Текст книги "Русичі"

Автор книги: Ігор Юринець

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 16 страниц)

25

«Во ім’я отца, і сина, і святого духа…» – гарячково хрестився монах Іов, втупивши незмигний погляд на ікону, по якій витанцьовували тіні від зблимуючої мерехтливо свічки. А відірвавшись від дум високих, знову повернувся на грішну землю. Тут уже чекали на нього, неспокійно переступаючи з ноги на ногу, прибічники, яких ще й тепер дрожем проймало від згадок про щойно вчинене біля воріт кріпості.

– Звершилося, кажете, боже призначення… – отець Іов вивчав пронизливим поглядом обличчя своїх помічників, здавалося, найпотаємніше ставало йому відоме.

Від того непогамовного відчуття аж зіщулюватися воїни та злічено ховали очі.

Скінчивши ті оглядини, старець лишився вдоволеним. Лиш для годиться ще супив ріденькі, майже невидимі в сутіні брови.

– Чого тремтите, – гидливо опустив кутики вуст. – Возрадуйтеся, діти мої, – скрипів майже пошепки, ніби давно струхлявіла смерека, що хтозна-як і тримається під поривами вітерцю. – Може, у ці от хвилини спостигає нечестивців заслужена покара за гординю їх, святотатство, інші дійства гріховні… Язичники! Прислужники нечистого! – зірвався нараз на писклявий крик, та тут-таки опанував себе, знову зійшов на півшепіт: – Велика то честь, що вашими руками карає господь ворогів своїх. Вслухайтеся! – він рвучко звів руки догори. – Хіба ж не чуєте?! Гримлять небеса, віщуючи настання царства Христового. І спадає полуда із людських очей! І у зловіщих зблисках невгасимих пожарищ кришаться у прах поганські ідоли! Тож вклякніть на коліна і возславте господа нашого!

Та не судилося здійснитися благочестивим намірам перекинчиків. Зачулися квапливі кроки, й у тісну келію увірвався ще один із нечисленної пастви Іова.

– Недобра вість, отче, – кинув з порога. – У, кріпості знають, що ми обрубали шнури ворітні. Син коваля Добромисла звістив про те усім, хто був на стінах. А ще вас назвав зрадником, казав, що не заспокоїться, доки не… задушить вас своїми руками. Я скористався тим, що заходилися всі зараз біля воріт, нашим… – спіткнувся на слові, – своїм допомогти хочуть, метнувся, аби вам сповістити. Хоронитися треба, бо рано чи пізно, а почнуть шукати.

– Не буде в них для того часу. Не такий вже недалекий воєвода лехітський Гнєз, аби дати їм перепочити та наготуватися до оборони. Як тільки дасть собі раду з тими, що за кріпосні стіни вийшли, згадає зразу й про решту, кине військо на приступ. А то вже буде кінець усьому… – розмірковував уголос монах, поскубуючи довгу, хирляву борідку. – Цікаво все ж: звідки могли дізнатися, що ми лехітам помагаємо? Чи, може, поміж вас хтось надумав себе остерегти на два боки? Га? Може, ти, Гадане?! – прикипів до того очима.

Ніби від наглого незаслуженого удару люто зблиснув оком на ті слова неповороткий присадкуватий кремезняк.

– Чи, може, твоїх рук справа?! – перевів погляд на іншого.

– Ні, отче, – заперечливо звів догори руку пришелець. Це був ще зовсім юний воїн. Густо помережане ластовинням обличчя надавало йому по-дитячому задерикуватого виразу. Голос його раз по раз зривався, ніби в молодого когутика, що вперше випробовує міць свого горла. – Поміж нашими годі шукати зрадців. Чув я від Благовіста, сина Добромислового, що підслухано було розмову вашу. Дочка старійшини надтисьменців, Млада, зачула десь про ваші наготування і сповістила своїм.

– Підслухала, кажеш?.. Ну що ж, нехай собі порадіють. Може, для них то остання радість. А дочку Гостомислову на тебе покладаю, Сівере. Чуєш?! – прихилився Іов до одного з воїнів, від чого постать його, висока і кістлява, ніби аж переломилася надвоє. – Затям: це не просто повеління, а випробування міцності віри твоєї, яке посилає сам господь моїми вустами.

– Я зроблю все як слід, отче, – заціпеніло мовив той. Поблід. Непогамовний страх краплями поту проступив на чолі його. Відчував, що не може відірвати погляду від очей монаха, які перетворилися у хворобливій уяві воїна на величезне кострище, що плавило, пожирало думки, чуття, бажання. І коли вже, здавалося, не було рятунку від тих палючих, розжарених лез, що висисали сили, видирали з грудей саме серце, монах відвів очі.

– Великий і непереможний господь наш… – мовив вдоволено. – Ми ж тільки воїни його обрані, аби беззастережно сповняти пожадання божі… – Розкошував кожного разу, коли пересвідчувався у покірливісті та готовності виконати кожне його повеління. От лише мало їх. Але то не біда. Недовго лишилося чекати. Може, вже завтра до кожного слова слуги божого Іова прислухатимуться сотні а чи й тисячі. Не так важливо, ким дана та влада – чи князем київським, чи лехітським воєводою! Бо рідна земля, народ свій, закони прадідівські – все те слова, красиві, гучні і горді. Але тільки невагомі слова, що завше виголошуються заради власної вигоди. Каже князь: «Оборонимо землю руську!», а бачить перед собою скрині зі злотом та камінням самоцвітним. Каже: «Мій народ!», а бачить тисячі люду, який множить статки його. Каже: «Шануймо по-кони прадідівські!», а бачить надійний підмурівок для влади княжої та власного благополуччя.

Народ… Ось він, народ. Ці от воїни, що, не замислюючись, втворили перед ворогом шлях до його перемоги, зачинили браму до порятунку перед сотнями своїх родаків. Може, задля віри своєї пішли на те?! Так ні ж бо, віра та для них – імла, в якій годі бодай щось розгледіти. Зрозуміли, що сила силу ломить, і рано чи пізно, а таки увійдуть чужинці до кріпості, тому й навернулися до слова божого і Сівер, і Гірл, і Гадан. Зрештою, навіть тивун княжий Горазд вперше прийшов тоді за порадою до нього, Іова.

О, саме вчасно згадав про того горопаху. Засидівся тивун у своїй могилі підземній, знудився за світом божим. Порятувати його зараз – вік вдячний буде. Та й треба ж зіпертися на когось, коли віддасть Гнєз, як обіцяв, усе доокілля під його оруду. Бо що то за владар без вірних і надійних служників! Певно, пора вже й перебратися звідси у більш безпечне місце, а де ж може бути безпечніше, як не в підземеллях посадницьких?

Не став чекати старець, доки запалять смолоскипи, знав кожен камінь у цих підземних темницях. Впевнено пройшов до залізом окутих дверей, де вже кілька діб скнів колишній тивун боярина, запідозрений у зраді. Вихопив холодний, ніби з льоду зладнаний, гак із вмурованої у камінь скоби. Повільно, зі скрипом відчинилися двері, дихнула в обличчя пропахла цвіллю темінь. Ступив на поріг. Не встиг і слова мовити, як зненацька охопив хтось його ноги. Лиш по голосу упізнав монах в’язня.

– Прости, боярине… – голосив-схлипував той. – Вірно служив тобі… Усе виповім. Ніколи більше… – жебонів благально Горазд. – Не зо злоби, а з простоти своєї. То все монах Іов! То він одурив мене! Змусив зло вчинити. То все він! Все скажу, боярине. Той святенник до ворога надумав перекинутися, своїх людей слав до їхнього воєводи. Все повім, славний володарю…

– Кажеш, монах Іов, – проскрипів злорадно у темені старець. Від перших звуків того голосу запала гнітюча тиша. – Ну-ну, говори, послухаю…

Смолоскип, який послужливо тицьнув наперед Іова нічого не розуміючий Гадан, що тільки-но підійшов, вихопив з непроглядної темені скам’янілу навколішках постать колишнього тивуна боярського, який з виряченими від несподіванки чи страху очима колінкував перед старцем.

На невимовно довгу хвилю запала напружена мовчанка – тремка і ненадійна, ніби перегнуте ледь не навпіл – от-от хрясне надвоє! – лезо меча. Та не дав зламатися тому лезу голос монаха, що ніби з мертвих воскресив Горазда.

– Вставай! Негоже, аби виділи тебе таким ті, кому скоро ходити під рукою твоєю. – Іов, гидливо скрививши вуста, відступив до дверей. По-своєму зрозумієш той порух, зрадливий прибічник монаха вивіркою вислизнув із камінного мішка і вже звідти розпачливо вимолював милість у нового господаря, від якого щойно так необдумано відступився.

– Лихий поплутав, отче, – заговорив переконливо раз по раз з відданістю побитого пса заглядаючи у вічі старцеві. – Мислив, погибель моя прийшла… Ніколи більше!

– Мовчи! – байдуже обірвав його монах, змахуючи з руки павутиння, що зачепив при одвірку. – Мовчи! – повторив ще раз суворо. – Прости йому, господи, бо ж не відав, що творить. Я прощаю тобі. А ти… ти запам’ятай нинішній день на все життя, бо вдруге помилування не буде.

– Я пам’ятатиму, отче, – гарячково примовляв Горазд. – Вдячність моя не потьмяніє ніколи. Я віддячуся… багато знаю… Миловид! Він там, отче, – тицяв тивун рукою у кінець підземелля. – Там підземний лаз, що веде за стіни кріпосні. Я чув усе! Воєвода з дружинниками своїми має намір убити верховоду чужинського. Тобто, – знітився Горазд, – я хотів сказати, вельможного і славного Гнєза, який очолює воїнство, християнське. А ще хоче спалити метавки…

– Бачу, бачу, що готовий ти спокутувати вчинений гріх великий. Вірю в твої добрі наміри, сину мій, – медово тягнув монах. – Ну що ж, показуй, куди сховався той відступник Миловид. Там, за стінами кріпості, ведуть важкий бій наші брати по вірі, і мусимо хоч чимось їм допомогти. Веди!

26

Червоні зблиски полум’я там, на крайці ворожого стану, де зачаїлися страшні для кожної обложеної кріпості метальні оруддя, здавалося, сповнили новими силами військо горян. Зміцніло скинув понад огорнутим темінню бойовищем, що видзенькувало та гримотіло гартованим металом, бойовий клич захисників надтисьменської твердині.

«Войє-е-е!» – дзвеніло могутньо і гордо, ніби самі гори довколишні множили безмірно той невтихаючий скрик. І здавалося, розступилися, подалися назад ворожі лави, що тісною смертельною підковою охопили надтисьменське військо, прагнучи будь-що зімкнути її краї.

Та ненадовго стачило того надлюдського пориву. Занадто нерівними були сили супротивників. Тугі кінці живої підкови, що було подалися назад під раптовим натиском, знову повільно, але невблаганно почали зближатися. На смерть стояли горяни, та рідшали їх ряди, і нікому було заступити місце полеглих.

Ще на початку битви, зрозумівши, що не вдався нежданий напад, Гостомисл хотів повернути військо назад, але гордість перемогла тверезий розсуд. Зрештою, була й інша причина, мусив хоч на якийсь час відвернути на себе увагу лехітів, аби міг здійснити задумане загін Миловида. Але коли там, за ворожим табором, шугнули догори криваві пасма вогню, сповістивши, що задумане здійснено успішно, швидко і без втрат відступити під захист стін кріпості стало вже неможливим. Для затиснутих у смертельні лещата ворожого війська надтисьменських загонів шлях до порятунку був єдиний: будь-якою ціною не дати супротивникові зімкнути коло і вивести з-під удару основні сили через вільний ще прохід.

А тим часом люто стиналися мечі та бартки, викрешуючи снопи сліпучих іскор, під оскаженілими ударами розколювалися щити, ніби зладнані не з міцних волових шкур, оторочених металом, а з шматків деревної висохлої кори. Не рятували від ворожої криці ні шоломи, ні кольчуги. У вируючому шаленстві січі вчувався зловіщий вдоволений регіт богині смерті Морани, що, розмахуючи крилами чорної накидки, витанцьовувала над бойовищем. А може, були то темні тучі гайвороння, яке, зачувши поживу, тільки чекало, доки все втихомириться, аби приступити до ситної трапези.

– Все, Гостомисле, треба на щось зважитися, – протиснувся крізь шеренгу охоронців старійшини десяцький боярської дружини Літодар. Закривавлений, він весь пашів жаром, ніби щойно вихоплена з полум’я головешка, обпікав за кожним словом сталевим зблиском очей, ще не охолонувши від шаленства бою. З п’яти десятків воїв, які були під його орудою і пинили натиск правого крила лехітів, заледве лишилася половина. – До світанку нам не протриматися, навіть як до останку стоятимемо. Ще часина-друга, і зітнуть нас усіх…

– Сам бачу, що не втриматися нам. Чекали нападу лехіти, наготовлені були до того. Отже, попередив їх хтось… Мислю, у кріпості поміж нас гадина зрадлива звила кубло собі. – Гостомисл обвів зором шматоване людськими скриками бойовище, ховане передранковою сутінню. Скорбота проступала в кожному слові, в кожному порухові старійшини надтисьменської громади. – Десятки найхоробріших полягли. Чим жон розрадимо, мужі яких упали на бранному полі?! Що скажемо дітям, які забудуть після нинішнього бою саме слово «батько»?! Нас проклинатимуть, бо не передбачили всього, повели людей на вірну загибель.

Миттєво збігли з обличчя старійшини жаль і співчуття. Тепер лише суворість різьбилася в зморшках чола.

– Відступати до воріт! – повелів скрижанілим голосом. – І… – спинив порухом корчуватої, обплетеної набухлими жилами руни Літодара, що рвонувся при тих словах до своїх, аби передати наказ Гостомислів, – спитай, хто охочий прикрити відступ основних сил, хай зберуться сюди…

Похмуро кивнув на ті слова десяцький, розуміючи, що їх, охотників, чекатиме вірна загибель, і зник за плечима охоронців ватага, які стояли довкруж нього, наготувавши зброю, але поки що не вступали в бій.

Якусь мить старійшина обдумував щось своє, відтак заговорив.

– Настав і наш час, – звернувся до відбірного загону своїх охоронців, наледве перекрикуючи ревище січі. – Ви – гордість громади нашої, найвдатніші у справах ратних. Лише вам під силу спинити наступаючого ворога і дати змогу родичам своїм відступити за стіни кріпості. Мало хто з вас зможе згадати завтра січу нинішню, мало хто вернеться до жон своїх і матерів, тож кожному, кого здолала неміч, вільно вступитися з нашого кола, бо зараз слабкий духом не може стати надійною опорою, як не може дорівнятися горам оцим навіть найвища купина, витворена кротом. Ті ж, хто гідний доблесті пращурів, хто готовий піднятися над благами, якими притягує нас життя, нехай готуються мовити клятву Перунові, великому воїнові і заступнику народу нашого. Закрийте очі, бо, відкривши їх, побачите лише рівних собі.

Умовк старійшина. І склепили повіки ті, хто обрав обов’язок перед громадою, викресливши тим самим для себе сподіванки на майбутнє, на право жити.

І коли за знаком Гостомисла відкрили знову очі, то побачили, як стають у їх ряди звіщені Літодаром воїни. Аж коли кілька десятків найвідважніших стали плечем до плеча у шаленіючому видзвоні невтихаючої битви, мовив слово старійшина.

– Радійте, бо ви – обрані. І віднині ніхто у нашому краї не споминатиме без вдячності імена ваші. Мовте ж за мною велику клятву Перунові.

Глухо і суворо зарокотали голоси мужів. Кожне слово священної клятви, здавалося, повнило тіло незборимою силою, бо ставали поруч пращури, полеглі у битвах з чужинцями, і сталили рішучість та мечі своїх нащадків.

«… Візьми нас, Перуне, і назови синами своїми, і возслав рід наш і землю руську, що возстала із небуття на половину світу. Стаємо-бо на її оборону…»

Змовкли слова клятви. Розпачливі стогони поранених та прокльони вмираючих невидимими міцними путами обплутували думки та чуття, виціджували по краплі рішучість і мужність. І вже непевність та бажання вижити у цьому світі, що раз по раз зблискувало гартованими смертоносними лезами та яскрінню крові, брало верх над найвищими почуваннями.

Та була то лише миттєвість. Бо хто мовив велику клятву, мусив забути про світ живих і залишав для себе єдине право – ненавидіти і вбивати ворогів.

– Час! – кинув коротко Гостомисл. Міцно стиснув рукоять меча, підняв його над головою і спрямував вістрям на ворога. – Войє! – мовив стиха, ніби сам до себе. Глухий неголосний гомін сколихнув нечисленну шеренгу тих, хто поклявся перемогти або загинути – Войє! – Неголосним був той клич, бо саме так мають говорити тіні полеглих, до яких приєднала охотників велика клятва.

Майже бігцем невеличкий загін кинувся туди, де мала б бути уявна вершина оборонної підкови горянського війська. Мовчки заступали воїни тих, хто стримував натиск чужинців. Стомлені довгим боєм, ті поволі відходили туди, де чекав порятунок.

Так мусило бути. Так було завжди. Тільки найміцніші духом рятували своїм життям майбутнє свого краю, всієї Русі.

Здригнулася стіна ворогів, коли врубалися навально у їхні ряди ще не виснажені боєм горяни. Здригнулася, але через коротку мить знову завмерла. Здавалося, так довіку стоятимуть одні супроти інших, лиш змахуючи раз по раз мечами та бартками, страшні у своїй безмовності. Ламалися списи й мечі, билися в передсмертних конвульсіях коні, та незрушно, ніби камінний мур, стояли надтисьменці. І тільки за Гостомисловим наказом почали поволі подаватися назад, услід за відступаючими. Крок за кроком відкочувалася січа, ніби клекотливий пінистий потік, до воріт кріпості.

З тривогою оглядав старійшина Гостомисл своє поріділе військо. І аж тоді, коли перші воїни ступили на бервена мосту, що з’єднував два береги стрімкого рову, видихнув полегшено. Певен був, що тепер знайдуть-таки рятунок від набагато численніших лехітських загонів.

Та при тім не остеріг себе завжди обачний у двобої ратному Гостомисл. Пронизливо цьвохнула випадкова, либонь, не в нього й цілена стріла і глибоко вп’ялася в незахищене щитом тіло, під саме серце.

27

Намет був порожнім. Зрештою, Миловид і не тішив себе марними сподіванками, що застане в ньому під час битви лехітського верховоду. І все ж годі було пригасити наростаюче роздратування.

Вихопившись за полог намету, з усієї сили рубонув мечем туго напнуту шкіру, що м'яко і податливо розпалася надвоє. Лиш бликнув хижо на воїнів, відчувши у мовчанні їх німе запитання.

– Нема його! Спізнилися!

Часу на довгі розмірковування не було. Міг зараз допомогти надтисьменському війську, яке десь там, у темені, вперто стримувало наростаючий натиск ворога, лиш одним: знищивши Гнєза. Знищивши нехай навіть ціною власного життя. Знав-бо: сама звістка про смерть воєводи внесла б розлад у чужинецькі лави. Та тепер уже годі було сподіватися на таку удачу. Проте ще не кінець, ще є сила і надія на перемогу, а це зараз головне.

Окрилений тією думкою, що кликала до негайної дії, дав знак своєму невеличкому загонові рушати.

Обминаючи зрадливий виблиск пригаслих багать, воїни непомітно наблизились до місця битви і зачаїлися в сутіні вільхових заростей. Звідси можна було охопити поглядом всю улоговину, в якій зійшлися у кривавому герці сотні люду. Весь перетворившись у зір, воєвода скидався на хижого гірського беркута, що зачаївся на верхівці скелі та виглядає незмигним оком необачну жертву.

Ще ніколи не відкривалася йому так виразно духовна близькість із людьми, що боролися і гинули там, внизу, у жорстокій січі з ворогом. Зовсім недавно був переконаний, що вони – простолюди, варті уваги лише як поданники, з праці яких годувався і сам. Бачив у тих людях лиш натовп, не відаючий високих чуттів та помислів, доступних тільки обраним, як от він, Миловид. Тільки в дні важких випробувань, коли відійшли від нього найвірніші, здавалося б, прибічники і однодумці, забувши і честь, і обов’язок, втоптавши у багно вірність князеві та землі руській, – тільки тоді вперше відкрилася бояринові духовна високість тих, кого донедавна. презирливо звав черню. Тільки тоді він зрозумів, що в час небезпеки саме вони, ці оратаї, скотарі та бортники стали міцним і надійним щитом Русі супроти чужинських заброд.

Проте не міг втямити воєвода, чим живиться ота їхня вірність отчій землі? Адже не мають ні хоромин просторих, ні комор, що від добра всякого ломляться, ні схоронків потаємних зі злотом та сріблом. Тільки руки, погульовані мозолями, та поле громадське, кривавим потом у чагарів відвойоване, та худоби стада для прожитку… Чим же припнула їх до себе оця земля, причарувала, що готові кожен клаптик її власною кров’ю скропити?! Як при нинішніх господарях жили – так і при нових житимуть. Тільки й того, що іншому посадникові подать даватимуть – от і всі переміни. І все ж несхитно стоять у січі кривавій і помирають – певно, знають за що…

То хто ж справжній господар цього краю?..

Рішуче, як звик усе робити, відігнав Миловид ті непевні мислі, бо, здалося, завели його над прірву, дна якої, мабуть, ніхто ще не сягнув.

Та й не час зараз для велемудрих розмислів.

З улоговини, у якій кипіла битва, раз по раз долітали стогони розпачні та моторошні скрики. Щось незрозуміле діялося перед воротами кріпості. Вже давно мали б заховатися за ними загони надтисьменців, а натомість битва лише розгоралася. І враз сахнувся воєвода від страшної здогадки, що обпекла його зненацька. Справді, іншого пояснення годі було шукати. Зрада! Хтось закрив горянам шлях за стіни кріпості, шлях до порятунку. Тому й набирає сили, не втухаючи і не розсіюючись, круговерть побіля надтисьменської твердині.

І не втихнути їй, доки не поляжуть під ударами лехітських мечів усі оборонці кріпості.

Аж зубами скрипнув від безсилої люті. Невже негоден нічим допомогти людям, що гинуть там, у кривавому тлумі?! Невже він, володар і велитель краю цього, змалів нині до безпомічного видивлювача, якому час саме згадати про власний рятунок?! О ні! Лише той, хто повірить у безсилля власне, справді безсилим стає. То вихід для слабодухих, для людців, які цінують власне життя над честь і над обов’язок, забувши, що найвище призначення мужа – залишити слід та добре ім’я.

Коли вже наготовлений був кинути наосліп свій загін у вороже товпище, аби потішити ще хоч раз серце молодечою звитягою і впасти нескореним, затуливши собою хоч дещицю рідної землі, увагу його привернув невеликий гурт воїнів, що раптово вихопився із шаленства січі. Спинившись оддалік, чужинці тепер лише спостерігали за боєм та перемовлялися збуджено, певно, смакуючи близьку вже перемогу над військом надтисьменців. Поміж них, у тому вже годі було схибити, упізнав Миловид верховоду чужинського війська – Гнєза. Спроквола притримуючи розгаряченого скакуна, що, стривожений запахом крові та невтихаючим гулом побоїща, ні на мить не спиняв свого витанцьовування, той поблажливо покивував на слова своїх наближених. Кучма білосніжного пір’я, що увінчувала гостроверхий шолом чужинського воєводи, дала змогу Миловидові вже не випускати його з поля зору.

Ніби повів ранкового леготу, безшелесно мигнувши неглибоким виярком, непоміченими наблизились до ворогів дружинники володаря надтисьменської кріпості.

– Гнєза лишіть мені… – пошепки повелів воєвода, коли вже тремтіли натягнуті до останку тятиви тугих луків. Ту ж мить шугнули в повітря стріли. Без жодного скрику лягли на землю прошиті тими безжальними жалами наближені Гнєза. Ще не розуміючи, що сталося, відірвав погляд від людського мурашника верховода лехітів. І отерп, обпалений ненавидячим поглядом Миловида. Зрозумів усе. Ще міг уп’яти стремена в черево коневі, готового щомиті шугнути над землею, ніби стиснута до краю пружина, і врятуватися. Та не звик тікати від небезпеки. Тож миттю повернувся обличчям до ворога. Поволі видобув меча. Синій зблиск точеного леза, здавалося, запалив певність і непоступливість у льодянистих очах лехіта. Чекав.

Владним порухом десниці повелів Миловид своїм воїнам відійти подалі, аби ніхто не зміг заплямити ратної честі воєводи та звинуватити його у спробі сховатися за чужі спини. Справи такі годиться полагоджувати наодинці із ворогом та совістю своєю. Стиснувши намертво рукоять меча, рушив навстріч суперникові.

– Ну, от і стрілися… – мовив вдоволено, спинившись за кілька кроків від ворога.

Нічого не відповів на те Гнєз, лиш око прискалив, ніби лучник, що примірюється для стріли. Хрипким вигуком звів коня на диби і кинувся вперед, аби збити з ніг супротивника і тут же прикінчити одним-єдиним змахом меча.

Та не врахував, що не в одній битві підточував майстерність ратну його ворог. М’яко відскочив Миловид з-перед коня і тут же рубонув тварину по задніх ногах. Дико заіржав поранений скакун і важко, мов підрубане під корінь дерево, гупнув об землю. Забив нажахано копитами, розкидаючи навсібіч жмутки видертої трави. Нелегко довелося б вершнику, але за нікчемно малу мить між ударом Миловидового меча та падінням тварини зумів-таки птахом вилетіти із сідла Гнєз. І вже на рівних ногах спритно відбив удар суперника, що міг би стати для нього смертельним. Відскочивши на крок назад, охопив двома руками рукоять важкого меча і насторожено обмацував очима ворога, прагнучи розгадати напрям наступного удару. Спокійним був і врівноваженим, лиш біло зблискували ненавистю очі.

Знову і знову стикалися в повітрі гартовані леза, викрешували снопами іскри, скреготали хижо, мов страхітливі ікла кровожерних потвор. І здавалося, ніколи не скінчиться цей двобій рівних по силі і досвіду ратному мужів. Бо ж сліпі мечі і байдуже їм: чи задля неправедної мети кидає їх уперед рука господаря, чи задля справедливості. Певно, була то лиш випадковість, що не Гнєзу, а Миловиду вдалося скористатися слушним моментом і різким нежданим ударом відбити далеко вбік зброю супротивника. Ту ж мить він блискавично вгородив у груди ворогу свого меча. Дико зойкнувши, той повалився на збиту траву.

Важко дихаючи і все ще з осторогою стискаючи у десниці зброю, якусь хвилю дивився воєвода на ворога. Відтак скинув з голови шолом, рукавом обтер спітніле чоло. Стомлено повернувся спиною до конаючого лехіта, шукав очима своїх дружинників.

Гей, не час би тобі, воєводо, тішитися, що стятий ворог, не час би довірятися силі та влучності удару поквапного! Бо ось уже відкрив очі повержений супротивник, ось уже зводиться на тремтячі ноги. Лиш на мить розступилося перед ним червоне марево забуття. Та досить і миті тієї, аби вихопити гострий ніж і вгородити його по саме руків’я у таку податливу перед крицевим жалом незахищену шию щасливого переможця…

А потім можна і помирати. Можна, бо вже не прив’язує до життя кипляча у серці ненависть, бо той, хто стяв тебе, теж приліг поряд на вічний спочинок.

Гей, не час би, необачний воєводо, довірятися зраненому ворогу! Бо ось уже лежиш і ти, щойно повен сил, лежиш немічний, мов немовля, і крапля за краплею вицяпує з тебе життя.