданчик на вершині вежі, перегнувся вниз, аби попередити про небезпеку вартівників при воротах.

– Войє! – кинув бойовий клич. Та ніхто не відізвався знизу. Тільки схитнулася непевна тінь там, внизу, і ту ж мить глухо цьвохнула стріла, увіп’явшись в обіперту на дерев’яний зруб долоню воїна. Ніби й не відчув болю – люто висмикнув стрілу, швиргонув позад себе. Пригнувшись, бігцем, вже не думаючи про небезпеку, злетів приступками з висоти вежі і, ховаючись за виступами заборола, кинувся туди, звідки долинав невтихаючий людський гамір.

З південної стіни відкривалося зору все поле битви. Тому саме тут, на невеликому відрізку, загородженому заборолом, і зібралися старці, жони та діти, затамувавши подих вдивлялися у темінь, де кублилося бойовище, з кожною хвилею посуваючись усе ближче і ближче до стін кріпості. Уже над силу стримуючи натиск ворожих сотень, загони горян під розмірений видзвін криці відкочувалися щораз ближче до рятівних воріт надтисьменської твердині.

Ніхто вже не мав сумніву, що відвернувся цієї ночі Перун від надтисьменського люду. Певно, не вдовольнили жорстокого і пожадливого бога щедрі пожертви, дарма що так хапливо і зголоджено проковтнув те все до краплі своїми вогненними вустами. Таки не вгамував спраги своєї кров’ю жертовних овець. Чи, може, розгнівався на молодих легінок, що замало цвіту духмяного дарували йому того разу. Хоч мусив би знати – нізвідки було взяти більше за цими стінами, де все до останньої травинки визбирано виголодженими отарами. Мусив би знати…

А може, ще й зараз не пізно вблагати всевладного заступника гірського люду, аби допоміг вистояти у лиху годину, уберіг від ворожої криці батьків, братів та мужів, що і в останню смертну мить промовляли ім’я Перунове. Та сподіванка жевріла чи не в кожному з людського натовпу, тому й набирав щораз більшої сили величальний спів-благання:

 
До тебе поклик наш, о Перуне,
Вділи моці рукам та серцям мужності!
Подай свій голос із полонин небесних
І змахом вогненної бартки
Зітни на попіл ворогів, о Перуне…
 

Похмуро стелився той благальний виспів. І коли увірвався поміж натовп, розштовхуючи людей, син коваля Добромисла, мало хто розчув його надривні вигуки. Аж по якійсь хвилі дійшов до людей жахливий зміст принесеної Благовістом звістки.

– Всі, хто може тримати зброю у руках, – за мною! – дзвенів розпачем голос воїна. – Зрада! Зрада звила собі гніздо поміж нами! Всі до воріт!

Вже на бігу встиг помітити краєм ока, що кинулося на його заклик кілька воїнів, і безстрашно шугнув зі стіни вниз. Пам’ятав, що десь у тому місці наготували кілька днів тому велику купу хмизу, аби було на чому варити смолу під час ворожого приступу. І таки втрапив на неї. З хрускотом приземлився, обтер щоку, з якої здряпнула шкіру стримляча догори віть. Не встиг звестися на рівні ноги, як поряд заскрипів під вагою кількох людських тіл ламаний сушняк. Ту ж мить Благовіст вихопив із піхов меча І метнувся до важкої колоди, на яку намотано було грубі, товщиною в людську руку шнури, котрими підіймали та опускали масивні, залізом оковані ворота. Кількома легкими стрибками дістався до колоди і спинився, насторожено озираючись навсібіч, ладен без жалю посікти кожного, хто став би йому на дорозі. Та не запримітив нічого підозрілого, лише позад нього важко віддихувалися ті, хто кинувся йому на поміч.

– Ху! – видихнув полегшено та, обіперши меч об землю, витер здоровою рукою зрошене потом чоло. – Встигли!

– Шнури… обрубано… – розвіяли передчасну радість Благовіста слова зовсім юного воїна, який, виступивши наперед нього, зігнувся у непроглядній темені над колодою, де кріпилися ворітні шнури.

– Значить… ворота закриті, – прошепотів остовпіло, відчувши, як кинуло його в жар від власних слів. Не міг у те повірити, рвонувся до воріт, та неподатлива шерехата стіна, що спинила його, розвіяла останні сподіванки на диво. Тремтячими руками обмацав цю глуху ненависну стіну до самої землі. Та марно було шукати хоч якусь щілину – дубові гостряки глибоко вгрузли у видовбану ними у кам’янистому грунті виїмку. Вгрузли намертво, здавалося, жодна сила неспроможна видобути їх звідти. З прокльонами стріпнув руками дубове громаддя, але не відчув анінайменшого поруху, ніби пустили у землю розлоге коріння ці дубові бервена.

А на тому боці воріт уже чувся глухуватий збуджений гамір, кілька важких ударів гахнуло у неподатливу перешкоду. Та навіть не здригнулися від того важкі колоди. Міцні і надійні ворота надтисьменської кріпості. Міцні і надійні…

24

Пригнувшись до кінської гриви і ніби злившись воєдино із низькорослим міцним скакуном, вершник мчав щодуху. Час від часу сліпуче зблискували з-під копит іскри. Нічна темінь надійно боронила вершника від ворожого ока, лише глухий стукіт копит видавав його.

Той ще ледь чутний стукіт і змусив Влада насторожитися.

– Стій! – неголосним наказом спинив загін. Хоч і знав, що міг то бути вістець від Борича, висланого уперед на чолі дозору, але осторога ще нікому не завадила. Якусь хвилю чулася за спиною Влада збуджена сутолока – задні коні натикалися з розгону на передніх, дибилися від несподіванки, нервово схрапували. Відтак той гамір вщух. Годі було розгледіти тепер у густій смолянистій тіні велетнів-буків, що навісили над путівцем широке віття, збройний загін у дві сотні верхівців.

Тож воїн, який став причиною непередбаченої зупинки, ледь не врізався на певному скаку у збройні шеренги. Лише в останню мить погляд його розрізнив поперед себе тьмяні виблиски криці, і зразу ж вершник рвучко шарпнув повід, звівши коня на диби.

– Там… – мовив, пожадливо хапаючи ротом повітря. – Вої чужинські. При багатті гріються.

– Далеко? – спитав Влад. Навіть голос його змінився, задзвеніли у словах металеві тони, наче вже багато літ водив під своєю орудою вояцькі сотні.

– Та ні, зразу ж при Чорній скелі. Безпечні зовсім. Не остерігаються, ніби й справді господарями себе почувають.

– Ну що ж, подивимося, що то за господарі такі, – проказав задумливо Влад. – Наготуватися до бою! – повелів твердо, нараз шмагонув нагаєм скакуна і погнав його туди, де зачаїлася небезпека, вслухаючись з насолодою, як двигтить позаду земля від навального скоку двох сотень коней. – Вперед!

Холодний повів нічного вітру ледь не зривав з голови крисаню, розмітав поли чуги, куйовдив пасма довгого волосся. І здалося Владу, що не вітер то, а закарбована у пам’яті з дитячих літ шорстка долоня батькова остуджує йому розгарячене чоло.

Синьо світилася ніч, сивий густий туман сонною запоною оповивав землю. Здалося на мить Владу, що то димує над кріпостю пожарище, від якого доноситься терпкий запах тліну та безнадії.

Аж стрепенувся від того жахкого видива. Подумалося, що там, на стінах кріпості, вдень і вночі видивляють очі родаки з надтисьменського городища, сподіваються, що таки надійде довгождана підмога і визволить кріпость з облоги чужинецької.

Раптом зачув попереду непевний рух. Притримав коня, обмацуючи поглядом запнуту пасмами туману дорогу, химери пообічних дерев та чагарів, що тут і там витикалися з імли. І таки розгледів за кілька кроків перед собою вершника. Аж коли той заговорив, упізнав у розпливчатій постаті Борича.

– Тут вони, зразу ж за крутом, – майже пошепки мовив той не очікуючи запитань. – Поснули, здається…

– Веди, – так само стишено мовив Влад.

Коні повільно, намацуючи навпотемки дорогу, рушили далі. Щойно звернули на невисокий пригірок, як змусив їх зупинитися червонястий відсвіт близького багаття, що хтозна-як зумів пробитися крізь суцільну стіну тернових та ліщинових заростей.

Хитливими тінями охоплювали Владові воїни вороже становище. Жодне найчутливіше вухо не вловило б жодного підозрілого звуку – ніби втратила здатність дзвеніти зброя, ніби гілляччя сухе і не плуталося по землі, ладне щомиті зрадити голосним хрускотом непевний крок. А тим часом горяни вже надійно оперезали міцним обручем поснулих чужинців, які, нічого не підозрюючи, спокійно і стомлено спочивали, тулячись поближче до багаття.

Влад дивився на поснулих ворогів і, на диво, не відчував до них ні зненависті, ні злоби, а швидше навіть жаль, бо за вчинене у придубинському поселенні кара чекала їх одна. Ось-ось голосний вигук підніме їх із землі, аби на рівних ногах, як належить воїнам, зустріти відплату. Коли вже готовий був віддати наказ, аби будили чужаків, спинив його охриплий від зачаєної ненависті голос Борича.

– Віддай їх мені, Владе… Хай солодким трунком помсти розрадять скорботу за родичами загиблими мої придубинці. Віддай їх нам!

Годі було не вдовольнити те напівбожевільне благання. Влад лиш ковзнув поглядом по мирно спочиваючих ворогах і поволі відійшов убік. Відтепер навіть всевладні боги не змогли б урятувати життя чужинцям.

Та враз ніч ожила. Від багаття почулося тоненьке ображене мурмотіння і раптом лунко скинувся безутішний дитячий плач.

– Дитинчатко моє золотеньке, – відізвався на той скрик тремкий, ніби висушений спекою жіночий голос. – Зголоднів, синочку… Зараз, зараз… – запоралася біля вогнища жіноча постать.

Скрик Борича розтяв напружену тишу, і воїни, охоплені ще за мить перед тим єдиним прагненням кривавої помсти, раптом радісно загомоніли.

– Цвіто! Ладо моя! – кинувся він вперед і, мов підтятий, впав на коліна перед жінкою, що нажахано, ще нічого не розуміючи, притискала до себе немовля. Відтак знеможено похилилася на груди мужеві та зайшлася непогамовним риданням, силуючись виповісти йому всі жалі та болі свої. Мовчав Борич, бо сльози та ридання – то справа жіноча, недостойна воїна. Лише незвично тремтіла важка долоня його, якою гладив лагідно і вспокійливо волосся дружини, виказуючи почування, вируючі у серці.

Німували, ховаючи долу очі, мужі. А перед ними радістю і болем, риданням та сміхом ніби відроджувалося із безвісті саме життя. І було воно сонячне й скорботне, ніжне і жорстоке, як і та виповнена зловіщою синявою ніч, як вік той, у червонястих зблисках крові та пожарищ, як вічність.

Аж по довгому часі Борич відхилив від себе дружину і підвівся з колін. Скинув поглядом на мужів, які обступили важкою хитливою стіною пригасле багаття. Навіть відблиску того тепла, що розтопило щойно звичну суворість, не можна було віднайти на його обличчі.

– Чому стоїте?! – звів очі на своїх придубинців та цідив слова крізь стиснуті уста. – Чи не видите ворога перед собою?! – кивнув на чотирьох чужинців, затисну-тих у щільне коло зненависті та ворожості. – Сколіте всіх!

І коли вже хижо зблиснули гартованими лезами над покірливо похиленими головами чужинців бартки та мечі, спинив невідворотне схвильований і розпачливий скрик жінки.

– Стійте! Спиніться! – жона Борича, аж тепер усвідомивши, про що йдеться, заступила собою лехітів.

– Кого борониш, Цвіто?! – гнівно зиркнув на дружину горянин. – Убивців шкодуєш?! Це ж вони палили хижі наші, вони усіх замордували там, у придубинському висілку! Вони ж і тебе з сином полонили. Хто знає, що чекало б на вас, коли б ми не наспіли. Наругу і смерть наготували для вас сі виплодки! Чи ж тобі ставати на їх оборону?!

– Обмовляєш їх, мужу. Не звірі вони – люди, – квапливо заговорила Цвіта. – Не змогли врятувати поселення від шаленства свого воєводи, але й осторонь не стояли. Не побоялися й супроти нього піти, аби оборонити життя моє і синове. Тож чи справедливо буде, коли у віддяку за те зітнуть їх за твоїм повелінням?

– Не знали того, Цвіто, не відали, – промовив ще невпевнено Борич. – Чужинців перед собою виділи, а отже – й ворогів…

Важко і повільно в’язалася розмова між недавніми ворогами, Певно, з такою осторогою ступає подорожній на невипробуваний ще ніким льодяний панцир річки, остерігаючись, що от-от розколеться під ним крижана гладінь і обпече смертельна студінь.

Влад дослухався тії розмови і подивовано відкривав для себе що не завжди ворогом є той, хто має мову іншу і зове отчою іншу землю. Бо ось вони перед ним – чужинці, які прийшли сюди ворогами, а стали людьми близькими. Ні, не походження і не мова ділять людей на чужих тобі і рідних, а справи їхні. Постав поряд із цими лехітами того ж посадника корчинського, якого лише зблиск золота заохотив допомогти обложеній кріпості, колишньому товаришеві ратних походів, і матиме він жалюгідний та вартий лише зневаги вигляд. Перед чуттями, що нині єднають їх з оцими чужинцями, стає порохом дорожнім, попелом, нічим, ота приналежність до одного народу, що зв’язує їх із Коритком. – О, для таких, як посадник корчинський, земля рідна там, де є достаток і багатство.

Від розмислів тих відірвали Влада голосні вигуки. Затріщав сушняк під кінськими копитами, і на галявину вилетів вершник. Спинив коня біля самого кострища, шукав поглядом Влада. А знайшовши, заговорив збуджено і хапливо:

– Коло стін кріпості січа велика. Важко було розібрати у темені, на чиїм боці перевага. Однак, думаю, важко надтисьменцям стає, бо б’ються вже при самих стінах.

– На коней! – схопився гарячково Влад. Миттю вся галявина прийшла в рух. Вже поставивши ногу в стремено, молодий ватаг корчинського війська нараз опустив її знову на землю. Повернувшись, підійшов до Борича, поклав руку йому на плече.

– Ти, певно, повертайся разом із жоною до корчинських стін. Час непевний, саму її відпускати в дорогу не можна. А ми й без тебе справимося.

– Якраз тому, що час нині й справді непевний, ганьбою було б для воїна відсиджуватися у схоронку. Чи, може, підозрюєш мене у боягузтві?! – аж сіпнулося в того обличчя від образи.

– Та не гнівайся на мене, – м’яко і примирливо прихилив до себе побратима. – Хотів як ліпше. Тільки-но з жоною зустрівся, яку вже мертвою вважав. Знаю, нелегко знову розлучатися.

– Нічого, ненадовго розлучаємося. А саму її таки не хотів би відпускати, – замислився Борич.

– О, супутницю я для твоєї Цвіти знайшов, – зраділо мовив Влад. – Горислава проведе дружину твою до самого Корчина… Та й ось четверо воїнів, – проказав у повен голос, аби почули ті слова лехіти. – їм, певно, теж нелегко супроти своїх іти, отже, зачекають нас у Корчині. – Влад скочив у сідло. Вже було рушив, та спинили його слова одного з чотирьох чужинців.

– Дозволь і нам з вами, – невпевнено, ніби побоювався, що не дадуть йому договорити, звернувся до надтисьменця. Вловивши здивування в погляді Влада, пояснив: – Родичі наші там, з одного поселення. Дехто теж не з доброї волі меч у руки взяв, то й прислухається до слів наших. Чому мають вмирати лише задля гонору Гнєзового?

– Що скажеш, Боричу? – спитав поради у побратима.

– Мислю, не гоже відмовляти. А коли виведуть з бою хоча б десяток своїх родичів, то й користь із того буде.

– Гаразд, сідлайте коней.

Стрепенулася тиша і знову м’яко опала на дрімучі ліси смерекові, на куряву збитого копитами шляху, на дві жіночі постаті, що довго ще незрушно кам’яніли на узбіччі дороги.

Стихло все, а Цвіта й Горислава і далі видивлялися услід вершникам крізь поволі світліючу стомлену ніч, що вже не могла стримати проступаючий впевнено світанок.